Слово ученого і подвижника
провідний фахівець Інституту культурологічних та етнополітичних досліджень при МАУП
У серії «Бібліотека українознавства», яку видає Міжрегіональна Академія управління персоналом з'явилася книга митрополита Іларіона «Про Закон Мойсеєм даний і про Благодать та Істину в Ісусі Христі втілених» (Київ, 2004) у перекладі зі старослов'янської, з упорядкуванням та передмовою професора Василя Яременка. Іларі-он — перший Київський митрополит із русичів-полян, українців Середньовіччя, представник покоління-ровесника християнства в Україні-Русі, тобто першого покоління, яке засвоїло цю релігію, всотало в себе і в особі цього вченого й діяча долучилося до нової віри та виявило її ґрунтовне розуміння, заклавши глибокі підмурки християнського світогляду в українському народі.
Інтелектуал і подвижник, засновник Києво-Печерської лаври, цитаделі християнства на берегах Дніпра, усвідомлював значення своєї праці для формування вітчизняної еліти: «Бо пишемо не до незнаючих, а тим, що предоволі наситилися книжними солодощами, не до іновірних ворогів Божих, а саме синам його, не до зайд, але до тих, що успадкують Небесне царство» (с. 37).
Мойсей — за Біблією, пророк, визволитель давніх євреїв із так званого єгипетського полону, який нібито після цілої низки чудес вивів їх із Єгипту, а після сорока років блукань по Сінайській пустелі та важких випробувань привів у Палестину — «обітовану землю». За легендою, Мойсей дав єврейському народові нову політичну організацію, реформував віру, написав так зване «П'ятикниж-жя» — перші п'ять книг Старого Заповіту і приніс від Бога десять заповідей. Історичними дослідженнями доведена міфічність образу Мойсея та єгипетського полону євреїв, а десять високогуманних заповідей Божих різко дисонують і полярно пози-ціонують із антигуманізмом Другого Закону (Вто-розаконня) загалом. Перший вчений християнської доби в Україні-Русі потрактував Закон Мойсея з позицій християнського віровчення як «предтечу і слугу Благодаті та Істини», а потім не тільки зіставив, а й протиставив ці дві релігії, випередивши на багато сотень років розвиток філософської думки в Західній Європі і фактично витлумачивши походження християнства як заперечення іудаїзму. Саме так, без перебільшення, Іларіонова християнська ідея Благодаті відкидає Мойсеїв Закон: «Прожени іудейство з Законом і розсій по країнах, бо що може бути спільного у тіні з істиною, у іудейства з християнством» (с. 49).
Перший митрополит в Україні-Русі утверджує високий гуманізм Христової віри як передовсім духовну перемогу над своєю «предтечею і слугою», протиставляє рабському становищу людини в іудаїзмі вільний дух вільної людини в християнстві: «І вже не горбиться людство в Законі, а в Благодаті розпрямлено ходить» (с. 51). По суті Іларіонова концепція благодатної та істинної християнської віри заперечує не що інше, як ле-витсько-фарисейське Другозаконня (Второзакон-ня) з його закляттями та кривавими жертвами: «Іудейство минулося, і Закон відійшов, жертви стали неприйнятними, кіот, скрижалі й жертовник були залишені й відняті» (с. 59). Так українець Середньовіччя підхоплює і несе в прийдешнє стяг духовної боротьби великих біблійних пророків Ісаї та Єремії — історичних, а не вигаданих поборників людяності на Близькому Сході, у Стародавній Іудеї, і підносить його в українському народі на берегах Дніпра-Славутича.
За богословською традицією, Іларіон, очевидно, глибоко продумано, а не випадково не характеризує вищу духовну суть, якій поклонялися іудеї, — Єгову (Ягве). Все ж однієї згадки про жертви й жертовники досить, аби зрозуміти, що йдеться про тисячолітню боротьбу в Іудеї з жертвоприношеннями, і насамперед — з принесенням у жертву Єгові (Ягве) первородних дітей чоловічої статі, що й було головним системоутворюючим чинником стародавнього тоталітаризму, який тримав у рабстві іудейський народ. Такому вигаданому Богові, дипломатично не називаючи його ім'я, він протиставляє істинного благодатного Ісуса Христа: «Спередвіку від Отця народжений, один спів-престольний з Отцем, Єдиносущний, як світло сонця, зійшов на землю, навістив людей своїх, не відлучаючись від Отця, і втілився від Діви чистої, безмужної, й неосквернено ввійшов, як — тільки сам відає, тіло прийняв, вийшов, як і ввійшов. Один сей із Трійці, у двох єствах — Бог і людина: Справжня людина, бо олюднився, і не привидив-ся, але справжній Бог за божественною суттю, а не звичайна людина, що виявляє на землі божественне й людське» (с. 63, 65).
Через вісім століть це положення пояснить і розвине Фрідріх Гегель: «Це призначення, що Бог стає людиною для того, щоб смертних дух усвідомив Бога в самому смертному, є найважчим моментом у релігії. Відповідно до звичайних уявлень, які ми подибуємо особливо у давніх народів, дух, душа вкинута в цей світ як чужорідний їй: перебування в тілі і замикання в індивідуальності є приниженням духу... Христос названий у церкві боголюдиною — це неймовірне поєднання повністю суперечить розсудкові; але в ньому людиною була усвідомлена і стала достовірністю єдність божественної і людської природи, було усвідомлено, що інобуття, або, як це ще називають, смертність, слабкість, ветхість людської природи не несумісна з цією єдністю... Таке те неймовірне, необхідність якого ми бачили... Бог прийняв людський образ. Істина в тому, що є тільки один розум, один дух» (Гегель Ф. Философия религии: В 2-х т. — М.: Мысль, 1977. — Т. 2. — С. 278–279).
Іларіон радо вітає тріумфальне поширення й утвердження християнства у світі: «Не змогли бо (іудеї) тінь Закону утримати, щораз ідолам пок-лоняючись, то як же їм істинної Благодаті науку зберегти? На нове вчення — нові бурдюки, нові народи, і обоє (Закон і Благодать) збережуться. Так воно і є, бо віра благодатна по всій землі поширилась і до нашого народу руського дійшла, і озеро Закону пересохло, а євангельське джерело наповнилося і всю землю покрило і до нас розлилося» (с. 79, 81).
Отже, цю Істину як Благодать майже тисячу років тому опрацював Іларіон в Києві і, як знаємо, сягнув мудрості у всьому народі, а не лише в середовищі інтелектуальної та духовно-політичної еліти, яка формувалася. Духовні гімни українського народу — колядки та щедрівки — фіксують і засвідчують осягнення вищої духовної суті як неперехідної і логічно неперевершеної височини розумового розвитку загалом: «Там Христос родився, з Діви воплотився, там чоловік перед Богом пеленою уповився». Цей рівень розуму й духу нині, очевидно, постає знову тим орієнтиром і рубежем, який доводиться знову долати фахівцям у духовній царині і широкому загалу постто-талітарного суспільства після системного нищення християнської віри та православної церкви у колишньому СРСР. Відтак видання митрополита Іларіона «Про Закон Мойсеєм даний і про Благодать та Істину в Ісусі Христі втілених» має воістину злободенне наукове, суспільно-політичне, історико-культурне значення, оскільки долучає читача до тисячолітньої традиції вітчизняної вченості. Сам умонастрій Іларіона, вочевидь, відображає емоційно піднесений настрій у середовищі духівництва. На часі досліджувати духовну спорідненість із християнством тисячолітньої українсько-руської народної культури на берегах Дніпра.
«Слово про Закон і Благодать і Істину» ще не до кінця вивчено, — зазначає у передмові професор Василь Яременко. — Ми практично не маємо українського прочитання пам'ятки, її інтерпретації з методологічних засад, які диктуються визнанням Київської Русі як української держави ХІ–ХV століть... Тому й немає досі об'єктивних наукових досліджень пам'ятки».
Годі й говорити про актуальність таких досліджень. Але перший крок до наукового вивчення — широке оприлюднення Іларіонового твору. Інститут культурологічних та етнополітичних досліджень імені Іларіона Київського при Міжрегіональній Академії управління персоналом проводить вельми масштабну наукову і видавничу діяльність. Цього року у «Бібліотеці українознавства» спершу вийшов у світ Шевченків «Кобзар» для студентів академії, а нині підготовлені до публікації «Повчання Володимира Мономаха», «Руська Правда», «Слов'янський світ» Дмитра Дорошенка, твори Пилипа Орлика та Василя Си-моненка.