головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 11/2005 
Персонал № 11/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
В отличном качестве каркас теплицы из трубы в Питере от производителя.
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Про роль єврейського фактора в будівництві демократії і його результат

Дмитро БОГДАНОВ

Єврейство — вічно актуальна тема, яку важко обійти, про що б не йшла мова, але важко і тор­катися. Тому хотілося би почати зі свіжого анек­доту на цю тему або з цитати якої-небудь виз­начної особистості. На щастя, від часів Моїсея великі люди всіх націй часто висловлювалися з приводу цього нечисленного, але всюдисущого племені. Однак цитати ці, від Сенеки до Еміля Золя, від Петра I до Франца Ліста, від Джорда­но Бруно до Шопенгауера, Достоєвського, Вольтера і далі, майже всуціль негативні і часто навіть агресивні. Нечисленні апологетичні вис­лови, як правило, ще більш упереджені і нетер­пимі, і переконують, що найкращий захист — напад.

Так нині склалося, що про євреїв, як зрештою про інші національності, крім росіян, ми, росіяни, можемо говорити тільки так, як про мертвих: або добре, або ніяк. Себе лаяти ми мо­жемо, мало того, повинні лаяти і ганьбити. Самі росіяни часто-густо дуже раді себе насварити, зібрати з усіх народів, своєї і чужої історії і навіть у природи перебрати всю провину і всі гріхи на себе і нести. Розмови про безвольність росіян, про їхню рабську натуру, любов до спиртного, неуцтво, невміння і небажання пра­цювати, вважають, особливо ті, які називають себе демократичною інтелігенцією, найчастіше, що важливо, неросійського походження, гарним тоном. Самокритичність — справа хороша, але самознищення — це вже хвороба. У випадку з Росією — хвороба соціальна, причому не ендо­генна, а екзогенна, тобто така, яка виникла че­рез зовнішні причини, причини неросійського національного характеру. Хтось, слід вважати, навчив нас так думати, запевнив нас, начебто такий самозневажливий підхід — найчесніший і правильний.

Я не маю наміру ні позитивно, ні негативно оцінювати євреїв. Ні поганого, ні гарного, — я не маю що про них сказати. Проте є об'єктивні спостереження, про які і піде мова. Знайти ней­тральну, об'єктивну цитату про євреїв виявило­ся важко, практично неможливо. Крім того, прикритися чужим авторитетом все одно не вдалося б. Російська судова система знає не один прецедент порушення кримінальних справ за фактом звичайного збору й опублікування світового цитатного надбання на єврейську те­му. Що має право думати і говорити про євреїв якийсь Юпітер, те простий смертний за російськими законами про національний екстремізм не має права ні повторювати, ні читати.

Несприятливий для аматорів красної словес­ності результат згаданих справ став для мене пере­конливим аргументом проти анекдотів і цитат. Утім, лише через дух протиріччя, а також напе­рекір усім впертим, які в принципі цитат не сприймають, не розуміючи ні образної, ні худож­ньої, ні безмежної за можливостями ролі їхнього вживання, вмисне для них почну все-таки хоча б із цитати Лєскова: «Посмотрим, какой вред сде­лал еврей в тех местах, где он живет: тогда видно станет, чем он способен угрожать в другом месте, куда просится».

Дійсно, де б не жив єврей, він живе по-єврейсь-ки, і що б він не робив, робить він це на єврейсь­кий взірець, і результат, відповідно, виходить єврейський. Погляньмо ж за мудрим методом ве­ликого Лєскова до чого це призводить. Користу­ватися будемо винятково фактами, без коментарів і оцінок. Особливо, з боку читачів, хотілося б уникнути відомого убогого антисемітизму, як і йо­го протилежності, а також безглуздих, найчастіше грубо і з необґрунтованим апломбом завжди недо­речно поставлених запитань, які свідчать лише про неправильне або неповне розуміння, чи то про повне нерозуміння прочитаного. Як це зробити? Вибудувати історичну парадигму, просту, чітку, точну.

Що б не робилося, результат завжди залежить від того, хто і де його робить. Розмови про те, що демократія — вона й в Африці демократія — це де­магогія. Зроблене євреєм по-єврейськи не може бути ні російським, ні французьким, а завжди буде виходити по-єврейськи. Це закономірність, за­кон. Тому, як радив Лєсков, залишається тільки простежити дію цього закону, виявити зако­номірність, і можна буде запобігти багатьом не­приємностям.

Перша відома закономірність така: євреї, попри свою нечисленність, умудряються скрізь і завжди бути наверху. Ця природна здатність євреїв вип­ливати на поверхню будь-якого суспільства, туди, де плавають суспільні вершки — не думка і не оцінка, це загальновідомий факт. Він має винят­ково єврейську особливість: євреї рідко опиня­ються у вирі подій. Вони, як правило, їх організо­вують, задумують, але коли доходить до справи — відступають, і повертаються тільки до результату справи, причому лише у благополучному випадку, тобто власне до роздачі чи то шматків торта, чи високих посад. Слід сказати і про те, що кашу, яку заварюють євреї, зрештою вони ж і розсьорбують. Тобто ціпок, яким вони замахнулися і вклали в чужі руки для удару, майже завжди своїм іншим кінцем ударяє по них самих.

Із першої закономірності природно випливає друга: біля джерел багатьох змін суспільно-політичного ладу в різних країнах стояли і стоять євреї. Боже нас і вас борони від древніх, як сам єврейський народ, звинувачень, які вже набили оскому, євреїв у всіх тяжких гріхах, від революцій до природних катаклізмів. Йдеться не про умови виникнення революційних ситуацій, а про момен­ти реалізації цих ситуацій, керування ними. Тим більше борони нас і вас Боже від параноїдальних ідей про жидомасонську змову і від інших схожих маніакальних думок. Ми говоримо про факти. А факти говорять самі за себе. По-перше, повторю­ся, не всі перетворення, а багато. По-друге, політичні перетворення не завжди бувають невда­лими. Отже, євреї, крім шкоди, принесли світовій політиці багато користі. Зіставляти їх — не наше завдання і воно нас не цікавить. І, по-третє, голо­вне: обвинувачення тут взагалі зайві, оскільки йдеться про закономірності, спричинені зовсім не поганими намірами євреїв, а об'єктивною причи­ною, яку ми назвемо згодом. Тепер підходимо впритул до самої цієї закономірності, яка вже ста­ла історичним законом, — коли заперечити важко, його потрібно просто знати.

Як правило, понад усе євреї люблять будувати демократію. Мабуть, це пов'язано не стільки з особливостями самої демократії, в якій, по суті, немає нічого принципово єврейського, та й не з властивостями самих євреїв, у яких, по суті, немає нічого принципово демократичного. Очевидно, це обумовлено самою історією, в якій усі перетворен­ня у тій чи іншій мірі за своїм задумом повинні бу­ли стати демократичними. Той самий комунізм, точніше, його версія — соціалізм, споконвічно був задуманий як демократія. Що вийшло насправді, ми знаємо — диктатура, причому не пролетаріату, а справжня, найжорстокіша диктатура. От вам і закон: де євреї починають будувати демократію, там виходить диктатура.

Хоча твердження, начебто революція в Росії — справа рук євреїв, у декого іноді викликає неадек­ватну реакцію і тому, як це не дивно, все ще вима­гає роз'яснень. Ні, звичайно революція визріла в історичній долі Росії, у її протиріччях, у відстало­му феодальному абсолютизмі Романових і у ХХ столітті. Революція, потреба у ній виникла в російському народі, оскільки, відомо, ніякі рево­люціонери не розгойдають хоча б трохи гар­монійне і нормальне суспільство, тому власне євреї тут ні до чого. Але йдеться не про визрілі умови і революційні маси, а про керівні і скерову­ючі кадри революції. А тут євреї відіграли в російській революції серйозну роль. Безглуздо, але, незважаючи на факти, є ще люди, які назива­ють таке твердження міфом і «дурною казкою». Спеціально для них повторю загальновідомі фак­ти. Наведу, по-перше, лише кілька прізвищ видат­них діячів революційного руху: Марко Андрійо­вич Натансон, Михайло Зальманович Лур'є, Да­вид Борисович Гольдендах (ніби Рязанов), Олек­сандр Самойлович Піккер, Якуб Станіславович Фюрстенберг, Йосип Соломонович Блейхман (він же Солнцев), Борис Давидович Кац, Юлій Осипо­вич Цедербаум і т. д., і т. д. Прізвища ці всім добре відомі, як і всі ті російські імена, які опинилися в керівництві Росії після 1917 року. Центральний комітет більшовицької партії, як і всі інші комітети і ради, майже цілком складався з євреїв. Брон­штейн, Овсей-Герш Аронович Радомисльський, Аптекман, Розенфельд, Гольдштейн, Нахамкіс, комісари Шліхтер, Ландер, Кауфман, Шміт, Кнігісен, Шпіцберг, Анвельт, Гуковський, Штейн-берг, Фенігштейн, Равіч. От відомі, незаперечні, об'єктивні факти. Повернемося до суті справи. Ре­зультат цієї назрілої народної революції, але керо­ваної євреями, — трагічно-утопічна диктатура. І очолив її уже не єврей Сталін. Не євреї зрештою керували справою революції і після Сталіна. Ма­ло того, вже незабаром після революції самі євреї потрапили в немилість і стали жертвами ними за­думаного ладу. Може це випадково? Продовжимо парадигму.

Веймарська республіка, створена після рево­люції в Німеччині — ще один невдалий плід єврейського демократичного реформаторства. Для наочності наведу короткий список лише декількох соціал-демократичних єврейських імен: Перший президент республіки Фрідріх Еберт, міністр закордонних справ Вальтер Ратенау, глава першого уряду республіки Філіпп Шейдеман, міністр закордонних справ Густав Штреземан, Курт Ейснер, Вільгельм Лібкнехт, Гірш і Розен-фельд, Гаазе і Ландсберг, Каутський, Коон і Герц-фельд, міністр фінансів Шеффер і його помічник Бернштейн, статс-секретар Прейс і помічник Фрейнд, начальник інформаційної служби Фріц Макс Коген, Футран і його помічник Арндт, Мейєр-Гергард, Кастенберг, Вурм, д-р Штадтга-ген. Радою робочих і солдатських депутатів керу­вав єврей Каган, а до її складу входили євреї Штерн, Герц, Левенберг, Френкель, Ізраїлович, Лаубенгейм, Зелігзон, Каценштейн, Лауфенберг, Гейман, Шлезінгер, Мерц і Вейль. Ці прізвища уо­соблювали для Німеччини роки економічного і політичного хаосу, безробіття й інфляції, які при­звели країну зрештою до найстрашнішого в історії людства перевертня націоналізму — нацизму. До влади прийшов Гітлер, зустрінутий загально­національним схваленням і наснагою.

В Угорщині 1919 року теж єврейські борці взя­ли участь на чолі з Белою Куном у будівництві справедливого суспільства. Чи треба дивуватися, що потім з'явилася диктатура Хорті, що проісну­вала аж до 1944 року. Далі продовжимо парадиг­му прикладом нинішньої Росії, у якій виправляти помилки євреїв-соціалістів через 75 років взяли­ся чомусь знову євреї, цього разу демократи — Гайдар, Нємцов, Чубайс, Кірієнко і за підтримки цілого сонму єврейських інтелектуалів на всіх провідних місцях в економіці і ЗМІ. Керували, навчали, що робити, як, чому Борис Миколайо­вич має рацію, чому така важлива боротьба з російським націоналізмом. І результат знову підтвердив закономірність: ми вже майже маємо диктатуру, причому за підтримкою народу. Ос­танній, найсвіжіший приклад — нинішня Біло­русь. Після 1991 року і розпаду СРСР будувати демократію в Білорусі стали знову за участю євреїв, і от одержали «загальнонародного» вождя Лукашенка, вусики, стиль, система, знову те ж са­ме — диктатура.

А якщо озирнутися довкола, перевірити зворот­ну закономірність, хто ж облаштував існуючі де­мократичні суспільства, виявляється, влаштову­вали не євреї, єдиний, щасливий виняток — Ізраїль. Скажу без натяків: може, участь неєврейського, а корінного національного елемен­та, пояснює цілком благополучне існування демо­кратичних держав. Ні, зрозуміло, що диктатура виникає і без участі єврейських талантів, парадокс в іншому: там, де будівництвом демократичних систем починають керувати євреї, ми завжди одержуємо диктатуру. Зауважте, не євреї влашто­вують диктатуру. Народи самі створюють її замість демократії єврейського виробництва. На порятунок від єврейської демократії нації кличуть своїх диктаторів. От вам і причина зако­номірності. Справа не в лиходійстві євреїв, не в жидомасонській змові, а в банальній істині: кож­ному своє. Нині, щоб пояснити феномен руху Росії до диктатури, наводять аргумент: росіяни патологічно схильні до диктатури. Невже і німці теж генетично були схильні до диктатури, але чо­мусь після війни щасливо побудували демократію і 55 років з нею живуть. Що цікаво, будували без євреїв.

Патологічне, майже релігійне місіонерство євреїв, їхнє самовпевнене бажання ощасливити інші народи, паралельно влаштувавши на чужій землі і своє, єврейське щастя, завжди несе із со­бою лихоліття. Турбота про єврейське щастя по­чинає завжди перемагати, про що в російському варіанті свідчать прізвища найбагатших людей. Хоча, звичайно ж, наміри євреїв, безумовно, не тільки прагматичні, не обмежуються прагнен­ням власної вигоди і наживи, хоча, зрозуміло, і цих прагнень вони не позбавлені. Очевидно, ни­ми керують також і благі наміри, знову ж із невід'ємною турботою про єврейське щастя, а йому, зрозуміло, страшно заважає турбота або­ригенів про щастя для свого народу, а звідси — національний рух. Антагонізм у наявності. От і об'являють національний рух росіян як завгод­но — хоч фашизмом, хоч шовінізмом, або просто стверджують: пишатися, що ти росіянин, це все одно, що пишатися народженням у понеділок, і так далі. Це робити просто, якщо влада і кон­троль над ЗМІ дозволяють. Отже, не віддавати ж аборигенам власність і цей контроль заради якоїсь демократії? Власне демократія при тако­му антагонізмі не може не відійти на другий план, точніше, взагалі на останній. Однак не нам вчити євреїв, куди веде дорога, вимощена таки­ми намірами. Кожна нація — коваль свого щас­тя. І якщо доходить до того, що неєврейському щастю нації віддають перевагу, а хоча б дикта­турі, але своїй, рідній, то пора б вже народу Моїсея зрозуміти, що не треба лізти в чужий мо­настир зі своїм статутом — це найкраще, що во­ни можуть зробити для блага всіх народів. Ми ж, пам'ятаючи цитату Лєскова, повинні тепер знати, чим загрожують нам євреї, там, куди вони просяться, тобто в будівництві демократичної Росії.

Хоча щира участь, але не на керівних посадах, може існувати, але для цього треба визнати російський націоналізм. От така дилема.

Помилки помилками, закономірності зако­номірностями, але знову невтомний народ бе­реться очолити боротьбу за демократію. Невже хтось думає, що «Комітет-2008» з Гаррі Кімови-чем Каспаровим надихне росіян знову підтрима­ти євреїв у їхньому прагненні очолити боротьбу за демократію? Антивоєнний мітинг на Пушкінській, що зібрав через актуальну і на­болілу тему війни в Чечні у десятимільйонній Москві кілька тисяч чоловік, — наочний доказ перспектив цієї «боротьби». Навіть нинішній кволий, жалюгідний диктаторський режим ус­тоїть проти такої боротьби. Але він розвалиться моментально, коли в росіян буде можливість по­будувати демократію власноручно, заради своїх національних завдань. Ви знаєте, читачу, мабуть це знають і єврейські інтелектуали, між демо­кратією і диктатурою вибирають все-таки дикта­туру. Як не парадоксально, але в такому форматі ця їхня боротьба тільки підсилює диктатуру. Сенс простий: або демократія з нами, або нехай залишається диктатура. Даремні уроки історії, якщо забути, чим усе це закінчується, насампе­ред для євреїв. Марно кликати на допомогу ро­зум. А диктатура? Вона сама себе з'їдає зі швидкістю ненажерливого стада гризунів, розси­пається цей фантом, і якщо може втриматися, то тільки спираючись на національний фактор, а для нього всі мости в кремлян спалені. Так що у будь-якому випадку доведеться будувати демо­кратію самотужки.

P. S.

Дуже сподіваюся, що після прочитання цієї статті в жодної нормальної людини, зокрема і євреїв, не виникнуть звинувачення автора в анти­семітизмі. А якщо такі підозри виникатимуть, смію запевнити, таких намірів не мав, факти і порівняння — це не антисемітизм.


* Друкується за: ARI.ru



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту