Нові акценти зовнішньої політики України: інформаційно-комунікаційний аспект (продовження)

Запрет полякам на въезд в Польшу — что, это и есть эти усилия? Такими действиями польская сторона явно пыта­ется запугать членов Союза поляков на Беларуси» [2].

На превеликий жаль, як зас­відчила практика українського керівництва, у нас часто-густо взагалі не знають або ігнору­ють чинник етнічного лобі у двосторонніх відносинах. Ось як вичерпно описав історію із візитом президента Віктора Ющенка до Туреччини у червні ц. р. український журналіст кримськотатарського походження Ос­ман Пашаєв: «Головний турецький месидж Ющен­ко отримав від тамтешніх (тобто турецьких. — Ред.) кримських татар. Ця тема настигала прези­дента протягом трьох днів. Очевидно, що в україн­ського керманича навіть з'явився умовний рефлекс упродовж двох діб, бо в останній день — у Стамбулі на зустрічі із діловими колами — Ющенко сам по­рушив кримськотатарське питання… На жаль, за три дні візиту не було жодної прес-конференції, або підходу до журналістів. Тому всі деталі закулісних розмов сторони залишили при собі. Подейкують, що в промові турецького президента Сезера за зачи­неними дверима була присутня дипломатично виві­рена фраза, що розвиток україно-турецьких взає­мин залежатиме від гармонійного вирішення проблем кримських татар. Слід зауважити, що турецькій стороні зовсім не хотілося б говорити на неприємні теми. Лише збожеволівши, можна уявити, що Ту­реччині, яка скута кіпрською, курдською та вірмен­ською темами, для повного щастя не вистачає пуб­лічного захисту кримських татар. Але політики в Чанкає (урядовий район в Анкарі) не можуть від­махнутися від кримськотатарської діаспори.

За найскромнішими підрахунками там мешка­ють 2–3 мільйони кримських татар (діаспора стверджує, що не менше 5 мільйонів). Це мінімум 5% голосів на виборах. Додавши, що кримські тата­ри живуть в найрозвинутішій частині Туреччини — між двома столицями, вартість цих голосів збіль­шується в кілька разів. А звідси і впевненість діас­пори.

Маленький приклад: кримськотатарські об'єд­нання на своїх приміщеннях вільно вивішують по­руч із червоним турецьким прапором, блакитний прапор кримських ханів.

Якби це дозволили собі якісь інші меншини, оче­видно, що всі активісти опинилися б за ґратами, бо за турецькими законами громадські організації не мають права на публічний прапор. Але кримських татар не чіпають. Надто міцний вплив вони мають на внутрішню турецьку політику.

Без усіляких квот кримські татари опиняються в будь-якому складі турецького парламенту або уря­ду. В Кабінеті Реджепа Ердогана міністр фінансів та голова комісії державного майна — кримські та­тари. Вихідці із Криму завжди контролюють мерію міста Ескішехір і дуже міцно представлені в регіо­нальній владі Стамбула, Бурси та Конії/…/

Нині діаспора міцніє. І все більше кримських та­тар Туреччини починають публічно визнавати своє коріння. Турецький аналог Порошенка — шоколад­ний король Туреччини Сабрі Улькер родом із крим­ського села Корбек (нині Ізобільне біля Алушти), кримською татаркою є Айдан Шенер, яка відома радянському глядачу по головній ролі у фільмі “Корольок, пташка співуча”.

Цей перелік зараз складається із сотень імен по­літиків, артистів і спортсменів… Анкара, навіть ба­жаючи, не може не озиратися на ці голоси…

Схоже на те, що Ющенко не зрозумів ввічливих запитань. Просто в тюркському світі запитання не ставляться у лоб. Вони обережні, довгі, з багатьма вибаченнями, але дуже зрозумілі для того, хто хоче розуміти.

Ющенко ж, так само як і Кучма, поки не вбачає політичних проблем у Криму. Для нього кримські татари — лише вибагливі репатріанти, які встали в чергу за землею.

Президент, правда, сказав, що розуміє ці почуття. Але Ющенко так і не дав відповіді на те, чи повер­татиме Україна в Криму історичні назви міст та сіл, чи ухвалюватиме забутий законопроект Безсмер­тного про статус кримськотатарського народу, чи легалізуватиме врешті-решт Курултай та Меджліс, що демократизувало б як ці органи, так і весь крим­ськотатарських політичний рух, який перебуває за межами правового поля України.

Можливо, президент не знає, що не встиг він в ефірі пінчуківських телеканалів некоректно пора­дити кримським татарам відмовитися від деклара­ції про національний суверенітет (цей документ Курултая був першою жорсткою відповіддю крим­ських татар проросійським сепаратистам мешков-ців), як турецькі кримці вже наступного дня знали про цю пораду українського глави держави» [3].

Слід визнати, що сама Україна стала полем гри без жодних правил для лобістських структур, що реалізовують інтереси іноземних урядів.

Очевидно, найсистемнішими і найпотужнішими є наступні лобі:

• російське, де лобізм поєднаний із відвертим до­мінуванням самого російського керівництва та ве­ликих корпорацій (наприклад, «Газпром») у проце­сі прийняття державних рішень в Україні;
• ізраїльське;
• ізраїльсько-американське, коли інтереси обох країн щодо України як об'єкта своєї політики збіга­ються;
• американське, що здійснюється в межах т. зв. «публічної дипломатії».

Варто зазначити, що до спроб створити власне етнічне лобі — ще не системно, але все ж регуляр­но — вдаються й інші країни. Це, наприклад, стосу­ється недавньої практики румунського керівництва видавати паспорти своєї держави мешканцям Чернівецької області. Ось як описувала ситуацію місцева газета: «За словами ж нового генерального консула Румунії в Чернівцях Ромео Сендулеску, призначеного на посаду 21 листопада цього року, румунське законодавство передбачає отримання подвійного громадянства/…/ Генеральний консул заявив, що Румунія нікого не боїться, ні на кого не хоче нападати і не хоче інших територій, окрім тих, які має, оскільки непорушність кордонів у післяво­єнній Європі визначена ще Гельсінським пактом. Залишилося лише декілька технічних проблем, які поки що обговорюються. Якщо ж вони не будуть вирішені, то для врегулювання існують міжнарод­ні інстанції. Він відмовився коментувати останню заяву міністра закордонних справ України Анато­лія Зленка, який закликав Захід призупинити про­цедуру прийняття Румунії до НАТО через її тери­торіальні претензії до сусідів і, зокрема, до Украї­ни» [4].

Водночас сама Румунія протестувала проти зако­ну, ухваленого в Угорщині, про статус закордонно­го угорця, в якому румунське керівництво вбачало зумисну політику на посилення угорського сепара­тизму в Румунії.

Отож, навіть побіжний огляд недавніх подій ок­реслює складну і суперечливу проблему, з якою у тій чи іншій мірі стикаються багато держав. А Укра­їна, про що йтиметься далі, і поготів.

За словами відомого американського спеціаліста з ПР Нурдогана Рігеля, «етнічний лобізм — найне-безпечніша форма лобізму у США». І це не здаєть­ся перебільшенням, оскільки часто діяльність ло­бістських груп спрямована на виконання конкрет­ного замовлення іноземного уряду, чиї інтереси мо­жуть не збігатися, а то й суперечити національним інтересам.

Історія США після Другої світової війни дає чи­мало прикладів на користь такого висновку. Коли 1956 р. Ізраїль разом із Британією та Францією розпочав агресію проти Єгипту, президент Д. Ай-зенгавер був упевнений, що Ізраїль навмисно приу­рочив війну до президентських виборів у США, розраховуючи, що це «перешкодить йому діяти всупереч інтересам Ізраїлю через страх втратити голоси євреїв». Азенгавер писав тоді своєму близь-кові другові: «Я дав пряму вказівку державному де­партаменту, щоб вони повідомили Ізраїлю, що ми будемо чинити так, наче в Америці взагалі немає євреїв» [5]. Також Айзенгавер наполягав пізніше, щоб США фінансували будівництво Асуанської ГЕС у Єгипті, але, за свідченням його помічника Шермана Адамса, це було відкинуто «потужним і добре організованим проізраїльським лобі конгре­су, яке завжди було могутнім і впливовим» [5, с. 267]. Схоже, президент Айзенгавер був чи не останнім принциповим державним діячем, який не корився ізраїльським інтересам, мало того, публічно висту­пав із осудом: «Чи можна дозволяти країні, яка здійснила агресію і окуповує чужу територію, поп­ри осуд цих дій ООН, самій визначати умови виво­ду окупаційних військ?» [5, с. 268].

Але вже через рік організація «Український на­родний союз» (UNA) зачинила своє відділення у Вашингтоні, фактично, скоротивши єдиного пра­цівника, який опікувався зв'язками із Конгресом і Білим Домом. А зекономлені гроші пішли на газету УНА «Свободу», вже тоді маргінальне видання (а нині, на жаль, просто примітивне, де поверхові ре­портажі із України перемішані із убогою пропаган­дою політики Дж. Буша, зокрема, війни в Іраку), читачами якого були літні люди, які за життя в Америці так і не вивчили англійської мови.

Ось яку невтішну констатацію стану справ зробив дописувач «Свободи» у 2003 році: «Застій» в нашо­му діяспорному громадському житті, який завважу­ється на кожному кроці. Однак найбільший його вияв маємо в нечисленній участі в усіх майже на­ших імпрезах, в слабкій активності поодиноких на­ших організацій, навіть коли вони загальновідомі та популярні. Ось ідемо на цікаву доповідь молодого науковця з України, а на залі є дослівно зайнятих 12 місць. Ось заініціювала одна з жіночих організацій зустріч з ціллю зібрати гріш на добру громадську справу і... з'явилося тільки декілька учасниць, яких датки далеко не збільшили приходу на ту справу… Погляньте тільки на світлини з одних чи інших збо­рів, провідних осіб чи активних членів. Це, звичай­но, особи ніяк не молодого віку, а переважно такі, що давно переступили півстолітній поріг. Що роби­ти? Як відмолодити нашу громаду та зацікавити її усіми проявами громадського життя? І не менш прикрим є для нас, журналістів-українців, коли ба­чимо членів української спільноти в США, які пого­ловно тримають в руках “Новоє руское слово”, а не одну з нечисленних українських газет, і тим не мають інформацій, що відбудеться в нашій громаді... Погляньте тільки на сторінки кожного числа “Сво­боди” із посмертними повідомленнями. А під ними — ряди імен нащадків, які вказують на те, що вони вже не належать до нашої спільноти, і їх не можна буде ніяк “притягнути” до праці в нашій громаді та до участи в її культурних імпрезах, в її школах чи молодечих організаціях, коли українська мова та українське життя є для них чужі. Цей відплив на­щадків еміграції після Другої світової війни є пос­тійним… “Четверта хвиля” наших поселенців (тоб­то ті, хто переїхав після розпаду СРСР. — Авт.) має свої шляхи життя, які ми часто не розуміємо і не схвалюємо. А ми, поселенці після Другої світової війни, з Божої волі відходимо, й усіх нас переслідує тепер питання: «Як заповнити чим скоріше порожні місця у нашій громаді?».

Так, смерть невблаганна. І йдуть у вічність ті, хто у 1960-их брав участь у мільйонних маршах україн­ців у столиці Вашингтоні, зважати на які власною участю мав уже згадуваний президент Д. Айзенгавер. Наступні після них покоління вже практично асимільовані, прагнуть бути «стовідсотковими аме­риканцями», і навіть, беручи участь у діаспорних справах, часто-густо бояться опинитися під підоз­рою у «подвійній лояльності» (double loyalty), тоб­то відданості іншій — неамериканській — державі.

Інша причина занепаду, як стверджує доктор Ро­ман Барановський, — боротьба за владу в україн­ських організаціях, зокрема, в Українському Кон­гресовому Комітеті Америки, яка розпочалася ще десятиріччя тому. Причиною було, як пише д-р Ба-рановський: «з одного боку — партійна монополіза­ція громадського життя, з іншого — намагання опо­зиції утвердити демократичні принципи в громад­ському житті. Йшлося не про наше негативне став­лення до УККА, а про потребу оздоровити громад­ське життя, поставити його на шлях демократиза­ції». Він цитує іншого автора — Антіна Драґана: «Конфлікт в УККА, як і ряді інших подібних подій на нашому терені та в інших теренах, зводиться до одної короткої і ясної формули: партократія верзус демократія: влада партії проти влади народу». І зак­ликає: «Провід громади повинен перейти в руки не-партійців, які стоять на демократичних принципах і для яких гаслом у їхній діяльности буде “патріа”, а не “партія”!»

На переконання цих та інших авторів, владу в ді-аспорних організаціях узурпували корисливі полі­тикани, які ще й переслідують незгодних! Ось лише кілька штрихів до їхнього колективного портрету.

2004 р. із уже згаданої «Свободи» читачі змогли дізнатися, що згідно з вироком суду високопосадо-вець Українського Народного Союзу Йосиф Бін-чак, «котрий сам визнав свою провину — викраден­ня від цієї установи грошей, — отримав до трьох років тюремного ув'язнення в штаті Нью-Джерсі і водночас /…/ має сплатити УНСоюзові 570 тис. доларів». Громадівські гроші — понад півмільйона доларів — Бінчак програв у казино.

Того ж 2004 року, писала газета, «Суд штату Ога­йо виніс у четвер вирок почесному консулові Укра­їни в США Андрієві Футею /…/ штрафними сан­кціями у розмірі 1 тис. доларів та встановив для Футея 6-місячний випробувальний термін за співу­часть у підкупі високого посадовця. Андрій Фу-тей/.../ упродовж 1990-х років працював помічни­ком тодішнього губернатора штату Джорджа Вой-новича. У своєму заключному слові перед вироком суду Футей сказав: “Мені дуже соромно…” Андрій Футей — один із активістів української громади у штаті зі значною кількістю українців. Декілька мі­сяців тому він ініціював створення комітету “Укра­їнці за Буша” на підтримку передвиборчої кампанії чинного президента США».

Звертає увагу й та обставина, що працював засуд­жений на Войновича, нині сенатора, одного із оді­озних активістів т. зв. ізраїльського лобі. Минулого року Войнович був серед ініціаторів ухвалення сумнозвісного «Акту про глобальний звіт про анти­семітизм», проти ухвалення якого виступав навіть Держдеп США, доводячи, що цей упереджений за­кон ще більше підірве довіру до США у світі.

На іншого ізраїльського лобіста — конгресмена Сандера Левіна (він, зокрема, «відзначився» зако­нопроектом про недопущення створення палестин­ської держави) — працює голова Українського Кон­гресового Комітету Америки Михайло Савків. При кожній публічній нагоді останній вихваляє Левіна як «щирого приятеля українців». І це тоді, коли са­ме завдяки старанням Левіна та його спільників у Конгресі із резолюції 2003 р. було вилучено визна­чення Голодомору 1932–1933 рр. як Геноциду укра­їнського народу!

Отож, цілковитий провал намагань добитися від Конгресу та Сенату США резолюцій про визнання Голодомору 1932–1933 рр. Геноцидом українського народу не випадковий: «приятель українців» і пат­рон Савківа Сандер Левін свідомо не допустив та­кого пункту до резолюції Конгресу, а проект резо­люції Сенату авторства Бена Кемпбелла із визнан­ням Голодомору геноцидом зумисно заховали в шухляду голови комітету Діка Лугара, який потім розповів, що «забув» про законопроект. Згодом тихцем прибрали із вебсайту англомовної газети The Ukrainian Weekly заклик до українців «врятува­ти законопроект Кембелла»...

Хто такий цей М. Савків? З офіційної версії біог­рафії, поданій у тій самій «Свободі», дізнаємося, що після університету він пропрацював аж п'ять років фінансовим асистентом у приватному секто­рі, а «в 1996 році приїхав до Вашингтону, щоб очолити Українську національну інформаційну служ­бу». Як твердить Савків, це його стараннями у 1997 році була створена «Конгресова українська група» (Congressional Ukrainian Cаucus) із членів Конгресу, які буцімто «сприяють взаєминам між Україною та Америкою в законотворчій та економічній галузі». Результатів діяльності цього «кокусу» жодних, але хто головує в ньому? Той самий Левін! Виникає за­питання, а яка практична вигода Левіну від цього? Відповідь проста: його обирають до Конгресу від штату Мічиган, де історично дуже чисельна україн­ська громада. От Савків і допомагає Левіну надури­ти виборців наскрізь фальшивим іміджем «прияте­ля українців»? Невже Савків робить це задурно, «по-дружньому»? Не віриться. Адже боротьба за місце в Конгресі — це змагання грошових мішків, і кожна виборча кампанія в одному-єдиному окрузі вартує мільйони доларів.

2005 р. Савків із якоюсь Марійкою Дупляк надіс­лав листа — «від усієї української громади» — на підтримку горезвісним Й. Зісельсу та Я. Дов Блай-ху! Знову виникає запитання, чи задурно розпису­ється він «від усієї громади» в любові до подільни­ків Суркіса?

Листи «обурених» із вимогою «покарати» у най­гірших сталінських традиціях не є чимось новим для нинішніх функціонерів «діаспорних організа­цій». 2001 року Оксана Соколик, заступник прези­дента Світового конгресу українців, та Ярослав Со­колик, зазначений як «багатолітній генеральний секретар» того ж конгресу, у вірнопідданському листі до консула (видрукуваний в «Урядовому кур'єрі») гудили північноамериканську групу під­тримки комітету «Україна без Кучми». І парочка Соколиків була обурена через протести українців проти режиму Кучми на вулицях Торонто. Ба, біль­ше: Соколики просили українського генконсула «передати Президенту України, що в Україні є всі демократично-правові умови».

Ось так плазували ватажки громади перед режи­мом Кучми-Медведчука! На халяву? Навряд чи можна повірити, що ці ласі до влади страждають уродженим кретинізмом…

У своїй статті Т. Кузьо та О. Дейчаківський наво­дять перелік фондів і осіб, які, як вони заявляють, «працюють на Україну». Чесніше сказати — «хо­чуть заробити на Україні».

У переліку знаходимо Адріана Каратницького із організації «Дім Свободи» (Freedom House) та На­дю Дюк із «Фонду підтримки демократії» (National Endowment for Democracy). «Дім Свободи» оскан­далився ще 1995 р., коли його функціонери нагоро­дили своєю премією Л. Кучму — «за розвиток де­мократії» (нагородження не скасували і дотепер). Що ж до персоналій, то вичерпно про них написав журналіст Володимир Скачко, спеціаліст із так званих «грантоїдів» (зауважимо, жоден із фігуран­тів статей В. Скачка не звернувся із спростуван­ням): «на дармовых подачках “для демократии в Украине” расцвела целая группировка деятелей здесь и за океаном, во взаимное благо использовав­ших “откатные” технологии “окучивания” грантов. По знакомой методе: чем больше были гранты, тем больше “откаты” — суммы, которые под разным предлогом возвращались назад в Америку гранто-дателям, но якобы оприходовались грантоедами в Украине. Размах откатов поражал — до 50%. А от­сюда и размеры этих грантов — в миллионах дол­ларов: чем больше выпросят у наивных американ­ских фондов, меценатов и спонсоров, тем больше получат в свое шкурное пользование распорядите­ли. И отсюда же вся эта бурная имитация деятель­ности грантоедов два-три предыдущих года: они и по стране разъезжали, и семинары всевозможные проводили, программы обучения якобы внедряли, и списки по любому поводу от “разведенных” и об­манутых ими коллег-журналистов или политиков собирали.

Потом “лафа” внезапно кончилась, а отработан­ная схема угрожала в одночасье рухнуть: в США многие поняли, что происходит на самом деле. Но, похоже, там никто не захотел раздувать скандалов, как это уже было в Украине несколько лет назад, когда сменили зарвавшееся и проворовавшееся ру­ководство практически всех фондов (от соросов-ского “Возрождения” до “Евразии”) и просто сме­нили по-тихому самых рьяных «борцов за украин­скую демократию» (почему-то, к примеру, лиши­лись своих должностей Адриан Каратницкий и На­дя Дюк...)».

Але, як виявилося, п. Каратницький успішно зас­нував інший проект під назвою «Помаранчеве ко­ло», презентація якого відбулася якраз під час при­їзду В. Ющенка у серпні ц. р. Про майбутню діяль­ність «кола» сам організатор розповів дуже повер­хово: «Ми створили цю бездохідну фундацію, щоб підтримати українську демократію. Тут об'єднали­ся видатні діячі від політики, бізнес-еліти, відомі громадські діячі, яскраві особистості США, Канади і Європи. Це ті люди, які щиро хочуть допомогти зміцненню міжнародного іміджу України в світі, підтримати інтеграційні процеси входження Украї­ни в Європейський Союз і ширшу демократичну світову спільноту. Це віддзеркалення основних принципів Майдану.

— Які люди ввійшли до складу фундації? Чи є відо­мі імена?

— Так. І дуже багато. Це Колен Павел, Меделін Олбрайт, Збіґнєв Бжезінський, Віталій Кличко, Жерард Депардьє, Адам Міхнік, Емма Баніно, Ру­дольф Джуліяні та багато-багато інших провідних діячів зі світовим іменем.

—Знаю, що ініціятива заснування цієї фундації належала Вам, пане Андріяне, і коріння Вашого роду — в Україні. Чи дістав цей проект підтримку на батьківській землі?

—Так, звичайно, і найперше — в Президента Вік­тора Ющенка. На адресу “Помаранчевого кола” від Віктора Андрійовича надійшов лист-підтримка іні-ціятиви щодо збереження і поширення цінностей Помаранчевої революції. Також цей проект дістав підтримку від Юлії Тимошенко, Бориса Тарасюка, Олега Рибачука та інших яскравих провідників, патріотів України.

—Де зареєстрована фундація і якими коштами буде управляти?

—Як я вже говорив, “Помаранчеве коло” — це ко­аліція цивільних, культурних, підприємницьких ді­ячів США, Канади і Европи. Зареєстрована в США і збудована на групі волонтерів, які добровільно бу­дуть працювати задля поширення демократичних процесів в Україні. Коли повністю буде сформова­на група, наші бюра і представники працюватимуть в Нью-Йорку, Канаді, Брюсселі та Україні. Річний бюджет налічуватиме приблизно 1,5 млн доларів. Ми будемо провадити конференції, зустрічі, пуб­лічні виступи, співпрацювати з журналістами, ви­давати книги, редагувати статті, проводити круглі столи і дискусії, ретельно аналізувати всі процеси, що відбуватимуться за демократичних ініціятив» [7]. Запитаймо тепер: чи не виявиться «Помаранче­ве коло» «помаранчевим лохотроном»?

Президент Світового конгресу українців Ас-кольд Лозинський так ностальгічно згадував ми­нулі часи в інтерв'ю «Громадському радіо» у 2003 р.: «Згідно із твердженням американського прези­дента, покійного вже бувшого президента Ніксона, він твердив, що другий найсильніший лобі, най­краще організований в Вашингтоні — це україн­ський, після єврейського. Проблема є інколи, що коли ті інтереси не завжди синхронізовані є, вони не сходяться, то тоді українська справа програє. Наприклад, у багатьох випадках, американське становище, наприклад, на Близькому Сході вик­лючно кон'юктурне, то є під впливом ізраїльського лобі, і воно не співпадає з інтересами в цьому ви­падку України».

Дуже відверте зізнання. Залишається тільки ре­зюмувати: «українська справа програє», бо функці­онери діаспорних організацій лягли під «найсиль-ніше лобі». Цю версію підтверджує також розпо­відь Посла України в США Юрія Щербака ще 1997 р.: «Лобі номер один в Америці — єврейське, номер два — вірменське, третє, очевидно, грецьке (оглядачі також називають серед потужних етніч­них лобі турецьке, іранське (прошахське, тобто во­роже до нинішньої ісламської республіки, а віднедав­на і Китаю, Кореї, а найслабшим, попри фінансові ресурси, — арабське. — Авт.). Яке наше лобі? Фор­мально вважається, що в Америці є мільйон україн­ців, а фактично, можливо, тисяч 750... Нині лобі в Конгресі ми створюємо за допомогою конгресмена Фокса. Що цікаво — він глава єврейської фракції в Конгресі США. Але Фокс із Філадельфії, а кон­гресменом став завдяки голосам українців. У верес­ні (1997 р. — Ред.) ми будемо традиційно проводи­ти в Конгресі День незалежності України. Сподіва­ємося, що чоловік 40–50 до фракції запишуться, ба­гато є залежних конгресменів, сенаторів, особливо із Нью-Джерсі, Нью-Йорка. Яка буде ефективність цього лобі — побачимо» [8].

Утім, навіть у самій єврейській громаді не мають ілюзій щодо Машкевіча: “Некоторые критики ут­верждают, что Машкевичу роль еврейского лидера больше нужна как страховой полис: его новое поло­жение общественного деятеля международного уровня, связанного с мировым еврейством, может защитить его от неприятностей в случае изменения в Казахстане политического климата. “Некоторые покупают себе охранные фирмы за три миллиона долларов, он купил себе Евро-Азиатский еврей­ский конгресс”, — сказал на условии анонимности видный иностранный еврейский лидер, приведя сумму, которую, как говорят, Машкевич к сегод­няшнему дню потратил на конгресс» [12].

Психологічний портрет (якщо не психічний діаг­ноз) колишнього міністра Червоненка яскраво ілюструють такі його власні сентенції. На обкладин­ці часопису «Галицькі контракти» у квітні ц. р. Чер-воненко позував із автоматом у руках. І говорив та­ке: «Не розказуватиму, кому й куди я вставляв піс­толет… Після того, як я розповів у пресі про те, що ми були готові воювати, мене почали критикувати, мовляв, яке він мав право збирати озброєні загони, звідки в нього автомати. Вони в мене легальні, пода­ровані делегацією дружньої країни (Ізраїлю? — Ред.). Ті, хто захоче зі мною розібратися силою, ма­ють розуміти, що отримають чергу у відповідь».

Навіть після того, як Червоненка відправили у відставку, він самовпевнено заявляв, що залишиться в уряді. Тоді ж, на прес-конференції, він бовкнув і таке: «Мені залишилося зробити обрізання, згідно з моєю релігією, бо я пообіцяв всій синагозі, що зроблю обрізання, коли Ющенко стане президен­том» [13]. Мотиви такої екстравагантної, м'яко ка­жучи, поведінки пояснила краянка Червоненка Т. Ко­робова: «А с Червонцем, так и вообще интимная ис­тория. Он, Червонец, сообщил нам надысь: всей си­нагоге обещал — сделать обрезание после победы Ющенко. Не, ну не надо лишних вопросов: почему он раньше не осуществил эту полезную религиоз­но-гигиеническую процедуру. Просто Женя рань­ше был истовый украинец, как теперь он неисто­вый еврей. И нынче не только вся синагога — весь мир через УП (“Українська правда”. — Ред.) свиде­тель, чем намерен Червонец ознаменовать главную победу своей бизнес-жизни. Он к обрезанию гото­вится, а тут раз — правительство летит, все и.о. В такой нервной обстановке не ходят на святое дело. Ну как сломать человеку кайф? Тем более, что вся синагога на стреме! Поэтому переназначение Чер­вонца в министры транспорта должно непременно состояться, и будет означать, что Виктор Андрее­вич с благодарностью принимает ошметок крайней плоти Червонца, как знак высоких чувств, предан­ности и верности данному слову» [14].

На посаді міністра Є. Червоненко публічно виго­лошував відверто шовіністичну сентенцію: «Я ни­когда не забываю, что пока существует Израиль, свобода еврейского народа будет всегда сильнее и значимее любых международных проблем и кон­фликтов» [15]. При повному мовчанні вітчизняно­го МЗС він дозволяв собі вільно керувати україн­ською зовнішньою політикою. «Говоря о проблеме мира на Ближнем Востоке, Евгений Червоненко отметил огромную роль Израиля в этом процессе, подчеркнув необходимость поддержки Украиной его усилий в борьбе с терроризмом. “В начале нояб­ря планируется визит Виктора Ющенко в Израиль, и это будет шагом поддержки усилий этой страны в борьбе с терроризмом на Ближнем Востоке”, — констатировал Евгений Червоненко» [16]. «Кілька місяців тому причепився в туалеті парламенту до Василя Червонія (нині глава Рівненської обласної держадміністрації. — Ред.), посміхається Черво-ненко. — «Я засунув його голову в раковину і ска­зав: «Ще одне погане слово про Ізраїль і я тебе ро­зірву», — описує кореспондент американського єв­рейського агентства JTA [17].

Аж до останнього дня перебування на посаді мі­ністра Є. Червоненко «відзначався» участю у скан­далах. Чи не найгучнішим стало роздмухування іс­торії навколо повідомлення про побиття учня єв­рейської єшиви. Після того Верховна Рада України підтримала запит народного депутата України, го­лови ВО «Свобода» Олега Тягнибока до Президента України щодо «усунення Є. Червоненка з посади Міністра транспорту та зв'язку України за паплю­ження ним Української нації, розпалювання міжна­ціональної ворожнечі та заподіяння шкоди еконо­мічній безпеці України». Показово, що не підтрима­ли цей запит практично всі депутати від фракції «Наша Україна» (тільки один виявив принципо­вість). Депутатський запит вичерпно висвітив цю історію: «За повідомленням Центру громадських зв'язків МВС України “28 серпня ц. р. близько 23-ї години у підземному переході біля торговельного комплексу “Мандарин-Плаза” в Києві група неві­домих з хуліганських спонукань завдала тілесні ушкодження 32-річному киянину, студенту Єврей­ського університету «Єшива» /.../ МВС повідоми­ло, що особами, які скоїли цей злочин, виявилися двоє жителів Києва та мешканець Білозерського району Херсонської області. Ус і зловмисники ніде не працюють, а під час побиття студента Єврей­ського університету «Єшива» перебували у стані сильного алкогольного сп'яніння. Попередньо встановлено, що цей злочин скоєний не на ґрунті антисемітизму. 31 серпня на офіційному сайті Мі­ністерства транспорту та зв'язку України був опри­люднений брутальний коментар Міністра тран­спорту та зв'язку України Є. Червоненка з приводу зазначеної події. Дізнавшись про інцидент, Міністр перервав зустріч із членами Інвестиційної ради при Мінтрансзв'язку та повернувся до Києва. У зв'язку з цим виникає питання: чи після кожного побиття українських громадян Міністр транспорту та зв'яз­ку України Є. Червоненко перериває зустріч із чле­нами Інвестиційної ради при Мінтрансзв'язку? Як­що ні, то цим Є. Червоненко порушив статтю 24 Конституції України, яка не допускає “привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, полі­тичних, релігійних та інших переконань, статі, ет­нічного та соціального походження, майнового ста­ну, місця проживання, за мовними або іншими оз­наками”, і надав привілей за етнічною та релігійною ознаками студенту Єврейського університету «Єшива».