Ірак постсаддамівський
доктор філософських наук
До питання про зміни в «Стратегії національної безпеки США»
(уривки)
Ефективний відпрацьований на практиці метод, яким користуються спец-служби багатьох країн такий: якщо в наслідок суперечливості інформації неможливо зробити однозначні висновки, на підставі яких формується «потрібна думка», варто акцентувати увагу на потенційній загрозі. У тих випадках, коли небезпека виявляється меншою, приймаючи рішення, політики можуть вважати своє завдання виконаним. Якщо ж масштаб загрози хоча б частково підтверджується реальними фактами, то ніхто не ризикне звинуватити розвідувальні служби в «залякуванні нації».
Із урахуванням докорів, які обруши-лися на ЦРУ в останні роки, не дивує, що дехто з аналітиків вважає згаданий універсальний метод оптимальним для «бюрократичного виживання». Справді, якщо згадати, що американські розвідники, яких звинувачували (причому справедливо) у невчасному попередженні про ядерні випробування в Індії, недооцінили здатність Північної Кореї створити триступеневу ракету і не змогли запобігти терористичним актам у США 11 вересня 2001 року, то можна зрозуміти, в якому стані вони опинилися напередодні іракської кампанії. Зважаючи на все, у випадку Іраку експерти й аналітики ЦРУ зрозуміли: в умовах відсутності надійної інформації, а також, маючи справу з режимом Саддама Хусейна, який майстерно користувався мистецтвом дезінформації, вони обрали і використали найпохмуріші тони з багатої палітри, демонізувавши образ іракського лідера.
Як зазначалося в одній з останніх доповідей сенатського комітету з розвідки, свої розробки зі збору й аналізу інформації ЦРУ представила в якості «встановлених фактів» і зробила висновки на базі неперевірених (змодельованих у необхідному для замовників форматі?!) даних. Іншими словами, замість того, щоб визнати наскільки недостовірна інформація, яку мала розвідка в питаннях іракського ЗМЗ, ЦРУ поквапилося представити Білому дому і вкинути в засоби масової інформації суперечливу і не відпрацьовану інформацію, яку накопичило за останнє десятиліття в необхідній для себе інтерпретації. Знаковим при цьому стало те, що ця медійна операція була проведена саме тоді, коли Білий дім наполягав на своєму праві здійснювати превентивні бойові дії проти так званих «країн-ізгоїв», які представляють загрозу для міжнародного співтовариства.
«Очевидно, виникають ситуації, у яких США повинні діяти, навіть маючи “аж ніяк не чудові” розвідувальні дані», — заявляли представники Білого дому. «Чим більша небезпека, тим більший ризик бездіяльності і тим більше виправдані превентивні дії в ім'я нашого самозахисту, навіть якщо є невизначеність щодо часу і місця нанесення удару нашим супротивником», — заявив Джордж Буш, представляючи «Стратегію національної безпеки» 2002 року. При цьому він зазначив: «Якщо буде необхідно, США перешкоджатимуть таким діям супротивника превентивними методами».
Дозволимо собі зазначити деякі універсальні позиції концепції національної оборони щодо доцільності подібного роду воєнних операцій, коли «ризик бездіяльності» має бути добре збалансований із «ризиком надмірних дій», результатом яких є:
• невиправдано великі втрати військовослужбовців, задіяних в операції;
• значна втрата часу і засобів, витрачених на протистояння загрозі другого плану;
• співвідношення превентивних військових акцій із базовими принципами нормативного міжнародного права.
Наступні події довели, що у випадку іракського ЗМЗ американська розвідка прорахувалася, значно переоцінивши його. Причин, чому Ірак став «важким випадком» для США, безліч. Перша (і головна) — відсутність постійного власного дипломатичного представництва в Багдаді ускладнило американським спецслужбам створення надійної й ефективної агентурної інфраструктури в цій країні. За визнанням американських військових аналітиків, після 1998 року ЦРУ не змогло завербувати жодного агента в Іраку, який міг би передавати достовірну інформацію про програми Хусейна з розвитку ЗМЗ. Через відсутність достовірної інформації про секретні плани військового штабу іракської армії експерти й аналітики ЦРУ робили оцінки на підставі даних, які надають іракські перебіжчики і розвідувальні служби інших держав.
Інша причина — введення в оману світового співтовариства режимом С. Хусейна. Зважаючи на все, Хусейн будував оборонну стратегію на міфі про завищену мілітаризацію своєї країни. Схоже він діяв так із метою демонстрації військового потенціалу своєї армії і досягнення незалежної позиції у взаєминах з ООН, щоб перешкодити Раді Безпеки прийняти резолюцію про початок бойових дій, зберігаючи при цьому значну частку сумнівів і невизначеності при оцінюванні його військового потенціалу. Наприклад, він заборонив вченим іракського ВПК у приватному порядку зустрічатися з інспекторами ООН. Можна припускати, що С. Хусейн розраховував при цьому на подвійний ефект, що якась невизначеність щодо його ЗМЗ принесе йому користь як при стримуванні хвилювань і повстань у самому Іраку, так і у випадку військової агресії з боку сусідів і «кураторів світової політики». «Захисне прикриття», утворене такою невизначеністю, полягало також у тому, що, як припускали аналітики ЦРУ, після того як інспектори ООН залишили Ірак у 1998 році, С. Хусейн міг відновити роботи зі створення і розвитку ЗМЗ через глибокозасекре-чені і налагоджені канали зв'язків із ВПК Росії та України (скандал із українськими «Кольчугами», просочування [дез]інформації, що було, найімовірніше, організовано конкуруючими структурами російських торгівців зброєю).
Щоб чіткіше уявити логіку оцінки багаторазового завищення масштабів іракських ЗМЗ військовими аналітиками ЦРУ, досить згадати випадок, коли усупереч скептичним оцінкам у військових відомствах США військового потенціалу Іраку напередодні його конфлікту з Кувейтом, правим виявився лише один експерт ЦРУ. Ґрунтуючись на оперативних даних і на аналізі даних про передислокації військ, а також на характері попередніх операцій, він точно визначив напрямок дій С. Хусейна щодо Кувейту. Це відбулося в той період, коли Ірак зосередив свої війська на кордоні зі «стратегічним союзником» США в регіоні. Водночас (влітку 1990 року) більшість аналітиків у Вашингтоні стверджували, що С. Хусейн і його військовий штаб сконцентрували бойові бригади на кордоні з Кувейтом винятково з пропагандистською метою, тобто для демонстрації міцності своїх збройних сил. Інший сценарій С. Хусейна (хоча він розглядався досить скептично) при проведенні ку-вейтської кампанії, на думку американських експертів, полягав в анексії нафтоносних районів, розташованих у прикордонній з Іраком зоні північної частини Кувейту. У тій ситуації тільки згаданий вище Чарльз Аллен (який відстежував інформацію з метою попередження криз), вказуючи на периферійні дії іракського військового керівництва, заперечував оцінки своїх колег-аналітиків. З'ясувавши, що С. Хусейн вилучив вантажівки військовими відомствами з приватного сектора, Ч. Аллен заявив, що Ірак готується до повномасштабного наступу на Кувейт.
Зазначимо, що наступні події підтвердили справедливість версії експерта.
Через десятиліття після операції «Буря в пустелі», у випадку з іракським ЗМЗ спец-служби США вчинили з точністю — навпаки: вони не тільки дозволили, але і самі ініціювали поширення необґрунтовано завищених оцінок військового потенціалу Іраку. Стверджуючи, що «Ірак представляє пряму військову загрозу усьому світовому співтовариству», дезінформували як свій уряд, так і широкі кола світової громадськості. Тільки після початку операції і під тиском очевидних фактів офіційний Вашингтон був змушений визнати, що дані, які надходили з військово-розвідувальних відомств і були причиною розв'язання воєнних дій проти Іраку, виявилися недостовірними. Мало того, глава Білого дому був змушений визнати дії груп іракського опору цілком виправданими з погляду норм міжнародного права, оскільки члени цих груп виступають проти військової окупації своєї країни.
Однак, незважаючи на запізніле визнання офіційним Вашингтоном безпідставності стратегічних оцінок військово-промислового потенціалу Іраку, ця дезінформація з ініціативи і під безпосереднім кураторством спецслужб США була включена в могутню систему інформаційних каналів, ефективно спрацювавши на тотальну демонізацію С. Хусейна і його оточення, а також на формування синдрому масового страху в населення не тільки США, але й усього світу.
Проведені підготовчі дії з метою легі-тимізації воєнних дій дали США можливість (або принаймні формальне право) переконати міжнародне співтовариство в необхідності «змушеного, безальтернативного вибору» на користь превентивних дій. США офіційно заявили, що «лідер світового оплоту демократії» для захисту демократичних цінностей і ідеалів має легітимне право на проведення ефективної військової політики. Оскільки тактичні цілі такої політики вимагають від США адекватного реагування на «політичні бурі», які будуть неминучим наслідком превентивних бойових дій, вони мають бути виправдані масштабною стратегією безпеки усього світового співтовариства.
Слідуючи такій логіці, ідеологи США почали стверджувати, що військово-аналітичні центри країни (які нещодавно були об'єднані в одну структуру) повинні мати у своєму розпорядженні надійні розвідувальні дані, а також право на ініціативне попередження військової і військово-терористичної небезпеки. Тобто мати право на проведення превентивних воєн.
У контексті останніх заяв Вашингтона питання: чи в стані розвідувальна служба з найкращим фінансуванням і найкращим технологічним оснащенням допомогти політикам прийняти рішення, чи робити їм вибір на користь превентивних бойових дій, поставлене у доповіді комісії, має далеко не риторичне значення...
Ісламський релігійний фактор як політична ідеологема глобального світу, який формується
У кулуарах зовнішньополітичних відомств люблять цитувати слова харизматичного американського політика Генрі Кіссінджера, сказані ним під час приватної бесіди зі своїм колегою-антиподом А. Арбатовим із приводу «падіння Берлінської стіни». Нібито один із патріархів-теоретиків антирадянської американської політики сказав, що для США втрата зовнішнього ворога, яким для неї тривалий час був СРСР, обернулася нещастям. Вірогідність цього вислову ніхто не підтверджує, так само як і не спростовує, а тому дозволимо собі висунути його в якості «сакральної матриці», на осі якої формується імперативна позиція сучасної зовнішньополітичної доктрини США. Тим більше, що вони підтверджуються не стільки об'єктивно-історичним законом існування всякої імперії, скільки логікою політичних маневрів США, які залишилися на світовій сцені як єдиний соліст, змушений на ходу складати лібрето нової світової історії. Отже, «Ворог знищений! Хай живе ворог!» Для легітимізації розвороту в напрямку домінування у світовій політиці США була необхідна екстраординарна подія, яка, сколихнувши увесь світ, зіграла б роль «спускового гачка» і пустила механізм у дію. І така подія відбулася — трагедія 11 вересня 2001 року, коли на очах усього світу були зруйновані хмарочоси Американського торгового центру в Нью-Йорку. Не вдаючись у детальний аналіз трагедії, можна лише зазначити, що далеко не всіма вона інтерпретується в американській версії. У цій ситуації питання, пов'язані з ініціаторами і рядовими виконавцями резонансного терористичного акту, відсуваються на другий план, поступаючись місцем головному і сакраментальному питанню, сформульованому ще давніми: кому це вигідно?
Переконливої відповіді на останнє питання немає і, схоже, у найближчій перспективі не передбачається. Однак наступні дії США, які оперативно ввели свої війська в Афганістан (хоча, за слідчими даними, більшість терористів-смертників були вихідцями із Саудівської Аравії і не мали до Афганістану ніякого відношення), дали б підставу давнім служителям Феміди засумніватися у версії американських пропагандистів.
Симптоматичним у цьому контексті є і швидко висунутий девіз контртерористичної операції, сформульований кимсь із «високочолих» американських ідеологів: хрестовий похід. На щастя, у вищих щаблях влади вчасно зрозуміли, що постановка завдання в такому формулюванні значно випереджає стратегію офіційного Вашингтона, і поспішно змінили тактику. Хоча, беручи до уваги динамічно наростаючу кількість людей, які ідентифікують себе з ісламськими культурними і конфесіональними цінностями, у структурі цивільного населення США й Західної Європи, популярності ці маніпуляції офіційній владі не додали. Як тепер можна стверджувати з повною визначеністю, операція з боротьби з «вогнищами тероризму і джерелами наркотрафіка» в Афганістані лише ускладнила ситуацію. Причому не тільки в країнах, які безпосередньо на собі випробували нові військові технології США, або в країнах, які співчувають Афганістану й Іраку, але і серед значної частини населення у своїй країні.
Наступним кроком стала операція з введення військ в Ірак. Ту т мотивування воєнних дій виявилося ще більш сумнівним. Саддама Хусейна, «який має могутній потенціал ЗМЗ», жорстоко переслідує і фізично знищує мусульман, вбачаючи в них основну небезпеку для свого режиму, без підстав оголосили ісламським фундаменталістом і одночасно — ватажком терористів. Ініціаторів військової експедиції не зупинили численні застереження незалежних експертів, які попереджали про складну внутрішньополітичну ситуацію, що склалася за тривалий період новітньої історії Іраку. Говорячи про складності ситуації, експерти мали на увазі насамперед поліконфесіональність і мультиетнічність населення Іраку, а також соціально-економічну багатоукладність, яка сформувалася в країні, баланс між якими (що б про це не говорили опоненти офіційного Багдада) був досягнутий при режимі Хусейна.
Додатковою обставиною, яка ускладнює ситуацію, є і те, що Ірак перенасичений нафтовими родовищами і нафтотранспортними магістралями, тобто об'єктами підвищеної техногенної небезпеки (природно, в умовах збройних зіткнень між партизанськими групами і військами західної коаліції). Остання обставина багаторазово збільшує ступінь ризику і збільшує негативні фактори, що не дозволяє говорити про стабілізацію в країні, навіть у середньостроковій перспективі.
Роль України
Роль України у цій ситуації була б незначною, якби не її участь у миротворчих силах на території Іраку. На щастя, ситуація склалася так, що український миротворчий корпус дотепер не вступав у прямі військові дії з іракськими партизанськими групами. З цієї причини втрати серед українських миротворців не перевищують втрат, які відбуваються серед частин дислокованих на території своєї країни.
Говорячи про політичний зміст участі в іракській військовій експедиції, рішення Києва — направити корпус миротворців, можна розцінювати позитивно. Хоча до цього кроку Кучму підштовхнули скандали, пов'язані зі справами Гонгадзе й Александрова, касетним скандалом, а також з інформацією (яка, на щастя для України, не підтвердилася) про постачання режимові Хусейна зброї нового покоління — протиракетних комплексів «Кольчуга». Напрямок миротворців в Ірак став позитивним фактором, який підняв міжнародний статус України як країни, що обрала шлях боротьби з міжнародним тероризмом. Однак у сформованій ситуації кризи воєнної операції в Іраку виникла необхідність, зберігаючи обличчя, відкликати свій миротворчий корпус.
Політична криза в Україні і широка підтримка опозиції ліберально-демократичними силами Заходу створили для цього сприятливу ситуацію.
Щодо інвестиційної привабливості Іраку, то, з огляду на сформовану ситуацію, вона не є реальною. Принаймні у найближчому майбутньому. Хоча налагоджувати конструктивні і взаємовигідні відносини необхідно вже нині, використовуючи насамперед факт виводу миротворчих частин України як акт доброї волі щодо народу Іраку. Можливо, для цього необхідно розробити конструктивний проект, який створює атмосферу доброзичливості і взаємної довіри між народами України та Іраку. До розробки цього проекту можуть бути залучені неурядові організації, незалежні науково-дослідні центри, а також організації культурного і спортивного профілю.
Література
1. Абу-ль Вафа аль-Гунайми. Догматическое богословие и некоторые его проблемы. — Каир, 1973.
2. Ахмед Субхи. О науке калама. — Каир, 1980.
3. Абдель-Джаббар. Объяснение пяти основоположений. — Каир, 1965.
4. Абдель-Салям Нур-ад-Дин. Разум и цивилизация. — Каир, 1982.
5. Аль-Касим бен Ибрагим ар-Раси. Трактаты справедливости и единобожия / Под ред. М. Аммары. — Каир, 1971.
6. Ибн Хазм Абу Мухаммад. Различие между религиями и сектами. — Каир, 1903.
7. Аш-Шахристани. Книга о религиях и сектах. — Каир, 1949.
8. Коран.
9. Файсал Бузер Аун. Наука калама и его школы. — Бейрут, 1980.