головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 1/2005 
Персонал № 1/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Му’тазилітський принцип єдинобожжя («ат-таухід»)

Фарид Юзеф АЛВАШ,
доктор історії філософії, зав. кафедри арабістики Українсько-Арабського інституту міжнародних відносин імені Аверроеса

Людина прагнула пізнати божество будь-яким чином — через розум, через інтуїцію, шляхом стримування прист­растей. Ідея пізнання бога незмінно займала її розум. Іслам, який виник у VII ст., закликав визнати існування єдиного Бога. Перші мусульмани не обговорювали це пи­тання, «доки не з'явилося угруповання скептиків і розділилися мусульмани на різні протиборчі сторони» [1, c. 98–99].

Му'тазиліти в розробці своєї теологічної системи ско­ристалися досягненнями різних культур. Арабські країни не були ізольованими в межах великого мусульманського регіону. Основними діячами му'тазилітів були «мавали», тобто новонавернені мусульмани, але це ні в якому разі не знижує значимості вироблених ними догматів і уявлень, а лише свідчить про те, що «свій матеріал» вони черпали з різних культурних джерел, не страждаючи при цьому зай­вим фанатизмом, нетерпимістю або несправедливим що­до інших народів «бедуїнством», на відміну, наприклад, від їхніх ідейних супротивників хариджитів. У питанні монотеїзму му'тазиліти унікальним, зухвалим чином до­водили одиничність божества. Водночас сам характер їхньої доктрини змусив їх досить істотно заглибитися в розробку цього питання.

Майже всі джерела, які в нас є, доводять, що тема боже­ственної атрибутики привернула до себе увагу лише в ос­танній період епохи «праведних халіфів». Дослідники згодні з тим, що під єдинобожжям му'тазиліти розуміли абсолютну позбавленість божества атрибутів створених їм тварин. Це, з одного боку, суперечило іудаїстському уявленню про божество, а з другого — поглядам муджассимітів, мушаббихитів і хашвитів. У му'тазилітів ніщо не може бути подібним до Бога [2, c. 124].

Серед сучасних дослідників є ті, хто засуджує ідеї му'тазилітів, які містять абсолютне заперечення наяв­ності в Бога атрибутів, відмінних від його суті, і які таким чином розривають зв'язок між Ним і світом. Подібне од­нобічне «очищення» Бога призвело, на їхню думку, до то­го, що му'тазиліти зробили Його лише ідеєю, породжену розумом і натхненням. Неминучих висновків такого підходу дійшли Ібн ар-Раванді, ар-Рази та інші, які запе­речували пророцтва.

Вони заперечували, що пророки — це посередники між вищим і земним світами. Уже це вказувало на нечіткість їхніх уявлень про принцип трансцендентності вищого світу.

Му'тазиліти з ісламських богословів знали і використо­вували у своїх ідейних побудовах розходження між ісла­мом і християнською доктриною, розповсюджені в завойо­ваних мусульманами країнах. Му'тазиліти думали, що Логос не означає божественності або вічності і не свідчить про те, що Христос існував до свого народження. Суть му'тазилітської думки полягає у принципі моно­теїзму, абсолютного заперечення застосування до Бога ха­рактеристик або визначень; у цьому — чітка грань, яка віддаляє божественне буття від буття природи, людини й інтелекту. Цим му'тазиліти відрізняються, з одного боку, від монотеїстів Давнього Єгипту й іудаїзму, а з іншого, — від тих, хто затверджував єдність сущого, зокрема від засновників елейської школи Парменіда, які розгляда­ли буття як абстракцію і наділяли його такими характе­ристиками і якостями, що унеможливлюють проведен­ня розбіжності між природним буттям у його абстраго­ваності, і божественним буттям у його уособленому втіленні. Відрізнялися му'тазиліти і від неоплатоників, які говорили про божественну еманацію, про поход­ження світу з божественного Абсолюту, який не може бути уподібнений будь-чому. Му'тазиліти не погоджу­валися і з тими, хто казав про єдність буття в його ісламсько-суфійському трактуванні; адже першими кроками суфіїв було «отілеснення» Бога, антропо­морфізм або втілення Божественного світла в не­погрішних проповідниках та імамах.

Може здатися, що му'тазиліти вважають, що Богу ніщо не може бути уподібнено; Він вище за все, що мо­же уявити собі людина. Разом з тим Він може бути наділений позитивними атрибутами, властивими тільки Йому одному, наприклад, одиничністю, вічністю і міцністю, тобто ознаками, позитивними за звучанням і негативними за значенням. Одиничність — запере­чення існування в Бога співучасника, співтовариша; вічність означає, що Аллах не є новим, а міцність — су­ще має потребу в Ньому, а Він не потребує нікого. Що ж до атрибутів, позитивних за звучанням і за значен­ням, то му'тазиліти називали серед них такі сутнісні атрибути: могутність, життя і знання. Бог характери­зується цими атрибутами і не характеризується їхніми протилежностями: неміччю, смертю або неуцтвом [3, c. 151]. Дійшовши в ідеї «очищення» до певної грані, му'тазиліти постали перед істотними складнощами, які йдуть від коранічних аятів, у яких Бог уподібнюється людині. Вони дозволяють зробити висновок про Його антропоморфність. Однак ці труднощі були переборені завдяки відповідному тлумаченню аятів, де використо­вувалося багатство й алегоричність арабської мови, при цьому му'тазиліти посилалися на арабську поезію і прозу. Але головний їхній принцип — співвіднесення «неясних» аятів з «ясними». «Ясне» у них — те, що по­годжується з їхнім уявленням про цілковиту відсутність у Аллаха тваринних і людських атрибутів.

Усіх аятів, які вірили в тілесність і антропоморфність Аллаха, вважали «неясними», адже згідно з «ясними» аятами «немає нічого, що було б схоже на Нього» [2, c. 148]. Постулат абсолютної незастосовності до Бога тваринних атрибутів був головним принципом, який відстоювався му'тазилітами в полеміці з іншими ісламськими угрупованнями та релігіями. Рішуче відо­кремивши вищий божественний світ від людського буття, вони виступили з критикою інших релігій — язичницької, маніхейської, зороастрійської, іудаїстсь­кої, християнської.

«Очисне» уявлення про божественну суть засноване на тезі, відповідно до якої абсолютне божественне бут­тя цілком відмінне від почуттєвого буття, від людини і від думки. У цього буття немає початку і немає кінця. Воно унікальне, існує поза часом, місцем, кількістю, якістю, причиною, втіленням, уподібненням, симво­лом, баченням, еманацією, виявом. Це «очисне» уяв­лення про божественну суть із неминучістю відкидає думку, що одні люди кращі за інших, одна спільність, партія, секта, нація краща іншої або краща всіх інших — які б аргументи тут не наводилися. Усі мусульмани рівні перед лицем божественної суті. Отже конфлікти, які виникають між людьми, справа рук людей, і тільки під таким кутом зору їх варто розцінювати, виносячи на суд розуму і закону, для яких халіф, імам, проста люди­на — одне і те саме [4, c. 91].

Му'тазиліти обрали «справедливість» своїм другим основоположенням, оскільки між справедливістю і єдинобожжям існує тісний взаємозв'язок. «В основопо­ложенні єдинобожжя Бога очистили від тваринних ат­рибутів, а в основоположенні справедливості Його очи­стили від несправедливості» [5, c. 224–225]. В основі єдинобожжя Аллах — єдиний добродійник. Він ні в чо­му і ні в кому не виявляється. Mу'тазиліти хотіли очи­стити наше уявлення про Аллаха від всілякого антро­поморфізму й уподібнення, усунути всі уявлення, які суперечать принципу божественної справедливості. Постулат єдинобожжя у му'тазилітів будувався на декількох положеннях.

1) Трансцендентність Бога.

З цього питання сказано чимало як у нечисленних му'тазилітських трактатах, так і в книгах їхніх супротивників, які звинувачували їх і докоряли в невір'ї та оманах. Так, Ібн Хазм (помер 1064 р.) у своїй книзі «Різниця між релігіями і сектами», докладно аналізуючи кожне зі суперечливих питань, називає му'тазилітів безбожни­ками [6, c. 117]. Аналогічно чинили й інші автори.

Пізнання Бога в му'тазилітів припускає два моменти: твердження і заперечення. Твердження — це впевненість в існуванні Аллаха і визнання його буття. Запе­речення — це заперечення антропоморфізму й уподібнення богу; це — єдинобожжя, в якому важливі три аспекти.

Перший із них — різниця між суттю Творця і суттю тварини. 3а Аллахом не визнається нічого з того, що пов'язано з його творіннями, — у великому або малому, — «щоб не ввійшла у твоє серце думка про уподібнення, щоб вважав ти Всевишнього єдиним у своїх помислах, словах і діях. Якщо ж увійде в твоє серце сумнів щодо уподібнення, то спростуєш ти ясне знання і тверду впевненість і перейдеш від єдинобожжя до багатобож­жя, від упевненості — до сумніву, тому що немає між єдинобожжям і багатобожжям, між впевненістю і сумнівом третього стану: хто відійшов від єдинобожжя, той прийшов до багатобожжя, хто розстався з упев­неністю, той обрав долею сумнів» [5, c. 251]. Зазначена цитата розкриває ставлення му'тазилітів до питання про божественну суть, їх чітко раціоналістичну по­зицію, яка спростовує погляди їхніх супротивників із числа немусульман, які відрізнялися від переконань традиціоналістів — хадисоведів і тлумачів: Ібн Ханбала, Абу Ханіфи, Ібн Хузайми, Османа ад-Дармі та інших, хто наводить про Аллаха, його суть і атрибути суджен­ня, які ведуть і за своєю суттю, і за формою до набли­ження Його до людини, і до інших тварин, не кажучи вже про те, що стверджували карраміти, саліміти і крайні шиїти, особливо хаттабіти, що уподібнювали Аллаха Його творінням і приписували Йому людські атрибути, несумісні з божественною величчю [2, c. 148].

Му'тазиліти з перших днів свого існування оголосили себе відкритими і непримиренними ворогами будь-яко­го антропоморфізму в галузі релігії. Починаючи з Васи­ля і закінчуючи Аз-Замахширі, усі без винятку му'та-зиліти відстоювали тезу про те, що бог не має і не може мати людських атрибутів. Це питання мало для них принципове значення. Не випадково перший протест Василя Ібн Ати полягав у запереченні божественних ат­рибутів [7, c. 56].

2) Сутнісні атрибути.

З питання суті атрибутів му'тазиліти своє головне завдання вбачили в тому, щоб дати відповідь представ­никам інших релігій. На відміну, наприклад, від христи­ян, вони стверджували, що атрибути властиві божест­венній суті й іманентні їй. Так, Бог знаючий, і Його знання є Він сам; Він могутній, і Його могутність є Він сам; Він живий, і Його життя є Він сам. Інакше кажучи, знання Бога є сам Бог, і це стосується його могутності і життя. Має місце абсолютна єдність між сутністю й ат­рибутами. «Атрибути Аллаха — двох видів: споконвічні атрибути, які належать Аллаху, водночас як їхні проти­лежності Йому не властиві, і атрибути дії, що вимагають існування об'єкта дії Аллаха як Творця або Живильно­го; Аллаху можуть бути властиві як ці останні атрибути, так і їх протилежності: він Оживлює — Умертвляє, Мстить — Прощає; він Невблаганний — Милосердний, він Піднімає — Принижує» [2, с. 129]. Таким чином, «хто уподібнив дві якості одну іншій, хто поставив знак рівності між двома діями, той з'єднав дві суті і прийшов до сумніву і багатобожжя. Його не можна вважати мо­нотеїстом і віруючою людиною, його судження про це стало судженням тих, хто уявляв Аллаха як співтовари-ша, вигадав і засумнівався» [5, c. 260–261]. Позиція му'тазилітів з цього питання зводиться до абсолютної трансцендентності Бога, причому це аж ніяк не заважає раціоналістичному баченню, для якого характерна гар­монія і теоретична глибина. Незважаючи на те, що су­противники му'тазилітів — аль-аш'ари, аль-Багдади й інші — висунули проти них чимало обвинувачень, не­обхідно визнати, що му'тазиліти краще за інших захи­щали іслам перед лицем доісламських релігій. Якщо християни говорили про триєдиність божества, му'тази-літи відстоювали абсолютну єдність суті й атрибутів Бога. Якщо іудеї наділяли божество тілесною суттю й уподібнювали його людині, му'тазиліти затверджували абсолютну трансцендентність, незважаючи на коливан­ня, які допускаються деякими мусульманськими угру­пованнями (мушаббихітами) у питанні про антропо­морфізм. Му'тазиліти вважають, що іслам — релігія, відмінна від двох попередніх їй релігій, одкровення, які наблизили божественну суть до атрибутів людей. Іслам відкинув останнє; спеціально для цього існували «ясні» аяти Корану, як казали вони.

3) Заперечення можливості побачити Бога.

Му'тазиліти вважають, що побачити Бога неможливо, посилаючись при цьому на свідчення з Корану: «Не ося­гають Його погляди, а Він осягає погляди» [8, 6: 103], «Сказав: «Не побачиш мене». Що стосується аятів, які, здавалося б, вказують на можливість побачити Бога (на­приклад, «Обличчя в той день дивляться, на Бога свого дивляться» [8, 75: 22–23]), то їхні му'тазиліти поясню­ють тим, що слово «дивляться» тут уживається в зна­ченні «очікують». На думку деяких му'тазилітів, Його суть прихована від нас у далекому світі. Му'тазиліти створили досить послідовну струнку систему поглядів, аргументовано відстоюючи всі догматичні питання, у деталях яких вони розходяться з іншими відгалуження­ми і школами. Знання тонкощів арабської мови, мови Корану, було використано ними для того, щоб дати гідну відповідь супротивникам. «Заблукали ті з му-шаббіхітів-безбожників, хто видає себе за мусульман і які уподібнили великого Аллаха Його творінню і ствер­джували, начебто Він виглядає як людина або що Він — обмежене тіло і має зримі обриси. Вони посилалися на слова Великого Аллаха: “Обличчя в той день дивляться, на Бога свого дивляться”. І сказали, начебто Аллаха можна побачити в останнім житті, і дивляться на Нього явно, усупереч слову Аллаха: “Не досягають Його по­гляди, а Він осягає погляди”. Що стосується “людей знання і віри”, то вони пояснювали слова Аллаха інак­ше, ніж антропоморфісти. Сказали вони: “Обличчя в той день дивляться” — тобто сіяють, добрі, до Господа звернені; “дивляться” — тобто, очікують від Нього наго­роди, щедрості і милості, чекають від Нього добра. Так — у мові арабів, на якій написаний Коран» [3, c. 163]. Хадіс, переданий Кайсом ібн Хазимом зі слів Джаріра, му'тазиліти вважають недостовірним, а отже, несуттєвим для вироблення догматичних норм. «Якби сказав це посланник, то потрібно було трактувати це че­рез знання, тобто пророк повідомив своїх сподвиж­ників, що вони неминуче пізнають Бога свого в останнь­ому житті — без напруги і без погляду» [9, с. 135]. Кайс ібн Хазим розповідав зі слів Джаріра про пророка, що той сказав у ніч повні: «Побачите ви Бога свого в Суд­ний день, як бачите це (і вказав на місяць), і не потрібно буде вам тіснитися, щоб побачити Його». Таким чином, му'тазиліти навмисно передавали ті хадіси, що запере­чували можливість побачити Бога. При цьому вони по­силалися на вираз з Корану: «Hе досягають його погля­ди, а він осягає погляди, Він — милостивий, Всевідаю-чий». Сенс цього свідчення: якщо збагнення сполучене з поглядом, то тут немає бачення. З цього приводу му'тазиліти посилаються на деякі арабські вирази, які доводять, що дивитися — ще не значить бачити. Так, наприклад, у своїх текстах вони пишуть: «Я глянув на місяць, але не побачив його», «Я вдивлявся, поки не побачив», «Я подивився і побачив». Усе це свідчить про різницю між поглядом і баченням. Крім того, ара­би приєднують до слова «погляд» всілякі епітети, на­приклад: задоволений погляд, сердитий погляд, злісний погляд і т. ін., і якби погляд був ідентичний ба­ченню, бачення отримало б такі ж епітети, як і погляд» [5, c. 225–226]. Таким чином, як вважають му'тазиліти, Бога можна пізнати, але неможливо побачити.

4) Питання про створення Корану.

Му'тазиліти вважають, що будь-яке слово Бога є «но­вим», створеним; Його слово подібне Його благодіян­ню і милості. Про це свідчить Коран, тому що сказав Всевишній: «І перед ним книга Муси» [8, 11:20; 2: 106]. Це означає, що Коран був після чогось іншого, тобто, є новим. І сказав Всевишній про Коран, що він перепи­сується і забувається і що «з нього і від нього почи­нається», і що він є «новим нагадуванням», і що він розділений на глави, що він написаний арабською, що він являє собою безліч сур. Ус е це свідчить про його створеність, тому що все вище зазначене — з числа оз­нак новизни і дії. І вважають, що тварина — це резуль­тат дії, і що Коран створений, подібно небесам і землі. Теза му'тазилітів про те, що слово великого Аллаха — це створена дія, суперечила твердженню суннитів: «Слово Всевишнього Аллаха — це Його неминуще, не-створене знання». Думка му'тазилітів про створення Корану погоджується в цілому з їхньою ідеологічною платформою. Міркування му'тазилітів можна звести до наступного: «Слово Аллаха, тобто Коран, що є одним з Його атрибутів, є створене і нове, воно не є вічним. Аб­сурдно думати, що божественне веління є спо­конвічним, тому що все, крім Аллаха, — нове і створене. Веління — це промова, для якої необхідне існування слухача, до якого веління звернене. Веління може нази­ватися таким лише в тому випадку, якщо воно звернене до того, хто сприймає його. Існує певна взаємоза­лежність між існуванням веління і того, кому велять, на противагу знанню, що може бути знанням того, що бу­де потім, а не того, що реально існує. Так була доведена неможливість одвічності божественного веління, тому що неможливо визнати одвічність того, до кого воно звернено, як неможливо, щоб Аллах говорив сам зі со­бою, тому що промова вимагає наявності того, хто гово­рить і того, до кого вона звернена. Отже, говорити про одвічність божественного слова, означає говорити про одвічність того, до кого воно звертається, тобто тварин, а це невірно [3, c. 169]. Му'тазиліти заперечували спо­конвічні атрибути взагалі, кажучи: «Він — знаючий сам по собі, могутній сам по собі, живий сам по собі, а знан­ня, могутність і життя — це Його споконвічні атрибути, Його споконвічні якості, тому що якщо уподібнити Йо­му атрибути з погляду вічності, що є атрибут тільки Його одного, то це буде уподібненням Йому в Його бо­жественності» [7, c. 48].

Для аргументування своєї позиції вони посилалися на Коран [8, 15:9; 21:2; 11:3]. З питанням про одвічність або створення Корану пов'язане закінчення формуван­ня догматики му'тазилітів. Змінився напрямок розвит­ку му'тазилітської раціоналістичної концепції калама: у ній почали переважати ідеї філософської спрямова­ності.


* Му'тазилізм — одна з ранніх мусульманських раціоналістичних сект.


Література

1.  Абу-ль Вафа аль-Гунайми. Догматическое бого­словие и некоторые его проблемы. — Каир, 1973.

2.  Ахмед Субхи. О науке калама. — Каир, 1980.

3.  Абдель-Джаббар. Объяснение пяти основопо­ложений. — Каир, 1965.

4.  Абдель-Салям Нур-ад-Дин. Разум и цивилиза­ция. — Каир, 1982.

5.  Аль-Касим бен Ибрагим ар-Раси. Трактаты справедливости и единобожия. / (Под ред. М. Аммары). — Каир, 1971.

6. Ибн Хазм Абу Мухаммад. Различие между рели­гиями и сектами. — Каир, 1903.

7. Аш-Шахристани. Книга о религиях и сектах. — Каир, 1949.

8. Коран.

9. Файсал Бузер Аун. Наука калама и его школы. — Бейрут, 1980.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту