Українська мова як чинник державотворення

Усі народи у всі часи вико­ристовували інтелект нації для творення науки, культури, ду­ховності, для розвитку цивілі­зації. Українській інтелігенції впродовж кількох останніх сто­річ доводиться виконувати не зовсім властиві їй функції — націє- та державотворення, тоб­то займатися політикою, ос­кільки упродовж усієї історії Україна майже не мала періодів самостійного розвитку. Інте­лектуальна й культурна україн­ські еліти, які своїм подвиж­ницьким служінням рідному народові наближали його державність, на момент здобуття Україною не­залежності 1991 року були не надто численними: да­лося взнаки фізичне й моральне нищення царською, а особливо комуно-більшовицькою імперіями гено­фонду нації — козацтва, селянства, інтелігенції, ду­хівництва. Тим, хто наблизив цю історичну подію, забракло ще й революційної агресивності, щоб здо­бути шанс стати політичною елітою (на що вони ма­ли повне право), зате наслідками їхньої праці вправ­но скористалися колишні номенклатурники — «аг­ресивні невігласи» (Б. Тарасюк), для яких завжди було нормою життя за подвійними стандартами.

Від початку нашої незалежності влада з року в рік декларує «європейський вибір» України, запевняє нас у своїй орієнтації на демократичні цінності і по­будову громадянського суспільства європейського зразка. Натомість половину своїх інформаційних ресурсів пропагандистський апарат витрачає на те, щоб Захід в очах пересічного українця виглядав го­ловним ворогом. Ми є свідками того, як наші керма­ничі своїми конкретними діями, ніяк не сумірними з їхніми деклараціями, віддають усі сфери україн­ського життя під опіку євразійського сусіди, затягу­ють нас у старе імперське болото з авторитарними режимами, прищеплюють населенню рабську пси­хологію і роблять усе можливе, щоб викликати в нього неповагу до власної держави. Отож живемо, за висловом Ліни Костенко, у «проблематично неза­лежній державі» [5, с. 21].

Україні як суверенному утворенню — тринадцять років. За цей час інші відроджені країни встигають визначити пріоритети свого розвитку і досягти на обраному шляху вагомих успіхів, як, наприклад, ко­лишні прибалтійські республіки, які сьогодні вже в Євросоюзі та НАТО, а також виховати ціле поколін­ня гідних громадян. Україна ж застигла на стадії здо­буття формальної незалежності, набувши лише зов­нішніх атрибутів національної свободи. Чому ж ми довгий час стояли на місці, не виявляючи ніякого поступу? Коли на саміті НАТО у Стамбулі (червень 2004 р.) один із кореспондентів запитав Л. Кравчу­ка, чому Україна не просувається до європейських структур, екс-президент коротко, але впевнено від­повів: «Влада цього не хоче». Відповідь більш ніж промовиста.

Відомо, що переважна більшість цивілізованих країн, на які нас зобов'язує орієнтуватися проголо­шений українським президентом курс на євроінтег-рацію, є національними державами, бо свого часу вони пройшли етапи творення політичних націй на основі кількісно переважаючих етносів. У процесі державного будівництва етнічні меншини, які є в кожному з європейських соціумів, зливалися з ос­новною нацією (у Німеччині — з німецькою, в Італії — з італійською, у Польщі — з польською тощо), не втрачаючи при цьому своєї самобутності. Нині наці­ональні держави гарантують навіть найменшому ет­носу в їх складі повноцінний розвиток і захист його мови, культури, релігії. Водночас такі держави ство­рюють умови для інтеграції представників меншин-них народів у свої громадянські суспільства.

На відміну від національних держав, міжетнічні стосунки в яких розвиваються на демократичних за­садах, в імперіях панує ідеологія зверхності, пре­зирства однієї нації щодо інших, яка може набирати форм етноциду, що стає можливим в умовах автори­тарних, антидемократичних методів управління і повної несвободи громадян. Антилюдські експери­менти здійснювала Російська імперія як царської, так і більшовицької доби над деякими народами, що входили до її складу, — татарами, кавказькими на­родностями, українцями; нині етноциду зазнають чеченці. Оприлюднені в передачі «Час прессы» від 26 червня 2004 року на радіо «Свобода» (російська редакція) результати опитування засвідчують, що 60% росіян досі виявляють зверхнє ставлення до «інородців», а 5% опитаних навіть готові брати участь у погромах. Як бачимо, імперські тенденції в Росії (навіть на рівні пересічних громадян) зберіга­ються.

Процес перетворення жодного з народів — наших західних сусідів — на модерні європейські нації не був таким тривалим і тернистим, як в українців — давнього, споконвіку висококультурного і найбільш численного європейського етносу. Основна причина нашого запізнілого державотворення — у кількасот-літньому перебуванні більшої частини української території у складі потужної імперії, асиміляційні за­ходи якої ледь не розчинили українців у більш мо­лодій, але амбітнішій нації. Сама тільки українська мова після Переяславської ради безжально нищила­ся понад двомастами указами, циркулярами, таєм­ними інструкціями, урядовими акціями тощо [8, с. 4], водночас нищилася самосвідомість і національна гідність народу. Чи існують аналоги такого лінгво­циду у світовій практиці?

Народи виходять зі складу імперій, коли в них спрацьовує інстинкт самозбереження, виробляється ідея, яка консолідує націю в єдиний організм. Як правило, політична незалежність здобувається у бо­ротьбі й ціною багатьох жертв. Для України ж без­кровний вихід з СССР був наче Божий дарунок за страждання попередніх поколінь. На наш погляд, не мають рації ті, хто твердить, що на грудневому (1991 року) референдумі український народ, сказавши так суверенітетові, продемонстрував усвідомлення на­ціональної ідеї. Ідея соборності й державності укра­їнської нації не змогла визріти в цілого народу, бо цьому природному процесу постійно чинилися пе­решкоди: з її сіячами жорстоко розправлялися, їх паплюжили, навішували на них ярлики типу «укра­їнський буржуазний націоналіст», та й усі імперські інституції системно працювали на упокорення духу народу. Проголосувавши за свою незалежність, ук­раїнці просто висловили незгоду жити в системі, яка вже давно вичерпала свої штучно створені ресурси, а також заявили про готовність жити по-новому. А жити по-новому — означає будувати власну держа­ву, бути в ній господарями.

Українці як корінний і кількісно домінуючий ет­нос дав назву відродженій державі, і за всіма закона­ми логіки саме українці мусять бути провідною си­лою в державному будівництві, їм належить твори­ти націю, об'єднувати навколо себе інші народи, для яких Україна є батьківщиною. Ідеєю, що об'єднала б усі етноси в одну державну націю, має бути саме слово «Україна», значеннєвими компонентами яко­го є: соборність, державність, висока культура, ду­ховність, економічне процвітання, демократія, соці­альна справедливість, престиж у світі, фізичне й мо­ральне здоров'я нації, забезпечення перспективи. За змістом наша ідея, як і в будь-якій національній дер­жаві, має бути національною, а саме — українською.

Наповнення держави відповідним її назві націо­нальним духом, або змістом означало б, що Україна успішно пройшла національний етап розвитку. За Олександром Шумиловим, кінцева мета цього ета­пу — оформлення внутрішніх зв'язків у суспільстві, перетворення його на єдиний дієвий суспільний ор­ганізм на основі економічної взаємозалежності, єди­ної офіційної мови діловодства, спільних моральних та історичних цінностей, виховання яких серед гро­мадян забезпечує держава, починаючи з нульового шкільного циклу [11, с. 267–268]. Тільки після того, як викристалізується національний характер грома­дян України (а він тотожний із своєрідним способом життя, комплексом культурних вартостей, правила­ми поведінки та системою інституцій, які притаман­ні українському народові), коли суспільство стабілі­зується й набуде здатності відкидати або асимілюва­ти підривні впливи, почнеться його поступовий пе­рехід до наступного типу — громадянського сус­пільства, до зрілої та самодостатньої політичної на­ції, який супроводжуватиметься послідовним знят­тям національно орієнтованих протекціоністських (захисних) заходів та дедалі більшою відкритістю країни до зовнішнього світу, а також небаченим творчим вибухом української культурної потенції (Там само, с. 270–271).

Тож на якому етапі розвитку перебуває наша мо­лода держава? На першому, який завершується фор­муванням національного характеру, чи вже на вищо­му — етапі громадянського суспільства?

З 2002–2003 навчального року в шкільний курс впроваджено дисципліну «Громадянська освіта», яку одинадцятикласники опановують за відповід­ним підручником [2]. Зміст підручника переконує в тому, що для нас актуальним нині є виховання не патріота українського народу, а «громадянина світу» [с. 183] як члена високорозвиненого громадянсько­го суспільства, з чого можна зробити висновок, що національний етап будівництва держави ми вже пройшли. Але чому ж тоді всі періодичні видання націонал-демократичного (а отже, й державницько­го) характеру з болем пишуть про відсутність укра­їнських орієнтирів у мовній, освітній, виховній, культурній, економічній та інших сферах нашого життя? Можливо, Україні й не потрібен цей національний період розвитку, який пережили всі нор­мальні сучасні країни? Відповідь на це запитання дає той же шкільний підручник: «Наша держава — поліетнічна. Разом з українцями, які становлять по­над дві третини (а якщо точніше — 77,8%. — І. М.) її населення, у ній живуть представники понад 110 національностей і народностей» [с. 121]. Із цієї тези навіть слабкому учневі неважко зробити висновок, що поліетнічна, полікультурна, полімовна країна не може бути національною державою!

Постійно навіюваний міф про поліетнічність насе­лення України аргументовано спростовує Валенти­на Борисенко, пояснюючи, звідки беруться такі каз­кові цифри на позначення кількості національнос­тей і народностей в Україні: згідно з переписом 1989 року, до них зараховано лише окремих представни­ків етносів, наприклад: енці (1 особа), нганасани (1 особа), ороки (2 особи), ітельмени (2 особи), ліви (6 осіб), кети (8 осіб), іжорці (9 осіб), негідальці (10 осіб), нівхи (10 осіб), американці (11 осіб), алеути (15 осіб), орочі (19 осіб) тощо [1, с. 9]. А насправді Україна не більш поліетнічна, ніж будь-яка «найпо-ліетнічна» європейська країна.

Подібні міфи мусуються й на регіональному рівні. Так, кореспондент московської газети «Ростокин­ская панорама» Фаїна Левіна, статтю якої передру­ковує орган Луганської облдержадміністрації «Из­вестия Луганщины», стверджує, що на території Лу­ганської області проживає 104 національності [6]. Спростовуючи цей місцевий міф, зауважмо, що за переписом 2001 року в Луганській області зареєс­тровано 58% українців і 39% росіян (разом — 97%). Чи не смішно вважати Луганщину багатонаціональ­ною, якщо решта 102 (за твердженням Ф. Левіної) національності становлять лише 3% населення?

Цікава деталь: на семінарі «Формування міжетніч­ної толерантності засобами громадянської освіти» (Луганськ, 2003), де відбулася презентація нового під­ручника «Громадянська освіта», запрошені представ­ники нацменшинних громад — поляки, вірмени, євреї, дагестанці, німці, росіяни — виголошували промови не українською, державною, мовою, а російською.

В усіх країнах з національним спрямуванням дер­жавна мова є консолідуючим, націєтворчим чинни­ком. Навіть у Російській Федерації, яка є абсолютно поліетнічною (що відбито в самому найменуванні), Президент В. Путін проголосив, що російська мова є головною державотворчою силою. Життя ж пока­зує, що російська мова сміливо завойовує собі прос­тір не тільки на території Росії, а й у країнах, де «не спрацьовує» національна ідея. А в нас вона справді не спрацьовує, бо чому ж тоді з'являються публіка­ції типу «Шо такэ национальна идэя?» [7], назва якої, за задумом автора, повинна викликати в чита­чів саркастичну посмішку щодо об'єкта уваги.

Про національні пріоритети на Луганщині, яку на обласному радіо гордо йменують «Світанком Украї­ни», годі й говорити. В обласному центрі чи не єди­на україномовна школа №59, кількість учнів якої щороку зменшується, бо немає потреби знати дер­жавну мову: її не використовують ні у вищих нав­чальних закладах, ні у професійній сфері, ні на дер­жавній службі. Навіть у сільській місцевості Луган­ської області, що на 90% україномовна (люди гово­рять чудовою діалектною мовою, яка досі зберігає питомі риси полтавських, волинських і чернігів­ських говірок, носії яких заселили наш край у XVII–XVIII ст.), місцеві начальники принципово проводять наради, ведуть прийом відвідувачів вик­лючно російською (цікаво, що коли відвідувачів не­має, між собою вони спілкуються по-українськи). А свою схильність до мови сусідньої держави поясню­ють приблизно так: «Які ми українці? Ми ж раніше належали до Воронезької губернії!».

Потужна інформаційна машина працює нині не на впровадження національної ідеї, а на роз'єднання українців. Найчастіше протиставляють український схід і захід, мотивуючи цей поділ «суттєвими» відмінностями у мові, менталітеті, історії, конфесійній і політичній орієнтації їх мешканців. «Східняків» досі лякають «бандерівщиною», націоналізмом, а те­пер іще й «нашизмом» — для більшого остраху. Вод­ночас пропагується хибна думка, що схід України всуціль російськомовний. Дехто навіть відносить представників сходу і заходу до різних етносів.

Один із луганських соціологів Ілля Кононов твер­дить, що Донбас належить до специфічних регіонів, де формування політичної нації йде шляхом співгро-мадянства російськомовного населення різного ет­нічного походження — за американським типом, на відміну від західної України, де нація формується на основі української етнічної групи. Обстоюючи «особливу» культуру Донбасу, І. Кононов радить ук­раїнцям не протиставляти себе представникам ін­ших національностей і не комплексувати з того при­воду, що вони, як і будь-який інший етнос, не вічні, як не вічна їхня мова (усна доповідь «Домінуюча ет­нічна коаліція як фактор формування етнічної структури сучасної України» на науково-методично­му семінарі для професорсько-викладацького складу Луганського педуніверситету (вересень 2002 р.).

На нашу думку, крізь такі теоретизування прогля­дають напівприховані антиукраїнські погляди і ба­жання впровадити, нарешті, в статусі поки що дру­гої державної російську мову, принаймні в Донбасі. Більше того, подібні проекти (до речі, фінансово добре підтримувані західноєвропейськими країнами з розвиненими громадянськими сус­пільствами, де вірять, завдяки одно­бічно поданій інформації, у те, що в нас порушуються мовні права національ­них меншин) своєю метою мають недо­пущення консолідації нашого суспільс­тва в націю на основі українського етносу, його мови. Очевидно, таку ж мету став­лять перед собою депутати від Луганщини (і не тільки!), які з трибуни Верховної Ради виголошують промови російською мовою, хоча добре володіють українською. Чи не сві­домо народні обранці спотворюють мовний об­раз території, яку представляють? І яку державу во­ни будують, якщо відомо, що мова титульної нації є головним об'єднавчим чинником у державотворчо­му процесі, а володіння нею засвідчує повагу до ко­рінного народу, до самої держави?

А чим насправді відрізняється український схід від заходу? На сході вам не вдасться знайти жодної ву­лиці, названої ім'ям оборонців національних прав і свобод своїх народів — гетьмана Мазепи, С. Бандери, С. Петлюри, генерала Чупринки, Є. Коновальця, А. Сахарова, Дж. Дудаева, Т. Костюшка, зате такі ву­лиці є у Львові; львів'яни встановили пам'ятники М. Грушевському і В. Чорноволу у кожному галиць­кому селі є впорядковані й доглянуті могили Борцям за волю України. Незвичними для гостей зі сходу є пройняті українським національним духом такі власні назви, як «Вільна Україна» (видавництво), «Під святим духом» (аптека), кафе «Батькова осе­ля», «Вертеп», «Колиба», «Лісова пісня», «Центр Європи», «Родинна ковбаска» (крамниця), «Для лю­дей, як для себе» (пивний бар) тощо. Львів — справ­жнє європейське місто — за архітектурою, чистотою вулиць, за рівнем поваги до державної мови, загаль­ною культурою і культурою спілкування.

Луганськ законсервував у своїх назвах радянську топоніміку — тут є вулиці і квартали імені Леніна, Якіра, Косіора, Карла Маркса, Рози Люксембург, Клари Цеткін, Карла Лібкнехта, Совєтська, Старих большевиків, Юних піонерів, Ленінського комсомо­лу, 50-річчя Жовтня. На наполегливу вимогу гро­мадських організацій щодо перейменування однієї з вулиць Луганська на честь Б. Грінченка, який жив і працював у нашому краї і 140-річчя якого відзначе­но у 2003 році, надійшла сміховинна відповідь місь­квиконкому, нібито ця вулиця вже існує понад 10 років, але досі лише в проекті, будинків на ній не­має. Не перейменовуються й такі об'єкти, як Луган­ська обласна наукова бібліотека ім. Горького (відо­мо, що цей пролетарський письменник уважав укра­їнську мову діалектом російської і не погоджувався на переклад українською свого роману «Мать»), сквер ім. 30-річчя ВЛКСМ.

В останній час поряд з інтернаціональними, пере­важно беззмістовними назвами, які заполонили всю Україну, в Луганську появилися суто російські, час­то з «імперським» відтінком: Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля, магазини «Ком­мерсантЪ», «Антикваръ», готель «Петербургь», млинцева «Лєпота». Найбільший супермаркет нази­вається «Россия», а нещодавно престижні магазини в центрі міста дістали назви «ГУМ» і «Пассаж» — теж із прозорою аналогією. Нерухомо стоять пам'ят­ники Леніну (їх аж три), Дзержинському, Вороши­лову — ці дороговкази в майбутнє (чи в минуле?). Торік на прикордонній із Росією території відкрито пам'ятник князеві Ігорю, що, за авторським заду­мом, повинно символізувати спільну україно-росій-ську історію. На відкритті пам'ятника були Прези­дент України і мер Москви, що засвідчує важливість події. Юрій Лужков — найповажаніша людина на Луганщині, він тут частий гість. Найближчим часом під його патронатом у районі Східноукраїнського національного університету будуватиметься вели­кий житловий комплекс «Москва-сіті».

Крім Москви, немає жодного міста, навіть в Укра­їні, з яким контакти (і не тільки економічні) Луган­ської області були б настільки тісними. Та й москви­чі не байдужі до найсхіднішої української області, про що, не приховуючи емоцій, пише вже цитована Фаїна Левіна: «Земля, на которой расположена ны­нешняя Луганская область Украины, была испокон веков притягательна для людей... Луганщину с пол­ным правом можно назвать житницей, кузницей и здравницей. Она располагает богатейшими чернозе­мами, пригодными для земледелия, садоводства и огородничества. В недрах ее таятся залежи каменно­го угля, железной руды и других полезных ископае­мых. Побывав в Рагозиной Балке на Донецком кря­же, А. П. Чехов назвал ее Донецкой Швейцарией и охарактеризовал с медицинской точки зрения: “Здесь можно вылечить от 15 сухот и 22 ревматиз-мов, потому что лучшего воздуха не найти ни в Кры­му, ни на Кавказе”... Луганщина — одна из крупней­ших областей Украины, протянувшаяся на 250 ки­лометров с севера на юг и на 190 — с запада на вос­ток... Луганщина — край, где встречаются холодные и теплые ветры, исторический перекресток торго­вых путей... Древняя седая Луганщина, пробужден­ная для посева третьего тысячелетия... Здесь выра­щивают пшеницу и подсолнечник, добывают уголь и газ, выплавляют металл, производят современные машины и оборудование (У цьому контексті нам пригадується розмова двох жінок, одна з яких, ро­дом із Росії, скаржилася на те, що в Україні погано жити — низька пенсія, високі ціни, дискримінують російську мову. В Росії, за її словами, набагато кра­ще. На пропозицію співбесідниці виїхати до Росії перша особа заявила: “Когда отдадите нам Донбасс, тогда и выедем!”)... Для нас, россиян, важным фак­тором является то, что Луганский областной совет первым в Украине принял постановление о призна­нии русского языка вторым государственным. Мы не случайно заговорили о языке. Нам небезразлич­но, как живется на Украине нашим русскоязычным братьям (хорошо живется, не хуже, чем представи­телям так называемой титульной нации), не обижа­ют ли их (не обижают, напротив, «кохают и леле­ют»). Достаточно сказать, что председатель Луган­ской облгосадминистрации (губернатор) Александр Сергеевич Ефремов и председатель областного Со­вета Виктор Николаевич Тихонов по национальнос­ти русские» [6].

Найулюбленіший естрадний гурт згадуваних ке­рівників — російська група «Лесоповал». Цим хлоп­цям недавно дали звання заслужених артистів Укра­їни і зарахували до Луганського інституту культури, де вони здобувають вищу освіту. На спеціальне за­мовлення вони створили гімн Луганщини, який був представлений на Дні області-2004 у їхньому влас­ному виконанні — зрозуміло, російською мовою. І луганці змушені були слухати такі «високопоетич-ні» рядки: «Луганщина, ты для меня великое слово — «к(а)хання».

Мешканці області вперше почули українську мову з вуст О. Єфремова 9 березня 2004 року на Дні народження Т. Шевченка (а керує областю він уже по­над сім років). На жаль, неповага до державної мови стає прикладом для наслідування нижчих за рангом чиновників. У результаті — в усіх сферах життя тут панує повна відсутність українських національних орієнтирів. Достатньо сказати, що немає жодної україномовної газети обласного рівня. Та й на обласно­му державному радіо новостворена РМ-станція «Пульс» майже весь свій ефір веде російською мо­вою. Щодня о 20-й годині (прайм-тайм) вона пропо­нує слухачам музичну передачу, в якій немає жодної української пісні. Наприклад, 28 червня 2004 року репертуар передачі становили пісні: «Где-то на белом свете, там, где всегда мороз», «Опять от меня сбежа­ла последняя электричка», «Во французской сторо­не, на чужой планете», «Старый клен стучит в стек­ло», «Все, что в жизни есть у меня».

Нібито дрібничка, але навіть асортимент хлібних виробів, які продають у Луганську, складається в основному з російських за походженням назв: хліб «московський», «бородінський», «карельський», «орловський», «рязанський», «саратовський», «су­дарушка», «полюшко», булочки «ярославська», «виборзька», бублик «російський» (є й «відносно» ук­раїнські назви — рогалик «дніпровський», здоба «донецька», хліб «черкаський»).

У Луганську упосліджена українська церква: біль­ше року парафіяни УПЦ КП оббивають владні по­роги в надії отримати дозвіл на будівництво храму хоча б на околиці міста. Щоразу депутати їм відпо­відають, що в місті вже є православна церква, і не од­на, маючи на увазі величезну кількість церков Мос­ковського патріархату.

Місце для української мови в державних структу­рах поки що безрезультатно виборює Сергій Мельничук. Пройшовши всі сходинки українського суду, він сподівається на позитивне вирішення своїх скарг у Страсбурзі. Показово, що людина скаржить­ся ні на кого іншого, а на працівників суду, у т. ч. на прокурора області, які замість того, щоб сприяти ви­конанню мовного законодавства, самі його порушу­ють. Виходить, щоб захистити мовні права титуль­ної нації в Україні, треба апелювати до Європей­ського суду!

Конституція України 1996 року закріпила статус української мови як державної. За енциклопедич­ним визначенням, державною є мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики [9, с. 126]. Із названих галузей українська мова повною мірою на Луганщині не вживається ніде. Працівники пас­портних столів, які повинні демонструвати бездо­ганне знання державної мови, припускаються гру­бих правописних помилок уже в написанні імен та прізвищ, наприклад: Вячеслав, Літвін, Мирошнічен-ко, Мельнік, Васіл'єв, Леонт'єв, Левінець, Мєльні-чук, Тігіпко, Кремень тощо.

Єдина сфера, де безальтернативно використову­ється державна мова на Луганщині, — це реклама го­рілки й тютюну, розміщена на бігбордах. Гостей міс­та на залізничному вокзалі зустріне величезний пла­кат: «Вас вітає найкраща марка України — «Луга-Нова» (це виробник горілки). А напередодні україн­ського національного свята в обласному центрі з'явилися бігборди, на яких зображено пофарбовану в колір державного прапора карту України, а поруч — пляшку горілки марки «Хортиця»; текст реклами такий: « 24 серпня — День Незалежності України. Шануй якість! Цінуй свободу!». Людина, наділена інтелектом, відразу зрозуміє, яку свободу пропону­ють автори реклами нащадкам запорозьких козаків. Луганськ нині просто рясніє кольорами, що симво­лізують національну свідомість: майже всі ломбар­ди, гральні автомати, казино (а їх розвелося безліч) пофарбовані саме так, навіть старенький катафалк, який постійно їздить вулицями міста, теж жовто-си­ній. Хор студентів виконує гімн університету (а всі університети міста, крім медичного, за статусом є національними), тримаючи руку на серці, а коли звучить гімн України, вони стоять, як боввани, на­віть не співають, хоч слова гімну вже давно затвер­джені.

На прикладі окремо взятої області, тих фактів, що лежать на поверхні, пересвідчуємося в тому, що Ук­раїна не є повноцінною державою з власною ідеоло­гією, національними пріоритетами, окремішністю від найближчих сусідів. Вона не перебуває ні на пер­шому, національному етапі розвитку, ні на другому — етапі будівництва громадянського суспільства, оскільки ще по-справжньому не вийшла на перший (та чи й збирається?).

Неозброєним оком видно, як загальноукраїнські ЗМІ («четверта влада») цілеспрямовано прищеп­люють українцям комплекс меншовартості, напо­легливо працюють над нівеляцією питомих рис ук­раїнського менталітету й нав'язуванням чужих ет­нопсихологічних комплексів, над відродженням «совкових» анти-західних, антиєвропейських сте­реотипів, пропагують замість літературної україн­ської мови примітизовано-спрощену російську мо­ву або суржик — мову рабів, що, на думку Є. Захар-ченка, є підготовчим етапом до повного возз'єднан­ня з Росією [4].

На хвилі національного піднесення початку 90-х років так легко було впровадити національну ідею в усі суспільні сфери! На жаль, цього не сталося. Те­пер, коли Україна в надзвичайно критичному стані й не сьогодні-завтра може втратити незалежність, тре­ба це робити негайно. Чекати, поки нація «доросте» до самостійного відкриття своєї ідеї, не варто — цьо­го ніколи не станеться. Це можливе лише за умов, коли держава, в першу чергу її керманичі, будуть у цьому зацікавлені, коли вони не спинятимуть при­родного поступу України до Європи (ще Наполеон сказав, що географія — це доля), коли не пригнічува­тиметься мова титульної нації.

Інстинкт національного самозбереження не спра­цює, поки, як у Луганську, всі дитсадки, школи, вищі навчальні заклади будуть російськомовними (окремі винятки не міняють ситуацію); поки система вихов­ної роботи буде спрямована на виховання «патріота світу» або ж тільки регіонального, місцевого патріо­та, сформованого лише на подвигах молодогвардій­ців і творчому доробку В. Даля; поки бібліотечні фонди поповнюватимуться в основному підручника­ми сусідньої країни, а власні — такі, як «История Лу­ганского края»: Учебное пособие (Ефремов А. С., Ку­рило В. С., Бровченко И. Ю., Климов А. А., Красиль-ников К. И., Семистяга В. Ф., Подов В. И. Луганськ, 2003) — видаватимуться недержавною мовою; поки українська книга буде дорожча за російську («Украї­на Іnсоgnіta» / За ред. Л. Івшиної (К., 2004) коштує в луганській книгарні 32 грн, а її повний російсько­мовний аналог — 28 грн); поки викладачі «націо­нальних» університетів не робитимуть зауваження тим поодиноким студентам, які самотужки, без допо­моги держави, дійшли до усвідомлення національної ідеї: «Прошу перейти на русский язык. Я вас не по­нимаю»...

Виховати українського патріота мовою та ідеоло­гією сусідньої держави або колишньої імперії не­можливо. А якщо національна ідея усе ж стане осно­вою державної політики, то вже через одне поколін­ня громадян Україна буде українською, а отже, і єв­ропейською державою. Врешті, ми повинні зрозуміти, що сама українська мова — ознака нашої європейськості.