головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 10/2005 
Персонал № 10/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Нові акценти зовнішньої політики України: інформаційно-комунікаційний аспект (продовження)

Ігор СЛІСАРЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент

Можна стверджувати, що реакція в українському сус­пільстві на антикубинський демарш (обіцянка «просувати свободу», висловлена у спільній заяві президентів України та США за підсум­ками візиту Віктора Ющенка у квітні ц. р.; голосування Ук­раїни за резолюцію із осудом Куби в Комісії із прав люди­ни ООН) була винятково не­гативною. Практично жоден ЗМІ не вмістив позитивного коментаря. Навіть видання, які важко запідоз­рити у симпатіях до лівих, звернули увагу на ту обставину, що недружній крок був учинений проти країни, яка за 15 років існування програ­ми допомоги постраждалим українським дітям унаслідок чорнобильської катастрофи надала безкоштовну медичну допомогу майже 20 тися­чам дітей, включно зі складними хірургічними операціями (наприклад, пересадка внутрішніх органів), тоді як жодна інша країна не зробила чогось подібного.

Ще більш різкою була реакція депутатів різ­них парламентських фракцій, громадських ор­ганізацій, що об'єднують матерів дітей, які ліку­валися на Кубі, воїнів-інтернаціоналістів («ку­бинців»), товариства дружби «Україна — Куба», які виступили із заявами протесту.

Біля будинку Секретаріату Президента Украї­ни на Банковій двічі провели пікетування — 13 і 14 квітня. Ось як його описували активісти мо­лодіжного об'єднання «Че Гевара»: «Прекрасная акустика Банковой сделала свое дело — через полчаса Ющенко вышел к протестующим. В сопровождении свиты он направился к флагам и плакатам “Че Гевары”. Сердито потребовал уб­рать звук, который “мешает ему работать”. “Ме­шает продавать украинскую дружбу с Кубой?” — спросили его мы, а Сергей Киричук сунул пре­зиденту “Заявление” с оценкой его антикубин­ской политики. Ющенко огрызнулся и взял радиомикрофон. Другой микрофон остался в ру­ках у Терещука. Стоя лицом к лицу, он коммен­тировал витиеватую речь украинского прези­дента. Ющенко сказал, что хочет дружить с Ку­бой. Терещук ответил: в таком случае, не надо поддерживать американскую резолюцию. Ющенко сказал: там нарушают права человека. Терещук ответил: после пыток Гуантанамо и “Абу-Грейб” США не имеют права обвинять в этом кого-то другого. Ющенко начал юлить. Го­лосование по резолюции — это формальность, Украина ценит отношения с Кубой. Он, Ющен­ко, обещает уже на этой неделе встретиться с ку­бинским послом, чтобы обсудить развитие прог­раммы помощи детям (зустріч так і не відбула­ся. — Авт.). Президент даже перекрестился — он вряд ли предполагал, что его признание заснято на видео /…/ А “Че Гевара” вновь пришла к Ад­министрации Президента — на следующее утро, в день голосования по американской резолюции. Милиция, которая пыталась оставить без звука первый митинг, на этот раз заблокировала все подходы к Банковой /…/ Нервы Банковой не выдержали — известный врун, бессменный пресс-секретарь МИДа Маркиян Лубкивский (на час подій — заступник держсекретаря. — Авт.) спустился к пикетчикам и заявил, что по­даст в суд на Василия Прохоровича за оскорбле­ние жены президента — “мы все записывали. У нас есть полная стенограмма того, что вы здесь говорили!” Обиженного Лубкивского послали за самой Чумаченко. Было бы интересно спро­сить ее об особенностях формирования украин­ской политики в отношении Кубы…»

Міністр закордонних справ України в ін­терв'ю газеті «День» так прокоментував дії офі­ційного Києва:

«— Хто був ініціатором включення формулю­вання про права людини на Кубі і в Білорусі до спільної заяви президентів?

— Дійсно, у спільній заяві є положення про те, що США і Україна співпрацюватимуть у сфері підтримки свободи у таких країнах, як Куба і Бі­лорусь. Тут я хотів би прокоментувати мотивацію того, чому Україна пішла на такий крок. По-пер­ше, Помаранчева революція виникла на ґрунті протесту народу не з приводу того, що немає чого їсти, а через те, що зневажалося право людей зро­бити свій вибір. Саме це призвело до протесту. Це був протест за торжество демократії. Нове керів­ництво фактично було приведено народом до
влади з надією на те, що оці демократичні засади, на яких базувалася Помаранчева революція, ста­нуть основними і в діяльності самої держави. Власне, це і відбувається. Нова влада це робить для того, аби ті недемократичні тенденції, які іс­нували за часів Леоніда Кучми, зникли з нашого повсякденного життя. Але зовнішня політика не може не реагувати на цю нову константу україн­ського буття — демократизм, верховенство права. Коли американська сторона запропонувала включити у спільну заяву це положення, то в принципі воно було прийнято саме за тієї мотива­ції, про яку я говорив. Тут мова не йде про те, що
хтось збирається чинити якось усупереч міжна­родним зобов'язанням. Є ціла низка міжнарод­них зобов'язань, які кожна країна має виконува­ти. Нагадування про це не є чимось незрозумілим
або таким, що суперечить міжнародному праву.

—   Відомо, що в Мінську досить критично сприйняли крок Києва. Гавана відреагувала пере­риванням візиту /…/ до Києва свого заступника міністра закордонних справ. Ви передбачали та­ку реакцію?

— Наголос на питаннях демократії і прав лю­дини, на мою думку, неадекватно сприйнятий представниками цих країн. Я думаю, що це була швидше емоційна реакція. Ніщо не заважає тій же Гавані співпрацювати з Євросоюзом, хоча ЄС ініціює і підтримує резолюції з питань де­мократії на Кубі і в Білорусі. Білорусь залюбки співпрацювала б із Євросоюзом, незважаючи на те, що ЄС ініціює резолюції по цій країні. Усі країни ЄС фактично підтримують таку позицію щодо звернення уваги на стан демократії на Ку­бі і в Білорусі. Оскільки Україна заявила, що на­ша мета полягає у отриманні членства в ЄС, ос­кільки навіть попередня влада прагнула до того, аби на Україну був поширений механізм погод­ження і приєднання до заяв Євросоюзу з усіх питань (включно з правами людини), то нікого не повинна дивувати нинішня позиція Києва. Україна готується до вступу до Євросоюзу, і цього не можна робити декларативно, на словах, як було за попередньої влади, яка заявляла про прагнення вступити до ЄС і водночас заплющу­вала очі на речі, що стосуються фундаменталь­них цінностей і стандартів, що існують в ЄС.

Але чому було обрано саме Кубу і Білорусь, а не Туркменістан або Китай?

— Річ у тім, що резолюцій з приводу названих вами країн немає на розгляді Комісії з прав лю­дини ООН».

Показово, що журналісти поцікавилися у реч­ника МЗС, хто погоджував українсько-амери­канську заяву президентів і «чи бачив її Ющенко до підписання». На що Дмитро Свистков відпо­вів, що «не може розписуватися за президента.

Ми теж пропонували якісь моменти і, напев­но, матеріали передавалися до держсекретаріа-ту. Але чітко стверджувати я не можу».

Необхідно відзначити, що після конфлікту Куба не згорнула свою програму лікування ук­раїнських дітей. Офіційні контакти в межах цієї програми тривали. 5 липня ц. р. начальник уп­равління Міністерства охорони здоров'я Украї­ни Раїса Мойсенко, перебуваючи в Гавані, за по­відомленням агентства Рейтер, «подякувала Ку­бі за медичну допомогу двом поколінням дітей, вражених чорнобильською катастрофою і від­значила, що Куба була єдиною країною, яка простягнула руку допомоги».

26 липня ц. р. — у день національного свята Куби (Дня Революції) — група молодих людей пікетувала будинок Міністерства закордонних справ України. Акція була за стилем дещо кар­навальною — під запальну латиноамериканську музику міністру Борису Тарасюку та всім пра­цівникам МЗС пропонували з нагоди свята ви­пити кубинського рому та викурити сигару — «за зміцнення українсько-кубинської дружби». Втім, до пікетників так ніхто і не вийшов…

Вже через місяць українське керівництво от­римало можливість виявити заявлений «мо­ральний імператив». В Узбекистані сталися криваві події (в місті Андижан). За офіційною версією влади, протести, наслідком яких були численні жертви, спровокували «терористи і екстремісти», і тому влада мала повне право їх придушити. Натомість ООН та ЄС зажадали від влади дозволу на міжнародне рослідування обставин загибелі сотень людей. Президент Ка-рімов на це не погодився. На його підтримку фактично виступили Росія, Китай, Індія. На думку оглядачів, причиною цього було загальне переконання, що нестабільність цієї країни че­рез її геополітичне розташування невигідна ні­кому, адже Узбекистан розташований поруч із багатими родовищами і транспортними шляха­ми енергоносіїв.

Позиція України виявилася дуже стриманою і була озвучена в межах об'єднання ГУАМ (з яко­го нині напередодні кривавих подій вийшов Уз­бекистан) послом Володимиром Єльченком. Текст від 20 травня ц. р. був розміщений на офі­ційному вебсайті МЗС України англійською мовою: «Ми занепокоєні тим, що погіршення ситуації в Узбекистані, на жаль, призвело до численних жертв і страждань мирних цивіль­них. ГУАМ закликає всі сторони виявити стри­маність, уриматися від застосування сили і шу­кати мирних засобів налагодження ситуації та висловлює готовність надати необхідну допо­могу цій дружній країні у разі потреби».

Пізніше на вебсайті МЗС з'явилася заява Єв­ропейського Союзу із вимогою до офіційного Ташкенту допустити в країну міжнародну групу для з'ясування обставин трагедії в Андижані. Якраз у той час Україна та Молдова отримали право долучатися до заяв ЄС — як правило, їхні підписи розміщують наприкінці, після балкан-ських країн із припискою «та такі, що долучили­ся». Цікаво, що розміщений текст цієї заяви був французькою мовою — склалося враження, що Міністерство було не дуже зацікавлене у дове­денні її змісту до широкої громадськості…

Яскравою ілюстрацією того, як «прагматизм» успішно долає моральні імперативи, може бути доля британського посла в Узбекистані (2002–2004 рр.) Крейга Мюррея. У свій час са­ме він виступив із заявою про застосування ре­жимом тортур, що викликало різку реакцію ке­рівництва Узбекистану. Спершу міністерство закордонних справ виступило на підтримку посла, але пізніше його відкликали, поставивши йому у провину «нездоровий клімат» у пред­ставництві. К. Мюррей так пояснює поблажли­вість Заходу до узбецького президента: «Одна из целей пыток в Узбекистане — обеспечение ЦРУ и МИ-6 “разведданными”, которые связы­вают узбекскую оппозицию с исламским терро­ризмом и Аль-Каидой. Эти данные — почти стопроцентная “липа”, и именно мои попытки убедить МИ-6 отказаться от их использования в конце концов привели к тому, что меня уволи­ли из министерства иностранных дел. Инфор­мация может быть ложной, но она имеет свою ценность, поскольку соответствует планам США. Каримов — это человек Джорджа Буша в Средней Азии. Нет ни одного высокопоставлен­ного чиновника в американской администра­ции, который бы в свое время не говорил теп­лых слов в адрес Каримова. Но они не сказали ни одного слова в пользу проведения свобод­ных выборов в Узбекистане. И речь идет не только о словах. В 2002 году США оказали Уз­бекистану помощи более чем на 500 миллионов долларов, в том числе, 120 миллионов военной помощи и 80 миллионов помощи в сфере безо­пасности. Этот уровень несколько снизился, но далеко не настолько, как показывают офици­альные цифры (многое после критики по пово­ду объемов помощи 2002 года Пентагон начал прятать в своем бюджете).

База ВВС, открытая американцами в Ханаба-де, не имеет особого значения для операций в Афганистане, хотя она создавалась именно под этим предлогом. Она больше играет роль части “паутины Дональда Рамсфельда” — сети воен­но-воздушных баз, окружающих “Большой Ближний Восток”. Под этим термином Пента­гон имеет в виду полосу нефтяных и газовых месторождений, простирающихся от Ближнего Востока до Кавказа и до Средней Азии. Ключе­вая деталь этой стратегической головоломки легла на свое место этой весной, когда амери­канские фирмы получили подряд на строи­тельство трубопровода, по которому среднеази­атские углеводороды через Афганистан пойдут к Аравийскому морю. Именно этим стратегическим интересом объясняется недавнее подпи­сание договора о стратегическом партнерстве между США и Афганистаном, а также мощная поддержка, которую Каримову оказывает Джордж Буш.

Поэтому народ Узбекистана может умирать и дальше. Цена ему невелика, поэтому до него нет никому дела. Я был в Андижане год назад и встречался там с лидерами оппозиции. После этого мы не теряли связи. Я могу прямо заве­рить вас, что они ни в коей мере не являются — во многих случаях можно говорить, не являлись — исламскими боевиками. Они погибли, пос­кольку внешней политике США не нужны дополнительные затруднения. Нет сомнений в том, что мы услышим пару ханжеских лицемер­ных заявлений из уст Джека Стро (міністр за­кордонних справ Британії. — Ред.) /…/

Когда американский посол Джон Пернелл в прошлом году присутствовал на открытии цен­тра по правам человека в Ферганской долине, он прервал местного выступающего, начавшего критиковать репрессии властей. «Поднимать политические вопросы, — заявил Пернелл, — не разрешается».

Незабаром українське керівництво має знову постати перед нелегким вибором між проголо­шеною мораллю у зовнішніх відносинах та прагматичними інтересами. На кінець ц. р. зап­лановано візит до України президента Туркме-ністану Сапармурада Ніязова — Туркменбаші. Вже у серпні у засобах масової інформації Ук­раїни була оприлюднена заява кількох недер­жавних організацій такого змісту:

«Мы серьезно обеспокоены тяжелой ситуаци­ей с правами человека в Туркменистане. Власти налагают жесткие ограничения на гражданские и политические свободы. Независимые общес­твенные гражданские организации не могут ра­ботать открыто, а независимых политических партий просто не существует. Религиозные меньшинства находятся под строгим государс­твенным контролем. Гражданские активисты, политические диссиденты, члены религиозных меньшинств, а также их близкие становились жертвами нарушений прав человека, включая всевозможные притеснения, произвольные за­держания, пытки и жестокое обращение, а также лишение свободы в результате несправедливых судебных разбирательств. В последние годы множество диссидентов, членов религиозных меньшинств и их родственников были вынужде­ны покинуть страну. Есть основания полагать, что тысячи людей попали в “черные списки” тех, кому запрещено выезжать за границу.

Основным препятствием на пути борьбы с безнаказанностью и распространением много­численных нарушений прав человека можно назвать полное подчинение исполнительной и законодательной власти Президенту Туркме­нистана, а также крайнюю нетерпимость к лю­бым формам инакомыслия. Господствующее по­ложение “пожизненного президента” Сапарму-рата Ниязова во всех аспектах жизни страны нашло отражение в том культе личности, кото­рый создал вокруг себя самопровозглашенный Туркменбаши (“Глава всех туркмен”). Сегодня в Туркменистане нет свободы слова, свободных и независимых СМИ, свободы собраний и объе­динений, вероисповедания, на корню уничтожена свобода участия в политической жизни, преследования инакомыслящих не выдержива­ют никакой критики. Отсутствуют верховенс­тво права и прозрачность судопроизводства, а политзаключенные и узники совести содержат­ся в тюрьмах в тяжелых условиях. Правительс­твенные меры привели к развалу системы обра­зования, чему немало способствовало препода­вание государственной идеологии и культа лич­ности Президента в рамках школьной програм­мы. За последние несколько лет уровень меди­цинского обслуживания в Туркменистане ка­тастрофически упал. Два года назад власти уво­лили около 12 тысяч медработников, в 2004 го­ду еще 15 тысяч заменили солдатами срочной службы, как сообщают, чтобы сократить расхо­ды. Крайне удручающая ситуация с правами че­ловека в Туркменистане совершенно противо­речит заявлениям властей о приверженности основным принципам защиты прав человека, которые были сделаны во время подписания ря­да важных международных договоров о защите прав человека.

Таким образом, крайне необходимо, чтобы международное сообщество, в том числе лиде­ры государств, с которыми сотрудничает Тур­кменистан, обратили свое внимание на ситуа­цию с правами человека в Туркменистане и при­зывало власти сделать конкретные шаги для выполнения рекомендаций по защите прав че­ловека.

20 декабря 2004 года Генеральная Ассамблея ООН (далее ГА ООН) утвердила резолюцию, осуждающую положение прав человека в Тур­кменистане. К сожалению, прежнее украинское руководство при принятии резолюции по Тур­кменистану в ГА ООН воздержалось при голо­совании.

Мы призываем Вас выработать новую поли­тику в отношении Туркменистана, которая бу­дет отличаться от политики прежнего руководс­тва именно тем, что она ставит на первое место вопросы прав человека в Туркменистане. Мы призываем Вас воспользоваться встречей с гос­подином Ниязовым для того чтобы публично поднять перед туркменским руководством воп­росы соблюдения прав человека в Туркмениста­не.

Мы также просим Вас принять во внимание, что большая часть средств, полученные Туркме­нистаном от экономического сотрудничества с зарубежными государствами, в том числе и с Украиной, не идут на благо туркменского наро­да, а направляются на раскручивание культа личности господина Ниязова и на преследова­ние народа».

Пікантності цій ситуації вже додало кілька іс­торій у стосунках президентів України та Туркменістану.

21 червня ц. р. на вебсайті «Туркменистан.Ру» з'явилося повідомлення, що Віктор Ющенко направив поздоровлення Ніязову у зв'язку із черговою річницею обрання довічним прези­дентом. «Туркменистан.Ру» отмечало, что в поз­дравлении Ющенко “воздается должное мудрой политике Сапармурата Ниязова”. В частности, благодаря этой политике «туркменский народ продолжает успешно продвигаться вперед, до­биваясь впечатляющих успехов во всех сферах жизнедеятельности, а Туркменистан снискал большое уважение и занял достойное место на международной арене».

Оглядачі звернули увагу, що текст поздоров­лення не з'явився на офіційному вебсайті Прези­дента України, — прес-секретар І. Геращенко по­яснила, що поздоровлення було направлено осо­бисто через керівника компанії «Нафтогаз Украї­ни» Олексія Івченка.

А на початку травня О. Івченко виконав іншу цікаву місію — перебуваючи з робочим візитом у Туркменістані, вручив туркменському прези­денту український орден. Виявилося, що своїм указом Віктор Ющенко нагородив орденом Ярослава Мудрого батька Туркменбаші — пос­мертно. Атамурат Ніязов — загинув 1942 року в Осетії. Нагородження було приурочене до 60-річчя Перемоги. І в цьому випадку на офіційно­му вебсайті Президента така інформація не з'явилася.

Втім, усі ці лестощі виявилися марними. 21 червня ц. р. президент Туркменістану заявив, що Україна здійснює «небачене шахрайство». «Ви нас красиво дурите», — сказав Туркменбаші у вічі керівництву компанії «Нафтогаз Украї­ни» на зустрічі, що транслювалася по місцевому телебаченню. І зажадав повернення 600 млн до­ларів заборгованості за туркменський газ.

Наведені події однозначно свідчать, що нове українське керівництво однозначно не впорало­ся із завданням гармонійно поєднати у своєму зовнішньополітичному курсі пріоритети дотри­мання прав людини і демократичних засад із прагматичними інтересами держави. Це визнає і саме керівництво. Так, у серпні ц. р. в Секрета­ріаті Президента з'явився службовий документ (його існування спершу заперечив заступник держсекретаря М. Лубківський, але згодом під­твердив міністр закордонних справ Б. Тарасюк: «Внутрішній документ, що не є офіційним доку­ментом секретаріату президента, а тим більше, самого президента»), в якому зазначалося, що демарш щодо Куби призвів до втрат у гуманітарному плані, а подібний крок щодо Білорусі

— в економічному, натомість Україна мало що виграла від цього в плані політичному.

Поєднання «орієнтації на цінності» із «реаль-політік» — нелегке завдання для кожної держа­ви, яка прагне цього поєднання. Існує величезна загроза, що непослідовність такої політики призведе взагалі до реалізації політики «подвій­них стандартів», яку тривалий час демонстру­ють Сполучені Штати. Як риторично запиту­ють американські дослідники Іво Х. Даалдер та Джеймс М. Ліндсей: «как совместить желание США распространять демократию на “боль­шом” Ближнем Востоке с терпимостью по отно­шению к диктаторам или силам безопасности недемократических режимов, которые могут служить полезными источниками разведыва­тельных данных в борьбе с терроризмом?»

Причини провалу української спроби, здаєть­ся, полягають у тому що:

  • проголошена «орієнтація на цінності» не була спричинена суто внутрішніми переконан­нями українського керівництва, мало того, була здійснена внаслідок тиску з боку США задля досягнення власних прагматичних цілей;
  • Україна, незважаючи на величезний міжна­родний інтерес до себе і симпатії, здобуті у наці­ональній революції 2004 року, не стала впливо­вим суб'єктом міжнародних відносин і приваб­ливим прикладом, мало того, США своїми зу­силлями домоглися сприйняття нового україн­ського керівництва як «американського продук­ту»;
  • слабка економіка, пряма залежність (пере­дусім енергетична) від інших держав зробили справді пріоритетними суто економічні інтере­си;
  • «новим акцентам зовнішньої політики» Ук­раїни не передувала широка і вільна громадська дискусія, громадськість не була ознайомлена із документом, який би пояснював нову зовніш­ньополітичну лінію (наприклад, 1994 р. МЗС Південної Африки випустив такий «білий доку­мент» для обговорення в суспільстві).

Щодо останньої тези, слід особливо зазначи­ти, що досі не реалізовано Указ президента Ук­раїни «Про забезпечення умов для більш широ­кої участі громадськості у формуванні та реалі­зації державної політики». Згідно з ним, при Міністерстві закордонних справ України має функціонувати Громадська рада, завдання якої

— сприяти поглибленню співпраці Міністерс­тва з об'єднаннями громадян, органами самов­рядування та засобами масової інформації.

Згідно з положенням про Громадську раду, вона:

1. /…/ Є консультативно-дорадчим органом, який утворюється при МЗС України з метою здійснення координації заходів, пов'язаних із забезпеченням проведення консультацій з гро­мадськістю з питань формування та реалізації державної політики у сфері зовнішніх відносин України /.../

3. Основними завданнями Ради є:

  • сприяння реалізації громадянами конститу­ційного права на участь в управлінні державни­ми справами;
  • забезпечення врахування громадської дум­ки у процесі підготовки та організації виконан­ня рішень МЗС України.

4. Рада відповідно до покладених на неї основ­них завдань:

  • готує і подає пропозиції до орієнтовного пла­ну проведення консультацій з громадськістю;
  • подає пропозиції щодо строків проведення публічних громадських обговорень;
  • подає пропозиції щодо проведення консуль­тацій з громадськістю з питань, не передбачених орієнтовним планом;
  • розробляє та подає на розгляд пропозиції до плану проведення консультацій з громадськіс­тю за визначеною тематикою із зазначенням пе­реліку питань, строків та етапів, порядку опри­люднення інформації про проведення консуль­тацій та врахування їх результатів;
  • здійснює інші заходи щодо організації та проведення консультацій з громадськістю згід­но з Порядком проведення консультацій з гро­мадськістю з питань формування та реалізації державної політики, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 року № 1378;
  • опрацьовує отримані за результатами про­ведення консультацій з громадськістю пропо­зиції і зауваження з питань формування та ре­алізації державної політики у сфері зовнішніх відносин України і подає їх в установленому порядку МЗС України;
  • систематично інформує громадськість, зок­рема через засоби масової інформації, про свою діяльність, прийняті рішення та стан їх вико­нання.

5. Рада з метою виконання покладених на неї завдань має право:

  • отримувати в установленому порядку від МЗС України інформацію, необхідну для своєї роботи;
  • утворювати постійні та тимчасові робочі ор­гани (комітети, комісії, експертні групи) відпо­відно до напрямів роботи Ради;
  • залучати до своєї роботи представників МЗС України, підприємств, установ та організацій, вітчизняних і міжнародних експертних та наукових організацій (за згодою їх керівників), а також окремих фахівців;
  • проводити асамблеї, конференції, збори.

6. До складу Ради включаються представники громадських організацій, професійних спілок та інших об'єднань громадян, органів місцевого са­моврядування, засобів масової інформації.

10.  Рішення Ради мають рекомендаційний ха­рактер.

11.   Для організаційного забезпечення своєї роботи Рада може утворювати робочий орган — секретаріат. Порядок роботи секретаріату виз­начається Радою».

Все ж і досі на офіційному вебсайті МЗС не­має інформації ані про склад Ради, ані будь-я­ких інших матеріалів про її діяльність. Ба біль­ше — виявляється, що Рада таки функціонує. За повідомленням прес-служби МЗС, «7 липня ц. р. у приміщенні Міністерства закордонних справ України відбулося чергове засідання Гро­мадської колегії, що діє при українському зов­нішньополітичному відомстві. Участь у заході, що пройшов за головування Заступника Мініс­тра закордонних справ України Ігоря Долгова, взяли представники ряду відомих українських неурядових організацій.

Під час засідання відбувся обмін думками що­до ситуації на континенті та в регіоні. У ході зустрічі підкреслювалося, що поширення де­мократичних цінностей та стандартів у регіоні Східної Європи сприятиме реалізації стратегіч­ної мети України — інтеграції до ЄС. У ході об­говорення були висловлені численні пропози­ції, більшість яких заслуговують на детальний розгляд і створюють нові можливості для взає­модії українського зовнішньополітичного ві­домства та громадських організацій».

Як приватно повідомив один із учасників збо­рів, йшлося про «демократизацію Білорусі».

Що це за «відомі українські неурядові органі­зації», перелік яких тримають у таємниці? Хто і як здійснював відбір заявок на участь, адже ві­домо, що деякі заявники так і не потрапили до складу? Чи фінансуються заявлені «відомі ук­раїнські неурядові організації» іноземними дер­жавами або приватними фондами? Чи не слід у такому випадку розглядати їх (за прикладом за­конодавства США) «іноземними агентами», які здійснюють лобістську діяльність на користь ін­ших держав, що може суперечити власним інте­ресам України?

Україна — поле гри іноземних лобістів?

Справедливості заради варто сказати, що проголошений новим керівництвом зовнішньо­політичний курс отримав не тільки порції критики і сарказму. Ось як прокоментував зустрічі із українським керівництвом представник базо­ваної в США організації під назвою «Націо­нальна конференція у справах радянських єв­реїв («Організація на захист прав євреїв Росії, України, Балтії та Євразії» (NCSJ): «В беседе с министром иностранных дел Борисом Тарасю-ком мы обсудили позицию Украины в ООН, особенно в свете последних выпадов Комиссии ООН по правам человека. Среди позитивных сдвигов можно отметить тот факт, что Украина дважды воздержалась в вопросах осуждения Израиля при голосовании по пяти вопросам, поставленным Комиссией. Это особенно важно в свете предстоящего визита Президента Укра­ины Виктора Ющенко в Израиль. Мы надеем­ся, что в ходе этого визита стороны признают общность взглядов на общедемократические ценности и свободу. Цель нашего нынешнего визита в Украину и состоит не только в активи­зации работы еврейских организаций в Украи­не, но и укреплении отношения между Украи­ной и Израилем, а также между США и Украи­ной».

Показово, що вітчизняний МЗС ніяк не ко­ментував причини утримання в голосуванні ре­золюцій із осудом Ізраїлю в Комісії ООН із прав людини (отож, не витримує логіки твер­дження Б. Тарасюка, що Україна буцімто готова засуджувати порушення прав людини будь-я­кою країною, якщо така резолюція з'являється в Комісії, адже Україна є постійним членом іншої Комісії ООН — із невід'ємних прав палестин­ського народу). Ця Комісія нині стала мішенню сумнозвісної «Антидифамаційної ліги» в США (АДЛ), яка вимагає взагалі її розпуску.

Тільки за півроку діяльності нового україн­ського керівництва представники фінансованої АДЛ «Національної конференції у справах ра­дянських євреїв» (за повідомленнями амери­канської преси, президент АДЛ Абрам Фоксман отримує на рік зарплатню у півмільйона дола­рів), згідно її прес-релізів, майже щомісяця бу­ли на прийомі практично у всіх високих поса­довців. Вебсайт NCSJ заповнений фотографія­ми цих зустрічей. Водночас жодна інша країна, євреями якої буцімто «опікується» NCSJ, як свідчить її ж сайт, не приймає цих діячів. Мож­ливо, тому, що там знають, що вона не представ­ляє нікого, окрім купки функціонерів. Чому ніхто в численному штаті МЗС або Секретаріа­ті Президента не дав собі справи дізнатися, що «готує документи, публікації, звітує про регіо­нальний розвиток» така собі Маша Болотінская, яка в 1989 році ще школяркою емігрувала із Києва до США, де «заочно закінчила Нью-Йоркський університет»? Отож, можна ствер­джувати, що це Маша готує купу претензій у стилі «батогом і пряником», які вже періодично вислуховують високопосадовці від чергового візитера: «Организация “Национальная конфе­ренция” поддерживает шаги Украины, направ­ленные на отмену Поправки Джексона-Вэника. Отмена Поправки будет символизировать продвижение Украины вперед. Мы ждем от вас дальнейшей информации о планах правительс­тва по вопросам реституции.

Мы знаем, что ваше желание бороться с анти­семитизмом действительно велико. Несмотря на это, мы встревожены рядом инцидентов, про­изошедших на протяжении последних несколь­ких месяцев, в том числе, награждением газеты “Сельские вести”, опубликовавшей антисемит­ские статьи. Также нас обеспокоило выступле­ние одного из депутатов Верховной Рады, тран­слируемое по телевидению 18 марта этого года /…/ Несколько наших коллег занимаются исс­ледованиями вопросов Ближнего Востока и Из­раиля. Я знаю, что им было бы интересно услы­шать о взаимоотношениях Израиля и Украины. В заключение хочу сказать, что мы высоко це­ним близкие отношения нашей организации с послом Украины в США Михаилом Резником (цей відверто підтримував на виборах В. Януко-вича і вже відкликаний. — Ред.) и со всеми работ­никами посольства».

Щодо горезвісної поправки Джексона-Веніка, то, як стверджує оглядачка тижневика «Дзерка­ло тижня» Тетяна Силіна, «збереження поправ­ки дозволяло “підв'язувати” до обговорення її скасування багато інших проблем — аж до ім­порту в Україну американських курячих стеге­нець /…/ політично її збереження принизливе для України. З одного боку, скасувати поправку не давали надзвичайно впливові у США єврей­ські організації».

Не є секретом, що зустрічі на найвищих щаб­лях влади візитерам із NCSJ організовує міністр Євген Червоненко (пряма мова Червоненка: «Я совершенно сознательно перед выборами 1999 года поехал в Америку, умолял еврейское лоб­би, чтобы их демократы пошли к Клинтону, что­бы он поддержал Кучму»). Завжди на них при­сутній горезвісний Йосип Зісельс, голова «сіо­ністської федерації України», який як керівник «Конгресу національних громад» спритно пере­біг від В. Медведчука до В. Ющенка.

(Далі буде)
Продовження. Початок в № 6 за 2005 рік.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту