Демографічний підтекст проекту ЄЕП
політолог
ВИМИРАЮЧА РОСІЯ
Натомість інший важливий аспект ЄЕП, чомусь майже обійдений увагою українських політиків і фахівців із проблем національної безпеки, стосується демографічного підтексту цього московського проекту. Нині ні для кого не є таємницею, що Росія вимирає. Не набагато краща, звичайно, ситуація і в Україні, де темпи депопуляції навіть дещо вищі, ніж у Росії. Однак суттєва відмінність між нами полягає в тому, що в нинішній РФ одночасно збіглося в часі декілька несприятливих демографічних тенденцій, які в 90-х роках набули не-контрольованого характеру і тепер прямо загрожують самому її існуванню.
У дискусіях, які розпочалися в українському суспільстві відразу ж після ратифікації угоди про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП), як правило, обговорювались лише політичні та економічні наслідки. Опозиція твердила, що ЄЕП ще далі віддалить Україну від Європи і зруйнує українську економіку, — влада ж в особі М. Азарова запевняла, що після вступу в ЄЕП Росія заллє нас дешевими енергоносіями й сировиною, а жити нам після цього стане ще веселіше...
По-перше, Росія вирізняється низьким, європейським рівнем народжуваності й афро-азійським рівнем смертності населення працездатного віку. По-друге, характерним є специфічне російське ноу-хау — прогресуюче вимирання титульної нації. Внаслідок цього в Росії з кожним роком зростає питома вага азіатських народів і вона стає дедалі менше слов'янською. Третя особливість — це вкрай несприятливі внутрішні міграційні процеси. У результаті прийшле слов'янське населення покидає російські Північ і Далекий Схід, які поступово заселяються нелегальними мігрантами з перенаселеного Китаю. І нарешті, четверта особливість полягає в гігантському демографічному вибуху в суміжних із РФ країнах Азійсько-Тихоокеанського регіону (АТР), особливо в Китаї. Це створює колосальний демографічний тиск на російські Далекий Схід і Примор'я.
З часу останнього перепису, 13 років тому, в РФ народилося 20,5 млн, а померло 28 млн чоловік. «У світі існує лише декілька країн, населення яких вимирає такими ж темпами, — сказав президент Інституту націології Ігор Суз-дальцев. — Дві з них розташовані в Африці, причому одна — Ботсвана, в якій 30% населення інфікована СНІДом. Та швидкість, з якою вимирає населення Росії, характерна скоріше для воєнного часу, ніж для мирного періоду. Перепис 2002 року показав, що ми перебуваємо в глухому куті, з якого потрібно терміново шукати вихід» [1].
Оскільки немає жодної надії на те, що демографічну ситуацію вдасться покращити власними внутрішніми резервами, нинішнє російське керівництво має намір рятувати державу за рахунок зовнішньої міграції, зокрема із сусідніх України, Білорусії і Північного Казахстану. Й одне із завдань ЄЕП, яке ніде і ніколи не афішувалось ані в російській, ані в європейській політичній аналітиці, — це стимулювання міграційних потоків з України на суміжні з Китаєм території Далекого Сходу. Спробуємо це обґрунтувати.
«ЦЕ ОБВАЛ»
Російська імперія втратила після розпаду Союзу чверть території, половину населення і половину ВНП. Значно вищий рівень життя росіян в європейській частині РФ порівняно з країнами СНД вдається утримати лише завдяки сприятливій кон'юнктурі цін на нафту. Нині Росія — це більш північна і більш азійська країна, ніж за часів Петра I.
Упродовж ХХ ст. населення Росії зменшується вже вчетверте. Однак, на відміну від трьох попередніх випадків (Перша Світова і Громадянська війни, штучний голодомор і колективізація, Друга Світова війна), причини нинішнього скорочення населення винятково демографічні. Різке падіння народжуваності прогнозувалося ще 20 років тому, але публічного характеру проблема набула лише останніми роками. Російські й зарубіжні демографи одностайно констатують яскраво виражену тенденцію до її загострення і передбачають різке зменшення натурального приросту населення РФ.
За висновками експертів ООН, у 2025 році населення Росії складатиме 138 млн осіб. Пе-симістичніший прогноз Держкомстату РФ передбачає зменшення населення Росії до 130 млн осіб вже у 2016 році. Однак, як стверджують демографи, насправді реальний процес депопуляції відбувається набагато швидше. Так, Є. Андрєєв прогнозує зменшення чисельності громадян Росії через 50 років до 93 млн. Варто наголосити, що в ці розрахунки закладено потенційний міграційний приріст. А без майбутніх мігрантів населення Росії зменшиться на той час наполовину, тобто до 70 млн осіб.
Російські експерти вже давно дійшли висновку, що країна не здатна вирішити цю кризу, спираючись лише на власний потенціал. Тож вирішального значення в державній демографічній політиці РФ надається міграційному чиннику. Варто зауважити, що саме імміграція (найбільша у 1994 р. — 810 тис.) і є тим фактором, який дещо поліпшує важкі демографічні показники РФ. Проте міграція із сусідніх країн має вкрай ненадійний характер.
Ось висновки праці «Стратегія для Росії», написані експертами Ради зовнішньої і оборонної політики (СВОП) під керівництвом С. Караганова:
«Після 2005 року в Росії прогнозується стрімке природне падіння кількості працездатного населення, яке може сягнути 1 млн осіб на рік. Це не просто скорочення, це обвал. Робоча сила буде одним із найдефіцитніших, якщо не найдефіцитнішим ресурсом у Росії. На короткий проміжок (3–4 роки), падіння працездатного населення може дещо компенсуватися шляхом підвищення пенсійного віку, проте такий крок призведе до ще стрімкішого зменшення працездатного контингенту в майбутньому. Якщо Росія почне стабільно виходити з економічної кризи, єдиним джерелом поповнення її трудових ресурсів може стати лише імміграція. Отже, перспективна міграційна політика Росії — це, передусім, імміграційна політика» [2].
До сказаного додамо, що підтримувати стабільний потік мігрантів у Росію на потрібному рівні можна двома способами: або створювати для них привабливий клімат в самій Росії, або цілеспрямовано організовувати нестерпні економічні і політичні умови в країнах-донорах. Без сумніву, експерти СВОП у своїх прогнозах враховували обидва варіанти стимуляції зовнішньої міграції в Росію.
ЗАВЕЛИКА РОСІЯ
Інша, не менш серйозна, проблема, з якою зіткнулася Росія на початку ХХІ ст. — це вкрай нерівномірний розподіл її людських ресурсів по регіонах. Стан справ виглядає так: загальна площа сучасної РФ становить понад 17 млн кв. км., а населення — 145924,9 тис.
В Європейській частині Росії, загальна площа якої складає 25,2% від загальної площі РФ (4309,5 тис. кв. км ), мешкає 114752 тис. В Азіатській частині, на яку припадає 74,8% території РФ (12765,9 млн тис. км ), — 31172,9 тис. осіб. Щільність населення в Європейській частині — 26,6 особи на 1 кв. км, а за Уралом — 2,4. Ще більша проблема — це райони Крайньої Півночі і прилеглі до них території, які займають 11900 млн кв. км (69,7%) і на яких проживає 11533,5 тис. осіб. Тут щільність населення складає менше 1 особи на кв. км.
Нам лишається додати, що з протилежного боку кордону, в Китаї, щільність населення перевищує 130 осіб на 1 кв. км. Зрозуміло, що такий величезний перепад демографічного потенціалу створює на кордоні колосальну напругу, яка рано чи пізно закінчиться експансією на новий життєвий простір. З чийого боку вона йтиме і якого буде кольору — пояснювати зайве.
Ця похмура картина російської демографії буде неповною без такого важливого фактору, як внутрішня міграція в Росії.
Характерною рисою внутрішньої міграції Російської імперії як у царський, так і в радянський період була її спрямованість із заходу на схід. Особливого динамізму і розмаху цей процес набув за часів Сталіна і в 60-х роках ХХ ст. Так, із 1926 по 1959 рік населення Західного Сибіру зросло в 1,5, Східного Сибіру — в 2, а Далекого Сходу — в 3 рази. З 1959 по 1989 рік населення північних регіонів Сибіру і Далекого Сходу збільшилося з 1,9 млн до 4,8 млн, а південних прикордонних районів Сибіру — з 20,6 млн до 27,3 млн осіб.
Зрозуміло, що цей стрімкий процес у винятково несприятливих природних умовах відбувався не завдяки натуральному приросту, а шляхом міграції. Донором для Зауралля виступав захід СРСР, зокрема — Україна. З моменту освоєння Сибіру в ХVI — XVII ст. міграція йшла із заходу на схід, а ресурси — у протилежному напрямку.
Ця картина різко змінюється після 1991 року. Розпад СРСР та розрив економічних і політичних зв'язків викликали зворотні тенденції: вперше з доби освоєння Сибіру і Далекого Сходу в XVI–XVII ст. міграційні потоки повернулись у протилежному напрямку. Лише за 10 років існування нової Росії вони призвели до надзвичайно важких наслідків. Уперше від часів свого заселення Далекий Схід почав утрачати населення.
Отже, нині територія Росії за Уралом, як твердять фахівці, перетворилась у зону суцільного відтоку населення.
У 2004 році Росія покинула свої військові бази на Кубі і В'єтнамі і, за винятком пострадянських країн і Сирії, нині їх за кордоном не має. Тенденція до згортання російської військової присутності в світі має суто економічну причину. Однак зараз Москві важко утримувати не лише закордонні військові бази, але й регулярну армію в самій Росії. Ми є свідками прогресуючої деградації Збройних сил РФ. Нездатність федеральних військ навести «конституційний порядок» у невеликій Чечні, яка перетворилася для Москви в новий Афганістан, свідчить про глибоку кризу не лише силових структур, але й Російської держави в цілому.
Як це не парадоксально звучить, територія РФ завелика для її нинішнього економічного і демографічного потенціалу. З кожним роком Росія має дедалі більші проблеми з комплектуванням особового складу і матеріально-технічним забезпеченням своїх військових гарнізонів на Півночі та Далекому Сході. Прогресуюча депопуляція Азіатської частини РФ і очікувана експансія китайців ставить російське керівництво перед надзвичайно гострою проблемою: як забезпечити солдатами й офіцерами свої гарнізони за Уралом.
Якщо нинішні демографічні тенденції і надалі збережуть існуючий характер та динаміку, через 30–40 років федеральні війська вище 60-ї паралелі опиняться в практично безлюдній місцевості, а на півдні своєї країни — в чужому морі китайської людності, тобто на безумовно недружній території. Вартість утримання таких гарнізонів різко зросте — з відповідними наслідками для російської економіки. І, головне, армія, не маючи навколо себе безпосереднього об'єкту захисту, цивільного російського населення, втратить мотивацію своєї діяльності і сенс самого існування. Результат — падіння дисципліни, розклад і деградація особового складу, що вже спостерігалося в серед-ньоазійських гарнізонах, зниження боєздатності. Далі — скорочення цих гарнізонів до символічної кількості і поступова фактична втрата контролю Центру над цими територіями.
Усвідомлюючи небезпеку хронічного недобору призовників для ЗС РФ, Дума прийняла закон про контрактний набір іноземних громадян у російську армію, надіючись на слов'янську діаспору в північному Казахстані, Україні й Білорусії. Однак серед слов'ян виявилося небагато бажаючих за декілька сотень доларів на місяць повоювати в Чечні. А гучно розрекламована кампанія тихо спочила в Бозі.
ЗАПРОГРАМОВАНА ДЕПОПУЛЯЦІЯ
Нестабільність демографічної ситуації в Росії доволі чітко продемонстрував останній перепис населення 2002 року, підсумки якого навіть російські фахівці вважають сфальсифікованими. Відповідно до результатів, отриманих Держкомстатом у ході перепису, в Росії проживає 145,3 млн чоловік [3]. Це на 2 млн чоловік більше, ніж прогнозували демографи. «Різниця між очікуваною величиною і озвученою Держ-комстатом занадто велика, щоб її можна було списати на погрішність», — заявив керівник Центру з вивчення проблем народонаселення ІНП РАН В. Єлізаров.
Демографи не виключають, що має місце звичайна приписка. «Як видно, Держкомстат відчуває певний острах надати не ті дані, на які очікує уряд, — вважає В. Єлізаров. — Ус і пам'ятають 1937 рік, коли результати перепису виявилися не такими, як очікувалися: вони були засекречені, а організатори перепису розстріляні» [4].
Варто відзначити, що у російській пресі після перепису 2002 року з'явилася низка доволі жорстких публікацій і коментарів, які розповідають про технологію і причини фальсифікації перепису. Так, російська газета «Новые Известия» несподівано опублікувала попередні дані перепису, що ставлять під сумнів офіційні результати. Якщо вірити цим даним, нині в Росії живе більше китайців і в'єтнамців, ніж казахів, таджиків, узбеків, туркмен, киргизів, грузин і молдован, разом узятих, — понад 4 млн чоловік [5]. За прогнозами спеціалістів, до 2015 року кожний четвертий мешканець РФ буде китайцем.
Завідувачка лабораторією міграції Інституту народногосподарського прогнозування РАН професор Ж. Зайончковська не виключає приписок до чисельності титульного населення в більшості республік: «Після двох воєн і багато-численних утрат в Чечні не може проживати 1,3 млн осіб. Спеціалісти нашого інституту займаються демографічними прогнозами. Вже погоджено з Держкомстатом, що остаточні дані по Чечні будуть зменшені на декілька сот тисяч» [5].
Хай читач сам вирішить, чи можна після таких заяв довіряти офіційній російській статистиці і демографії. Натомість безсумнівним, на наш погляд, є той факт, що російська демографічна реальність виявилась настільки похмурою і загрозливою для безпеки держави, що Москві не лишилося нічого іншого, як просто засекретити реальний стан речей.
Судячи з усього, нинішнім російським аналітикам і експертам, які займаються стратегічними проблемами розвитку Росії, вдалося переконати Кремль, що радянська політика штучного заселення Російської Півночі хибна з точки зору використання й так недостатнього демографічного ресурсу країни. Більше того — є смертельною для національної економіки. Ризикнемо припустити, що вони вже давно усвідомили: за прогресуючої депопуляції всередині Росії і демографічного вибуху в сусідньому Китаї і в країнах АТР, утримати контроль над нинішньою територією за Уралом можна лише частково і лише протягом доволі незначного періоду — максимум 50 років.
Практично це означає, що в перспективі за Уралом, унаслідок природного вимирання і внутрішньої міграції, відсоток слов'янського населення неухильно зменшуватиметься, а чисельність азійського — збільшиться. Натомість ця територія, коли будуть повністю вичерпані енергоносії і корисні копалини, отримає відносну незалежність від Москви* і з часом перетвориться у формально незалежну державу. Без природних ресурсів і слов'янського населення [6]. А далі — справа за Китаєм.
Цим і пояснюється той факт, що всі соціальні і економічні програми сибірських науковців, спрямовані на стримання відтоку населення з Сибіру, послідовно і цілеспрямовано торпедують Центр. Наприклад, новосибірські фахівці, які традиційно займаються укладанням таких програм, пропонують Уряду РФ розробити спеціальні Федеральні програми для міграції російського і слов'янського населення, капіталів і технологій з європейської частини РФ у Східний Сибір і на Далекий Схід, створюючи особливо сприятливі умови для приватної економічної діяльності, на зразок офшорних зон із спеціальним режимом оподаткування та господарювання. Новосибірськ пропонує також забезпечити повний контроль над імміграційними потоками з Китаю шляхом запровадження квот на певні види професій, виходячи з доцільності та потреб народного господарства. Однак, якщо уважно ознайомитись із станом реалізації Федеральних програм поліпшення соціальних і економічних умов Східного Сибіру і Далекого Сходу, можна побачити дивну закономірність. Більшість із них згортається за вказівкою Центру не тому, що бракує фінансів (бюджет РФ, як правило, надає до 25% від загального фінансування), а через брак його інтересу до реалізації цих програм. Москва охоче знаходить гроші для переселення мешканців Півночі і Далекого Сходу в Європейську частину країни, проте категорично відмовляється скасувати деякі види податків для прикордонного російського бізнесу і мито на експорт у Китай. Натомість реалізуються лише програми, завданням яких є розширення і модернізація енергетичної і гірничо-збагачувальної галузей промисловості.
Ми припускаємо, що існує таємна державна програма, яка має на меті максимальне знелюднення Півночі і яку нинішнє російське керівництво послідовно втілює в життя. А тому, щоб оптимізувати використання обмежених людських ресурсів і економити кошти, Москва форсує процес депопуляції. Знищується соціальна інфраструктура — школи, лікарні, садки, заклади культури і відпочинку, утримання яких непосильним тягарем лежало на промисловому виробництві. Водночас людська діяльність зосереджується навколо видобувних і переробних підприємств. Робоча сила на них поступово переходить на вахтовий режим роботи.
Таким чином, в Росії вище 60-ї паралелі поступово зникають усі селища і невеликі міста. А цивілізація, в європейському розуміння цього слова, зберігається в поселеннях, розташованих поблизу великих родовищ нафти, газу, нікелю чи алюмінію. Тож невдовзі на Півночі мешкатимуть вахтовики й аборигени.
Варто також спеціально наголосити, що сценарій депопуляції російської Півночі активно лобіюють російські нафтогазові й алюмінієво-нікелеві та інші приватні добувні корпорації, які прагнуть зменшити власні витрати на утримання невиробничого сектору. Вони ж фінансують потужні аналітичні центри і підконтрольні ЗМІ, які здійснюють аналітичний і інформаційний супровід процесу депопуляції Півночі. Нарешті, треба визнати: з точки зору оптимізації виробництва — альтернативи цьому шляхові немає. Інша річ, що за такого сценарію росіяни Сибір таки втратять.
Натомість південь Сибіру, Примор'я, території вздовж російсько-китайського кордону вимагають кардинально протилежного сценарію — термінового збільшення населення. Варто також пам'ятати про те, що Далекосхідний регіон завжди залежав від субсидій із Москви, які перестали надходити після розпаду СРСР. У результаті в 90-х роках перед Далеким Сходом постала загроза голоду. Місцева влада закривала очі, коли населення продавало китайцям металобрухт, цемент і загалом усе, що могло продати, отримуючи за це продовольство й одяг. «Китайцям немає необхідності фізично завойовувати Далекий Схід, бо вони вже завоювали його економічно», — говорить співробітник Федеральної еміграційної служби Р. Ро-жанська [7].
Щоб протистояти неконтрольованому напливу нелегальних мігрантів із Китаю, потрібно впорядкувати прикордонний режим та контроль за перебуванням китайських громадян на території Росії і терміново збільшити чисельність слов'янського населення в прикордонних із КНР районах.
Першу половину завдання вирішити практично неможливо ось чому: російсько-китайський кордон ще з радянських часів обладнаний доволі добре, чого не можна сказати про казахсько-російський кордон протяжністю понад 6 тис. кілометрів. Його досі навіть не демарко-вано. Саме через цю гігантську діру, як твердять російські експерти, й надходить у Росію основна маса нелегальних мігрантів із Китаю.
Що ж до заселення Далекого Сходу слов'янами, то планувалося спрямовувати виселене з Півночі населення не лише в Європейську частину Росії, але й у Примор'я і на Далекий Схід [8]. Реалізувати цей план, однак, не вдалося: лише 15% переселенців осідає на Далекому Сході. Основна ж маса мігрує в Європейську частину РФ, на Північний Кавказ і в Україну [9]. Так, від часу перепису 1989 року ці регіони покинуло понад 6 млн громадян. А тому не дивно, що покинуті землі почали активно освоювати жителі суміжних територій КНР [10].
Тепер, як твердять російські фахівці, офіційні цифри китайських іммігрантів не викликають жодного занепокоєння*. Натомість реальної кількості китайців у Росії і, головне, динаміки та характеру цього процесу не знає ніхто: російські далекосхідні статистичні органи свідомо занижують дані в своїх звітах [11]. За деякими джерелами, в самій лише Москві сьогодні налічується понад 100 тис. китайців.
Загалом, прогнозується, що через 50 років у РФ буде понад 10 млн громадян Піднебесної і вони стануть другим за чисельністю народом «слов'янської» країни. Це в кращому випадку.
У гіршому — протягом декількох десятків років китайська діаспора в Росії досягне десятків мільйонів і питання належності Далекого Сходу та південносибірських регіонів Китаю буде вирішене винятково мирним шляхом.
СТАЛІНСЬКИМ ШЛЯХОМ
І демографи, і керівництво Росії усвідомлюють, що збільшити чисельність російського населення природним чином нереально. Основна проблема, на думку фахівців, полягає в надвисокому рівні смертності для країни, що вважає себе розвиненою. Якщо на Заході головними причинами смертності є серцеві й онкологічні захворювання, то в Росії превалюють нещасні випадки на виробництві і в побуті, а також алкоголізм. Головний санітарний лікар РФ Г. Они-щенко оприлюднив такі дані: щороку в країні помирає більше мільйона осіб, у т. ч. 600 тис. — у працездатному віці. 80% із них — чоловіки. За стандартами ВООЗ, ситуація в країні стає небезпечною тоді, коли середньорічне споживання алкоголю (в перерахунку на спирт) перевищує 8 літрів на особу. Сьогодні російський показник, що в 1999 році становив 16,5 літра, наближається, як твердить Г. Онищенко, до 20 літрів [12].
Чисельність населення скорочується катастрофічними темпами, а політика, спрямована на підвищення народжуваності, занадто пасивна, щоб хоч якось змінити ситуацію. Як вважають російські фахівці, принципово виправити нинішню ситуацію не можна. Можна лише підкорегувати її та стабілізувати підтримку населення, щоб загальмувати ріст смертності. Інакше прийдешня демографічна криза призведе до вкрай негативних наслідків, передусім, в економіці країни [13].
Максимально відверто сформулював наміри Москви щодо «братніх» слов'янських народів керівник Центру демографії та екології людини А. Вишневський: «Щоб змінити ситуацію, потрібно збільшити кількість дітей у Росії вдвічі, й надовго. Однак це неможливо: такої народжуваності немає в жодній розвиненій країні. Натомість сьогодні політика держави не спрямована на підтримку інституту сім'ї. Єдина можливість поповнити чисельність населення у такій ситуації — стимулювати зовнішню міграцію. Лише тоді, коли Росія буде приймати щороку від 700 тис. до 1 млн мігрантів, удасться якось загальмувати стрімке зменшення населення. У цій ситуації пріоритетне завдання Росії сьогодні — “вибрати” всі привабливі людські ресурси зі слов'янських республік колишнього СРСР, а також із Казахстану [вид. моє. — Є. Ж.]» [14].
Коротко, зрозуміло, відверто.
Вже в 2006 році почнеться швидке зниження чисельності працездатного населення. Це автоматично призведе до зростання трудового навантаження на працюючих. Відтоді населення країни швидко старітиме та різко зменшуватиметься. І тоді вже аніякі кардинальні реформи не зможуть виправити ситуацію: в Росії почнеться демографічна катастрофа. Це неминуче призведе до різкого економічного і політичного погіршення в країні.
Отже, на думку демографів і статистиків, владі нічого не залишається, як розпочати активну стимуляцію стабільних міграційних потоків із країн СНД — заради порятунку держави. За деякими даними, наприкінці березня 2004 року В. Путін провів спеціальне закрите засідання Ради безпеки РФ, присвячене важкій демографічній ситуації в країні. Присутні висловили глибоке занепокоєння тим, що вона поступово виходить з-під контролю і має усі ознаки незворотності. Є. Примаков виступив із заявою про необхідність заохочувати еміграцію в Росію і запропонував урахувати успіхи імміграційної політики інших країн. Зокрема, Ізраїлю, чий досвід особливо цінний: він спрямований на побудову саме національної держави — а не космополітичного «плавильного казана», яким завжди були США, а зараз стали країни Євросоюзу.
Рада безпеки визнала, що найціннішим стратегічним «резервом» для Росії є її колишні громадяни — етнічні росіяни чи їхні нащадки, розкидані по всьому світу. Їхня чисельність, за різними оцінками, сягає від 7 до 12 мільйонів. Саме етнічна російська діаспора, на відміну від російськомовних громадян «близького зарубіжжя», могла б дати могутній імпульс економічному піднесенню країни.
За підсумками засідання, В. Путін доручив прем'єр-міністру М. Фрадкову до 1 червня розробити конкретну програму заохочення репатріації росіян, що в різний час покинули Росію чи є нащадками емігрантів. Передбачається, що бажаючим повернутися держава оплатить транспортні витрати, надасть безповоротну допомогу на придбання житла, різні пільгові позики.
Ці кошти, як передбачається, залежатимуть від регіону країни. Максимально вигідні умови отримають ті, хто оселиться в стратегічно важливих регіонах уздовж південних кордонів Росії — в Хабаровському краї та Амурській області.
Президент Путін наголосив, що витрати на репатріацію співвітчизників, більшість із яких залишила країну через недалекоглядну політику попередньої влади, окупляться сторицею. Саме зараз, коли країна нагромадила великі золотовалютні резерви*, завдяки високим цінам на нафту, настав час виправити помилки попередників.
Скептичний читач, без сумніву, зауважить, що самих лише указів президента Путіна і постанов його уряду замало, аби мешканці відносно теплих України і Білорусії все покинули та перебралися на Далекий Схід чи в Примор'я. Парадокс, однак, полягає в тому, що навіть сьогодні, за поки що доступних цін на енергоносії і задовільного рівня життя в Україні, найбільший притік мігрантів у Росію йде з нашої країни. Осідають вони, щоправда, в центральній частині та на півдні РФ. Та, як зауважив В. Путін, Росія повинна брати за приклад Канаду, яка не лише встановила квоти на прийняття іммігрантів відповідно до їхніх професій, але й вирішує, де саме вони повинні замешкати [15].
Отже, керувати міграційними процесами всередині країни все-таки можна. Це засвідчує неоціненний досвід Катерини II, Столипіна і Сталіна. Головне — змусити мігранта потрапити в обійми Російської держави.
МІЖ ІМПЕРІЄЮ І ХАОСОМ
ЄЕП — проект, безумовно, багатоцільовий. Ми не будемо говорити про політичні й економічні наслідки створення т. зв. «Єдиного економічного простору», оскільки ця стаття присвячена іншій темі. Мусимо, однак, без розлогої аргументації висловити міркування, без яких неможливо її завершити.
Перше. Головне політичне завдання ЄЕПу, яке видно неозброєним оком, реставрувати (принаймні, на якийсь час) Російську імперію, попередньо ізолювавши Україну від Європейського Союзу. Потрібно пам'ятати, що цей проект, незважаючи на голосну риторику в європейських ЗМІ, реалізується за повного розуміння і сприяння таких «стовпів» Європейського Союзу, як Німеччина і Франція.
Цей факт, за нашими спостереженнями, став повною несподіванкою для пересічного громадянина України. Тим часом добротна і міцна завіса, яку «просвіщенні» європейці вибудували на наших західних кордонах, змусить українських безробітних і український капітал (згадайте приватизацію польської Гути Ченсто-хової) шукати собі застосування в протилежному напрямку, в Росії.
Друге. Сьогодні можна зі стовідсотковою впевненістю говорити про те, що Москва ніколи не піде на створення зони вільної торгівлі без винятків і обмежень, за яку так ратує Л. Кучма. Однакова для всіх учасників ЄЕПу вартість енергоносіїв означає неминучу смерть російської економіки. Адже енерговитрати на виготовлення одиниці продукції в холодній Росії набагато вищі, ніж в Україні.
Проте, навіть якщо станеться чудо і ціни на енергоносії будуть без експортних тарифів та мит, — усе одно росіяни щось придумають, щоб зберегти існуючий диспаритет цін. Наприклад, штучно створять дефіцит палива на нашому ринку, що автоматично призведе до підвищення ціни в Україні. А тому за будь-яких обставин слід пам'ятати: всякі інтеграційні ініціативи і проекти Москви мають у своїй основі повне політичне й економічне поглинання України. І цілеспрямоване нищення української економіки — перший крок до такої інтеграції.
Що вони робитимуть? Для початку піднімуть ціни на енергоносії до світового рівня: 5–7 гривень за літр бензину, 130 дол. за 1000 куб. м. газу і «забудуть» завезти ядерне паливо (твели) на українські АЕС. Зрозуміло, що через 5–6 місяців економіку України чекає повномас-штабний колапс зі всіма супутніми наслідками: повною зупинкою виробничого і житлово-комунального секторів, шаленими цінами на продукти харчування, неконтрольованим ростом державного боргу за спожиті російські енергоносії.
Зрозуміло, що більшість збанкрутованих українських підприємств опиниться саме в російських руках. Останнє, однак, зовсім не означає, що вони негайно запрацюють на повну потужність. Досвід приватизації деяких підприємств у Галичині свідчить про протилежне: підприємства купували для того, щоб порізати верстати на металобрухт, робітників викинути на вулицю, а виробництва ліквідувати.
Далі — приватизація українських нафтогазових транзитних трубопроводів, ліній електропередач, залізниці і портів за державні борги. На десерт — приватизація російським капіталом української землі.
Мета цього масштабного захоплення української власності (принаймні на перших порах) — максимально знизити рівень життя пересічного громадянина України, створити неприйнятні умови для будь-якої ділової активності у виробництві, зробити неприбутковим бізнес і нестерпним побут.
Західний напрямок завбачливо перекрили Ширак із Шредером. Тож найбільш активна і молода частина українців рушить до російських консульств. Де вже на них будуть чекати безкоштовні квитки в Забайкальськ, Благовєщенськ чи Комсомольськ-на-Амурі.
Якщо запропонований варіант розвитку подій здасться комусь занадто фантастичним, раджу ще раз ознайомитися з цінами на найближчій заправці ТНК чи ЛУКОЙЛу. Варто також пригадати безцінний досвід виживання грузин узимку без газу і електроенергії — після того, як Чубайс на пню скупив їхню енергетичну систему.
За всієї неймовірності й дикості представленого сценарію, хочеться нам цього чи ні, він має всі шанси бути реалізованим. Адже найактивнішу участь у його підготовці брало вище керівництво держави — Президент, Уряд і Парламент. А тому немає нині в країні сил, здатних протистояти російським грошам, спецслужбам і політтехнологіям, спрямованим на здійснення цього плану.
І не варто нам чекати допомоги чи співчуття Євросоюзу. Там усі давно усвідомили, що Росія йде на дно під тягарем колосальних проблем і навіть сильний Путін нічого не може зробити з демографічним спадом, соціальною нерівністю, корупцією, криміналітетом, епідемією СНІДу, наркоманії й алкоголізму. Що вже й казати про неконтрольований потік іммігрантів з Азії!
Вибираючи між імперією і хаосом, Об'єднана Європа вибрала перше. Нашим коштом, зрозуміло.
На цій «оптимістичній» ноті можна було б і закінчити статтю. Але її загальний похмурий тон і позірна безнадійність вимагають декількох підсумкових уточнень.
По-перше, відсутність в Україні реальних сил, здатних протистояти Росії нині, зовсім не означає, що вони не можуть з'явитися в країні завтра.
По-друге, незважаючи на важку демографічну ситуацію, Україна перебуває в далеко кращих умовах, ніж Росія. На відміну від Росії, яка межує з Китаєм, нас оточують країни з низьким (або нульовим) приростом. Отже, масштабна зовнішня нелегальна міграція нам не загрожує.
По-третє, варто лише навести в державі та-кий-сякий порядок, як далі українські громадяни самі дадуть собі раду й міграційний відтік населення з України істотно зменшиться. Натомість досвід невеликих країн Прибалтики чи революційні події в Грузії ясно показують, що нинішня Росія навіює реальний страх лише тим, хто сам не хоче їй протистояти.
Таким чином, головна небезпека сьогодні походить не з Москви, а з Києва. Наскрізь криміналізований режим поставив нашу країну на грань, за якою бовваніє втрата державної незалежності й життєздатності самого українського етносу.
Що треба робити в цій ситуації — пояснювати зайве.
* Відповідно до даних офіційного перепису 2002 року, сьогодні в Росії мешкає приблизно 35 тис. китайців. Зрозуміло, що такій статистиці не вірить навіть той, хто її оприлюднює.
* Обсяг валютних резервів РФ наприкінці квітня 2004 року сягнув $79 млрд.
* Саме для того, щоб у нас не було альтернативного джерела постачання нафти, росіяни так стараються отримати в концесію нафтопровід Одеса-Броди й останнім часом навіть готові використовувати його в прямому напрямку. Єдине, що їх не влаштовує — каспійська нафта в трубі, бо це означає альтернативне джерело енергопостачання в Україну й кінець ціновій монополії Москви на нашому ринку.
Литература
1. http://www.rbcdaily.ru/news/market/index.shtml? 2003/04/25/40679.
2. Стратегия для Росиии. Новое освоение Сибири и Дальнего Востока. — М., 2002. — C. 759–760.
3. Офіційний сайт ЦРУ The World Factbook подає дещо інші цифри: 144.526 тис. осіб станом на липень 2003 р. Див. http://www.odci.gov/cia/publications/fact-book/geos/rs.html.
4. http://www.rbcdaily.ru/news/market/index.shtml?
2003/04/25/40679
5. Див.: НИ. — 2003. — 5 сент. — http://www.newizv.ru/news/?id news=1077&date=2003-09-05.
6. Про ймовірний сценарій розпаду РФ див.: Є. Жеребецький. Кінець Імперії // Ї. — 2003. — № 31.
7. Дeмocкoп-Weekly (Москва). — 2002. — 4 дек.
8. Напр., у лютому 1998 р. було прийнято постанову Уряду РФ № 128 «О мерах социальной защиты населения ликвидируемых поселков золотодобывающей промышленности в Чукотском автономном округе».
9. Усі статистичні дані запозичені з кн. Стратегия для России. — С. 763–765.
10. http://www.perepis2002.ru/content/222/2227-arti-cle.asp
11. Чичикин А. И колонисты могут быть союзниками. //Независимая Газета. — 2000. — 1 лютого.
12. http://www.perepis2002.ru/content/192/1926-arti-cle.asp
13. Правда.Ру. — 2003. — 19 квітня.
14. http://www.perepis2002.ru/content/222/2229-arti-cle.asp
15. http://demoscope.ru/weekly/2004/0149/rossia01.php#1.