Лідерство — фактор суспільного розвитку
Емпіричне розуміння лідерства
Слово «лідер», згідно з Оксфордським словником англійської мови, виникло в XIII століття. У слов'янських, романських й інших мовах немає аналога відповідному англійському слову. Запозичене зі старослов'янського слово «вождь» етимологічно означає «проводир війська» або пізніше — «загальновизнаний ідейний керівник партії, громадського руху». Але керівник не завжди лідер. Нині подекуди зауважуємо неясність у розумінні таких понять, як «керівник», «стратег», «лідер». Проблема лідерства з початку ХX ст. дедалі частіше почала привертати до себе увагу, особливо в нестабільні періоди соціального розвитку. Визначаючи слово «лідерство» як таке, що співвідносне з суб'єктом керування розвитком, необхідно обумовити більш точні значення, що стоять за ним. Багато дослідників намагалися дати власне тлумачення цьому феноменові, відзначаючи найрізноманітніші грані лідерства. При істотних відмінностях, у характеристиках лідерства існує певна подібність. У «Посібнику з лідерства» Р. Стогділл [60] об'єднав у західній літературі сучасні визначення в різні групи (табл.).
Таблиця
|
№ п/п |
Група, зміст визначення |
Ключові думки (слова) | ||
|
1 |
Лідерство як центр групових процесів Лідер завжди є ядром групи [31]. Лідерство — це перевага одного або декількох індивідів над іншими членами групи, що проявляється в процесі керівництва ними [52]. Лідерство — «концентрація або вираження влади всіх в одній особистості» [23]. На лідера впливають потреби й бажання членів групи. Перетворюючи в певну діяльність енергію людей, лідер задає їй бажаний напрямок [20]. «Спільна діяльність, що об'єднує групу, завжди має дві складові: центр активності (лідер) і індивіди, що діють під впливом цього центра (ведені)» [58]. Лідера не можна відділити від групи, але можна розцінити як такого, який обіймає найвищу позицію в певній сфері [24]. «Через особливе становище в групі він (лідер) є найважливішим засобом визначення групової структури, атмосфери, цілей, ідеології й діяльності» [46]. |
Усвідомлення важливості внутрішньогрупової структури й групових процесів лідерства. Активна роль лідера. Лідер — особистість у центрі групової активності, визнаний усіма | ||
|
2 |
Лідерство як вияв особистісних рис «Силу особистості окремого індивіда можна точно визначити за ступенем його впливу на інших» [25]. Лідер — це індивід, який увібрав найбільшу кількість бажаних особистісних характеристик [26]. Лідерство — комбінація таких характеристик індивіда, які підштовхують інших до виконання поставленого завдання [69]. |
Лідерство — однобічний процес впливу | ||
|
3 |
Лідерство як мистецтво досягнення злагоди «Можливість для індивіда (лідера) своєю волею впливати на ведених і досягати покори, поваги, лояльності й співробітництва з їх боку» [51]. «Лідерство можна визначити як процес, за допомогою якого хтось досягає підпорядкування поведінки інших у потрібному напрямку» [19]. «Лідерство — це сила моралі, що творить і скеровує» [48], формування, підтримка й скеровування моральної єдності, морального союзу заради досягнення спільних намірів і цілей» [54]. |
Моральний аспект лідерства | ||
|
4 |
Лідерство як дія й поведінка «Поведінка лідера — це певні дії експериментатора, або те, що експериментатор уважає за бажане, або будь-яка поведінка взагалі, яку фахівець у певній галузі вважає взірцем лідерської поведінки» [29]. «Лідерство може бути визначене як поведінка індивіда, залученого до керування діяльністю групи» [42]. Лідерська поведінка — це окремі дії, до яких вдається лідер при управлінні групою, зокрема такі дії, як, наприклад, розподіл обов'язків, заохочення або критика окремих членів групи, зацікавленість у їхніх успіхах і допомога [37]. |
Опис лідерства через поняття «дія» й «поведінка» | ||
|
5 |
Лідерство як інструмент досягнення цілі або результату Лідер — це людина, яка має програму і разом із групою прямує до запланованого [45]. Процес створення ситуації, коли різні члени групи, а також лідер, можуть досягти результату з максимальною економією при мінімальній затраті робочого часу [21]. Лідерство — це функціональні відносини, які виникають, коли група висуває лідера з метою контролю за задоволенням її потреб [47]. Лідерство може бути визначене за його ефективним впливом на дії групи, що прагне до спільної мети [30], «як людський фактор, що згуртовує групу й мотивує її рух до результату» [34]. |
Лідерство — інструмент, засіб інтеграції інших групових ролей для досягнення єдності дій і здобуття результату | ||
|
6 |
Лідерство як взаємодія Лідерство — це соціальний процес, що стимулює, змушує деяких людей іти до старої мети з новою енергією, а до нового результату — з надією [22], як процес однакового або взаємного стимулювання, що контролює і спрямовує енергію людей для досягнення спільної мети [56]. Міжособистісні відносини, коли інші працюють не тому, що вони повинні, а тому, що хочуть це робити [49]. |
Лідерство виростає з активного процесу взаємодії й існує там, де його усвідомлюють і підтримують інші члени групи |
| |
|
7 |
Лідерство як уміння переконувати Лідерство — це управління людьми за допомогою сили переконання й спонукання, а не за допомогою прямої або непрямої погрози чи примусу [65]. Лідерство — це мистецтво знання людської природи, мистецтво впливу на людей переконанням і прикладом заради конкретного спрямування їхніх дій. Лідерство не слід плутати з управлінням, яке є мистецтвом примусу, коли різноманітними силовими методами людей змушують дотримуватися певного напрямку [32]. |
Лідерство як форма переконування, владний інструмент досягнення очікуваного |
| |
|
8 |
Лідерство як здійснення впливу Процес впливу на діяльність організованої групи в її спробах досягти спільної мети [61], лідером можуть вважати або індивіда, який впливає на інших, або того, хто порівняно з іншими членами групи або організації чинить найважливіший вплив; лідерство як «міжосо-бистісний вплив, що виявляється в певних ситуаціях і спрямований на досягнення конкретної мети» [68]. Лідерство є процесом прямої взаємодії, у результаті якого індивід, звичайно за допомогою мовлення, впливає на поведінку інших, спонукаючи їх до досягнення певного результату [41]. Лідерство дорівнює сфері впливу [28] — «це дії впливу, крім механічного використання рутинних доручень організації». Усі керівники певного рівня мають однакову владу, але вони не використовують її однаково ефективно для того, щоб впливати на своїх підлеглих й організацію в цілому [45]. Спроби індивіда змінити поведінку інших — суть спроби лідерства; якщо при цьому інші дійсно змінюються, то цей процес впливу можна охарактеризувати як успішне лідерство; якщо ці зміни в інших підсилюються, підкріплюються й винагороджуються, то це буде ефективним лідерством [35]. |
Вплив лідера на послідовників, які відіграють пасивну роль усередині організації. Впливає на групові характеристики | ||
|
9 |
Лідерство як відносини влади Влада — результат максимального тиску, який лідер чинить на послідовників, мінус максимальний опір, який послідовники чинять у протилежному напрямку. Є п'ять основних видів влади: 1) відносна влада; 2) експертна влада; 3) влада, що заохочує; 4) примусова влада й 5) законодавча влада [35]. Лідер — ініціатор взаємодії, який, даючи стимул послідовникам, установлює свій контроль над ними, змінюючи при цьому їхні первісні наміри [59]. «Коли ціль одного індивіда А полягає в зміні іншого індивіда Б або коли зміна поведінки Б буде вдалою для А, тобто А досягне того, що хотів, тоді спроба А досягти мети буде лідерством» [17]. Влада, здійснювана одним або декількома індивідами для того, щоб спонукати членів організації до дій [66]. |
Лідерство як влада, здійснювана «згори вниз», здатність одного індивіда домінувати над іншими, змушуючи їх робити те, що потрібно для організації. Лідер має формальний статус й управляє груповою діяльністю | ||
|
10 |
Лідерство як диференціація ролей Лідерство — це взаємодія між індивідом і групою або, точніше, між особистістю й членами групи. Кожен з учасників цієї взаємодії відіграє певну роль, причому ці ролі відрізняються одна від одної. Основою для такої диференціації є процес взаємного впливу: один індивід впливає на інших, а інші індивіди відповідають на цей вплив [39]. Лідерство — це особлива роль усередині системи стосунків, що визначається взаємними очікуваннями певних дій лідера й послідовників. Причому до ролі лідера пред'являють більші вимоги, на неї покладають вищі обов'язки, ніж на інші ролі [66]. Члени групи по-різному сприяють досягненню спільної мети. Якщо чиєсь сприяння є особливо необхідним й інші члени групи визнають це, то роль людини може бути визначено як лідерську [53]. |
Кожен член суспільства займає певне місце в системі соціальних статусів | ||
|
11 |
Лідерство як ініціація або запровадження структури Лідерство й керівництво рівнозначні [67]. Природа й ступінь активності самого лідерства змінюються в різних соціальних ситуаціях [55]. За домінуючої активності групи лідерство нібито має тенденцію зникати [38]. Лідерство як «ініціювання й підтримка структури очікувань і взаємодій» [63]. |
Лідерство в процесі структурування взаємин між людьми і їхньою діяльністю | ||
У наведених у табл. характеристиках увага закцентована на різних аспектах лідерства, на особливому компоненті, який вносить лідер. Кожне визначення відкриває лише одну грань природи лідерства. Зафіксовано, що лідерство є центром групового процесу, мистецтвом переконуючої згоди й феноменом влади й ініціювання структури. З'ясовано, що лідерство — це функція, пов'язана з позицією, виконанням ролі, з поведінкою і структуруванням очікувань. Для управління розвитком лідеру бажано розкрити процес мінливості, трансформації певних якостей. Спочатку було виявлено особистісні якості, що зумовлюють лідерство [60]: інтелект, активність, домінування, самовпевненість, прагнення до успіху, комунікабельність. Це підтверджує аналіз матеріалу таблиці. Однак наступні дослідження дали змогу встановити кореляцію між особистісними рисами й сприйняттям лідерських здібностей. Виявилося, що особистісні риси багато в чому пов'язані зі сприйняттям лідерства.
На ефективність лідерства (управлінського) впливають деякі особистісні якості. Потреба в них зумовлена специфікою ситуації й особливостями поставлених завдань. У цьому разі необхідне поєднання особистісних рис із професійною компетентністю (найчастіше тут мають на увазі наявність аналітичних здібностей, професійних знань, вміння управляти). Для ефективного лідера необхідні, як переконує практика, такі здібності:
1) Здійснювати стратегічне окреслення перспектив розвитку керованої організації (часовий обрій — природна схильність людини до стратегічної й тактичної діяльності).
2) Моделювати складну ситуацію, прораховувати ризик, змінювати організаційну структуру й культуру.
Для управління змінами необхідні такі якості [17]: харизма (спроможність вселяти віру в себе й свої можливості); інтелектуальне піднесення (здатність переконувати дослідників у новому рішенні старих проблем); емоційність (уміння задовольняти емоційні потреби свого оточення). Результати досліджень розкрили важливість для лідера ще однієї якості — емоційної інтелігентності, що передбачає [39] самопоінформова-ність, саморегуляцію, мотивацію до досягнень, емпатію, соціальні навички. Сучасна практика доводить важливість використання парадигми кадрового менеджменту, в основі вирішення його організаційних завдань — командний метод управління. Доктрина командного менеджменту — це синтез послідовних трансформацій організаційних культур, що відбуваються відповідно до вимог часу. Лідерство — форма діяльності, що виявляється у відносинах між лідером і тими, хто підтримує його і йде за ним, в особливих рисах характеру лідера й реакції інших людей. Загальна ознака лідерства — вплив одного або кількох людей на більшість інших. Під впливом мають на увазі будь-яку поведінку одного індивіда, що вносить зміни в поведінку, відчуття інших або іншого індивідів [50]. Цей «вплив лідера передбачає його позитивне сприяння в досягненні спільних цілей» [57], що й визначає властиву йому функцію як одну з форм міжособистісного спілкування й взаємодії в команді для вирішення спільних завдань. Лідер здійснює вчинки («акти лідерства») [43], структура яких характеризується елементами, що взаємодіють між собою і змінюються; певними особистісними рисами лідера, його здібностями, можливостями для реалізації цілей інших людей у пpоцесі ситуаційної взаємодії. Таке домінування існує всередині групи, де лідер займає певну позицію й виконує роль задля досягнення цілей групи, колективу; оцінювати лідера пропонують за ступенем і якістю впливу на членів групи і внутрішньогрупові процеси, на зміну характеристик складу групи, природу й ефективність її діяльності [27]. В управлінні розвитком важливо знати владу й джерело впливу. В одному випадку призначена на посаду людина бере у свої руки владу й впливає на інших, в іншому — природа цієї влади виявляється в добровільному об'єднанні. При цьому відповідний статус не нав'язаний ззовні, — його визначає група. Провідна роль надається добровільно, а влада начальника приходить у групу ззовні. Лідер не захищений від санкцій проти себе з боку групи, якщо його поведінка не відповідає прийнятим морально-етичним нормам. А керівник, наприклад, фірми, залежить від певних санкцій не з боку групи, а з боку тієї організації, що доручила йому керівництво цією групою [30]. Лідер для збереження своєї позиції повинен бути чутливим до потреб і запитів групи, а начальник може цим нехтувати. «Лідер» і «послідовники» взаємно доповнюють одне одного. Не може бути першого без других, і навпаки. Роль послідовника й позицію лідерів не можна закріпити за людиною на надто довгий строк. Нерідко відбувається обмін ролями. Особливо активні послідовники часто ініціюють вчинки лідера [44].
Щодо ситуацій, то це — набір відносин, установок і цінностей, з якими людині або групі людей доводиться мати справу й завдяки якому дії планують заздалегідь, а успішне завершення дій заохочується. Ситуація характеризується структурою міжособистісних внутрішньогрупових відносин усередині групи і її властивостей; рисами культури (субкультури) певної групи й умовами її існування; системою базових та індивідуальних цінностей і відносин. Людина стає лідером не через формальну наявність у неї певних рис характеру, а завдяки здатності застосовувати окремі свої якості залежно від ситуації й у такий спосіб установлювати між собою й членами групи відносини типу «лідер — послідовники». Однак визначальний елемент лідерської діяльності і її процесу — ціль, реалізовувана через функції й завдання. Ціль передбачає діяльність групи й лідера.
Отже, фіксуються взаємозв'язки, взаємодія й взаємовплив елементів лідерства (лідер, послідовники, середовище, ціль (завдання)), які не є набором особистих якостей або здібностей індивіда, — це вид міжособистісних відносин, що проявляється через цілеспрямовані або навмисні впливи й динаміку процесу лідерства і набуває різноманітних форм залежно від ситуації, цілей і завдань, міжособистісного сприйняття, оцінок і відносин.
З огляду на те, що група має, як правило, два види потреб — досягнення організаційних цілей і самозбереження, фахівці виділяють два типи (моделі) лідерів: «ділові» й «емоційні» [18]. Домінування в організації — це складова загальнішого процесу в суспільстві — диференціації ролей, коли виділяються люди, здатні виконати певні функції, зокрема лідерські. Використання поняття «лідер» у сфері соціальних і політичних наук, тобто в описі великих соціальних груп, спільнот або держав, зіставляють із такими поняттями, як «влада», «авторитет», «вплив», «керівництво», «управління», «адміністрування» тощо [11]. Керівництво нерозривно пов'язане з організацією й процесами, що відбуваються в ній, а лідерство можливе й поза нею. Функція управління стосується посади в ієрархії. За керівником товариші по службі йдуть через формальні причини, а за лідером послідовники — через суб'єктивні. У керівника є підлеглі, а в лідерів — прихильники, що визнають привабливі цілі лідера.
Лідер — той, хто перетворює товаришів по службі (незалежно від того, підлеглі вони чи ні) на людей, які співпрацюють із ним через переконання. Такі особистості можуть прищеплювати іншим усвідомлення важливості виконуваної справи, а звідси — любов до роботи [64]. Відмінності між управлінням і лідерством: «Управління можна визначити як розумовий і фізичний процес виконання запропонованих доручень і вирішення певних завдань. Лідерство ж, навпаки, є процесом, за допомогою якого одна особа впливає на членів групи» [36].
Ієрарх, керівник, адміністратор очолюють персонал унаслідок формальної організації — делегування повноважень. Стратег — керівник, який здійснює розробку, реалізацію й корекцію стратегій. Дії лідерів не обмежуються рамками якихось повноважень і структур. Реально керівник часто домінує поза залежністю від його формальної посади в організаційній ієрархії. Він ефективно управляє своїми підлеглими, визнаний ними і як організаційний лідер. Основна функція такого лідера — функція прийняття рішень. Перед виконавчим лідером-адмі-ністратором (менеджери) ставлять завдання узгодити, гармонізувати дії [11]: 1) організації із суспільством; 2) членів організації з її цілями; 3) індивідуальні інтереси із всезростаючими інтересами колективу. Це узгодження може бути статичним або динамічним, творчим або тривіальним, гармонічним або не зовсім злагодженим, синергетичним або таким, що саморуйну-ється.
Отже, принципово визначальна риса лідера — його вплив на навколишніх. Під час формування відповідних якостей (насамперед у керівників) необхідно звернути на це особливу увагу. Важливо, виходячи з розглянутого розуміння лідерства, визначитися в таких термінах, як «вплив», «влада», «сила». У російській мові (Словарь Русского Языка. — М.: «Русский язык». — Т. 1. — С. 185) вплив — це здійснення впливу на когось. У більшості робіт впливом вважають процес інформаційної дії на свідомість людини, що дає змогу переконувати її в доцільності дотримання певної системи дій. При цьому влада проявляється як здатність впливати на поведінку інших людей, а сила — як ступінь влади, відношення залежності [16]. Сила також визначається як ресурс, а вплив — як процес спроби змінити поведінку інших через мобілізацію ресурсів сили [30]. Ресурси сили — засоби впливу й зміни поведінки людей задля досягнення організаційних цілей. Це можуть бути прийоми, методи, технології інформаційно-енергетичного впливу на людину. У впливі на свідомість чиниться дія на сприйняття, увагу, пам'ять, мислення, уяву, емоції й почуття, волю, бажання [16]. Людська діяльність багато в чому зумовлена неусвідомлюваними глибинними мотивами й значеннєвими установками, особливостями неусвідомленого сприйняття навколишньої дійсності, дією механізмів творчих процесів, культурних норм тощо. І в цьому плані «секрет» впливу лідера швидше у навіюванні (сугестії) і психоенергетичній дії на свідомість й органи чуття.
У понятті «навіювання» об'єднані три послідовні процеси. Перший — це прищеплювання програми поведінки, яка йде від однієї особи (лідера) або ж співтовариства людей і передається одній людині, або безлічі осіб. Другий — мозкові психофізіологічні механізми, що забезпечують виконання потрібної програми поведінки. Третій — вихід психонервового процесу на виконавчі системи. Поведінка, сприйняття й тілесні функції стають адекватними до потрібної програми. Навіювання завершується перетворенням програм на дію [10]. Навіювання в умовах соціально-психологічної взаємодії лідера і його послідовників — це процес психологічного впливу, розрахований на некритичне сприйняття інформації. У результаті цих впливів змінюються, пробуджуються, актуалізуються установки особистості, здійснюється вплив на думки, настрої, почуття, вчинки персоналу. Механізм навіювання проявляється в тому, що людина, яка сприймає, починає діяти не внаслідок логічних міркувань, а в основному начебто підштовхувана, «провокована» у свідомості уявленням про настання такої дії. Сприйнятливість до навіювання, тобто ефективність сугестивного впливу зростає через наслідування, емоційне зараження й уподібнення [10]. Навіювання позначається на світогляді й стилі поведінки. Наша наука недостатньо пояснює феномен «енергосу-гестії». Це засіб управління людиною через вплив на польову структуру її тіла, на біоенергетичну складову процесів, що циркулюють у ньому.
Здатність до навіювання пробуджується й розвивається у змінених (трансових) станах свідомості майбутнього лідера (пристрасть до досягнення мети, любов до батьківщини, віра в себе (в навколишніх і надідеали тощо). У цих «режимах роботи» людського тіла пробуджуються психофізіологічні резерви організму, надможливості.
Діяльнісне розуміння лідерства
У системі діяльності вироблено три способи висування лідерів: боротьба в ієрархічній системі; заняття лідерської позиції за старшинством наступності, святості; вибори. Отже, існують критерії, за якими у соціумі відбувається заняття домінуючої позиції. Лідер при цьому проявляється активно, здійснює стимулювання зміни поведінки, визначення напрямку діяльності членів групи. Однак, переконує практика, його домінування різне, залежно від типу буття [5].
На рис. представлений псевдогенез становлення типів буття, кожен з яких характеризується властивою йому особливістю:
• природний — природною основою поведінки людини;
• життєдіяльнісний — індивідуальною формою вияву потреб і мотивів людини, домінування виявляється у формі «хто сильніший, той і має рацію»;
• соціодинамічний — поява в людини мети, групи у процесі узгодження й подолання конфліктної взаємодії, спричиненої різними потребами людей у їхній життєдіяльності; спостерігається первинне відчуження мети, нормуються процеси взаємодії; дотримання норми дає змогу досягати мети незалежно від середовища й складних обставин; чиниться втручання в чуже життя в межах домовленості: узгодження персоніфіковане й не передбачає делегування повноважень й «включення» критеріїв; рішення приймається за змістом, а не за значенням;
• соціокультурний — залучення критеріїв у процесі узгодження й корекції спільної діяльності; виникають вищі складові, перехід до керівництва на основі ідеалів, цінностей (мотиви перетворюються в ідеали, а потреби — у цінності); виділяється цільовий «Я»-образ, вмикаються механізми свідомості, самосвідомості, волі й самовизначення, що дає змогу втримувати «образ» мети при її досягненні; є можливість домінування, захоплення, переконання партнерів у процесі критеріально забезпеченої комунікації, примусу до адекватності, надається особливе значення критеріям узгодження;
• діяльнісний — використання механізмів, спричинених соціокультурною динамікою й підпорядкованих нормам перетворення чого-небудь; прояв лідерської позиції й управлінського типу діяльності уможливлює реалізацію організаційної функції; людина в позиції керівника відходить від логіки узгодження соціодинамічного й соціокультурного типів; нові норми для керівника й виконавців дають можливість лідерові виявитися; керівник відповідає вимогам діяльності; лідер з'являється, якщо через суб'єктивну включеність самовизначається на користь логіки діяльності; самовизначення лідера базується на основі соціокультурної і культурної самовизначе-ності;
• культурний — відповідне самовизначення лідера, коли його світогляд позначений цілісним самовизначенням у країні, універсумі, системі цінностей, ідеалів в управлінській ієрархії; використовується культура мислення рефлексивного типу, апарат організованого й організуючого мислення з урахуванням логічних форм; реальність сприймається через різні рівні абстрактності, інтегральні погляди, що змістовно відповідають суті буття, онтології; професіоналізм пов'язаний із культурою мислення, а дії набувають невипадко-вого характеру;
• духовний — пірамідальність мислення людини, коли на вершині розміщено універсальні, важливі для онтології суспільства, культури цінності, а в бачення суті буття уплетено мудрість; рефлексивна самоорганізація здійснюється у використанні онтології, а встановлення мети базується на законах того буття, де перебуває людина; рівень якості рефлексії залежить від критері-ального забезпечення.
Якщо людина, через особливості індивидуль-ної поведінки не «вписується» у групове існування, не відповідає вимогам колективу, суспільства, вона все ж завдяки соціалізації може «набути» механізму вписування, що дає змогу їй реалізовувати свої індивідуальні потреби, інтереси. Це часто спостерігаємо в політиці, управлінні, науці, культурі. Це — «невписування» по суті. У соціо-культурному і діяльнісному бутті потреби й мотиви забезпечують механізми встановлення мети, вирішення завдань і проблем. Домінування в життєдіяльності, соціодинаміці й соціокультур-ній динаміці визначається моральністю й етикою, породженням духовних потреб.
Появу лідера можна чекати в діяльнісному типі буття, з яким співвідносне керування, організованість, і де можлива суб'єктивна включеність у діяльність персоналу, громадян у суспільстві. Однак для реалізації лідер повинен стати адекватним до типу буття, управлінської позиції в ієрархічній кооперації. Лідерові варто інтегруватися в діяльнісне буття, надихаючи людей. Йому необхідно враховувати тип буття, що характеризується різними цілями, ідеалами й цінностями, в якому перебуває його оточення, інакше він буде зазнавати труднощів в узгодженні спільних дій. Наприклад, якщо послідовники лідера перебувають у соціодинаміці, а лідер — у соціокультурній динаміці, то він надає значеня критеріям, а вони (послідовники) перебувають в іншій логіці дій. Поки послідовники не «прозріють», лідерові не дадуть приймати відповідні рішення.
Отже, лідер як такий (відповідати лідерській функції) може бути то в одному типі буття, то в іншому. Лідер повинен знайти собі «ведених» за конкретною підставою [5]. Потенціал лідера починає виявлятися в наявності складнощів у спільній, узгодженій і значимій для кожного справі, у досягненні мети при вирішенні завдань і проблем, реалізації цінностей. Лідерові необхідно мати проект переконання прихильників у своїй слушності, повернення дій активних сил у свій бік. Так, президентові країни для активізації дій народу потрібна стратегія. Лідером у цьому випадку стає народ, що схвалює його діяльність. Однак послідовники поділяються на тих, що роблять свій внесок у його проект, і тих, що симпатизують йому (а симпатії недовговічні). Лідер реалізує функцію ведучого, при цьому подумки конкретизує стратегію, взаємодію з керівниками інших макросистем. Потрібна цілісність його дій, що виражається в інтеграції всіх механізмів при реалізації лідерської функції.
Література
1. Абашкина Е. Б., Косолапова Ю. М. О теориях лидерства в современной политической психологии // США: экономика, политика, идеология. — 1993. — № 4. — С. 13–21.
2. Авцинова Г. А. Политическое лидерство // Государство и право. — М., 1993. — № 5. — С. 138–146.
3. Александров В. Народ и выбор политика // Общественные науки и современность. — 1992. — № 6.
4. Андреев С. С. Политический авторитет и политическое лидерство // Социально-политический журнал. — 1993. — № 1–2. — С. 24–37.
5. Анисимов О. С. Стратегический портрет лидера России. — М., 2004.
6. Анисимов О. С. Педагогическая акмеология общая и управленческая. — Минск: Технопринт, 2002.
7. Дубов И. Г., Пантелеев С. Р. Восприятие личности политического лидера // Психологический журнал. — М., 1992. — Т. 13. — № 6. — С. 25–34.
8. Жмыриков А. Н., Шляхтин Г. С. Психологические проблемы политического лидерства: Учеб. пособие. — Ниж. Новгород, 1991.
9. Ильин М. В., Коваль Б. И. Личность в политике: кто играет роль короля? // Полис. — 1991. — № 6.
10. Кандыба В. М. Основы гипнологии (в 3-х т.). — СПб.: Изд-во «Лань», 1999.
11. Кудряшова Б. В. Лидер и лидерство. — Архангельск, Поморский междунар. пед. ун-т, 1996.
12. Образование 21-го века: Проблемы и перспективы. — Рига: Эксперимент, 2002.
13. Остапович А. Я. Ограничения, накладываемые на действия игротехников. — М.: РАМиА, 1997.
14. Тимошенко В. И. Общественно-политическое лидерство // Социально-политические науки. —1990. — № 11.
15. Холмская М. Р. Политическое лидерство и будущее России // Государство и право. — 1992. — № 8.
16. Яхонтова Е. С. Эффективность управленческого лидерства. — М.: ТЕИС, 2002.
17. Ваss B. M. From Transactionajl to Transformanional Leadership. Organizational Dynamie, 1990.
18. Bales R. F. The Equilibrium Problem in Small Groups // Working Papers in the Theory of Action. N.Y., 1953.
19. Bennis W. Leadership Theory and Administrative Behavior: The I'roh lems of Authority // Administrative Science Quarterly. 1959. — № 4.
20. Bernard L. Leadership and Propaganda // An Introduction to Sociology. N.Y., 1927.
21. Bellows R. Creative Leadership. Englewood Cliff, N. J., 1959.
22. Bogardus E. Leadership and Attitudes // Sociology and Social Research. 1929. №13.
23. lackmar F. Leadership in Reform // American Journal of Sociology. 1911. № 16.
24. Brown J. Psychology and the Social Order. N.Y., 1936.
25. Bowden A. A Study of the Personality of Student Leaders in the United States // Journal of Abnormal and Social Psychology. 1926. № 21.
26. Bingham W. Leadership // The Psychological Foundation of Management. N.Y., 1927.
27. Cattel R. New Concepts for Measuring Leadership in Terms of Group Syntality // Human Relations. 1951. № 4.
28. Cartwright D. Influence, Leadership, Control // Handbook of Organizations. Chicago, 1965.
29. Carter L. Leadership and Small Group Behavior // Group Relations at the Crossroads. N.Y., 1953.
30. Cattel R. New Concepts for Measuring Leadership in Terms of Group Syntality // Human Relations. 1951. № 4.
31. Cooley C. Human Nature and the Social Order. N.Y., 1902.
32. Copeland N. Psychology and The Soldier. Harris-burg, Pa. 1942.
33. Cowley W. Three Distinctions in the Study of Leadership // Journal of Abnormal and Social Psychology. 1929. № 23.
34. Davis K. Human Relations at Work. N.Y., 1962.
35. French J., Raven B. The Bases of Social Power // Studies in Social Power. Ann Arbor: Univ. of Michigan, 1959.
36. Filley A., House R., Kerr C. Managerial Process and Organizational Behavior. Glenview, 1976.
37. Fiedler F. A Theory of Leadership Effectiveness. N.Y., 1967.
38. Gouldner A. Studies in Leadership. N.Y., 1950.
39. Goleman D. What Makes a Leader& Harvard Business Review1998 November-December.
40. Gibb C. The Sociometry of Leadership in Temporary Groups // Sociometry. 1950. № 13.
41. Hainan F. Group Leadership and Democratic Action. Boston, 1951.
42. Hemphill J. The Leader and His Group // Journal of Educational Research. 1949. № 28.
43. Hemphill J. Situational Factors in Leadership // Monograph № 32. Columbus: Ohio State Univ., 1949.
44. Hollander E.P. Emergent Leadership and Social Influence // Leadership and Interpersonal Behavior. N.Y., 1961.
45. Katz D., Kahn R. The Social Psychology of Organization. N.Y., 1966. Ch. 11.
46. Krech D., Crutch-field R. Theory and Problems of Social Psychology. N.Y., 1948.
47. Knickerbocker I. Leadership: A Conception and Some Implications /,/ Journal of Social Issues. 1948. № 4.
48. Manson E. The Management of Men. N.Y., 1921.
49. Merton R. The Social Nature of Leadership // American Journal of Nurs. 1969. № 69.
50. Miner J. The Management Process. N.Y., 1973.
51. Moore B. The May Conference on Leadership // Personnel Journal. 1927. № 6.
52. Mumford E. Origins of Leadership // American Journal of Sociology. 1906–1907. № 12.
53. Newcomb T., Converse P., Turner R. Social Psychology. N.Y., 1965.
54. Phillips T. Leader and Led // Journal of Coast Artillery. 1939. № 82.
55. La Piere R., Farnsworth P. Social Psychology. N.Y., 1936.
56. Pigors P. Leadership or Domination. Boston, 1935.
57. Sills D. International Encyclopaedia of Social Sciences. Vol. Leadership. 1968.
58. Smith M. Personality Dominance and Leadership // Sociology and Social Research. 1934. № 19.
59. Smith M. Control Interaction // Journal of Social Psychology. 1948. № 28.
60. Stogdill R. Handbook of Leadership. N.Y., 1974.
61. Stogditl R. Leadrship, Membership and Organization // Psychological Bulletin. 1950. № 47.
62. Stogdill R. M. Personal Factors Associated With Leadership // Journal of Psychology. 1948. № 25.
63. Stogdill R. Individual Behavior and Group Achievement. N.Y., 1959.
64. Steward R. Leading in NHS: A Practical Giude. L, 1989.
65. Schenh C. Leadership // Infantry Journal. 1928. № 33.
66. Slierif M., Sherif C. An Outline of Social Psychology. N.Y., 1956.
67. Smith M. Leadership: The Management of Social Differentials // Journal of Abnormal and Social Psychology. 1935. № 30.
68. Tannenbaum A., Wesc/iler I., Massarik F. Leadership and Organization. N.Y., 1961.
69. Tead O. The Technique of Creative Leadership // Human Nature and Management. N.Y., 1929.