Українці у пеклі голодоморів

Іван БЕЛЕБЕХА,
доктор економічних наук, професор Харківського національного технічного сільськогосподарського університету

Усі голодомори (20-х, 30-х, 40-х років) — це наслідки однієї системи, однієї ідеології, однієї ворожої сили.

Говорити про жорстокість, нелюдяність, цинізм, са­дизм, геноцид, нещадність цієї сили треба багато і вагомо, але водночас маємо зрозуміти, що залишки тієї злочинної системи, які донедавна перебували при владі в Україні, не звертали жодної уваги на наші плачі-жалоби. Багато країн світу не сприймають наші більш як 10-мільйонні втрати. Навіть Організація Об'єднаних Націй не визнала голодоморного злодійства геноцидом.

Українська нація має категорично вимагати від світової громадськості дати справедливу оцінку цього ганебного явища, засудити винних (не лише фізичних, а й юридич­них осіб), примусити їх відшкодувати матеріальні та мо­ральні втрати, привселюдно просити вибачення, присяг­нути, що це не повториться. До цього часу Україна, як зас­новниця ООН, не отримала ні морального, ні матеріаль­ного відшкодування. Першоджерелами голодоморів, явищ небачених у всій попередній історії людства, були російський та український фактори.

Російський фактор зароджувався за півтисячоліття до появи самої назви «Росія». Цей фактор виник на ґрунті зради тих вождів Київської Русі, які очолювали північні регіони держави. Від 1169 року, коли А. Боголюбський (син України) розгромив Київ, північна частина керівної верхівки вийшла з підпорядкування київської влади, ставши в такий спосіб ворожою силою до своєї Матері-Батьківщини. Від 1169 року і до 1654 року, тобто 485 років (округлено — півтисячоліття) північний народ і на­род України не мали ніяких відносин, були ізольовані один від одного і формувалися під впливом різних ідео­логій. Так постали два етноси з різними психологічними, ментальними, культурними ознаками, з різними політич­ними поглядами. Північний народ, який потім почали на­зивати російським, був негативно (м'яко кажучи) налаш­тований супроти південного народу, який почали назива­ти українським. Ненависть, фундамент якої свого часу заклав А. Боголюбський під впливом політики «собіранія земель» (до речі, не своїх, а чужих), підживлювалася й процвітала як чорна. Упродовж багатьох сотень років російський шовінізм виховував (виховує і нині) російсь­кого громадянина у ненависті до українства.

Із приходом до влади в Росії інтернаціональних ко­муністів, але з тією ж (законспірованою) «собірательською» ідеєю, ця ненависть не була призупинена чи пога­шена, а набула необмежених масштабів. Єдиною «прови­ною» людей, на думку організаторів голодоморів, було те, що вони українці. А те, що ці українці мали ще й достат­ки, розпалювало лють окупантів до істеричного стану.

Характер і методи творення голодоморів доволі глибо­ко і всебічно висвітлені у нашій та світовій літературі. Документально підтверджені злочинні дії російського комунізму в Україні.

Але рани, нанесені Україні штучними голодоморами, ніколи не загояться на тілі і в душі української нації. Ці рани будуть кровоточити вічно, бо знищували українство не за його злочини, а за те, що воно вміло вирощувати хліб, інші продукти харчування; за те, що воно було працьовите, мирне, не агресивне.

Поневолювачі виявилися бездарними, щоб зрозуміти, оцінити український досвід, господарювання, а тим паче побудувати щось путнє. У своїй ненависті вони були сліпі, а тому рубали гілку, на якій сиділи.

Голодомор 1921–1923 років організував батько ідеї «по­будови земного раю» В. Ленін — вождь і натхненник російського комунізму. Це був його вагомий практичний вклад у знищення українства. Українство і світова історія цього ніколи не забудуть. Це Ленін заарештував членів Комітету допомоги голодуючим в Україні. Він писав: «Що­сили їх висміяти і цькувати не рідше одного разу на тиж­день упродовж двох місяців» (ГІЗТ. — Т. 53. —С. 141). Ве­село було Леніну від того, що вмирав український народ.

Так починалася в Україні робота російського комунізму для створення земного пекла замість земного раю. Твори­лася єзуїтськими способами ідеологія ненависті, система нищення всього кращого, що було у поневолених народів.

Ленін підняв із низу суспільної ієрархії неосвічений, наповнений дикунською люттю люмпен, і посадив його у керівні крісла нової «найдемократичнішої» влади, яка користувалася виключно деспотичними, тиранічними способами управління суспільством. Серед цих «видат­них» ленінських висуванців були: троцькі, сталіни, моло-тови, дзержинські, постишеви, косіори, ягоди, єжови, якіри та багато-багато інших. У своїх душах, окрім нена­висті, нічого не мали; окрім вбивати, вони нічого не вміли робити. Найвищими злочинами вважали освіченість, ви­хованість, культурність, інтелігентність, порядність, та­лант, працьовитість, справедливість.

Голодомори 30-х та 40-х років творив уже учень, найжо-рстокіший послідовник свого попередника, «батько всіх народів» Й. Сталін. Цього ката Україна дратувала стра­шенно, він ненавидів усе, що так чи інакше було пов'язане з нею.

Для створення нестерпних умов для українства Сталін «кидав» на нашу територію найозвіріліших сатрапів: Ка­гановича, Молотова, Дзержинського, Постишева, Квірінга, Косіора та багатьох інших, «дрібніших», але не менш жорстоких катів. У їхньому розпорядженні були збройні сили Червоної армії, судова система, міліція, про­куратура, державний апарат, органи самоврядування, іде­ологічно-пропагандистська служба. Усім цим вони ско­ристалися сповна. Напившись крові 10 мільйонів ук­раїнців під час голодомору 30-х років, вони здійснили ши­рокомасштабні репресії. Під час Другої світової війни ки­дали (уже без лапок) українських хлопців — неозброєних — під німецькі кулемети. Кращих синів України розстрілю­вали німецькі руки за сценарієм російського шовінізму-комунізму. Ці злочинці вважали, що Україну знищили на­завжди. Прорахувалися.

У січні 1933 р. Постишев з'явився в Україні як необме­жений диктатор-деспот. Насамперед він скликав об'єдна­ний пленум ЦК КП(б)У та Харківського обкому партії. На пленумі організатор виступив із погромною промо­вою. Ганьбив та паплюжив усіх і вся на Україні, а найбіль­ше самих учасників пленуму. Звертаючись у бік президії, він зловтішно кинув: «Я маю від товариша Сталіна пов­новаження в разі потреби вас усіх пересадити (до в'яз­ниці) або розстріляти!» Таким ефектним був початок цьо­го кровопивці на шляху побудови «земного раю», обіця­ного «великим» Леніним.

Колишній секретар Дніпропетровського обкому Стро­ганов на тому пленумі сказав: «Одноосібники тільки по­чинають орати, а ми їм уже підсовуємо плани здачі хліба, виходячи з найвищих показників можливої врожайності. Тягнуться вони з останніх сил, хліб віддають, а до кол­госпів не пишуться. Тоді ми їх припікаємо ще “зустрічним”, тобто — додатковим планом. Виконують і його. Цього ж разу ми видали постанову: в чийому зерні буде знайдено “кузьку” (сільськогосподарського шкідни­ка), той має віддати державі ще половину всієї кількості збіжжя, що він уже здав порядком планових та понадпла­нових хлібозаготівель. Не завдаючи собі зайвого клопоту з перевіркою, ми оголосили, що в зерні всіх без винятку одноосібників виявлено “кузьку”. Тією “кузькою” ми викачали в селян не тільки увесь урожай, а й більшу части­ну посівного матеріалу. Вони тепер свій хліб можуть їсти лише тоненькими скибочками. Постишев по-злому усміхнувся:

—Ти опортуніст, Строганов. Треба, щоб і тоненьких скибочок не було!

—Як же зовсім без хліба? – почулася репліка з залу.

—Хто там ворожою агітацією займається? — скипів кремлівський можновладець.

—Кому там захотілося тундру зубами гризти? Я кажу, — продовжував Постишев, — хліб у селян треба забрати цілком, до останньої зернини. Може, тоді вони наберуть­ся розуму і підуть до колгоспів» (Соловей Д. Голгота Ук­раїни. — 1993. — С. 205–206).

Наведений епізод є тією краплею, яка відображає «оке­ан» атак супроти працелюбного, неагресивного селянства, яке годувало не лише себе, а й ту нелюдську орду оку­пантів. Це селянство було українським. Ще з часів ленінського «царювання» комуністична пропаганда сфор­мувала міф про фантастичні гори хліба в Україні. Форму­валася думка, що ці «гори» хліба просто з’являються, а ук­раїнські селяни нахабно привласнюють його і не бажають поділитися з голодуючим російським пролетаріатом. З та­кою ідеологічною упередженістю прибув Постишев в Ук­раїну навести «справедливість». До нього це робили Мо­лотов, Каганович, інші емісари Кремля. Голодомор 30-х років в Україні був ретельно спланований як спосіб війни супроти української нації. Комуністична пропаганда ха­рактеризувала українське селянство як оплот, як середо­вище українського буржуазного націоналізму.

План знищення української нації через ліквідацію на­шого селянства голодом був настільки глобальним і дия­вольським, що в його цілеспрямовану дію не могли повірити навіть найвидатніші аналітики. Ще й дотепер, після документальних доказів, багато людей, країн не вірять у спланованість цього планетарного злочину.

Сталін, Молотов і Каганович, ця масонська ко­муністична трійця була айсбергом тих етнічно-політич­них сил, які ненавиділи Україну, докладали максимум зу­силь для знищення українства.

Дем'ян Бєдний (Придворов) говорив англійському журналісту: «Повірте, нікому з українців ми тут (в Москві. — І. Б.) не довіряємо, хоч би був він найкращий комуніст. Нікому з них не можна вірити» (Липа Ю. Призначення України. — К., 1997. — С. 30).

Російський фактор творили кадри, які, за висловом Сталіна, вирішують все. Ті кадри вирішували все погане, негативне, і жодної доброї справи вони не зробили. Чо­мусь ці кадри не змогли побудувати нормальне сус­пільство, а побудували пекло. І потім самі до нього потра­пили.

До цих кадрів належали: Ленін — напівєврей; Троцький, Каганович, Зінов'єв, Хатаєвич — євреї; Сталін — гру­зин; Дзержинський, Косіор, Балицький — поляки; Моло­тов, Бухарін, Калінін, Куйбишев, Постишев — росіяни; Негровський, Чубар, Скрипник — українці.

Ці кадри були авторами закону «про 5 колосків», який став стрижнем планового винищення українства. Ці кад­ри натхненно виконували цей «закон», який був найви­щою формою беззаконня супроти українців.

Саме ці кадри встановили в Україні збройні кордони аби, не дай Бог, якийсь українець не прорвався до Росії чи Білорусії і врятував своє життя.

Ці кадри вводили в оману світову громадськість, запев­няючи, що в Україні немає ніякого голоду, люди живуть весело й щасливо, а байки про голод — це підступи во­рогів соціалізму.

Саме ці кадри сформували таємний план заміни ук­раїнського етносу. Італійський консул Граденіго у Хар­кові одержав таку інформацію від одного єврея, «великої риби» місцевого ДПУ. Той сказав: «етнографічний ма­теріал буде замінений».

Саме ці кадри «розкуркулювали» бідняків, розстрілю­вали їх або гнали до Сибіру «гризти зубами тундру».

Якщо Ленін припускав загибель 90 відсотків росіян, щоб 10 відсотків дійшли до комунізму, то хто ж міг жаліти якихось там українських селян-націоналістів. Ніяк не могли, і не робили цього.

Кадри були інтернаціональні, а ідеологія, політика і вла­да були російські. Прикриваючись інтернаціоналізмом, російські комуністи намагалися утвердити своє світове па­нування. Проте їм для цього забракло сили.

Український фактор

Український фактор виявився занадто складною, неод­нозначною, контраверсійною категорією, яка, з одного боку, стала на заваді російському фактору, а з іншого — допомагала йому у цій злочинній справі.

Український фактор — це обеззброєний народ, який упродовж усіх трьох голодоморів перебував у бездержав­ному, поневоленому становищі. Окупанти все робили, щоб розколоти український народ на антагоністичні уг-рупування, і в такий спосіб залучити на свій бік частину національно несвідомого населення. Так і сталося.

Українська національна єдність дала суттєву держав­но-політичну тріщину. Частина інтелігенції, робітництва, сільської та міської бідноти у 1918–1920 роках приєдна­лася до окупантів і стала ворожою для свого народу. Поділ українського народу на прихильників і против­ників окупаційної влади продовжувався аж до 1991 року.

Принагідно звернемо увагу на польський і фінський народи, національна гідність яких у 1917–1920 роках вистояла, не зламалася, і це зберегло тисячі і мільйони їхніх людей. Ми ж втратили за період панування ко­муністичного режиму половину українського етносу.

Що допомогло полякам та фінам, чого забракло ук­раїнцям? Національна свідомість. Вона була високою, стійкою як у поляків, так і у фінів, а у нас — низькою, імпульсивною, нестабільною. Спалах української національної свідомості у 1917–1918 роках був потуж­ний, але спонтанний і неконструктивний. Українство не зуміло сформувати таку державу, щоб вона змогла захис-

тити свою територію та свій народ. Саме за недостатню національну свідомість, за слабку організованість, за крихку національну єдність у вирішальний, переломний період свого буття (1917–1921 рр.) українство стікало кров'ю до 1991 року під окупаційним ігом. Якби наша національна єдність зуміла відкинути окупантів у 1918–1920 рр. — українського народу було би більше, принаймні, 40 млн чоловік. Такою була плата за націо­нальну незрілість усього нашого народу.

Голодомори — це велика, але не єдина втрата ук­раїнства у XX столітті.

Багато українців були ворогами та нищили свій народ, себе, своє майбуття. Сільська біднота фізично винищува­ла своїх односельців, які були заможнішими від них. Робітництво стало ворогом селян, бо ті, мовляв, не дава­ли хліба пролетаріату. Інтелігенція активно брала участь у зомбуванні населення. Військовики зміцнювали збройні сили, які стали знаряддям нашого поневолення. Усі ці явища широко висвітлені в пресі, літературі.

Про український фактор можна дізнатися зі слів секре­таря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича: «Між нашим режимом і селянством точиться нещадна війна. Це бороть­ба не на життя, а на смерть. Цей рік [1933] був роком пе­ревірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це кошту­вало мільйони жертв, але колгоспна система залишиться тут навіки. Ми виграли війну» (Портрет темряви. — К.-Нью-Йорк, 1999. — С. 41).

А. В. Затонський (це вже повністю «наш», українсь­кий) у червні 1933р. про вмираючих українських селян сказав: «Якщо вони помруть, це буде уроком для інших» (Портрет темряви. — К. — Нью-Йорк, 1999. - С. 411).

Звернемо увагу на позитивні процеси того трагічного періоду. Серед українських комуністів були люди, які не втратили національної свідомості та почуття відповідаль­ності перед своїм народом. М. Волобуєв, О. Шумський, М. Хвильовий та інші виступали за рівноправність Ук­раїни з Росією. Голоси цих діячів чули не лише в Україні, не лише в Москві, а й далеко за межами СРСР. М. Хвильо­вий писав, що комуністична партія перетворилася у зби­рача земель. Таку сміливість російський комунізм не міг пробачити. І М. Хвильовий загинув. Загинув і О. Шумсь-кий та багато інших. Але ідеї, кинуті ними у пригнічене і ображене суспільство, впали на благодатний ґрунт. Національне відродження (1923–1930 рр.) продемон­струвало світу, що українська нація жива. І це дуже ляка­ло кремлівських катів. Вони «накрили Україну голодом. Під час голодомору були масові протести (активні і па­сивні), проте обеззброєні маси нічого не могли вдіяти супроти озброєних до зубів комуністичних бандитів. Ак­тивний спротив творили партійні органи. Сталін у телег­рамі Кагановичу висловив стурбованість тим, що 50 рай­комів партії висловилися проти нелюдських планів хлібозаготівель.

Уже те, що упродовж усього комуністичного періоду у місцях позбавлення свободи більше половини в'язнів були українці, свідчить, що боротьба відбувалася у перма­нентному режимі, безперервно і безкомпромісно. Однак комуністичний режим ретельно приховував факти не ли­ше масових, а й індивідуальних повстань.

Сучасні аналітики часто звинувачують українців у то­му, що вони, мовляв, під час голодоморів не чинили спро-тиву. Наприклад, С. Гримблат у статті «Уроки голодомо­ру (Ще одна спроба об'єктивізації)» — ІІ Міжнародна на­укова конференція у 2003 році — пише: «За всієї скорбо­ти з цього факту (Голодомору 1932—1933 рр. — І. Б.) вар­то сказати, що ніякого опору цій масовій акції (не злочи­ну, а всього-на-всього акції. — І. Б.) не було. Провина жертви полягає в тому, що вона допустила ситуацію, за якої постала в ролі жертви, а коли це сталося, навіть не намагалася опиратися» (Голодомор 1932–1933 років. — К., 2004. — С. 259).

По-перше, звідки п. Гримблат знає, що ніякого опору не було? Мабуть, ніде не вичитав. Так, у ті часи ніде не мож­на було прочитати навіть про голодомор. Виходить, що й голодомору не було. Спротив був, і великий. На цю тему написано багато, документально підтверджено.

По-друге, те що сказав п. Гримблат про українство, можна сказати й про єврейство, що воно допустило ситуацію, за якої постало в ролі жертв гітлеризму, а коли це сталося, воно навіть не намагалося опиратися.

Отже, перш ніж давати негативні характеристики іншим, треба оглянутися на себе. І крім всього іншого, та­ка позиція є аморальною, україноненависницькою. Коли п. Гримблат говорить про геноцид, вчинений в Австрії, Німеччині, то винним називає гітлеризм, а коли ставить питання про геноцид українського народу, то не називає головного винуватця — комунобільшовизм.

А далі читаємо: «Зусилля, затрачувані на спроби міжнародного визнання акту геноциду, лише завдають шкоду, тому що відволікають суспільну думку на пошук зовнішнього ворога» (С. 241). Виходить, що єврейство правильно ставить питання про свій геноцид і одержує колосальні відшкодування, а українству п. Гримблат не дає права звертатися до світового співтовариства з вимо­гою встановити справедливість.

Він пише: «Більшовиками були реалізовані проекти (як лагідно сказано про глобальні злочини. — І. Б.) силово­го знищення не нації» (С. 239). Якраз українська нація і була об'єктом фізичного і духовного нищення. Каганович постійно говорив, що кожен українець — націоналіст, стверджуючи, що більшість людей під час голодомору за­гинула від страху (С. 240), п. Гримблат відверто зну­щається з українського народу: ніколи не були боягуза­ми. Так сказати — означає нанести глибоку образу всьому українству. Автор закликає українців прозріти і покаяти­ся, визнати свою провину в голодоморі (С. 241).

Я здивований і обурений тим, що організатори ІІ Міжнародної наукової конференції 28 листопада 2003 року надрукували цю антиукраїнську статтю. С. Грим-блат — це рудимент тих сил, які творили голодомори в Україні.

Можна згадати й інший елемент цього фактору в особі О. В. Турчинова, який надрукував у газеті «Вечерние Вес­ти» (2003. — 19–25 вересня. — № 141.) статтю під назвою «Аутодафе». У ній, зокрема, читаємо: «Чисельність здат­ного робити активний спротив українського населення перевищувала ворога у сотні разів. Тобто тисяча ворогів знищувала сто тисяч українців, десять тисяч знищували мільйон. А якщо згадати Голодомор, то чисельність купки катів і зовсім непорівнянна з числом їх жертв, здихавших по-скотськи тупо і мовчки, навіть не пробуючи захистити себе і своїх дітей, в судорогах вмираючих від голоду./…/ А може, ми не здатні прагнути до великої мети, до боротьби, до перемоги?/…/ Може, ми генетично не спроможні про­тистояти будь-якій агресії, спрямованій проти нас як ет­носу, нації, народу? Може, ми генетично не спроможні протистояти знищенню? Існувати як нація, як незалежна держава? Чи зрозумілі нам слова “велич”, “гідність”, “мо­ральність”? Чи вони нас дратують, і ми не бачимо в них ніякого змісту? Може, ми одвічно приречені?»

Мені дуже соромно і тяжко за цю людину! Так може го­ворити, та ще й прилюдно, тільки той, хто патологічно не­навидить українство і зовсім не знає його історії. Але тре­ба відповісти на ці ганебні звинувачення. Якщо тисяча ворогів озброєна, а сто тисяч чесних людей виступає без будь-якої зброї, то зрозуміло, що знищеними будуть лю­ди з голими руками. Коли у березні 2001 року беззбройні демократи, серед яких був і п. Турчинов, пішли на штурм будівлі Адміністрації Президента — що з цього вийшло? Поразка справедливців, хоч їх було сто тисяч, а міліції — мала купка.

Щодо сміливості та відважності — повторюсь: немає у світі відважніших людей ніж українці! Під Крутами було 300 юнаків, які протистояли багатотисячному війську бандитів. Наші хлопці загинули, а славу українства піднесли до неба. 1921 року під містечком Базар 359 ук­раїнських вояків під дулами кулеметів відмовилися пе­рейти на бік ворога. Жоден не зрадив України. Всі вмер­ли в ім'я вільної України.

Нагадаю багатьом нашим повчальникам, порадникам, обвинувачам: українська нація існує з давніх-давен і існу­ватиме вічно, бо вона безсмертна. У цьому переконують численні культурні докази.

Національний дух і національна свідомість, які вибух­нули у 1917–1918 роках, не зникли, а збереглися в душах переважної більшості українського народу. Приходили нові часи, і національно-духовний потенціал знову поста­вав на політичній арені. Так було в 1923–1930 роках під час українізації, національного відродження, яке було розстріляне. Так було і в голодомори 20-х, 30-х, 40-х років. Все ж сили були нерівні, жертвою стала одна третина насе­лення. Так було у 1942–1955 роках під час визвольної війни, яка продемонструвала небачений героїзм українців, хоча цього часто не хочуть визнавати. Так було 1 грудня 1991 року під час референдуму про незалежність України. Так сталося у листопаді-грудні 2004 року, коли народ по­тужно виступив проти владної скверни, злочинності.