«Самоврядування і козацтво — запорука державності»

Віталій КАЛЕНЯК, Сергій ЛАЗАРЕНКО

Каленяк Віталій Петрович

Народився 17 жовтня 1947 року в селі Могильному Гай-воронського району Кірово­градської області, укра­їнець, православний. Виріс у сім'ї робітників.

Після закінчення 11 класів середньої школи 1965 року вступив у вище командне училище, яке закінчив у 1969-му, Військову кадемію ім. Фрунзе — в 1979-му, ака­демічні курси командирів дивізій в 1980 році та в 1986 році — вищі офіцерські курси «Постріл». 1998 року закін­чив Донецьку державну академію управління.

Прослужив у повітряно-десантних військах від командира парашутно-десантного взводу до ко­мандира об'єднання (1969–1994 рр.). Військове звання — полковник.

1994 року створив і очолює охоронну фірму «ВВВ». У лютому 1997 року його обрано Отаманом Кальміуської паланки Українського козацтва та Президентом федерації служб безпеки офіцерів спецвійськ.

1998 року призначений Генеральним хорунжим, потім Першим заступником Гетьмана Українсько­го козацтва — Головним отаманом.

У червні 1999 року об'єднав козацькі підрозділи 15 областей України і був обраний Верховним Ота­маном Азово-Чорноморського козацького війська. Указом Президента України 23 січня 2001 року призначений Секретарем Координаційної Ради при Президентові України з питань розвитку ко­зацтва України, від 7 липня 2005 року — Верховний Отаман Всеукраїнського козацького війська.

Брав участь у підготовці проекту Національної програми відродження та розвитку Українського козацтва на 2002–2005 рр.

Культурне і духовне відродження України, фор­мування соціального престижу знань та інтелекту­ального потенціалу кожної особи як найвищої соціальної цінності — проблеми, які постійно тур­бують Верховного Отамана Всеукраїнського ко­зацького війська, директора Українського військо­во-козацького інституту ім. Великого князя Свято­слава, професора Міжрегіональної Академії уп­равління персоналом, доктора економічних наук, академіка Каленяка Віталія Петровича.

В. П. Каленяк нагороджений 34 нагородами, зо­крема нагородами Збройних сил, Київського Пат­ріархату, Українського козацтва, орденом Архист­ратига Михаїла, «За заслуги» 3-го ступеня та ін.

Лазаренко Сергій Жоржийович

Народився у березні 1959 року у Донецькій області.

Трудову діяльність розпочав на підприємствах, що забезпечують розробку, впровадження та виготовлення спеціального електрон­ного обладнання для потреб обо­ронно-космічного комплексу «Топаз». Далі служив у правоохорон­них органах України: прокурор районів у Донецьку, співголова у міжнародній організації Світовий Конгрес українських юристів, пре­зидент Науково-правової корпорації «Спектр», заступник Голови Фонду державного майна України.

Заслужений юрист України, доктор юридичних наук, професор, академік Міжнародної академії інформати­зації та Міжнародної академії проблем безпеки, оборо­ни та правопорядку.

Автор наукових досліджень у галузі розкриття методик впливу польових енергій, праць про особливо важкі зло­чини проти особистості на замовлення, біоенергоінфор-маційні технології, а також автор практичних економіко-правових студій у сфері оренди майна, удосконалення правової сфери обліку державного майна (спільно з комісією п. Семенюк В. П.), приватизації та корпоративного управління. За критику недосконалих правових схем попередньої влади отримав догану від Л. Д. Кучми.

1997 року розробив правові основи, структуру та нор­мативні акти функціонування Служби економічної без­пеки (громадського контролю) при Президентові Ук­раїни, що існує і нині та підтримана РНБО України у серпні 2005 року.

Розробив положення та правові документи і заснував 1998 року Спілку козацьких організацій України. Унікальність цього козацького громадського конфедера­тивного утворення дало змогу зберегти самостійність ко­зацьких організацій та об'єднань, взяти під жорсткий контроль координацію дій. Член Ради Українського ко­зацтва при Президентові — Гетьмані України.

Голова від України в постійній міждержавній коорди­наційній Раді козаків Білорусі, Росії та України. Генерал козацтва України.

С. Ж. Лазаренко — лауреат міжнародних нагород «Слов'янська Слава» та «Свята Софія» в Міжнародній іміджевій програмі «Лідери ХХІ століття», лауреат міжна­родної премії ім. маршала Г. Жукова, нагороджений Гра­мотою КМУ, «Знаком Пошани» ФДМУ, кавалер орденів «Червона Зірка», Нестора-літописця, Різдва Христового, «За церковні заслуги», Ільї Муромця, Преподобного Ага-піта Печерського, «Козацька Слава», «Козацька честь», «За розбудову України», «За відродження козацтва», Отамана Платова 2-го ступеня, Данили Галицького 2-го ступеня та багатьох інших.

— Нова українська історія часом змушує думати над потребою пе­реосмислити орієнтири державно­го будівництва, його ідеології. Ви представники чи не найпатріо-тичнішого прошарку суспільства — українського козацтва, як вва­жаєте, куди слід рухатись?

Віталій Петрович: — Вироблення концептуальної ідеології є не­обхідною умовою розбудови держави та її розвитку в майбутньому. Кожна держава і кожен народ розвиваються не осібно, а разом зі своїми історич­ними й етнічними сусідами.

Іноземні експерти наполегливо штовхають Україну на периферію світового господарства, до ринкового фундаменталізму. Не може інозе­мець, якщо він не зрадив свою батьківщину, бути патріотом Ук­раїни... В «Універсалі» Миколи Міхновського сказано, що усі лиха українського народу від того, що він до останніх часів не поглядав на свою справу національно, а тільки соціаль­но; він не мав ідеалу самостійної Ук­раїни... Не розуміли українці голо­вної умови національного життя, що треба бути державно незалежною нацією, бути не рабом, а паном собі і своєї долі, щоб лаштуватися на своїй території за власними вподобаннями.

— Нині дедалі швидших обертів набирає патріотичний козацький рух. Чи спроможне сучасне ко­зацтво стати тією силою, яка ви­чавить з українця раба і облаштує, нарешті, саме українську дер­жаву?

Сергій Жоржийович: — Нині в Ук­раїні зареєстровано понад 100 по­літичних партій, а ще майже 64 тис. громадських організацій, серед яких козацьких організацій понад тисяча. Кількість останніх, до речі, майже така сама, наприклад, як кількість вищих навчальних закладів в Ук­раїні. Козацькі об'єднання почали активно реєструватися після прого­лошення незалежності України. Зре­штою, державна влада звернула ува­гу на цю активну і патріотично нала­штовану частину корінного населен­ня і зробила все, аби з одного боку взяти під ретельний контроль цей патріотичний рух, а з другого — не дати можливості цивілізовано його розвивати на користь державі і лю­дям.

Провладний прошарок верхівки ко­зацтва, якому до інтересів українства і козацтва не було діла, почав викорис­товувати козаків у своїх корисливих комерційних цілях. Не секрет, що дух патріотично налаштованих козаків здебільшого зосереджений у невелич­ких містах. Саме там найбільш сутуж­не економічне буття українського лю­ду, високий патріотизм, а ще щирість і довіра, на фоні невисокого освітнього рівня. На цьому і зіграли — козацтво у період свого відродження було по­ставлено у дуже жорсткі умови вижи­вання. Відсутність підтримки з боку держави штовхнула козаків у сторону «меценатів-добродіїв», які мали влас­не бачення функцій і можливостей козаків.

Ідею відродження козацтва політи­ки використали у своїх цілях на шля­ху до владного Олімпу на основі відродження національної ідеї. Утім, не стояли осторонь і деякі науковці, які використали попит на досліджен­ня історії козацтва. Історико-попу-лярна література на тему козацтва позитивно вплинула на українство — підняла духовність та самосвідомість, самоіден-тифікацію населення, але водночас, — за історією України, її волелюбного козацтва приховувалась неефективна внутрішня політика влади, яка на тлі ейфорії незалеж­ності України прийшла до державного керма, використовуючи лозунги незалежності, своїми амбіціями ігноруючи фахівців-патріотів. Не маючи глибоких знань та умінь, вони не зуміли скерувати владний апарат на справжнє відродження України.

На часі розробка Державної кон­цепції козацтва з визначенням його правового статусу. Національне ко­зацтво спроможне боротися з ко­рупцією, хабарництвом, прозорістю кордонів, нехтуванням законності з боку чиновників різного рангу, дбати про охорону історичних пам'яток, підприємств і бізнесменів, впровад­жувати в життя національну ук­раїнську ідею.

— Але ж для такої діяльності не­обхідна відповідна база. І не тільки законодавча, а й освітньо-фахова. Чим щодо цього може похвалитися або пожуритися козацтво?

В. П.: — Безумовно, база необхідна. Саме тому вже сьогодні успішно діє Український військово-козацький інститут (УВКІ, МАУП, Київ), де на­вчають таких спеціальностей, як аг­рарна і військова справи, менедж­мент і безпека підприємницької діяльності, самоврядування і уп­равління територіями. Ті козацькі організації, які опікуються розвит­ком свого регіону, дбають про своє майбутнє, мають можливість відібра­ти найкращих абітурієнтів і скерува­ти їх на навчання до УВКІ за своїми рекомендаціями.

Крім того, розробляються програ­ми для підвищення кваліфікації та навчання козаків усіх рівнів, аби освіту здобувала не тільки козача мо­лодь, а й досвідчені та мудрі козаки. Аби досягти взаєморозуміння та використати колективний підхід до визначення шляхів майбутнього ко­зацького буття, в УВКІ щоп'ятниці відбуваються відкриті для всіх ко­заків України засідання, де обгово­рюють нагальні потреби козацтва і козаків, фахівці консультують у різних питаннях, налагоджують суспільні контакти. На цих зустрічах є тільки одна заборона — неповага до співрозмовника, незалежно від об­ставин справи чи інших причин. Ко­жен повинен мати свою думку, і якщо вона узгоджується з іншими — це стане надбанням усіх. Все, що може призвести до негативних наслідків, обмірковується і в разі потреби відхиляється. Колективний підхід у вирішенні всіх питань, без табу — за­порука єдності, взаємоповаги, бра­терства, відхід від адміністрування чи командування.

— Український військово-козаць­кий інститут готує не лише фахівців військової справи, а й спеціалістів із самоврядування і управління територіями. Чи озна­чає це, що сьогодні це болючі про­блеми України?

В. П.: — Справа у тому, що антиук­раїнські елементи нині займаються не економікою, не її реформою зара­ди добробуту людини, а хримасти-кою — діяльністю заради збагачен­ня, при цьому нехтують, принижу­ють мораль, етику, духовність, пра-целюбство, суспільні цінності та іде­али, менталітет народу і, нарешті, національні інтереси. Або простіше

—прибічники ринкового фундаменталізму нехтують соціально-еко­номічним середовищем, в якому діє господарський суб'єкт — індивідуум

—і котре визначає його мотиви і по­ведінку. Суть такої моделі ринку по­лягає в тому, аби задовольнити потреби тільки найбагатших при зли­денності всього населення і обме­жується лише імітацією ринкових реформ. Не останню роль у всіх не­гараздах відіграє система організації влади, починаючи з низу управління.

Загалом, адміністративно-тери­торіальний устрій — це законодавчо закріплена система поділу держави на територіальні утворення, які, за логікою, повинні сприяти підвищен­ню стандартів життя, забезпечити надання певних послуг населенню, за­безпечити самоврядування у регі­онах. Географічні принципи АТУ — повсюдність, компактність, гнуч­кість та адаптивність, саморегулю­вання на основі геоінформаційних технологій.

Але є чимало суперечностей у термінологічному апараті адміністра­тивно-територіальних одиниць (АТО). Поза переліком АТО в нормі Конституції (ст. 133) опинились міські, сільські та селищні ради. Відсутність базового рівня АТО сільських та селищних рад неминуче призводить до порушення принципу повсюдності територій, за яким, значні території поза межами сіл. І селища не належать до жодної АТО. І це не помилка, бо такою законодав­чою неузгодженістю користуються причетні до влади людці, собі на ко­ристь і на зло державі. Крім того, є ціла низка негараздів в управлінні те­риторіями, законодавчо відкритими:

1. Розташування у багатьох випад­ках на території міст інших населе­них пунктів: міст, сіл, селищ як окре­мих (АТО).
2. Існування населених пунктів (НП), територія яких відокремлена від основної (титульної) території АТО, тобто анклави, де розташовані кілька самостійних АТО, але жителі яких не становлять єдиної тери­торіальної громади.
3. Проблема розмежування само­врядних прав різних самоврядних організацій (громад), що співіснують в межах однієї АТО (яких налічується 35 у містах рес­публіканського та обласного значен­ня).
4. Збереження, всупереч Консти­туції України, серед АТО таких кате­горій, як селище міського типу, сільрада, селищна рада та міськрада.
5. Відсутність чіткої процедури та критеріїв для утворення районів, за­рахування НП або поселень до кате­горії сіл, селищ та міст (так, 14 містам з чисельністю менше 20 тис. осіб надано статус міст обласного та рес­публіканського значення). Це ус­кладнює керування територіями, розробку прогнозів розвитку, спри­чиняє диспропорції в АТО.
6. Нечітке визначення меж АТО або визначення меж без урахування місцевих природних, історичних та інших факторів, перспектив розвит­ку регіонів та НП. Ця невирішеність спричиняє постійне протистояння у рішеннях органів місцевого самовря­дування, органів влади АР Крим та органів державної влади, зокрема щодо права власності на землю, по­датків тощо.
7. Надмірна подрібненість АТО на первинному рівні, кількість яких постійно зростає. Натомість кількість НП та населення — зменшується.
8. Аналіз організації влади на міс­цях після проголошення незалежнос­ті виявляє чітку і стійку тенденцію до збільшення кількості адміністратив­но-територіальних одиниць в Укра­їні.

Так, кількість сільських НП у 1991 році, при кількості сільського насе­лення 16,8 млн осіб становила 28804, де функціонувало 9211 сільрад, у 2001 — 28651, з 10263 радами, у 2003 — 26615, де 10273 рад вже на майже 15 млн осіб. Чисельність сільського населення зменшилася за 10 останніх років на 1,8 млн осіб, а водночас кількість сільських рад збільшилася більше, ніж на тисячу. І це при тому, що бюджети розвитку при кількості населення до 500 осіб взагалі не фор­муються, при чисельності до 1 тис. осіб — формуються на 10% цих гро­мад. Серед громад від 5 тис. осіб бюд­жет розвитку мають 66%. Оскільки на цьому рівні вже заявляють про се­бе джерела саморозвитку.

І все це при тому, що кількість на­селення зменшується, як і кількість виробничих підприємств. Так, населення України, за підсумками пере­пису на 2 грудня 2001 року становило 48,4 млн осіб, а у 1991 році — 52 млн осіб. За десять років реформ чи­сельність населення зменшилась на 3,5 млн, або близько 7%. Процес ви­мирання у 1995 р. становив 299 тис. осіб, у 2001 році — 369 тисяч. Ко­ефіцієнт народжених — 7,8, помер­лих — 15,4. При тому, що зайнятість у 1990 році була 24,7 млн осіб, а у 2001 році — лише 14,9 млн осіб.

Також не варто забувати і про за­грози державним інтересам загалом. Головна функція держави — сформувати систему національної безпеки, визначити її у своїх національних інтересах. Класифікацію системи національних інтересів можна визна­чити за:

• ступенем безпеки: катаст­рофічні, особливо небезпечні, небез­печні, слабі;
• можливістю здійснення: реальні, потенційні, умовні;
• місцем виникнення: глобальні, регіональні, локальні, внутрішні, зовнішні;
• масштабами: міжнародні, загаль­нонаціональні, регіональні, локальні, індивідуальні;
• тривалістю: постійні, довгостро­кові, тимчасові, епізодичні;
• характером спрямування: прямі, непрямі;
• сферою спрямування: політич­ні, економічні, ресурсні, техно­логічні, інституційні, військові, соціальні, демографічні, екологічні, виробничі;
• характером: об'єктивні, суб'єк­тивні;
• ступенем важливості: життєво важливі, стратегічні, тактичні;
• пріоритетністю: невідкладні, першочергові, пріоритетні.

Визначення загроз і викликів національним інтересам і створення системи протидії, попередження і усунення є функцією доктрини національної безпеки. Україна поки не має науково обґрунтованої і ефек­тивної Концепції і системи на­ціональної безпеки. Її розробка і за­твердження Верховною Радою є невідкладним завданням фахівців-патріотів. Тому патріотична місія ко­зацтва — внести свій інтелектуаль­ний і практичний вклад у збереження і захист території України, всупереч усім негараздам офіційної державної політики.

— Ви говорите про законодавчі проблеми адміністративно-тери­торіальної політики, але як зага­лом, на Вашу думку, має розвива­тися Україна у цій сфері?

С. Ж.: — Передовсім, за регіональ­ною стратегією Україна є і повинна бути унітарною державою. Всякі спроби автономізації і федералізації слід трактувати як пряму загрозу ук­раїнській суверенній державності. То­му у державі повинні бути перспек­тивні стратегічні і тактичні новації ефективної регіональної політики.

У цьому контексті держава зо­бов'язана вирівняти розвиток регіонів, забезпечити раціональне регу­лювання їхнього бюджетного наван­таження, стимулювати ефективний розвиток продуктивних сил регіонів, найбільш повне використання еко­номічних і природних ресурсів, за­безпечити ефективне взаємовигідне співробітництво регіонів, а також формування внутрішньорегіональ-них і міжрегіональних народногоспо­дарських комплексів.

Усе це важливо впровадити на умо­вах децентралізації механізмів роз­витку, регіональному самовряду­ванні, формуванні в регіонах зміша­ної економіки, пріоритетному роз­витку малого підприємництва, ство­ренні нових робочих місць, розши­ренні регіональних ринків товарів, праці, капіталів. Необхідно стимулю­вати транскордонну співпрацю регіонів із прикордонними областя­ми країн-сусідів.

Місцеве самоврядування повинно стати основою регіональної політики України. Для цього держава має передати регіонам ту частину своєї власності, яка забезпечує соціально-економічні потреби населення.

Кожен регіон повинен мати Дер­жавну перспективну програму соціально-економічного розвитку, яка б вирішувала питання галузево­го, територіального і соціального роз­витку. Крім того, держава повинна надавати повномасштабну і ефектив­ну допомогу регіонам, які зазнали екологічних катастроф, страждають від безробіття або потерпіли від не­врожаю.

Іншими словами, розбудова дер­жави потребує проведення рефор­ми адміністративно-територіально­го устрою на законодавчому рівні. І козацтво буде ініціювати ор­ганізацію самоврядування на нових засадах — бо влада повинна бути для людей. Люди для влади вже бу­ли, — це призвело до жахливих наслідків, зокрема в Україні, що б там не розповідали про демократію і лібералізм.

Слава Україні! Героям слава!

Розмову вів
Володимир БОНДАР