Голод і море

Українська історія пам'ятає не одну трагічну подію, серед них і голод 1932–33 років.

Упродовж останніх десятиліть дослідники голодоморів провели значну пошукову робо­ту [1]. Записали чимало спогадів очевидців.

Звичайно, дослідницька робота триває і нині. Проте дедалі менше залишається тих, хто може ще раз пригадати ті страшні події, звернутися до нащадків і попередити їх історією свого власного життя про те, що ніколи не повинно повторитися. Тим більше, у масштабі цілого народу.

Територіально вибір для збирання фактажу про голод 1932–33 рр. не став випадковим. Приморський край дослідники і досі вивчали мало [2]. Потрібно було з'ясувати значення моря як джерела для існування цілого регіону, виникало прагнення дізнатися про мотиви, які спонукали людей мігрувати сюди у пошуках порятунку від голодної смерті.

Під час опитування людей, припущення про те, що море допомагало зберегти життя меш­канців приморських районів підтвердилося. Проте стали відомі деякі суперечливі деталі міграції у Приазов'я людей, які йшли сюди з віддалених міст і сіл шукати порятунку від голодної смерті. Найжахливішим виявилося те, що люди шукали порятунку, проте знахо­дили, в основному, смерть:

• деякі приходили сюди, не витримуючи мук голоду, кидалася їсти викинуту на бе­рег рибу і помирали від отруєння;
• частина потрапляла до тих, хто співчу­вав голодуючим і давав їсти. Але виснаже­ний організм не витримував такого наван­таження, і голодні люди помирали від за­палення шлунку чи завороту кишок;
• дехто приходив до баркасів, які належа­ли місцевим артілям і займалися рибним промислом, з надією отримати хоч трохи риби, але рибалки проганяли стражден­них, оскільки мали забезпечувати їжею свої власні сім'ї;
• згодом озброєні представники місцевої влади переслідували голодних чужинців, які, на їхню думку, були «антисоціальним елементом»;
• тільки діти викликали співчуття у при­морських жителів і тому не голодували, а згодом розносили звістку про своє спасіння біля моря, приваблюючи нові групи голодних людей із віддалених сіл і міст; і все повторювалося спочатку.

Скільки померло українських селян від го­лоду в 1932–1933 роках? Точних відомостей немає. Кількість жертв можна підрахувати приблизно, манівцем [3; 4]. Наприклад, відо­мо, що тільки 1933 року українські школи не дорахувалися близько 300 тис. учнів. Відомо також, що у сусідній Білорусії від 1926 до 1939 року населення збільшилося на 11,3%, а в Україні за той самий період зменшилось на 9,9% або на 3,84 млн жителів. Переписи насе­лення в 1926 і 1939 роках виявили такі кількісні дані:

Переписи       Всього в СРСР            В Україні

1926 р.            147 627 900                 31 195 000

1939 р.            170 557 100                 28 111 000

Якщо припустити, що за нормальних умов (коли б не було голоду) населення України зростало б так само, як і в усьому СРСР, то на 1939 рік населення в Україні мало б станови­ти близько 36 млн, на 8 млн більше, ніж вия­вив перепис. Тому існують твердження, що під час голодомору в Україні померло близь­ко 8 млн жителів. Це не зовсім правильно з двох причин: деякі люди не вмерли, а втекли з України в інші республіки; у перепис враху­вали і тих, хто за звичайних умов мав народи­тися, але не народився. Тому більшість дослідників наводять менші числа жертв.

Нещастя, які приніс українському народу голодомор:

• умертвив кілька мільйонів безвинних ук­раїнських людей;
• завдав мук і страждань майже всім ук­раїнським селянам;
• викоренив з українського селянства тру­дарів;
• затримав процес утворення суверенної держави українців;
• зробив українців боязкими, слухняними і мовчазними.

Навіть нині, після сімдесяти років від ча­су трагедії голоду, більшість людей, які на­давали інформацію про голодомор у При-азов'ї, відмовлялися називати свої прізви­ща. Хіба це не наслідки поселеного ще тоді в їхніх серцях страху і зневіри у завтрашньо­му дні?

Ось деякі свідчення.

* * *

1.   Із сіл люди приїжджали сюди, на море, до риби, рибою спасались. А які дуже голодні бу­ли, наїлися риби та тут і полягали, померли, які невідомо скільки днів голодні були. Від голоду понаїдалися тюльки і померли тут. Свекор і свекруха жили отут і таке розповіда­ли.

2.   У голод ми лободу мололи, варили, ліпи­ли коржики. Тоді, правда, корову держали, ар'ян робили. Обмажеш ото (коржики вмочу­вали в сироватку з-під кислого молока і їли. — Т. П.). Оті кочерьожки із качанів били, тоже готовили, мололи, готовили хліб. А жили ми за 50 км звідси.

3.   Казали, тільки не знаю, чи в 33-му, чи в 47-му році, люди оце так «вижили»: ідуть по березі, де риба викинута. Вони наїлися риби та й тут же падали з голоду (помирали. — Т. П.). Бо не можна ж, адже голодні. А риба сира, не варена, без солі, ніде ж і солі не було. Це батьки згадують той голодомор. І риби в нас було багато всякої, і красна була, і ікра чорна, і судаки. А солі не було. І наша мама, було, бере ту рибу, бреде в город ілі в Осипен-ку, тут село рядишком, міняла на сіль, на му­ку там, на олію, що в кого було. Люди таким, як кажуть, чудом виживали.

11.  Наших дітей під час голоду підгодовува­ли сусіди. А було й таке: у холодну пору року дітей виганяли з хати, забирали в них одежу. По хатах топили кураєм та соломою.

12.  33-го як була голодовка? Так, у нас тут Азовське море. Так, до нас сюди їхали тачка­ми з усіх сіл, з району, області і ото міняли все: у кого що було, яка одежа. Міняли усе, що могли, на тачках. Ну, я не бачила, як оце пухлі, мертві. А у нас тоді оце ж рибу ловили. Тоді була тюлька. Баркаси там, баркаси такі були здоровенні. Ми називали «баркаси»: в них туди тон 5–6 тюльки входило.

(Записано від Пампури Ганни Дмитрівни, 1929 р. н., Мацухи Євдокії Петрівни, 1924 р. н. та інших жителів села Новопетрівка (Бер­дянський р-н, Запорізька обл.), які побажали не називати свої прізвища).

* * *

Люди прагнули жити, виховувати дітей, на­решті — будувати краще майбутнє. Натомість народ зазнав підготовленого у кремлівських кабінетах і приведеного в дію центральним партійним апаратом голодного удару. Кількість жертв досі ніхто не визначив оста­точно. Та й навряд чи це вдасться зробити взагалі. Проте й перемоги, і трагедії нації потрібно пам'ятати. Для цього є певні можли­вості. Насамперед — це робота тих державних і недержавних установ, організацій, навчаль­них закладів, дослідницьких підрозділів, які займаються вивченням історично значущої проблематики такого важливого в загально­людському масштабі питання, як голодомори в Україні, їх реального підґрунтя, фактичного перебігу подій, документально підтвердже­них наслідків.

Нині в Інституті культурологічних та етно-політичних досліджень Міжрегіональної Академії управління персоналом (м. Київ) триває робота, пов'язана з підготовкою та ви­данням енциклопедичного словника «Голодо­мори в Україні ХХ століття». Готові до друку статистичні матеріали, аналітичні статті, свідчення очевидців. Для томів енциклопедії створили унікальний понятійний апарат, який дасть змогу по-новому висвітлити досліджувану проблему.

Пам'ять людську не можна залякати, при­мусити мовчати чи знищити. Голодомори — це сторінки, які не вирвати із книги пам'яті українського народу.

Література

1.  Геноцид українського народу: історична пам'ять та політико-правова оцінка: Матеріали Міжнародної науково-теоретичної конференції. — Київ — Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць. — 2003.

2.  Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. — К., 1990.

3.  Колективізація і голод на Україні, 1929–1933: Зб. документів і матеріалів. — К.: Наукова думка, 1993.

4. Чорна книга України: Зб. документів, архівних ма­теріалів, листів, документів, статей, досліджень,
есе. — К., 1998.