головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 9/2005 
Персонал № 9/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Спогади та роздуми про «національний фактор» в академічній науці (початок)

Геннадій БЕРДИШЕВ

Уривки з книги Г. Д. Бердишева «50 лет на арене генетики»*.

Бердишев Геннадій Дмит­рович народився 1930 р. у селі Каштаково Томської області. Після закінчення Томського медичного інсти­туту працював науковим співробітником в Інституті цитології і генетики Сибірського відділення АН СРСР. Доктор медичних наук, доктор біологічних наук, професор. З 1971 р. завідувач кафедри загаль­ної і молекулярної гене­тики Київського універси­тету ім. Тараса Шевченка. З 1991 р. професор цієї кафедри, з 2001 р. провідний науковий спів­робітник біологічного фа­культету зазначеного уні­верситету. Його наукова діяльність пов'язана з роз­робкою проблем охорони генофонду й екології.

Розстрілявши або вигнавши з роботи своїх генетиків у 1948 р., Україна змушена була запрошувати їх із Росії, де завдяки діяльності М. П. Дубиніна в Ново­сибірському Академмістечку створений могутній академічний Інститут цитології і генетики. У цьому Інституті М. П. Дубинін зібрав усіх вцілілих гене­тичних «зубрів» (П. К. Шкварнікова, Ю. Я. Керкіса, Н. А. Луткова, Р. Л. Берг, З. С. Нікоро, В. Ю. Тихоно­ва, Н. А. Плохінського та ін.), об'єднав навколо них енергійну молодь і разом з Новосибірським універси­тетом почав швидке відтворення генетичних кадрів.

Логіка розвитку науки змусила керівництво Ака­демії наук України швидко відновлювати генетику в республіці. Запросили «варягів» із Новосибірська та інших міст. Без генетики Україна не могла розвивати сільське господарство, медицину, біотехнологію, оскільки це можливо реалізувати тільки на базі гене­тики. Без неї неможливо освоїти атомну енергію, ко­смос, вирішити всі глобальні завданя людства. Якщо перша науково-технічна революція у XX ст. була пов'язана з фізикою атома, то друга революція — у XX–XXI ст. пов'язана з пізнанням гена.

Без генетики, без науки про охорону генів людини, людство не виживе в грізному світі мутагенів і канцерогенів. Недарма видатний генетик нашого часу ака­демік М. П. Дубинін назвав XX ст. століттям космосу, атома і гена.

Президент Української Академії наук Б. Є. Патон звернувся до свого друга — Глави Сибірського відділення Академії наук СРСР, академіка М. О. Лав-рентьєва з проханням прислати в Київ загін генетиків із Сибіру.

М. О. Лаврентьєв доручив підібрати групу канди­датів на поїздку в Київ професору П. К. Шкварнікову — видатному генетику, творцю відомих сортів пше­ниці для Сибіру («Новосибірська-67») й України (короткостеблові сорти). Шкварніков був свого часу заступником із науки в Інституті генетики у самого М. І. Вавилова. Репресований Т. Д. Лисенко працю­вав головою радгоспу в Криму, поки його не покли­кав у Новосибірськ М. П. Дубинін. У Новосибірську він очолив лабораторію експериментального мутаге­незу, деякий час був заступником М. П. Дубиніна, от­римав Орден Леніна за сорт пшениці «Новосибірська-67». П. К. Шкварніков звернувся до мене у Владивосток із пропозицією переїхати в Київ і стати його помічником у відновленні генетики на Україні, зруйнованої Т. Д. Лисенком.

Після деякого опору з боку директора Тихоокеансь­кого інституту біоорганічної хімії академіка Г. Б. Єлякова мене відпустили з Владивостока на мою історич­ну батьківщину. І от у квітні 1968 р., здавши свою трикімнатну квартиру Інсти­туту (у ній Єляков оселив свого ученого секретаря Н. І. Уварову), я з трьома малими дітьми (Андрієм, Олексієм і Дмитром, який народився 1967 р.) прилетів у Київ. Б. Є. Патон обіцяв мені гарну трикімнатну квартиру, але його заступник з господарсь­ких справ В. П. Цемко схі-мічив і поселив у трикімнатну «хрущовку», пообіцявши гар­ну квартиру в елітному будин­ку для Інституту фізики АН УРСР (що будував син П. Ше­леста), коли його побудують. Я прописався в цій «хрущовці» площею 36 м2 і через три місяці пішов до В. П. Цемка вимагати обіцяну квартиру у Феофанії, де був побудований розкішний будинок для співробітників сина П. Шелеста. Але Цемко нагло сказав, що оскільки у ме­не в квартирі на одну людину припадає 5 м2, за тогочасними нормами мене не поставлять навіть на квартирний облік. Так я понад тридцять років і живу в розбитій маломет­ражній квартирі в старому бу­динку, побудованому ще за Хрущова.

Крім П. К. Шкварнікова, я тісно співпрацював із профе­сором Юрієм Петровичем Мірютою (1905–1976), кандидатом хімічних наук Сергієм Петровичем Кова­ленком, Степаном Іванови­чем Стрельчуком, який передчасно помер 1999 року. Вони приїхали з Новоси­бірська в складі нашого пер­шого десанту генетиків і дуже допомогли нам із П. К. Шкварніковим відродити генетику в Україні після лисенківського погрому. С. П. Коваленко, виг­наний С. М. Гершензоном із Києва, і був обраний завіду­вачем лабораторії генетики в Інституті мікробіології АН Білорусії. С. І. Стрельчук ра­зом зі мною перейшов на ка­федру генетики і селекції Київського університету і як доцент працював на кафедрі до самої смерті. Він багато курив, тому в нього розвинувся рак легенів.

Ми з П. К. Шкварніковим організували Сек­тор генетики в Інституті ботаніки, який очолю­вав академік К. М. Ситник, який тоді був віце-президентом і керував біологічною наукою на Україні. Заснували журнал «Цитологія і гене­тика», Українське суспільство генетиків і се­лекціонерів ім. Н. І. Вавілова, відновили кафедру генетики і селекції в Київському універси­теті. Я певний час працював старшим науковим співробітником у лабораторії експерименталь­ного мутагенезу у П. К. Шкварнікова, а потім, коли сектор генетики поєднали з Сектором вірусології і перевели знову створений Сектор молекулярної біології і генетики в новий буди­нок, який будували для Інституту радіобіології, я отримав відділ генетики індивідуального роз­витку (15 осіб). У Секторі молекулярної біології і генетики мене обрали секретарем партійної організації і я, власне кажучи, став за­ступником професора С. М. Гершензона, якого Б. Е. Патон призначив керівником об'єднаного Сектора молекулярної біології і генетики. Опи­шу мою роботу в цьому Секторі детальніше.

Боротьба з претендентом на Нобелівську премію

Три роки роботи в Секторі затьмарилися бо­ротьбою слов'янської частини співробітників із расистськими підступами директора цієї на­укової установи проф. С. М. Гершензона. Роз­повім про «Герше», як ми всі його називали.

Відомий український учений-еволюціоніст І. І. Шмальгаузен як директор Інституту зоо­логії мав могутню лабораторію, в якій група дослідників на чолі з Миколою Дмитровичем Тарнавським вивчала вплив тимусної ДНК на процеси рекомбінації у дрозофіли. Академія наук СРСР запросила Шмальгаузена очолити інший інститут, і він знайшов у Москві собі за­ступника в Київ — кандидата біологічних наук Сергія Михайловича Гершензона, який очолив лабораторію генетики Шмальгаузена в Інсти­туті зоології. Гершензон, ознайомившись з на­уковими звітами групи М. Д. Тарнавського, не придумав нічого кращого, як опублікувати його результати під своїм іменем. Тарнавський, який надіслав свою статтю до друку раніше Гер-шензона, зумів опублікувати свої дані про вплив тимусної ДНК на рекомбінацію і мутації у дрозофіли на кілька місяців раніше за Гер-шензона. Він написав у партійне бюро заяву про плагіат С. М. Гершензона. Був величезний скандал, який друзі С. М. Гершензона, доклав­ши зусиль, залагодили. Як Тарнавський, так і Гершензон продовжували свої публікації про мутагенну дію ДНК у дрозофіли, але вся міць єврейської частини Академії наук УРСР обрушилася на молодого вченого: не затверджували його наукові звіти, скоротили його помічників, і зрештою Гершензон вигнав його з Інституту зоології.

У Києві М. Д. Тарнавський роботу знайти не зміг. Гершензон, звинувативши ученого в анти­семітизмі, заблокував його працевлаштування в будь-який біологічний науково-дослідний інсти­тут столиці. Великими зусиллями М. Д. Тар-навський влаштувався на кафедру генетики і селекції сільгоспінституту в м. Біла Церква Київ­ської області. Як розповіла дружина М. Д. Тар-навського — А. З. Драбан, професор архітекту­ри, Гершензон почав тероризувати їх і у Білій Церкві — телефонні дзвінки з погрозою, пасквільні листи в ректорат сільгоспінституту, наклеп, плітки обрушилися на голову молодого вченого. Вигнавши його з Києва, розправив­шись із ним, Гершензон посадив усю лабора­торію на вивчення мутагенної дії ДНК. Під час Великої Вітчизняної війни 1941–1945 р. Гер-шензон разом з Українською Академією наук перебував в евакуації, в Уфі. Тарнавський же до­бровольцем пішов на фронт, був поранений, контужений і напівінвалідом повернувся в Білу Церкву. Як розповіла мені А. З. Драбан, Гершензон, повернувшись з евакуації, продовжував пе­реслідувати М. Д. Тарнавського і довів до інфаркту, від якого він і помер у розквіті твор­чих сил. Так загинув молодий талановитий слов'янський учений, першовідкривач хімічно­го мутагенезу Микола Дмитрович Тарнавський.

У 1948 р. Гершензон опублікував підсумкову статтю про мутагенну дію тимусної ДНК на дрозофілу. У співавтори він включив як по­мерлого М. Д. Тарнавського, так і його най­ближчого співробітника Пантелеймона Онопрійовича Ситька. Через П. О. Ситька він за­брав усі дані групи М. Д. Тарнавського, після чого спрямував свою ненависть на П. О. Ситька. Останній згодом теж помер від інфаркту міокарда, доведений до смерті переслідуван­нями Гершензона.

Приїхавши з евакуації, С. М. Гершензон, за­лишаючись в АН УРСР, зайняв кафедру гене­тики в Київському університеті ім. Тараса Шев­ченка. Не допомогло його зречення від генети­ки, коли 1948 р. на одній із нарад мічурінців він заприсягся перейти в табір лисенківців і боро­тися з лженаукою генетикою. Його вигнали з університету, а в Інституті зоології він залишив дрозофілу і став займатися шовковичним шов­копрядом.

Чистою генетикою і селекцією в Києві зай­мався лише один буряківник член-кореспон-дент АН УРСР 60-літній В. П. Зосимович, який і переконав президента Б. Є. Патона за­просити з Новосибірського Інституту цитології і генетики групу генетиків на чолі з П. К. Шквар-ніковим.

Вперше я зустрівся із С. М. Гершензоном 1968 р., коли приїхав у Київ. У цей час П. К. Шкварніков був директором-організатором майбутньо­го Інституту генетики АН УРСР, керівником Сектора генетики у складі Інституту ботаніки АН УРСР, який очолював К. М. Ситник, віце-президент АН УРСР, який курував біологією. Приїхавши в Київ, я пішов представлятися К. М. Ситнику. Це був украй самовпевнений «організатор» науки, лисенківець за переконан­нями. На вимогу президента АН УРСР, ака­деміка Б. Є. Патона і наукової громадськості України, він знехотя дав згоду на організацію Інституту генетики, але приєднав його первісну основу — Сектор генетики — до свого інституту. Петро Климентійович Шкварніков зі своєю сибірською прямотою і непохитною порядністю часто конфліктував з К. М. Ситни­ком, який до мого приїзду прийняв рішення передати Сектор генетики в інший інститут. К. М. Ситник прийняв мене холодно і з явною антипатією, яку зберіг дотепер. Я знав про його образу на Сибірське відділення Академії наук СРСР, яке під час приїзду делегації ук­раїнських учених не запросило його в Президію на нараду. Знав, що він інтригував проти свого вчителя — знаменитого вченого М. Г. Холодно­го (1882–1953), сповідував погляди Т. Д. Ли­сенка. На його антипатію я відповів взаєм­ністю. Він зарахував мене старшим науковим співробітником у відділ експериментального мутагенезу П. К. Шкварнікова, ми холодно розсталися, потиснувши офіційно один одно­му руки.

Через інтриги К. М. Ситника сектор генетики завис у повітрі. Для вирішення його долі Б. Є. Па-тон запросив комісію з Москви на чолі з ака­деміком В. А. Енгельгардтом, борцем за моле­кулярну біологію, особистого друга професора С. М. Гершензона. В. А. Енгельгардт зібрав ка­гал українських академіків (В. А. Беліцер, П. М. Костюк та інші), і вони вирішили об'єд­нати Сектор генетики і Сектор вірусології в Сектор молекулярної біології і генетики на чолі із С. М. Гершензоном. П. К. Шкварніков і співробітники Сектора генетики протестували проти цього рішення комісії, але К. М. Ситник переконав Б. Є. Патона в його доцільності. К. М. Ситник поширив чутки, що запрошений сибірський генетик — склочник, негнучка лю­дина, важкий у спілкуванні. Він влаштував Б. Є. Патону пряму лінію з Д. К. Бєляєвим, і ос­танній вилив на П. К. Шкварнікова величезну бочку дьогтю. Так сформувався клан вчених-ге-нетиків і молекулярних біологів Москви, Києва, Новосибірська, який повів боротьбу з генетиками слов'янського походження у всіх республіках СРСР. Основною метою цього кла­ну було захоплення академічних інститутів, ка­федр провідних університетів країни. У Ново­сибірську керівниками й активними членами цього клану були Д. К. Бєляєв, Р. І. Салганик, Д. М. Кнорре, їх «шістками» стали В. І. Євсіков, В. А. Ратнер. У Москві лідерами клану були В. А. Енгельгардт, Р. Б. Хесін, С. І. Аліханян, В. П. Єфроімсон, син вірусолога Зильбера Ки-сельов, а «шістками» стали Е. Л. Свердлов, Шестаков і деякі інші.

У Києві на чолі сіоністського клану стояли академік В. А. Беліцер, професор С. М. Гершензон, В. В. Фролькіс, В. А. Кордюм, С. Б. Сєрєб-ряний, «шістками» були С. С. Малюта, В. М. Моргун, обраний за це академіком, І. А. Шевцов, Т. І. Бужиєвська і, як я недавно довідався, мій учень С. Н. Храпунов. Більмом в оці цього таємного сіоністського клану став академік Н. П. Дубінін, провідний генетик су­часності, директор головної генетичної устано­ви СРСР — Інституту загальної генетики АН СРСР, член Національної Академії наук США. Н. П. Дубинін не розумів сіоністської небезпе­ки, він щиро запрошував в очолювані їм на­укові установи вчених єврейської національ­ності, які потім поєднувалися і починали свою безпринципну війну з ним на знищення. Він за­гинув у цій війні 22 квітня 1998 року.

Коли К. М. Ситник об'єднав Сектор генетики і Сектор вірусології в єдиний Сектор молеку­лярної біології і генетики АН УРСР, йому пере­дали ще не зовсім добудований будинок поруч з Інститутом мікробіології і вірусології.

Упродовж півроку ми добудовували й освою­вали цей корпус. Керівником Сектора молеку­лярної біології і генетики призначили С. М. Гер-шензона, який незабаром був обраний членом-кореспондентом АН УРСР. П. К. Шкварніков почав боротьбу з С. М. Гершензоном за те, щоб той організував для мене відділ генетики індивідуального розвитку. С. М. Гершензон пру­чався, дзвонив у Новосибірськ Д. К. Бєляєву і Р. І. Салганіку довідатися, як я ставлюся до єврейської проблеми. Коли Р. І. Салганік приїхав у Київ і переконав С. М. Гершензона, що я не є антисемітом, що серед моїх друзів і ро­дичів є євреї, а сам я був репресований, народився в засланні в Сибіру, він погодився створи­ти для мене відділ у своєму Секторі.

26 жовтня 1968 р. я був обраний за конкурсом завідувачем відділом генетики індивідуального розвитку, зайняв сім модулів на п'ятому по­версі корпусу, обставив їх лабораторними меб­лями, приладами, прийняв перших трьох співробітників-слов'ян. Але більше ставок С. М. Гершензон мені не дав, хоча часом запро­шував пити чай у своєму кабінеті і за чаєм обго­ворював наукові новини. Побачивши мою дру­жину — Тамару Борисівну Дячковську, брюнет­ку із зейських козаків, він чомусь вирішив, що вона єврейка і запропонував мені влаштувати її на роботу у відділ цитогенетики В. П. Зосимо-вича, який займався селекцією цукрового буря­ка (помер 18 січня 1981 року). Її зарахували старшим інженером і згодом, при оформленні пенсії, їй довелося брати довідку, що вона пра­цювала за своєю спеціальністю ботаніка, а не інженером-електрозварювачем.

П. К. Шкварніков і С. М. Гершензон домови­лися обрати мене секретарем партійної ор­ганізації Сектора молекулярної біології і гене­тики, провели партійні збори й обрали мене на другу, після керівника Сектора, посаду в об'єднаному колективі. Він складався приблиз­но зі 100 чоловік Сектора генетики слов'янсь­кого походження і 100 співробітників Сектора вірусології (переважно євреїв). Згодом я довідався, що основним мотивом тут було праг­нення С. М. Гершензона заручитися сприянням мого вчителя А. Н. Білозерського, який як віце-президент АН СРСР вирішував питання ор­ганізації нових інститутів у галузі хімії і біології. С. М. Гершензон часто посилав мене в Москву до Білозерського просити сприяння в перетворенні Сектора молекулярної біології і генетики у відповідний інститут.

С. М. Гершензон використовував мою дружбу з віце-президентом АН СРСР А. Н. Білозерсь-ким, куруючим хімію і біологію, щоб я перетво­рив Сектор в Інститут молекулярної біології і генетики АН СРСР. Я кілька разів їздив до А. Н. Білозерського, переконав його в доціль­ності перетворення Сектора в інститут, підготу­вав необхідні документи для цього перетворен­ня і створення нового могутнього Інституту мо­лекулярної біології і генетики АН УРСР. Поки я їздив у відрядження, С. М. Гершензон підку­пив учня професора П. К. Шкварнікова — стар­шого наукового співробітника, кандидата біологічних наук В. В. Моргуна, який був та­кож заступником секретаря партійної ор­ганізації Сектора (тобто моїм заступником) обіцянкою зробити його завідувачем лабораторією й академіком і, користуючись його зго­дою, звільнив багатьох (понад 100 чоловік за рік) співробітників, слов'ян за етнічним поход­женням. На їхнє місце С. М. Гершензон взяв представників «малого народу», які захопили вчену раду Інституту і всі адміністративні поса­ди. Наші скарги у відділ науки ЦК КПУ, прези­денту АН УРСР академіку Б. Є. Патону нічим не допомогли. Мало того, за схваленням Б. Є. Патона, С. М. Гершензон відправив на пен­сію П. К. Шкварнікова і багатьох інших кори­феїв вітчизняної генетики — українців за національністю (професори П. О. Ситько, Н. Н. Колісник та інші). С. М. Гершензон звільнив багатьох талановитих молодих уче-них-українців (А. М. Герасимчука, С. П. Кова­ленко, Я. К. Кішко та інших), узяв на їхнє місце вчених єврейської національності, полукровок і просто тих, хто співчував сіонізму. Йому допо­магав в організації суто єврейського інституту академік В. А. Беліцер, головний радник ака­деміка Б. Є. Патона з біології.

С. М. Гершензон став за руку приводити до мене наукових співробітників — дівчат і моло­дих людей єврейської національності, відкри­ваючи відповідні вакансії (А. А. Сирейську, М. В. Бартошевську, Моргунова та ін.). Мій відділ збільшився до 15 осіб, хоча С. М. Гершен-зону його тематика (молекулярно-генетичні механізми розвитку і старіння) не подобалася.

С. М. Гершензон був одним з активних пе­реслідувачів Н. П. Дубиніна. У гоніннях на Н. П. Дубиніна брали участь президент Всесо­юзного товариства генетиків і селекціонерів Н. В. Турбін, який вивчав гетерозис рослин, Д. К. Бєляєв і підтримуваний ним київський се­лекціонер цукрового буряка І. Я. Балков, про­фесор А. А. Прокоф’єва-Бельговська та ін. За­хищали Н. П. Дубиніна деякі москвичі, кияни, зокрема завідувач лабораторією в Інституті цу­крового буряка професор Н. А. Неговський.

Тоді почалися мої сутички з керівником Сек­тора С. М. Гершензоном із кадрових питань. За три роки моєї роботи в Секторі молекулярної біології і генетики він скоротив і звільнив по­над 100 наукових працівників-слов'ян, зараху­вавши на їхнє місце представників малого на­роду. Оскільки в 1970–1971 рр. я часто їздив у Москву до А. Н. Білозерського оформляти до­кументи з перетворення Сектора в інститут, то мої обов'язки секретаря партійного бюро вико­нував старший науковий співробітник відділу П. К. Шкварніков, кандидат біологічних наук В. М. Моргун, який зрадив свого вчителя і пе­рейшов на сторону С. М. Гершензона. Він підписував від імені партбюро накази Гершензона про звільнення співробітників слов'янсь­кого походження.

Таким чином, разом із С. М. Гершензоном во­ни за рік вигнали 102 чоловік і навіть відправи­ли на пенсію П. К. Шкварнікова. Моргун почав завідувати його відділом і швидко став членом-кореспондентом АН УРСР, а потім і ака­деміком АН УРСР.

С. М. Гершензон мав звичку звільняти співробітників Сектора під час їхнього відряд­ження. Так він п'ять разів під час відрядження звільняв доктора біологічних наук професора Пантелеймона Онопрійовича Ситька, свого давнього наукового супротивника. Після моїх скарг Патону й у ЦК КПУ він його відновлю­вав на роботі, щоб потім знову звільнити.

П. О. Ситько помер від інфаркту під час чер­гової сутички з С. М. Гершензоном.

Попри кадрові бої, зовні ми підтримували дружні стосунки. С. М. Гершензон мав потребу в моїй дружбі з віце-президентом АН СРСР академіком А. Н. Білозерським, без чийого бла­гословення не можна було Сектор перетворити в Інститут молекулярної біології і генетики АН УРСР.

У цей час я познайомився з групою співробітників Інституту мікробіології і вірусо­логії (Я. К. Кішко, Г. П. Гашко, В. В. Степанюк, А. П. Карпов та ін.), у складі якого був наш Сек­тор молекулярної біології і генетики. Ус і вони раніше працювали в Секторі вірусології над вірусом ядерного поліедроза (ВЯП) під керівництвом С. М. Гершензона. ВЯП — це ла­тентний ДНК-утримуючий вірус, геном якого вбудований у геном кліток хазяїна — гусениць шовковичного шовкопряда. Вони вводили шприцом у здорові гусениці шовковичного шовкопряда розчин РНК нормальних комах — і гусениці занедужували ядерним поліедрозом. Керівник праць професор С. М. Гершензон ши­роко — у вітчизняній і закордонній науковій літературі — опублікував результати цих експе­риментів як доказ синтезу ДНК вірусу на вве­дений вірусний РНК, тобто зворотної транс­крипції. Гіпотезу про зворотну транскрипцію раніше за Гершензона висловлювали деякі аме­риканські вчені й у 1960 р. її підтримав С. М. Гершензон. Хоча він не виділив РНК-за-лежну ДНК-полімеразу, яка б каталізувала синтез ДНК на матриці РНК (це зробили аме­риканські вчені Темін і Балтімор 1972 р.), він почав заявляти, що відкрив зворотну транс­крипцію. У газетах, науково-популярних жур­налах, у кіно і на телебаченні почалася добре організована, неймовірна за масштабами кам­панія прославляння С. М. Гершензона як претендента на Нобелівську премію, як геніально­го вченого на кшталт А. Ейнштейна. Я на партійних зборах пожурив С. М. Гершензона за передчасну рекламу цілком не доведеного відкриття, чим викликав його неприборканий гнів і злість. Він почав звільняти співробітників мого відділу, намагався перешкодити захисту моєї докторської дисертації в Інституті фізіології АН СРСР у Ленінграді. Група співробітників С. М. Гершензона на чолі з док­тором біологічних наук професором Ярославом Григоровичем Кішко була також не згодна з інтерпретацією дослідів свого шефа. Оскільки С. М. Гершензон і його співробітники не мали ультрацентрифуг та іншої сучасної техніки для виділення чистої полімерної РНК (він корис­тувався молочними сепараторами), проведені ними досвіди Я. Г. Кішко та група його помічників пояснювала тим, що в розчин РНК потрапляли ВЯП і після ін'єкції РНК вони розмножувалися в гусениці, викликаючи за­хворювання ядерним поліедрозом. Коли вони звернулися по допомогу до мене, ми вирішили перевірити досвіди С. М. Гершензона і його співробітників (І. П. Кок та інших) на сучасній апаратурі. Використовуючи могутні ультрацен­трифуги, ми виділили чисту РНК з гусениць, не заражену частками ВЯП, ввели її розчин у тіло здорових гусениць і отримали розвиток ВЯП. Ми вирішили розширити коло ін’єкційо-ваних речовин у гусениць ядерного поліедроза: вводили розчини ДНК, різних ферментів — і завжди після цього розвивався ядерний поліед-роз. Стало зрозуміло, що будь-яка ін'єкція вик­ликає сильний стрес у гусениць, провірус ядер­ного поліедроза активується і комаха занеду­жує ядерним поліедрозом. Ми вирішили поста­вити контрольний досвід — вводили гусеницям фізіологічний розчин або навіть чисту дистильо­вану воду. І завжди Днк-утримуючий вірус ядерного поліедрозу активувався і викликав за­гибель комах.

С. М. Гершензон вигнав професора Я. Г. Кіш­ка і його однодумців із Сектора вірусології (во­ни почали працювати в лабораторії директора Інституту мікробіології і вірусології професора Московця). Згодом оголосив Я. Г. Кішка алко­голіком, а Е. А. Карпова — шизофреніком і по­чав їх усіляко переслідувати. Але якщо Я. Г. Кішко вижив і знайшов у собі сили проти­стояти С. М. Гершензону, то А. Е. Карпов зла­мався і був відправлений на пенсію. На мене С. М. Гершензон організував цькування, уне­можливив роботу в Секторі молекулярної біології і генетики. Коли я робив 1971 р. до­повідь на Президії АН УРСР (мою кандидатуру розглядали на посаду директора майбутньо­го Інституту молекулярної біології і генетики), С. М. Гершензон, К. М. Ситник і В. А. Беліцер, зібравшись після Президії в кабінеті Б. Є. Па-тона, намагалися виваляти мене в бруді, а кан­дидатом на посаду директора Інституту моле­кулярної біології і генетики обрано учня В. А. Беліцера — Г. Х. Мацука, який щойно по­вернувся з аспірантури від А. А. Баєва, най­ближчого помічника В. А. Енгельгардта.

К. М. Ситник і С. М. Гершензон з В. А. Беліце-ром почали проти мене війну, не обрали на по­саду секретаря партбюро Сектора. Коли мене хотіли обрати головою профбюро Сектора, лю­ди Гершензона бігали Сектором й агітували співробітників голосувати проти моєї кандида­тури.

Мій відділ почали скорочувати, звільняючи співробітників або переводячи їх в інші відділи.

Захистивши, всупереч підступам С. М. Гер-шензона, докторську дисертацію в Ленінграді в Інституті фізіології ім. Павлова АН СРСР, я пе­рейшов на роботу завідувачем кафедри генети­ки і селекції в Київський університет ім. Тараса Шевченка, де не було такого сіоністського за­силля, як в Академії наук УРСР.

Таким чином, за порадою П. К. Шкварнікова, я перейшов на роботу в Київський університет завідувати кафедрою генетики і селекції, де до мене він працював завідуючим з 1967 року. У

1971   році мене обрали за конкурсом завідува­чем кафедрою генетики і селекції, і відтоді до пенсії я працював у відомому своїми тра­диціями Київському університеті.

Про результати досліджень на шовковичному шовкопряді ми написали статтю і відправили в журнал «Цитологія і генетика», де редактором був П. К. Шкварніков, а я — член редколегії, як і С. М. Гершензон. Редакція журналу, підібрана П. К. Шкварніковим, схвалила нашу статтю й у 1972   р. її опублікували.

До цього часу вийшли праці Теміна і Балтімо-ра про відкриття зворотної транскрипції. Їм присудили Нобелівську премію. С. М. Гершен-зон послав протест у Нобелівський комітет, до­водячи, що він — справжній автор відкриття зворотної транскрипції. Президент АН УРСР Б. Є. Патон підтримував С. М. Гершензона в йо­го претензіях на Нобелівську премію. Коли він прочитав нашу статтю, яка давала іншу інтер­претацію дослідів С. М. Гершензона і його при­хильників, то розлютився, змістивши із посади редактора журналу П. К. Шкварнікова, який організував його в 1967 р., призначив редакто­ром С. М. Гершензона, вивів зі складу редакції мене й інших учених слов'янського походження, надавши С. М. Гершензону право вибору членів редколегії журналу. Той підібрав до складу редколегії вірних йому людей — і швид­ко перетворив міжнародний журнал у про­вінційне видання.

Лише через кілька десятиліть роботи в науці я зрозумів, що життя вченого — це безперервна боротьба. Форми цієї боротьби різноманітні. Насамперед це боротьба зі старими парадигма­ми, теоріями, концепціями, точками зору. У кожної теорії є свої прихильники, свої «бійці», які стоять на сторожі концепції. Щоб стару те­орію замінити новою, доводиться боротися із захисниками старої парадигми, зачіпаючи їхні глибинні інтереси. Добре, якщо ця боротьба має академічний характер — поважна наукова суперечка, дискусія на сторінках наукових журналів, обмін листами, книгами з викладом своїх концепцій, сутички на наукових конфе­ренціях тощо. Оскільки сутність науки полягає в заміні старих поглядів новими, вчений весь час бореться. Часто прихильники старої або но­вої концепції об’єднуються для загальної бо­ротьби. Виникає наукова школа, яка спільно розвиває нову концепцію, новий напрямок, но­вий метод пізнання. Кожна наукова школа прагне захопити наукові журнали, створити ор­ганізацію вчених (академію наук, наукове товариство, асоціацію тощо), розширити лави своїх прихильників, так чи інакше обмежити можли­вості своїх супротивників. Особливої шкоди суспільству така школа не завдає, хоча при­хильники застарілих теорій і парадигм можуть страждати і навіть піти з цієї галузі науки, іноді через самогубство.

Крім наукових шкіл, існують й інші форми об'єднання вчених. Найшкідливіша форма об'єднання вчених — це наукові клани. У науко­вому клані об'єднуються ті, у кого немає талан­ту вченого, того Божого дару інтуїції і передба­чення, здатності діяти в тяжких пошуках, що властиво справжнім творцям наукових шкіл, які захоплюють своїми ідеями численних учнів і послідовників. Організаторами наукових кланів стають інтригани, не здатні до тяжкої ла­бораторної праці, любителі почестей, нагород, адміністративних посад. Найвищим науковим кланом СРСР стала Академія наук СРСР і її ре­спубліканські філії. Вона поглинула багато на­укових шкіл, керуючи їхнім розвитком за своєю сваволею. Академія наук оголосила себе найви­щою формою об'єднання вчених, покликаною керувати іншими науковими об'єднаннями. Члени Академії наук привласнили собі право вирішувати основні фундаментальні проблеми науки і суспільства, створили могутні прикладні (інженерні) центри. За це держава обси­пала їх різними матеріальними благами — висо­кою зарплатою і доплатами за членство в Ака­демії наук, державними дачами, машинами, різними преміями тощо.

Часто Академію наук у Росії і СРСР захоплю­вали чужоземці — німці, євреї, вірмени. Вони перешкоджали діяльності слов'янських учених, забороняли критику учених певної етнічної національності, наприклад, Ейнштейна.

Згадаймо Д. І. Менделєєва, якого Імпера­торська Академія наук не захотіла обрати своїм членом. Згадаймо кілька кораблів зі слов'янсь­кими вченими, філософами, поетами і письмен­никами, яких Ленін і Троцький відправили за кордон, відразу «відрізавши Росії голову». Зга­даймо десятки і сотні слов'янських учених, філософів, письменників, релігійних діячів, розстріляних комісарами в шкіряних куртках, висланих у ГУЛАГ, потоплених у баржах або під кригою.

Із Новосибірська в Київ у нашій особі приїха­ла вже готова наукова школа генетиків, яка не вжилася з новим директором Інституту цито­логії і генетики СВ АН СРСР «другим Лисен­ком», кандидатом біологічних наук Д. К. Бє-ляєвим. У Києві ми потрапили у вже сформова­ний науковий клан, де ідейним керівником був професор С. М. Гершензон. У цього клану була могутня організаційна форма — Академія наук УРСР, свої керівники, свої виконавці — без­принципні «шістки» слов'янського походжен­ня. Цей клан здавна відпрацював методи пере­мелювання кісток неугодних йому вчених.

Главою наукової школи, що переїхала, був професор П. К. Шкварніков — талановитий учений-генетик, людина непохитної мужності, непохитної чесності. Він не міг упокоритися з новосибірськими підступами Д. К. Бєляєва, виїхав із його вотчини зі своїми учнями, потра­пивши з вогню у полум'я. Професор П. К. Шквар-ніков мав величезний досвід керівництва бага­тонаціональними науковими колективами, був інтернаціоналістом, боявся навіть необереж­ним натяком скривдити якогось інородця. Він не зміг змиритися з тією адміністративною сва­волею, яка чинилася в Академії наук України. Учений почав протестувати проти скорочення слов'янських кадрів і заміни їх інородцями, проти невиконання обіцянок, даних йому керівником Академії наук у момент його запро­шення з Новосибірська. С. М. Гершензону тільки цього і треба було. Він розпустив плітки про «важкий» характер П. К. Шкварнікова, про його антисемітизм, про його слабкість до жіно­чої статі тощо. Врешті-решт президент АН УРСР почав підтримувати С. М. Гершензона і перестав приймати П. К. Шкварнікова. Голо­вним виконавцем гонінь на П. К. Шкварнікова, його учнів і послідовників став віце-президент АН УРСР академік К. М. Ситник, який куру-вав біологію.

У світлому храмі вчення і науки

Не бажаючи витрачати сили на боротьбу з кланом Гершензона, 1971 р. я перейшов на ро­боту в Київський університет.

Історія біологічного факультету Київського університету бере свій початок із кафедр бо­таніки і зоології, що входили у фізико-математичне відділення філософського факультету Університету Св. Володимира. Першими завідувачами цих кафедр були німець Г. Бессер і поляк А. Анджейовський. З 1842 р. це відділення перетворюється в окрему кафедру сільського господарства і лісництва. У перші десять років лекції читалися переважно лати­ною і польською мовами. В імперський період на факультеті працювали такі всесвітньовідомі вчені-біологи: І. Ф. Шмальгаузен, С. Г. Навашин, М. М. Холодний, Н. Северцев, Ф. Добжанський. У радянський період — Г. В.Фомін, А. В. Палладін, Д. К. Зеров, Г. П. Маркевич, Д. С. Воронцов, А. Т. Ємченко. 1922 р. на базі фізико-математичного факультету утво­рюється факультет профосвіти Інституту на­родної освіти. 1921 р. — біологічні кафедри, бо­танічний сад, гербарні колекції і кадровий по­тенціал цих підрозділів були основою створен­ня біологічних установ знову організованої 1919 р. Всеукраїнської Академії наук. 1933 р. відновили Київський державний університет, де вперше був самостійно виділений біологічний (природничий) факультет. За університетським Статутом 1939 року на фа­культеті функціонували такі кафедри: 1) мор­фології і систематики квіткових рослин; 2) нижчих рослин; 3) зоології хребетних; 4) зоо­логії безхребетних; 5) біохімії; 6) фізіології тва­рин; 7) анатомії і фізіології тварин; 8) анатомії і гістології; 9) мікробіології; 10) дарвінізму і ге­нетики. Підрозділи і кабінети: Науково-дослідний інститут біології, 13 лабораторій, 8 кабінетів (зокрема біологічної літератури), му­зеї і гербарії, біологічна станція в Каневі. Термін навчання — п'ять років.

Після вигнання німців у жовтні 1944 р. до за­нять студентів були готові: зоологічний музей (проф. Артоболевський), ботанічний сад (проф. Фін), біологічний, геолого-гео-графічний і історико-філологічний факультети. З 1949 р. після сесії ВАСГНІЛ біологічний факультет перейменований на біолого-ґрунтознавчий, з 1954 р. — знову біологічний. Найбільше число кафедр на біологічному фа­культеті Київського університету було в 1947–1948 рр. — 17. З 2000 р. працює десять ка­федр. П. К. Шкварніков відновив кафедру гене­тики в Київському університеті під назвою «Кафедра генетики і селекції».

«Університет — червоний, а ректор — Бєлий», — говорили в 70-і роки про Київський держав­ний університет ім. Тараса Шевченка. Головний корпус колишнього Університету Св. Володи­мира пофарбований у кольори орденської стрічки Св. Володимира (червоний з чорним), а прізвище ректора — М. У. Бєлий. Він — відо­мий фізик, прекрасний організатор вищої освіти й університетської науки. В університеті мене підтримав перший проректор, академік Петро Григорович Богач, який запросив в очо­люваний ним Інститут фізіології Київського університету завідувати лабораторією фізіологічної генетики. В університеті я почав працювати відразу ж після приїзду в Київ, тоб­то з 1968 р., за сумісництвом читаючи доцентсь­кий курс на відновленій нами кафедрі генетики і селекції, якою завідував до 1971 р. професор П. К. Шкварніков. Кафедра була бідною: два мікроскопи, друкарська машинка і термостат для сушіння насінь — от і все устаткування. Спираючись на підтримку П. Г. Богача, я зміг перетворити її в могутню кафедру загальної і молекулярної генетики. Через Держкомітет з науки і техніки СМ СРСР у Москві за допомо­гою А. Н. Білозерського я отримував щороку додаткове фінансування, завдяки якому облаш-тував кафедру сучасним устаткуванням, реак­тивами, створив при кафедрі лабораторію гене­тики індивідуального розвитку (у кращі роки в ній працювало до 60 співробітників). Кафедра і відділ фізіологічної генетики перетворилися у провідний центр генетичної освіти на Україні, викликаючи злість у С. М. Гершензона, який часто заходив на кафедру, пив з нами чай, а сам будував план захоплення кафедри своїми людьми.

На кафедрі мене прийняли доброзичливо — я з 1968 р. працював там доцентом, читав молеку­лярну і медичну генетику, онтогенетику, мене знали. Однак доцент Е. Л. Голинська, призначе­на в перехідний період виконуючою обов'язки завідувача кафедри, оголосила мені відкриту війну. Вона розраховувала, що я не витримаю її нападок і піду. Е. Л. Голинська — кандидат біологічних наук, талановитий педагог, автор двох підручників із генетики українською мо­вою. Вона керувала роботою наукового студентського гуртка, руками студентів робила собі докторську дисертацію з фітогемаглю-тинів. Студенти її любили, в неї було багато прихильників на факультеті, тому що вона пра­цювала на кафедрі фізіології рослин з 1945 ро­ку. Під час війни була партизанкою, за свої по­двиги нагороджена орденом і медалями. Маю­чи задиристий характер, продовжувала свій партизанський бій і в мирний час: не визнавала начальство, воювала з ректором Київського університету, деканами, завідувачами кафедр, навіть із секретарями ЦК КПУ, які відповідали за вузи і науку. Завідувач кафедрою фізіології рослин Д. І. Проценко позбувся її, перевівши доцентом на кафедру генетики і селекції, де во­на тримала в страху всіх співробітників кафед­ри. Коли Голинська довідалася, що мене беруть завідувачем кафедри, то ходила з протестом до ректора Бєлого і декана біологічного факульте­ту Б. Г. Новікова. Але ректор і декан, які довго терпіли її важкий характер, залишили протести без уваги. Знаючи мою боротьбу з С. М. Гер-шензоном, вона об'єднала свої зусилля з ним. Він узяв до себе в аспірантуру її заміжню дочку І. Карпову. Темою дисертації він призначив дослідження мутагенної дії ДНК у бактерій. Це була друга, крім зворотної транскрипції, ідея-фікс С. М. Гершензона, проти якої мені довело­ся вести бій. Коли я дружив із ним, він попро­сив мене вивчити мутагенну дію лососевої ДНК на аспергіллюс індуланс. Я з цікавістю взявся за роботу, ознайомився з літературою, приготував для досліджень привезені з Влади­востока препарати лососевої ДНК, сформував колектив експериментаторів. У дослідженнях погодився брати участь і заступник С. М. Гер-шензона кандидат біологічних наук Ю. Н. Алєксандров, кандидат хімічних наук С. П. Кова­ленко, який приїхав разом зі мною з Ново­сибірського інституту цитології і генетики. С. П. Коваленко — талановитий хімік і гене­тик, випускник Московського університету, Ю. Н. Алєксандров був вихованцем Ленінград­ського університету і вважався офіційним заступником завідувача відділом молекулярної генетики С. М. Гершензона. Він, на противагу своєму шефу, був чесним і принциповим уче­ним і часто конфліктував у наукових питаннях з С. М. Гершензоном. Провівши дослідження, ми не виявили мутагенної дії лососевої ДНК на аспергіллюс індуланс і опублікували на цю тему статтю в журналі «Генетика» у 1970 році. Стаття викликала гнів С. М. Гершензона. Він привселюдно звинуватив нас у невмінні експе­риментувати, затаїв злість на авторів статті. С. П. Коваленка він вигнав з Сектора молекулярної біології і генетики і взагалі з України — той зміг влаштуватися на роботу лише в Білорусії, у Мінському інституті мікробіології. А Ю. Н. Алєксандрову Гершензон кілька разів зривав захист докторської дисертації і зрештою відправив його на пенсію.

Якщо С. М. Гершензон якось змирився з на­шою критикою його праць зі зворотної транс­крипції і після 1972 р. ніколи не згадував більше про свій «пріоритет», то цю статтю в «Генетиці» він не міг мені вибачити. Наші ре­зультати підривали його претензії на чергове відкриття мутагенної дії хімічних сполук.

Батьком С. М. Гершензона був видатний російський пушкініст М. О. Гершензон, який за допомогою бон і дядьків дав своєму сину гарну домашню освіту. С. М. Гершензон добре знав кілька європейських мов, вільно говорив англійською мовою, уважно читав генетичні журнали Заходу, листувався з багатьма відоми­ми вченими за кордоном. Ще на світанку своєї наукової діяльності розробив власний метод робити відкриття в науці. Він вибирав якусь не-вирішену через відсутність об'єктивних умов (недосконалість устаткування, методів дослідження тощо) проблему науки, сам без помічників ставив примітивні досліди (напри­клад, заміняючи ультрацентрифугування, через відсутність могутніх центрифуг, молочним се­паратором), «вирішував» цю проблему, публікував у солідних журналах серію статей про свої «відкриття». Його друзі-журналісти і взагалі працівники засобів масової інформації як за командою влаштовували вшанування автору «відкриття», прізвище Гершензона гриміло в СРСР і потім на Україні. Він раніше за американця Френкель-Конрата «зібрав» із білка і нуклеїнової кислоти живий вірус, хоча технічний рівень української біології відставав від американського років на сто. Учений «відкрив» трансдукцію в еукаріот, хімічний мутагенез, зворотну транскрипцію, стрибаючі ге­ни тощо. Хоча жоден серйозний дослідник не сприймав ці «відкриття» С. М. Гершензона, од­нак дивіденди вони йому принесли чималі. Він став академіком АН УРСР, отримав державну премію України, диплом на відкриття мутаген­ної дії ДНК, багато орденів і медалів. Спираю­чись на свої регалії, скільки він погубив моло­дих учених — українців і росіян, довів їх до смерті, вигнав з роботи!

Він зробив єврейськими два академічні інсти­тути, які стали готувати кадри винятково єврейської національності. Ус е це йому вдалося зробити за допомогою єврейських організацій Росії й України, спираючись на підтримку керівництва Академії наук спочатку СРСР, а потім України, використовуючи допомогу куп­лених «шісток» слов'янського походження.

Оскільки я пішов з його павукових тенет у Київський університет, де ректор М. У. Бєлий не допускав єврейського расизму, культивував інтернаціоналізм і слов'янську єдність, С. М. Гер-шензон понад десять років не міг знайти підходів до очолюваної мною кафедри. Раніше він був завідувачем цієї кафедри, ми запрошу­вали його, П. К. Шкварнікова і всіх інших ко­лишніх працівників кафедри на різні ювілеї, свята, пили з ними чай, фотографувалися, лед­ве не обіймалися і не цілувалися. Ус і ці роки він вивчав обстановку в університеті, на кафедрі, плануючи складну комбінацію завдання нищівного удару. Разом з К. М. Ситником він почав скрізь кричати, що університет готує слабкі кадри генетиків. Вони навіювали цю думку президенту АН УРСР Б. Е. Патону, який, однак, нас ніколи не критикував, тому що на нашій кафедрі вчилася його дочка Євгенія Борисівна Патон. Я був її науковим керівником і вона розповіла батькові про те, що рівень на­вчання на нашій кафедрі був високим, не ниж­чим, ніж у Московському або Ленінградському університетах. Ми викладали, наприклад, впер­ше у світі курс біологічної інженерії, курс охо­рони генофонду і багато інших найсучасніших генетичних курсів. Звіти кафедри заслуховува­ли на Президії Українського товариства генетиків і селекціонерів ім. Н. І. Вавілова (УТГіС), президентом якого був український академік А. А. Созінов, обраний директором Інституту загальної генетики в Москві. Президія давала прекрасні відгуки про рівень викладання і підготовки кадрів на нашій кафедрі. Всі провідні генетики України — вихованці нашої кафедри. Навіть директор Інституту молеку­лярної біології і генетики академік Г. Х. Мацука неодноразово відзначав високий рівень підго­товки випускників нашої кафедри, багато з яких трудилися у нього в Інституті.

На кафедрі з часів П. К. Шкварнікова працю­вали члени Президії УТГіС, а я був кілька термінів першим віце-президентом цього това­риства, фактичним його керівником (прези­дент А. А. Созінов мешкав у Москві). Ми влаш­товували з'їзди, друкували тези доповідей, мо­нографії, збірники праць. Нас підтримували всі генетики і селекціонери республіки. Але Гер-шензон все ж таки знайшов наше слабке місце і завдав кафедрі нищівного, як він вважав, удару.


* Бердышев Г. Д. 50 лет на арене генетики (моя жизнь и гладиаторские бои, педагогика и наука, библиография). — К.: Фитосоциоцентр, 2004. — С. 42–138.

(Закінчення в наступному номері)

передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту