головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 1/2005 
Персонал № 1/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Голодомор 1932–1933 рр. на Сумщині

Єпископ Сумський та Охтирський МЕФОДІЙ

70 років минуло з часу жахливого експеримен­ту над українським народом, здійсненим комуно-терористичним режимом на чолі з кремлівсь­ким катом Сталіним.

Ось як пише відомий краєзнавець М. Карпен­ко: «Вже замовкли навіки голоси мого Батька й Матері, які на собі відчули, як “жизнь стала лучше, жизнь стала веселее”, про що їм роз­повідав вождь усіх часів і народів. Історію того голодомору я знав змалечку через сімейні пере­кази. На мої дитячі запитання: “Де мої дідусі?” — отримував відповідь, що дід — Яків Карпенко помер від черевного тифу 1920 року під час го­лоду, а інший дід — Андрій Наталуха помер від голоду у 1933 році». Ось так ковалі-господарі були знищені більшовицькими вождями, щоб на кістках мільйонів трударів збудувати нове суспільство людей-гвинтиків, яких можна ор­ганізовувати в трудові армії. Від заводів і фаб­рик до колгоспів і гутабів, — усі мусили будува­ти «світле майбутнє» під пильним оком ЧК-ДПУ-НКВС-КДБ. Ось де причини небаченого в світі великого перелому хребта основи суспільної піраміди. Аналізуючи причини і наслідки геноциду українців у ХХ столітті, не­обхідно зауважити, що у більшовицьку партію були зібрані не тільки терористи, а й гарні пси­хологи, які вивели диявольську теорію: якщо якомусь етносу щодесять років влаштовувати голодівку, то на генетичному рівні у тих, які пе­режили це штучне лихо і їх нащадків закріплюється почуття жаху перед голодною смертю. Наступні ж покоління, маючи синдром голоду, задовольняться шматком хліба і мискою юшки з загального казана, і не вимагають кра­щого життя. Практичним свідченням цієї теорії є наша історія, починаючи від жовтневого біль­шовицького перевороту 1917 року.

Уряд Москви 1920 року поклав на Україну обов'язок прогодувати Самарську, Саратовську, Царицинську й Уральську губернії і звільнив її від цього лише 20 травня 1922 року. Тоді в Ук­раїні розпочався повальний голод, який підси­лився черевним тифом та іншими пошестями. Згідно з розрахунками докторів В. Когана та Б. Фавна, кількість голодуючих в Україні сягла 7 млн осіб, половина з яких померла.

У 1932–1933 роках від голоду, хвороб і депор­тації загинуло від 9 до 12 млн осіб.

Війна 1941–1945 років в основному котилася Україною, і в ній знову гинули не тільки від куль і бомб, а ще від голоду. Усього за воєнні ро­ки втрати сягнули 14,5 млн осіб. Голод 1946–1947 років знову позбавив життя сотень тисяч людей.

Боротьба з волюнтаристичною політикою М. Хрущова у 1961–1962 роках боляче зачепи­ла українців, які за хлібом з горохового та ку­курудзяного борошна вистоювали величезні черги.

Перед розвалом Радянського Союзу порожні полички крамниць, талони та купони змушували українців їхати за своїми харчами до Москви. Не менш жахлива ситуація склалася на початку 90-х років ХХ століття. Ось чому наш народ так терп­ляче витримує всі ті знущання купки олігархів, які колись були «червоними» директорами та секретарями ЦК КПУ. Генетична пам'ять нага­дує гречкосію, що може бути й гірше, а поки є хліб — жити можна! Отже, за теорією академіка Павлова, умовний рефлекс закріпився в середо­вищі старшого покоління українців.

На велике щастя, синдром жаху перед голод­ною смертю не зачепив нашу молодь, яка бореть­ся за краще життя. Останні події літа й осені 2004 року засвідчують симптоми одужання на­шого народу.

Ми стали свідками народження нації.

Нині дуже актуальне питання, як виховати громадянина-патріота, якого не одурити обіцян­ками подвійного громадянства чи єдиного еко­номічного простору. Ми на своїй шкурі відчули міцні обійми «старшого брата» і прагнемо жити в своїй хаті, і за своїм статутом. Мій же обов'язок — розповісти молоді про голодомор, який, як не­загоєна рана, ятрить душу і вимагає пам'ятати тих, хто пережив лихі часи.

У період непу люди не сподівались, що їх мрії на майбутнє заможне і вільне життя буде припи­нено згідно з «Декретом о горных, лесных, зе­мельных продовольственных концессиях» від 23 листопада 1920 року Раднаркомом. Саме В. Ленін запропонував використати багатства України як основної бази сировини для всього світового господарства. «Кремлівський мрій­ник» не дарма планував випустити на лани 100 тис. тракторів, бо знав, що «Синдикаты вороча­ют сотнями миллионов. Они будут иметь воз­можность распоряжаться громадными запасами продовольствия, а следовательно, смогут дос­тать этого продовольствия и других необходи­мых предметов на несколько тысяч рабочих и перебросить их в Россию... Они будут смотреть на эти предприятия как на ударные, возьмут 100, если не 1000 % прибыли и обеспечат эти предприятия продовольствием» (т. 43, ст. 170); «Нам не жалко дать иностранному капиталисту и 2000 % прибыли, лишь бы только улучшить положение рабочих и крестьян. И это надо осу­ществить во что бы то ни стало» (т. 43, ст. 182); «...если мы отдадим даже три четверти выраще-ной пшеницы, мы получим одну четверть. Нуж­но усилить наш транспорт, и мы можем выторго­вать, чтобы тракторы доставлялись дешевле» (т. 42, ст. 83); «...некоторые кап. государства, в т. ч. и те, которые нуждаются до зареза в продоволь­ствии — Австрия, Германия, Богемия — могли бы пустить их (пустуючі землі) в действие и иметь в летнюю кампанию чудесную пшеницу» (т. 42, ст. 112).

Чи не цей договір вождя міжнародного капіта­лу став прикладом для нинішніх олігархів, які роблять усе можливе, щоб знелюднити село і створити свої латифундії.

Саме у 20–30-их роках ХХ ст. розпочалася ве­лика акція «освобождения пахотных земель для тракторной обработки», тому що встали до ладу тракторні заводи-велетні — ХТЗ, ЧТЗ, СТЗ, Ростсільмаш, Комунар (Саратов), імені Кагано­вича (Гомель). 1928 року було створено 2446 МТС та підготовлено понад 200 тис. тракто-ристів-механізаторів. Ус е це дало змогу збільши­ти механічну обробку ґрунтів і вивільнювало мільйони сільських трударів. Академік О. Шліх-тер підрахував 1928 року, що вкінці першої п'ятирічки «зайвими стануть п'ять мільйонів працездатних людей. Упродовж тридцяти років ця цифра зросте вдвічі» (Шлихтер А. Г. Экономические проблемы строительства фундамента социализма. — М.: Наука, 1982).

Отже, «зайвих» людей комуністи винищили голодом, а працездатних відправили на лісопо­вал, рудники Сибіру та новобудови соціалізму. Це були, як заявляв Ленін, «необходимые моби­лизации людей и лошадей в процессе производ­ственной программы» (Із «Декрета СНК о раз­витии лесоэкспорта»). Теза про насильницьку колективізацію через голод не витримує ніякої критики, тому що вимирали не тільки одно­осібники, а й колгоспники.

Наприкінці 20-х років ЦК ВКП(б) очолений Йосипом Сталіним посилив курс на побудову соціалізму в окремо взятій країні. Неп був ліквідований і розпочався новий соціально-еко­номічний та політичний експеримент. Мос­ковський уряд знову повернувся до тоталітариз­му, репресій та зміцнення одноосібної влади «вождя».

Українці за цей катастрофічний поворот зму­шені були заплатити страхітливу ціну, оскільки не хотіли позбуватися свого сільського тра­диційного життя і перейматися маніакальною комуністичною ідеєю. Сталін побоювався, що революційні зміни не зачеплять села і загаль­мують індустріалізацію країни. Тому ко­муністичний режим розпочав «революцію зго­ри», проголосивши ліквідацію «куркуля» як класу.

Перша п'ятирічка, ухвалена 1928 року, поста­вила завдання «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічній галузі. Для цього планувалося збільшити зростання про­мисловості на 250 %, а важкої промисловості — на 320 %. Інша частина плану передбачала ко­лективізацію — створення великих колектив­них господарств на основі 20 % селянських дворів.

Планувалося перетворити всю робочу силу се­ла й міста на робітників державних підприємств. Ці радикальні зміни давали змогу державі вста­новити повний контроль, особливо над са­мостійним колись селянством, яке зміцнювалося в умовах непу.

Зміну економічної політики народ зустрів без ентузіазму, тому Сталін в своїй промові 1931 ро­ку пояснив: «Сповільнити темпи індустріалізації — значило б відстати, а відстаючі зазнають пораз­ки... Ми відстали від передових країн на 50–100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть». ЦК ВКП(б) розпочав цілеспрямовану централізацію народногосподарського управління, а партійно-державне керівництво України стало слухняним виконавцем тоталітарного режиму.

Щоб припинити спротив невдоволених, розпо­чали боротьбу з «опортунізмом». Про це йдеться у різноманітних документах. Газета «Комуніст» від 10 жовтня 1928 року опублікувала відозву до комуністів: «Труднощі, які трапляються на шля­ху нашого соціалістичного будівництва, вплива­ють на окремі найменш витримані групи проле­таріату, і навіть на окремі нестійкі елементи у ла­вах нашої партії, спричиняючи в них вагання, опортуністичні настрої і схильність до поступок нашим класовим ворогам. Вони малюють собі перспективу поступу насамперед без загострен­ня класової боротьби, без того напруження, в якому відбувається і не може відбуватися будівництво першої в світі соціалістичної рес­публіки Рад. Ці опортуністичні настрої виявля­ються у ставленні питання про поміркованіший темп індустріалізації, про зменшення капітало­вкладень».

Щоб припинити будь-які суперечки про доцільність кардинальних реформ, Сталін, вис­тупаючи на XVI з'їзді ВКП(б), відверто заявив: «Люди, які базікають про необхідність зниження темпу розвитку нашої промисловості, є ворогами соціалізму, агентами наших класових ворогів».

Це була не просто погроза. Після вироку у «шахрайській справі» 1928 року за шкідництво було засуджено десятки фахівців із дорево­люційним стажем, а справа «СВУ»(Спілки Виз­волення України) 1930 року розв'язала руки ОДПУ у боротьбі із «ворогами народу», 45 з яких було репресовано.

Щоб прискорити індустріалізацію за будь-яку ціну, Сталін запропонував забрати кошти у се­лян, а для цього необхідно було ліквідувати при­ватне землеволодіння. Ці зміни, а особливо ко­лективізація, відбувалися із застосуванням нечу-ваного насильства та ціною величезних людсь­ких жертв.

Тільки 1929 року 70 членів Української Ака­демії Наук були заарештовані або вислані. Потім взялися за сільські райони. Депортували або вислали від 2,5 до 2 млн куркулів, з них в період розкуркулення померло від 30 тис до 50 тис. Але основною атакою на Україну стала смерть від го­лоду (осінь 1932 — весна 1933 року). Професор Володимир Тимошенко стверджує, що в деяких районах України реквізували 80 %, а іноді і 100 % усього зерна, якщо хтось пробував його їсти, — загрожував смертний вирок. За його даними від голоду померло близько 8 млн осіб.

Гостра нестача продовольства призвела до не­бувалого зростання розкрадань, особливо в кол­госпах. Щоб запобігти цим злочинам, ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року видав поста­нову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», згідно з якою розк­радачі оголошувались «ворогами народу». До них застосовувалася вища міра покарання — розстріли, а у разі обставин, які пом'якшують провину, позбавлення волі на строк не менше 10 років із конфіскацією майна.

Щоб побороти «опортунізм» українських ко­муністів і покращити пильність у боротьбі з «во­рогами народу», Москва призначила Павла Пос-тишева секретарем ЦК КП(б)У, надавши йому 112 тис. активістів із Росії, 50 тис. з яких було направлено село для зміцнення партійних осе­редків. Уже за три місяці роботи, нове керівницт­во зняло з роботи 486 секретарів райкомів і голів райвиконкомів, 3 тис. голів колгоспів.

За допомогу голодуючим селянам харчами бу­ли засуджені голова колгоспу с. Будилки Ти­мофій Назаренко разом з Петром Йовченком та Гаврилом Морозом, який приховав для годуван­ня селян понад 4 тони зерна. За такий «злочин» був заарештований і референт комітету заготівлі міста Лебедина Павло Боровський.

Попри репресії щодо місцевих органів влади, окремі відділення міліції намагалися захистити населення від винищення голодом, саботуючи вказівки влади. Яскравим свідченням цього стала стаття в газеті «Колгоспне село» за 25 ве­ресня 1932 року. Орган Кролевецького Райпа-рткому КП(б)У надрукував матеріали під руб­рикою: «Викоренити волокиту в органах міліції».

В Ревутинському Радгоспі робітники Шоха й Нертик покрали ячмінь, борошно, дерть. Справи на них передані міліції 2 тижні тому, але резуль­татів досі нема. Міліція затримала Шоха й ви­пустила, і він тепер зовсім зник.

Можна здогадатися, яка доля чекала керівників районного управління міліції, коли репресіями була охоплена вся країна. Станіслав Косіор у листі до Й. Сталіна від 8 грудня 1932 року писав: «Репресії до колгоспів, які не вико­нують плану хлібозаготівель, особливо ж до голів, членів правлінь цих колгоспів і до рахівників, застосовано у великій кількості — за листопад і 5 днів грудня арештовано по лінії ДПУ 1230 чоловік — голів, членів правлінь, рахівників (голів — 340, членів правлінь — 750, рахівників — 140). Крім того, заарештовано бри­гадирів — 140, завгоспів-вагарів — 165, інших працівників колгоспів — 195.

Репресії щодо комуністів, посібників і покро­вителів куркульського саботажу.

Щодо цього останнім часом виявлено багато серйозних фактів розкладу і зрадництва ко­муністів, особливо з тих, хто безпосередньо працює на селі в колгоспах. Нині притягнуто до су­ду 327 комуністів. За розглянутими в жовтні-листопаді справами, засуджено 9 чоловік до ви­щої міри. Серед них головний контингент становлять службові особи колгоспів. За останній час розкрито кілька великих справ районних працівників».

Особливого розмаху репресії набули після постанови ВЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Ця постанова в народі називалася законом про п'ять колосків. Відповідно до цьо­го закону, розкрадання майна колгоспів і кооперативів каралося розстрілом, а за пом'якшу­ючих обставин — засудженням терміном до 10 років.

Окупаційна влада мала на меті насамперед ви­нищити селянство як основу українського етно­су, який упродовж трьохсот років зберігав національний дух. Сталін і його посіпаки в Ук­раїні планували змінити етнічне середовище. Уп­родовж 1934 року з Росії на переселення було за­везено 2 млн росіян, а з Білорусії 400 тис. біло­русів. Зміна етносу дається взнаки уже зараз, впливаючи на темпи національного відродження України. Про всі ці сатанинські плани не здога­дувались мільйони селян.

Кістлявий привід смерті став звичним, і ніхто не дивувався, бачачи вмираючих людей, які ле­жали безсило на дорозі і лише пальцем показува­ли собі на рота, випрошуючи хліба. Дедалі частіше траплялися випадки зникнення дітей, а згодом відкрито заговорили про людоїдство і трупоїдство. Доведені до безтями голодом ок­ремі люди втрачали людську подобу, перетворю­ючись на хижаків.

У Сумах діяв підпільний м'ясокомбінат. Зло­чинці заманювали молодих дівчат або селян, які кіньми привозили у місто дрова. Заїхавши у двір, візник разом із конем ставав сировиною для ков­баси або котлет. Мешканець м. Ворожба Лебе-динського району Михайло Коваленко згадував, як він тоді 10-ти річним хлопчиком їздив прода­вати дрова у Суми. Перед тим як заїхати у двір покупця, батько звелів сину чекати його на ву­лиці. Це й врятувло їх від неминучої смерті. Ко­ли батько щасливо виїхав з двору, сусіди дивува­лися: «Як вам вдалося уникнути казана?» Кубло людоїдів по вулуці Псельській ліквідувала міліція, але випадки продажу людського м'яса не припинились. Люди згадували, що було небез­печно з'являтися в селі Качанівка Охтирського району, бо могли вбити і з'їсти. Страшні знахідки нагадують, до чого призвела політика Сталіна. Ветеран Великої Вітчизняної війни М. Коваленко в шістдесятих роках натрапив на яму з відхо­дами переробки людських тіл, при будівництві житлового будинку по вул. Енгельса, 1 в Сумах. Копаючи котлован, розрили поклади розрізне­них кісток і черепів, що вказувало на переробку м'яса як для споживання, так і на продаж. При перебудові хати в Лебедині по вул. Кірова госпо­дар відкопав трухляву скриню з15-ма дитячими черепами. Лебединський письменник, автор книги «Під чорним тавром» Борис Ткаченко пи­ше, що про торгівлю людським м'ясом в Лебе­дині розповідав і Сидір Шкурка, і Микола Вер-нидуб, і Наталка Васись, і ще багато інших свідків голодомору. Вони ж стверджують, що тоді у центрі міста на пожежній каланчі висів портрет вождя з піднятою рукою і написом: «Жить стало лучше, жить стало веселей!»

Серед людоїдів була Оксана Забуга, яка поїла своїх дітей, а тоді перейшла на сусідських. Кол­госпник Супрун з села Річки Білопільського району порізав двох менших дітей, щоб прохар­чувати старших.

Наш земляк — поет О. Олесь написав про ці події вірш:

«Загупало в двері прикладом.
Заграло у шибку;
— Ану одчини, молодице,
Чого ти там криєшся в хаті?
Застукало в серце, різнуло:
«Ой горе, це ж гості до мене.
Та чим же я буду вітати —
Іще ж мій синок не вварився...»

В архівних справах засуджених за 1932–1933 роки згадки про канібалізм не було. За інструкцією всіх людоїдів негайно доставляли в місцеве відділення ДПУ, де й губився їх слід. За іншою вказівкою людоїдів розстрілювали, а інколи люди чинили самосуд.

Звітність про голод утаємничувалась за такою формою:

«За _____  пятидневку ______  месяца по ______  району было заготовлено (закуплено) _________  го­
лов разного скота. Болеет по району ящуром _____  голов».

Під цифрою «заготовлено голов скота» значи­лись померлі, а під хворими на ящур зашифрову­вались випадки людоїдства. Про це повідомив Микола Демченко — колишній заступник голов­ного прокурора Сумської області.

19 лютого 1933 року Й. Сталін, виступаючи на Першому з'їзді колгоспників-ударників, висло­вився так: «Говорят, что путь колхозов есть пра­вильный путь, но тяжёлый. Это верно только от­части. Конечно, трудности на этом пути есть. Хо­рошая жизнь даром не даётся. Но дело в том, что главные трудности уже пройдены, а те трудности, что стоят перед вами, не стоят даже того, что­бы серйозно о них говорить». Вождь мав на увазі ті труднощі, які призводили до масового вими­рання села. Кожну хвилину вмирало 17 осіб, що­години — 1 тис., щодня — 25 тис.. Найтяжче до­водилось дітям, які перетворювались від голоду на привидів, обтягнутих прозорою шкіркою із синюватим черепом. Очі великі і запалі, в яких не збереглося ніякої думки.

У патронатах, куди забирали сиріт голодомору, не було сприятливих умов для їх порятунку, то­му смертність була дуже високою. Жалю дорос­лих до дитячої долі теж не існувало. Роберт Конквест, розповідаючи про показовий дитбуди­нок в Ульянівці Білопільського району, описав інший притулок за кілька сот метрів від села. У кам'яній коморі на долівці зібрали близько 200 дітей віком від 2-ох до 12-ти років, які мали виг­ляд скелетів. На запитання комісара освіти: «Хто турбується про цих людей?», отримав саркастич­ну відповідь: «Партія і уряд». Мало хто задуму­вався над тим, звідкіля з'явилися сироти-кому-нари у дитячій колонії імені Дзержинського, яких прославив Семен Макаренко в повісті «Прапори на баштах». Жодним словом уславле­ний педагог не згадав, що це жертви Голодомору 1932 — 1933 років.

Саме ці діти в роки Великої Вітчизняної війни воювали за Батьківщину, піднімалися в атаку на ворога з гаслом «За Сталіна», який вбив їх батьків і покалічив долю. Якщо за часи голодомору померло 5 млн дітей, то уявіть собі скільки воїнів не отримала Червона армія під час Другої світової війни. Кобзар Йосип Пана-сенко з Полтави у своєму свідченні пише: «1932 року я виступав у капелі бандуристів і за розпо­рядженням Полтавської Політосвіти перебував у місті Ромни для культурного обслуговування селян, які вмирали від голоду. Я був очевидцем страхіть голоду. На дорозі до міста всюди валя­лися трупи померлих дітей, жінок і чоловіків та безліч таких, які конали в страшних муках. Ко­ли я увійшов до села Недригайлове, я був пере­ляканий. Село наче вигоріло, ні живої душі. Я зайшов до першої хати, навколо якої бур'ян виріс аж під стріху. Двері були відчинені, з сере­дини йшов сморід. На ліжку лежало в лахміттях двоє мертвих дівчаток, з печі звисали ноги по­мерлого діда, а за хатою сиділа божевільна жінка і, сміючись, перебирала грудочки землі. Сморід від померлих розходився по цілому селі, видко всюди лежали трупи і розкладалися, бо не було кому їх ховати...» (Документи про совєтське народовбивство. Свідчення Йосипа Панасенка з Полтави. Народна воля, ч. 17 за 27.4.1950).

Це типова картина часів голодомору. Щоб уникнути пошесті, влада організувала збір трупів і відповідальність поклала на місцеві лікарні. На віз із великим ящиком візник стягу­вав трупи або напівживих людей і звозив до заз­далегідь виритої могили. Візник із Новоселиці Сумського району, прозваний за дефект мови «Гугнявим», вивозячи померлих, витягнув чо­ловіка, а потім погрозами та батогом загнав напівживу стару бабу на віз поверх трупів. При реєстрації у лікарні с. Верхньої Сироватки, жінка поскаржилася лікарю, що її «Гугнявий» хоче живцем закопати. Лікар виявив милосердя і дозволив повернутися до дому.

Ус і учасники тих подій дожили до шістдесятих років, про що розповів мені Олександр Крама­ренко — активний борець за незалежність Ук­раїни. Про такі випадки, коли ще живих людей збирачі трупів звозили у провалля, назбиралося дуже багато свідчень. Один із таких «мерців» виліз із могили, а потім вижив і працював на Сумській суконній фабриці. Від дистрофії його суглоби торохкотіли немов у скелета, і це викли­кало подив у робітників.

Тема голодомору настільки актуальна, наскіль­ки й невичерпна людська пам'ять. Безліч досліджень і спогадів дають повну картину страждань українців під московською ко­муністичною тиранією. Титанічну роботу у розк­ритті злочинів 30-х років у Сумській області провів Борис Іванович Ткаченко у книзі «Під чорним тавром».

Підсумовуючи зазначене вище, хотів би нага­дати сучасникам, що всі винуватці голодомору не померли своєю смертю, а спокутували про­вину перед Богом через особисті страждання. Комуністичні активісти, які під час війни були залишені у підпіллі та керівниками парти­занських загонів, були видані жертвами голо­домору й закатовані гестапівцями. Дехто з них, щоб відвести небезпеку від рідні, як це було у селищі Липовій Долині, самі почепилися на ґанку.

Така доля чекає всіх тих, хто знущається над своїм народом, підтримуючи свавілля правлячої верхівки.

Але нині український народ прагне донести правду світовій спільноті про штучний голодо-мор-геноцид українського народу 30-х років ХХ століття, щоб не повторилися ці жахливі події десь на земній кулі, а також домогтися визнання міжнародною спільнотою факту геноциду, спри­чиненого комуністичним режимом.

З молитвою за Україну,
єпископ Сумський і
Охтирський Мефодій (Срібняк)



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту