Спогади та роздуми про «національний фактор» в академічній науці (закінчення)

Більш вдалим виявився інший хід, приду­маний С. М. Гершензоном. На кафедрі біофізики працював інженером радіофізик С. Н. Храпунов, який захоплювався генети­кою й хотів поступити на заочне відділення на нашій кафедрі. Я поговорив з деканом, умовив посприяти йому в зарахуванні на спеціальність «генетика» на заочне відділен­ня. Коли його зарахували студентом-заоч­ником, я перевів його на посаду старшого інженера кафедральної проблемної лабора­торії. Правда, я був здивований тим, як лег­ко кафедра біофізики й особисто П. Г. Богач відпустили свого співробітника. Я виділив С. Н. Храпунову кращу кімнату лабораторії на 4 поверсі головного корпусу КДУ, віддав йому телефон, зібрав довкола нього групу талановитих співробітників. Він учився й одночасно робив кандидатську дисертацію про гістони. Коли закінчив біофак й отри­мав диплом, то відразу ж захистив канди­датську дисертацію. Я дав йому ще більше співробітників і спланував докторську ди­сертацію. Незабаром зробив асистентом, старшим викладачем, а потім і доцентом ка­федри. Інші співробітники лабораторії й ка­федри завжди ставили мені в докір те, що я так енергійно піклуюся про науковий ріст Храпунова. Одного разу я побачив його бра­та, який мав типову семітську зовнішність: кучеряве волосся, товсті губи, чорні очі. Виявилося, що С. Н. Храпунов по матері — чистий єврей, лише батько в нього росіянин, який і дав йому прізвище. Вражений цим відкриттям, я почав згадувати його стосунки з С. М. Гершензоном і переконався, що він підсаджена качка мого наукового супротив­ника. Саме від нього йшли найотрутніші анонімки. Наприклад, через чвари з чо-ловіком-алкоголіком і забіякою повісилася лаборантка кафедри Таня Пушенко, яку я підготував до вступу на біофак, і власне ка­жучи, забезпечив її вступ у лави студентів кафедри. Чоловік її бив, і вона з горя повіси­лася у себе в будинку. З'явилася анонімка, що я спокусив лаборантку, й вона саме через це повісилася. Велася судова справа, і з'ясу­вали, що причина самогубства — побиття її чоловіком, розлучення з дитиною, яку він забрав і відвіз до матері. Анонімка виявила­ся брехливою від початку до кінця, але, оцінюючи її стиль і деталі подій, я зрозумів, що писав її Храпунов, лаборанткою якого й була Пушенко. Тільки він знав такі подро­биці її життя, які не знав ніхто і які були вміло обіграні в анонімці.

Храпунов часто бачився з Гершензоном і доповідав йому про всі події в університеті, на факультеті й на кафедрі. Разом вони ви­робляли плани стосовно кафедри й особисто мене. За порадою С. Н. Храпунова вони пе­ретягнули па свою сторону академіка Г. Х. Мацуку, який раніше до мене добре ставив­ся. Мацука хотів, щоб президія УТГіС роз­ташовувалася не на кафедрі генетики КДУ, а в нього в Інституті молекулярної біології й генетики. Але основною перешкодою для здійснення його планів був я. Якби вдалося забрати мене з кафедри, то Президія УТГіС, рахунок на 20–30 тис. рублів, печатка й бланки, можливість керувати 30 тис. члена­ми товариства перейшли б до нього, в Інсти­тут молекулярної біології й генетики. Г. Х. Мацука організував у себе в Інституті філію кафедри біохімії, якою завідував декан фа­культету Н. Є. Кучеренко, який був другом нового ректора КДУ професора В. В. Ско-пенка. Хоча Кучеренко ставився до мене зовні терпимо, але в Академії наук України були потужні важелі впливу на нього й на нового ректора — їхнє бажання стати ака­деміками АН України. Мене все це сильно турбувало, і я обговорив способи захисту з академіком П. Г. Богачем. Він обіцяв мені допомогти.

С. Н. Храпунов інспірував скандал з аспірантом з Азербайджану Ш. А. Асадовим, який після закінчення аспірантури раптом захотів залишитися асистентом кафедри або науковим співробітником кафедральної ла­бораторії. Асадов погано знав російську мо­ву й не міг залишитися на викладацькій ро­боті. Я пропонував йому роботу за спеціальністю в інших установах, але він і чути не хотів про це — тільки КДУ. Він по­чав писати сотні скарг в усі інстанції: у ЦК КПРС, ЦК КПУ, у Раду Міністрів СРСР, УРСР й в інші — аж до ООН. Скарги Асадо­ва сильно підірвали мій авторитет перед ректором й деканом. Справа дійшла навіть до заступника міністра вищої й середньої фахової освіти, що виразив мені невдово­лення.

А Храпунов роздмухував ще один скандал усередині проблемної лабораторії, пов'яза­ний із П. З. Степаненком. Вихованець кафе­дри фізіології КГУ, він був відомий скан­дальним характером, хоча володів методами дослідження розумової діяльності пацюків і мишей, що мене тоді сильно цікавило. Взяв­ши з нього обіцянку не скандалити, я пого­дився з проханням академіка П. Г. Богача приєднати його групу з п'яти осіб до створе­ної мною на факультеті проблемної лабора­торії генетики індивідуального розвитку (у лабораторії стало 60 осіб).

Поки був живий Богач, Степаненко свої скандали гасив усередині кафедри й лабо­раторії. Однак незабаром (у травні 1982 р.) Богач помер від раку нирки. Він знав, що в нього рак нирки, що він незабаром помре, тому викликав усіх своїх найближчих співробітників й 20–30 хвилин з кожним розмовляв. У нашій розмові ми обговорили перспективи досліджень за темою «Гіпота­ламус і гени», яка його дуже цікавила. Ми говорили тільки про майбутні дослідження, ні на що більше в розмові не відволікалися. Склали програму досліджень у межах відділу фізіологічної генетики Інституту фізіології КДУ, директором якого він був. Дотепер пам'ятаю його слабкий потиск ру­ки й прощальний погляд. Обоє ми розуміли, що бачимося на землі останній раз. Через кілька тижнів він помер. Я кинув жменю землі на його труну в могилі на Байковому кладовищі, був на поминках небіжчика. Фа­культет пам'ятає цього талановитого вчено­го, лектора, організатора науки, який зали­шив глибокий слід у душах своїх численних учнів. На стінах створеного ним Інституту фізіології при Київському університеті на його честь встановлена меморіальна дошка.

Настав час розглянути мої погляди на п'ятий пункт радянського паспорта, де за­значалася національність. Кожна нормальна людина любить свою націю й тому кожного можна назвати націоналістом. Якщо хтось вважає свою націю вищою від усіх інших і ненавидить людей інших націй, таку люди­ну вважають шовіністом. Комуністи приду­мали термін «інтернаціоналіст» для маску­вання єврейських і російських шовіністів, які любили називати українця, що любить свою націю, українським буржуазним націоналістом. За своїм світоглядом я зара­ховую себе до слов'янських націоналістів, які люблять усіх слов'ян — українців, росіян, білорусів, поляків, сербів і так далі. Цей світогляд у мене виробився, коли я вив­чав історію Кирило-Мефодіївського братст­ва, Т. Г. Шевченка з його панслов'янською ідеологією. Мене обурює тевтонський, анг­лосаксонський натиск на слов'ян, через який знищено кілька десятків слов'янських народів, а нині знищують українців, росіян, білорусів, сербів. Після цього почалося «ти­хе» знищення слов'ян, під час якого вже за­гинули десятки мільйонів представників наймогутнішого у свій час і численного слов'янського суперетносу, землі якого сяга­ли Ельби. Слов'ян, які дали світу землероб­ство, тваринництво й цивілізацію взагалі, носії православ'я, найгуманнішої галузі ран­нього християнства, нині знищують грома­дянськими війнами, революціями, еко­логічною і соціально-економічною кризою, наркоманією, СНІДом, алкоголізмом, ко­ров'ячим сказом й іншими способами, при­думаними на Заході нашими геополітични-ми ворогами. Насамперед пошкоджується й знищується генофонд слов'янського супе-ретносу. От чому я зробив відкритою таємну науку наших слов'янських недругів про ге­ноцид народів, яку розробили для своїх цілей ще єгипетські жерці й вдосконалили сіонські мудреці. Цю науку в Ізраїлі назива­ють голокостом, в ООН — геноцидом, я на­звав її геноцидікою. Щоб зберегти генофонд слов'ян й інших знищуваних народів, я роз­робив спеціальну науку про охорону гено­фонду — саногенику (sanus — лат. здоровий, genesis — грец. рід, походження), що продов­жує традиції євгеніки в частині збереження генофонду людини.

С. М. Гершензон, С. Н. Храпунов й інші мої гонителі знали про мій панславізм, і як єврейські шовіністи яро мене ненавиділи за це. Як прихильники іудаїзму, вони нена­виділи мене й з релігійних мотивів.

Моя релігія — православ'я. У дитинстві мене хрестила сільська бабка, тому що в селі Каштаково, де я народився серед висла­них куркулів й їхніх дітей, не було свяще­ника. Комендант спецтабору не відпустив моїх 19-літніх батьків у с. Зирянське, де бу­ла церква, але погодився бути моїм хреще­ним батьком. Щоб одержати Боже благо­словення від священика, мене 1995 року хрестив отець Михайло у церкві Видубиць-кого монастиря м. Києва, розташованого на березі сивого Дніпра. Моїм хрещеним бать­ком став Президент Міжнародного фонду інвалідів Чорнобиля Валерій Іванович Лег­кий, а хрещеною матір'ю — його близька знайома, лікар.

Нині православ'я у світі далеко не всім до душі. Наші геополітичні вороги визнають католицизм, протестантизм, іудаїзм, іслам. Я услід за Ф. Достоєвським вважаю право­слав'я найгуманнішою релігією, що зберег­ла ідеали раннього християнства. Борці з іудейським християнством стверджують, що цю релігію розробили й впровадили у свідомість багатьох народів світу сіонські мудреці для того, щоб паралізувати їхню волю до боротьби з агресивними устремління­ми іудаїзму, який проголосив євреїв обра­ним богом народом. Головне в християнстві, стверджують вони, непротивлення злу на­сильством, духовне роззброювання, любов до своїх ворогів. Через це вони закликають православних повернутися до своєї древ­ньої рідної релігії — ведизму. Я поважаю й цікавлюсь ведизмом, однак вважаю, що не можна зраджувати своїх православних предків і на 70-му році життя міняти вірос­повідання, що проросло не тільки у свідомість, а й у мою підсвідомість. Право­слав'я, підкреслює народний депутат Ук­раїни Ніна Марковська, «...за своєю цінністю можна порівняти з сімома чудеса­ми світу, якими пишається людство». Саме світло прозріння прийшло в Європу зі Схо­ду, стверджує вона. Про західний католи­цизм ще Іоанн у своєму Об'явленні (Апо­каліпсисі) говорив, що це новий Вавилон, що впивається вином, блудом і кров'ю пра­ведників. Наше православ'я відкидає на­сильство, жорстокість, помсту.

Якщо навіть християнство розробили сіонські мудреці для того, щоб роззброїти гоїв, то двохтисячолітня історія на Русі пе­ретворила його в національну релігію східних слов'ян. Християнство збагатилося цінностями древнього релігійного світогля­ду східно-європейських слов'ян — ведизму, увібрало в себе багато язичницьких свят, повір'я, звичаї, деталі способу життя, а голо­вне — риси гуманізму, колективізму, собор­ності, властиві слов'янському суперетносу. Хоча Старий Заповіт Біблії дуже схожий на Тору іудаїзму, православні люди навчилися гідно давати відсіч своїм ворогам, вони не підставляють іншу щоку для удару. Право­славні воїни здавна славляться своєю мужністю й стійкістю в боротьбі з численни­ми ворогами. Православ'я не руйнує їхню мужність, а наповнює душі презирством до смерті, безмірною відвагою, готовністю віддати життя за Батьківщину.

Водночас відкидає егоїзм, користолюбст­во, агресивність, прагматизм, самовдоволен­ня й шовінізм. Православні ніколи не мали колоніальних імперій, рабства, прагнення до агресії, поклоніння військовій силі. Все це характерно для католицизму й іудаїзму. Жи­ти за совістю, у щиросердечній згоді з усім навколишнім світом, у колективізмі, собор­ності — так повелося в православному суспільстві. Тут ніколи не було магії золота, знатності, багатства. Краса в православ'ї — прояв божественності. Недарма такими гар­ними були й залишаються православні хра­ми, церковні пісні, ікони, живопис, що дали світу геніальних майстрів — Андрія Рубльо-ва, Феофана Грека, Діонісія.

Православний спосіб життя одухотворе­ний любов'ю до ближнього, всього живого у світі. Він вивищує людину до рівня божест­венного ідеалу, не перетворює її, як деякі інші релігії, у себелюбного прагнучого звіра, схожого до виплодка пекла. Православ'я не віддільне від патріотизму, що став уперше стверджуватися в православних країнах. Любов до Батьківщини, рідної землі — най­важливіша тема наших древніх сказань і по­ем. Згадаймо геніальні здобутки: «Витязь у тигровій шкурі», «Слово о полку Ігоревім», які не мають аналогів за силою й красою ви­раження патріотичних почуттів у світовій літературі того часу. У подібних тогочасних творах Заходу оспівувалися вірність сюзе­ренові, лицарському обов'язку, любов до прекрасних дам, у найкращому разі — до Бо­га. А в нашій літературі вже були розвинені поняття Батьківщини, Вітчизни, рідної землі, любові до них, готовності за них віддати своє життя.

Ні візантійці, ні болгари, ні русичі, ні гру­зини, ні вірмени, ні серби ніколи не ставили перед собою завдання скорити, пригнітити, знищити інші народи, підкорити собі їхню культуру, знищити їхню мову. На території Київської Русі, у Росії, СРСР знайшли за­хист і підтримку десятки й сотні націй, мов і культур. Православ'я мирно сусідить із іншими релігіями. Православні владики й правителі (за винятком Леніна, Троцького й деяких інших атеїстів) завжди допомагали ісламу, католицизму, іудаїзму й іншим релігіям у Росії й СРСР. Всі великі досяг­нення нашої країни (і колишньої Російської імперії й СРСР) — результат братньої взаємодії багатьох народів, різних релігійних конфесій. Православ'я стало якимось глибоким об'єднуючим початком, що лежить у підсвідомості, в основі єдиної духовності народів нашої країни.

Перший час у Києві я теж не розрізняв національності своїх колег. Я знав, як бага­то століть українців пригнічували поляки і євреї, не знав причини відповідних єврейсь­ких погромів, які в минулому траплялися на Україні. Особливо я був неосвічений у єврейському питанні, яке — так вже склало­ся — найбільше торкнулося мене. У Секторі молекулярної біології  й генетики носієм ідей єврейського шовінізму й расизму був Сергій Михайлович Гершензон. Вихований своїм сімейством в істинно іудейському дусі, він проводив тверду політику інтелек­туального єврейського геноциду в керо­ваній ним науковій установі, де я, як секре­тар партійного бюро, наскільки міг спочатку м'яко протидіяв. У Києві почав цікавитися, чому така розумна людина, як Гершензон, поводиться як звичайний расист. І зрозумів — вся справа в його сімейному вихованні. Його батько Мейліх Йосипович Гершензон народився в родині німецьких євреїв у Ки-шиневі 1 (13) червня 1869 р., помер 19 лю­того 1925 р. у Москві. Він закінчив приват­не єврейське училище, де всотав усі ідеї іудаїзму про расову перевагу євреїв. Зго­дом, закінчивши гімназію, він вчився в Берліні, у Московському університеті, спеціалізувався з древньої історії. Став ве­ликим істориком, філософом, дослідником російського громадського життя, перекла­дачем, видавцем. Все життя боровся з пат­ріотично настроєними колегами: М. О. Бер-дяєвим, С. М. Булгаковим, Г. Ерном та іншими. З ініціативи Гершензона вийшов у світ відомий збірник «Віхи», розкритикова­ний В. І. Леніним. Він видав книгу «Долі єврейського народу» (Петроград—Берлін, 1922), у якій відстоював ідею боговибра-ності євреїв й один із перших заклав основи сіонізму в Росії й СРСР. Його син всотав ідеї свого батька, але, за порадою своїх друзів, привселюдно відмовився від нього, після чого був прийнятий у Московський університет. Своє ім'я по батькові він змінив на Михайлович, хоча в бесідах зі мною С. М. Гершензон багато розповідав про праці свого відомого батька, про те, як він з боннами вивчав іноземні мови, а із сімейним рабином — іудейську релігію. Він говорив мені, що після розриву з батьком жив у дитячому будинку й в університет вступив без підтримки батька (наскільки це правда, я не знаю).

Спочатку я дружив з С. М. Гершензоном. Ми разом в обід пили чай, обговорювали на­укові новини. Ця дружба заважала мені як секретарю партбюро Сектора молекулярної біології й генетики відстоювати права тих співробітників українського походження, кого виганяв С. М. Гершензон з роботи. Але потім моя дружня критика С. М. Гершензона переросла в принципову боротьбу з його єврейським шовінізмом і расизмом — і ми з ним розійшлися.

Євреї проголосили себе на весь світ воро­гами фашизму. Однак багато хто з них за­тяті націоналісти-шовіністи, які розробили витончену систему расизму й геноциду підневільних народів. Їхня релігія — іудаїзм

— це найрозвиненіша у світі теорія геноциду (голокосту грецькою), яку фашисти — їхні учні й послідовники — застосували на прак­тиці в широких масштабах проти слов'ян, циган, євреїв й інших непокірливих народів. Свій крайній націоналізм євреї обожнили, додали йому релігійний імператив, виклали у своїх священних книгах. Більшість святих книг (Коран, Дамапада, Оута, Ніпата, Зенд Авеста, Ши Кінґ, Ману Баґавадґіта, Біблія) повністю перекладені європейськими мова­ми. Немає лише повного перекладу Талму­да. Крім Тори й Талмуда, третьою святою книгою іудаїзму вважається Кабала, що та­кож призначена тільки для євреїв. Перекла­ди Кабали також не повні. Чому ж євреї при­ховують зміст Талмуда й Кабали? В одній з цих книг написано: «Кожного гоя, який вив­чає Талмуд, і кожного єврея, що допоможе йому в цьому, необхідно покарати смертю» (Сангедрін, 59-а, Абода Зора, 6,8). «Роз­повідати що-небудь гою про релігію євреїв — те ж саме, що вбивати всіх євреїв, тому що як тільки гої дізналися б про те, чого вчить релігія євреїв, вони б повбивали всіх євреїв» (Книга Давида, 37).

Уривки й цитати з Талмуда й Кабали на­ведені в книзі Павла Штепи «Мафія й Ук­раїна», з якою я згодом ознайомився. Жит­тя змусило мене прочитати також багато книг з історії євреїв, релігії, історії сіонізму. Читав я Тору, Старий Заповіт і деякі книги Талмуда (наприклад, Р. А. Штейнзальц. Введення в Талмуд, 1993). Ознайомився та­кож із критикою іудаїзму, що дав Л. Сілен-ко у своїй книзі «Мага віра». Усі критики іудаїзму підкреслюють ненависть євреїв до християнства, ісламу й інших релігій. Особливо ненавидять іудеї Ісуса Христа й обзивають його, діву Марію, Йосипа лайли­вими словами. Іудаїзм виховує євреїв у крайньому шовінізмі: «Єврейський народ — єдиний обраний Богом, а всі інші народи заслуговують лише презирства й ненависті. Майно всіх народів належить єврейському народу, тому він має право відібрати його в них» (Чожен Гаміцпат, 348). «Бог заборо­нив гоям обкрадати, грабувати, обманюва­ти єврея, але дозволив євреєві грабувати, обкрадати, обманювати гоїв» (Абда Зара, 5,8). «Бог додав гою подобу людини, щоб він служив євреям. Гой — худобина в людській подобі, присвячена денно і вночі служити євреям» (Мідраш Талпіот, 225-л). «Єврей не зобов'язаний дотримуватися мо­ралі щодо гоїв. Єврей може порушити мо­раль, якщо це корисно для нього або взагалі для євреїв» (Чожен Гаміцпат, 348). «Хто не вірить у Тору, того потрібно вбити. Хто має силу, нехай уб'є мечем. Хто не має сили, не­хай знищить хитрістю» (Чожен Гамицпат, 425, 50).

Євреї не вважають жінку людиною. Якщо в синагозі хоч тисяча жінок, службу почи­нати не можна, поки не збереться 10 чо­ловіків. Дух Божий приходить тільки до чо­ловіків, а не до жінок. Всі євреї з дитинства зобов'язані вивчати Талмуд, Тору, Кабалу й засвоювати ці й схожі догми іудаїзму. Однак відкривати ці таємні основи іудаїзму гоям заборонено. «Заборонено відкривати таємні єврейські закони. Хто таке зробить, має бу­ти так покараний, начебто він зруйнував увесь світ» (Ектуп Чадаш, 171, 33). Розсуд­ливі євреї розуміють аморальність і зло­чинність іудаїзму. Багато хто з них приймає більш гуманні релігії. Наприклад, відомий німецький поет єврей-вихрист Генріх Гейне говорив: «Єврейська віра — це не релігія, а божевілля». Ціцерон називав євреїв злою руйнівною силою, Магомет — п'явками, лю­дожерами. Наполеон говорив: «Я не хочу бачити жодного єврея в моїй імперії. Я ги­дую цим найпідлішим народом». Марія Те­реза сказала, що євреї роблять все, чого со­ромиться кожна порядна людина. Дж. Ва­шингтон говорив: «Євреї шкодять нам більше, ніж вороже військо». Б. Франклін попереджав, що євреї зжеруть Америку, як­що вона їх не вижене. І дійсно, нині у США євреям, які становлять лише 3% населення, належить 15% багатств країни. Єврейські фінансисти привласнили право друкувати долари й вільно розпоряджатися ними. Їм належить право розпоряджатися золотим запасом країни, вони змінюють і признача­ють уряди й президентів Америки. Їм нале­жать основні важелі в міжнародних ор­ганізаціях і таємному світовому уряді. Тому П. Штепа називає їх світовою мафією, яка своїми щупальцями упродовж століть нама­гається обплутати всі країни. Генрі Форд вважав, що вони розпочинали всі війни. Він говорив, що війн не було б, якби 50 єврейсь­ких банкірів не тримали у своїх руках уряди багатьох країн. Відома англійська соціалістка Беатріса Веб підкреслювала, що спрага легкого прибутку є рушійною силою всього єврейського народу. Всі євреї не ма­ють ні бажання, ні здатності працювати фізично. Вони не знають, що таке суспільна мораль. Сам єврей Карл Маркс писав: «Яка духовна основа єврейства? Спрага грошей. Хто є справжнім єврейським Богом? Гроші». Єврейський письменник П. Лазар зазначав, що євреї, які не вірять у посмерт­не життя, як мусульмани й християни, не чекають нагород на небі, а жадають влади й солодкого життя на Землі. У цьому суть євреїв, які завжди незадоволені життям, не­спокійні, невгамовні. Вони щосили праг­нуть досягти свого ідеалу єдиного земного життя, не гидують будь-якими засобами й методами в досягненні своїх цілей. Усе, що перешкоджає їхньому прагненню до ідеалу, викликає в них люту ненависть. Тому єврей — вічний революціонер, збурювач спокою. М. Самуель пише: «Ми, євреї, є руйнівника­ми, винищувачами всього сущого й будемо ними завжди. Що б ви, християни, не зроби­ли, ніщо не задовольнить наших вимог. Ми знищуємо тому, що хочемо панувати у світі».

З огляду на велику шкоду, що приносить руйнівна сила євреїв, всі європейські держави свого часу виганяли зі своїх меж євреїв: Австрія — в 1420 р., в XVI й XVII сторіччях, Англія — в 1200 р., Бельгія — в 1349, 1360, 1582 рр., Голландія — в 1444 р., Португалія — в 1497 р., Франція — в 1306, 1322, 1394, 1615 рр.; Чехія — в 1320 р., Швеція — в 1814 р. тощо. Водночас євреї захоплювали владу в деяких державах або фактично управляли ними (приклад, Хазарія, Чехословакія, СРСР і Російська Федерація, США й інші).

Німецький банкір єврей Уолтер Ратенау казав: «Лише 300 євреїв, які знають один од­ного, керують частиною Європи й Америки. Вони мають у розпорядженні різноманітні засоби й способи нав'язати свою волю кож­ному уряду. Вони самі призначають спад­коємців».

Бог сучасних іудеїв — це бог Мойсея, жор­стокий і суворий бог напівдиких кочівників. Мойсей скував їх залізними ланцюгами релігійного закону, ярмом ритуалів, обрядів і правил, «око за око», «зуб за зуб» — вчив євреїв Мойсей. У часи Ісуса Христа євреї стали напівосілими кочівниками, дозріли для більш м'якого бога. І от з'явився Ісус Христос. Христос учив народ «Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас. Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить» (Євангеліє від Луки 6:27–28). «Закон бо че­рез Мойсея був даний, а благодать та правда з'явилися через Ісуса Христа» (Євангеліє від Івана 1:17). Керівники єврейського наро­ду не зрозуміли добрі поради Ісуса Христа й засудили його на смерть. У результаті не стало єврейської держави (майже на два ти­сячоріччя), був зруйнований Ієрусалимсь-кий храм, залишилася лише одна «Стіна плачу» від неї, біля якої євреї дотепер опла­кують свою непередбачливість.