РУБРИКИ |
|
№ 10/2005 | |
архів номерів
|
Нові акценти зовнішньої політики України: інформаційно-комунікаційний аспект (продовження)Ігор СЛІСАРЕНКО, кандидат філологічних наук, доцент Можна стверджувати, що реакція в українському суспільстві на антикубинський демарш (обіцянка «просувати свободу», висловлена у спільній заяві президентів України та США за підсумками візиту Віктора Ющенка у квітні ц. р.; голосування України за резолюцію із осудом Куби в Комісії із прав людини ООН) була винятково негативною. Практично жоден ЗМІ не вмістив позитивного коментаря. Навіть видання, які важко запідозрити у симпатіях до лівих, звернули увагу на ту обставину, що недружній крок був учинений проти країни, яка за 15 років існування програми допомоги постраждалим українським дітям унаслідок чорнобильської катастрофи надала безкоштовну медичну допомогу майже 20 тисячам дітей, включно зі складними хірургічними операціями (наприклад, пересадка внутрішніх органів), тоді як жодна інша країна не зробила чогось подібного. Ще більш різкою була реакція депутатів різних парламентських фракцій, громадських організацій, що об'єднують матерів дітей, які лікувалися на Кубі, воїнів-інтернаціоналістів («кубинців»), товариства дружби «Україна — Куба», які виступили із заявами протесту. Біля будинку Секретаріату Президента України на Банковій двічі провели пікетування — 13 і 14 квітня. Ось як його описували активісти молодіжного об'єднання «Че Гевара»: «Прекрасная акустика Банковой сделала свое дело — через полчаса Ющенко вышел к протестующим. В сопровождении свиты он направился к флагам и плакатам “Че Гевары”. Сердито потребовал убрать звук, который “мешает ему работать”. “Мешает продавать украинскую дружбу с Кубой?” — спросили его мы, а Сергей Киричук сунул президенту “Заявление” с оценкой его антикубинской политики. Ющенко огрызнулся и взял радиомикрофон. Другой микрофон остался в руках у Терещука. Стоя лицом к лицу, он комментировал витиеватую речь украинского президента. Ющенко сказал, что хочет дружить с Кубой. Терещук ответил: в таком случае, не надо поддерживать американскую резолюцию. Ющенко сказал: там нарушают права человека. Терещук ответил: после пыток Гуантанамо и “Абу-Грейб” США не имеют права обвинять в этом кого-то другого. Ющенко начал юлить. Голосование по резолюции — это формальность, Украина ценит отношения с Кубой. Он, Ющенко, обещает уже на этой неделе встретиться с кубинским послом, чтобы обсудить развитие программы помощи детям (зустріч так і не відбулася. — Авт.). Президент даже перекрестился — он вряд ли предполагал, что его признание заснято на видео /…/ А “Че Гевара” вновь пришла к Администрации Президента — на следующее утро, в день голосования по американской резолюции. Милиция, которая пыталась оставить без звука первый митинг, на этот раз заблокировала все подходы к Банковой /…/ Нервы Банковой не выдержали — известный врун, бессменный пресс-секретарь МИДа Маркиян Лубкивский (на час подій — заступник держсекретаря. — Авт.) спустился к пикетчикам и заявил, что подаст в суд на Василия Прохоровича за оскорбление жены президента — “мы все записывали. У нас есть полная стенограмма того, что вы здесь говорили!” Обиженного Лубкивского послали за самой Чумаченко. Было бы интересно спросить ее об особенностях формирования украинской политики в отношении Кубы…» Міністр закордонних справ України в інтерв'ю газеті «День» так прокоментував дії офіційного Києва: «— Хто був ініціатором включення формулювання про права людини на Кубі і в Білорусі до спільної заяви президентів? — Дійсно, у спільній заяві є положення про те, що США і Україна співпрацюватимуть у сфері підтримки свободи у таких країнах, як Куба і Білорусь. Тут я хотів би прокоментувати мотивацію того, чому Україна пішла на такий крок. По-перше, Помаранчева революція виникла на ґрунті протесту народу не з приводу того, що немає чого їсти, а через те, що зневажалося право людей зробити свій вибір. Саме це призвело до протесту. Це був протест за торжество демократії. Нове керівництво фактично було приведено народом до — Відомо, що в Мінську досить критично сприйняли крок Києва. Гавана відреагувала перериванням візиту /…/ до Києва свого заступника міністра закордонних справ. Ви передбачали таку реакцію? — Наголос на питаннях демократії і прав людини, на мою думку, неадекватно сприйнятий представниками цих країн. Я думаю, що це була швидше емоційна реакція. Ніщо не заважає тій же Гавані співпрацювати з Євросоюзом, хоча ЄС ініціює і підтримує резолюції з питань демократії на Кубі і в Білорусі. Білорусь залюбки співпрацювала б із Євросоюзом, незважаючи на те, що ЄС ініціює резолюції по цій країні. Усі країни ЄС фактично підтримують таку позицію щодо звернення уваги на стан демократії на Кубі і в Білорусі. Оскільки Україна заявила, що наша мета полягає у отриманні членства в ЄС, оскільки навіть попередня влада прагнула до того, аби на Україну був поширений механізм погодження і приєднання до заяв Євросоюзу з усіх питань (включно з правами людини), то нікого не повинна дивувати нинішня позиція Києва. Україна готується до вступу до Євросоюзу, і цього не можна робити декларативно, на словах, як було за попередньої влади, яка заявляла про прагнення вступити до ЄС і водночас заплющувала очі на речі, що стосуються фундаментальних цінностей і стандартів, що існують в ЄС. — Але чому було обрано саме Кубу і Білорусь, а не Туркменістан або Китай? — Річ у тім, що резолюцій з приводу названих вами країн немає на розгляді Комісії з прав людини ООН». Показово, що журналісти поцікавилися у речника МЗС, хто погоджував українсько-американську заяву президентів і «чи бачив її Ющенко до підписання». На що Дмитро Свистков відповів, що «не може розписуватися за президента. Ми теж пропонували якісь моменти і, напевно, матеріали передавалися до держсекретаріа-ту. Але чітко стверджувати я не можу». Необхідно відзначити, що після конфлікту Куба не згорнула свою програму лікування українських дітей. Офіційні контакти в межах цієї програми тривали. 5 липня ц. р. начальник управління Міністерства охорони здоров'я України Раїса Мойсенко, перебуваючи в Гавані, за повідомленням агентства Рейтер, «подякувала Кубі за медичну допомогу двом поколінням дітей, вражених чорнобильською катастрофою і відзначила, що Куба була єдиною країною, яка простягнула руку допомоги». 26 липня ц. р. — у день національного свята Куби (Дня Революції) — група молодих людей пікетувала будинок Міністерства закордонних справ України. Акція була за стилем дещо карнавальною — під запальну латиноамериканську музику міністру Борису Тарасюку та всім працівникам МЗС пропонували з нагоди свята випити кубинського рому та викурити сигару — «за зміцнення українсько-кубинської дружби». Втім, до пікетників так ніхто і не вийшов… Вже через місяць українське керівництво отримало можливість виявити заявлений «моральний імператив». В Узбекистані сталися криваві події (в місті Андижан). За офіційною версією влади, протести, наслідком яких були численні жертви, спровокували «терористи і екстремісти», і тому влада мала повне право їх придушити. Натомість ООН та ЄС зажадали від влади дозволу на міжнародне рослідування обставин загибелі сотень людей. Президент Ка-рімов на це не погодився. На його підтримку фактично виступили Росія, Китай, Індія. На думку оглядачів, причиною цього було загальне переконання, що нестабільність цієї країни через її геополітичне розташування невигідна нікому, адже Узбекистан розташований поруч із багатими родовищами і транспортними шляхами енергоносіїв. Позиція України виявилася дуже стриманою і була озвучена в межах об'єднання ГУАМ (з якого нині напередодні кривавих подій вийшов Узбекистан) послом Володимиром Єльченком. Текст від 20 травня ц. р. був розміщений на офіційному вебсайті МЗС України англійською мовою: «Ми занепокоєні тим, що погіршення ситуації в Узбекистані, на жаль, призвело до численних жертв і страждань мирних цивільних. ГУАМ закликає всі сторони виявити стриманість, уриматися від застосування сили і шукати мирних засобів налагодження ситуації та висловлює готовність надати необхідну допомогу цій дружній країні у разі потреби». Пізніше на вебсайті МЗС з'явилася заява Європейського Союзу із вимогою до офіційного Ташкенту допустити в країну міжнародну групу для з'ясування обставин трагедії в Андижані. Якраз у той час Україна та Молдова отримали право долучатися до заяв ЄС — як правило, їхні підписи розміщують наприкінці, після балкан-ських країн із припискою «та такі, що долучилися». Цікаво, що розміщений текст цієї заяви був французькою мовою — склалося враження, що Міністерство було не дуже зацікавлене у доведенні її змісту до широкої громадськості… Яскравою ілюстрацією того, як «прагматизм» успішно долає моральні імперативи, може бути доля британського посла в Узбекистані (2002–2004 рр.) Крейга Мюррея. У свій час саме він виступив із заявою про застосування режимом тортур, що викликало різку реакцію керівництва Узбекистану. Спершу міністерство закордонних справ виступило на підтримку посла, але пізніше його відкликали, поставивши йому у провину «нездоровий клімат» у представництві. К. Мюррей так пояснює поблажливість Заходу до узбецького президента: «Одна из целей пыток в Узбекистане — обеспечение ЦРУ и МИ-6 “разведданными”, которые связывают узбекскую оппозицию с исламским терроризмом и Аль-Каидой. Эти данные — почти стопроцентная “липа”, и именно мои попытки убедить МИ-6 отказаться от их использования в конце концов привели к тому, что меня уволили из министерства иностранных дел. Информация может быть ложной, но она имеет свою ценность, поскольку соответствует планам США. Каримов — это человек Джорджа Буша в Средней Азии. Нет ни одного высокопоставленного чиновника в американской администрации, который бы в свое время не говорил теплых слов в адрес Каримова. Но они не сказали ни одного слова в пользу проведения свободных выборов в Узбекистане. И речь идет не только о словах. В 2002 году США оказали Узбекистану помощи более чем на 500 миллионов долларов, в том числе, 120 миллионов военной помощи и 80 миллионов помощи в сфере безопасности. Этот уровень несколько снизился, но далеко не настолько, как показывают официальные цифры (многое после критики по поводу объемов помощи 2002 года Пентагон начал прятать в своем бюджете). База ВВС, открытая американцами в Ханаба-де, не имеет особого значения для операций в Афганистане, хотя она создавалась именно под этим предлогом. Она больше играет роль части “паутины Дональда Рамсфельда” — сети военно-воздушных баз, окружающих “Большой Ближний Восток”. Под этим термином Пентагон имеет в виду полосу нефтяных и газовых месторождений, простирающихся от Ближнего Востока до Кавказа и до Средней Азии. Ключевая деталь этой стратегической головоломки легла на свое место этой весной, когда американские фирмы получили подряд на строительство трубопровода, по которому среднеазиатские углеводороды через Афганистан пойдут к Аравийскому морю. Именно этим стратегическим интересом объясняется недавнее подписание договора о стратегическом партнерстве между США и Афганистаном, а также мощная поддержка, которую Каримову оказывает Джордж Буш. Поэтому народ Узбекистана может умирать и дальше. Цена ему невелика, поэтому до него нет никому дела. Я был в Андижане год назад и встречался там с лидерами оппозиции. После этого мы не теряли связи. Я могу прямо заверить вас, что они ни в коей мере не являются — во многих случаях можно говорить, не являлись — исламскими боевиками. Они погибли, поскольку внешней политике США не нужны дополнительные затруднения. Нет сомнений в том, что мы услышим пару ханжеских лицемерных заявлений из уст Джека Стро (міністр закордонних справ Британії. — Ред.) /…/ Когда американский посол Джон Пернелл в прошлом году присутствовал на открытии центра по правам человека в Ферганской долине, он прервал местного выступающего, начавшего критиковать репрессии властей. «Поднимать политические вопросы, — заявил Пернелл, — не разрешается». Незабаром українське керівництво має знову постати перед нелегким вибором між проголошеною мораллю у зовнішніх відносинах та прагматичними інтересами. На кінець ц. р. заплановано візит до України президента Туркме-ністану Сапармурада Ніязова — Туркменбаші. Вже у серпні у засобах масової інформації України була оприлюднена заява кількох недержавних організацій такого змісту: «Мы серьезно обеспокоены тяжелой ситуацией с правами человека в Туркменистане. Власти налагают жесткие ограничения на гражданские и политические свободы. Независимые общественные гражданские организации не могут работать открыто, а независимых политических партий просто не существует. Религиозные меньшинства находятся под строгим государственным контролем. Гражданские активисты, политические диссиденты, члены религиозных меньшинств, а также их близкие становились жертвами нарушений прав человека, включая всевозможные притеснения, произвольные задержания, пытки и жестокое обращение, а также лишение свободы в результате несправедливых судебных разбирательств. В последние годы множество диссидентов, членов религиозных меньшинств и их родственников были вынуждены покинуть страну. Есть основания полагать, что тысячи людей попали в “черные списки” тех, кому запрещено выезжать за границу. Основным препятствием на пути борьбы с безнаказанностью и распространением многочисленных нарушений прав человека можно назвать полное подчинение исполнительной и законодательной власти Президенту Туркменистана, а также крайнюю нетерпимость к любым формам инакомыслия. Господствующее положение “пожизненного президента” Сапарму-рата Ниязова во всех аспектах жизни страны нашло отражение в том культе личности, который создал вокруг себя самопровозглашенный Туркменбаши (“Глава всех туркмен”). Сегодня в Туркменистане нет свободы слова, свободных и независимых СМИ, свободы собраний и объединений, вероисповедания, на корню уничтожена свобода участия в политической жизни, преследования инакомыслящих не выдерживают никакой критики. Отсутствуют верховенство права и прозрачность судопроизводства, а политзаключенные и узники совести содержатся в тюрьмах в тяжелых условиях. Правительственные меры привели к развалу системы образования, чему немало способствовало преподавание государственной идеологии и культа личности Президента в рамках школьной программы. За последние несколько лет уровень медицинского обслуживания в Туркменистане катастрофически упал. Два года назад власти уволили около 12 тысяч медработников, в 2004 году еще 15 тысяч заменили солдатами срочной службы, как сообщают, чтобы сократить расходы. Крайне удручающая ситуация с правами человека в Туркменистане совершенно противоречит заявлениям властей о приверженности основным принципам защиты прав человека, которые были сделаны во время подписания ряда важных международных договоров о защите прав человека. Таким образом, крайне необходимо, чтобы международное сообщество, в том числе лидеры государств, с которыми сотрудничает Туркменистан, обратили свое внимание на ситуацию с правами человека в Туркменистане и призывало власти сделать конкретные шаги для выполнения рекомендаций по защите прав человека. 20 декабря 2004 года Генеральная Ассамблея ООН (далее ГА ООН) утвердила резолюцию, осуждающую положение прав человека в Туркменистане. К сожалению, прежнее украинское руководство при принятии резолюции по Туркменистану в ГА ООН воздержалось при голосовании. Мы призываем Вас выработать новую политику в отношении Туркменистана, которая будет отличаться от политики прежнего руководства именно тем, что она ставит на первое место вопросы прав человека в Туркменистане. Мы призываем Вас воспользоваться встречей с господином Ниязовым для того чтобы публично поднять перед туркменским руководством вопросы соблюдения прав человека в Туркменистане. Мы также просим Вас принять во внимание, что большая часть средств, полученные Туркменистаном от экономического сотрудничества с зарубежными государствами, в том числе и с Украиной, не идут на благо туркменского народа, а направляются на раскручивание культа личности господина Ниязова и на преследование народа». Пікантності цій ситуації вже додало кілька історій у стосунках президентів України та Туркменістану. 21 червня ц. р. на вебсайті «Туркменистан.Ру» з'явилося повідомлення, що Віктор Ющенко направив поздоровлення Ніязову у зв'язку із черговою річницею обрання довічним президентом. «Туркменистан.Ру» отмечало, что в поздравлении Ющенко “воздается должное мудрой политике Сапармурата Ниязова”. В частности, благодаря этой политике «туркменский народ продолжает успешно продвигаться вперед, добиваясь впечатляющих успехов во всех сферах жизнедеятельности, а Туркменистан снискал большое уважение и занял достойное место на международной арене». Оглядачі звернули увагу, що текст поздоровлення не з'явився на офіційному вебсайті Президента України, — прес-секретар І. Геращенко пояснила, що поздоровлення було направлено особисто через керівника компанії «Нафтогаз України» Олексія Івченка. А на початку травня О. Івченко виконав іншу цікаву місію — перебуваючи з робочим візитом у Туркменістані, вручив туркменському президенту український орден. Виявилося, що своїм указом Віктор Ющенко нагородив орденом Ярослава Мудрого батька Туркменбаші — посмертно. Атамурат Ніязов — загинув 1942 року в Осетії. Нагородження було приурочене до 60-річчя Перемоги. І в цьому випадку на офіційному вебсайті Президента така інформація не з'явилася. Втім, усі ці лестощі виявилися марними. 21 червня ц. р. президент Туркменістану заявив, що Україна здійснює «небачене шахрайство». «Ви нас красиво дурите», — сказав Туркменбаші у вічі керівництву компанії «Нафтогаз України» на зустрічі, що транслювалася по місцевому телебаченню. І зажадав повернення 600 млн доларів заборгованості за туркменський газ. Наведені події однозначно свідчать, що нове українське керівництво однозначно не впоралося із завданням гармонійно поєднати у своєму зовнішньополітичному курсі пріоритети дотримання прав людини і демократичних засад із прагматичними інтересами держави. Це визнає і саме керівництво. Так, у серпні ц. р. в Секретаріаті Президента з'явився службовий документ (його існування спершу заперечив заступник держсекретаря М. Лубківський, але згодом підтвердив міністр закордонних справ Б. Тарасюк: «Внутрішній документ, що не є офіційним документом секретаріату президента, а тим більше, самого президента»), в якому зазначалося, що демарш щодо Куби призвів до втрат у гуманітарному плані, а подібний крок щодо Білорусі — в економічному, натомість Україна мало що виграла від цього в плані політичному. Поєднання «орієнтації на цінності» із «реаль-політік» — нелегке завдання для кожної держави, яка прагне цього поєднання. Існує величезна загроза, що непослідовність такої політики призведе взагалі до реалізації політики «подвійних стандартів», яку тривалий час демонструють Сполучені Штати. Як риторично запитують американські дослідники Іво Х. Даалдер та Джеймс М. Ліндсей: «как совместить желание США распространять демократию на “большом” Ближнем Востоке с терпимостью по отношению к диктаторам или силам безопасности недемократических режимов, которые могут служить полезными источниками разведывательных данных в борьбе с терроризмом?» Причини провалу української спроби, здається, полягають у тому що:
Щодо останньої тези, слід особливо зазначити, що досі не реалізовано Указ президента України «Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики». Згідно з ним, при Міністерстві закордонних справ України має функціонувати Громадська рада, завдання якої — сприяти поглибленню співпраці Міністерства з об'єднаннями громадян, органами самоврядування та засобами масової інформації. Згідно з положенням про Громадську раду, вона: 1. /…/ Є консультативно-дорадчим органом, який утворюється при МЗС України з метою здійснення координації заходів, пов'язаних із забезпеченням проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики у сфері зовнішніх відносин України /.../ 3. Основними завданнями Ради є:
4. Рада відповідно до покладених на неї основних завдань:
5. Рада з метою виконання покладених на неї завдань має право:
6. До складу Ради включаються представники громадських організацій, професійних спілок та інших об'єднань громадян, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації. 10. Рішення Ради мають рекомендаційний характер. 11. Для організаційного забезпечення своєї роботи Рада може утворювати робочий орган — секретаріат. Порядок роботи секретаріату визначається Радою». Все ж і досі на офіційному вебсайті МЗС немає інформації ані про склад Ради, ані будь-яких інших матеріалів про її діяльність. Ба більше — виявляється, що Рада таки функціонує. За повідомленням прес-служби МЗС, «7 липня ц. р. у приміщенні Міністерства закордонних справ України відбулося чергове засідання Громадської колегії, що діє при українському зовнішньополітичному відомстві. Участь у заході, що пройшов за головування Заступника Міністра закордонних справ України Ігоря Долгова, взяли представники ряду відомих українських неурядових організацій. Під час засідання відбувся обмін думками щодо ситуації на континенті та в регіоні. У ході зустрічі підкреслювалося, що поширення демократичних цінностей та стандартів у регіоні Східної Європи сприятиме реалізації стратегічної мети України — інтеграції до ЄС. У ході обговорення були висловлені численні пропозиції, більшість яких заслуговують на детальний розгляд і створюють нові можливості для взаємодії українського зовнішньополітичного відомства та громадських організацій». Як приватно повідомив один із учасників зборів, йшлося про «демократизацію Білорусі». Що це за «відомі українські неурядові організації», перелік яких тримають у таємниці? Хто і як здійснював відбір заявок на участь, адже відомо, що деякі заявники так і не потрапили до складу? Чи фінансуються заявлені «відомі українські неурядові організації» іноземними державами або приватними фондами? Чи не слід у такому випадку розглядати їх (за прикладом законодавства США) «іноземними агентами», які здійснюють лобістську діяльність на користь інших держав, що може суперечити власним інтересам України? Україна — поле гри іноземних лобістів? Справедливості заради варто сказати, що проголошений новим керівництвом зовнішньополітичний курс отримав не тільки порції критики і сарказму. Ось як прокоментував зустрічі із українським керівництвом представник базованої в США організації під назвою «Національна конференція у справах радянських євреїв («Організація на захист прав євреїв Росії, України, Балтії та Євразії» (NCSJ): «В беседе с министром иностранных дел Борисом Тарасю-ком мы обсудили позицию Украины в ООН, особенно в свете последних выпадов Комиссии ООН по правам человека. Среди позитивных сдвигов можно отметить тот факт, что Украина дважды воздержалась в вопросах осуждения Израиля при голосовании по пяти вопросам, поставленным Комиссией. Это особенно важно в свете предстоящего визита Президента Украины Виктора Ющенко в Израиль. Мы надеемся, что в ходе этого визита стороны признают общность взглядов на общедемократические ценности и свободу. Цель нашего нынешнего визита в Украину и состоит не только в активизации работы еврейских организаций в Украине, но и укреплении отношения между Украиной и Израилем, а также между США и Украиной». Показово, що вітчизняний МЗС ніяк не коментував причини утримання в голосуванні резолюцій із осудом Ізраїлю в Комісії ООН із прав людини (отож, не витримує логіки твердження Б. Тарасюка, що Україна буцімто готова засуджувати порушення прав людини будь-якою країною, якщо така резолюція з'являється в Комісії, адже Україна є постійним членом іншої Комісії ООН — із невід'ємних прав палестинського народу). Ця Комісія нині стала мішенню сумнозвісної «Антидифамаційної ліги» в США (АДЛ), яка вимагає взагалі її розпуску. Тільки за півроку діяльності нового українського керівництва представники фінансованої АДЛ «Національної конференції у справах радянських євреїв» (за повідомленнями американської преси, президент АДЛ Абрам Фоксман отримує на рік зарплатню у півмільйона доларів), згідно її прес-релізів, майже щомісяця були на прийомі практично у всіх високих посадовців. Вебсайт NCSJ заповнений фотографіями цих зустрічей. Водночас жодна інша країна, євреями якої буцімто «опікується» NCSJ, як свідчить її ж сайт, не приймає цих діячів. Можливо, тому, що там знають, що вона не представляє нікого, окрім купки функціонерів. Чому ніхто в численному штаті МЗС або Секретаріаті Президента не дав собі справи дізнатися, що «готує документи, публікації, звітує про регіональний розвиток» така собі Маша Болотінская, яка в 1989 році ще школяркою емігрувала із Києва до США, де «заочно закінчила Нью-Йоркський університет»? Отож, можна стверджувати, що це Маша готує купу претензій у стилі «батогом і пряником», які вже періодично вислуховують високопосадовці від чергового візитера: «Организация “Национальная конференция” поддерживает шаги Украины, направленные на отмену Поправки Джексона-Вэника. Отмена Поправки будет символизировать продвижение Украины вперед. Мы ждем от вас дальнейшей информации о планах правительства по вопросам реституции. Мы знаем, что ваше желание бороться с антисемитизмом действительно велико. Несмотря на это, мы встревожены рядом инцидентов, произошедших на протяжении последних нескольких месяцев, в том числе, награждением газеты “Сельские вести”, опубликовавшей антисемитские статьи. Также нас обеспокоило выступление одного из депутатов Верховной Рады, транслируемое по телевидению 18 марта этого года /…/ Несколько наших коллег занимаются исследованиями вопросов Ближнего Востока и Израиля. Я знаю, что им было бы интересно услышать о взаимоотношениях Израиля и Украины. В заключение хочу сказать, что мы высоко ценим близкие отношения нашей организации с послом Украины в США Михаилом Резником (цей відверто підтримував на виборах В. Януко-вича і вже відкликаний. — Ред.) и со всеми работниками посольства». Щодо горезвісної поправки Джексона-Веніка, то, як стверджує оглядачка тижневика «Дзеркало тижня» Тетяна Силіна, «збереження поправки дозволяло “підв'язувати” до обговорення її скасування багато інших проблем — аж до імпорту в Україну американських курячих стегенець /…/ політично її збереження принизливе для України. З одного боку, скасувати поправку не давали надзвичайно впливові у США єврейські організації». Не є секретом, що зустрічі на найвищих щаблях влади візитерам із NCSJ організовує міністр Євген Червоненко (пряма мова Червоненка: «Я совершенно сознательно перед выборами 1999 года поехал в Америку, умолял еврейское лобби, чтобы их демократы пошли к Клинтону, чтобы он поддержал Кучму»). Завжди на них присутній горезвісний Йосип Зісельс, голова «сіоністської федерації України», який як керівник «Конгресу національних громад» спритно перебіг від В. Медведчука до В. Ющенка. (Далі буде) |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |