головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 2/2005 
Персонал № 2/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Хто створює «чорний» міф про чорносотенство і навіщо? (закінчення)

Микола СЕНЧЕНКО,
доктор технічних наук, професор, директор Книжкової палати України

Видатні діячі науки, культури, церкви і держа­ви майже не пов'язували себе із політичними ру­хами. Все ж заступником голови Головної ради Союзу російського народу був видатний філо­лог кінця ХIХ — початку ХХ століття всесвітньовідомий академік Олексій Іванович Соболевський (1856– 1929). Про його авторитет як вченого свідчить, зокрема той факт, що більшовики не наважилися його репресувати, а праці Соболевського видавалися в СРСР і після його смерті.

Організатором Всеросійського національного союзу був відомий російський публіцист Ми­хайло Осипович Меньшиков (1859–1918). Він не в усьому поділяв позицію вкрай правих, не поділяв деякі їхні погляди. 1911 року він писав: «Непробачно забути, яку роль відіграв, напри­клад, покійний Грінгмут у Москві або Дубровін — у Петербурзі, Семенівський полк — у Москві, або вся гвардія — у Петербурзі. Що головна об­лога і центральний штурм її були в Петербурзі й у Москві… Інородницька революція намагалася вразити імперію в саме серце — тому в обох сто­лицях було стільки заколотників і надихателів бунту. Ми…не належимо до Союзу російського народу, але було б неуцтвом або невдячністю за­бути, що наші національні витоки були проголо­шені ще задовго до виникнення партії націоналістів — саме такими “чорносотенними” організаціями Петербурга, як Російські Збори і Союз панів Дубровіна і Пуришкевича. Якщо серйозно говорити про боротьбу зі смутою, про справжню боротьбу не на життя, а на смерть, то вели її не київські націоналісти, а петербурзькі і московські монархісти» [1, c. 280].

М. О. Меньшиков народився 23 вересня/5 жовтня 1859 року неподалік міста Новоржева Псковської губернії «у православній родині». Після закінчення морського технічного учили­ща Меньшиков іде в плавання на фрегаті «Князь Пожарський», відвідує багато портів у Серед­земному морі й Атлантичному океані. Свої враження про побачене і пережите він видає окре­мою книгою «По портам Европы». Згодом літе­ратурна доля Меньшикова остаточно визна­чається, він стає постійним співробітником газе­ти «Неделя». Наприкінці ХІХ — початку ХХ століття одна за іншою виходять книги: «Думы о счастье», «О любви», «Критические очерки» (у двох томах), «Народные заступники», «Начала жизни». 1901 року «Неделя» припинила своє існування, і А. С. Суворін запрошує Меньшикова працювати в його газеті «Новое время». Від 1902-го до 1915 року Меньшиков видає свій письмен­ницький щоденник — «Письма к близким» (14 томів по 12 випусків у рік плюс 1 випуск 1916 р.) — чудова пам'ятка культури ХХ століття.

Без Меньшикова неможливо повно й об'єктив­но уявити собі не тільки російську журналістику, а й всю історію Росії на зламі двох сторіч.

Михайло Осипович Меньшиков був російським націоналістом. «Усі російські люди з честю і совістю, — писав він 1913 року, — свідомі або несвідомі націоналісти. Ус і німці, англійці, фран­цузи, поляки, фіни, євреї несуть у душі спад­коємний заповіт служіння своєму племені, своєму народу. По-інакшому і не може бути, якщо говори­ти про людей здорових, не зламаних духом. Окре­ма особистість — це лише ланка в нескінченному ланцюзі роду, і покликання цієї ланки — не розри­ватися, утримувати в собі повну передачу життя з минулого в майбутнє» [2].

Меньшиков понад 10 років теоретично обґрун­товував націоналізм як природну і благодійну ри­су людського: особистості і суспільства. У своїх щоденних тривогах про благо рідного народу і батьківщини Михайло Осипович, звичайно, ніяк не міг обійти єврейське питання. І він не обходив його, жорстоко полемізуючи зі своїми сучасника­ми, не соромлячись висловів, заходячи досить да­леко в запереченнях і анафемі. Але, звинувачуючи євреїв, наполягаючи на їхньому загальному висе­ленні за межі Росії, Меньшиков ніколи не говорив про їх расову неповноцінність. Жовтневий пере­ворот усе поставив з ніг на голову. Лютували «червоний терор» і інтернаціональна вакханалія нової іудобільшовицької влади, яка не могла забути, хто такий Меншиков, ким він був для Росії. Але про це пізніше...

Борис Васильович Нікольський (1870–1919) — росіянин, суспільний діяч, юрист і поет. Народив­ся в родині професора Санкт-Петербурзької Ду­ховної академії й Олександрівського ліцею. Один із засновників і керівників Російських зборів і Со­юзу російського народу. Після розколу 1911 року ввійшов у Головну раду Всеросійського дубро-винського Союзу російського народу. Професор Імператорського Санкт-Петербурзького універси­тету й Імператорського Юрьєвського університе­ту з римського права.

Микола Євгенович Марков (1870–1919) — бага­торічний символ опору революції як у Росії, так і в післяреволюційній еміграції, лідер правих сил Російської імперії. Він походив із давнього дво­рянського роду, пращури якого брали участь ще в Куликовській битві. Його дід, Олександр Андрі­йович Марков, був офіцером у свиті Імператора Олександра I, бабуся — дочкою суворівського ге­нерала Гана. Серед родичів було чимало відомих діячів російської культури XIX століття. Він був родичем відомого публіциста генерала Р. А Фа-дєєва. Усе свідчить про те, що лідер Союзу російського народу М. Є. Марков походив із висококультурної дворянської родини, яка активно брала участь у суспільному і літературному житті Російської імперії.

Член Державної думи, М. Є. Марков і в ній впроваджував установки союзу. Він усіляко підкреслював негативну роль євреїв у російській державі. У своїй промові щодо кошторису Міністерства народної освіти (08. 03. 1910 р.) стверджував, що «іудеї — вороги держави, і їх не можна озброювати знаннями, не можна озброювати дипломами, не можна засмічувати наші чи­новні, суддівські і професорські місця. Я поважаю і не дозволю собі ставитися негативно до тих по­глядів, які вимовляються з цієї кафедри іудеєм, (який не боїться визнати, що він іудей) членом ' Думи Нісселовичем. Він захищає свою націю, своє плем'я, я ж поважаю всякого націоналіста, всяку людину, яка належить до того або іншого племені і захищає його, тому що вона зобов'язана захищати своє плем'я. І коли тут говорить член Думи Нісселович, я його поважаю, бо він каже те, що його совість і обов'язок зобов'язує казати. Але я не поширюю цього почуття на тих росіян, які стають на бік члена Думи Нісселовича, але його думку я вважаю гідною поваги. І не тому я проти іудеїв, що я їх особисто ненавиджу, зовсім ні; я проти іудеїв як племені, шкідливого для ро­сійської держави… у нас вони шкідливі як такі, як . іудеї — не як окремі особистості, а як шкідливий державний елемент. Іудеї мають звільнити ті ла­бораторії, де готуються державні діячі, тобто університети. Якщо я бажаю блага своєму народу, я маю усунути з його шляху усе те, що його благу шкодить» [3]. І наводив конкретну статистику: «Історія всіх століть свідчить, що домішок іудеїв в армії — означає домішок шпигунів, людей, які зра­джують таємниці своєї держави, людей, які зда­ються в полон. Цифри останньої російсько-японської війни свідчать, що в нашій армії було 18 тис. іудеїв, а коли підрахували кількість тих, хто здався у полон, виявилося 12 тис. іудеїв, тобто понад 70 відсотків. Факти свідчать, що іудеї у справі постачань військовому відомству, у справі агітації під час війни серед робітників на військо­вих заводах, у справі перевдягання в офіцерську форму і в усіх тих мерзенних, огидних справах, про які ми недавно з жахом читали, відіграли виз­начальну роль» [4].

1 березня 1911 року, у річницю вбивства царя Олександра II, у Державній думі М. Є. Марков оголосив промову, в якій розповів про «Народну Волю» і про осіб, які готували і здійснили убивст­во царя. Він, зокрема, зупинився на програмі, роз­робленій місцевою партійною групою: «Стаття 13, я прошу вашої уваги: “Центральна група має пра­во присуджувати до страти приватних осіб, своїх шпигунів і посадових осіб, рангом до губернатора, на знищення якого потрібно брати дозвіл вико­навчого комітету”.

Це, панове, складається не для чорносотенної організації, а для тієї, яка на своєму прапорі напи­сала: “Геть страту!...” (сміх). Стаття 19: “Вихід членів із товариства не допускається”. Слова “не допускається” написані курсивом (голос праворуч: ого, оце свобода!). Ви, звичайно, розумієте, що бу­де з тим членом партії, який... “піде”. Він буде страчений. От, панове, які правила були складені для “місцевих” революційних установ (сміх право­руч і в центрі). Що ж до центрального виконавчо­го комітету, то він має право усувати, позбавляти життя всіх, не питаючи дозволу.

Саме цей центральний виконавчий комітет “На­родної Волі”, цієї вашої alma mater, присудив на своєму Липецькому з'їзді імператора Олександра II до страти і це мерзенне лиходійство зробив 30 років тому — 1 березня 1881 року.

Ви вбили Імператора, і якого Імператора! Ви вбили Олександра II, який дав селянам не тільки свободу, а й землю, створив те, чого в жодній державі не було. Скрізь були звільнені раби, але ніде не було наділення селян землею. Імператор Олександр II дав селянам не тільки волю, а і землю, — майно, яке нині оцінюється майже в двадцять мільярдів карбованців, але ж всього 50 років тому у селян не було ні копійки. Вбили імператора, який судив правдиво, швид­ко, милосердно, дав земське самоврядування і міське самоврядування, дав загальну військову зобов'язаність, змусив служити під солдатською шапкою селянина і дворянина, — вчорашнього кріпака і його вчорашнього пана. Ви вбили того Володаря, який звільнив слов'ян від турецького ярма. І ви Його вбили тоді, коли вже на Його столі лежала підписана Його власною Імпера­торською рукою установа Загальної Комісії, тобто створення тієї ж самої Державної думи, щоправда, на правильніших началах ніж та, в якій ви тепер перебуваєте. От справжнє ли­ходійство, яке було скоєне тридцять років тому вашими батьками, вашими керівниками, пани ліві! За цей страшний злочин ви відповідальні, і цю відповідальність ви ніколи із себе не зніме­те» [5, c. 414].

Так, Марков 2-й (так його ще називали) не був тихим, кабінетним парламентарієм, який вище за все на світі поважав свою недоторканість. Він був агресивним політичним практиком, і вважав, що сила вище ніж право і сама формує останнє. Так, під час роботи в III Державній думі М. Є. Марко­ву довелося навіть стрілятися з лівим членом Ду­ми Пергаментом…

Під впливом промови М. Є. Маркова М. О. Мень­шиков надрукував у «Новом Времени» глибоко­думну статтю — «Народовбивство», де каже: «Тридцятирічна річниця ганебного для російської історії царевбивства 1 березня була відзначена в Державній думі обурливими витівками жидо-кадетів і революціонерів, але в тій же Думі цим витівкам була дана і блискуча відсіч. У сильній промові М. Є. Марков віддав належне як революціонерам, так і “надихателям революції” на чолі з п. Мілюковим. Промова п. Маркова заслуговує серйозної уваги і освіченого товариства, і селян, “які ще не зняли хреста”. У цій промові трагедія 1 березня освітлена саме з того боку, який бунтарі наші ретельно приховують.

Справді, нехай хоча б через 30 років після нечу-ваного злочину російський народ замислиться, до якого приниження він дійшов! На другу тисячу років державного життя, після багатовікової сла­ви, встиг створити найвищий у світі трон царсь­кий і, дочекавшись Царя лагідного, волелюбного, милосердного, правосудного, що ж бачить народ? Приходять звідкись два нікчемних жидка Гольденберг і Зунделевич, підбирають двох нікчемних поляків і одного росіянина психопата і починають полювати на Царя Росії. Полювання триває довго, і, зрештою, жидівсько-польська бомба відриває ноги володаря нашої імперії...

Мені здається тут є над чим замислитись російському народу. Лиходії прицілювалися у священну голову народу, у ту голову, яка несла ко­рону нашої народної імперії і несла з винятковою честю. Нині тисячі жидів і підкуплених ними жидохвостів кричать про рівноправність інородців і повноправність усіх національностей у межах імперії, яку будували наші предки не для чужих, а для своїх нащадків. А от перші наслідки рівноправності: два євреї і два поляки (на одного росіянина) самі вповноважують себе бути суддя­ми і катами великодушного царя. Зауважте: поля­ки не мають межі осілості, і два поляки, Кобилянський і Квятковський, які обговорювали ца­ревбивство, користувалися всіма правами росій­ських громадян. Так само і два євреї, Гольденберг і Зунделевич, якщо вони роз'їжджали по Росії, ко­ристувалися рівноправністю. А чи не тому, що не­обережно пропущені в Росію, вони змогли розви­ти свій пекельний план?

Узагальнюючи, запитаємо: чи не тим пояс­нюється революційний столітній неспокій у Росії, що, разом із приєднанням Польщі, ми відкрили двері для двох найнебезпечніших і ворожих навал — польської і єврейської?

…Серед двох-трьох тисяч «російських» інте­лігентів, які займалися у Швейцарії революційно-соціалістичними підступами, більшість були євреї, які виявилися ватажками революції. Єврейські інтелігенти і напівінтелігенти виступа­ють співучасниками майже в усіх терористичних замахах. Вони ж зуміли внести в усі російські про­грами перетворень та резолюції незліченних мітингів повне зрівняння євреїв у правах із корінним населенням.

Так само, як незаперечний ганебний факт, що російське студентство перебувало і перебуває під єврейським впливом, так незаперечно і те, що в “російській”    смуті   величезну   роль    відіграв іудейський “Бунд”... Втім, на початку смути, самі євреї не тільки не приховували своєї участі в ній, а й з гордістю кричали, що російська революція — “витвір великого духу єврейської нації”, що “ми вам дали Бога, — дамо і царя!”

Досить пригадати імена головних ватажків на­шої смути: Гершуні, Рубановіч, Гоц, Швейцер, Ру-тенберг, Азеф, Чернов, Бакай, Роза Бріліант, Рей­да Люксембург і інші. Усі євреї, які також євреями виявились — натхненники революції жидока-детського табору.

Вбивство великого князя Сергія Олександрови­ча організоване Розою Бріліант. Ватажком мос­ковського збройного повстання був Мойша Струнський. Бунт на «Потьомкіні-Таврічному» організований євреєм Фельдманом. Групою мак­сималістів соціал-революціонерів — цієї злочин­ної анархістської зграї, яка скоїла незліченні теро­ристичні злочини, заправляла Фейга Елькіна. Відомою «радою робочих депутатів», яка відігра­вала певний час роль революційного уряду в Пе­тербурзі, керували Бронштейн, Гравер, Едількен, Гольдберг, Фейт, Марцелев, Бруссер, та й сам представник ради Хрустальов був євреєм Іосарем. Відставний же лейтенант Шмідт, ватажок севасто­польського бунту, хвалився тим, що він — знаряд­дя євреїв.

От хто ховався за кулісами «російської», рево­люції і кому Росія зобов язана потрясіннями, при­ниженнями і руйнуванням останніх років! От із чиїх «шляхетних» спонукань розірвані бомбами і розстріляні з браунінгів 50 тис. росіян, винних тільки в тому що вони — росіяни! От із веління якого синедріону Росія примушена була укласти ганебний мир і упродовж п'яти років — між іншим, на японські ж гроші — мучилася анархією, заливалася кров'ю своїх синів» [5, c. 414-424].

Багато діячів науки і культури кінця XIX — по­чатку ХХ століття розпочинали свою політичну': діяльність із соціал-демократичної партії, просу­ваючись «зліва направо». Про це докладно пише B.   В. Кожинов: «Так, відомі пізніше мислителі Н. А. Бердяєв, С. М. Булгаков, П. Б. Струве, C.  Л. Франк почали свій шлях у соціал-демократичній партії; як не дивно звучить це тепер, вони у свої молоді роки були членами тієї самої РСДРП, у якій одночасно з ними були В. І. Ленін і Л. Д. Троцький». Згодом, багато хто з них, пояснюючи свою причетність до соціал-демократії, по­кликалися на молодість, незрілість, а С. М. Булга­ков називав свій соціал-демократизм «хворобою юності» [6, c. 31].

С. М. Булгаков так писав про ІІ Державну думу де було засилля «лівих» депутатів: «Це вуличне дрантя, яке клички ганебної не заслуговує. Візьміть із вулиці перших зустрічних... навійте їм, що вони рятівники Росії… і ви отримаєте ІІ Дер­жавну думу. І якими знаючими, державними, діло­вими були на цьому тлі ділові працівники відомств — “бюрократи”» [7, c. 302].

А от що писав С. М. Булгаков про «роль» єврей­ства в Російській революції: «Почуття історичної правди змушує визнати, що кількісно частка цієї ролі в особовому складі правлячої меншості при­голомшлива. Росія стала жертвою “комісарів”, які проникли в усі пори і щупальцями своїми охопи­ли всі галузі життя… Єврейська частка участі в російському більшовизмі — на жаль — незмірно і неспівмірно велика». І далі: «Єврейство у своєму найнижчому виродженні, хижацтві, владолюбстві, зарозумілості і всілякому самоствердженні зроби­ло… страшне у своїх наслідках насильство над Росією й особливо над св. Руссю, яке було спро­бою її духовного і фізичного придушення. За своїм об'єктивним змістом це була спроба духов­ного вбивства Росії…» [8, c. 121, 137].

Російські діячі усвідомлювали і вголос говори­ли про надзвичайну небезпеку для монархії і шко­ду для Росії конституції і парламентаризму. Союз російського народу став могутнім і всенародним виразником здорових, істинно російських, глибо-конаціональних переконань. Союз відіграв виз­начну історичну роль і допоміг державній владі подужати революцію 1905-1907 років.

От що пише з цього приводу М. Є. Марков: «Як тільки керівники революційного єврейства поба­чили, що нахабна і зухвала поведінка їх бойових дружин розбудила у народі почуття державного самозбереження і що стихійний ріст Союзу російського народу став загрозою для захоплених єврейством позицій, відразу були дані належні вказівки, і зграї біснуватих єврейських бойовиків негайно зникли. Одночасно пішла на спад хвиля терору і грабежів.

Відкрита боротьба з організованим у патрі­отичні союзи російським народом не входила у плани міжнародних владик. Стовосьмидеся­тимільйонний російський народ неможливо було скорити прямим насильством; для досягнення цієї мети необхідно було його обдурити і хитрістю заманити в такі пастки, з яких йому не було іншого виходу, як у темниці всесвітнього Інтер­націоналу. 1906 року єврейству це не вдалося. Пе­решкодив цьому не уряд, який розгубився, а "стихійний рух простого народу проти революції» [9, c. 145, 146].

Через 11 років ці темні сили взяли реванш. Після Лютневої революції Союз російського на­роду був розгромлений революціонерами, багато лідерів і рядових членів вбито або заарештовано. М. Є. Маркова також схопили і доставили у Пет­роград для дачі свідчень Надзвичайній слідчій комісії Тимчасового уряду, яка шукала, але так і не знайшла тих голосних злочинів і зрад «царського режиму», про які кричали «визволителі» на всіх перехрестях і зборах до революції. Сам Марков 2-й про це писав так: «Я був свідком, а не звинуваче­ним і як “недоторканий” член Думи перебував на “свободі”, щоправда, під наглядом трьох ввічли­вих, але озброєних революційних офіцерів, замк­нений у просторій і комфортабельній кімнаті па­лацу Великого князя Володимира Олександрови­ча — із прекрасним виглядом на Петропавлівську фортецю» [10]. Після звільнення Марков ор­ганізовує в Петрограді підпільну організацію, веде підготовку для порятунку царської родини, але спроба закінчується невдачею.

Помер М. Є. Марков у двадцятих числах квітня 1945 року в місті Вісбадені, у Німеччині. Почив він своєю смертю чи йому допомогли співробітни­ки радянських спецслужб — невідомо...

Нині остерігаються називати геніального мис­лителя Розанова чорносотенцем, але він, безу­мовно, був «вкрай правим», і водночас його важ­ко було уявити членом якоїсь партії. Зако­номірним було те, що 1913 року Розанова вигна­ли з релігійно-філософського товариства саме за чорносотенство.

Свої статті Розанов публікував у «Богословсь­кому віснику», редактором якого був П. А. Фло­ренский, професор Московської духовної ака­демії. 1933 року ГПУ відправляє П. А. Флоренс­кого у табори ГУЛАГу за звинуваченнями у чор­носотенстві і фашизмі (слідчі матеріали цієї спра­ви опубліковані).

Гурлянда оминула така доля, бо він виїхав з країни. «Гурлянда допитати не вдалося, — пише в біографічному нарисі А. Лихоманов. — Покинув­ши родину, не встигши знищити компрометуючі його документи, він біг за кордон у перші дні Лют­невої революції… у нього були досить вагомі підстави терміново залишити країну після рево­люції, і його позиція з єврейського питання відіграла тут не останню роль» [11, c. 147].

Нині відомо, що наказ про арешт і розстріл Меньшикова віддав народний комісар Північної комуни, керівник Петроградської надзвичайної комісії Мойсей Соломонов — Урицький, який вміло і вчасно став більшовиком. Це була ница людина. «Як нині пам'ятаю, — писав у своїх мему­арах кадетів В. Д. Набоков, якому, за свідченням сина, євреї дякували за захист їхніх прав, — цю огидну фігуру плюгавого чоловічка, з капелюхом на голові, з нахабною єврейською фізіономією». Додамо до цієї красномовної характеристики, що Урицький відрізнявся патологічною жорстокістю (він, наприклад, хвалився секретарю датського посольства Петерсу, який «підписав за один день 23 смертних вироки»), за що і був вбитий 30 серп­ня 1918 року одновірцем — студентом Леонідом Канегісером [2, c. 10] у день замаху на В. І. Леніна. Ці події стали приводом до оголошення радянсь­кою владою «червоного терору». Ім'я цього нелю­да і нині носить вулиця в столиці України. Чи справедливо це?

«Справу» М. О. Меньшикова вів слідчий ЧК Якобсон. Про цю людину, на жаль, відомо дуже мало. Саме той Якобсон, який у серпні 1921 року послав на смерть поета Миколу Степановича Гумільова.

1993 року в журналі «Історичний архів» були опубліковані матеріали про М. О. Меньшикова, де, зокрема, було написано таке: «30 вересня 1918 року Меньшиков був розстріляний на бе­резі Валдаю. Його звинуватили в організації мо­нархічної змови і виданні підпільної чорносо­тенної газети, яка закликала до звернення Ра­дянської влади. Насправді Меньшикова наздог­нала помста за статті антисемітського характеру» [12].

От як коментує цю цитату з журналу «Історич­ний архів» В. В. Кожинов, якого важко звинувати­ти в необ'єктивності: «Варто відзначити, що авто­ри цього тексту В. Ю. Афіані і М. В. Бельдова, роз­криваючи справжній зміст найжорстокішого теро­ру проти “чорносотенців” (на тих же “підставах”, що й М. О. Меньшиков, були розстріляні Б. В. Нікольський, А. І. Дубровін, священик І. І. Вострогов і багато інших), обраним формулюванням (“наздогнала помста”) по суті виправдовують катів, які вбили М. О. Меньшикова «у присут­ності... шістьох малолітніх дітей» [13, c. 126].

Розповім і про іншого відомого чорносотенця, книги якого перевидаються, і їх читають усі національно-мислячі люди. Член Союзу російсь­кого народу Шмаков Олексій Семенович (1852-1917) — один із найвідоміших суспільних діячів Росії кінця XIX — початку XX століття, юрист, публіцист. Закінчив юридичний факультет Мос­ковського університету, був присяжним повіре­ним Московського окружного суду. Популярність до О. С. Шмакова прийшла після скандального «процесу ротного командира Заболоцького» (1881), якого судили за звинуваченням в убивстві солдата. О. С. Шмаков виступив на цьому суді ад­вокатом офіцера і написав після процесу брошуру про нього. Стурбований непропорційним ростом присутності і впливу інородців у всіх сферах гро­мадського життя, О. С. Шмаков послідовно відстоював інтереси росіян на судових процесах, спричинених расовими конфліктами.  Багато і плідно займався публіцистикою, активно брав участь у суспільній діяльності, представляв мос­ковське дворянство на Всеросійських дворянсь­ких з'їздах. Основні твори О. С. Шмакова присвя­чені національному питанню в умовах тодішньої Росії: «Свобода и евреи» (Москва, 1906), «Евреи в истории» (Харків, 1907), «Еврейские речи» (Москва, 1910), «Еврейский вопрос на сцене все­мирной истории» (Москва, 1912), «Международ­ное тайное правительство» (Москва, 1912), а та­кож аналізу конкретних кримінальних справ, пов'язаних із національною ворожнечею: «Гомель­ское дело» (Москва, 1905), «Погром евреев в Кие­ве» (Москва, 1908) та інші. На праці О. С. Шмакова покликається у своїх роботах письменник Г. П. Клімов. На процесі «у справі Бейліса» виступав цивільним позивачем. Багато уваги О. С. Шмаков приділяв діям революціонерів-терористів.

Отримавши владу, більшовики одразу розправилися з чорносотенцем О. С. Шмаковим, «по-звіря­чому втопивши його в помийній ямі через кілька днів після жовтневої революції» [15, c. 125].

16 жовтня 1923 року в СРСР у бідності, працю­ючи діловодом у радянській школі імені Максима Горького в Сергієвому Посаді, помер найбільший ідеолог історичної державності Росії Лев Олек­сандрович Тихомиров [16, c. 5].

Дехто з чорносотенців були прославлені -церк­вою: Святійший патріарх Тихон, св. пр. отець Іоанн Кронштадтський, митрополит Володимир (Богоявленський), митрополит Серафим (Чіка-гов), архієпископ Андроник (Нікольський), архієпископ Митрофан (Краснопольський), єпис­коп Гермоген (Долганов), єпископ Єфрема (Кузнєцов), єпископ Макарій (Гневушев), єпис­коп Іоасаф (князь Жевахов), протоієрей Іоанн Востогров, протоієрей Євграф Єрестов.

Союз російського народу зупинив розгул рево­люції 1905-1906 років, але нічого не зміг зробити, щоб запобігти катастрофи 1917 року. Іудо-більшо-вики, які прийшли до влади, жорстоко розправи­лися з патріотами-чорносотенцями, яких всіляко переслідували і вбивали без суду і слідства. На­звемо деяких з них:

•    голова Союзу російського народу Олександр Дубровін (розстріляний у квітні 1921 року);

•    голова вітебського відділу Союзу російського народу митрополит Павло (Гальковський) (розстріляний 28 листопада 1937 року);

•    голова тамбовського Серафимівського Союзу російських людей архієпископ Феодор (Поз-дієвський) (прийняв мученицьку смерть 10 жовт­ня 1937 року);

•    російський монархіст, голова Державної ради Іван Щегловітов (розстріляний 5 вересня 1918 ро­ку);

•   російськи монархіст, міністр внутрішніх справ Микола Маклаков (розстріляний 5 вересня 1918 року);

•   голова нижегородського відділу Союзу російського народу протоієрей Микола (Орловсь­кий) (розстріляний 31 серпня 1918 року);

•   член головної палати Союзу Архангела Ми-хаїла, духівник царської родини протоірей Олександр Васильєв (розстріляний 5 вересня 1918 року);

•   голова київського відділу Союзу російського народу протоієрей Михайло Алабовський (розстріляний 21 грудня 1937 року);

•   активний діяч правого руху протоієрей Павло Лєвашев (розстріляний 22 грудня 1937 року);

•  член ради київського відділу Союзу росій­ського народу протоієрей Михайло Митроцький (розстріляний 1 жовтня 1937 року);

кандидат у члени Головної ради Союзу ро­сійського народу протоієрей Алексій Мєшковський (розстріляний 22 березня 1938 року);

товариш голови томського відділення Союзу російського народу ієромонах Ігнатій (Дворницький) (вбитий революційними бандитами 8 (21) трав­ня _1909 року);

•  член Головної ради Союзу російського наро­ду священик Олександр Вераксін (замучений 1918  року);

•  голова харківського відділу Союзу російсько­го народу професор Андрій Вязигін (розстріля­ний у травні-червні 1919 року);

•  член Головної ради Союзу російського народу професор Сергій Лєвашев (прийняв мученицьку смерть 6 червня 1919 року);

•  голова одеського відділу Союзу російського народу граф Олексій Коновін (розстріляний 24 січ­ня 1919 року);

•  член Головної ради Союзу російського народу Павло Булацель (розстріляний 15 лютого 1919 року);

•  товариш голови Союзу російського народу Олена Полубояринова (розстріляна  15 лютого 1919  року);

•  голова Олексіївського (у Києві) відділу Сою­зу російського народу Олена Разуміхіна (роз­стріляна 19 травня 1919 року);

•  голова одеського відділення Союзу росій­ських людей Микола Родзевич (убитий 12 лютого 1919 року);

•  член Головної ради Союзу російського народу Леонід Бобров (розстріляний 2 вересня 1918 року);

•  член Головної палати Союзу Архангела Миха-їла художник Лука Злотніков (розстріляний 2 ве­ресня 1918 року);

•  голова миколаївського відділу Союзу росій­ського народу Йосип Ревенко (розстріляний 2 ве­ресня 1918 року);

•  один із засновників Всеросійського національного союзу Олексій Гарязін (розстріля­ний 2 вересня 1918 року);

•  товариш голови київського Клубу російських націоналістів Віктор Страхів (розстріляний 15 трав­ня 1919 року);

•  голова київського відділу Союзу Архангела Ми-хаїла Віктор Розмітальський (розстріляний 29 бе­резня 1919 року);

•  член Головної ради Союзу російського народу професор Борис Нікольський (розстріляний 7 чер­вня 1919 року);

•  голова пермського відділу Союзу російського народу Петро Рябов (розстріляний 19 червня 1918 року) [17, c. 8].

У короткій статті неможливо назвати навіть керівників відділів численних чорносотенних ор­ганізацій, які були розстріляні, посаджені у в'яз­ниці, не кажучи вже про тисячі інших знаних і невідомих героїв.

Історична заслуга Союзу російського народу й інших чорносотенних організацій у тому, що вони ділом довели й уряду, і суспільству, що із світовим «визвольним» рухом, який розпочало єврейство, можна і необхідно боротися, застосовуючи саме ті способи, якими користувалися самі «визволи­телі».

Цілком закономірно, що євреї і вся залежна від них ліберальна російська преса накинулася на Со­юз російського народу, який відразу став їм нена­висний. Брудні і безглузді звинувачення сипалися на цю патріотичну організацію. «Погромники», «вбивці», «чорна сотня» — такими епітетами майо­ріли сторінки «вільної» преси, які не можуть ви­бачити Союзу російського народу провалу рево­люції 1905-1906 років.

Кому ж належали і чиї інтереси захищали дру­ковані видання?

Петербурзька преса, яка обслуговує Держав­ну Думу, була майже повністю в єврейських ру­ках. Одного разу (це було в 3-й Думі) правий (у ті часи) депутат Пуришкевич виголошував промову. За сталим звичаєм, промова правого депутата переривалася шаленим шумом, ле­ментом і лайкою ліворуч і з центра. Усім цим «знакам обурення» членів Державної Думи яв­но співчували суб'єкти, які щільно заповнили ложу преси.

«Виведений із себе Пуришкевич раптом припи­нив свою промову і, вказуючи убік ложі преси, пронизливо — на весь зал — кричить: “Подивіться ж, нарешті, на цю межу єврейської осілості!”.

Увесь величезний зал — чотириста членів Думи, представники уряду і відомств, члени Державної Ради у своїй ложі, нарешті, вся численна публіка нагорі — і повертаючи голови туди, куди вказує Пуришкевич, дивляться на ложу преси...

Добра сотня людей, збентежених раптовою увагою залу, дивляться з цієї ложі: кучерявенькі брюнети, багряно-руді лисини, криві носи, вип­нуті сальні губи, виголені щоки, скуйовджені бо­роди. Різноманіття єврейських фізіономій — сефардимів, ашкеназіїв — до негроїдних типів. Ли­ше десь на задньому плані виднілося кілька неєвреїв.

“Межа єврейської осілості”…

Секунда тиші — і голосний регіт усієї Думи тря­се скляну стелю» [9, c. 164].

У Думі сміялися, а треба було плакати. Не було нічого смішного в тому, що всі думські промови і вся думська й урядова діяльність передавалася російському народу майже винятково євреями й у єврейському тлумаченні. Мільйони росіян дізнавалися про все, що відбувалося в Думі, з га­зет, журналів і телеграфних агентств. Петер­бурзькі газети майже всі належали євреям. «Речь» — Гессену і Вінаверу, «Биржевые ведомос­ти» — Пропперу, «День» — Когану і Біккерману, «Копейка» — Городецькому; власником ілюстрованих видань був Корнфельд, євреї видавали «Сатирикон» і всі гумористичні листки. Євреї господарювали в «Вечернем времени» Бориса Суворіна; помічником редактора там теж був єврей Мінасевич-Мануйлов. Євреї керували кіос­ками і газетними артілями. Євреї цілком во­лоділи газетними оголошеннями, рекламою і те­леграфними агентствами.

Така ж ситуація в Україні і нині, що дуже силь­но нагадує початок ХХ століття, коли засоби ма­сової інформації використовувалися для пропа­ганди українському народові далекої йому ідео­логії, перекрученого висвітлення процесів, які відбуваються в суспільстві.

Проведений аналіз чорносотенного руху в Російській імперії початку ХХ століття свідчить, що на чолі його стояли освічені, сміливі, енергійні патріоти Батьківщини. Доля їх трагічна, а імена незаслужено замовчуються. Але справа, якій вони служили, не пішла в не­буття. Ми бачимо, що з'явилася ціла плеяда вчених і суспільних діячів, які люблять свою Батьківщину, знають її історію, здатні аналітич­но мислити і прогнозувати шляхи розвитку суспільства, переконані у величі свого народу, які консолідують націю, тверді духом і завзяті у досягненні своєї мети. І якщо їх називають чор­носотенцями, то вони повинні пишатися цим почесним званням.


* Закінчення. Початок у № 1 за 2005 р.


Література

1.     Меньшиков М. О. Письма к ближним. — СПб., 1912.

2.     Горькая слава России. 85-я годовщина злодей­ского расстрела 30 сентября 1918 года М. О. Меньшикова // Русский Вестник. — 2003. — № 22.

3.     Государственная дума. Созыв 3-й. Сессия III. Сте­нографические отчеты. Ч. III. Стлб. 14 — 15.

4.     Государственная дума. Созыв 3-й. Сессия III. Сте­нографические отчеты. Ч. III. Речь 22.03.1910.

5.     Шмаков А. С. Международное тайное правитель­ство. — М.: СТАЛКЕР-ПРЕСС. — 2003.

6.     Кожинов В. В. «Черносотенцы» и Революция (зага­дочные страницы истории). — М.: «Прима В» и ОАО «Оригинал», 1998.

7.     Булгаков С. Н. Христианский социализм. — Ново­сибирск: Наука, 1991.

8.     Булгаков С, протоиерей. Христианство и еврей­ский вопрос. — Париж: YMCA-Press, 1991.

9.     Марков Н. Е. Войны темных сил. Статьи. 1921 — 1937. — М., — 2002.

10.    Марков Н. Е. Про дом свой // Двуглавый орел. — 1930. — 31 января (13 февраля). — № 36.

11.    Вестник Еврейского университета в Москве. — 1993. — № 4.

12.    Исторический архив. — 1993. — № 4.

13.    Кожинов В. В. Россия. Век ХХ-й. (1901-1939). Исто­рия страны от 1901 года до «загадочного» 1937 года. Опыт беспристрастного исследования. — М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2002.

14.    Родзаевский К. Завещание русского фашиста. — М.: ООО «ФЭРИ-В», 2001.

15.    Тихомиров Л. А. Церковный собор, единоличная власть и рабочий вопрос. — М.: Москва. — 2003.

16.    Русский Вестник. — 2004. — № 24.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту