Хрестовий похід проти Cлов'ян (закінчення)

Ми пересвідчились, що вождями хрестового походу проти всього слов'янського Помор'я були ті самі особи, анти-слов'янська діяльність яких і прагнення створити свою німецьку державу, поставити свого німецького Бога на сло­в'янських землях вже і без того добре відома. Про це згаду­валось неодноразово спільно під прапором хреста, з благо­словення і сприяння римського первосвященика діяли воро­ги слов'янства, які, керуючись винятково своєю ініціативою і дбаючи виключно про особисту вигоду, доволі часто і до папської відозви, і після неї намагалися підкорити своїй владі слов'янські племена. Це Генріх Лев, Альбрехт Ведмідь маркграф Бранденбурзький, знайомий уже нам з Руяни єпи­скоп Авессалом і войовничі суперники Свен і Кнуд, які зма­галися між собою за владу у Данії. Бракує серед них тільки графа Адольфа Гольштинського, про якого ми поговоримо пізніше. Папська відозва й ідея хрестового походу об'єднали людей, які ніколи не могли б діяти спільно. Дії кожного з них були б паралізовані самим фактом існування супер­ників, які рано чи пізно могли б самостійно втрутитися в бо­ротьбу. Ця небезпека цілком усувалася ідеєю хрестового по­ходу, а тому кожен союзник міг рушити на Слов'ян із усіма наявними силами. Володіння кожного охоронялися достат­ньо і згідно із тією місією, до якої закликало папське слово.

Поряд із основними і зацікавленими у справі вождями у ній брали участь заради святої справи й інші представники політичних сил, начебто безпосередньо не зацікавлені, на­приклад, єпископи і князі Чехії і Моравії, які прийшли зі своїми військами. Необхідно враховувати також те, що в розпорядженні кожного з учасників було більше військової сили, ніж звичайно, тому що з усіх боків стікалися і запису­валися в їхні війська всі перейняті святою справою, ідеєю хрестового походу, які повірили, що участь у поході звільняє від колишніх гріхів, від сплати боргів і від усякої криміна­льної відповідальності за час участі в поході, — як уповно­важувало папське послання.

Зрозуміло, що проповідь хрестового походу і папське благословення зібрали ворогам слов'янства такі сили, яких ніколи мати не могли. Папство, яке проповідувало хрестовий похід, стало могутнім політичним важелем для вирішення «слов'янського питання» у дванадцятому сторіччі.

І ця створена переважно папством сила дійсно зібрала­ся біля Генріха Лева, Альбрехта Ведмедя і їхніх союзників. Усі чекали тільки певного, домовленого сигналу, щоб об-рушитися на приречене на загибель слов'янське Помор'я.

Але поки всі готувалися до грізного походу, до нанесен­ня слов'янству останнього рішучого удару, Слов'яни теж не сиділи склавши руки. Оборонний рух насамперед вия­вився у лютичів, які жили у пониззі Піни, і бодричів — жителів теперішнього Мекленбурга. Особливу діяльність і енергію виявив князь бодричів Ніклот, один із най-сильніших політиків слов'янства того часу. Він звернувся за допомогою до усіх, від кого можна було її отримати. Ру-яни, які ворогували з ним, побачивши спільного ворога, відклали ворожнечу і допомогли військом. Окрім того, во­ни обіцяли надіслати свій флот, тобто сотні човнів, які, не­зважаючи на нечисленність, за умов війни того часу були значною силою. Ніклот склав план майбутньої війни. План цей був певним прообразом воєнних дій Росії щодо наполеонівських військ.

Союз Слов'ян навряд чи міг сподіватися розбити вели­чезні полчища хрестоносців, які насувалися, а тому в голові Ніклота виникла думка: не розпочинати битву у відкритому полі, а поступово заманити ворога вглиб країни, залишити йому державу на спустошення і, зосередивши всі сили в якомусь укріпленому таборі, відсидітися, дочекатися зимо­вого часу, непогоди і бездоріжжя, а тоді вже гнати стомлено­го, знесиленого і виснаженого ворога геть із рідних місць. Точнісінько план Барклай-де-Толлі і Кутузова, який ре­алізували через понад шістсот років після описуваних нами подій. Можливо, полководець і політик думав і про те, що ба­гато хрестоносців задоволь­няться вигодами тимчасового спустошення країни, їм на­бридне тривале стомлююче сидіння, а винагородивши се­бе видобутком, вони підуть геть, а Слов'яни до зими роз­правляться з ворогом, кіль­кість якого зменшиться, мож­ливо, вдвічі.

На заклик Ніклота зібрав­ся майже весь його народ. Швидко виросли укріплення Добана біля берега Васмажської затоки поблизу Зве-ринського озера (Шверін). Укріплення розташувалось на пагорбах, залив не давав можливості ворогу з'єднати свої сили і поділяв його надвоє. Тут готувалася майбутня паст­ка для наступаючих хрестоносців. Із берега скоріше мож­на було чекати допомоги від Слов'ян, які були вправними моряками, ніж із сухопутних шляхів, де тисячами мали стати німці.

Але в Ніклота був союзник, граф Адольф Гольштинсь-кий, про якого ми вже згадували. Між ним і Ніклотом був укладений наступальний і оборонний союз, який Слов'яни свято дотримували. Цим союзом і мав намір скористатися безперечно вмілий, але недостатньо про­никливий і занадто довірливий князь бодричів. У травні місяці відправив він послів до графа Адольфа, щоб нага­дати про союз та попросити побачення для особистих пе­реговорів і обговорення планів майбутньої діяльності.

У скрутному становищі опинився слов'янський союз­ник, але німецький володар, гольштинський граф Адольф. Приєднатися до Слов'ян — це, по-перше, противитися папському посланню й імператорській грамоті і тому на­кликати на себе гнів усього духівництва, всіх німецьких князів, відмовитися від тих вигод, які можна було отрима­ти через приєднання до хрестоносців. Окрім того, при за­гальному повстанні на Слов'ян, і можливо, їхньому зни­щенні, союз з ними переставав бути вигідним; користі з нього вже не було, а тому необхідно було розірвати до­говір, який став непотрібним. Зробити це відкрито було не можливо. На володіння гольштинського графа слов'яни могли напасти раніше, ніж почнеться рух сили хрестоносців. Граф Адольф вирішив хитрити і відтягати рішення, стомлюючи Ніклота тривалими дипломатични­ми переговорами.

Ніклот, однак, дуже добре зрозумів всю цю хитрість, так само як і недійсність колишнього договору, який був вигідний тільки для завбачливого німецького союзника, а тому про другий його візит до графа Адольфа літописець писав: «Я хотів бути очима і вухами твоїми у землі слов'янській, яку ти заселив, щоб не було тобі кривди від Слов'ян, які раніше володіли Вагрською землею і тепер скаржаться, що вони безкарно позбавлені спадщини батьків своїх. Навіщо ж під час скрути залишаєш свого друга? Хіба дружба не витримує випробування? Досі я стримував Слов'ян, щоб вони не шкодили тобі, тепер можна мені нарешті віддати тебе власній долі, тому що ти зневажив свого друга, не дотримався нашого союзу і у біді відмовився навіть від побачення».

Погроза Ніклота могла мати для гольштинського графа згубне значення. Ось слова Адольфа Гольштинського до голинтипців і фризів, яких він закликав заселити Вагрскі землі в області полабських Слов'ян: «Хіба не ви завоюва­ли землю слов'янську кров'ю своїх батьків і братів? Чому ж не йдете взяти її у володіння? Будьте першими, пересе­ляйтеся в бажану країну, населіть її і будьте власниками всіх її благ; усе краще в ній справедливо належить вам, оскільки ви забрали землю з рук ворожих». Усе краще за­брали, таким чином, німецькі колоністи, а збезземелені й обібрані синами і братами переможців слов'яни розсіяли­ся скореною країною, пішли на сусідні землі, не втрачаю­чи надії на повернення і готуючись до помсти. Їх і ризику­вав побачити перед собою Адольф Гольштинський, який ухилявся від переговорів із Ніклотом.

До Ніклота з його боку було відряджене посольство. Доручено обійти Ніклота хитрістю і зберегти дружні відносини, принаймні доки не наблизяться і не почнуть воєнні дії хрестоносці, і з'явиться легка можливість приєднатися до них. «Якщо наш господар не вступає з то­бою особисто в переговори, то ти знаєш, що змушує його так діяти. (Посли говорять про небажання попередньо компрометувати себе перед німецькими князями.) Так, не порушуючи слова і обіцянки, попередь нашого господаря, коли довідаєшся, що на нього таємно піднімаються Слов'яни». Ніклот обіцяв, легковажно повіривши ще раз німецькому союзу. Але Адольф Гольштинський негайно ж відправився всередину країни збирати війська і приготу­ватися до оборони або до нападу. Наміри його були вже занадто очевидними, і повільність Ніклота втратила сенс.

Для підняття народного духу Слов'ян необхідно було зробити якийсь вдалий похід на німців раніше від появи всієї маси хрестоносців. Бездіяльне військо легко могло втомитися бездіяльністю і деморалізуватись. Міцність слов'янської єдності могла ослабнути. Підступного голь-штинського графа необхідно було покарати за його двоєдушність. Війська, які він набирав, могли виявитися подвійно злобливими, якщо будуть діяти як самостійний загін при наближенні хрестоносців або об'єднаються з ни­ми. Ніклот зважився на напад. Але його бентежила обіцянка, дана гольштинському графові. Він обіцяв повідомити про напад і тому ввечері 25 червня послав гінця до графа в Зегеберг із повідомленням, що на нього йдуть Слов'яни. Але посланці не застали графа в фортеці; він був у глибині країни, займався збиранням військ.

Не набагато раніше князь бодричів таємно зібрав силь­ний флот, посадив на нього кілька тисяч воїнів і, пере­пливши море, зупинився біля гирла ріки Травни. Вранці 26 червня слов'янський флот уже піднімався річкою. Вар­та колись слов'янського, а в ті часи вже німецького, ган­зейського Любека кинулася в місто з повідомленням, що чутно лемент і шум війська, яке наближається. Негайно сповістити громадян про небезпеку. Але ніхто з громадян не міг навіть рушити з місця; усі були п'яні після свята і не могли прокинутися, поки вороги не ввірвалися в місто і не підпалили його, пограбувавши кораблі, навантажені різними товарами. Понад 300 німців було вбито при цьо­му нападі. Залишалася ще фортеця, в якій замкнулися воїни Адольфа Гольштинського. Два дні захищалося це укріплення, але, нарешті, здалося Слов'янам.

Після цієї першої перемоги Слов'яни поділилися на два кінних загони, у кожному було понад 3 тис. чоловік, і, спу­стошуючи все на шляху, рушили усередину заселеної німецькими і голландськими прибульцями Багрії. Напад­ники залишали осторонь усі добре укріплені міста, тому що завоювання не входило в їх плани, і було їм не під си­лу. Слов'яни мстили тільки тим, хто захопив чужу власність, колоністам-прибульцям, які вигнали справжніх власників землі. Заслуговує на увагу те, що гользати, які раніше ніж інші прийшли в країну і зайняли тільки вільні і незаселені Слов'янами ділянки землі, були помилувані, вони не зазнали нападів.

Швидко досягли Слов'яни Зегеберга, побудованого за вказівкою ченця Вінцеліна, як клин у слов'янську землю, і спалили його пригороди, навіть не спробувавши захопи­ти укріплення. Звідси вони продовжували свій набіг.

Із зайдів у Вагрску землю, які тіснили і виганяли закон­них її власників, Слов'янам особливо ненависні були фризи. На них з озлобленням і напали бодричі. У фризів було укріплене місце Суссен, оточене з усіх боків міцним валом. Із поселенців у країні була в цей час тільки четвер­та частина, тому що більшість відправилася на батьківщи­ну для остаточного залагодження справ. Усе, що було в укріпленні, негайно стало жертвою полум'я, а 3 тис. Слов'ян упродовж цілого дня проривалися крізь стіни. Але тривала облога фортець зовсім не входила в їхні пла­ни, а штурмування, незважаючи на нечисленність тих, які захищалися, при тодішній зброї не могло обійтися без значних утрат. Слов'яни запропонували їм здатися і віддати зброю, обіцяючи зберегти життя, і вони майже по­годилися на ці умови; але мужній священик Герлаф запідозрив у віроломстві Слов'ян, не повірив у їхню гу­манність.

«Що збираєтесь робити, люди? — казав він. — Невже ви думаєте, що здаючись, ви купите собі життя? Хіба ви не знаєте, що з усіх прибульців вас, фризів, більш за все нена­видять Слов'яни? Для чого ви відмовляєтеся від життя і поспішаєте до погибелі? Ім'ям Божим заклинаю вас спро­бувати ще поборотися з ворогом. Поки нас оточує вал, ми ще розпоряджаємося своїм життям; поки в нас є зброя, ми можемо сподіватися на порятунок... Бийте мечем Слов'ян і відомстите за свою кров!» Із цими словами священик ки­нувся на окупантів, але відразу впав мертвим, а фризам, які пішли за ним, вдалося прорватися через ворогів.

Поки відбувалося описане вище, граф Адольф Гольш-тинський встиг зібрати значне військо, отримати спізнілу звістку про напад і піти на Слов'ян. Але вони не бажали вступати з ним у сумнівний бій, а забрали свою здобич, за­хопили що могли в полон і на кораблях повернулися в свою місцевість, тобто діяли згідно із своєю програмою. Нанесли ворогу більш-менш значні втрати, спустошили прилеглу до майбутнього театру битв місцевість, і тим значно скоротили харчові запаси ворога, а самі, ухиляю­чись від рішучої битви, зберегли необхідні в майбутньому сили.

Звістка про набіг Слов'ян рознеслася по Саксонії і Вестфалії і змусила хрестоносців квапитися. За словами літописця, на початку серпня хрестоносці мали вже 200 тис. воїнів, хоча кількість ця, імовірно, перебільшена. Приблизно одночасно з різних місць виступили вони в похід на початку серпня.

Північне військо, яке мало близько 40 тис. воїнів і скла­далося переважно із саксів з Генріхом Левом на чолі, зби­ралося біля Бремена, й у перших числах серпня перепра­вившись через Ельбу, рушило в похід до Добіну, де розта­шувалась стоянка Ніклотова, і куди мали повернутися за два тижні. На шляху війська вся місцевість була спусто­шена, покинута і безлюдна. Ус е доросле чоловіче слов'янське населення пішло в Добін до Ніклоту, жінки, діти і старі ховалися у недоступних лісах і болотах.

Почалася облога Добіна, в якому укрилася значна час­тина слов'янських військ Ніклота, який очистив країну для проходу ворожих військ і бажав стомити їх довгою облогою, викликаною поступовим заманенням ворогів углиб країни. Під час облоги прибули з Данії Свен і Кнуд, привівши з собою, як зазначає літописець, близько 100 тис. війська. Військо це під їхнім верховенством негайно було приєднано до сил германців, а човни, на яких воно прибуло, негайно ж створили досить грізний флот, ко­мандування над яким було доручено відомому єпископу Аскару.

Облога Добіна пішла ще енергійніше, тому що значно збільшилася кількість осаджуючих військ. Але водночас з'явилися і нові труднощі. Почалися незгоди і суперечки не тільки між данами і германцями, а й між датськими військами Свена і Кнуда. Виникло питання про май­бутній розподіл ще не завойованих слов'янських земель, і невдоволення та незгоди, зрозуміло, ще більше підсили­лися. Саксонські князі давно вже звикли дивитися на зем­лю ободричів як на свою, хоча вона не була ними завойо­вана. Погана була дисципліна в союзників Слов'ян, а у со­юзників хрестоносців її зовсім не було. Усякий робив, що хотів; команди суперечили одна одній, і це не могло укри­тися від обложених. Вони зробили з фортеці вилазку на данів і уклали усе поле трупами. Німці спокійно дивили­ся на битву з іншого берега затоки. Але данів чекала ще нова битва.

Руяни надіслали обіцяну допомогу Ніклоту. Ще зали­шаючи свої береги, вони вже чули про те, що кількість лю­дей, залишених на кораблях під начальством єпископа Аскара, незначна. Припливши на своїх човнах, вони з'явили­ся у Вісмарскій затоці. Флот датчан був безперечно більше слов'янського; але Слов'янам знову посприяли суперечки у стані союзників. Кораблі Кнуда і кораблі Свена станови­ли два розрізнених загони, так само, як і шонійці, які прий­шли з першим, трималися осібно від ютів. Спершу напали руяни на іонійців, а юти спокійно і навіть зі зловтіхою ди­вилися на битву. Щоб перешкодити будь-кому врятувати­ся втечею, шонійці зв'язали кораблі своєї флотилії мотуз­ками. Але канати розривалися і метушня тільки збільшу­валася. Єпископ Аскар, глава морських сил, перший по­дав приклад до загальної паніки. У запалі битви він, втіка­ючи зі свого корабля, сів у човен і переплив на один із ку­пецьких кораблів, які припливли заради грабежу і нажи­ви, де так заховався, що його важко було потім відшукати. У гр. А. К. Толстого в його поемі «Боривій», де описується цей похід, хоча більшість подробиць і власних імен пере­плутані, ця подія описана так:

А епископ в бранной схватке, Над собой погибель чуя, Перепрыгнул без оглядки Из своей ладьи в чужую. Говорит: не пожалею На икону ничего я, Лишь в Роскильду поскорее Мне уйти от Боривоя.

Шонійці були повністю розбиті. Королівський корабель потонув. Частина людей була вбита, частина загинула у хвилях. Затока була наповнена трупами і розбитими суд­нами. За словами гр. Толстого:

И ладей в своем просторе, Опрокинутых не мало, Почервеневшее море Вверх полозьями помчало.

Покінчивши з кораблями шонійців, руяни взялися за винищування флоту ютів, які байдуже спостерігали за битвою. Тільки великі кораблі датчан залишали вони без переслідування, тому що змагатися з ними було не під си­лу маленьким човникам.

Проте, вдаючись то до одних, то до інших хитрощів, їм вдалося майже цілком винищити весь датський флот, так що, коли прибули сповіщені про поразку Свен і Кнуд зі своїм сухопутним військом, їм не залишалося вже нічого, як, сівши на вцілілі великі кораблі, рятуватися в Данію, щоб там знову почати свої чвари.

А війська, що стояли з Генріхом Левом під Добіном, безплідно продовжували облогу.

На чолі другого загону хрестоносців стояв Альбрехт Ведмідь, маркграф Бранденбурзький, для якого результат походу був справою колосального значення. Коли військо його перейшло Ельбу, до нього приєдналися загони мо-равів.

Жителі бігли і ховалися в недоступні місця; їх міста, се­ла і містечка спалювалися, жнива винищувалися, нікому не було пощади. Боротися було ні з ким. Так пройшли по­над 200 верст без усякого результату. Тільки одна подія розрадила хрестоносців. Біля міста Малхіна розташову­вався відомий язичницький храм лютичів. Хрестоносці за­хопили святилище з усіма ідолами; як місто, так і храм стали здобиччю племені. Слов'яни ухилялися від битви. Не зустрічаючи ніде ворога, хрестоносцям доводилося за­глиблюватися всередину країни. Їстівні припаси в цей час вже майже закінчилися, країна була випалена, і військам загрожувала або голодна смерть, або остаточна поразка.