Хрестовий похід на Слов'ян (початок)

Тисяча вісімдесят сім років тому, на Різдво 800 року, у храм Св. Петра в Римі пе­реможець лонгобардів Карл, згодом прозва­ний Великим, навколішки прийняв з рук римського первосвященика імператорську корону. Весь присутній народ, заздалегідь підготований до цієї події, вигукнув одного­лосно: «Життя і перемоги Карлу Августу (Аugusto) Великому, який приносить мир імператору, від Бога вінчаному».

Ця подія мала безпрецедентне значення для усієї історії взагалі і майже для всіх на­родів європейського материка. Первосвя­щеник, який вінчає, монарх навколішки і народ, який виголошує, створювали тоді дві вагомі історичні сили: Священну Римську імперію і папство, — яке воно було і виявля­лося в історії.

Хіба могло папство без імперії стати тим, чим воно стало і бути тим, чим воно було? Хіба могла імперія без постійної допомоги і підтримки з боку папства, яке освячує, ста­ти тим, чим вона стала, і бути тим, чим вона була? Біограф Карла Великого свідчить, що тільки проти волі, смиренно і всупереч про­гнозам прийняв монарх із рук первосвяще­ника покладену на нього корону. Ми може­мо погодитися, що імператор з більшим ба­жанням поклав би її сам на себе, щоб не вхо­дити з представниками Церкви у будь-які обов'язкові стосунки, щоб не давати підстав для припущення, що корону може забрати той, хто її дав. Але аж ніяк не можна припус­кати, що вінчання це відбулося для Карла зовсім зненацька і всупереч його планам. Вже попередники Карла, Пипін і Карл Мар-тел, відверто заявили про своє прагнення от­римати через церкву особливе акредитоване становище, бути в очах віруючого світу при­вілейованими нею ченцями. До того ж відверто тяжіла і діяльність самого Карла.

Це не було несподіванкою, ані імпровізова­ною подією для Лева III, зокрема з точки зо­ру політики Римського престолу. Недарма попередники Лева пропонували Пипіну звання римського консула, а Карла Мартела зробили римським патрицієм. Недарма свя­тий отець викликав у Рим самого Карла, а Боніфацій, який відправлявся в Німеччину для хрещення її народу і залагодження цер­ковних справ, мав попередньо скласти збере­жену дотепер присягу, що він буде діяти тільки в інтересах Св. Петра і його спад­коємців.

Папство й імперія негайно ж уклали тісний, інтимний союз, поставили перед собою одну спільну програму, заздалегідь поділивши ролі. «Наша справа, — писав Карл до папи Лева III, — захищати Церкву ззовні силою зброї від вторгнення язичників і розширюва­ти її межі. Ваша мудрість має стежити за чітким виконанням канонічних постанов і за­конів святих отців».

Християнство мало змінило дух і звичаї германців, воно торкнулося їх здебільшого ззовні, з обрядової сторони, і надало їхньому войовничому запалу нового характеру і ново­го імпульсу. Якщо раніше германців заклика­ли до військових подвигів і звитяг заради надії пити за свої геройства мед у Валгалі ра­зом з богом Одіном, то тепер відкривався у перспективі рай, призначений для тих, хто мечем оберігає і розширює межі Царства Христового. У цьому неодноразово переко­нувала Римська церква, вигадуючи для їхніх войовничих схильностей новий мотив, від­криваючи для них широке поле діяльності і додаючи цій війні нове могутнє освячення. Христос, який закликає віруючих до поши­рення свого царства силою меча, став сво­єрідним богом війни для германців. У такому вигляді й у такому контексті його і про­повідували. Войовничий дух германців через прийняття християнства не тільки не види­хався і не ослаб, але мав зрости і посилитися внаслідок цього. Імперія мала додати струн­кості й організованості війні, поставити її у русло інтересів Церкви.

Імперія стала певним догматом Церкви. Заглянемо у так звані декретарії Ісідора — ця ухвалена папами вигадка, підробка, яка, од­нак, дорожча від відвертої правди, тому що художньо правильно передає нам справжні мрії і сокровенні прагнення середньовічного папства. «Усе тіло церковне, — читаємо в них, — поділяється на дві найвищі особис­тості — папа і король. Про це папа Геласій так писав до імператора Настасія: «Дві найбільші володарки (imperatrices augustae), які керують світом: влада папи і королівська влада... Тому в Церкві нема нікого вищого ніж папа, й у світі християнському ніхто не може бути вищим від імператора (in seculo christiano Imperatore nemo celsior invenitur). Зрозуміло, що тут мова йде про єдиного імператора, а не про багатьох, одночасно існуючих. Таким імператором був в очах усьо­го Заходу тільки володар німецького вій­ська. На нього, таким чином, і вказувало у своїй проповіді папство.

Імперія і папство як політичні сили із взаємною повагою вбачали один в одному засіб для досягнення своїх безпосередніх цілей, і зрозуміло, прагнули взаємовпливу і взаємоконтролю. Для папства не було байду­же, у чиїх руках імператорська влада, і тому, коли посада імператора стала виборчою, представники Римського престолу почали уважно стежити за процедурою виборів, за їх результатом. Імператори ще більше цікави­лися особою папи, змінювали їх, а також встановили визнання незаконності прав уся­кого папи, обраного без участі імператорсь­кого агента. Коли вибори відбувалися ще за участю римського народу, кожен римлянин-виборець мав попередньо скласти таку при­сягу: «Обіцяю не визнавати ніякого іншого обрання папи, крім того, що буде проведене з дотриманням канонічних правил, і з моєї зго­ди обраний не буде посвячений, доки у при­сутності імператорського посла не вимовить встановлену папою Євгенієм присягу вірнос­ті імператору».

Не важко припустити, що такий союз між імперією і папством встановлювався тільки через космополітичність імперії Карла, який на відстані, як римський імператор, керував Францією, Німеччиною, країнами романсь­кими і слов'янськими. Навіть коли б таке керівництво і було можливим та існувало на­справді. Зрозуміло, що союз цей укладений був з Карлом як з єдиним християнським мо­нархом Європи. Союз папства й імперії про­довжував успішно існувати і за Оттона, коли обставини зовсім змінилися. За Оттона існу­вали вже королі французький і бургундсь­кий, але тільки обраний німецький король ставав для Церкви і для усього християнсь­кого світу імператором римським. Коли Іоанн XII спробував не підкоритися впливу імпера­тора, Оттон I негайно повер­нувся в Рим, скинув його і призвав весь римський на­род заприсягтися в тому, що він не буде надалі обирати пап без його згоди. Це право підтвердив і Латеранський собор, зібраний 964 року.

Відносини між папством і імперією впродовж усього середньовічного періоду кілька разів змінювалися; то на тій, то на іншій стороні була перевага влади і сили; то та, то інша сторона дося­гала панування або була тимчасово підлеглою. Але ніколи не було повної бай­дужості, цілковитого відчу­ження імперії від папства або навпаки. У виконанні політичної місії во­ни завжди так чи інакше були взаємозалежні.

Давно вже зазначалося і зазначається про шкідливий вплив Священної Римської імперії на Німеччину. Ми згодні, що для внутрішнього життя Німеччини, для внут­рішнього життя її народів звання Священної Римської імперії було згубним і шкідливим, як усяка фальшива примара, як усяке фаль­шиве становище. Але не треба забувати, що саме цьому званню Німеччина зобов'язана своїм престижем, своїм політичним значен­ням в історії. На цей характер Священної

Римської імперії опиралася вся середньо­вічна політика. Не треба забувати, що саме це і було фатальним і згубним для слов'янських племен, які перебували під її впливом, і що саме це звання відкрило для германізації всю північну частину її теперішньої території, підкорило німецькому гніту Моравію, Чехію, Штірію, Карінтію та ін.

Звідки б не йшла і за чиєю ініціативою не відбувалася б у слов'янських землях римсь­ко-католицька проповідь християнства, вона призводила завжди до онімечення, до полі­тичного звеличення германізму, тому що проповідники завжди з єдиним Богом про­повідували єдиного папу і єдиного імперато­ра; із встановленням церковних десятин зро­став престиж німецького імператора, якщо не остаточне йому підпорядкування. Справед­ливе типове зауваження покійного О. О. Котляревского, що Оттон Бамбергський, посла­ний як місіонер до поморян польським королем Болеславом, проголосив у країні тільки німецького бога — бога імперії. Цей німець­кий бог і став початком для остаточного зане­паду слов'янського Помор'я.

Крім того, охрещені князі, а іноді і самі ох­рещені племена слов'янські, ненавидячи німців, мимоволі тяжіли до привілейованої в очах Церкви Священної Римської імперії, по­годжувалися бути подібно до німецьких князів і держав повноправними її членами, увійти до складу імперії, щоб мати її захист від безпосередньо близьких німецьких во­рогів. Але щоразу у цьому пошуку вони помилялися в розрахунках, не отримували від імперії ніяких гарантій і ставали через це пе­редчасними жертвами онімечення.

Взагалі в утворенні, збільшенні і під­тримці території Німецької імперії папство відіграло величезну і недостатньо оцінену германізмом роль. Адже воно організувало на слов'янські і литовські племена хрестові походи, коли самим німцям бракувало сили боротися з ними. Чи не воно змушувало бра­тися до зброї проти слов'ян не тільки не завжди покірних імператорові німецьких ва­салів, не тільки Данію, а й польського та чеського королів? Чи не папство після таких завоювань проповідувало німецького бога і цим германізувало країну. Чи не воно накла­дало анафему на незгодних зі справою онімечення, як зрадило Святополка По­морського за його протидію Тевтонському ордену в Пруссії? Нарешті, чи не його дух позначився в переможній діяльності орденів Тевтонського, Меченосців, які розширили територію Німеччини та ін.? Без папства не­можливе було б відоме нам розширення німецької території... І всією цією тери­торією скористалася переважно протес­тантська Німеччина, яка відступила від пап­ства.

Отже, даремно і без віддачі працювало пап­ство для Німеччини.

Ми спробуємо відтворити дії папства з ме­тою підкорення для Німеччини слов'янської півночі.

Імперія, в її прагненні до слов'янської півночі, бажала збільшити політичну владу і мати матеріальні вигоди з податків; папст­во ж керувалося бажанням збільшити ду­ховну владу і набути матеріального збага­чення зі статутних десятин. Вони легко мог­ли співпрацювати разом. Храми завжди споруджувалися поряд із фортецями, єпис­копи майже завжди призначалися одночас­но з маркграфами. От як оповідає збереже­ний літописом народний переказ про спору­дження такої фортеці, а саме Переможної гори Зігеберга на річці Травні, на землі по­лабських слов'ян.

І сказав один знатний іншому:

— Чи бачиш ти цю будівлю міцну, яка ви­соко стоїть? Я пророкую тобі, що цей замок зажене в ярмо всю нашу країну. Далі вони заволодіють Планою, потім Старгородом і Любеком, врешті перейдуть Травну, підко­рять Ратибор і всю землю полабів. Та й зем­лю ободрічів (нинішній Мекленбург) це не омине.

Інший відповідав:

— Хто ж готує нам це зло? Хто вказав коро­лю цю гору?

Перший на це:

— Бачиш того чоловіка лисого, який стоїть поруч з королем? Один він навів на нас усе це зло.

Лиса людина, про яку розповідає переказ, — це місіонер Вінцелін, який прийшов для проповідування християнства і який почав своє служіння з пошуку зручного місця для будівлі військового укріплення. Втім, духов­ну справу Вінцелін не забув, і поряд із укріпленням була збудована не тільки церк­ва, а й монастир. Біля підніжжя гори була за­кладена церква на честь Пресвятої Діви Марії й Івана Євангеліста. Для підтримки в ній богослужіння і на утримання заснованого монастиря, братам був подарований дохід з шести сіл і землі до Травни з лісом, а також за звичаєм звільнене від податків усе, що купу­валося, надане право набувати нерухому власність від тубільців через купівлю або да­рування, а також інші пільги.

Так споруджувалися на слов'янських зем­лях укріплення і церкви. Але якщо справа підкорення краю йшла успішно, то проповіду­вання християнства не завжди було успішним. Захоплену територію німці тракту­вали як свою законну власність, власність своєї раси, не соромлячись того, що на ній віддавна мешкало населення, ніби не поміча­ючи його. Показова тут промова графа Адоль­фа Гольштинського до підданих своїх гольштинців і сторкмарів, постійних сусідів слов'ян. «Хіба не ви завоювали область слов'янську кров'ю своїх батьків і братів? Чому ж не бере­те її володіння? Будьте першими, переселіться в бажану країну, населіть її, користайте з усіх її благ; усе найкраще в ній справедливо нале­жить вам, бо ви забрали землю з рук воро­жих»! На цей заклик піднялася безліч людей різних племен з родинами своїми та майном і прийшли в землю вагрську, щоб зайняти ті місця, які він обіцяв їм дати.

Зрозуміло, що після таких дій, християнсь­ких проповідей і спорудження християнсь­ких церков, слов'яни не могли особливо прагнути християнства, благоговійно до ньо­го ставитися. Не дивно, що завойовники вва­жали їх злими язичниками.

Ця репутація і стала причиною хрестового походу, про який ми поговоримо.

Наприкінці 1144 року через занепад Едес-си, яка була оплотом Єрусалимського ко­ролівства, папа видав  заклик до другого хрестового походу і доручив справу про­повідування знаменитому клервосському абату Св. Бернарду. Швидко відгукнулася Франція на заклик красномовного про­повідника. Сотнями і тисячами піднімалися з місць своїх хрестоносці, поспішаючи на захист розпочатої святої справи, поспішаю­чи помститися за 30 тис. християн, убитих у день взяття Едесси, і визволити, де можна, полонених, жінок і дітей. Холодно постави­лися до проповіді натхненного абата в Німеччині, коли прибув він у рейнські землі. Тут усі були зайняті своєю близькою, домашньою справою. Стримано вислухав натхненні проповіді і сам імператор Кон­рад, і коли, нарешті, зважився після про­повіді Бернарда в Шпейєрі взятися за меч хрестоносця, далеко не всі васали пішли за ним. Уся північ Німеччини залишилася байдужою до промови проповідника і мала для того досить вагомі причини. Лицарі вказували і доводили, що не можуть йти у Святу землю, тому що у їхню відсутність язичники слов'яни нападуть на їхні міста, зруйнують церкви, поведуть у рабство підданих християн, і ім'я Боже буде осо­ромлене. Можливо, у побоюваннях лицарів і була велика доля перебільшення, можли­во, слов'янський рух вони описали у надто чорних барвах, але без сумніву, що слов'яни не втратили б нагоди звільнити себе і свою землю. А цього найбільше боялися німецькі гнобителі. Відмовою північнонімецьких князів швидко скористався Бернард. Дорікаючи їм у тому, що вони не подбали дотепер про навернення сусідів своїх, слов'янських язичників, у християнство, він оголосив, що хрестовий похід проти язичників слов'ян настільки приємний Гос­поду, як і похід до гробу Господнього проти невірних мусульман. Бернард закликав німецьких князів негайно спокутувати свою провину перед Господом.

Незабаром від Конрада, який ще не поїхав, прийшов дозвіл проповідувати цей новий хрестовий похід. Бернард із усім своїм крас­номовством закликав всіх повстати і йти війною на язичників слов'ян — ворогів імені Христа. Духівництво Саксонської землі рев­но підтримувало цей новий напрямок хресто­вого походу. Єпископи слов'янських земель, які тільки номінально керували своїми церк­вами і мали мізерні або зовсім не мали при­бутків від своєї пастви, а також із земель, міст і сіл, подарованих їм імператорами, прагнули досягти того, щоб вівці їхньої череди стали істинними християнами і почали б акуратно сплачувати десятини. Єпископ гавельбергсь-кий Ансельм чи не першим відгукнувся на за­клик.

Папа Євгеній III з радістю довідався про нову справу клервосського абата. Похід на слов'янські землі, і, можливо, остаточне їх підкорення, обіцяли і йому немалий прибу­ток; але ще більше лестила його самолюбст­ву надія, що при ньому, у період його правління, вчиниться в ім'я Христа така важлива перемога, таке розширення церков­них земель. 12 квітня 1147 року він вже по­слав грамоту з повною своєю згодою на хре­стовий похід. Папа радів — така кількість воїнів звідусіль піднімається на війну з невірними. «Нині ж, — писав він, — деякі по­чинають похід проти слов'ян і інших язич­ників півночі, щоб з Божою допомогою накласти на них ярмо віри Христової». Папа не відрізняв хрестоносців, які рушили до Гроба Господнього, від тих, які йшли на слов'ян, і вважав їхні майбутні заслуги абсолютно од­наковими перед Богом, а тому поширював на них однакові права! «Усі, хто взяв хрест, звільняються від повернення майнових стяг­нень; усі ті, хто пішов у святу подорож із чи­стим серцем, якщо позичать гроші з цією ме­тою, не повинні платити відсотків; якщо ж вони або інші за них зобов'яжуться платити ці гроші, то ми владою, даною від апостолів, відпускаємо їм це зобов'язання... Як наш по­передник, ми владою всемогутнього Бога і блаженного Петра, князя апостолів, даємо відпущення гріхів усім, хто почне і закінчить святе пілігримство або загине у цьому служінні, висповідавши серце своє перед Бо­гом». Духовним главою і керівником походу папа призначив Ансельма, єпископа гавель-бергського (у країні лютичів) і наказав усім слухати його поради.