Відтепер судовий захист ваших прав у надійних руках

11 травня 2004 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про третейські суди». Ці суди, згідно з Законом, є недержавними неза­лежними органами, тобто основною ланкою недержавного судочинства для розгляду суперечок, що виника­ють із цивільних та господарських правовідносин між резидентами Ук­раїни.

Третейський суд — схожий до звичайно­го суду. Головує в ньому дипломований юрист (однак не обов'язково ліцензований суддя, це може бути навіть простий адво­кат), у засіданні можуть брати участь інші юристи, наприклад, адвокати сторін. Крім того, у третейському суді під час вирішен­ня конкретного спору, який потребує спе­ціальних знань, можуть брати участь фа­хівці з необхідною кваліфікацією. У своїй діяльності ці суди так само керуються за­конами і Конституцією.

Навіщо такі суди? Які проблеми вони вирішують? Ці питання досить добре вис­вітлені у літературі [2; 3; 4; 5; 6]. Гострою проблемою у лавах судової влади є проб­лема корупції. Створення в Україні тре­тейських судів у широкому сенсі слова (зокрема міжнародний комерційний арбіт­раж, який розглядає спори за участю нере­зидентів країни) створює конкуренцію державним судам. Як результат — виника­ють певні ринкові ситуації, ринок судо-чинств, в умовах якого виживатиме най­краще, справедливе судочинство. Крім то­го, це оперативність розгляду. Звернутися у господарський суд або суд загальної юрисдикції — означає на довгі роки закон­сервувати конфлікт, потрапити в нескін­ченні виклики і відкладення, багаторічні відлежування в апеляційній, касаційній та інших інстанціях. Адже бюрократична система розгляду суперечок не тільки не­рідко, м'яко кажучи, необ'єктивна, а й не-обґрунтовано громіздка, нездатна опера­тивно і компетентно вирішувати справи, практично завжди порушує відомі світові вимоги щодо розумності строків розгляду суперечок. А саме це є важливим, не кажу­чи вже про об'єктивність розгляду. Притчею во язицех стали вже горезвісно відомі рішен­ня судів, коли одна інстанція вирішує на користь однієї сторони, а інша, вищестояча — на користь іншої. І це при тих самих обставинах. Досить час­то бувають й інші анекдотичні ситуації, коли дві або три судові інстанції кілька років розглядають справу, вирішують позитивно, тобто задовольня­ють позов, а четверта (після трьохразового «так») каже «ні» і повертає матеріали на повтор­ний розгляд.

Щоб запобігти таким прецедентам, існують в усьому світі третейські суди. Вони, по-перше, оперативніші, а, по-друге, їхні рішення остаточні й оскарженню не підлягають. Важливою перева­гою третейських судів є їхня спеціалізація. У сис­темі державних судів досить проблематичним є створення навіть адміністративних, не говорячи вже про патентні й інші суди. У третейських су­дах працюють не тільки адвокати, а й економісти, представники будівельних, технічних спеціаль­ностей — експерти з різних питань. Вони не тіль­ки компетентно, а й принципово по-іншому вирі­шують справу: і за законом, і за справедливістю.

Спеціалізація третейського розгляду — це важ­лива перевага цього суду. Навіть сама його при­рода — гнучкість, можливість утворення за пот­ребою призначена для вирішення конкретного спору (суди ad hoc).

Головне завдання третейського суду: влаштува­ти так, щоб ворогуючі сторони «домовилися». Робота на консенсус між сторонами — це євро­пейський рівень судочинства.

Не менш актуальною проблемою державних судів є їх залежність від органів влади, а отже, й існування так званого «телефонного права». Тим самим, судочинство в країнах на пострадянсько­му просторі, обтяжене тоталітарним минулим, суттєво відрізняється від західноєвропейського судочинства. Головною перевагою третейського розгляду суперечок є його відповідність до єв­ропейських судових стандартів. Так, запровад­ження ст. 6, «Конвенція про захист прав і основ­них свобод людини», передбачає право на «роз­гляд… незалежним і безстороннім судом, визначе­ним законом». Це положення, яке закріплює «право на суд», містить три елементи: 1) наяв­ність «суду», створеного на підставі закону, 2) і 3) — відповідність до його критеріїв незалежності і безсторонності. А який суд може бути незалеж­ним від державної влади (а мається на увазі неза­лежність саме така), окрім суду НЕДЕРЖАВ­НОГО? Або який суд може бути безстороннім (тобто незалежним від сторони спору), крім того, який обирають самі сторони? Іншим способом, окрім недержавного судочинства, кардинально забезпечити відповідність судового розгляду до вимог незалежності і безсторонності неможливо.

Перевагою третейського розгляду суперечок перед державним судочинством є також те, що цей розгляд безпосередньо базується на принци­пі диспозитивності — погодженості волі сторін. Йдеться про такі моменти:

а) цей принцип проявляється часто ще до ви­никнення спору про право. Це відбувається, коли сторони цивільних правовідносин вже на стадії укладання будь-якого договору зараховують до його тексту арбітражне застереження про врегу­лювання всіх суперечок щодо договору, які мо­жуть виникнути надалі. Саме тоді суб'єкти право­відносин на договірній основі, відповідно до прин­ципу диспозитивності, дають розпорядження що­до процесуальних засобів захисту у майбутньому при можливому порушенні або запереченні їх пра­ва, а також обирають вид третейського суду;

б)  під час такого розгляду сторони самі вирішу­ють, який суддя буде вести їх справу;

в)  волевиявлення сторін у вирішенні справ у третейському суді є вільнішим, ніж під час роз­гляду справ у судах, які входять у систему державного судочинства. У принципі сторони самі можуть обрати правила розгляду конкретного спору, і суд застосує їх, якщо це не суперечить так званому публічному порядку*. При цьому рішен­ ня суду є остаточним та оскарженню не підлягає.

Важливою особливістю диспозитивності у тре­тейському розгляді є надання суб'єктам супереч­ливих правовідносин майже нічим не обмежених можливостей: реалізації правоздатності на свій розгляд; використання наданих прав та прийнят­тя на себе обов'язків; визначення моменту виник­нення, зміни та припинення правовідносин; виз­начення способу захисту тощо. Зауважимо, що третейський суд за власною ініціативою не має права виходити за межі вимог сторін. У цьому принцип диспозитивності у третейському розгля­ді аналогічний до його реалізації у цивільному процесі. Але надалі, на інших етапах процедури розгляду правових конфліктів, принцип диспози-тивності набуває всієї своєї повноти. Крім диспо-зитивності, яку вважають основним принципом третейського судочинства, перевагою третейсько­го розгляду вважають його конфіденційність (ві­домості про розгляд спору не розголошуються).

Також перевагою третейського суду є можли­вість спеціалізації третейських судів на вирішен­ні конкретних справ (так звана компетентність суду). Навіть сам порядок створення третей­ських судів, згідно зі ст. 8 Закону України «Про третейські суди», визначає їх статус саме як спе­ціалізованих органів із вирішення суперечок.

При наявності всіх переваг третейського суду над державною формою судочинства, слід зважа­ти на те, що його рішення є обов'язковими для виконання і мають таку саму юридичну силу, як і рішення державного суду.

Юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-я­кий спір, який виникає з цивільних чи господар­ських правовідносин, крім випадків, передбаче­них законом. Третейський суд не може розгляда­ти справи лише у випадках, встановлених ст. 6 Закону «Про третейські суди». Це спори:

1)   про визнання недійсними нормативно-право­вих актів;

2)   що виникають при укладенні, зміні, розір­ванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

3)   пов'язані з державною таємницею;

4)   що виникають із сімейних правовідносин, крім справ із шлюбних контрактів (договорів);

5)   про відновлення платоспроможності бор­жника чи визнання його банкрутом;

6)   справ, коли одна із сторін є органом держав­ної влади, органом місцевого самоврядування, державною установою чи організацією, казенним підприємством;

7)   які, відповідно до закону, підлягають вирі­шенню винятково судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

8)   коли хоча б одна із сторін спору є нерезиден­том України. До речі, в останньому випадку сто­рони теж можуть звернутися за розглядом спору до недержавного, але не до третейського, а до міжнародного комерційного суду, який діє при Торгово-промисловій палаті України.

Рішення третейського суду, як вже зазначалось, є обов'язковим. Сторони, які передали спір на ви­рішення до третейського суду, зобов'язані добро­вільно виконати рішення зазначеного суду без будь-яких зволікань чи застережень. Якщо ж сто­рона спору ухиляється від виконання рішення, то починає діяти невблаганна сила закону. Стаття 57 Закону «Про третейські суди» — «Примусове ви­конання рішення третейського суду» передбачає, що рішення третейського суду, яке не виконано добровільно, підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче впровадження». Виконавчий документ, виданий на підставі рішення третейського суду, може бути пред'явлений до примусового виконан­ня в терміни, встановлені Законом України «Про виконавче впровадження».

Водночас не слід забувати, що спір можуть пе­редати на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону «Про третейські суди» (ч. 1 ст. 5 Закону).

Щодо оскарження рішення третейського суду. Рішення цього суду, як відомо, є остаточним і ос­карженню не підлягає, крім окремих випадків, передбачених Законом «Про третейські суди».

Це такі підстави:

1)   справа, за якою прийняте рішення третей­ського суду, не підвідомче третейському суду відповідно до закону;

2)   рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за ме­жі третейської угоди. При цьому, якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які вихо­дять за межі третейської угоди, то скасовано мо­же бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

3)   третейську угоду визнано недійсною компе­тентним судом;

4)   склад третейського суду, яким прийнято рі­шення, не відповідав вимогам Закону.

Тільки у цих випадках рішення третейського суду може бути оскаржене упродовж трьох міся­ців від дня його прийняття.

Скасування компетентним судом рішення тре­тейського суду не позбавляє сторони права пов­торно звернутися до третейського суду, крім ви­падків, передбачених Законом «Про третейські суди». Зокрема, якщо рішення третейського суду скасовано повністю або частково внаслідок виз­нання компетентним судом недійсною третей­ської угоди або через те, що рішення прийнято у спорі, який не передбачений третейською уго­дою, або цим рішенням розглянуті питання, що виходять за межі третейської угоди, відповідний спір не підлягає подальшому розгляду в третей­ських судах.

Щодо витрат, пов'язаних із вирішенням спору третейського суду. Згідно із Законом «Про тре­тейські суди», здійснення фізичною особою пов­новажень третейського судді, утворення і діяль­ність постійно діючого третейського суду, відпо­відно до цього закону, не є підприємницькою ді­яльністю. Прибуток від постійно діючого третей­ського суду не є доходом від здійснення підпри­ємницької діяльності.

Отже, третейський суд — не прибуткова органі­зація. Відшкодуванню підлягають лише витрати, пов'язані з вирішенням спору. Склад витрат, пов'язаних із вирішенням спору третейським су­дом, наведений у ст. 25 Закону «Про третейські суди». Витрати спору це:

1)   гонорари третейським суддям;

2)   третейський збір, розмір, строки та порядок сплати сторонами визнає регламент третейсько­го суду;

3)   витрати на оплату проїзду третейським суд­дям до місця вирішення спору;

4)   витрати на оплату послуг експертів, перек­ладачів, якщо такі були запрошені чи призначені для участі;

5)   витрати на огляд і дослідження речових та письмових доказів;

6)   витрати свідків;

7)   витрати, пов'язані з оплатою сторони, на ко­ристь якої було прийнято рішення третейського суду, послуг представника, пов'язаних із надан­ням правової допомоги;

8)   витрати на організаційне забезпечення тре­тейського розгляду;

9)   витрати на листування третейського суду;

10)    витрати на телефонний, телеграфний, те­лексний, факсимільний, електронний та інший зв'язок;

11)    гонорар секретаря третейського суду та ін­ші витрати, призначені регламентом суду або контрактом із третейським суддею.

При цьому розміри гонорарів третейським суд­дям не є довільними. Ці гонорари та порядок їх виплати визначаються згідно із регламентом тре­тейського суду чи Положенням про постійно ді­ючий третейський суд. Коли третейський роз­гляд справи постійно діючим третейським судом не відбувся чи був припинений, сплачений сто­ронами третейський збір повертається сторонам, крім випадків, якщо це зумовлено відводом усіх суддів, укладанням сторонами мирової угоди, відмовою позивача від позову та іншими обста­винами, передбаченими Законом «Про третей­ські суди». У випадку, коли третейський розгляд справи постійно діючим третейським судом не відбувся у зв'язку з відводом усіх суддів, укла­данням сторонами мирової угоди, відмовою по­зивача від позову та іншими обставинами, перед­баченими зазначеним законом, то, якщо інше не передбачено регламентом третейського суду, сто­рони відшкодовують цьому суду всі понесені ним витрати, про що зазначається в ухвалі третей­ського суду.

Чи все абосолютно гаразд з правовим забезпе­ченням функціонування третейських судів? На жаль, не все. Так, виконання рішення третейсько­го суду (ст. 55 Закону «Про третейські суди»), якщо воно потребує дій органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх службо­вих осіб, здійснюється за умови видачі компетен­тним судом виконавчого документа. Порядок ви­дачі виконавчого документа визначений ст. 56 «Про третейські суди». Не виключено, що компе­тентний суд (компетентний суд — місцевий за­гальний суд чи місцевий господарський суд, від­повідно до підвідомчості та підсудності, встанов­лених цивільним процесуальним чи господар­ським процесуальним законом) відмовить у ви­дачі виконавчого документа. Не видасть для того, щоб, наприклад, самому розглянути цей спір. А апеляційна інстанція, скажімо, підтримає таку відмову. Чи може таке відбутися в умовах конку­ренції судочинств? Може. Хто ж тоді довірятиме третейському суду розгляд своїх суперечок? Тоб­то це все потребує подальшого правового врегу­лювання, так само і те, що третейські суди не мо­жуть забезпечити позов, накласти арешт на май­но відповідача або, наприклад, примусово доста­вити свідка, експерта тощо.