РУБРИКИ |
|
№ 10/2005 | |
архів номерів
|
Гроші без процентів і інфляції (продовження)Маргріт КЕННЕДІ РОЗДІЛ 2.ЯК СТВОРИТИ ЕКОНОМІКУ БЕЗ ВІДСОТКІВ Й ІНФЛЯЦІЇНаприкінці XIX століття Сільвіо Гезель, успішний комерсант, який працював у Німеччині й Аргентині, помітив, що іноді його товари продавалися швидко й за гарну ціну, а іноді повільно, з тенденцією до зниження цін. Він почав міркувати про це й шукати причини таких подій і швидко зрозумів, що ці підйоми й спади мало залежать від попиту на його товари або їхньої якості, а майже винятково — від ціни грошей на грошовому ринку. Гезель почав стежити за ціновими коливаннями і згодом дійшов висновку, що люди купували тоді, коли процентні ставки були низькими й не купували тоді, коли вони були високі. Причина того, що грошей було то менше, то більше, полягала в бажанні або небажанні власників грошей давати їх під відсотки. Якщо вони могли отримати менше 2,5%, переважала тенденція, щоб залишати гроші в себе, що призводило до зменшення обсягів капіталовкладень, а це спричиняло, у свою чергу, банкрутство фірм і зменшення кількості робочих місць. Якщо через якийсь час знову люди були згодні платити більше відсотків за одержувані гроші, їх охоче давали. Так починався новий економічний цикл. На його початку процентні ставки й ціни на товари були високими, потім, з поступовим збільшенням товарної й прискореним збільшенням грошової маси, процентні ставки знову знижувалися й, нарешті, знову призводили до «страйку» капіталу. Сільвіо Гезель пояснював цей феномен тим, що на відміну від усіх інших товарів і послуг, гроші можна залишати в себе практично без витрат. Якщо в однієї людини є кошик яблук, а в іншої є гроші, то власник яблук буде змушений продати їх уже через короткий строк, щоб не втратити свій товар. А власник грошей може почекати, поки ціна влаштовуватиме його. Гроші не вимагають «складських витрат», а навпаки, дають «вигоду ліквідності», тобто, маючи в кишені або на рахунку в банку гроші, можна чекати, коли наступить зручний момент або ціна знизиться до такого рівня, коли товар вигідно купити. Сільвіо Гезель підсумовує: якби ми змогли створити грошову систему, у якій гроші, як і всі інші товари й послуги, вимагають складських витрат (при цьому в основу таких складських витрат варто було б закласти в середньому 5% річних, що точно відповідало б тим відсоткам, які платили в перебігу історії за гроші), економіка була б звільнена від підйомів і спадів через спекуляцію грішми. Він запропонував створити в межах цієї грошової системи такі умови, щоб гроші при цьому «іржавіли», тобто щоб існувала плата за користування. ПЛАТА ЗА ОБІГ ЗАМІНЮЄ ВІДСОТКИ1890 року Сільвіо Гезель сформулював ідею «природного економічного порядку» [6], що забезпечує обіг грошей, коли гроші стають державною послугою, за яку люди платять. Замість того, щоб платити відсотки тим, у кого більше грошей, ніж їм потрібно, люди, для того, щоб повернути гроші в оборот, повинні були б платити невелику суму за вилучення грошей із обороту. Ця плата йде на користь не окремим індивідуумам, а всім. Для того, щоб зробити цю думку зрозумілішою, можна порівняти гроші із залізничним вагоном, що, як і гроші, полегшує товарообмін. Зрозуміло, що залізнична компанія не платить премію (відсотки) тому, хто користується вагоном за його розвантаження, що забезпечує подальше використання, але користувач платить невелику «плату за простій», якщо не забезпечив розвантаження вагонів. Це в принципі все, що нам варто було б зробити з грішми, щоб ліквідувати негативний вплив відсотків. Кожен користувач відраховує невелику «плату за простій на стоянці», якщо затримує гроші довше, ніж це необхідно з метою обміну. Якщо нині відсотки — це приватний прибуток, то плата за користування грішми стала б прибутком суспільним. Плату варто було б знову пускати в грошовий обіг для підтримки рівноваги між обсягом грошового обігу й обсягом економічної активності. Вона стала б джерелом суспільного доходу, призначеного для покриття витрат емісійного банку й витрат при обміні грошей. Надлишки надходили б, як це відбувається й нині, у Федеральне казначейство й могли б спрямовуватися на цільове погашення боргів. Така зміна, якою би простою вона не здалася, є рішенням багатьох соціальних проблем, спричинених колись і тепер дією відсотків і складних відсотків. Сільвіо Гезель назвав ці гроші, вільні від відсотків, «вільними грішми». Дітер Зур увів за останні роки термін «нейтральні гроші», тому що вони служать усім і не дають нікому односторонніх переваг, як це відбувається в сучасній грошовій системі. Я також надалі користуватимусь терміном «нейтральні гроші», коли йдеться про безпроцентний обмін з одержанням плати за користування. У нижченаведеному історичному огляді використовуватиму терміни, що вживалися у відповідну епоху. Технічний аспект вищезгаданої грошової реформи буде описаний у двох наступних розділах. ПЕРШІ ЕКСПЕРИМЕНТИ З БЕЗПРОЦЕНТНИМИ ГРІШМИУ 30-х роках нашого сторіччя послідовники теорії Гезеля (теорії вільної економіки) провели з безпроцентними грішми кілька експериментів, що довели правильність цієї думки. В Австрії, Франції, Німеччині, Іспанії, Швейцарії й США спробували впровадити вільні гроші для усунення безробіття. Найуспішнішим виявився експеримент в австрійському місті Вьоргль [7]. У Вьорглі, населення якого тоді становило 3 тис. осіб, ідея грошової реформи панувала в 1932– 1933 роках. Бургомістр міста переконав комерсантів й управлінський персонал у тому, що ніхто нічого не втратить, а навпаки, багато придбає завдяки експерименту з грішми в той спосіб, як це викладено в книзі Сільвіо Гезеля «Природний економічний порядок». Городяни висловили згоду, магістрат випустив 5 тис. «вільних шилінгів» (тобто безпроцентних шилінгів), які були покриті такою самою сумою звичайних австрійських шилінгів у банку. У місті побудували міст, поліпшили стан доріг, збільшилися капіталовкладення в суспільні служби. Цими грішми оплачували зарплати й матеріали, торговці й підприємці приймали їх як оплату. Плата за користування ними становила щомісяця 1%, тобто 12% у рік. Її повинен був вносити той, хто мав банкноту наприкінці місяця. Платою була марка номіналом 1% від вартості банкноти. Її приклеювали на звороті банкноти. Без такої марки банкнота була недійсна. Така невелика плата призвела до того, що будь-яка людина, яка отримувала вільні шилінги як оплату, намагалася їх якнайшвидше витратити, перш ніж перейти до оплати своїми звичайними грішми. Жителі Вьоргля навіть свої податки оплачували заздалегідь, щоб уникнути внесення плати за користування грішми. Упродовж року 5 тис. вільних шилінгів були в обігу 463 рази, було вироблено товарів і послуг на суму близько 2,3 млн шилінгів (5000 х 463). Звичайний шилінг за цей час був в обігу всього 213 разів [8]. Саме тоді, коли багато країн Європи змушені були боротися зі зростаючим безробіттям, рівень безробіття у Вьорглі знизився за рік на 25%. Отримана магістратом плата, що забезпечила швидкий перехід грошей з одних рук в інші, становила всього 12% від 5 тис. вільних шилінгів = 600 вільних шилінгів. Вони були витрачені на суспільні потреби, тобто на благо громади, а не на збагачення окремих її членів. Коли понад 300 громад в Австрії зацікавилися такою моделлю, Національний банк Австрії побачив у цьому загрозу своїй монополії. Він втрутився у справи магістрату й заборонив друкування вільних місцевих грошей. Незважаючи на те, що суперечка тривала дуже довго й розглядалася навіть у найвищих судових інстанціях Австрії, ні Вьорглю, ні іншим європейським громадам не вдалося повторити цей експеримент. У книзі Зура «Capitalism at its best» [9] є згадка Корсена про спробу здійснення концепції Гезеля в рамках «Stampscrip Movement» («Руху за гроші-марки») в 1933 році в США. Тоді понад 100 громад Сполучених Штатів, зокрема кілька великих міст, планували введення грошей, які повинні були функціонувати аналогічно «вільним грошам» Вьоргля. Міністерство праці, Міністерство внутрішніх справ і Міністерство економіки у Вашингтоні займалися цими питаннями, і хоча ніхто з них не був проти, вони не в змозі були дати необхідний дозвіл. Нарешті Дін Ачесон, який став згодом державним секретарем, запитав радника уряду з економіки професора Рассела Спрага, який викладав у Гарвардському університеті, його думку про це питання. Корей згадує про свою зустріч із ним, що пройшла дуже сердечно. Професор Спраг заявив, що в принципі не має нічого проти випуску грошей-марок з метою створення нових робочих місць. Однак він зазначив, що пропозиція виходить далеко за ці межі: це було б заходом щодо повної зміни структури американської грошової системи, й він не має повноважень давати згоду на проведення таких глобальних змін. Таким чином, рух «За гроші-марки» був проектом моделі, який, імовірно, дійсно призвів би до реформи грошей, зник [10]. Президент Рузвельт 4 березня 1933 року віддав розпорядження про тимчасове припинення роботи банків і заборону подальшого випуску допоміжної валюти. Наприкінці Корсен підсумовує, що став результатом його інтенсивної роботи у цьому питанні: «У цілому можна сказати, що технічні складнощі в справі забезпечення стабільності грошей дуже незначні порівняно з відсутністю розуміння самої проблеми. Доти, доки не буде переборена ілюзія про роль грошей, практично неможливо буде зібрати необхідну політичну силу волі для забезпечення цієї стабільності» [11]. НИНІШНІ СПРОБИ ВИРІШЕННЯВідповідно до пропозиції Йошито Отані [12], технічна сторона проблеми, тобто «плата за вилучення із циркуляції», може бути вирішена значно простіше, ніж раніше — відповідно до сучасних платежів. 90% того, що ми називаємо нині «грішми», насправді є числами в комп'ютері. Тому в межах загальноприйнятої нині системи розрахунків за користування після введення нейтральних грошей може стягуватися дуже просто. Грошові внески на рахунках, що перебувають у розпорядженні власника в будь-який час, могли б обкладати щомісячною платою в розмірі, наприклад, 0,5%, тобто 6% у рік. Кожна людина, що має на своєму рахунку більше нейтральних грошей, ніж йому потрібно на витрати в поточному місяці, перевела би різницю, щоб уникнути втрат, на свій рахунок в Ощадбанку, де їх не обкладають платою. Хоча нейтральні гроші й не будуть приносити своєму власникові відсотки, однак вони збережуть свою стабільну вартість. (Як тільки відсотки на гроші зникнуть, інфляція буде не потрібна, див. главу 1). Хто отримує кредит, теж не платить відсотків, а тільки премію за ризик і плату за адміністрацію кредиту, які й нині передбачені в будь-якому банківському кредиті. Останні становлять від 1,5 до 2,5% від звичайних кредитних витрат. Тобто практично зміниться дуже мало. Банки продовжували б функціонувати так, як і колись, з тією тільки різницею, що вони були б більш зацікавлені в наданні кредитів, оскільки теж перебували у дії механізму оплати за гроші, вилучені із циркуляції. Для забезпечення рівноваги між заощадженнями й кредитами в банку, можливо, буде необхідно ввести коригувальний відсоток в розмірі ±1%. Якщо в банку на ощадних рахунках перебуває більше грошей, ніж йому потрібно, то він повинен платити державі 1%. Якщо ж у банку будуть складнощі з платоспроможністю, то він може отримати відповідну суму. У цьому випадку плата за гроші була б тимчасовим механізмом регулювання на відміну від нинішніх відсотків, які є механізмом перерозподілу багатства. Основою цієї реформи має бути досить точне приведення у відповідність кількості циркулюючих грошей до тієї суми, що необхідна для проведення всіх комерційних справ. Коли кількість зроблених грошей покриє необхідність їх при укладанні всіх угод, то більше грошей не потрібно буде робити. Це означає, що нові гроші тепер функціонуватимуть за моделлю «природного» росту (рис. 1, крива «а»), а не експонентного. Інший технічний аспект введення такої грошової реформи полягає в попередженні накопичення грошей. Нагромадження наявних купюр нових грошей можна запобігти елегантнішим способом, ніж за допомогою наклеювання марок на зворотну сторону банкнот. Можна було б, наприклад, друкувати банкноти серіями з різним кольоровим маркуванням і різними розмірами; одна із серій раз або двічі на рік без попереднього оголошення могла б вилучатися з обігу. Для держави ці витрати не перевищили б витрати, пов'язані з заміною старих зношених банкнот на нові, як це нині прийнято. Як переконав досвід Австрії й Америки, політичний аспект реформи є вирішальним у технічному аспекті. До цього ми повернемося у главі 3. Вищеописана грошова реформа, проведена в широкому масштабі, повинна супроводжуватися земельною й податковою реформою. Без земельної реформи надлишкові гроші привернули б увагу спекулянтів землею. Податкова реформа необхідна для контролю серйозних екологічних наслідків, які можуть бути результатом економічного буму при введенні грошей, вільних від відсотків. НЕОБХІДНІСТЬ ЗЕМЕЛЬНОЇ РЕФОРМИГроші й земля життєво необхідні для кожного з нас. Їмо ми, спимо або працюємо, все це відбувається на землі. Тому земля й ґрунт, як і повітря й вода, повинні належати всім. Індіанці Північної Америки казали: «Земля — Наша Мати, ми не можемо ділити й продавати її». Земля повинна належати суспільству й здаватися в оренду тим, хто її обробляє. Так і було прийнято в багатьох європейських країнах до введення у пізньому середньовіччі римського права, що закріпило приватну власність на землю. Нині у світі існують дві принципово різні системи:
На рис. 2 показано, як у капіталістичних країнах більшість населення оплачує високі прибутки земельних спекулянтів. Тут земля концентрується в руках щоразу меншої кількості людей. Це також є перешкодою для задоволення основних прав людей за прийнятними цінами. У комуністичних країнах основна проблема, навпаки — неефективне використання землі. У Західній Німеччині 20% населення володіють 70% землі. У Бразилії й інших капіталістичних країнах третього світу землевласники найчастіше становлять тільки 2–3% населення. Тому проблемою в капіталістичних країнах є приватна власність на землю. У Росії, де земля є суспільною власністю, понад 60% усіх продуктів харчування виробляються на тих 4%, які перебувають у приватному користуванні. Тобто тут проблема полягає в суспільному землекористуванні. Тому поєднання суспільного володіння землею й приватного користування є найвдалішим рішенням для досягнення соціальної справедливості й розвитку приватної ініціативи. Саме такі пропозиції висунув 1879 року Генрі Джордж [13], 1904 року — Сільвіо Гезель [14], а 1981 року — Йошито Отані [15]. Володіючи інформацією про катастрофічні наслідки експропріації земельної власності в комуністичних країнах, жодна західна країна не наважиться більше на зміну форми власності без відшкодування збитків. Хоча римське право, що закріпило близько 300 років тому приватну власність на землю в країнах Заходу, спочатку було нав'язано народам цих країн завойовниками, що отримали від цього вигоду, землевласники давно вже канули в небуття. Сьогоднішні власники або купили землю, що їм належить, або законно одержали її в спадщину. Тому для того, щоб востор-жествувала справедливість, їм необхідно виплатити компенсацію. Однак громади зможуть зробити це лише в тому випадку, якщо дістануть додаткові кошти. На тривалу перспективу громади могли б, наприклад, стягувати з усієї землі річний збір у розмірі 3% від її вартості. Ці засоби дали б змогу їм придбати призначену на продаж землю. Так через певний час, теоретично через 33 роки, при 3%-му зборі й наявності нейтральних грошей, громада змогла б отримати свою землю й здавати її потім в оренду приватним користувачам. Як альтернативу землевласникам можна було б надати можливість замість сплати 3%-го збору продати землю, яка їм належить, громаді через 33 роки. Після цього вони й далі мали б право користуватися землею в межах спадкоємної оренди. Однак тоді вони б платили громаді податок у розмірі 3% від актуальної вартості землі. Диференціація цього податку могла б здійснюватися відповідно до соціальних або екологічних вимог. Наслідком такої реформи стало б негайне припинення спекуляції землею. Більша частина землі, що перебуває нині у приватному володінні й не використовується, була б запропонована на ринку, щоб уникнути прогресивних втрат при падінні її вартості. Чим більше землі вивільнялося б, тим швидше знижувалася б на неї ціна, й тим більше людей мали б можливість продуктивно її використати. Особливо значний ефект може бути отриманий у країнах, що розвиваються, через збільшення обсягів виробництва продуктів харчування. Виробництво сільгосппродукції, яке постійно знижується щодо приросту населення, спричинене не відсталістю агротехніки, а нестачею землі для дрібних сільськогосподарських підприємств. Орендарі могли б мати в межах цієї нової системи всі переваги нинішньої системи успадкованої оренди: вони могли б користуватися своїми земельними володіннями за місцевим плануванням, могли б вести на них будівництво, віддавати свої будови або передавати їх своїм нащадкам у спадщину, здавати їх внайми третім особам, поки самі платять орендну плату. Точна сума орендної плати повинна встановлюватися на відкритих конкурсах, аукціонах або інших формах реалізації, що унеможливило б неефективність планового господарства або бюрократичні перешкоди. На тривалу перспективу така зміна дала б змогу зняти величезний баласт із плечей робітників, які в підсумку завжди й усюди оплачують прибуток спекулянтів. А земля в усі часи була предметом спекуляції. Реалістична зміна вбік соціально-відповідального рішення проблеми має в корені припинити спекуляцію землею й грішми. Запропоноване рішення знову-таки спрямоване не на те, щоб покарати тих, хто користується існуючою системою, але повільно й правильно усунути передумови такого становища, коли невелика кількість людей має величезні переваги, а більшість повинна за це платити. На рис. 7 показано, що з 1950 року середній робочий час, необхідний для придбання у власність земельної ділянки, приблизно потроївся. Країни, що мають прогресивний конституційний устрій, не мали б проблем із правової точки зору при здійсненні таких змін. Основний закон ФРН, наприклад, дає визначення землі, як власності, що вимагає соціальної відповідальності, а в статті 15 записано: «Земля, природні багатства й засоби виробництва можуть передаватися в общинну власність або інші форми колективної власності з застосуванням закону, що визначає вид і розмір компенсації». НЕОБХІДНІСТЬ ПОДАТКОВОЇ РЕФОРМИЗа оцінками експертів, половина, а то й дві третини обсягу сучасного валового національного продукту Західної Німеччини може бути визначений як екологічно небезпечний [16]. Передбачувана реформа грошової й земельно-правової системи звільнила б шлях для підвищення рівня виробництва й зайнятості. При цьому необхідно дотримуватися принципу екологічної прийнятності, тому податкове законодавство повинне бути змінене у двох напрямках:
Герман Ляйстнер [17] у книзі «Екологічна економіка» вказує на те, що прибуткові податки призводять до такого подорожчання людської праці, що підприємцям вигідно заміняти людей на механізми. Безглузде, не враховуюче реальних потреб людей масове виробництво призводить до виснаження коштовних невідновлюваних ресурсів. Якби замість цього було б введене оподатковування виробів з урахуванням екологічних витрат виробництва, ціни на вироби підвищилися б. Однак у сукупності зі значно меншою тепер вартістю робочої сили це знизило б рівень мотивації, яка спонукає підприємців до подальшої автоматизації виробництва, й дало б змогу збільшити зайнятість. Більша кількість людей отримала б роботу. Нині суспільство платить при заміні людини машиною подвійно. По-перше, воно втрачає прибутковий податок — доходи машини податком не обкладають, а по-друге, платить звільненому робітникові допомогу з безробіття. Для того, щоб уникнути сплати прибуткового податку, багато хто воліє займатися «лівою» роботою. Без оподаткування ця тіньова економіка стала б легальною. Існуючий матеріальний стандарт не знизився б унаслідок того, що підвищення цін у процесі реформи компенсувалося б скасуванням оподаткування доходів. На тривалу перспективу це обумовило б зміну ставлення до споживання убік більшої екологічної доцільності. Покупка нового автомобіля або велосипеда обмірковувалася б двічі, тому що це коштувало б значно дорожче, ніж відремонтувати старий. Така зміна основ оподатковування могла б вводитися поступово й мала б сенс навіть без проведення грошової й земельної реформ. Це стало б реальною підтримкою тих вимог і пропозицій, які екологи внесли за останні роки. Комбіноване проведення цієї реформи з обома вищезгаданими моментами усунуло б багато проблем екології, виключило б необхідність проведення низки «екологічних заходів», а також сприяло б вирішенню проблеми безробіття. РОЗДІЛ 3.ХТО ВИГРАЄ ВІД ВВЕДЕННЯ ГРОШЕЙ БЕЗ ВІДСОТКІВ І ІНФЛЯЦІЇ?Порив до індивідуальних і соціальних змін базується, очевидно, на трьох принципово різних спонукальних мотивах:
Запропонована в попередній главі зміна грошової системи могла б бути результатом одного або двох мотивів, а також усіх трьох разом узятих. У минулому подібний до росту ракових клітин приріст грошей й, таким чином, влади в руках щоразу меншої групи людей «вирішувався» через суспільні революції, війни або економічні катастрофи. Нині такі рішення вже неприйнятні. З одного боку, наявність потенціалу багаторазового глобального руйнування робить неприйнятним насильницьке рішення, з іншого боку, всі країни перебувають у небаченій раніше економічній залежності. Ми просто змушені знайти нове рішення, якщо хочемо вижити й уникнути війн, соціальних революцій й економічного краху». На думку багатьох економістів і банкірів, біржовий крах 1987 року, коли за кілька днів втрати становили 1,5 трлн доларів — це легкі хвилі порівняно з ураганом, що нас очікує у випадку повторення всесвітньої економічної депресії в найближчі роки, якщо ми не зможемо докорінно змінити існуючу систему [18]. Перебудова грошової системи нині дасть нам можливість уникнути катастрофи. Зрозуміло нам чи ні, будь-яка крива експонентного росту незмінно призводить до саморуйнування користі від нової грошової системи для створення соціальної справедливості й екологічної рівноваги. Це настільки очевидно, що ми повинні вибрати цю систему, оскільки таке вирішення проблеми краще, ніж сьогоднішнє. У будь-якому разі, основна проблема в загальному процесі трансформації полягає не стільки в тому, що ми воліємо наполягати на збереженні старої ситуації, або в тому, що ми не бачимо переваг нашої нової мети або шляху, а в тому, як проторувати шлях звідси туди, з однієї трапеції на іншу, без ризику втратити при цьому життя? Для того, щоб полегшити відповідь на це питання, я хочу спробувати показати, як трансформація грошової системи буде корисною для різних суспільних верств: багатих і бідних, членів уряду й простих людей, більшості й меншостей, промисловців й «зелених», людей матеріальної й духовної орієнтації. Цікаво, що:
Китайці, як помітив Фритьоф Капра, завжди краще розуміли динаміку змін, ніж люди Заходу. Криза для них — це тільки один з аспектів змін. Китайський символ кризи «wei-ji» складається із двох знаків: «небезпека» й «шанс» [19]. КРАЇНА АБО РЕГІОН, ЩО ПОЧАЛИ ПРОВЕДЕННЯ ГРОШОВОЇ РЕФОРМИ Якщо ми не помилилися дотепер у проведеному нами аналізі, то пропоноване рішення в цілому має такі переваги:
Якщо процентні ставки на капіталовкладення й у виробництві зникнуть, знизяться не тільки ціни на товари й послуги в країні або регіоні, що вводить систему нейтральних грошей. Досить позитивного впливу зазнає також національний і світовий ринок. Не має значення, наскільки високі або низькі актуальні відсотки, — товари й послуги можуть продаватися значно дешевше. Це спричинить швидкий економічний бум у районах, які першими почали грошову реформу. Щоб уникнути навантаження на навколишнє середовище, крім вищезгаданої податкової реформи, ми маємо таку можливість: багато виробів і послуг, які нині не можуть конкурувати за рентабельністю з грошовими інвестиціями на ринку грошей, зненацька можуть стати реальністю. Серед них було б багато екологічно чистих продуктів, соціальних проектів і здобутків художньої творчості, які змогли б існувати, якби їм вдалося «пробитися», тому що вони задовольняють людські потреби. Виникне більшою мірою диверсифіковане й стабільне народне господарство, що перестане бути загрозою для навколишнього середовища. Розквіт економіки призведе до зростання зайнятості, зниження витрат на соціальні гарантії безробітним, зникнення бюрократії й зменшення податкового тягаря. При випробуванні нової системи в будь-якому регіоні (як наприклад, це було у Вьорглі) дві грошові системи можуть існувати паралельно. Нейтральні гроші будуть використовуватися для обміну товарів і послуг, вироблених у певному регіоні. Звичайними грішми буде й далі оплачуватися все, що закуповуватиметься за межами «іспитового регіону». На перехідний період вводяться певні правила обміну з твердим курсом 1:1. Життєдіяльність регіону здійснюється за аналогією із зонами вільної торгівлі, де виробництво й торгівлю податками не обкладають. За правилом Гресхема, «погані» гроші витісняють «хороші». Відповідно до цієї класифікації нейтральні гроші — «погані», тому що на противагу нинішнім грошам їх обкладають платою за користування. При будь-якій можливості люди намагатимуться здійснювати оплату поганими грішми, а гарні залишати при собі. Так нейтральні гроші використовувалися частіше, а саме ця мета й має бути досягнута. Старі гроші залишаються в людей і використовуються тільки тоді, коли це необхідно. Якщо ми вводимо пропоновану систему нейтральних грошей у межах експерименту спочатку тільки в одному регіоні, це може бути здійснене в режимі співіснування із сучасною грошовою системою, поки не буде доведена більша корисність першої. При поширенні експерименту на всю країну зовнішня торгівля не змінюється. Як і раніше, будуть існувати валютні курси, однак нейтральні гроші у середньому матимуть вищі курсові ціни, тому що вони не піддані інфляції. Тому інвестиції в нейтральних грошах могли б стати цілком привабливими порівняно з валютою, яка зазнає валютних коливань (наприклад, долар).
* Продовження. Початок у № 9 за 2005 р. Литература 6. Silvio Gesell, Die Naturliche Wirtschaftsordnung, Rudolf Zitzmann Verlag. — Nuremberg, 1904, (IXth. edition 1949). 7. Werner Onken, «Ein vergessenes Kapitel der Wirt-schaftsgeschichte. Schwanenkirchen, Worgi und andere Freigeldexperiment», Zeitschrift fur Sozialokonomie, Nr. 58/59, Mai 1983. — Р. 3–20. 8. Frits Schwarz, Das Experiment von Worgi, Genossens-chaft Verlag. — Bern, 1952. 9. Dieter Suhr, Capitalism at its Best, unpublished manuscript), 1988. — Р. 122. 10. Hans R. L. Cohrssen, «The Stamp Scrip Movement in the U.S.A.» in Іbid. — Р. 118. 11. Іbid. — Р. 122. 12. Yoshito Otani, Ursprung und Losung des Geldprob-lems, Arrow Verlag Gesima Vogel. — Hamburg, 1981. 13. Henry George, Progress and Poverty. — San Francisco, 1879. 14. Gesell, op.cit. — Р. 74. 15. Yoshito Otani, Die Bodenfrage und ihre Losung, Arrow Verlag Gesima Vogel. — Hamburg, 1981. 16. Pierre Fornallaz, Die Okologische Wirtschaft, AT Ver-lag. — Stuttgart, 1986. 17. Hermann Laistner, Okologsche Marktwirtschaft, 18. John L. King, On The Brink of Great Depression II, Future Economic Trends, Goleta, Ca., 1987. — Р. 36. 19. Fritjof Capra, The Turning Point, Simon and Schuster. — New York, 1982. |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |