головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 11/2005 
Персонал № 11/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Гроші без процентів і інфляції (продовження)

Маргріт КЕННЕДІ

УРЯДИ, ПОЛІТИКИ, ВЛАСНИКИ БАНКІВ І ЕКОНОМІСТИ

У більшості країн монополією на друк грошей володіє центральний уряд. Тому офіційний іспит нової грошової системи, якщо сюди включається і готівка, повинен ухвалити і підтримати уряд.

Очевидно, спроба введення безпроцентних грошей має колосальне політичне значення. Во­на вимагає від представників правлячої верхівки мужності визнати той факт, що вони так довго терпіли цю несправедливу систему. З іншої сто­рони, для більшості людей дійсно дуже важко зрозуміти, чому гроші краще обкласти «платою», ніж допускати оплату відсотків. Це так само важ­ко зрозуміти, як те, що Сонце не обертається нав­коло Землі, а Земля — навколо Сонця. Ми розу­міємо, що це так, але нам дуже важко це собі уя­вити.

Нині уряди, політики, банки й економічна сис­тема відповідальні за виникнення більшості проблем, спричинених основними вадами гро­шової системи. Їхні відповідні дії — боротьба з наслідками і половинчаті рішення, наприклад, часткове звільнення від боргів, конверсія боргів, тимчасові безповоротні позички з метою зни­ження соціальної напруги.

Під час передвиборних кампаній регулярно звучать обіцянки боротися з інфляцією, поліп­шувати соціальні інститути і підтримувати захо­ди для поліпшення екологічної ситуації. В умо­вах сучасної грошової системи здійснити все це в комплексі неможливо.

Насправді всі ведуть боротьбу «спиною до сті­ни». Замість поліпшення — ситуація погіршуєть­ся при наближенні до ділянки прискореного рос­ту кривої експотенційного росту. Замість поліп­шення соціальної й економічної ситуації, бюд­жетні витрати на ці цілі насамперед потрапляють під скорочення. І консервативні, і прогресивно налаштовані політики практично мають дуже не­великі можливості для проведення дієвих ре­форм у межах існуючої системи.

Клаус фон Донан'ї — німецький політик, який не тільки знає про це, а й намагається здійснити зміну грошової політики. Він упродовж багатьох років є бургомістром Гамбурга. У своїй заяві від 23 лютого 1983 р. він підкреслив: «Якщо ми до­пустимо подальше збільшення суспільної забор­гованості в межах країни, регіонів і громад, як це відбувається нині, то навіть при подальшому зниженні процентних ставок «ми не тільки упус­тимо можливість маневру для здійснення додат­кових заходів, а й взагалі втратимо здатність проводити колишню політику /.../ Збільшення обсягу фінансування бюджетних кредитів на­самперед призводить до виникнення двох проб­лем: з однієї сторони — бюджетна заборгованість у майбутньому за відсотками і платежами, з ін­шої — небажані наслідки перерозподілу грошей, що неодмінно відбуватиметься на користь влас­ників грошових капіталів». Фон Донан'ї пропо­нує емісійному банкові надавати федеральним органам і землям кредити без відсотків і плате­жів для здійснення соціальних і екологічних проектів, щоб уникнути економічно безглуздої і неприйнятної бюджетної заборгованості в майбутньому.

На рис. 8 показано, наскільки тісно в межах широко розгалуженої і диверсифікованої еконо­міки кожна галузь діяльності пов'язана із суміж­ними. Скорочення в одній із них неминуче спри­чиняють зміни в системі як у єдиному цілому. Якщо відбувається ріст державної заборгованос­ті або підвищення процентних ставок, то відбу­вається приплив грошей до тих, чиє майно вкла­дене у гроші. Водночас трудова частина населен­ня втрачає гроші, необхідні для задоволення пот­реб. Насамперед це впливає на ринок робочої си­ли, податкові надходження й екологію. Держава з високим рівнем заборгованості, із компенсаці­єю зниження доходів неминуче стикнеться з продовженням «ланцюжка проблем». Система нейтральних грошей, навпаки, могла б забезпе­чити зниження рівня державної заборгованості, протидіяти подальшій концентрації грошей унаслідок дії процентного механізму і забезпечи­ти стабільний обмін товарами і послугами на вільному ринку.

Якщо ситуація у високорозвинених країнах нам здається важкою, то поглянемо на країни третього світу, які найбільше страждають від ро­боти сучасної грошової системи. З однієї сторо­ни — банки Німеччини і США збільшують резер­вні фонди, готуючись до фінансового банкрутс­тва своїх боржників у країнах, що розвиваються, з іншої — саме промислово розвинені країни здій­снюють імпорт капіталу з країн, що розвивають­ся, а не навпаки. Для погашення старих кредитів надаються нові кредити, і це лише затягує і підси­лює міжнародну кризу заборгованості. Необхід­ність негайної зміни цієї тенденції недвозначно сформульована у звіті Всесвітньої комісії ООН з навколишнього середовища і розвитку під заго­ловком «Наше спільне майбутнє». У ньому під­тверджується той факт, що кризові явища в еко­номіці й екології з їхньою удаваною взаємною не­залежністю насправді тісно пов'язані. «Екологія й економіка дедалі сильніше переплітаються на місцевому, регіональному, національному і гло­бальному рівні в єдину причинно-наслідкову систему... Борги, що неможливо виплатити, зму­шують африканські країни, чиї експортні надход­ження залежать від продажу сировини, по-хи-жацьки використовувати земельні угіддя, які заз­нають ерозії і перетворюються на пустелі. Осно­ви економіки в інших регіонах світу, що розвива­ються, зазнають тих самих хвороб як унаслідок прийняття помилкових рішень на місцевому рів­ні, так і в результаті функціонування механізму міжнародної економічної системи. Через «лати­ноамериканську боргову кризу» природні багатства цього регіону використовуються не з метою його розвитку, а для погашення зобов'язань перед іноземними кредиторами. Такий підхід до проб­леми заборгованості недалекоглядний з погляду економіки, політики й екології. Населення від­носно бідних країн змушене миритися зі зроста­ючою убогістю, тоді коли експорт ресурсів, що виснажуються, зростає. Нерівність, яка посилюється, є найзначнішою «екологічною пробле­мою» Землі. Водночас — це найзначніша «проб­лема розвитку» [20].

Як вважає Альфред Херрхаузен, який був до 1989 р. членом правління і спікером Німецького банку, «структура і масштаби проблеми виходять за межі традиційного технічного рішення проб­леми» [21]. Ті, які відповідають за нинішню гро­шову систему, знають, що це не може довго три­вати, однак вони або не мають альтернативи, або нічого не хочуть про неї знати. Фахівці в галузі банківської справи, з якими я розмовляла, визна­вали, що раніше нічого не чули про існування альтернативи сучасній грошовій системі. Після того, як я викладала її суть, нерідко висловлювали побоювання, що гласне обговорення цієї проблеми може бути небезпечним для їхньої по­дальшої діяльності.

Рис. 9 пояснює острах подальшого обговорення цієї проблеми банкірами. У період з 1950 по 1985 р. валовий національний продукт зріс у ФРН у 18 разів, заборгованість — у 51, а обсяг банківських операцій — у 83 рази. Це означає, що банки отримали безглуздо велику частину націо­нального багатства. От результат угод із колив­ними процентними ставками, а також зростан­ням обсягів спекуляції грішми і валютою, що спричинила стрімке зростання плати брокерам.

Доки банки не враховуватимуть у своїх планах перспективи довгострокового розвитку, вони не будуть зацікавлені у відкритій дискусії про спо­соби функціонування процентної системи. Нині вони намагаються завуалювати проблему. На рис. 10 представлені приклади звичної дезорієн-туючої реклами, яка публікується у газетах і журналах усього світу. Гроші повинні «рости», «збільшуватися», «примножуватися» — так за­певняють нас банки. Ще частіше вони намага­ються захопити людей уявленнями про те, що гроші можуть на них «працювати». Але хто ба­чив коли-небудь, щоб гроші працювали? Роботу завжди виконує людина — або самотужки, або використовуючи машини.

Така реклама приховує той факт, що кожна марка або долар, одержані з банківських вкла­дів, спочатку були зароблені однією людиною, щоб потім перейти у власність іншої, у якої гро­шей більше, ніж потрібно. Іншими словами: лю­ди, які продають свою робочу силу, стають тим бідніші, чим швидше збільшуються доходи від грошових рахунків. У цьому і полягає вся таєм­ниця «працюючих» грошей, а банки дуже ре­тельно намагаються запобігти розглядові пору­шеної проблеми.

Накопичений мною досвід свідчить, що боять­ся цих дискусій саме ті, хто має відповідні знан­ня, які дають змогу зрозуміти цю проблему і по­бачити можливість її вирішення, тобто економіс­ти багатьох країн світу, які побоюються отрима­ти ярлик «радикалів». А вони могли б підтрима­ти ідею безпроцентних грошей (латинською мо­вою — радікс), спробувати звернутися до фак­тичних коренів однієї з насущних проблем світо­вої економіки. Натомість Гезеля і його концеп­цію «природного економічного устрою» розгля­дають в економічних науках тільки як одну з ба­гатьох невдалих в історичному масштабі спроб реформування. Однак деякі видатні особистості нашого сторіччя, наприклад, Альберт Ейнштейн, Джон Мейнард Кейнс і Езра Паунд зрозуміли значення пропозицій Гезеля для реформування грошової системи. Кейнс ще в 1936 р. висловив думку, що «майбутнє більше навчиться від Гезе-ля, ніж від Маркса» [22]. Але це майбутнє ще не почалося. Хоча фахівці банківської справи й еко­номісти не повинні бути занадто далекоглядни­ми, щоб зрозуміти, що плата за користування в межах нової грошової системи дасть змогу їм ви­рішити основну дилему, з якою вони не можуть упоратися вже не один десяток років. Фахівець з історії економіки Джон Л. Кінг пише про значен­ня роботи економістів: «Перемелювання цифр і комп'ютерних формул виявилися усього лише порожніми іграми і, отже, всі економічні прогно­зи цілком неправильні» [23].

За моїми спостереженнями, економісти — на відміну від більшості інженерів — не розуміють реальної вибухонебезпечності експонентного росту. Здається, вони наївно вірять у те, що деда­лі складніші економічні моделі і розрахунки здатні запобігти небезпеці.

Учені, які зрозуміли небезпеку (серед них Батра і Кінг) в основному намагаються дати поради, як врятуватися від наслідків майбутнього вели­кого краху. Альтернативи сучасній системі вони не пропонують.

Ті уряди, що позитивно поставляться до ідеї реформи безпроцентних грошей у найближчому майбутньому встануть на шлях соціальної рівності, екологічного виживання і видужання від грошових хвороб, що десятиліттями отруювали т. зв. «економіки вільного ринку».

БАГАТІ

Чи ненайскладніше питання людей, які зрозу­міли принцип дії механізму перерозподілу в ме­жах нинішньої грошової системи, таке: чи допус­тять ті 10% населення, що мають нині вигоду від дії традиційного механізму і володіють важеля­ми влади, реформу грошової системи, після якої вони не будуть більше мати можливості отриму­вати доходи, не працюючи?

Історична відповідь така: звичайно, ні. Доти, доки вони не будуть примушені до цього тими, хто платив дотепер, вони не будуть рубати гілку, на якій сидять. Відповідь в умовах нового сторіч­чя може бути така: звичайно, так — якщо ті, хто нині має вигоду, зрозуміють, що гілка, на якій во­ни сидять, росте на хворому дереві, і є здорове альтернативне дерево, що, ймовірно, не має при­чини загнивати. Почуття здорового самозбере­ження примусить їх змінити дерево. Остання відповідь означає соціальну еволюцію — шлях «м'якого» розвитку, перший — соціальну рево­люцію, тобто «твердий» шлях.

Шлях еволюційного розвитку уможливить ба­гатим зберегти свої гроші, які до цього моменту вони наживали на системі відсотків. Революцій­ний шлях розвитку неминуче призведе до від­чутних втрат. «М'який» шлях означає, що бага­тим не пред'являть звинувачення в одержанні прибутку за відсотками, тому що їхні дії будуть вважатися цілком правомірними доти, доки не введуть нову грошову систему. «Твердий» шлях, шлях революції, може бути дуже хворобливим. Шлях еволюції означає, що більше не буде при­бутку без праці, проте гроші будуть стабільні, ці­ни низькі, податки, можливо, знизяться. Шлях революції означає ріст непевності, нестабіль­ність, ріст інфляції, цін і податків, що ми щодня бачимо, стежачи за розвитком подій у країнах третього світу.

Накопичений мною досвід спілкування з людьми, які належать до категорії останніх 10%, свідчить, що вони не розуміють механізму фун­кціонування процентної системи і не знають про існування практичної альтернативи. За незнач­ним винятком, вони б вибрали стабільність, а не більше грошей, тому що зазвичай вони мають до­сить засобів, щоб забезпечити себе і своїх спад­коємців на кілька поколінь вперед.

Є і друге питання: що відбудеться, якщо ці лю­ди переведуть свої капітали в інші країни, де змо­жуть і далі отримувати відсотки, замість того, щоб залишити їх на своїх рахунках, де вони хоча і збережуть свою цінність, але не будуть прино­сити доходів?

Відповідь: після введення реформи вони швид­ко робитимуть навпаки, оскільки різниці у виг­раші тим, що можна заробити в інших країнах, за винятком інфляції й у своїй країні внаслідок під­вищення вартості нових грошей, не підданих інфляції, не буде.

Небезпека, можливо, полягає в іншому, а саме в тому, що країна, яка зважилася на проведення реформи, стане «супершвейцарією» зі стабіль­ною валютою в умовах економічного буму, що посилюється. У минулому вкладники капіталів якийсь час навіть платили за те, що мали право зберігати гроші у швейцарських банках на без­процентних рахунках.

На противагу цьому політика виплати високих відсотків, що проводилася в США на початку правління Рейгана, спричинила такий надпри-ток грошей з усіх кінців світу, що виконати зо­бов'язання іноземним кредиторам можна було б тільки через збільшення інфляції і різке знеці­нення грошей (девальвацію). При розмірі про­центної ставки 15%, що було звичайним явищем на початку етапу високих відсотків, США вже через п'ять років довелося б виплатити суму приблизно вдвічі більшу, ніж було отримано від іноземних інвесторів. При нинішній вартості до­лара це ніколи не вдалося б зробити. Наступним наслідком цієї політики стало б перетворення США за вісім років у країну з найбільшою у сві­ті заборгованістю.

У світі відбувається циркуляція величезної су­ми спекулятивних грошей (за оцінками, близько 500 млрд доларів) від одного фінансового центру до іншого в пошуках їхнього прибуткового вкла­ду. Це переконує, що наша проблема не в нестачі грошей, а у відсутності можливості здійснення «розумної» інвестиційної політики сучасної гро­шової системи. Введення безпроцентних грошей в одному регіоні або одній країні переконало б, як швидко можна здійснювати соціальні й еко­логічні проекти, що нині перебувають «поза грою». Тут, імовірно, будуть міститися надлиш­кові грошові кошти з країни і з-за кордону, тому що замість відсотків можна отримувати прибу­ток, який не з'їдає інфляція. Тому для багатих людей значно вигідніше підтримати своєчасне проведення грошової реформи, що призведе до стабільності системи, ніж піддаватися ризику не­відворотного краху внаслідок росту нестабіль­ності сучасної системи.

Третє запитання стосується тих, хто живе зав­дяки своєму капіталу, але занадто старий, щоб працювати. Що ж станеться з ними у випадку скасування відсотків?

Можна довести, що ті, хто може нині жити за свої відсотки, зможе прожити за свої заощаджен­ня і після введення безпроцентних грошей.

Ті, хто має 1 млн марок, уже входить у число найбагатших 10% населення. Однак деякі пред­ставники цієї групи отримують з відсотків знач­но більше 1 млн марок. Відповідно до офіційних джерел [24], щоденний дохід найбагатшої жінки світу — англійської королеви — становив у 1985 р. близько 700 тис. фунтів (близько 2 млн марок ФРН). Найбагатша людина світу, султан Бру­нею, майно якого оцінюють у 25 млрд доларів, щогодини отримує доходи з відсотків і дивіден­дів у розмірі чверті мільйона доларів. Такі фірми, як «Сіменс», «Даймлер-Бенц» і «Крупп», ні­мецька преса називає банками з виробничими фасадами, тому що вони отримують значно біль­ше від грошових вкладів, ніж від виробництва.

Хоча ні англійська королева, ні такі фірми, як «Сіменс», «Даймлер-Бенц» або «Дженерал мо­торс», офіційно не мають функції влади, їхня грошова власність фактично має повноваження неофіційної влади. Скандали з виплатами про­відними фірмами засобів політичним партіям у Західній Німеччині, США й інших країнах Захо­ду доводять, що всі демократії в небезпеці, якщо описаний механізм перерозподілу грошей і нада­лі діятиме вільно.

Хоча ми думаємо, що живемо при демократії, згодом виявиться, що це в кращому випадку олі­гархія, а в гіршому — фашистський режим, тому що гроші в руках дедалі меншої кількості людей не можуть контролюватися політично.

У середньовіччя люди вважали, що вони пога­но живуть через те, що зобов'язані виплачувати десятину, тобто десяту частину доходів або ви­робів феодалу. Нині більше ніж третина від кожного долара, марки або крони потрапляє в кишені капіталовласників, а те, що економічне становище більшості людей краще, пояснюєть­ся здійсненням промислової революції і підви­щенням рівня автоматизації економіки. Тільки розуміння механізму перерозподілу в межах грошової системи дає змогу усвідомити, чому нам усе ще доводиться боротися з економічни­ми труднощами.

Виникає питання: чи готові ми, зрештою, зро­зуміти небезпеку суспільної нерівності, спричи­нену дією сучасної грошової системи, і змінити її, або ми будемо чекати всесвітньої екологічної й економічної катастрофи, виникнення воєн або революцій. Малоймовірно, що окремо взяті або невеликі групи зможуть змінити грошову систе­му. Ми повинні спробувати поширювати інфор­мацію серед населення й об'єднати тих, хто розу­міє суть необхідних змін, з тими, хто має необхідну владу для проведення політичних змін. При цьому необхідно пам'ятати:
  • ніхто не може бути звинувачений у тому, що нині одержує вигоду від процентної системи, то­му що дотепер це легально;
  • що варто припинити — це триваюче постійне отримання грошей без роботи;
  • не повинно бути перешкод для того, де і як капітал інвестуватиметься в майбутньому; якщо капіталовласники розумні, вони будуть вкладати гроші в межах країни, що (при скасуванні процентної системи) призведе до економічного буму.

БІДНІ

Кожен середньостатистичний німецький сі­мейний бюджет мав у 1986 р. суму, яка станови­ла 90 тис. марок. Це було б прекрасним доказом нашого добробуту, якщо було б розподілене по­рівняно рівномірно. Гірка правда ж полягає в то­му, що, як показує рис. 11, одна частина населен­ня володіє лише 4% усього багатства, а інша — 96%. При цьому багатство 10% населення безу­пинно росте завдяки всім іншим.

Це, наприклад, пояснює, чому родини, які на­лежать до нижнього прошарку середнього класу ФРН, дедалі частіше змушені вдаватися до допо­моги установ добродійності. Безробіття і бід­ність зростають, хоча була створена розгалужена «соціальна мережа» для їхнього подолання.

Найважливіший фактор перерозподілу багатс­тва — це відсотки за гроші, які щодня переводять 1100 млн марок від тих, хто працює, до тих, хто володіє капіталом.

Хоча всі уряди соціальної орієнтації намага­ються усунути виникаючу при цьому нерівновагу через оподатковування, це ніде не призвело навіть до відносного балансу. Витрати на зроста­ючий апарат соціальної бюрократії виражаються у формі зростаючих податків. При цьому рідко враховують втрати часу, зусиль і приниження, яких зазнали люди через бюрократичну машину.

Абсурдність грошової системи полягає у тому, що спершу відбирає у людини її справедливу частку, щоб потім повернути частину цих гро­шей. Це украй неефективно у формі виплат у системі добродійності, майже ніколи її не дослід­жували експерти, не була предметом широкого обговорення. Поки ті 80% населення, що постій­но за усіх платять, не зрозуміють, як це відбува­ється, чи можна чекати змін?

Яскравий приклад того, що відсотки гальму­ють економічний розвиток, показаний на рис. 12. Порівняння процентних ставок, що підвищують­ся, з кількістю банкрутств, яка зростає у торгівлі і промисловості, а також збільшення кількості безробітних однозначно підтверджує авангардну функцію, — тобто значення відсотків в економіч­ному житті і є переконливим аргументом на ко­ристь введення безпроцентних грошей. Ця ста­тистика не враховує додаткові втрати від алкого­лізму, руйнування родин, росту злочинності. І це теж можна ефективно знизити при здійсненні грошової реформи.

Дилема країн третього світу (рис. 13) демонс­трує нам нашу власну ситуацію, як через збіль­шувальне скло. Це карикатура того, що відбува­ється в індустріалізованих країнах і спричинене тими ж структурними вадами грошової системи. На відміну від розвинених країн, що у цілому на системі виграють, слаборозвинені країни зазна­ють збитків.

Щодня ми одержуємо 200 млн доларів — від­сотки з країн третього світу. Це вдвічі більше, ніж «допомога», яку ми їм надаємо.

1986 р. близько третини загальної заборгова­ності країн третього світу, яка становила 1000 млрд доларів, пішло на покриття відсотків за ра­ніше отримані кредити. Немає жодної надії на те, що країни, які розвиваються, зможуть вийти з ситуації без великої кризи або глибоких політич­них потрясінь. Якщо війна означає голод, смерть, соціальну і людську убогість, то «третя світова воїна» йде вже на повний хід. Ця війна не була оголошена офіційно. Це війна, зброя якої — лих­варські відсотки, маніпуляція цінами, нечесні умови угод. Це війна, що заганяє людей у безро­біття, хвороби і злочинність. Доки ми можемо це терпіти?

Вернер Розенбергер говорить про «систему ко­рупції» — тісно з'єднані корумповані володарі (Мобуто, Маркоє, Нор'єга, Чаушеску, Хонеккер) у країнах третього світу і соціалістичних країнах, які мають величезні суми на безпечних закор­донних рахунках, із власниками великих капіта­лів у всіх країнах, що одержують без усяких зу­силь мільйони на відсотках. Розенбергер пише: «Найстрашнішим у цій ситуації є, на мою думку, некорумповані володарі. Їх, як свідчить історія останніх років, рано або пізно скинуть. Дійсно жахливим є той факт, що ті, хто приходить їм на зміну, тобто нові володарі, багато говорять про реформи, але не мають придатних для цього моделей економічних реформ».

Кількість тих, які страждають від нинішньої системи, становить понад три чверті від усього населення Землі. Ситуація в країнах третього світу могла б докорінно змінитися, якщо б їхні борги частково або цілком списали країни-кредитори і банки. Цього, як відомо, вимагають прогресивні представники церкви, економісти і банкіри. Це частково втілюється в життя. Однак, якщо не буде усунута основна вада системи гро­шового обігу, — неминуче виникне нова криза. Тому так важливо поширити ідею про нову гро­шову систему серед тих, хто її потребує: у бідних і в країнах, що розвиваються.

ЦЕРКВА І НОВІ ДУХОВНІ ГРУПИ

Історичний досвід свідчить, що релігійні ліде­ри різних часів (як от Мойсей, Аристотель, Ісус, Магомет, Лютер, Цвінглі і Ганді) намагалися усунути соціальну несправедливість, спричине­ну постійним стягуванням відсотків, радили як це зробити або об'являли заборону на одержання відсотків. Вони зрозуміли суть проблеми.

Так, у книзі Мойсея сказано: якщо даєш у борг гроші своєму братові, бідняку, ніколи не вчиняй з ним, як лихвар. Тобі не дозволено обкладати його відсотками. Аристотель пише у своїй «По­літиці»: «Лихваря ненавидять справедливо, тому що гроші в нього самі стали джерелом доходу, а не використовуються для того, для чого були ви­найдені. Тому що виникли вони для обміну това­рів, а відсотки роблять із грошей ще більше гро­шей. Звідси і їхня назва (породжені). А породже­ні схожі на батька. Але відсотки — це гроші від грошей, тому вони найгірші з усіх занять».

Якщо перевести дослівно текст грецького ори­гіналу, то в Євангелії від Луки читаємо: І в борг давайте, не очікуючи нічого, а Нікейський собор 325 р. заборонив усім духовним особам стягува­ти відсотки. Покарання за невиконання заборо­ни — негайне позбавлення сану. У 1139 році Другий Латеранський собор ухвалив: «Хто бере відсотки, має бути відлучений від церкви. Його приймуть знову після найсуворішого покаяння і з найбільшою обережністю. Того, хто бере від­сотки і не встав перед смертю на Шлях істини, не можна ховати за християнським звичаєм».

Мартін Лютер (1483–1546) багато разів гаря­че викривав лихварів: «І тому лихвар і скнара — це справді не люди; він і грішить не по-людськи. Він перевертень, гірший всіх тиранів, убивць і грабіжників, майже така ж скверна, як сам дия­вол. Сидить він не як ворог, а як друг і співгро­мадянин, під захистом і заступництвом громади, але огидніший він, ніж будь-який ворог і убивця-палій. Якщо колесують і обезглавлюють вуличних грабіжників, убивць і злочинців, — пот­рібно спочатку колесувати і катувати всіх лих­варів, виганяти, проклинати й обезглавлювати всіх скнар».

Реформатор Ульріх Цвінглі (1484–1531) пішов шляхом секуляризації ще далі. З однієї сторони, він оголосив відсотки безбожними й антихрис-тиянськими, з іншої — визнав за державою право визначати відсоткову ставку.

Хоча усі вони знали корені проблеми, проте не запропонували жодного практично прийнятно­го рішення для забезпечення грошового обігу; тобто основна вада системи залишилася недо­торканною. Заборони, що накладалися на від­сотки римськими папами в часи європейського Середньовіччя, згідно з якими християни, які брали відсотки, відлучалися від церкви, переміс­тили увесь тягар проблеми на євреїв, які мали право брати відсотки з людей іншого віроспові­дання і відтоді щоразу частіше ставали провід­ними банкірами світу. Ще зі Старого Завіту єв­рейські громади знали про те, що відсотки при тривалому впливі руйнують будь-який соціаль­ний організм. Тому віддавна визнали «Святий рік» — прощення усіх відсотків і боргів. Це від­бувалося приблизно раз у сім років. Отже, була можливість обмежувати шкоду, яку завдавали відсотки, однак знайти довгострокове рішення так і не вдалося.

Керуюча верхівка католицької церкви в Ла­тинській Америці орієнтована на капіталістичну модель Заходу, а звичайні священики на місцях налаштовані скоріше прокомуністично. Система безвідсоткових грошей могла б дати історичний шанс на рішення, що не є ні капіталістичним, ні комуністичним, а значно ширше від обох. Воно забезпечило б справедливість надійніше, ніж будь-яка програма допомоги; воно дало б змогу провадити стабільне господарювання і стало б іс­тотною підтримкою зусиллям церкви для під­тримки миру в усьому світі.

Нині церква дедалі частіше закликає до пожер­твувань, щоб пом'якшити наслідки процесу пе­рерозподілу в межах грошової системи і найгос-тріші проблеми, що виникають як у промислово розвинених, так і в країнах, що розвиваються. Однак усе це лише спроба лікування проявів хвороби, яка не торкається вад системи грошово­го обігу. Власне кажучи, уся сума пожертвувань, які накопичують усі організації з надання допо­моги в промислово розвинених країнах, стано­вить саме 1% від тих відсотків, що виплачують країни, що розвиваються, багатому Заходу.

Що потрібно нині — це поширення інформації і відкрита дискусія про результати існуючої гро­шової системи і про рішення проблеми через гро­шову реформу.

Заборона на відсотки діє й у мусульманських країнах. Там за кредит не платять, — замість цього банк, що дає гроші, має долю у справі, а згодом — в одержуваних прибутках. У деяких випадках це краще, в інших — гірше, ніж одер­жання відсотків, однак нічого не змінює в прак­тиці одержання доходів завдяки іншим.

Духовні знання, що поширюються в багатьох країнах світу, вказують на глибинні зміни, що відбуваються у свідомості зростаючої кількості людей. Їхня робота для внутрішньої перебудови закладає фундамент для зовнішніх змін, при цьо­му мирна трансформація грошової системи є найважливішим аспектом проблеми. Саме тому велика відповідальність усіх тих, які прагнуть до гуманних цілей, у чіткому усвідомленні практичних можливостей від проведення грошової ре­форми.

ТОРГІВЛЯ І ПРОМИСЛОВІСТЬ

Ціни на товари і послуги в масштабах без-відсоткової і безінфляційної економіки регулю­валися б так само, як і нині у капіталістичних країнах — попитом та пропозицією. Що зміни­лося б, — зникла б деформація «вільного рин­ку», спричинена дією відсотків. У середньому кожне робоче місце в промисловості Західної Німеччини несе борговий тягар у розмірі 70–80 тис. марок. Це означає, що 23% від середньої вартості робочої сили виплачується тільки за відсотками [25]. Що це таке, показано на рис. 15. До відсотків на взятий у кредит капітал згодом додаються відсотки на власний капітал фірми. І той, і інший орієнтовані на процентну ставку грошового ринку. Тут і прихована причи­на того, що борги зростають удвічі-утричі швидше, ніж продуктивність економіки країни. Постійно погіршуються умови для тих, хто хоче заснувати справу, а також для трудового населення.

Нині ми стали свідками посилення концен­трації у всіх сферах промисловості. Дрібні під­приємства і промислові фірми перекуповують­ся більшими, а вони, зокрема, ще більшими, і зрештою в так званій «вільній ринковій еконо­міці» майже кожен працює на багатонаціональ­ні концерни. Ця тенденція розвитку одержала імпульс від ідеї великого серійного виробниц­тва, автоматизації, оскільки концерни мали надлишки грошей, отримані на грошовому ринку. «Сіменс» і «Даймлер-Бенц» у Німеччині заро­били, наприклад, більше грошей на грошовому ринку, ніж у промисловому секторі. Якщо ж дрібні і середні фірми хочуть розширюватися, то, як правило, вони повинні брати кредити й обтяжуватися відсотками. Вони не можуть за­робити ні на серійному виробництві, ні на гро­шовому ринку.

Наша економіка залежить від капіталу. З цього приводу дуже влучно зауважив західнонімець­кий промисловець Шляйєр: «Капіталу потрібно служити!» Нова грошова система, нейтральні гроші забезпечують таке становище, при якому капітал служитиме потребам економіки. Якщо він прагнутиме уникати втрат, то повинен пропо­нувати сам себе. Іншими словами, він служитиме нам!

Продовження. Початок у № 9–10 за 2005 р.

(Закінчення в наступному номері)


Література

20.  UN World Commission on Environment and Deve­lopment, op.cit. — Р. 294

21.  Spiegel Interview, op. cit. — Р. 59

22.  John Maynard Keynes, The General Theory of Emp­loyment, Interest and Money, London, 1936, (reprinted 1967). — Р. 355

23.  John L. King, po. cit. — Р. 162

24.  Aachener Nachrichten, 29.5.85

25.  Weltwirtschaftswoche. — 1984. — Nr. 4. — Р. 23.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту