Нові акценти зовнішньої політики України:
інформаційно-комунікаційний аспект
кандидат філологічних наук, доцент
Глобалізація разюче вплинула на поведінку держав — головних акторів, [слід зазначити, що визначення актор походить від дієслова діяти (to act — англ.)], на міжнародній арені. Серед факторів глобалізації, що впливають на зміну поведінки, передусім називають економічну глобалізацію — значне прискорення економічної діяльності, швидкісні інформаційні, фінансові потоки, рух людських ресурсів, товарів і послуг через національні кордони. Як один із негативних наслідків глобалізації, відзначають дедалі більший розрив між багатими і бідними країнами, цілими регіонами або навіть континентами, причому відсталі держави, за найпесимістичнішими оцінками, втрачають навіть шанс коли-небудь наздогнати розвинуті. Як висловився екс-президент США Джиммі Картер, багаті не просто мало знають про бідних, а й прагнуть знати про них іще менше [1].
Іншим чинником глобалізації є просування в світі ідей демократії та поваги до прав людини як універсальних людських цінностей. В умовах інформаційної революції диктаторські режими вже не можуть цілком контролювати інформаційні потоки з метою попередження обміну серед громадян небажана-ми для режиму ідеями та судженнями. До поняття демократії зазвичай включають верховенство закону, повагу до права на висловлення власної думки, свободу зібрань та об’єднання громадян, розподіл повноважень між гілками влади, незалежний суд, регулярні вільні вибори.
Попри зростання взаємозалежності в економічній площині, дедалі відчутнішими є тенденції фрагментації та регіоналізації. Національні держави, переконуючись у недієздатності світових організацій (ООН, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд), неспроможності вирішити регіональні проблеми воєн, бідності, репресій тощо або через власні політичні та економічні інтереси спрямовують активні зусилля на створення і підтримку регіональних організацій, здатних відстоювати такі інтереси. Що ж до зростання регіональної взаємозалежності, то, підсумовуючи оцінки дослідників, директор Південно-Африканського інституту міжнародних відносин Грег Міллс зазначає, що через неспроможність націй-держав кожної окремо забезпечити зростаючі потреби в підвищенні добробуту, вони вдаються до регіонального об'єднання [2]. Нині серед прикладів такої регіональної інтеграції із різним ступенем розвитку слід назвати Європейський Союз, який дедалі більше набирає ознак федеративної держави; Африканський Союз, який об'єднав держави цілого континенту задля подолання бідності і припинення воєн. Дієвості прагнуть надати досі аморфній Лізі арабських держав. Цілу низку економічних структур та політичних груп створили країни Південної Америки. На теренах колишнього Радянського Союзу змагаються іще на рівні декларацій висунута Росією концепція Єдиного економічного простору (ЄЕП) та майже як альтернатива — ідея структури ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова). У цій групі дедалі різкіше звучать заяви про безперспективність подальшого існування СНД.
Майже одностайні аналітики і в оцінці того, що період перебування США в іпостасі єдиної супердержави після припинення існування СРСР («Слово Америки беззаперечне», — так визначив цю поведінку в одній із статей Збігнев Бжезинський), тобто однополярного світу, швидко закінчується. Свідченням цього є дедалі активніша позиція на міжнародній арені Росії, Китаю, Індії, згадуваних регіональних груп держав та міждержавних політичних організацій. Американський дослідник Еммануїл Валлерстейн висуває три геополітичні сценарії найближчого майбутнього: «Перший стосуватиметься економічного змагання між Європою та Східною Азією за провідну роль у накопиченні капіталу в наступні десятиліття. Ступінь політичної згоди, якої досягнуть Європа та Східна Азія (кожна осібно), найвідчутніше вплине на результат цього змагання. Другий [сценарій] — це боротьба таких собі середніх економічних сил, які є також регіональними гігантами — серед них Індія, Бразилія, Південна Африка — за утримання власного балансу та відстоювання своєї ролі (та ролі своїх альянсів) на цій новій геополітичній арені.Третій — це наскільки Сполучені Штати виявляться здатними пристосуватися до нових реалій, в яких їхня реальна і відчутна роль буде помітно меншою, ніж зараз» [3].
Чи існує в Україні чітке бачення власного місця у нових геополітичних реаліях? Сформулюємо навіть категоричніше: з ким ми дружимо і проти кого? Яких цілей прагнемо і яких результатів очікуємо в найближчих і віддаленіших перспективах? Наскільки точно і недвозначно нове українське керівництво артикулює свій зовнішньополітичний курс? Наскільки вдало він пояснює свої дії українській громадськості та зовнішньому світу?
Згадані питання і будуть розглянуті в цій статті, покликаній проаналізувати методом дискурс-аналізу перші кроки нового Президента та уряду на міжнародній арені, їхній інформаційний резонанс та зворотню реакцію на ці дії.
ПРОГОЛОШЕНІ НАМІРИ
«Нові акценти у зовнішній політиці України» — так визначає Міністерство закордонних справ України досить несподівані кроки на зовнішньополітичній арені упродовж перших ста днів президентства Віктора Ющенка.
Очевидно, що виконавча гілка утрималася від проголошення «нової зовнішньої політики». Оскільки, за ст. 85-5 Конституції України, Верховна Рада «визначає засади зовнішньої політики», тоді як Президент (ст. 106-3) «здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України», а Кабінет Міністрів (ст.115-1) «здійснює зовнішню політику».
Засади свого зовнішньополітичного курсу Президент Віктор Ющенко оголосив на Майдані Незалежності в Києві у зверненні до українського народу у день інавгурації 23 січня ц. р.: «Ми будемо сучасною нацією — у динамічному глобальному світі станемо рівними серед рівних (...) Українці посядуть гідне місце у спільноті народів. Україна не буде ні буфером, ні полем чиїхось змагань. Ми готові поважати інтереси інших держав. Але для мене, як і для вас, національні інтереси України є понад усе!
Ми добром і повагою вітаємо всіх наших сусідів і на Сході, і на Заході. Я буду все робити для розвитку стабільного співробітництва з усіма країнами. Україна стане надійним партнером у боротьбі зі старими і новими загрозами: тиранією, війною, бідністю, природними лихами і тероризмом. Спільний пошук шляхів до безпеки і процвітання — це і українська відповідальність. Ми готові до неї.
Наш шлях у майбутнє — це шлях, яким іде Об'єднана Європа. Ми з її народами належимо до однієї цивілізації, поділяємо одні цінності. Історія, економічні перспективи, інтереси людей дають чітку відповідь на питання — де нам шукати свою долю. Наше місце — в Європейському Союзі. Моя мета — Україна в Об'єднаній Європі.
У Європі — історичний шанс України розкрити свої можливості. Наша національна стратегія — йти до мети сміливо, прямо і наполегливо. Європейські стандарти стануть нормою у соціальному житті, економіці і українській політиці. Кожен крок до Європи — це нові можливості для мільйонів українців.
Ще недавно вступ до Євросоюзу багатьом здавався дуже далекою перспективою. Але вільні європейські народи не раз прискорювали час. Символами швидких змін стали уламки Берлінської стіни, круглий стіл у Варшаві і наш Майдан у Києві. Україна відкриває історію Європи третього тисячоліття. Ми — вже не узбіччя Європи. Ми знаходимось у центрі Європи» [4].
Таким чином, Президент проголосив пріоритет національних інтересів України і водночас заявив про мету вступу до Європейського Союзу.
Основою зовнішньополітичної діяльності визначено європейську та євроатлантичну інтеграцію і в документі «Пріоритетні завдання Міністерства закордонних справ України на 2005 р.» [4]: «В основі євроінтеграційних дій України повинен стояти План дій Україна — ЄС, що має адекватно відповідати сучасним реаліям наших відносин з ЄС і містити завдання, реалізація яких виведе Україну на якісно новий рівень відносин з цією організацією. МЗС продовжуватиме активну політико-дипломатичну роботу, щоб забезпечити досягнення конкретних, поетапних результатів у переговорному процесі з ЄС. Поточними індикаторами поступу цієї роботи має стати втілення таких цілей, як набуття Україною статусу держави з ринковою економікою, завершення переговорів про вступ України до СОТ і початок роботи над створенням зони вільної торгівлі між Україною і ЄС. Українська дипломатія зосередиться на встановленні якісно нових, динамічних і взаємовигідних відносин з Брюсселем, Лондоном, Парижем, Берліном, Римом і всіма європейськими столицями, зацікавленими у зміцненні загальноєвропейського політичного, економічного, культурного і безпекового просто-ру(...) У цьому контексті українська дипломатична служба послідовно дбатиме про розвиток тісного співробітництва держави з Північноатлантичним альянсом. Це передбачатиме системну роботу як на політичному рівні, так і на рівні безпеки».
Окремим завданням МЗС визначив зовнішньоекономічну активність як «гарантію процвітання держави, її енергетичної безпеки, створення нових робочих місць»: «В умовах ринкової економіки місія Міністерства закордонних справ — допомогти українським виробникам встановити контакт із зарубіжними партнерами, а також сприяти в приході іноземного капіталу в нашу державу. МЗС надаватиме системну підтримку розвитку та зміцненню національного виробничого потенціалу шляхом забезпечення позитивного іміджу та інвестиційної привабливості України. Дипломати візьмуть участь в організації спеціалізованих міжнародних конференцій, зокрема в інвестиційному форумі “Український Давос”; у просуванні вітчизняних ноу-хау і послуг на нові ринки збуту, насамперед у сферах авіа- та суднобудування, космічних досліджень, інформатики. Зважаючи на значну залежність України від одного джерела постачання енергоносіїв, пріоритетом має стати диверсифікація шляхів і джерел їх надходження в Україну. МЗС сприятиме вирішенню цього питання через підтримку українських профільних компаній в роботі як на ринках країн Перської затоки та Африки, так і інших регіонів».
На своїй першій прес-конфренції для засобів масової інформації міністр закордонних справ Борис Тарасюк, оголосивши про «формулу нового Тарасюка», заявив: «В основі наших дій будуть лише національні інтереси. Наша політика буде ні “прозахідною”, ні “просхідною”, а “проукраїнською”. Перш за все це будуть інтереси українського громадянина, його бажання жити в спокійному і доброзичливому навколишньому середовищі. У нас є конкретні завдання, які полягають в наступному.
По-перше. Необхідно втілити в життя цілісну концепцію добросусідства. Насамперед йдеться про Російську Федерацію. Президент України Віктор Ющенко поставив конкретні завдання перед зовнішньополітичним відомством. Як підкреслив Президент, Європа не чекає Україну з трьома валізами проблемних відносин з РФ. Ми не бачимо альтернативи зміцненню добросусідських, конструктивних, партнерських взаємин з Російською Федерацією. Моя настанова чітка — робити все можливе, щоб атмосфера цих відносин була конструктивною.
Безперечно, не можу не згадати і про взаємини стратегічного партнерства з Варшавою. Унікальний приклад співробітництва має бути переведений і на інші сусідні з Україною держави. Це Угорщина, Словаччина, Білорусь, Туреччина, Румунія, Молдова.
По-друге. Пріоритетним завданням буде європейська та євроатлантична інтеграція. Ми будемо відходити від декларативності і переходитимемо до конструктивних заходів задля того, щоб наші партнери пересвідчувалися в тому, що постала нова Україна, постав новий партнер.
По-третє. Ми проводитимемо активну регіональну політику, використовуючи вигідне гео-політичне, стратегічне розташування України. Україна повинна набути статусу регіонального лідера внаслідок проведення такої регіональної політики.
По-четверте. Робитимемо все для того, щоб відновити стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами Америки і систематизувати відносини з цією провідною країною світу. Діалог між Україною та США матиме особливе значення для України.
По-п'яте. Продовжуватиметься активна міжнародна діяльність в рамках ООН, ОБСЄ, Ради Європи. Ми братимемо активну участь в подоланні та боротьбі з глобальними викликами, врегулюванні заморожених конфліктів. Особливий наголос буде зроблено на врегулюванні придністровської проблеми в Республіці Молдова.
Ми зацікавлені в розвитку економічних, політичних взаємин з країнами віддалених регіонів Азії, Африки та Латинської Америки» [4].
Підсумовуючи, можна визначити такі зовнішньополітичні цілі нового українського керівництва (за ступенем амбітності проголошених намірів):
1) набуття статусу регіонального лідера;
2) інтеграція до європейських та євроатлантичних структур;
3) стратегічне партнерство із США як із «провідною державою»;
4) стратегічне партнерство з Польщею та підвищення до такого ж рівня відносин із іншими країнами-сусідами;
5) концепція добросусідства із Російською Федерацією.
Щодо відносин із Росією, то вже через два дні українське керівництво оголосило ідею «відносин у трикутнику Європейський Союз — Україна — Російська Федерація» із умовою, що цей «трикутник віднині стане рівностороннім», оскільки «Україна — не полігон геополітичних змагань між ЄС, США та Росією» [5].
Одразу відзначимо, заявка на роль регіонального лідера викликає чимало запитань. Оскільки, виявляється, на це відверто претендує принаймні одна сусідня держава. Як писала впливова французька газета, «Чорне море стане новим Середземноморським», впевнено заявляв президент Румунії Трян Башеску у березні, через три місяці після перемоги, до якої він прийшов під помаранчевим прапором подібно до свого українського колеги Віктора Ющенка. Заявивши, що він віддає перевагу вісі Вашингтон — Лондон — Бухарест, румунський президент висловлює намір стати посередником між країнами ГУАМу, НАТО та Євро-союзом (...) У цьому новому контексті Румунія, котра якраз оголосила про розміщення чотирьох американських військових баз на румунському узбережжі Чорного моря, стала об’єктом найбільшої зцікавленості США» [6]. За даними газети, саме американські неоконсерватори — або ж «яструби», на рахунку яких війна в Іраку — підтримують румунського президента. Курує країну такий собі Брюс Джексон, формально голова організації «Комітет США з питань НАТО», за даними газети, до правоконсервативної аналітичної групи під назвою «Проект для Нового американського століття». Про роль Румунії як лідера регіону Джексон говорив на слуханнях у Сенаті США.
Серед першочергових кроків Україна оголосила і про висунення власного плану врегулювання придністровської проблеми. Причому, міністр Б. Тарасюк висловився категорично негативно про режим у Тирасполі: «Для України Придністров'я — це “чорна дірка” Європи по сусідству з нами, нашими кордонами, де злидарюють сотні тисяч і збагачуються одиниці. Це одне з найважливіших питань національної безпеки України. Впевнений, що і Росії стратегічно невигідне існування цього та інших маріонеткових режимів, які стоять на заваді створенню об'єднаної Європи без ліній поділу, без подвійних стандартів» [6].
Не менш гостро міністр висловився і на адресу Білорусі, хоча і не назвав її: «Настав час чесно визнати, що в Європі залишилася одна закрита авторитарна країна» [6].
ЧИ Є МОРАЛЬНИЙ ІМПЕРАТИВ НОВИМ ЧИННИКОМ У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ УКРАЇНИ
Проблема моралі у зовнішній політиці або моральності цієї політики активно дискутується останні п’ятдесят років. Точкою відліку можна вважати поділ Європи на «комуністичний Схід» та «вільний Захід», встановлення «залізної завіси» та оголошення «холодної війни». Звернімо увагу на ці терміни, які ввели в обіг політики, і які після цього міцно утвердилися у медіа-лексиконі.
Мораль у політиці можна розглядати як:
а) систему визначених принципів та норм поведінки;
б) універсальні принципи, прийнятні для більшості членів суспільства;
в) не просто правила, а вимоги, що їх необхідно виконувати.
Проблему взаємовідносин політики і моралі намагалися вирішити ще Платон, Арістотель, Фома Аквінський, а також Макіавеллі, Кант, Гегель та інші. Судження були часом полярні: мораль або домінувала над політичною доцільністю, або її повністю підпорядкували політичній меті, або ж ці дві категорії розглядалися як несумісні чи протилежні.
На початку ХХ століття виникли дві течії в політичній практиці європейських держав, які визначають як ліберальну та реалістичну. Дискусія між представниками цих течій, що триває й нині, зосереджена на трьох питаннях:
1. Що таке мораль у дипломатії?
2. Як концепція прав людини співіснує із зовнішньополітичними завданнями держави?
3. Нарешті, чию правоту підтверджує перебіг історії: лібералів чи реалістів?
Ліберали переконують, що історія на боці дотримання універсальних прав людини і що західні демократії (передусім США та Британія) повинні бути рушійною силою у вирішенні цієї проблеми. Для лібералів не існує різниці між мораллю особи та мораллю суспільства. Те, що не є прийнятним у діях особи, не є прийнятним і для дій держави. У Британії першим речником цих ідей був лідер ліберальної партії Вільям Айворд Гледстоун. У 1876 р. його приголомшили повідомлення про звірства турків в окупованій Болгарії. Гледстоун ініцюював та очолив широку пропагандистську кампанію у вигляді демонстрацій і серій газетних памфлетів за європейську інтервенцію на Балкани. Головним опонентом Гледстоуна був прем’єр-міністр консервативного уряду Бенджамін Дізраелі, прихильник іншої течії — реалізму у зовнішній політиці. Поза очі Дізраелі називав Гледстоуна «непринциповим маньяком», а на публіці всіляко спростовував газетні публікації про жорстокість турецьких окупантів. Головним аргументом Дізраелі були національні інтереси Британії (на переконання американського історика Шлезінгера, категорія «національні інтереси» є надійним компасом у міжнародній політиці). Уряд Дізраелі виправдовував поблажливе ставлення до Туреччини необхідністю протистояти військово-політичній машині Росії. Британський посол у Туреччині усіляко наполягав на думці, що британські інтереси «не повинні страждати від сумнівів, скільки людей загинуло: 10 тисяч чи 20 тисяч» [7].
У сучасній американській політиці президент Джиммі Картер першим відкрито проголосив пріоритет прав людини і дистанціював Америку від найбільш одіозних режимів — союзників («клієнтів») США. Але їхнє подальше повалення опоненти Картера назвали свідченням слабкості його зовнішньої політики та помилковості пріоритетів прав людини у зовнішній політиці взагалі. Тому перемогу Рональда Рейгана сприймали як поверенення до влади реалістів.
Із проблемою моралі у зовнішній політиці тісно пов'язана і проблема «подвійних стандартів», до яких вдаються провідні держави у ставленні до недемократичних режимів, беручи під захист союзників (або поблажливо до них ставлячись) та запроваджуючи санкції та обструкції до своїх противників. У цьому контексті дослідники традиційно наводять численні приклади «подвійних стандартів» політики Франції та Британії щодо своїх колишніх колоній.
Цікаво, що напередодні американсько-британської інтервенції в Ірак 2002 р. у дискусію лібералів і реалістів вступила тоді ще радник американського президента із питань національної безпеки, а нині держсекретар Кондоліза Райс (вона змінила на цій посаді поміркованого Коліна Павела), яка намагалася переконати про існування суто морального чинника в американській інтервенції та окупації Іраку. Але її аргументи серйозно ніхто не сприйняв, і зрозуміло чому.
Водночас, як справедливо зазначає південноафриканський дослідник Грег Міллс, «комбінація моралі із прагматичними завданнями зовнішньої політики становить проблему для будь-якої держави» [8], а на прикладі дипломатії власної країни після повалення расистського режиму апартеїду доводить, що «був (і буде в майбутньому) ступінь напруги між вимогами моралі, що дає народження новій нації, та потребами “реальполітік” у виробленні та реалізації зовнішньої політики» [8, p. 298].
Вже згадані вище перші заяви нового українського керівництва засвідчили про прагнення внести «моральний імператив» у зовнішню політику. І невдовзі МЗС України вдався до перших кроків.
У спільній декларації президентів Ющенка і Буша у Вашингтоні під час робочого візиту до США українського лідера на початку квітня ц. р. сторони проголосили, що разом підтримуватимуть просування свободи в Білорусі та на Кубі. Цікаво, що в англійському тексті на вебсайті першою у переліку стояла Білорусь. Натомість, у перекладі українською, розміщений на вебсайті посольства США в Києві, першою поставили Кубу. Ця сентенція викликала справжній скандал у відносинах Києва і Гавани. Урядова делегація Куби, яка якраз перебувала в Києві, на знак протесту перервала візит і відлетіла до Гавани. Кубинська сторона передала МЗС України ноту протесту. Заступник міністра закордонних справ Куби Гу-меліо Кабайєро назвав «зрадою» поведінку керівництва України [9]. Сталася і трагедія. Після отримання ноти в МЗС Куби Посол України, відомий вчений і справжній ентузіаст українсько-кубинського співробітництва, Вадим Пащук помер внаслідок інфаркту. Офіційний Київ спершу намагався залагодити конфлікт. У Міністерстві закордонних справ України запевнили, що високо цінують дружбу із Кубою, і тому саме як «друзі відверто говорять про проблеми» (як сказано в коментарі МЗС). Але заступник міністра Олег Шамшур вже говорив викликаному до МЗС кубинському послові Хуліо Гармендія, що реакція Куби «неадекватна» [4]. Скандал стався тоді, коли на самій Кубі міністр охорони здоров'я України Микола Поліщук дякував за безкоштовне лікування близько 20 тисяч українських дітей упродовж 15 років в рамках програми «Діти Чорнобиля». Представниця Міністерства охорони здоров'я України Раїса Мавсеєнко заявила журналістам, що «у світі немає іншої настільки результативної програми, що дала дітям нову надію». Як повідомляла прес-служба вітчизняного Міністерства охорони здоров'я, Микола Поліщук (до речі, до призначення міністром був депутатом фракції «Наша Україна»), зокрема заявив: «Скільки пам'ятаю, наша країна підтримувала щирі відносини з вільною Кубою. Свого часу ми були раді й горді за дружній народ, який завоював свободу, чия країна стала першою й досі єдиною в західній півкулі соціалістичною державою. Ми підтримували Республіку Куба у важкі часи Карибської кризи, надавали матеріально-технічну, гуманітарну й освітню допомогу братському народу, відстоювали його інтереси перед світовою спільнотою» [10].
А спікер Верховної Ради Володимир Литвин у Києві запевняв кубинську урядову делегацію, що Україна буде підтримувати Кубу у міжнародних організаціях.
Показово, що кубинські дипломати пояснювали, що не проти обговорення будь-яких проблем, але Україна до того ніколи не ставила це питання для обговорення власне із самою Кубою. І тут дійсно можна запитати, чому для того, щоб висунути вимоги моральної площини, офіційному Києву знадобилося робити це у зв'язці із США, які десятиліттями здійснюють економічну блокаду Куби, що неодноразово засуджувалося міжнародною спільнотою, а не разом із Європейським Союзом, про гармонізацію політики з яким багато говорять урядовці, який якраз перед подіями повністю нормалізував відносини із Гаваною і домовився про діалог щодо стану із правами людини на острові.
Подальші події підтвердили побоювання кубинців, що скандальна сентенція в спільній заяві Буша і Ющенка була невипадковою і пов'язана з намаганнями США провести в Комісії ООН з прав людини 14 квітня ц. р. резолюцію із засудженням Гавани. До речі, представник України в цій комісії займає посаду заступника голови. Традиційно український представник роками голосував проти спроб провести антикубинські резолюції (і всі вони провалювалися). Як говорили тоді автору на правах анонімності посвячені, в світлі українсько-американської заяви Україна утримається під час голосування.
Напередодні дня голосування МЗС України — знову у жанрі коментаря — зазначив, що обіцянка просувати свободу на Кубі і в Білорусі у спільній заяві президентів України і США є «конкретним відображенням нових зовнішньополітичних акцентів України». І попередило про «зміну позиції делегації України на нинішній сесії Комісії ООН з прав людини» [4]. Але 14 квітня Україна навіть не утрималася, а проголосувала за прийняття ан-тикубинської резолюції. Сама ж резолюція пройшла із перевагою у чотири голоси — через те, що кілька країн, які до того теж голосували проти засудження Куби, цього разу утрималися. Проти резолюції голосували, зокрема, Росія, а також такі регіональні лідери як Китай, Південна Африка, Малайзія. Як заявив після голосування представник Китаю Ша Зуканг, «США роками змушують інші країни висувати такі резолюції і боротися за них, тим самим ввергаючи Комісію в хаос» і «Куба втратила кілька голосів, але завоювала багато людських сердець» [11].
Показово, що того ж дня Україна утрималася під час голосування резолюції «Про ізраїльську практику щодо прав палестинців на окупованих палестинських територіях». Ця резолюція (і вона пройшла завдяки більшості тих, хто проголосував «за» — 29, «проти» — 10) «засудила Ізраїль за використання сили проти палестинських цивільних, що призвело до великої кількості смертей, поранень, масового руйнування помешкань, власності, сільськогосподарських угідь (...) зобов'язала Верховного комісара ООН із прав людини вимагати негайного звільнення затриманих палестинців, включно з дітьми, жінками і хворими, та вимагати розслідування відомих випадків тортур та переслідувань і притягнення до суду причетних до цього ізраїльських офіцерів» [11].
Напевно, буде риторичним запитанням: чи відповідає проголошеним «новим акцентам» у зовнішній політиці, які нібито віднині ґрунтуються на вимогах до інших держав поважати права людини, рішення утриматися під час голосування за резолюцію на захист прав окупованого палестинського народу?
Ще у розпал «кубинського скандалу» міністр Борис Тарасюк визнав, що сентенцію про «просування свободи» було включено за пропозицією США. І на пряме запитання кореспондентки газети «День», чому для биття обрали Кубу, а не Турк-меністан чи іншу країну, простодушно відповів: «Річ у тім, що резолюцій з приводу названих вами країн немає на розгляді Комісії з прав людини ООН» [12]. Точніше було б сказати, тому що США не висувають таких резолюцій. Дійсно, попри величезну кількість критичних публікацій у світовій пресі та заяв правозахисних організацій, режим у Туркменістані ніколи не наражався на гнів Вашингтону. Ба більше, політика США до Туркменбаші відверто сприятлива — ще у 1993 р. США скасували щодо цієї країни поправку Джексона — Веніка, про що Україна, до речі, принизливо благає роками, мало того, надали режим найбільшого сприяння в торгівлі. І пояснення цьому очевидне: Туркменістан не тільки має великі запаси енергоносіїв, а відіграє важливу роль у створенні та використанні транспортних коридорів для енергоносіїв. Тобто прагматизм і розрахунок узяли гору над мораллю.
Не буде занадто категоричним підсумувати, що українському керівництву не вдалося віднайти згадану вище «комбінацію моралі із прагматичними завданнями». Є очевидним, що антикубинський демарш Києва було здійснено на догоду Вашингтону із розрахунком отримати позитивні відповіді на так званий «список Ющенка» (перелік прохань, виголошений Президентом у Конгресі США під час свого візиту): від скасування дискримінаційної поправки Джексона — Веніка до залучення України до 16 країн, переважно африканських, що отримують американську допомогу «для подолання злиднів».
(Далі буде)
Література
1. Із виступу Дж. Картера на конференції CNN 31 травня — 2 червня 2001 р. в Атланті.
2. Mills, Greg, 2000: The Wired World. South Africa, Foreign Policy and Globalisation, The South African Institute of International Affairs. P. 72–3.
3. Al Ahram, 7–13 April 2004.
4. Цит. за веб-сайтом Міністерства закордонних справ України www.mfa.gov.ua.
5. Виступ Б. Тарасюка на конференції «Україна, Росія, Європейський Союз: виклики та можливості для нових відносин». — Київ, 10-го лютого ц. р. www.mfa.gov.ua.
6. Lе Monde, 5 Avril 2005.
7. Цит. за Economist, 12 April 1997. P. 25.
8. Mills, Greg, 2000. P. 263.
9. Новини 5-го каналу. www.5tv.com.ua
10. День, — 2005. — 7 квітня.
11. Цит. за: вебсайтом Коміссії ООН http://www.unhchrch/huricane/huricane.nsf/newsroom
12. День. — 2005. — 9 квітня.