Голодомори і влада незалежної України
Голова Асоціації дослідників Голодоморів в Україні
До 1991 року Україною керувала Московська комуністична окупаційна адміністрація. 1991 року нації не вистачило сил замінити людей цієї влади і сформувати патріотичну владу. Від 1991 року під українськими державними символами країною керують люди, які причетні або прямі спадкоємці тих, хто здійснював геноцид української нації.
Наша конференція присвячена вивченню голодоморів, проте ми розуміємо, що розглядаємо один із способів геноциду, щоправда найжорс-токіший. Саме голодомори позбавили життя величезну кількість людей і завдали найтяжчих ударів психіці нашого народу, культурі, мові, звичаям і традиціям. Голодомори спричинили масову русифікацію, втрату національної свідомості, прищеплення людям рабського послуху та покори.
1992 року за ініціативою письменника Володимира Маняка та його дружини журналістки Лідії Коваленко була створена Асоціація дослідників
Голодоморів в Україні. Тоді ж були вироблені основні напрямки роботи Асоціації:
- збір свідчень про голодомори від тих, хто зазнав голоду чи був його свідком;
- вивчення архівних матеріалів про голодомори;
- осмислення усних і письмових свідчень, підготовка до друку й публікація наукових праць;
- поширення історичної правди про голодомори серед українського народу через книги, статті у
періодиці, конференції тощо.
При цьому засновники виходили з того, що духовне відродження нації неможливе без вивчення історії життя і боротьби нації.
Українська Асоціація прагнула до співпраці з українцями за кордоном, де стараннями українців США та Канади була створена 1984 і працювала до 1988 року Міжнародна комісія з розслідування голоду в Україні 1932–1933 років.
Після проголошення 1991 року України незалежною державою Американська конгресова Комісія 1993 року передала в Україну до рук голови Верховної Ради України І. Плюща та віце-прем'єр-міністра з гуманітарних питань М. Жу-линського 15 томів записів свідчень, понад 200 аудіокасет і три томи друкованих творів. З вини влади ці коштовні матеріали й досі не доступні широкій громадськості.
1994 року я прийшов до Асоціації. Як народний депутат України за допомогою друзів-депутатів намагався вивести тему голодоморів на офіційний рівень: збирав підписи під заявами Асоціації до Верховної Ради, президента, уряду. Реакція тривалий час була одна: глузливе заперечення комуністичною частиною парламенту самих фактів голодоморів і глухі бюрократичні відмови державних чиновників. Ось приклад ставлення Київської влади до пам'яті про національну трагедію.
Асоціація своїми зусиллями поставила на Михайлівській площі Пам'ятний знак про Голодомор 1932–33 років. У час реконструкції Михайлівської площі Київська влада вивезла його і викинула в урвище. І завдяки величезним зусиллям і наполегливості членів Асоціації вдалося повернути його на місце.
1998 року влада вперше повернулася до проблеми голодомору обличчям, щоправда під тиском Заходу: українці Америки готувалися до вшанування пам'яті 65-річчя Голодомору, і за їхнім клопотанням Президент США видав із цієї нагоди спеціальну прокламацію. Асоціація, довідавшись про це, зверталася кілька разів до академіка Смолія — тогочасного віце-прем'єра з гуманітарних питань, внаслідок чого президент Кучма своїм указом заснував День вшанування пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій, який має відзначатися щороку у четверту суботу листопада. Тоді ж Кабмін ухвалив Постанову з планом загальнодержавних жалобних заходів. Асоціація разом з Інститутом історії НАН України у листопаді 1998 року провели Міжнародну конференцію, присвячену трагічним подіям.
У грудні 1998 року Асоціація подала Генпрокурору України Потебеньку клопотання про порушення кримінальної справи по факту примусової голодної смерті у 1932–1933 роках до 10 млн українських громадян. Пан Потебенько спрямував клопотання до прокуратури Києва, де в. о. прокурора Києва В. В. Шевченко відмовив: мовляв, за характером і часом подій, КК України кримінальної відповідальності не передбачено.
11 червня 1999 року Асоціація звернулася до прокурора Києва порушити кримінальну справу за фактом голодної примусової смерті у 14 приміських селах (які нині належать Києву) із переліком їх назв та зазначенням кількості померлих у кожному з них.
2 липня 1999 року заступник прокурора Києва О. А. Христенко відмовив з попередніх причин. Асоціація спрямувала третю заяву з клопотанням порушити кримінальну справу за фактом голодної примусової смерті конкретної людини з підтвердженням факту голодної смерті матері дочкою Галиною Дмитрівною Афанасьєвою (Хо-менчук).
31 серпня 1999 року прокурор В. В. Шевченко знову відповів: «Карним законодавством України не передбачено кримінальної відповідальності за події, на які ви посилаєтеся у своєму зверненні».
У листопаді 1999 року влада була заклопотана збереженням самої себе при владі і про День жалоби забула геть.
Із наближенням 70-річчя Голодомору знову ж під тиском закордонних українців і уряду США, які вирішили будувати пам'ятник жертвам голодомору і музей голодоморів у Нью-Йорку і Вашингтоні, Президент України видав 20 березня 2002 року Указ «Про заходи у зв'язку з 70-ми роковинами Голодомору в Україні», яким окреслив доволі великий план підготовки для вшанування пам'яті жертв голодомору.
З огляду на зменшення у Верховній Раді IV скликання антиукраїнської комуністичної фракції проти попереднього складу із 112 до 60 депутатів, стало можливим 12 лютого 2003 року організувати парламентські слухання про голодомор, а потім у травні провести спеціальне засідання Верховної Ради, присвячене 70-річчю Голодомору 1932–1933 років.
Верховна Рада ухвалила:
- спорудити пам'ятник жертвам голодоморів;
- заснувати центр (інститут) вивчення голодоморів української нації;
- заснувати музей пам'яті жертв голодоморів.
Усе це відбувалося зі скрипом і під тиском нашої патріотичної групи депутатів.
На жаль, нам не вдалося провести окрему Ухвалу Верховної Ради України з прямим і чітким формуванням голодоморів як геноциду української нації.
В ООН українська дипломатія діяла мляво, водночас російська — активно і наполегливо, через що Україні не вдалося перебороти опір російської дипломатії і домогтися від ООН схвалення резолюції із визнанням геноциду української нації.
У довгих суперечках із виконавчою владою нам, представникам патріотичних сил, вдалося вибити більш-менш вдале місце для пам'ятника — за Михайлівським собором.
Для музею і наукового центру виділили чотирьох-поверховий житловий будинок поряд із територією Михайлівського Собору. Цей будинок можна вважати лише тимчасовим місцем музею і наукового центру, оскільки для серйозного музею, який міг би гідно представити величезну трагедію великого народу, він явно замалий і потребує суттєвого ремонту.
На жаль, київська міська влада не звільнила будинок від різних орендарів, що заважає розпочати ремонт.
Ці заходи мали бути здійснені для вшанування 70-річчя трагедії, проте плани зірвані, і нині можна планувати їх виконання хіба що до 75-ї річниці.
Чужа влада не дбає про дослідження історії української нації. Аби нашу історію пізнавали і зробили складовою частиною національного світогляду, немає іншого способу, як усунути цю владу і обрати натомість свою, патріотичну, що власне кажучи, нація і чинить у теперішній помаранчевій революції.
Дай Боже її успішно завершити!