Єврейське питання і націоналізація кредиту

Вся сукупність фактів, виявлених і накопиче­них російським життям від часу нібито несподіва­ної, революційної вакханалії 1905 р., з неперебор­ною очевидністю переконує російське суспільство в тому що вакханалія ця стала лише підсумком всієї тієї підготовчої роботи, яка дуже довго вела­ся в різних напрямках, але надзвичайно планомір­но, єврейсько-масонською організацією за суворо виробленою і певною програмою. Кінцевою ме­тою було абсолютне й остаточне поневолення Ро­сії й підпорядкування її єврейсько-масонському кагалу, заради основної ідеї войовничого іудаїзму — всесвітнього панування обраного народу.

Попри це, ті ж факти й ті ж явища російського життя переконали всіх, що серед заходів боротьби проти перетворення Росії на «землю обітовану», крім чисто політичних, надзвичайно важливі па­ралельні міри боротьби економічної. Це важливо, тим більше, що так зване «єврейське засилля» є не тільки результатом успіхів єврейства на ґрунті економічному, але, значною мірою, також і зазна­ченої вище загальної роботи, спрямованої на за­хоплення російського життя й російської землі загребущими руками єврейсько-масонського ка­галу.

Передчасно померлий Голова Ради Міністрів П. А. Столипін за допомогою заходів, які, на його думку, повинні були сприяти росту й зміцненню національної російської самосвідомості і які, дис­циплінуючи й загартовуючи російське суспільс­тво, робили б його здатним уміло й твердо відсто­ювати свої інтереси й інтереси держави, дуже близько підійшов до найкардинальнішого питан­ня про націоналізацію кредиту як наймогутнішого знаряддя в боротьбі з єврейством, сильним, на­самперед, грішми.

Трапилося, однак, так, що саме єврейська куля вбила його в той момент, коли питання про націо­налізацію кредиту мало постати в російському житті у всій величезній і повній найрізноманітні­шими наслідками важливості.

Тут не доречно говорити про те, чи фатальна це випадковість, чи результат планомірної роботи. Це факт, і він має бути врахований і оцінений на­лежно. Але саме тут ми маємо обов'язок звернути посилену увагу на таке ненормальне явище, неп­рипустиме ні з погляду державного, ні з погляду економічного.

Єврейство, не маючи держави, не маючи, оче­видно, ніякого політичного устрою, не прикріпле­не до землі, не займаючись продуктивною пра­цею, і водночас послідовно й неухильно витісняє російський промисловий і робітничий клас з усіх найбільш вигідних і прибуткових галузей еконо­мічної діяльності. Звідки ж бере єврейство необ­хідні для цього оборотні кошти? Питання вирі­шується дуже просто: ці засоби для єврейства дає Державний Банк, який отримує, у свою чергу, гроші як результат тяжкої й часом непосильної праці російського народу. Державний Банк, фі­нансуючи банки, захоплені насамперед і суцільно євреями, фінансує усе, що так чи інакше в житті пов'язане з банками, тобто торгівлю, промисло­вість; необхідний кредит, зрозуміло, стає єврей­ською оборотною касою, тому що єврейські керів­ники банків і торгово-промислових підприємств, у свою чергу, надають підтримку лише своїм од­новірцям, щосили утискаючи все російське. От­же, маємо якийсь зачарований, безперервний ланцюг, на одному кінці якого стоїть єврей, який тільки починає копійчану торгівлю, а на іншому — російський Державний Банк із його оборотни­ми капіталами.

Так, російський торгово-промисловий і робітни­чий клас повинен виконувати подвійну роботу, а, отже, йти на подвійний ризик цієї роботи, тобто треба прогодувати себе і дати кошти на державні потреби, а ще треба прогодувати величезну кіль­кість людей, далеких, ворожих, людей, що цурають­ся виробничої праці, а тому паразитів. Звідси — ще один висновок. Банкрутуючи у торгівлі або в іншій справі економічної діяльності, росіянин втрачає все, а головне — своє, і наносить цим збиток держа­ві, втрачає робочу силу; а єврей у такому випадку не втрачає нічого, тому що він оперував чужими грішми.

От чому будь-яка зміна політики Державного Банку у бік протилежний до зазначеного, будучи могутньою підмогою для розвитку російського економічного життя, стає, безумовно, згубною для єврейсько-масонських пожадань, тому що єврейс­тву довелося б працювати самому на себе і своїми власними засобами й силами.

Переходячи від цих загальних міркувань, які мають всеросійське значення, до часткового, яке у свою чергу абсолютно залежне від причин загаль­них, необхідно зупинитися на сумній картині еко­номічного життя Південно-Західного краю. Най­важливішим буде насамперед і неминуче — Київ.

Уже на світанку російської історії опанувати Києвом — означало опанувати золотим ключем до своєрідного казкового царства багатства. Щасли­ве географічне розташування Києва на древньому шляху «із Варяг у Греки», тобто на шляху, який поєднує Балтійське й Чорне моря, спричинило те, що, попри виняткову мінливість долі й руйнуван­ня, Київ незмінно й неухильно зростає й розвива­ється й, безсумнівно, стане не тільки третьою столицею, а й головним містом південної й серед­ньої Росії. Це значення Києва не могло, звичайно, вислизнути з-під уваги євреїв, і вони ще з часів мало не довеликокняжих зі змінним щастям, але завзято й постійно намагалися опанувати Києвом; не тільки заради торгового його значення, а й як цитаделлю войовничого Ізраїлю, яка могла б по­тім стати столицею «землі обітованої». Існують навіть науково нібито обґрунтовані твори*, де ав­тор доводить, що Київ — місто споконвіку єврей­ське, що Дніпро — це єврейська ріка, й що Пів­денна Росія зокрема — «земля обітована». Згід­но із цим, євреї неодноразово майже остаточно захоплювали Київ, але завжди, завдяки специ­фічним негативним національним особливостям, були вигнані під впливом спалахів народної не­нависті. Необхідно, однак, зазначити як загаль­не правило, що так звані «погроми», незважаю­чи на нібито нищення євреїв, насправді завжди призводили до ще більшого зміцнення й збага­чення євреїв. Пояснюється це вкрай просто. Психологічний момент — безпосередньо за спа­лахом народного гніву неминуче йдуть докори сумління і допомога «жертвам». Тим часом ці «жертви», передбачаючи наростання народної не­нависті, у рішучий момент з геніальною передбач­ливістю ховають все більш-менш цінне в недосяж­ні для юрби місця, найчастіше в тих самих жаліс­ливих «погромників», рухому власність перево­дять за межі місцевості, де мають пройти погроми, і до «дня розплати» залишаються лише деякі побутові речі, цінності й речі чужі. Після «катастро­фи» євреї, звичайно, відкладають платежі, банкру­тують і т. д., з «незалежних обставин», але нас­правді здобувають удвічі більше порівняно із тим, що в них було, тому що не заплатити борг — це набути капітал. Приклад 1905 року особливо в Киє­ві, більш ніж наочно підтверджує правильність усього сказаного. Можна вказати в Києві не один десяток єврейських «фірм», які розорилися, ніби­то після погрому 18 жовтня (євреями ж і зробле­ного), але потім відродилися з подвоєним акти­вом. Немалу, якщо не головну, роль у цьому відіг­рали банки, тобто по суті знову ж багатостраж­дальний російський Державний Банк.

Якщо уважно вдивитися у різноманітне єврей­ське майнове володіння у Києві до 1905 року й у цей час, то нас вразить величезне зростання цього володіння, зовсім неймовірне і незрозуміле, якщо взяти до уваги, що після 1905 року минуло всього вісім років. Тепер офіційно єврейські маєтки — найкращі в Києві; вони мають щонайменше чотири газети проти однієї російської; вся торгівля хлі­бом, лісом, будівельними матеріалами, цукром, аптечними товарами й мануфактурою неподільно перейшла в руки євреїв; банки, усі можливі акціо­нерні й посередницькі підприємства — у руках єв­реїв. Завдяки цьому, багато органів адміністрації так чи інакше обплутані впливом єврейського гіп­нозу; учбові заклади переповнені «добірною» єв­рейською молоддю, не враховуючи спеціалізова­них закладів для євреїв: художні, музичні, зуболі­карські, акушерські, комерційні, технічні тощо заклади «з правом проживання»; всі вільні профе­сії переповнені євреями; євреї навіть починають будувати, як це не неймовірно, церкви православ­ні... Необхідно зазначити ще одне вкрай цікаве явище. У Києві існує особливе і юридично вкрай своєрідне явище: поіменне володіння нерухомою власністю. Чи відомо це київській адміністрації, ми не знаємо, але фактичний стан речей такий, що в той момент, коли буде виявлена горезвісна «рів­ноправність», адміністрація буде здивована і пригнічена кількістю власності, яка опиниться вже у відвертому володінні євреїв.

Підсумовуючи все сказане й прийнявши до ува­ги племінні й релігійні особливості євреїв, їхню неймовірну згуртованість і повну нездатність до асиміляції, що обумовлює повну відокремленість. цього племені від всіх націй земної кулі, ми поба­чимо, що через ці причини, єврей (хто б він не був і де б він не був) завжди й за будь-яких умовах за­лишиться євреєм. Вкрай своєрідна й, з позиції всіх культурних націй, аморальна етика євреїв ро­бить те, що все, чим вони так чи інакше опанову­ють, завжди приречене на руйнування й занепад. У цьому останньому випадку, якнайповніше панує зоологічний закон, який керує життям пара­зитів взагалі. Харчуючись чужими життєвими си-.лами й соками, паразити руйнують джерело цих сил і соків, а потім, коли живильне середовище по­чинає вмирати, паразити переселяються на нове живе місце. Вся історія євреїв — живий і наочний приклад правильності цього закону.

До цього потрібно додати, що євреї, у прагненні підкорити собі арійський світ, завжди були й мог­ли бути тільки революціонерами, завжди йшли й не могли не йти проти установ, вироблених арій­ською культурою.

Що стосується Росії й Києва, то, програвши гру відкритою силою, євреї аж ніяк не відмовилися від своїх планів. Вони змінили лише тактику й за­мість війни відкритої проводять війну підпільну, присипляючи увагу суспільства, посилюючись і готуючись до нової, можливо, більш злісної й лю­тої атаки. Цього разу, якщо російське суспільство не отямиться вчасно і не прийме належних мір, ми побачимо нові, сильні й зорганізовані революцій­ні кадри там, де, очевидно, найменше можна було б цього чекати, тому що, повторюю, єврей зміни­тися не може, тому що найменша зміна в єврей­ській етиці була б рівносильна національному са­могубству, на яке євреї, звичайно, не підуть.

Вказані вище особливості стосуються винятко­во єврейської народності і більше ніде й ні в кого зі всіх інших народів не повторюються, освячені особливим релігійним кодексом — Талмудом. Та­ким чином Талмуд, освячуючи найвищим релігій­ним авторитетом все те, що суперечить загально­людській моралі, робить єврейство саме тим, чим воно є, будучи до того ж дивно пристосованим до всіх, навіть дрібних, особливостей саме паразитарності.

Не маючи змоги перелічити тут всі розгалужен­ня суспільної й інтелектуальної діяльності, де проникнення євреїв позначається завжди й з не­минучим результатом розпусти й руйнування, зу­пинимося лише на деяких.

Немає потреби повторювати те, що з фатальною неминучістю встановила історія всього людства, а саме, що армія сильна, перейнята наскрізь свідо­містю національної честі й обов'язку, армія, на яку •покладений священний обов'язок віддавати жит­тя на захист не тільки інтересів, а й існування дер­жави, не має сумніву, що армія в державі — це все, це основа культурного й усякого іншого розвитку. Здавалося б, нація, що йменує себе не тільки пере­довою, але претендує навіть на особливу обра-ність серед всіх інших людей, повинна була б по­давати всім іншим приклад саме військової доб­лесті й честі. Але коли мова йде про євреїв, то ні на мить не можна забувати трьох основних поло­жень: 1) євреї не мають своєї батьківщини, тобто захищати чуже вони не мають ніякої потреби; 2) євреї, як нація, якій, за їх вченням, належить увесь світ, аж ніяк не має розтрачувати свої сили; навпа­ки, їм значно вигідніше, щоб воювали між собою інші (їхні підлеглі) для того, щоб результати пере­моги діставалися їм як владикам; 3) захищаючи іноплемінника, єврей, за своїм вченням, чинить тяжкий, непрощенний гріх проти Ізраїлю, відтер-міновуючи у такий спосіб прихід торжества Ізраї­лю і його Царства. А, оскільки, етика євреїв амо­ральна, зрозуміло, що, пропорційно до важливості військової справи і військового обов'язку, вони послуговуються обурливими й аморальними спо­собами, щоб цього обов'язку уникнути. Життя, факти й цифри невблаганно і з вбивчою ясністю підтверджують справедливість цього, та й бути інакше не може, бо висновки із загальної сутності єврейства можуть дати тільки такі факти й цифри. Недобір єврейських новобранців становить як правило 40%, у періоди ж, коли в державі починає «пахнути порохом», недобір сягає, звичайно, 70%. Потрібно при цьому не забувати, що недобір цей не через непридатних, а через доблесних синів, які ухиляються від військового обов'язку Ізраїлю. Способи ухилення, які практикують євреї, — це нечувані й майже невідомі іншим націям амораль­ні прийоми. Перше місце посідають всілякі калі­чення: проколювання вушної перетинки, штучні більма, штучні гнійні рани, щеплення парші, ви­вихи суглобів тощо — цілий арсенал. Існують на­віть особливі фабрики «нездатних», де оперують особливі лікарі-фахівці й фельдшери. Існує ціла дотепно придумана система звільнення з госпіта­лів, куди направляють на огляд підозрілих хво­рих. Усе це коштує євреям, звичайно, величезних грошей. От невеликий приклад. «Щоб припинити ухилення євреїв від виконання військового обов'язку, якого вони уникають усілякими засоба­ми, — 1886 року був виданий закон, за яким за єв­рея, який не з'явився на службу у військо, неза­лежно від особистої його відповідальності, накла­дається у великому розмірі грошовий штраф на родину, до якої належить єврей, що не з'явився для військового обов'язку. Незважаючи на таку міру, за час існування закону в одній тільки Вілен-ській губернії зазначений грошовий штраф накла­дений на 3500 єврейських сімейств у кількості 900 тис. рублів за те, що члени цих родин не з'явилися для відбування військового зобов'язання й ніде не знайдені» («Разведчик». — 1905 р. — № 930). А скільки не з'явилося в інших губерніях і чи стяг­нений цей штраф, — урядове повідомлення про це мовчить. Отже, майже мільйон рублів лише на од­ну губернію! Хто ж заплатив ці гроші, якщо вони заплачені? Звичайно, заплатив російський народ й, між іншим, коштами свого Державного Банку.

Ми повторюємо й настирливо вказуємо на те, що євреї своїх грошей не мають, тому що не займа­ються працею, яка дає гроші як еквівалент роботи. Але крім того, що російський народ заплатив за євреїв мільйон рублів в одній лише губернії, той самий російський народ мав покрити недобір за 3500 єврейських сімейств натурою, тобто людьми, тому що недібраних євреїв замінили російські мо­лоді люди, тобто 3500 російських сімейств втрати­ли працівників. Врахувати збиток тут вкрай важ­ко, але за таким розрахунком збиток населення становитиме вже не один мільйон рублів, крім повної злочинності факту як такого.

Але певна частина євреїв все ж в армію потрап­ляє і, здавалося б, що єврей, ставши нарешті сол­датом, буде вже робити те, що роблять і всі солда­ти в мирний і воєнний час. Але склад єврейського характеру і єврейської душі змушує євреїв бути вірним собі і тут. Роздивимося «службу» євреїв у мирний та у воєнний час.

У мирний час, як відомо, євреї, яких призивали, винаходять усілякі виверти, щоб вислизнути з-під військової служби. В окружних судах з цього при­воду зберігаються тисячі справ. Вони тікають за кордон, підробляють метрики, переховуючись під чужими іменами, вдаються до всіляких видів по­калічення тощо. А ті, які перебувають у війську, часто через вдавану нездатність або завдяки ін­шим вивертам потрапляють на нестроєві посади: у майстерні, у хор, особливо, якщо капельмейстер з євреїв і т. д. Але ті, які залишаються у лавах, за рід­кісними винятками, спричиняють безпосереднім начальникам стільки турбот і зусиль для навчан­ня, що у дні огляду вищим начальством, ротні ко­мандири намагаються позбутися цих повсякчас­них недоучок на ту денну службу, на яку в дні ог­ляду визначена відома кількість людей.

Переходячи тепер до воєнного часу, вкажемо якою мірою тоді володіли євреї громадянським обов'язком і патріотизмом, і як вони багато проли­ли своєї крові за батьківщину, яка їм дала приту­лок. От факти.

Під час Севастопольської війни на службі в Азовському полку (це точно відомо), було тільки три єврейські солдати: два з них були музиканта­ми, а третій у слюсарні. Інші, які значаться у спис­ках полку, відзначені були в далеких госпіталях. Майже така ж ситуація і в інших полках Крим­ської армії. Навіть матроси, яких застала війна в Севастополі, симулюючи різні хвороби, втекли в Миколаївський військовий госпіталь, про що була велика стаття в збірнику «Разведчик» (див.: Кн. XVIII. — С. 108, 1902 р.).

Під час польського заколоту (1863–1864 рр.) солдати-євреї виявили себе ще кращими патріота­ми, ніж у попередні війни. Вони в той час не тільки ухилялися від військового обов'язку у кількос­ті від 50% до 70%, а, ті, хто залишився в полках, на­віть утікали зі своїх частин при сутичках із поль­ськими бандами, часто для того, щоб передати во­рогу інформацію про кількість і рух наших військ. Завдяки цьому іноді польські зграї вислизали саме тоді, коли наші війська оточували їх у лісах або в інших місцях стоянки банд.

Під час Російсько-турецької війни (1877-78 рр.) євреї, що були в полках Південно-Західного краю, при оголошенні війни, у першу ж ніч бігли зі сво­їх частин та й то в такій кількості, що залишилося не більше 20-30 чоловік на полк, а за Дунай із цього числа перейшли тільки одиниці, а інші роз­біглися під час руху по дорозі й на нічлігах. От що пише про втечі євреїв з армії полковник П. Т. Гловацький (див. «Разведчик», № 50 за 1891 р.): «Один із командирів полків у загоні Цесаревича Олександра доповідає Начальнику Штабу, що з його полку в останню ніч втекло 15 єврейських солдатів і що тепер у нього в полку залишилося два євреї. Присутній при цьому інший командир полку тільки посміхнувся. Генерал Ванновський, звернувши увагу на цю посмішку, запитав:

—Чого ви посміхаєтеся?

—У мене, Ваше Пр-ство, ще до Румунії розбігли­ся всі євреї...

—Як же Ви доповідали у своїх рапортах, що у Вас тікало то два, то три?

—Це залишки, Ваше Пр-ство».

«Ця втеча, під час руху до Дунаю, тривала кож­ного дня у всіх частинах армії. На кожному пере­ході, під мостами й у кущах підбирали зброю й амуніцію, а з приходом на ночівлю не дораховува­лися євреїв».

Схоже явище повторилося й у 1904-1905 рр.' Під час війни з Японією. Втікали за кордон, втіка­ли з полків, масово здавалися в полон і зраджува­ли. Факти, що стосуються євреїв і їх поведінки під . час Японської війни, прекрасно, втім, усім відомі й занадто збережені в усіх у пам'яті, щоб про них знову говорити.

Оскільки будь-яке явище в житті держави, схо­же до розглянутого, безсумнівно й неминуче відоб­ражається на цьому ж житті насамперед економіч­но, тобто переводиться зрештою на гроші, то не-. важко зрозуміти, який колосальний пролом у дер­жавному бюджеті влаштовує щорічно єврейська військова доблесть. Ми намагаємося зрозуміти, то­му що підрахувати цифру грошей, скільки коштує єврейська військова доблесть, досить важко. Необ­хідно також пам'ятати, що оскільки баланс держа­ви пролому не зазнає, то, мабуть, втрата на євреях. має бути покрита російським народом, який втра­ту цю покриває двічі: один раз у вигляді контрибу­ції за задоволення співжиття з паразитами, а потім на поповнення збитків у скарбниці, через тих пара­зитів, через необхідність виконання опису витрат. Тепер потрібно й навіть необхідно знову повто­рити те, що сказано на початку, а саме те, що євреї живуть, влаштовують свої фінансові операції за рахунок Державного Банку. Якби Державний Банк провадив тільки російську національну по­літику, якби кредит у ньому був тільки національ­ним, як це й має бути, то... хоча це може здатися парадоксальним, і єврейська військова доблесть набула б, можливо, інших форм, і, принаймні, оп­лачував би її не російський народ. Можливо, наці­оналізація кредиту й необхідність, тому оплачува­ти збитки за свій вже рахунок спонукала б євреїв задуматися над необхідністю настільки жагуче очікуваного російським народом їх «виходу» з російської землі.

У першій частині цієї статті я намагався підійти до основної теми тільки синтетично (наведен­ням). Ті моменти і сфери життя держави, де може виникати питання про національний кредит або про націоналізацію кредиту, як завгодно, так само різноманітні, як різноманітне життя. Але картина ненаціональної політики Державного Банку всю­ди буде та сама, усюди наш народ-годувальник бу­де в дивній ролі пасинка, з перспективою за «тер­піння» стати «отаманом», а в найкращому випад­ку — дочекатися прощення гріхів на тому світі.

Необхідно сказати, що, якщо в питанні про наці­оналізацію кредиту я висунув на перший план єв­реїв і ніби випустив з уваги інших інородців, які проживають і працюють на землі державного на­роду російського, то відбулося це з причин, зовсім незалежних ні від мене, ні від моїх особливих сим­патій до «народу обраного». Справа в тому, що єв­реї всюди, де тільки вони є, незалежно від кількос­ті їх, самі себе ставлять у різко виняткове й різко шкідливе становище. Така їхня етика й віровчен­ня, такі вони самі, а я лише констатую те, що бачу й знаю, і що констатує саме життя.

Переходячи тепер до питання про національний кредит, необхідно нам домовитися про самий об'єкт (предмет) розмови. Так нещасливо склало­ся, що «національний кредит» для нас ще дотепер є настільки незвичайним, майже недосяжним, безкарність антинаціональної політики Державного Банку настільки заброньована, що про будь-який вплив суспільного контролю на цю політику сус­пільної думки, певне, не може бути й мови. Все це разом узяте й створило можливість не тільки ого­лошувати ідею національного кредиту ідеєю «ди­кою», а й бравірувати цим. Крім усього цього, на­ша преса, яка майже суцільно перебуває в руках євреїв або залежна від них, щосили намагається «обробляти» суспільну думку в тому абсолютно безсовісному сенсі, що ідея національного кредиту висувається і представниками «реакції», як спосіб гноблення стражденних нібито інородців і як спосіб чисто своєкорисливий. Тому ми й вирі­шуємо взятися за завдання у міру слабких наших сил, пояснити цю шкідливу, антидержавну й анти­національну оману.

Що ж таке національний кредит. Якщо, не вдаю­чись у непотрібні тут наукові деталі й формули, прийняти за загальне основне й незаперечне поло­ження, що гроші — еквівалент праці, що вся праця населення переводиться на гроші й грішми здобу­вається, то звідси зрозумілі будуть два такі поло­ження: 1) кредит буде нічим іншим, як підмогою для праці на придбання знарядь, що поліпшують і полегшують працю, а, отже, і збільшують продук­тивність, і 2) підмога, тобто кредит, повинен бути спрямований саме туди, де працю слід поліпшити якісно або кількісно, і тим, хто найбільше і щонай­краще трудиться. Далі. Тому що Державний Банк (скарбниця) є лише центральним пунктом, куди стікаються гроші як результат (еквівалент) націо­нальної праці, то й кредит у цьому Банку не можна трактувати як особливе благодіяння, а лише як по­зичене народом з його ж накопичених запасів, за рахунок майбутньої праці. Як бачите, тут починає вирисовуватися, крізь туман всілякого недомислу й несумлінності, справжній вигляд національного кредиту. Істотною умовою кредиту, а особливо на­ціонального, у вигляді окресленої нами його схеми й суті, повинні бути: доступність і можлива деше­визна. Це означає, що всякий, хто трудиться й свою працю вносить у загальну суму добробуту держа­ви, цим самим здобуває право на допомогу держа­ви. Далі. Це означає, що прямою й головною тур­ботою держави повинне бути прийняття всіх мір до того, щоб кредит обходився нації наскільки можливо дешевше, був би обставлений наскільки можливо зручними й вигідними умовами, і щоб він у жодному разі не йшов на підтримку всього то­го, що шкодить нації або її праці. Таким чином, тут ми робимо ще крок уперед до з'ясування справ­жньої суті національного кредиту. Справа в тому, що працююче й працездатне населення держави має першочергове право на кредит. Щоб тепер хоч трохи схарактеризувати тих, які мають законне й переважне право на кредит, ми пропонуємо згада­ти про землю, про те, що наша Свята Русь й «хліб» — синоніми, ми пропонуємо згадати «годувальни-ка-орача», запрошуємо подивитися, хто він, що він, уявити собі його тяжку, майже каторжну пра­цю і... і... сказати, яким кредитом користується цей годувальник? Картина вийде настільки жахлива, що не тільки політики Державного Банку, а й самі стіни цієї установи повинні б почервоніти від со­рому. Далі. Прямою першою турботою держави є те, що національний кредит сам повинен шукати місця для свого застосування. Отже, всякий росій­ський торговець, робітник, а щонайперше «годувальник-орач», повинен мати національний кре­дит саме там, на тому самому місці, де він працює, а не ходити по гроші за сотні верст із гіркою пер­спективою грошей цих ще й не отримати. Держава зуміла легко й вільно обплутати всю країну ощад­ними касами. Нехай же вона обплутає її такою ж мережею національних ощадно-позичкових кас. І в той день, коли здійсниться така законна й елемен­тарна націоналізація кредиту, — країни впізнати не можна буде. А якщо у жили народного економіч­ного організму увіллється свіжа й здорова кров на­ціонального кредиту, то... боротьба з паразитами набуде іншого вигляду... Де голод, слабість, неуц­тво, безпорадність, — там і паразити. Заберіть це все — і паразитів як рукою зніме: самі підуть. Осо­бисто ми думаємо, що чи не тому ці абеткові істи­ни так сходу й іменують «дикими ідеями» і так ре­тельно маскують, що запровадження їх у життя оз­начало б відродження країни, звільнення від воро­жого, чужерідного ярма, а це у свою чергу означа­ло б, що безвітчизняні, чужі мікроби повинні були б шукати поживи в іншому місці або загинути... Те, що ми дотепер відкрили в схемі національного кредиту, далеко ще не все. Тепер йтиметься про серйозне й, можливо, найважливіше питання — про посередництво. Справа от у чому. Наприклад, селянину для поліпшення господарства, потрібно купити плуг, а на цю операцію йому потрібен кре­дит. За умовами сучасності, тобто при відсутності правильного «національного кредиту», селянин позичає гроші у «місцевого» єврея за «божеський» відсоток, що у найкращому разі становитиме 24% й, таким чином, ще не маючи ні знаряддя, ні ре­зультатів його застосування, селянин вже має зби­ток у своєму бюджеті принаймні на 15%. Звідки ж взяв гроші благодійник-єврей? Минаючи дві-три проміжних, знову ж єврейських, інстанцій, ми дій­демо неухильно до якогось «банку», а звідси до Банку Державного — рукою подати. І от вам схема сучасного «національного» (тобто єврейського) кредиту: Державний Банк дає гроші банкам за 5% більше 6%, а ці ж гроші опиняться в мужика за 24%. Виникає питання, чому, яким правом, і в ім'я яких ідей «проміжні інстанції» заробили, не пра­цюючи, 18% чистого прибутку тільки за те, що пе­рекинули кілька разів з кишені в кишеню гроші, які належали по суті тому ж мужику? Якщо охопи­ти навіть швидко всі галузі праці, від яких кредит відділений цілою мережею всяких «посередників», і порахувати оригінальні «заробітки» всієї цієї жа­дібної, хижої й безсовісної армії, то можна жахну­тися від тієї маси крові, що висмоктується з народ­ного організму. Але найцікавіше й найжахливіше те, що рішуче ніхто й рішуче нічим не в змозі виправдати цього колосального абсурду, цього явного й відкритого грабежу тому що назвати це по-іншо­му — неможливо. Не менш жахливе й те, що ніко­му в голову не приходить цю хижу армію обеззбро­їти й знешкодити, нікому в голову не приходить, що зі знищенням цієї посередницької армії прибу­ток самого Державного Банку зріс би до неймовір­них але абсолютно закономірних і законних розмі­рів, а це у свою чергу вплинуло б позитивно на зде­шевлення й зручність кредиту. Якщо при цьому лопнуло б трохи надмірно «дутих підприємств», то на життя це вплинуло б так само благотворно, як впливає природний розріз всякого нариву...