головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 1/2005 
Персонал № 1/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
фасад івано-франківськ
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Вища освіта в Україні: європейський вибір, культурологічні парадигми

Іван НАЙДЬОНОВ,
кандидат педагогічних наук, професор МАУП

Можна погодитися, що проблеми вищої освіти у контексті культурології, культурологічних знань існують в Європі приблизно з ХІІ ст., коли поряд із традиційними церковними школами створюються інші відкриті школи для пред­ставників різних верств та різного віку. Школа­ми нового типу були перші європейські універ­ситети. Вони позначили новий етап у культур­ному розвитку європейських держав. Уже тоді, а особливо в епоху Просвітництва, поняття «культурний» і «безкультурний» розуміють і як «освічений», «неосвічений». Критерієм культу­ри особистості, її інтелігентності є причетність людини до духовних цінностей, знань про за­кономірності процесів життєдіяльності.

У ХVІІІ ст. після наукового обґрунтування поняття «культура» науковці значну увагу приділяють дослідженням її категоріально­го апарату. Чільне місце в наукових дослідженнях посідає визна­чення культурологічної суті освіти, її взаємозв'язку з іншими ка­тегоріями культури. Процес розвитку культурологічних знань відбувається спільно з когнітивним процесом герменевтики, в ланцюзі культура-освіта, і розкривається через змістовий аспект культурних цінностей, функцій названих понять. Загальна рет­роспективна схема взаємозв'язку і взаємозалежності понять культура-освіта на рівні функцій може бути такою:

Генезис освіти свідчить про її інтеграційно-інтернаціональний ха­рактер. Науковці тривалий час досліджують проблему поєднання на­ціональних систем освіти Європи. Нині ці зусилля мають успіх. Бо­лонська Декларація, Лісабонська, Празька та Берлінська домовленос­ті на рівні урядів країн ЄС започаткували серії реформ, потрібних для збільшення сумісництва, зіставлення та конкурентоспроможності ви­щої освіти різних країн Європи. Йдеться про:

  • процес розпізнавання однієї освітньої системи іншою у Європей­ському просторі;
  • поєднання історичного та теоретико-логічного в організаційній системі освіти країн Європи;
  • способи впровадження на Європейському просторі академічної мобільності;
  • принципи організаційної та змістової техно­логії залікових одиниць Європейського освітян­ського простору;
  • єдина технологія процесу вузівського навчан­ня; євродиплом, додаток до диплому тощо.

На теренах Європейського освітянського прос­тору перші спроби наукового порівняння навчаль­них технологій різних держав були зроблені в ХІХ ст. після публікацій досліджень Антуана Жюльє-на Паризького. Хоча ще в епоху Середньовіччя ві­домі вчені Боецій, Кассіодор, Ісидор Севільський зробили епохальний внесок в організаційну тех­нологію багатоступеневої освіти: тривіум-квадривіум — медицина-правотеологія. Саме такий по­рядок освіти практикувався у середньовічних єв­ропейських університетах. Уже в ХVІ ст. в Європі працювали 65 університетів, в яких студенти здо­бували освіту на рівні «бакалавр», «магістр». В Україні за такою системою діяли Львівський уні­верситет (1661 р.) і Києво-Могилянська академія (1701 р.).

Загальні основи теорії та практики Європей­ської вищої освіти були науково обґрунтовані в працях Я. А. Коменського, Джона Локка, Й. Г. Пес-толоцці, А. Дістерверга та інших.

Ідею міжнародного освітянського простору ефективно підтримували українські науковці М. Грушевський, М. Драгоманов, К. Ушинський та ін­ші. Наприкінці ХІХ ст. відбуваються міжнародні освітянські виставки, видаються журнали, на сторінках яких аналізуються теорія та практика ви­щих навчальних закладів, здійснюється пошук ефективної освітянської системи. Проте у мину­лому столітті цей процес не набув потрібного роз­витку.

Реформування освіти в США, Великобританії, Франції й інших країнах змусили урядово-осві­тянські структури зважати на світовий досвід. У 1984 — 1988 роках були започатковані реформи середньої загальноосвітньої школи. З'являються наукові праці про вищу освіту, порівняльні аспек­ти її системи, змістових компонентів. Науковці М. А. Соколова, Є. Н. Кузьміна, М. А. Родіонов науково обґрунтовують процес вивчення спеці­альної дисципліни «Порівняльна педагогіка». Одеський педагог І. І. Кобиляцький — автор пер­шого підручника з педагогіки вищої школи (1978).

Ідеї міжнародного досвіду здобуття молоддю вищої освіти відображені в державних законодав­чих та нормативних документах кінця ХХ — по­чатку ХХІ ст.: Закони України «Про освіту», «Про вищу освіту»; Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття); положення Ка­бінету Міністрів України «Про освітньо-кваліфі­каційні рівні (ступеневу освіту)», зразковий Ста­тут вищого навчального закладу тощо. Зазначені в документах проблеми інтеріоризації освіти ста­ють предметом дискусії на наукових конференці­ях, академічних читаннях, кафедрах, у студент­ських аудиторіях. Дефініція, змістовий аспект технології системи вищої освіти зарубіжних країн у контексті інтеріоризації розкривають на сторін­ках газет, журналів, навчальних посібників нау­ковці А. Алексюк, М. Головатий, М. Дробноход, М. Євтух, К. Корсак, В. Кремень, В. Яблонський та інші.

Останнє десятиліття минулого століття харак­теризувалось інтенсивним формуванням осві­тянського плюралізму в організаційній техноло­гії підготовки спеціалістів за освітньо-кваліфіка­ційними рівнями та багатогалузевими спеціаль­ностями і спеціалізаціями. У цей період на при­ватній основі створюються нетрадиційні вищі навчальні заклади: Міжрегіональна Академія уп­равління персоналом (МАУП); Європейський університет (ЄУФІМБ); Київський університет туризму, економіки і права; Київський інститут ринкових відносин та підприємництва; Інститут економіки та права «КРОК» та інші. У держав­них вузах (КНУ імені Т. Г. Шевченка, КПУ, КНЕУ й інших) формуються інноваційні фа­культети, інститути.

Новостворені вищі навчальні заклади, факуль­тети визначають диспозиційні ідеї свого інтенціонального розвитку.

По-перше, нетрадиційний підхід до технології організаційної структури вузу. Кардинально змі­нюється його штатний розпис. Створюється ори­гінальна розгалужена система регіональних під­розділів: навчально-консультативний пункт, пред­ставництво, відділення, філія, інститут. Вищий навчальний заклад як «освітянсько-комерційна фірма» стає ближчим до «споживача».

Водночас менеджерський консерватизм, нев­міння динамічно враховувати соціально-еконо­мічну ситуацію в регіоні, фінансові проблеми призводять до поступового формування застійних тенденцій у тих вузах, які не зазнали епохальних суспільних змін. Новостворені вищі навчальні заклади, незважаючи на певну дискримінацію як на регіональному, так і на державному рівні (пен­сійне забезпечення викладачів, статус студента державного і недержавного вузу, погрози про зак­риття, працевлаштування випускників тощо) не припиняють свого розвитку.

По-друге, створені приватні вищі навчальні заклади нетрадиційно підходять до термінів нав­чання, форм здобуття освіти, умов прийому на навчання. Набір студентів до цих вузів здійсню­ється декілька разів на рік; за методикою інтен­сивного заочного навчання скорочується термін навчання до рівня спеціаліста за десять семестрів замість традиційних одинадцяти. Прийом студен­тів у деяких вузах здійснюється за співбесідою або іншими спрощеними формами вступу. Усе зазначене не свідчить про зменшення вимог до абітурієнтів, майбутніх студентів.

По-третє, у період створення нових вузів інтен­сифікується процес зміни статуту державних ви­щих навчальних закладів. Більшість з них отриму­ють статус університету. У новостворених і реорга­нізованих вузах ефективно змінюється зміст біль­шості спеціальних навчальних дисциплін. На тех­нологію процесу навчання, його компоненти знач­но впливають ідеї теорій і концепцій зарубіжних науковців: Дж. Дьюї, А. Маслоу, Ж. Піажо, К. Род­жерса й інших.

Усе зазначене сприяє освітянській діяльності нових навчальних закладів на двох рівнях: нові вузи динамічно входять в Європейський освітян­ський простір, вони інтенсифікують та покращу­ють навчальний процес; водночас інколи просте­жується несприйняття позитивних тенденцій, які були започатковані в Україні минулого сто­ліття.

По-четверте. Уже наприкінці 90-х років мину­лого століття провідні новостворені освітянські комплекси (МАУП, КУТЕП, КВБШ, КРОК й ін­ші) з урахуванням інноваційного світового досві­ду створюють систему навчально-методичного за­безпечення своєї освітянської діяльності. Це інно­ваційні вибіркові частини навчальних планів, програм навчальних дисциплін, навчальні посіб­ники, методичні рекомендації [5]. Для їх підготов­ки були залучені кращі фахівці-науковці. Так, у Міжрегіональній Академії управління персона­лом на 31 грудня 1999 року, як зазначав професор Г. В. Щокін, було розроблено і опубліковано понад 600 навчальних планів і програм, близько 400 під­ручників та посібників. Із 1726 осіб професор­сько-викладацького складу, які працюють у вузі, 70 відсотків мають вчене звання і ступінь. Для за­безпечення ефективності навчально-пізнавальної діяльності студентів у провідних приватних нав­чальних закладах значна увага приділяється під­вищенню ефективності викладацької діяльності, визначенню її рівня.

В інноваційних вузах нетрадиційно підходять до такого важливого елементу визначення якості освіти як діагностика навчального процесу на рівні його компонентів: контрольно-регулюючо­го й оціночно-результативного. Згідно з принци­пами організації поточного та семестрового кон­тролю (об'єктивності, систематичності, єдності вимог та всебічності контролю, гласності) широ­ко використовуються інтенсивні методи, прийо­ми оцінювання навчально-пізнавальної діяль­ності студентів. Це бально-рейтингова оцінка знань, дидактичні ігри, модульний та тестовий контроль [6].

По-п'яте. Новостворені потужні вищі навчальні заклади приділяють більше уваги (порівняно з державними), згідно з умовами світового рівня, розбудові матеріально-технічної бази і розвитку освітянської інфраструктури. Будуються і реконс­труюються навчальні корпуси, облаштовуються студентські аудиторії та гуртожитки, комп'ютерні класи, технічно забезпечуються навчальні занят­тя. Це відбувається у всіх зазначених вищих нав­чальних закладах. Так, у Київському університеті ринкових відносин за допомогою Уряду Німеччи­ни 2001 року був відкритий «Київський навчаль­ний банк “Україна-Німеччина”». Його навчально-матеріальна база використовується для підвищен­ня кваліфікації викладацького складу тренерів—мультиплікаторів вищих навчальних закладів Ук­раїни, інтенсифікації підготовки фахівців за спе­ціальностями, перепідготовки та підвищення ква­ліфікації керівних кадрів фінансово-банківських структур.

Київський університет туризму, економіки і права має міжнародні угоди про співпрацю із зак­ладами освіти Бельгії, Німеччини, Польщі, Болга­рії, Італії, Канади, Китаю, Франції, Чехії, Словач­чини, Росії, Білорусії. 1988 року, за рекомендацією уряду України, університет було прийнято до складу Всесвітньої туристичної організації (ВТО), яка надає можливість отримувати необ­хідну методичну допомогу, широку інформацію про міжнародний туризм, брати участь у семіна­рах та проходити стажування у країнах, які вхо­дять до ВТО [7, с. 89–90].

У Міжрегіональній Академії управління персо­налом тільки за останні роки почали діяти Укра­їнсько-Арабський інститут міжнародних відно­син, Український військово-козацький інститут, два гуртожитки, Інститут політичного лідерства і лінгвістики, Інститут прикладної математики й інформаційних технологій, Міжнародний підго­товчий інститут, адміністративний комплекс, Міжнародний бібліотечно-інформаційний центр імені Ярослава Мудрого. Планується відкриття друкарні, готельно-адміністративного комплексу тощо [8].

По-шосте. Болонський процес передбачає виз­нання державами-учасницями документів про ви­щу освіту [1]. Зазначимо, що певний досвід у цьо­му мають новостворені інноваційні вузи України [2]. Вони мають налагоджені зв'язки із зарубіжни­ми партнерами, суспільними організаціями. Дея­ким студентам-випускникам, на основі відповід­них акредитацій, видають документи про вищу ос­віту не тільки державного, а й Європейського зразка [4]. Так Міжрегіональна Академія управ­ління персоналом є членом Європейської асоціа­ції університетів безперервної освіти (Брюссель) та Міжнародної Кадрової Академії, яка входить в Європейську мережу національних інформацій­них центрів за академічним визнанням та мобіль­ністю Ради Європи ЮНЕСКО. МАУП отримала міжнародну акредитацію на право видавати дип­ломи про вищу освіту, оформлені згідно з Конвен­цією Ради Європи ЮНЕСКО. Академія, атестова­на Міжнародною атестаційною радою, до складу якої входять представники шести держав (Росія, Білорусія, Україна, Італія, Німеччина, США), що­до відповідності її навчальних планів та програм до рекомендацій ЮНЕСКО. Спільно з Міжнарод­ним відкритим університетом (США) в академії створена докторантура. Її випускники отримують диплом доктора філософії, а також докторів наук згідно з міжнародно визнаними нормами.

Отже, українські вищі навчальні заклади розпо­чали «інтеграційну інтервенцію» в освітянський Європейський простір уже в останньому десяти­річчі минулого століття. Основна проблема — фі­нансування процесу вступу України в європей­ський освітянський простір, а також наближення вузу до свого студента, споживача навчальних послуг, технологій, як це відбувається у багатьох європейських країнах [3, с. 7].

Важливою проблемою є забезпечення переходу до нової вищої освіти суспільства. Сформовані погляди пересічного громадянина на освіту, сус­пільна освітня свідомість повинна спрямовуватись на прийняття нового у здобутті вищої освіти. Ви­никає необхідність у створенні базових техноло­гічних центрів для методичного забезпечення ву­зів у перехідний період.

Практично на всіх урядових і наукових рівнях, де розглядався процес входження України в Бо­лонський процес, підкреслювалося, що це не само­ціль. Тому для нової парадигми культури важливий зв'язок навчання і виховання, формування у молоді загальнолюдських морально-етичних якостей, орієнтації її на здоровий спосіб життя.

Нині існує нагальна потреба відмовитися від зайвого і ретельніше засвоїти все нове і необхідне, оскільки входження в Європейський освітній простір вимагає затвердження нових культуроло­гічних парадигм з усіма об'єктивними й суб'єк­тивними наслідками. Можна сподіватися, що від­ведений урядовими нормативними документами час, ефективно використовуватиметься на модер­нізацію української вищої освіти. Обговорення розглянутих культурологічних парадигм освіти у Верховній Раді, жваві дискусії на телебаченні, сторінках газет, журналів свідчать, що вагомий внесок в інтенсифікацію вирішення проблем по­рівняння й інтеграції інтернаціональної освіти зроблять суспільні організації, освітяни-науковці, експериментальні вищі навчальні заклади.

Література

1. Андрущенко В. Модернізація вищої освіти України в контексті Болонського процесу // Освіта. — 2004. — № 23. — 12–19 травня.

2. Байденко В. И. Болонский процесс: структурная реформа высшей школы. — М.: ИЦПКПС, 2003.

3. Головатий М. Ф. Європейська й українська освіта — де точки єднання? // ПЕРСОНАЛ. — 2004. — № 3.

4. Корсак К. В. Світова вища освіта. Порівняння і виз­начення закордонних кваліфікацій і дипломів: Монографія / За ред. Г. В. Щокіна. — К.: МАУП — МКА, 1997.

5. Найдьонов І. М., Ігнатюк А. І. Методика викладання фінансово-економічних дисциплін. — К., 2002.

6. Парламентські слухання з проблем розвитку ви­щої освіти // Освіта. — 2004. — № 23. — 12–19 травня.

7. Федорченко В. К., Мініч І. М. Туристський словник: Довідник. — К.: Дніпро, 2000.

8. Щокін Р. Г. Соціально-економічний розвиток // ПЕР­СОНАЛ. — 2004. — № 2.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту