Проблеми національного книговидання та бібліотечної справи

—  Книжкова палата України — зібрання усьо­го виданого в Україні впродовж багатьох років — для більшості українців своєрідна «терра інкогніта». Миколо Івановичу, привідкрийте завісу над нею, що таке Книжкова палата Ук­раїни нині, яке її призначення і яка мета (історія, кількісні показники тощо)?

—  Створення Книжкової палати пов'язане з За­коном, ухваленим Радою Народних Міністрів і за­твердженим Головою Директорії В. Винниченком 24 січня 1919 року «Про утворення Головної Книж­ної Палати в м. Києві ... для регістрації всієї дру­карської продукції на Україні, наукового її систе­матизування та для обміну книжками з иншими книжними інституціями». 26 січня 1919 року було затверджено Закон «Про обов'язкову надсилку друкарнями, літографіями, металографіями та ин-шими подібними закладами до Повітових Комісарів примірників всіх видань».

На початку лютого 1919 року в Києві утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Згідно з наказом Народного комісара освіти В. Затонського за № 4 від 11 лютого 1919 року «... усі асигнування і намічені видачі по Міністерству Народної Освіти, затверджені попереднім урядом, залишені в повній силі і підлягають виконанню».

З 1920 року державний центр України перехо­дить до Харкова. У березні місяці 1921 року в Хар­кові оголошено нову постанову «Про обов'язкову реєстрацію та збереження зразків творів друку».

Проте головні зміни постають у 1922 році, коли була видана постанова Ради Народних Комісарів «Про організацію Української Книжкової Палати і про забезпечення головних книгосхованок всіма виданнями республіки». За цією постановою з 27 червня 1922 року Центральний Бібліографічний відділ у Харкові перетворився в Українську Книж­кову Палату, яка організовується при Державному видавництві УСРР.

Діючи у Харкові з 1922 по 1989 роки, Книжкова палата була головною науково-бібліографічною й інформаційною установою України, центром національної бібліографії. У ній збирали і зберігали всю друковану продукцію, що виходила на терені України. Видавалися державні покажчики «Літо­пис книг» з 1924 року, «Літопис журнальних ста­тей» з 1936 року, «Літопис газетних статей» з 1937 року, «Літопис образотворчих видань» (1937– 1990), «Літопис нот» (1954–1990), «Літопис ре­цензій» (1936–1990); ретроспективні покажчики: «Преса Укр.РСР», «Літопис періодичних видань УРСР» (щорічник), «Періодичні видання УРСР» (останній за 1976–1980 роки), «Друковані видання УРСР» (1947–1989), «Українська РСР у пресі СРСР і зарубіжних соціалістичних країн» (1956–1989); друковані анотовані картки на книги та журнальні статті. Всі ці бібліографічні покажчи­ки були дуже популярними в усьому світі і не­замінними у повсякденній праці для науковців, працівників освіти і культури.

Після переїзду до Києва (1989–1990) Книжкова палата об'єднується з видавництвом «Реклама» і перетворюється в республіканське бібліографічно-видавниче об'єднання «Книжкова палата ім. І. Федорова», а з 1993 року у Національне науково-вироб­ниче об'єднання «Книжкова палата України».

Проте висококваліфіковані кадри залишились у Харкові, і виникли значні труднощі, пов'язані з ор­ганізацією роботи Книжкової палати України в но­вих умовах. За короткий термін потрібно було сформувати професійний колектив Палати при ве­личезному дефіциті професійних бібліографів і у час економічної кризи. Це позначилося на роботі Книжкової палати — припинено видання літописів нот, рецензій, образотворчих і періодичних видань України, всі ретроспективні покажчики, а також друкованих анотованих карток.

Для вирішення проблем державної бібліографії наказом Міністра у справах преси та інформації від 25 березня 1996 року було реорганізовано Наці­ональне науково-виробниче об'єднання «Книжко­ва палата України» у державну наукову установу з назвою «Книжкова палата України».

Упродовж 1996–2001 років до Києва з Харкова було перевезено 7 800 495 одиниць зберігання дру­кованої продукції. Відновлено випуск усіх літо­писів і започатковано видання нових літописів і довідників, які раніше видавала Всесоюзна книж­кова палата у Москві, започатковано й здій­снюється випуск періодичного журналу «Вісник Книжкової палати».

Із 1996 року Книжкова палата зробила перехід на нові інформаційні технології, створивши локальну комп'ютерну мережу і впровадивши нову техно­логію обробки бібліографічної інформації.

У 1997–2004 роках Книжкова палата України го­тувала і видавала серію бібліографічних покаж­чиків, довідників, каталогів, журналів. Серед них: Літопис книг (щомісяця); Літопис журнальних статей (двічі на місяць); Літопис газетних статей (двічі на місяць); Літопис картографічних видань (щороку); Літопис нот (щороку); Літопис образо­творчих видань (двічі на рік); Літопис періодичних видань України,1997 (щороку); Літопис рецензій (щороку); Нові видання України (тричі на місяць); Вісник Книжкової палати. — Науково-практичний журнал (щомісяця); Політика. Політичні науки. Економіка. Економічні науки. — Реферативні журна­ли (щомісяця); Друк України. Щорічник (1997–2000 рр.) — Статистичний збірник; Каталог видань України. 1997.— Довідково-інформаційне видання; Королевич Н. Ф. Українські бібліографи ХХ століття. — Навчальний посібник; Татари в Ук­раїні (1917–1941), Турки в Україні (1917–1941), Німці в України (1917–1941 роки), Євреї в Україні, (1917–1941 роки) 2 томи; Серія «Етноси України»; Термінологічний словник з бібліографознавства та соціальної інформатики; Календар знаменних і пам'ятних дат (щоквартальник); Видавництва, ви­давничі та книгорозповсюджуючі організації. 1997. — Довідник; Друковані бібліографічні картки на журнальні статті та рецензії (двічі на місяць): по­вний комплект; Друковані бібліографічні картки на книги — неанотовані (тричі на місяць): повний ком­плект.

Фонди друкованої продукції і бази даних Книж­кової палати України перебувають під охороною держави та є її власністю.

Документальна пам'ять України, що зберігається в архіві Книжкової палати України ім. І. Федорова на 1 січня 2004 року налічувала 12,7 мільйонів оди­ниць зберігання. Це найповніше зібрання книг, га­зет, журналів і аркушевої продукції в Україні з 1917 року, яке повністю збережено і перебуває в доброму стані у м. Києві.

Виникнення книгодрукування в Україні довгий час пов'язували з іменем першодрукаря Росії Івана Федорова. Стверджували, що перший російський друкар прибув до м. Львова, заснував там друкарню і 1574 року видав книгу «Апостол». Цю дату і вва­жали офіційною у визначенні заснування ук­раїнського книгодрукування. 1974 року виповню­валося 400 років українського друку і Книжкова палата вийшла з пропозицією про присвоєння їй звання першодрукаря Івана Федорова. У січні 1974 року вийшла постанова.

Про присвоєння імені Івана Федорова
Книжковій палаті УРСР

Рада Міністрів Української РСР постановляє: Прийняти пропозицію Державного комітету УРСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі про при­своєння імені засновника книгодрукування в Росії і на Ук­раїні Івана Федорова Книжковій палаті УРСР і надалі іме­нувати її — Книжкова палата УРСР імені Івана Федорова.

Голова Ради Міністрів Української РСР
О. Ляшко

Керуючий Справами Ради Міністрів Української РСР
К. Бойко

м. Київ, 23 січня 1974 року, № 37

—  З минулого року Книжкова палата стала не просто архівом, а й науковою установою. Окресліть параметри і напрями цієї роботи.

—  Сьогодні Книжкова палата України ім. Івана Федорова — це наукова установа у сфері видавни­чої справи та інформаційної діяльності, заснована на загальнодержавній власності і підпорядкована Державному Комітету телебачення і радіомовлен­ня. Палата є Національним агентством України Міжнародної стандартної нумерації книг (ISBN).

Головні функції Книжкової палати України ім. І. Федорова визначені Статтею 27 Закону Ук­раїни «Про видавничу справу», прийнятого Верхов­ною Радою України 5 червня 1997 року № 318/97. Її завдання: забезпечення інтересів держави у наро­щенні інтелектуального та інформаційного по­тенціалу, сприяння розвитку національної культу­ри, науки, освіти, книговидавничої й бібліог­рафічної справи; повного статистичного обліку, комплектування й зберігання всієї друкованої про­дукції — документальної пам'яті України; прове­дення наукознавчих, книгознавчих та бібліо­графічних досліджень; створення автоматизованої інформаційно-бібліографічної мережі України, баз даних бібліографічної й реферативної інформації; видання бібліографічних покажчиків, рефератив­них журналів й науково-аналітичних оглядів.

Розроблено напрями наукових досліджень, які раніше проводилися Всесоюзною книжковою пала­тою, розпочато роботу над їх реалізацією.

Найбільш повне й ефективне використання інформації в різних соціальних сферах можливе при правильній і чіткій організації довідково-інформаційних фондів і наявності добре розробле­них та уміло використовуваних засобів пошуку ре-левантної інформації. Поширеним і надійним засо­бом організації інформаційних фондів і пошуку в них є класифікаційні системи.

Історія класифікаційних систем в Україні тісно пов'язана з їх історією у Росії, а потім у Радянсько­му Союзі. Власного досвіду у складанні кла­сифікаційних систем в Україні не було.

Всі класифікаційні системи, які використовува­лися в Україні, були видані російською мовою, доповнювались і змінювались залежно від ідеології радянської держави.

Із метою впровадження україномовної системи УДК у 1997 році Книжковою палатою України роз­роблено проект «Класифікаційна система Ук­раїни», що передбачав створення еталону таблиць УДК українською мовою, видання їх традиційним способом у вигляді книг та в електронній формі на CD. За короткий термін (два роки) підписано уго­ду і куплено ліцензію від Консорціуму УДК на ви­дання українською мовою Міжнародного еталону УДК, а також «Доповнень та виправлень до УДК», здійснено переклад таблиць УДК з англійської ук­раїнською мовою, з науковцями України узгоджено термінологію, зроблено комп'ютерний набір таб­лиць, редагування галузевих і наукових розділів УДК, створено базу даних міжнародного й українського еталонів таблиць Універсальної десят­кової класифікації.

Нині Україна вперше за всю свою історію має друковане і електронне видання УДК українською мовою, отримуватиме періодичні видання від влас­ника УДК Консорціуму «Доповнення і виправлен­ня до УДК», а також матиме можливість співпра­цювати з фахівцями багатьох країн світу та вноси­ти пропозиції з удосконалення таблиць Універсаль­ної десяткової класифікації.

—   Ви як ніхто, певне, відчуваєте пульс ук­раїнського книговидання, його наповнення. Які тенденції спостерігаються останніми роками в національному книжковому просторі?

—   Щоб не бути голослівним, давайте про­аналізуємо стан книговидання.

У 2004 році видано 14 790 назв книг і брошур, за­гальним тиражем 52,8 млн пр., що становить 1,2 книжки на одного жителя. Проте більшу частину тиражів (понад 38 млн) складають наукові, науко­во-популярні, нормативно-практичні й навчальні видання, методичні та інші посібники для загаль­ноосвітньої школи, вищих навчальних закладів й системи професійно-технічної освіти. На масового читача різноманітної літератури залишається всьо­го 14,8 млн пр., що становить 0,31 книжки на одно­го жителя України. Це менше ніж у 2003 році, коли було 0,36 книжки на одного жителя. Такого ще не було. Складається враження, що українська книга приречена на зникнення. Коли може виникнути та­ка ситуація? Учені вважають, що вона виникає тоді, коли проти якоїсь нації ведеться інформаційна війна.

Згідно з нормативами Російської Федерації, кни-говиробництво повинно забезпечити випуск 45 екз. книг і брошур на сім'ю (враховуючи і комплекту­вання шкільних бібліотек). Якщо прийняти, що кількість членів сім'ї становить 4, то отримаємо, що в рік українські видавці повинні друкувати 558 млн примірників книг і брошур. То коли ж ми зможемо вийти на такий рівень книговидання?

На жаль, дехто ще й нині вважає, що видавці «ви­бивають» собі пільги. Можу засвідчити як дирек­тор державної установи — Книжкової палати, гро­мадянин України і вчений, що ситуація у видав­ничій сфері й надалі критична. За такий короткий пільговий термін вона не зміниться кардинально. Факти свідчать, що депутати й уряд не звертають уваги на виступи професіоналів видавничої справи щодо критичної ситуації в національному книгови­данні і необхідність прийняття кардинальних зако­нодавчих та управлінських рішень для змін її на краще.

Збільшення кількості книг за назвами вселяє певний оптимізм у швидкий вихід видавничої сфери з кризового стану, тому що цей показник ха­рактеризує не тільки рівень розвитку книговидан­ня, а й оцінює загальнокультурну ситуацію в країні, стан науки, освіти, інтелект нації та інші сфери функціонування суспільства в сучасних умовах. Цей показник має ще одну особливість, пов'язану зі специфікою видавничого підпри­ємництва. Ця особливість робить показник кіль­кості назв, за твердженням професора Б. В. Ленсь­кого, універсальним світовим показником, що виз­начає обсяг і ефективність книжкового вироб­ництва в реалізації самостійного підприємницько­го проекту, який містить нові творчі задуми, нову виробничо-економічну реальність і новий марке­тинг. По суті саме видавничий проект є основним видом продукції сучасного видавництва, що ха­рактеризує його потужність, творчий потенціал його колективу. І не випадково саме кількість но­вих назв книг є провідним показником активності видавництва і головним показником у світовій статистиці друку.

—   Падіння/зростання накладів, збільшен­ня/зменшення тих чи інших сегментів ук­раїнської книги — на Ваш погляд, що зумовлює їх? Економічна ситуація, державна політика в царині книговидання, загальний стан суспіль­ства? І власне, що може чи повинна робити дер­жава, чи потрібно їй застосовувати важелі впливу у видавничій сфері?

—  На мій погляд, є група людей у владних струк­турах, які хочуть показати світові, що народ Ук­раїни нічого не вартий, що навіть книг видавати не вміємо.

Головна причина критичного стану українського книговидання полягає саме в тому, що ні уряди, ні Верховна Рада не змогли з високим рівнем об'єктивності проаналізувати сукупність усіх фак­торів, що впливають на формування конкурентноздатного середовища для розвитку галузі, закріпити їх у відповідних Законах, урядових рішеннях та ор­ганізаційних засадах. Не можна бути конкуренто­спроможним на єдиному інформаційному полі, де російські та білоруські видавці довгий час мали пільги, а українські видавці їх не мали. Нині, незва­жаючи на те, що українські видавці мають певні пе­реваги перед своїми російськими колегами, ук­раїнське книговидання поступово вмирає, а важли­вий сегмент інформаційної та ідеологічної політи­ки захоплюють сусідні держави та глобалісти, які за допомогою доларових ін'єкцій визначають, що мусить бути надруковано, зокрема й асортимент книг за назвами (почитайте проект перекладів міжнародного фонду «Відродження») і створюють у народу України викривлене уявлення про «загальнолюдські цінності» та переваги західного спо­собу життя.

В українському книговиданні і книгорозповсюд-женні потрібно міняти дуже багато, але у створеній законодавцями ситуації уряд повинен вирішити низку організаційних питань.

Що ж, на мою думку, слід зробити насамперед?

1.  Надати добру фінансову підтримку публічним і шкільним бібліотекам, щоб вони мали можливість купляти 30–40 відсотків книжок українських ви­давців.

2.  Створити дієву систему книгорозповсюдження на основі нових інформаційних технологій із використанням електронних баз бібліографічної та кни­готорговельної інформації.

Вирішення першого питання дасть можливість добре комплектувати бібліотеки українською кни­гою і матеріально підтримати українських ви­давців. Підтримуючи фінансово публічні та шкільні бібліотеки, можна вирішити питання ви­давничих програм типу «Шкільна бібліотека», «Класики української та зарубіжної літератури» тощо. Так, наприклад, в США, де діє 8946 пуб­лічних бібліотек, 2004 року закупили для них книг на суму 1,8 млрд доларів, що становить 15 відсотків виданих у США книг. Майже на 2,7 млрд доларів закуповують книг університетські бібліотеки Аме­рики.

А закупівля книг бібліотеками Великої Британії виглядає так: бібліотеки ВНЗ витрачають на ком­плектування в середньому 35 млн фунтів стерлінгів (фунт. с.); публічні бібліотеки — 115 млн фунт. с.; навчальні заклади — 156 млн фунт.с.

Більшість бібліотек України, за дуже малим ви­нятком, не комплектуються вже багато років книга­ми в повному обсязі, тому що не мають на це коштів.

Важливим завданням, що потребує невідклад­ного вирішення є організація книжкової тор­гівлі. Криза державної книготоргівлі припала на 1992 рік, коли Указом Президента України пана Л. М. Кравчука від 5 березня 1992 року було ліквідовано державне об'єднання «Укркнига» й об­ласні книготорговельні установи, що призвело до занепаду розгалуженої системи книгорозповсюд-ження. Питання відновлення чи створення системи книжкової торгівлі не є новим і в останні роки об­говорюється постійно. Українське книговидання і книгорозповсюдження не здатне задовольнити по­пит українського народу за багатьма параметрами. У результаті книжковий ринок захопили російські видавці, а українські змушені погіршувати якість своєї продукції, штучно зменшувати наклади, дава­ти чиновникам хабарі за отримання грошей з державного замовлення і, розштовхуючи ліктями ко­лег, обдирати до нитки батьків за підручники в серпні–вересні місяці.

Податковий тиск змусив видавців створювати власні мережі книгорозповсюдження і фактично більшість видавництв пішли таким шляхом. Ство­рилася певна видавничо-книготорговельна струк­тура, що включає видавництва, які мають власні служби збуту; видавничо-книготорговельні об'єднання; книготорговельні підприємства; сервісні фірми; організації дрібнооптової і роздрібної торгівлі; регіональні книготорговельні структури; книготоргові ринки (Петрівка, Київ; Райський куток, Харків тощо); систему лоткової торгівлі. Існуюча структура не відповідає умовам сьогодення і не здатна конкурувати з російськими книгорозповсюджувачами, які мають кошти і ство­рюють сучасні системи книгорозповсюдження на базі нових інформаційних технологій, друкованих і електронних каталогів.

—  Ви, безумовно, добре обізнані із ситуацією з книговиданням в інших країнах, передусім колишнього СРСР. Як там вирішують проблему національного книговидання?

—  Проблема національного книговидання в Російській Федерації вирішилася дуже просто у
зв'язку з тим, що наприкінці 1995 року російські видавці отримали пільги і змогли друкувати детек­тиви, підручники, дитячу літературу, що була підготовлена до друку ще за часів радянської влади.
Візьміть, наприклад, шеститомне видання Конан Дойля, яке користувалося в ті часи великою попу­
лярністю. Друкування такого типу книжок на пільгових умовах дало змогу російським видавцям
швидко «стати на ноги», накопичити певний капітал і витримувати конкуренцію на спільному
ринку країн колишнього СРСР.

Окрім того, існують національні програми підтримки книговидання, які добре фінансуються. У Росії така програма має фінансування значно краще, ніж у нашій державі, з перерахуванням на кожного жителя.

Дуже цікавим є досвід Канади. Індустрія друко­ваної продукції Канади є однією з найпотужніших галузей економіки країни і водночас найваж­ливішою ланкою сучасної канадської культури.

Упродовж усієї своєї історії Канада витримує тиск в культурній сфері з боку Великої Британії, Франції і Сполучених Штатів Америки, так само як Україна — з боку Росії і Білорусії. За останні півстоліття Канада зуміла створити ефективний механізм підтримки національної культури, ви­давців і книгорозповсюджувачів, що має ви­рішальний вплив на формування національного книговидання і друкованих засобів масової інфор­мації.

Книговидавнича індустрія Канади розвивалася в умовах постійного тиску з боку більш потужних американських і британських видавничих фірм. Економічний спад під час «Великої депресії» по­слабив і так хиткі фінансові позиції національної книгопромисловості Канади. Країну заполонила масова, дешевша друкована продукція іноземних держав, яка практично домінувала на книжковому ринку декілька десятиріч. Тиск іноземних конку­рентів, стан економічної нестабільності, постійна загроза розорення — от умови, в яких змушені були працювати канадські компанії, особливо у сфері ан­гломовної літератури.

У зв'язку з меншими обсягами внутрішнього ринку витрати на виробництво друкованої про­дукції в Канаді були традиційно вищими, ніж у США чи Великій Британії, що позбавляло ка­надські фірми фінансової стабільності й стимулів до економічного розвитку. У галузі книговидання канадські фірми мали великі витрати, оскільки са­ме вони були зацікавлені в друкуванні творів ка­надських авторів. Надзвичайно важливим заходом на допомогу книговидавцям Канади стало прий­няття в 1979 році федеральним канадським урядом спеціальної Програми розвитку книговидавничої сфери, яка й до нині є головним інструментом дер­жавної політики в книжковій індустрії. Її головна ціль — забезпечити умови для видання і розповсю­дження книжок канадських авторів, які відобража­ють у своїх творах культурну специфіку країни.

Програму курує Міністерство канадської спад­щини. Щорічний бюджет програми становить близько 30 млн доларів. Програма передбачає на­дання допомоги за такими напрямами:

1.  Виділення коштів видавцям, основна сфера діяльності яких пов'язана з книговиданням і які не менше ніж на 75 відсотків є державною власністю.

2.  Надання коштів для підтримки фірм-дис-триб'юторів національної книжкової продукції для вдосконалення бібліографічної бази даних і ство­рення єдиної електронної дистриб'юторської ме­режі.

3.  Надання грошової підтримки підприємцям, які займаються рекламою і маркетингом канадських книг усередині країни.

4.  Виділення коштів для реклами і просування книжок канадських авторів на міжнародних рин­ках.

Поряд із програмою розвитку книговидання і книгорозповсюдження в останні роки федеральним урядом Канади і провідними банками країни засно­вано низку програм із надання позик і кредитів ка­надським видавничим фірмам. Так, з 1998 року діє Програма надання позик для канадських книгови­давців і книгорозповсюджувачів, у фінансуванні якої бере участь Королівський банк Канади. За цей час вісімнадцять книговидавців отримали кредити на суму понад 3 млн доларів. Нині ця програма пе­ребуває в стадії реструктуризації.

Крім того, канадські книговидавці і книгорозпов-сюджувачі можуть претендувати на отримання кре­диту через спеціальний Фонд розвитку культурних галузей, яким керує федеральний уряд і Канадсь­кий банк ділового розвитку. Додатково, за рахунок державного фінансування, Канадська рада (феде­ральне агентство з підтримки й пропаганди культу­ри і мистецтва в Канаді) виділяє понад 7 млн доларів у вигляді грантів для канадських видавців художньої літератури.

Як і в інших галузях видавничої діяльності, у книжковій індустрії діють законодавчі акти, що пе­редбачають регулювання рівня іноземного контро­лю в цій сфері. Контроль тут забезпечує Асоціація з експорту канадських книжок.

—  Український ринок переповнений виданнями, походження яких неукраїнське. Їх завозять, друкують в Україні, вони дешеві, яскраві. Це бізнес, який кимось лобіюється в Україні, чи інформаційна експансія, розрахована на здо­буття не лише матеріальних, а й інших, скажімо, політичних дивідендів?

—  Український ринок переповнений, а точніше на 95 відсотків заповнений російськомовними видан­нями Росії і Білорусії. Насамперед це бізнес. Якби не було російської наукової літератури, наприклад, з інформаційних технологій, то українським фахівцям довелося б вивчати англійську чи інші мови, щоб не відстати від світового рівня знань. Книги Заходу значно дорожчі за книги Росії, тому наявність російських наукових книг корисна для нас. Що ж стосується політичних дивідендів, то це, безумовно, так. Присутня також інформаційна екс­пансія, але не з боку Росії, а з боку Заходу.

—  Книга — давній і доволі консервативний «ви­нахід» людства. Розвиток сучасних технологій, глобалізація інформаційного (зокрема видавни­чого) простору дедалі частіше презентує новий вид видань — електронних, і сегмент цей на ринку щоразу збільшується. Як Ви ставитеся до таких видань, і наскільки вони рівноправні у книгозбірнях України?

—  На 24 з'їзді (в 2000 році) Міжнародної асоціації видавців — найбільш авторитетному форумі книговидавців усіх континентів, Почес­ний гість з'їзду президент Португалії, доктор Маріо Соареш сказав: «За останні двадцять років, в період, коли телебачення практично є в кожному домі, книжкова справа переживає справжній бум, настільки потужний, що книго-виробництво в деяких країнах подвоїлось як за кількістю назв, так і за тиражами. За моїм глибо­ким переконанням, цей вибух — не тільки ре­зультат економічного піднесення, збільшення кількості шкіл, зростання населення і розвитку процесів урбанізації. Обсяг книговидання збільшується насамперед завдяки тому, що книга надалі залишається найкращою формою існу­вання і збереження культурного надбання і є не­замінним елементом розвитку культури. Ми мо­жемо сказати, що в розповсюдженні культури книга відіграє таку ж функцію, як енергія в еко­номічному розвитку. І не тільки тому, що книга є незамінним засобом для естетичного сприйняття твору, для вираження його у формі мистецтва слова. Книга є (і надалі ця роль буде зростати) найдешевшим і водночас найпростішим засобом зберігання і користування інформацією, довід­ковим посібником і вмістилищем знань. Завдяки тим зручностям, які книга надає в різних сферах письмової комунікації, можна сказати, що вона поза конкуренцією з точки зору вирішення чис­ленних завдань сучасної культури: розвиток уя­ви, тренування пам'яті, здобуття знань, за­своєння аналітичних підходів до явищ навко­лишнього світу». Я навів висловлення М. Соаре-ша, яке не втратило актуальності й нині, тому що деякі депутати й посадові особи, на мій погляд, дійшли висновку, що комп'ютерні технології, «біт-галактики», інфомагістралі, інфотраси, інфомаршрути чи кіберпростори, віртуальні чи цифрові бібліотеки зможуть замінити книгу і то­му роблять усе, щоб українська книга зникла з інформаційного простору України.

Проте, на мій погляд, книга ще довгий час буде потужним засобом комунікації між людьми і пере­буває, як каже Соареш, «поза конкуренцією».

Книговидання — це та сфера, що визначає духов­ний та ідеологічний стан суспільства на певному етапі свого розвитку. Людство не винайшло доско­налішого інструмента, ніж книга, щоб розвивати свідомість людини, формувати її духовність. Нині книга є об'єктом культури і соціальної інформації, підсистемою інформаційних потоків і фактом інформаційного забезпечення суспільства.