РУБРИКИ |
|
№ 9/2005 | |
архів номерів
|
Спогади та роздуми про «національний фактор» в академічній науці (початок)Геннадій БЕРДИШЕВ Уривки з книги Г. Д. Бердишева «50 лет на арене генетики»*. Бердишев Геннадій Дмитрович народився 1930 р. у селі Каштаково Томської області. Після закінчення Томського медичного інституту працював науковим співробітником в Інституті цитології і генетики Сибірського відділення АН СРСР. Доктор медичних наук, доктор біологічних наук, професор. З 1971 р. — завідувач кафедри загальної і молекулярної генетики Київського університету ім. Тараса Шевченка. З 1991 р. — професор цієї кафедри, з 2001 р. — провідний науковий співробітник біологічного факультету зазначеного університету. Його наукова діяльність пов'язана з розробкою проблем охорони генофонду й екології. Розстрілявши або вигнавши з роботи своїх генетиків у 1948 р., Україна змушена була запрошувати їх із Росії, де завдяки діяльності М. П. Дубиніна в Новосибірському Академмістечку створений могутній академічний Інститут цитології і генетики. У цьому Інституті М. П. Дубинін зібрав усіх вцілілих генетичних «зубрів» (П. К. Шкварнікова, Ю. Я. Керкіса, Н. А. Луткова, Р. Л. Берг, З. С. Нікоро, В. Ю. Тихонова, Н. А. Плохінського та ін.), об'єднав навколо них енергійну молодь і разом з Новосибірським університетом почав швидке відтворення генетичних кадрів. Логіка розвитку науки змусила керівництво Академії наук України швидко відновлювати генетику в республіці. Запросили «варягів» із Новосибірська та інших міст. Без генетики Україна не могла розвивати сільське господарство, медицину, біотехнологію, оскільки це можливо реалізувати тільки на базі генетики. Без неї неможливо освоїти атомну енергію, космос, вирішити всі глобальні завданя людства. Якщо перша науково-технічна революція у XX ст. була пов'язана з фізикою атома, то друга революція — у XX–XXI ст. пов'язана з пізнанням гена. Без генетики, без науки про охорону генів людини, людство не виживе в грізному світі мутагенів і канцерогенів. Недарма видатний генетик нашого часу академік М. П. Дубинін назвав XX ст. століттям космосу, атома і гена. Президент Української Академії наук Б. Є. Патон звернувся до свого друга — Глави Сибірського відділення Академії наук СРСР, академіка М. О. Лав-рентьєва з проханням прислати в Київ загін генетиків із Сибіру. М. О. Лаврентьєв доручив підібрати групу кандидатів на поїздку в Київ професору П. К. Шкварнікову — видатному генетику, творцю відомих сортів пшениці для Сибіру («Новосибірська-67») й України (короткостеблові сорти). Шкварніков був свого часу заступником із науки в Інституті генетики у самого М. І. Вавилова. Репресований Т. Д. Лисенко працював головою радгоспу в Криму, поки його не покликав у Новосибірськ М. П. Дубинін. У Новосибірську він очолив лабораторію експериментального мутагенезу, деякий час був заступником М. П. Дубиніна, отримав Орден Леніна за сорт пшениці «Новосибірська-67». П. К. Шкварніков звернувся до мене у Владивосток із пропозицією переїхати в Київ і стати його помічником у відновленні генетики на Україні, зруйнованої Т. Д. Лисенком. Після деякого опору з боку директора Тихоокеанського інституту біоорганічної хімії академіка Г. Б. Єлякова мене відпустили з Владивостока на мою історичну батьківщину. І от у квітні 1968 р., здавши свою трикімнатну квартиру Інституту (у ній Єляков оселив свого ученого секретаря Н. І. Уварову), я з трьома малими дітьми (Андрієм, Олексієм і Дмитром, який народився 1967 р.) прилетів у Київ. Б. Є. Патон обіцяв мені гарну трикімнатну квартиру, але його заступник з господарських справ В. П. Цемко схі-мічив і поселив у трикімнатну «хрущовку», пообіцявши гарну квартиру в елітному будинку для Інституту фізики АН УРСР (що будував син П. Шелеста), коли його побудують. Я прописався в цій «хрущовці» площею 36 м2 і через три місяці пішов до В. П. Цемка вимагати обіцяну квартиру у Феофанії, де був побудований розкішний будинок для співробітників сина П. Шелеста. Але Цемко нагло сказав, що оскільки у мене в квартирі на одну людину припадає 5 м2, за тогочасними нормами мене не поставлять навіть на квартирний облік. Так я понад тридцять років і живу в розбитій малометражній квартирі в старому будинку, побудованому ще за Хрущова. Крім П. К. Шкварнікова, я тісно співпрацював із професором Юрієм Петровичем Мірютою (1905–1976), кандидатом хімічних наук Сергієм Петровичем Коваленком, Степаном Івановичем Стрельчуком, який передчасно помер 1999 року. Вони приїхали з Новосибірська в складі нашого першого десанту генетиків і дуже допомогли нам із П. К. Шкварніковим відродити генетику в Україні після лисенківського погрому. С. П. Коваленко, вигнаний С. М. Гершензоном із Києва, і був обраний завідувачем лабораторії генетики в Інституті мікробіології АН Білорусії. С. І. Стрельчук разом зі мною перейшов на кафедру генетики і селекції Київського університету і як доцент працював на кафедрі до самої смерті. Він багато курив, тому в нього розвинувся рак легенів. Ми з П. К. Шкварніковим організували Сектор генетики в Інституті ботаніки, який очолював академік К. М. Ситник, який тоді був віце-президентом і керував біологічною наукою на Україні. Заснували журнал «Цитологія і генетика», Українське суспільство генетиків і селекціонерів ім. Н. І. Вавілова, відновили кафедру генетики і селекції в Київському університеті. Я певний час працював старшим науковим співробітником у лабораторії експериментального мутагенезу у П. К. Шкварнікова, а потім, коли сектор генетики поєднали з Сектором вірусології і перевели знову створений Сектор молекулярної біології і генетики в новий будинок, який будували для Інституту радіобіології, я отримав відділ генетики індивідуального розвитку (15 осіб). У Секторі молекулярної біології і генетики мене обрали секретарем партійної організації і я, власне кажучи, став заступником професора С. М. Гершензона, якого Б. Е. Патон призначив керівником об'єднаного Сектора молекулярної біології і генетики. Опишу мою роботу в цьому Секторі детальніше. Боротьба з претендентом на Нобелівську преміюТри роки роботи в Секторі затьмарилися боротьбою слов'янської частини співробітників із расистськими підступами директора цієї наукової установи проф. С. М. Гершензона. Розповім про «Герше», як ми всі його називали. Відомий український учений-еволюціоніст І. І. Шмальгаузен як директор Інституту зоології мав могутню лабораторію, в якій група дослідників на чолі з Миколою Дмитровичем Тарнавським вивчала вплив тимусної ДНК на процеси рекомбінації у дрозофіли. Академія наук СРСР запросила Шмальгаузена очолити інший інститут, і він знайшов у Москві собі заступника в Київ — кандидата біологічних наук Сергія Михайловича Гершензона, який очолив лабораторію генетики Шмальгаузена в Інституті зоології. Гершензон, ознайомившись з науковими звітами групи М. Д. Тарнавського, не придумав нічого кращого, як опублікувати його результати під своїм іменем. Тарнавський, який надіслав свою статтю до друку раніше Гер-шензона, зумів опублікувати свої дані про вплив тимусної ДНК на рекомбінацію і мутації у дрозофіли на кілька місяців раніше за Гер-шензона. Він написав у партійне бюро заяву про плагіат С. М. Гершензона. Був величезний скандал, який друзі С. М. Гершензона, доклавши зусиль, залагодили. Як Тарнавський, так і Гершензон продовжували свої публікації про мутагенну дію ДНК у дрозофіли, але вся міць єврейської частини Академії наук УРСР обрушилася на молодого вченого: не затверджували його наукові звіти, скоротили його помічників, і зрештою Гершензон вигнав його з Інституту зоології. У Києві М. Д. Тарнавський роботу знайти не зміг. Гершензон, звинувативши ученого в антисемітизмі, заблокував його працевлаштування в будь-який біологічний науково-дослідний інститут столиці. Великими зусиллями М. Д. Тар-навський влаштувався на кафедру генетики і селекції сільгоспінституту в м. Біла Церква Київської області. Як розповіла дружина М. Д. Тар-навського — А. З. Драбан, професор архітектури, Гершензон почав тероризувати їх і у Білій Церкві — телефонні дзвінки з погрозою, пасквільні листи в ректорат сільгоспінституту, наклеп, плітки обрушилися на голову молодого вченого. Вигнавши його з Києва, розправившись із ним, Гершензон посадив усю лабораторію на вивчення мутагенної дії ДНК. Під час Великої Вітчизняної війни 1941–1945 р. Гер-шензон разом з Українською Академією наук перебував в евакуації, в Уфі. Тарнавський же добровольцем пішов на фронт, був поранений, контужений і напівінвалідом повернувся в Білу Церкву. Як розповіла мені А. З. Драбан, Гершензон, повернувшись з евакуації, продовжував переслідувати М. Д. Тарнавського і довів до інфаркту, від якого він і помер у розквіті творчих сил. Так загинув молодий талановитий слов'янський учений, першовідкривач хімічного мутагенезу Микола Дмитрович Тарнавський. У 1948 р. Гершензон опублікував підсумкову статтю про мутагенну дію тимусної ДНК на дрозофілу. У співавтори він включив як померлого М. Д. Тарнавського, так і його найближчого співробітника Пантелеймона Онопрійовича Ситька. Через П. О. Ситька він забрав усі дані групи М. Д. Тарнавського, після чого спрямував свою ненависть на П. О. Ситька. Останній згодом теж помер від інфаркту міокарда, доведений до смерті переслідуваннями Гершензона. Приїхавши з евакуації, С. М. Гершензон, залишаючись в АН УРСР, зайняв кафедру генетики в Київському університеті ім. Тараса Шевченка. Не допомогло його зречення від генетики, коли 1948 р. на одній із нарад мічурінців він заприсягся перейти в табір лисенківців і боротися з лженаукою генетикою. Його вигнали з університету, а в Інституті зоології він залишив дрозофілу і став займатися шовковичним шовкопрядом. Чистою генетикою і селекцією в Києві займався лише один буряківник член-кореспон-дент АН УРСР 60-літній В. П. Зосимович, який і переконав президента Б. Є. Патона запросити з Новосибірського Інституту цитології і генетики групу генетиків на чолі з П. К. Шквар-ніковим. Вперше я зустрівся із С. М. Гершензоном 1968 р., коли приїхав у Київ. У цей час П. К. Шкварніков був директором-організатором майбутнього Інституту генетики АН УРСР, керівником Сектора генетики у складі Інституту ботаніки АН УРСР, який очолював К. М. Ситник, віце-президент АН УРСР, який курував біологією. Приїхавши в Київ, я пішов представлятися К. М. Ситнику. Це був украй самовпевнений «організатор» науки, лисенківець за переконаннями. На вимогу президента АН УРСР, академіка Б. Є. Патона і наукової громадськості України, він знехотя дав згоду на організацію Інституту генетики, але приєднав його первісну основу — Сектор генетики — до свого інституту. Петро Климентійович Шкварніков зі своєю сибірською прямотою і непохитною порядністю часто конфліктував з К. М. Ситником, який до мого приїзду прийняв рішення передати Сектор генетики в інший інститут. К. М. Ситник прийняв мене холодно і з явною антипатією, яку зберіг дотепер. Я знав про його образу на Сибірське відділення Академії наук СРСР, яке під час приїзду делегації українських учених не запросило його в Президію на нараду. Знав, що він інтригував проти свого вчителя — знаменитого вченого М. Г. Холодного (1882–1953), сповідував погляди Т. Д. Лисенка. На його антипатію я відповів взаємністю. Він зарахував мене старшим науковим співробітником у відділ експериментального мутагенезу П. К. Шкварнікова, ми холодно розсталися, потиснувши офіційно один одному руки. Через інтриги К. М. Ситника сектор генетики завис у повітрі. Для вирішення його долі Б. Є. Па-тон запросив комісію з Москви на чолі з академіком В. А. Енгельгардтом, борцем за молекулярну біологію, особистого друга професора С. М. Гершензона. В. А. Енгельгардт зібрав кагал українських академіків (В. А. Беліцер, П. М. Костюк та інші), і вони вирішили об'єднати Сектор генетики і Сектор вірусології в Сектор молекулярної біології і генетики на чолі із С. М. Гершензоном. П. К. Шкварніков і співробітники Сектора генетики протестували проти цього рішення комісії, але К. М. Ситник переконав Б. Є. Патона в його доцільності. К. М. Ситник поширив чутки, що запрошений сибірський генетик — склочник, негнучка людина, важкий у спілкуванні. Він влаштував Б. Є. Патону пряму лінію з Д. К. Бєляєвим, і останній вилив на П. К. Шкварнікова величезну бочку дьогтю. Так сформувався клан вчених-ге-нетиків і молекулярних біологів Москви, Києва, Новосибірська, який повів боротьбу з генетиками слов'янського походження у всіх республіках СРСР. Основною метою цього клану було захоплення академічних інститутів, кафедр провідних університетів країни. У Новосибірську керівниками й активними членами цього клану були Д. К. Бєляєв, Р. І. Салганик, Д. М. Кнорре, їх «шістками» стали В. І. Євсіков, В. А. Ратнер. У Москві лідерами клану були В. А. Енгельгардт, Р. Б. Хесін, С. І. Аліханян, В. П. Єфроімсон, син вірусолога Зильбера Ки-сельов, а «шістками» стали Е. Л. Свердлов, Шестаков і деякі інші. У Києві на чолі сіоністського клану стояли академік В. А. Беліцер, професор С. М. Гершензон, В. В. Фролькіс, В. А. Кордюм, С. Б. Сєрєб-ряний, «шістками» були С. С. Малюта, В. М. Моргун, обраний за це академіком, І. А. Шевцов, Т. І. Бужиєвська і, як я недавно довідався, мій учень С. Н. Храпунов. Більмом в оці цього таємного сіоністського клану став академік Н. П. Дубінін, провідний генетик сучасності, директор головної генетичної установи СРСР — Інституту загальної генетики АН СРСР, член Національної Академії наук США. Н. П. Дубинін не розумів сіоністської небезпеки, він щиро запрошував в очолювані їм наукові установи вчених єврейської національності, які потім поєднувалися і починали свою безпринципну війну з ним на знищення. Він загинув у цій війні 22 квітня 1998 року. Коли К. М. Ситник об'єднав Сектор генетики і Сектор вірусології в єдиний Сектор молекулярної біології і генетики АН УРСР, йому передали ще не зовсім добудований будинок поруч з Інститутом мікробіології і вірусології. Упродовж півроку ми добудовували й освоювали цей корпус. Керівником Сектора молекулярної біології і генетики призначили С. М. Гер-шензона, який незабаром був обраний членом-кореспондентом АН УРСР. П. К. Шкварніков почав боротьбу з С. М. Гершензоном за те, щоб той організував для мене відділ генетики індивідуального розвитку. С. М. Гершензон пручався, дзвонив у Новосибірськ Д. К. Бєляєву і Р. І. Салганіку довідатися, як я ставлюся до єврейської проблеми. Коли Р. І. Салганік приїхав у Київ і переконав С. М. Гершензона, що я не є антисемітом, що серед моїх друзів і родичів є євреї, а сам я був репресований, народився в засланні в Сибіру, він погодився створити для мене відділ у своєму Секторі. 26 жовтня 1968 р. я був обраний за конкурсом завідувачем відділом генетики індивідуального розвитку, зайняв сім модулів на п'ятому поверсі корпусу, обставив їх лабораторними меблями, приладами, прийняв перших трьох співробітників-слов'ян. Але більше ставок С. М. Гершензон мені не дав, хоча часом запрошував пити чай у своєму кабінеті і за чаєм обговорював наукові новини. Побачивши мою дружину — Тамару Борисівну Дячковську, брюнетку із зейських козаків, він чомусь вирішив, що вона єврейка і запропонував мені влаштувати її на роботу у відділ цитогенетики В. П. Зосимо-вича, який займався селекцією цукрового буряка (помер 18 січня 1981 року). Її зарахували старшим інженером і згодом, при оформленні пенсії, їй довелося брати довідку, що вона працювала за своєю спеціальністю ботаніка, а не інженером-електрозварювачем. П. К. Шкварніков і С. М. Гершензон домовилися обрати мене секретарем партійної організації Сектора молекулярної біології і генетики, провели партійні збори й обрали мене на другу, після керівника Сектора, посаду в об'єднаному колективі. Він складався приблизно зі 100 чоловік Сектора генетики слов'янського походження і 100 співробітників Сектора вірусології (переважно євреїв). Згодом я довідався, що основним мотивом тут було прагнення С. М. Гершензона заручитися сприянням мого вчителя А. Н. Білозерського, який як віце-президент АН СРСР вирішував питання організації нових інститутів у галузі хімії і біології. С. М. Гершензон часто посилав мене в Москву до Білозерського просити сприяння в перетворенні Сектора молекулярної біології і генетики у відповідний інститут. С. М. Гершензон використовував мою дружбу з віце-президентом АН СРСР А. Н. Білозерсь-ким, куруючим хімію і біологію, щоб я перетворив Сектор в Інститут молекулярної біології і генетики АН СРСР. Я кілька разів їздив до А. Н. Білозерського, переконав його в доцільності перетворення Сектора в інститут, підготував необхідні документи для цього перетворення і створення нового могутнього Інституту молекулярної біології і генетики АН УРСР. Поки я їздив у відрядження, С. М. Гершензон підкупив учня професора П. К. Шкварнікова — старшого наукового співробітника, кандидата біологічних наук В. В. Моргуна, який був також заступником секретаря партійної організації Сектора (тобто моїм заступником) обіцянкою зробити його завідувачем лабораторією й академіком і, користуючись його згодою, звільнив багатьох (понад 100 чоловік за рік) співробітників, слов'ян за етнічним походженням. На їхнє місце С. М. Гершензон взяв представників «малого народу», які захопили вчену раду Інституту і всі адміністративні посади. Наші скарги у відділ науки ЦК КПУ, президенту АН УРСР академіку Б. Є. Патону нічим не допомогли. Мало того, за схваленням Б. Є. Патона, С. М. Гершензон відправив на пенсію П. К. Шкварнікова і багатьох інших корифеїв вітчизняної генетики — українців за національністю (професори П. О. Ситько, Н. Н. Колісник та інші). С. М. Гершензон звільнив багатьох талановитих молодих уче-них-українців (А. М. Герасимчука, С. П. Коваленко, Я. К. Кішко та інших), узяв на їхнє місце вчених єврейської національності, полукровок і просто тих, хто співчував сіонізму. Йому допомагав в організації суто єврейського інституту академік В. А. Беліцер, головний радник академіка Б. Є. Патона з біології. С. М. Гершензон став за руку приводити до мене наукових співробітників — дівчат і молодих людей єврейської національності, відкриваючи відповідні вакансії (А. А. Сирейську, М. В. Бартошевську, Моргунова та ін.). Мій відділ збільшився до 15 осіб, хоча С. М. Гершен-зону його тематика (молекулярно-генетичні механізми розвитку і старіння) не подобалася. С. М. Гершензон був одним з активних переслідувачів Н. П. Дубиніна. У гоніннях на Н. П. Дубиніна брали участь президент Всесоюзного товариства генетиків і селекціонерів Н. В. Турбін, який вивчав гетерозис рослин, Д. К. Бєляєв і підтримуваний ним київський селекціонер цукрового буряка І. Я. Балков, професор А. А. Прокоф’єва-Бельговська та ін. Захищали Н. П. Дубиніна деякі москвичі, кияни, зокрема завідувач лабораторією в Інституті цукрового буряка професор Н. А. Неговський. Тоді почалися мої сутички з керівником Сектора С. М. Гершензоном із кадрових питань. За три роки моєї роботи в Секторі молекулярної біології і генетики він скоротив і звільнив понад 100 наукових працівників-слов'ян, зарахувавши на їхнє місце представників малого народу. Оскільки в 1970–1971 рр. я часто їздив у Москву до А. Н. Білозерського оформляти документи з перетворення Сектора в інститут, то мої обов'язки секретаря партійного бюро виконував старший науковий співробітник відділу П. К. Шкварніков, кандидат біологічних наук В. М. Моргун, який зрадив свого вчителя і перейшов на сторону С. М. Гершензона. Він підписував від імені партбюро накази Гершензона про звільнення співробітників слов'янського походження. Таким чином, разом із С. М. Гершензоном вони за рік вигнали 102 чоловік і навіть відправили на пенсію П. К. Шкварнікова. Моргун почав завідувати його відділом і швидко став членом-кореспондентом АН УРСР, а потім і академіком АН УРСР. С. М. Гершензон мав звичку звільняти співробітників Сектора під час їхнього відрядження. Так він п'ять разів під час відрядження звільняв доктора біологічних наук професора Пантелеймона Онопрійовича Ситька, свого давнього наукового супротивника. Після моїх скарг Патону й у ЦК КПУ він його відновлював на роботі, щоб потім знову звільнити. П. О. Ситько помер від інфаркту під час чергової сутички з С. М. Гершензоном. Попри кадрові бої, зовні ми підтримували дружні стосунки. С. М. Гершензон мав потребу в моїй дружбі з віце-президентом АН СРСР академіком А. Н. Білозерським, без чийого благословення не можна було Сектор перетворити в Інститут молекулярної біології і генетики АН УРСР. У цей час я познайомився з групою співробітників Інституту мікробіології і вірусології (Я. К. Кішко, Г. П. Гашко, В. В. Степанюк, А. П. Карпов та ін.), у складі якого був наш Сектор молекулярної біології і генетики. Ус і вони раніше працювали в Секторі вірусології над вірусом ядерного поліедроза (ВЯП) під керівництвом С. М. Гершензона. ВЯП — це латентний ДНК-утримуючий вірус, геном якого вбудований у геном кліток хазяїна — гусениць шовковичного шовкопряда. Вони вводили шприцом у здорові гусениці шовковичного шовкопряда розчин РНК нормальних комах — і гусениці занедужували ядерним поліедрозом. Керівник праць професор С. М. Гершензон широко — у вітчизняній і закордонній науковій літературі — опублікував результати цих експериментів як доказ синтезу ДНК вірусу на введений вірусний РНК, тобто зворотної транскрипції. Гіпотезу про зворотну транскрипцію раніше за Гершензона висловлювали деякі американські вчені й у 1960 р. її підтримав С. М. Гершензон. Хоча він не виділив РНК-за-лежну ДНК-полімеразу, яка б каталізувала синтез ДНК на матриці РНК (це зробили американські вчені Темін і Балтімор 1972 р.), він почав заявляти, що відкрив зворотну транскрипцію. У газетах, науково-популярних журналах, у кіно і на телебаченні почалася добре організована, неймовірна за масштабами кампанія прославляння С. М. Гершензона як претендента на Нобелівську премію, як геніального вченого на кшталт А. Ейнштейна. Я на партійних зборах пожурив С. М. Гершензона за передчасну рекламу цілком не доведеного відкриття, чим викликав його неприборканий гнів і злість. Він почав звільняти співробітників мого відділу, намагався перешкодити захисту моєї докторської дисертації в Інституті фізіології АН СРСР у Ленінграді. Група співробітників С. М. Гершензона на чолі з доктором біологічних наук професором Ярославом Григоровичем Кішко була також не згодна з інтерпретацією дослідів свого шефа. Оскільки С. М. Гершензон і його співробітники не мали ультрацентрифуг та іншої сучасної техніки для виділення чистої полімерної РНК (він користувався молочними сепараторами), проведені ними досвіди Я. Г. Кішко та група його помічників пояснювала тим, що в розчин РНК потрапляли ВЯП і після ін'єкції РНК вони розмножувалися в гусениці, викликаючи захворювання ядерним поліедрозом. Коли вони звернулися по допомогу до мене, ми вирішили перевірити досвіди С. М. Гершензона і його співробітників (І. П. Кок та інших) на сучасній апаратурі. Використовуючи могутні ультрацентрифуги, ми виділили чисту РНК з гусениць, не заражену частками ВЯП, ввели її розчин у тіло здорових гусениць і отримали розвиток ВЯП. Ми вирішили розширити коло ін’єкційо-ваних речовин у гусениць ядерного поліедроза: вводили розчини ДНК, різних ферментів — і завжди після цього розвивався ядерний поліед-роз. Стало зрозуміло, що будь-яка ін'єкція викликає сильний стрес у гусениць, провірус ядерного поліедроза активується і комаха занедужує ядерним поліедрозом. Ми вирішили поставити контрольний досвід — вводили гусеницям фізіологічний розчин або навіть чисту дистильовану воду. І завжди Днк-утримуючий вірус ядерного поліедрозу активувався і викликав загибель комах. С. М. Гершензон вигнав професора Я. Г. Кішка і його однодумців із Сектора вірусології (вони почали працювати в лабораторії директора Інституту мікробіології і вірусології професора Московця). Згодом оголосив Я. Г. Кішка алкоголіком, а Е. А. Карпова — шизофреніком і почав їх усіляко переслідувати. Але якщо Я. Г. Кішко вижив і знайшов у собі сили протистояти С. М. Гершензону, то А. Е. Карпов зламався і був відправлений на пенсію. На мене С. М. Гершензон організував цькування, унеможливив роботу в Секторі молекулярної біології і генетики. Коли я робив 1971 р. доповідь на Президії АН УРСР (мою кандидатуру розглядали на посаду директора майбутнього Інституту молекулярної біології і генетики), С. М. Гершензон, К. М. Ситник і В. А. Беліцер, зібравшись після Президії в кабінеті Б. Є. Па-тона, намагалися виваляти мене в бруді, а кандидатом на посаду директора Інституту молекулярної біології і генетики обрано учня В. А. Беліцера — Г. Х. Мацука, який щойно повернувся з аспірантури від А. А. Баєва, найближчого помічника В. А. Енгельгардта. К. М. Ситник і С. М. Гершензон з В. А. Беліце-ром почали проти мене війну, не обрали на посаду секретаря партбюро Сектора. Коли мене хотіли обрати головою профбюро Сектора, люди Гершензона бігали Сектором й агітували співробітників голосувати проти моєї кандидатури. Мій відділ почали скорочувати, звільняючи співробітників або переводячи їх в інші відділи. Захистивши, всупереч підступам С. М. Гер-шензона, докторську дисертацію в Ленінграді в Інституті фізіології ім. Павлова АН СРСР, я перейшов на роботу завідувачем кафедри генетики і селекції в Київський університет ім. Тараса Шевченка, де не було такого сіоністського засилля, як в Академії наук УРСР. Таким чином, за порадою П. К. Шкварнікова, я перейшов на роботу в Київський університет завідувати кафедрою генетики і селекції, де до мене він працював завідуючим з 1967 року. У 1971 році мене обрали за конкурсом завідувачем кафедрою генетики і селекції, і відтоді до пенсії я працював у відомому своїми традиціями Київському університеті. Про результати досліджень на шовковичному шовкопряді ми написали статтю і відправили в журнал «Цитологія і генетика», де редактором був П. К. Шкварніков, а я — член редколегії, як і С. М. Гершензон. Редакція журналу, підібрана П. К. Шкварніковим, схвалила нашу статтю й у 1972 р. її опублікували. До цього часу вийшли праці Теміна і Балтімо-ра про відкриття зворотної транскрипції. Їм присудили Нобелівську премію. С. М. Гершен-зон послав протест у Нобелівський комітет, доводячи, що він — справжній автор відкриття зворотної транскрипції. Президент АН УРСР Б. Є. Патон підтримував С. М. Гершензона в його претензіях на Нобелівську премію. Коли він прочитав нашу статтю, яка давала іншу інтерпретацію дослідів С. М. Гершензона і його прихильників, то розлютився, змістивши із посади редактора журналу П. К. Шкварнікова, який організував його в 1967 р., призначив редактором С. М. Гершензона, вивів зі складу редакції мене й інших учених слов'янського походження, надавши С. М. Гершензону право вибору членів редколегії журналу. Той підібрав до складу редколегії вірних йому людей — і швидко перетворив міжнародний журнал у провінційне видання. Лише через кілька десятиліть роботи в науці я зрозумів, що життя вченого — це безперервна боротьба. Форми цієї боротьби різноманітні. Насамперед це боротьба зі старими парадигмами, теоріями, концепціями, точками зору. У кожної теорії є свої прихильники, свої «бійці», які стоять на сторожі концепції. Щоб стару теорію замінити новою, доводиться боротися із захисниками старої парадигми, зачіпаючи їхні глибинні інтереси. Добре, якщо ця боротьба має академічний характер — поважна наукова суперечка, дискусія на сторінках наукових журналів, обмін листами, книгами з викладом своїх концепцій, сутички на наукових конференціях тощо. Оскільки сутність науки полягає в заміні старих поглядів новими, вчений весь час бореться. Часто прихильники старої або нової концепції об’єднуються для загальної боротьби. Виникає наукова школа, яка спільно розвиває нову концепцію, новий напрямок, новий метод пізнання. Кожна наукова школа прагне захопити наукові журнали, створити організацію вчених (академію наук, наукове товариство, асоціацію тощо), розширити лави своїх прихильників, так чи інакше обмежити можливості своїх супротивників. Особливої шкоди суспільству така школа не завдає, хоча прихильники застарілих теорій і парадигм можуть страждати і навіть піти з цієї галузі науки, іноді через самогубство. Крім наукових шкіл, існують й інші форми об'єднання вчених. Найшкідливіша форма об'єднання вчених — це наукові клани. У науковому клані об'єднуються ті, у кого немає таланту вченого, того Божого дару інтуїції і передбачення, здатності діяти в тяжких пошуках, що властиво справжнім творцям наукових шкіл, які захоплюють своїми ідеями численних учнів і послідовників. Організаторами наукових кланів стають інтригани, не здатні до тяжкої лабораторної праці, любителі почестей, нагород, адміністративних посад. Найвищим науковим кланом СРСР стала Академія наук СРСР і її республіканські філії. Вона поглинула багато наукових шкіл, керуючи їхнім розвитком за своєю сваволею. Академія наук оголосила себе найвищою формою об'єднання вчених, покликаною керувати іншими науковими об'єднаннями. Члени Академії наук привласнили собі право вирішувати основні фундаментальні проблеми науки і суспільства, створили могутні прикладні (інженерні) центри. За це держава обсипала їх різними матеріальними благами — високою зарплатою і доплатами за членство в Академії наук, державними дачами, машинами, різними преміями тощо. Часто Академію наук у Росії і СРСР захоплювали чужоземці — німці, євреї, вірмени. Вони перешкоджали діяльності слов'янських учених, забороняли критику учених певної етнічної національності, наприклад, Ейнштейна. Згадаймо Д. І. Менделєєва, якого Імператорська Академія наук не захотіла обрати своїм членом. Згадаймо кілька кораблів зі слов'янськими вченими, філософами, поетами і письменниками, яких Ленін і Троцький відправили за кордон, відразу «відрізавши Росії голову». Згадаймо десятки і сотні слов'янських учених, філософів, письменників, релігійних діячів, розстріляних комісарами в шкіряних куртках, висланих у ГУЛАГ, потоплених у баржах або під кригою. Із Новосибірська в Київ у нашій особі приїхала вже готова наукова школа генетиків, яка не вжилася з новим директором Інституту цитології і генетики СВ АН СРСР «другим Лисенком», кандидатом біологічних наук Д. К. Бє-ляєвим. У Києві ми потрапили у вже сформований науковий клан, де ідейним керівником був професор С. М. Гершензон. У цього клану була могутня організаційна форма — Академія наук УРСР, свої керівники, свої виконавці — безпринципні «шістки» слов'янського походження. Цей клан здавна відпрацював методи перемелювання кісток неугодних йому вчених. Главою наукової школи, що переїхала, був професор П. К. Шкварніков — талановитий учений-генетик, людина непохитної мужності, непохитної чесності. Він не міг упокоритися з новосибірськими підступами Д. К. Бєляєва, виїхав із його вотчини зі своїми учнями, потрапивши з вогню у полум'я. Професор П. К. Шквар-ніков мав величезний досвід керівництва багатонаціональними науковими колективами, був інтернаціоналістом, боявся навіть необережним натяком скривдити якогось інородця. Він не зміг змиритися з тією адміністративною сваволею, яка чинилася в Академії наук України. Учений почав протестувати проти скорочення слов'янських кадрів і заміни їх інородцями, проти невиконання обіцянок, даних йому керівником Академії наук у момент його запрошення з Новосибірська. С. М. Гершензону тільки цього і треба було. Він розпустив плітки про «важкий» характер П. К. Шкварнікова, про його антисемітизм, про його слабкість до жіночої статі тощо. Врешті-решт президент АН УРСР почав підтримувати С. М. Гершензона і перестав приймати П. К. Шкварнікова. Головним виконавцем гонінь на П. К. Шкварнікова, його учнів і послідовників став віце-президент АН УРСР академік К. М. Ситник, який куру-вав біологію. У світлому храмі вчення і наукиНе бажаючи витрачати сили на боротьбу з кланом Гершензона, 1971 р. я перейшов на роботу в Київський університет. Історія біологічного факультету Київського університету бере свій початок із кафедр ботаніки і зоології, що входили у фізико-математичне відділення філософського факультету Університету Св. Володимира. Першими завідувачами цих кафедр були німець Г. Бессер і поляк А. Анджейовський. З 1842 р. це відділення перетворюється в окрему кафедру сільського господарства і лісництва. У перші десять років лекції читалися переважно латиною і польською мовами. В імперський період на факультеті працювали такі всесвітньовідомі вчені-біологи: І. Ф. Шмальгаузен, С. Г. Навашин, М. М. Холодний, Н. Северцев, Ф. Добжанський. У радянський період — Г. В.Фомін, А. В. Палладін, Д. К. Зеров, Г. П. Маркевич, Д. С. Воронцов, А. Т. Ємченко. 1922 р. на базі фізико-математичного факультету утворюється факультет профосвіти Інституту народної освіти. 1921 р. — біологічні кафедри, ботанічний сад, гербарні колекції і кадровий потенціал цих підрозділів були основою створення біологічних установ знову організованої 1919 р. Всеукраїнської Академії наук. 1933 р. відновили Київський державний університет, де вперше був самостійно виділений біологічний (природничий) факультет. За університетським Статутом 1939 року на факультеті функціонували такі кафедри: 1) морфології і систематики квіткових рослин; 2) нижчих рослин; 3) зоології хребетних; 4) зоології безхребетних; 5) біохімії; 6) фізіології тварин; 7) анатомії і фізіології тварин; 8) анатомії і гістології; 9) мікробіології; 10) дарвінізму і генетики. Підрозділи і кабінети: Науково-дослідний інститут біології, 13 лабораторій, 8 кабінетів (зокрема біологічної літератури), музеї і гербарії, біологічна станція в Каневі. Термін навчання — п'ять років. Після вигнання німців у жовтні 1944 р. до занять студентів були готові: зоологічний музей (проф. Артоболевський), ботанічний сад (проф. Фін), біологічний, геолого-гео-графічний і історико-філологічний факультети. З 1949 р. після сесії ВАСГНІЛ біологічний факультет перейменований на біолого-ґрунтознавчий, з 1954 р. — знову біологічний. Найбільше число кафедр на біологічному факультеті Київського університету було в 1947–1948 рр. — 17. З 2000 р. працює десять кафедр. П. К. Шкварніков відновив кафедру генетики в Київському університеті під назвою «Кафедра генетики і селекції». «Університет — червоний, а ректор — Бєлий», — говорили в 70-і роки про Київський державний університет ім. Тараса Шевченка. Головний корпус колишнього Університету Св. Володимира пофарбований у кольори орденської стрічки Св. Володимира (червоний з чорним), а прізвище ректора — М. У. Бєлий. Він — відомий фізик, прекрасний організатор вищої освіти й університетської науки. В університеті мене підтримав перший проректор, академік Петро Григорович Богач, який запросив в очолюваний ним Інститут фізіології Київського університету завідувати лабораторією фізіологічної генетики. В університеті я почав працювати відразу ж після приїзду в Київ, тобто з 1968 р., за сумісництвом читаючи доцентський курс на відновленій нами кафедрі генетики і селекції, якою завідував до 1971 р. професор П. К. Шкварніков. Кафедра була бідною: два мікроскопи, друкарська машинка і термостат для сушіння насінь — от і все устаткування. Спираючись на підтримку П. Г. Богача, я зміг перетворити її в могутню кафедру загальної і молекулярної генетики. Через Держкомітет з науки і техніки СМ СРСР у Москві за допомогою А. Н. Білозерського я отримував щороку додаткове фінансування, завдяки якому облаш-тував кафедру сучасним устаткуванням, реактивами, створив при кафедрі лабораторію генетики індивідуального розвитку (у кращі роки в ній працювало до 60 співробітників). Кафедра і відділ фізіологічної генетики перетворилися у провідний центр генетичної освіти на Україні, викликаючи злість у С. М. Гершензона, який часто заходив на кафедру, пив з нами чай, а сам будував план захоплення кафедри своїми людьми. На кафедрі мене прийняли доброзичливо — я з 1968 р. працював там доцентом, читав молекулярну і медичну генетику, онтогенетику, мене знали. Однак доцент Е. Л. Голинська, призначена в перехідний період виконуючою обов'язки завідувача кафедри, оголосила мені відкриту війну. Вона розраховувала, що я не витримаю її нападок і піду. Е. Л. Голинська — кандидат біологічних наук, талановитий педагог, автор двох підручників із генетики українською мовою. Вона керувала роботою наукового студентського гуртка, руками студентів робила собі докторську дисертацію з фітогемаглю-тинів. Студенти її любили, в неї було багато прихильників на факультеті, тому що вона працювала на кафедрі фізіології рослин з 1945 року. Під час війни була партизанкою, за свої подвиги нагороджена орденом і медалями. Маючи задиристий характер, продовжувала свій партизанський бій і в мирний час: не визнавала начальство, воювала з ректором Київського університету, деканами, завідувачами кафедр, навіть із секретарями ЦК КПУ, які відповідали за вузи і науку. Завідувач кафедрою фізіології рослин Д. І. Проценко позбувся її, перевівши доцентом на кафедру генетики і селекції, де вона тримала в страху всіх співробітників кафедри. Коли Голинська довідалася, що мене беруть завідувачем кафедри, то ходила з протестом до ректора Бєлого і декана біологічного факультету Б. Г. Новікова. Але ректор і декан, які довго терпіли її важкий характер, залишили протести без уваги. Знаючи мою боротьбу з С. М. Гер-шензоном, вона об'єднала свої зусилля з ним. Він узяв до себе в аспірантуру її заміжню дочку І. Карпову. Темою дисертації він призначив дослідження мутагенної дії ДНК у бактерій. Це була друга, крім зворотної транскрипції, ідея-фікс С. М. Гершензона, проти якої мені довелося вести бій. Коли я дружив із ним, він попросив мене вивчити мутагенну дію лососевої ДНК на аспергіллюс індуланс. Я з цікавістю взявся за роботу, ознайомився з літературою, приготував для досліджень привезені з Владивостока препарати лососевої ДНК, сформував колектив експериментаторів. У дослідженнях погодився брати участь і заступник С. М. Гер-шензона кандидат біологічних наук Ю. Н. Алєксандров, кандидат хімічних наук С. П. Коваленко, який приїхав разом зі мною з Новосибірського інституту цитології і генетики. С. П. Коваленко — талановитий хімік і генетик, випускник Московського університету, Ю. Н. Алєксандров був вихованцем Ленінградського університету і вважався офіційним заступником завідувача відділом молекулярної генетики С. М. Гершензона. Він, на противагу своєму шефу, був чесним і принциповим ученим і часто конфліктував у наукових питаннях з С. М. Гершензоном. Провівши дослідження, ми не виявили мутагенної дії лососевої ДНК на аспергіллюс індуланс і опублікували на цю тему статтю в журналі «Генетика» у 1970 році. Стаття викликала гнів С. М. Гершензона. Він привселюдно звинуватив нас у невмінні експериментувати, затаїв злість на авторів статті. С. П. Коваленка він вигнав з Сектора молекулярної біології і генетики і взагалі з України — той зміг влаштуватися на роботу лише в Білорусії, у Мінському інституті мікробіології. А Ю. Н. Алєксандрову Гершензон кілька разів зривав захист докторської дисертації і зрештою відправив його на пенсію. Якщо С. М. Гершензон якось змирився з нашою критикою його праць зі зворотної транскрипції і після 1972 р. ніколи не згадував більше про свій «пріоритет», то цю статтю в «Генетиці» він не міг мені вибачити. Наші результати підривали його претензії на чергове відкриття мутагенної дії хімічних сполук. Батьком С. М. Гершензона був видатний російський пушкініст М. О. Гершензон, який за допомогою бон і дядьків дав своєму сину гарну домашню освіту. С. М. Гершензон добре знав кілька європейських мов, вільно говорив англійською мовою, уважно читав генетичні журнали Заходу, листувався з багатьма відомими вченими за кордоном. Ще на світанку своєї наукової діяльності розробив власний метод робити відкриття в науці. Він вибирав якусь не-вирішену через відсутність об'єктивних умов (недосконалість устаткування, методів дослідження тощо) проблему науки, сам без помічників ставив примітивні досліди (наприклад, заміняючи ультрацентрифугування, через відсутність могутніх центрифуг, молочним сепаратором), «вирішував» цю проблему, публікував у солідних журналах серію статей про свої «відкриття». Його друзі-журналісти і взагалі працівники засобів масової інформації як за командою влаштовували вшанування автору «відкриття», прізвище Гершензона гриміло в СРСР і потім на Україні. Він раніше за американця Френкель-Конрата «зібрав» із білка і нуклеїнової кислоти живий вірус, хоча технічний рівень української біології відставав від американського років на сто. Учений «відкрив» трансдукцію в еукаріот, хімічний мутагенез, зворотну транскрипцію, стрибаючі гени тощо. Хоча жоден серйозний дослідник не сприймав ці «відкриття» С. М. Гершензона, однак дивіденди вони йому принесли чималі. Він став академіком АН УРСР, отримав державну премію України, диплом на відкриття мутагенної дії ДНК, багато орденів і медалів. Спираючись на свої регалії, скільки він погубив молодих учених — українців і росіян, довів їх до смерті, вигнав з роботи! Він зробив єврейськими два академічні інститути, які стали готувати кадри винятково єврейської національності. Ус е це йому вдалося зробити за допомогою єврейських організацій Росії й України, спираючись на підтримку керівництва Академії наук спочатку СРСР, а потім України, використовуючи допомогу куплених «шісток» слов'янського походження. Оскільки я пішов з його павукових тенет у Київський університет, де ректор М. У. Бєлий не допускав єврейського расизму, культивував інтернаціоналізм і слов'янську єдність, С. М. Гер-шензон понад десять років не міг знайти підходів до очолюваної мною кафедри. Раніше він був завідувачем цієї кафедри, ми запрошували його, П. К. Шкварнікова і всіх інших колишніх працівників кафедри на різні ювілеї, свята, пили з ними чай, фотографувалися, ледве не обіймалися і не цілувалися. Ус і ці роки він вивчав обстановку в університеті, на кафедрі, плануючи складну комбінацію завдання нищівного удару. Разом з К. М. Ситником він почав скрізь кричати, що університет готує слабкі кадри генетиків. Вони навіювали цю думку президенту АН УРСР Б. Е. Патону, який, однак, нас ніколи не критикував, тому що на нашій кафедрі вчилася його дочка Євгенія Борисівна Патон. Я був її науковим керівником і вона розповіла батькові про те, що рівень навчання на нашій кафедрі був високим, не нижчим, ніж у Московському або Ленінградському університетах. Ми викладали, наприклад, вперше у світі курс біологічної інженерії, курс охорони генофонду і багато інших найсучасніших генетичних курсів. Звіти кафедри заслуховували на Президії Українського товариства генетиків і селекціонерів ім. Н. І. Вавілова (УТГіС), президентом якого був український академік А. А. Созінов, обраний директором Інституту загальної генетики в Москві. Президія давала прекрасні відгуки про рівень викладання і підготовки кадрів на нашій кафедрі. Всі провідні генетики України — вихованці нашої кафедри. Навіть директор Інституту молекулярної біології і генетики академік Г. Х. Мацука неодноразово відзначав високий рівень підготовки випускників нашої кафедри, багато з яких трудилися у нього в Інституті. На кафедрі з часів П. К. Шкварнікова працювали члени Президії УТГіС, а я був кілька термінів першим віце-президентом цього товариства, фактичним його керівником (президент А. А. Созінов мешкав у Москві). Ми влаштовували з'їзди, друкували тези доповідей, монографії, збірники праць. Нас підтримували всі генетики і селекціонери республіки. Але Гер-шензон все ж таки знайшов наше слабке місце і завдав кафедрі нищівного, як він вважав, удару.
* Бердышев Г. Д. 50 лет на арене генетики (моя жизнь и гладиаторские бои, педагогика и наука, библиография). — К.: Фитосоциоцентр, 2004. — С. 42–138.(Закінчення в наступному номері) |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |