головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 1/2005 
Персонал № 1/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Описание, характеристики и цены на умные часы Apple в интернет-магазине Stylus.com.ua
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







До проблеми: міжнародна арбітражна практика

Олена ВИСОЦЬКА,
юрист ЗАТ «Підвод-трубопровід»

«Ефективність арбітражу залежить від передбачуваності того, чи буде примусово виконана арбітражна угода й арбітражне рішення» [1].

У сучасній світовій практи­ці більшість великих комер­ційних суперечок вирішують не державні суди, а комерцій­ні арбітражі [2], оскільки рі­шення державних судів, як правило, можуть бути оскар­жені через низку причин. Деякі правові системи держав передбачають більше двох інстанцій, по яких може рухатися справа в суді, до його оста­точного вирішення. Водночас, правові системи рі­шення комерційного арбітражу інколи є остаточ­ними і оскарженню не підлягають. А в тих краї­нах, де рішення арбітражу може бути оскаржено, перелік можливих причин оскарження значно вужчий. Рішення арбітражу не може бути приму­сово виконане без акта державного суду. Однак найчастіше підстави, за якими державний суд мо­же відмовити в примусовому виконанні арбітраж­ного рішення, жорстко обмежені. Таким чином, відносна швидкість розгляду суперечки й оста-точність рішень арбітражів порівняно з держав­ними судами мають істотну перевагу.

Існують також інші серйозні переваги арбітра-жів перед державними судами. В арбітражі сторо­ни володіють широкими повноваженнями в ухва­лені місця, мови, процедури і навіть тривалості розгляду суперечки. Сторони можуть самостійно призначити суддів для розв'язку своєї суперечки.

Перевагою є і те, що рішення арбітражів швид­ше визнаються і виконуються за кордоном, ніж рі­шення державних судів. Це пояснюється тим, що Нью-Йоркська конвенція про визнання і вико­нання іноземних арбітражних рішень 1958 року не має аналогів за географічним охопленням се­ред міжнародних угод про визнання і виконання іноземних судових рішень.

Незважаючи на те, що арбітраж базується на до­говорі, його ефективність залежить від системи державного регулювання форми вирішення суперечок. Держава повинна передбачити норми, які забезпечують підтримку державними судами тре­тейської форми вирішення суперечок. Найважли­віша роль державних судів у примусовому вико­нанні арбітражної угоди і примусовому виконанні арбітражного рішення. Якщо держава не може за­безпечити підтримку арбітражеві за допомогою державних судів на цих двох етапах, то арбітраж втрачає свою ефективність.

В іноземній літературі дискутивним питанням щодо третейської процедури вирішення супере­чок є проблема забезпечення позову. Західні юристи і підприємці звикли до ефективної систе­ми забезпечення позову, який дає змогу державно­му суду миттєво реагувати для забезпечення ви­конання його рішення.

У більшості правових систем передбачені захо­ди для забезпечення позову при розгляді справи третейським судом. Однак питання: хто приймає рішення про заходи для забезпечення, у різних правових системах світу вирішується по-різному. У деяких країнах заходи для забезпечення позову може прийняти державний суд, розглянувши зая­ву позивача, подану паралельно з розглядом спра­ви в третейському суді. Така заява і рішення дер­жавного суду ніяк не впливають на справу в тре­тейському суді. Основна проблема, яку прагнули при цьому вирішити міжнародні конвенції і внут­рішнє законодавство таких країн — не допустити передачі справи в державний суд. Подання заяви про застосування заходів для забезпечення позову в державний суд — не означає згоди позивача на розгляд суперечки державним судом. Зокрема, у ст. 6 Європейської конвенції про міжнародний ар­бітраж 1961 року зазначено, що заява про вживан­ня забезпечувальних заходів, подана до суду, не означає відмову сторін від арбітражної угоди.

Однак згодом дедалі більше країн почали нада­вати повноваження третейському суду самостійно виносити рішення про вжиття заходів для забез­печення позову, яке підлягає виконанню держав­ним судом. Наприклад, відповідно до прецеден­тного права багатьох судів США, тільки арбітраж, а не державний суд, має право вжити забезпечу­вальних заходів.

Більшість регламентів постійно діючих арбітра-жів і стандартні правила розгляду справи в тре­тейському суді різних асоціацій передбачають право арбітражу вжити забезпечувальних заходів. У ст. 23 (1) арбітражних правил Міжнародної тор­гової палати передбачено: «якщо сторони не домо­вилися про інше, як тільки справа передається в арбітраж, то арбітраж може, за заявою сторони, вжити будь-яких проміжних або запобіжних захо­дів, які вважає адекватними. Це може бути відпо­відне забезпечення від сторони, яка вимагає їхнього прийняття. Усі такі заходи повинні бути прий­няті у формі наказу із мотивацією або рішенням, на розсуд арбітражу».

Ст. 21 правил Американської арбітражної асоці­ації містить такі положення:

«1. За вимогою будь-якої сторони арбітраж мо­же прийняти будь-які проміжні заходи, які вважає необхідними, зокрема заборону робити які-небудь дії і заходи для охорони або збереження майна.

2. Такі проміжні заходи можуть набути форми проміжного рішення. Арбітраж може вамагати забезпечення відповідних витрат. /…/

4. Арбітраж може на власний розсуд розподіли­ти витрати, пов'язані із заявою про запобіжні за­ходи, в будь-якому проміжному рішенні або в оста­точному рішенні».

Правила Лондонського комерційного міжна­родного арбітражу (LCIA) містять детальніші нор­ми щодо забезпечувальних заходів:

«25.1. Арбітраж має право, якщо інше не перед­бачено письмовою угодою сторін, за заявою будь-якої сторони:

(a)   наказати будь-якому відповідачеві за позо­вом або за зустрічним позовом забезпечити весь обсяг вимог, або його частину через депозиту, або надання банківської гарантії, або будь-яким ін­шим способом і на таких умовах, які арбітраж вва­жатиме за потрібне. Такі умови можуть містити надання позивачем за основним або зустрічним позовом зустрічного забезпечення, а також на умовах, які арбітраж вважатиме за потрібне, щодо будь-яких витрат або збитків, яких зазнав відпові­дач через надання забезпечення. Розмір будь-яких збитків, які покриваються таким зустрічним за­безпеченням, може бути визначений арбітражем в одному або декількох рішеннях;

(b)   наказати зберігати, передавати на збережен­ня, продавати або по-іншому розпорядитися будь-яким майном або річчю;

(c)   попередньо присудити стороні, до винесення остаточного рішення, певні дії, які арбітраж міг би присудити в остаточному рішенні, зокрема про­міжне рішення сплатити гроші або розподілити майно між сторонами.

25.2. Арбітраж має право за заявою сторони на­казати будь-якому позивачеві за позовом або за зустрічним позовом забезпечити судові та інші витрати іншої сторони у вигляді депозиту, або банківської гарантії, або будь-яким іншим спо­собом і на умовах, які арбітраж вважає за потріб­не. Такі умови можуть містити надання цією ін­шою стороною зустрічного забезпечення на умо­вах, які арбітраж вважатиме доречними, у зв'яз­ку із будь-якими витратами або збитками, яких зазнав позивач. Розмір будь-яких збитків, які покриває зустрічне забезпечення, визначає арбітраж. Якщо позивач за основним або зустріч­ним позовом не підкориться наказу надати за­безпечення, арбітраж може призупинити роз­гляд вимог цієї сторони або відмовити у вине­сенні рішення».

Недоліком законодавчого регулювання держав­ним судом є те, що весь доказовий матеріал скон­центрований у третейському суді, а рішення про вжиття заходів для забезпечення позову приймає не третейський суд, а суд державний.

Другий варіант — вживання заходів для забезпе­чення позову третейським судом, також не поз­бавлений недоліків. При забезпеченні позову го­ловне — це своєчасність. У багатьох країнах, нап­риклад, у Росії, суд спеціально не сповіщає відпо­відача про те, що він розглядає заяву про вжиття заходів для забезпечення позову, щоб ці заходи виявилися для нього несподіванкою.

Законодавство про третейські суди і регламенти постійно діючих третейських судів найчастіше ви­магають, щоб копії всіх документів, наданих тре­тейському судові передавалися іншій стороні. При цьому відповідач, по-перше, буде проінфор­мований, що така заява розглянута, і, по-друге, бу­де мати більше часу, щоб зробити ті дії, проти яких спрямовані ці заходи — до рішення державного суду.

Тому системи, які передбачають право третей­ського суду вжити забезпечувальних заходів, як правило, надають позивачеві право обрати між ор­ганом, до якого варто звернутися за прийняттям таких мір.

Зокрема у Арбітражному регламенті UNCITRAL 1976 року передбачено, що арбітри мають право прийняти будь-які забезпечувальні заходи, нап­риклад, наказати продати швидкопсувні товари або передати об'єкт суперечки на збереження тре­тій особі — ст. 26 (1). Регламент дозволяє арбітра­жу вжити забезпечувальних заходів у вигляді по­переднього рішення — ст. 26 (2). Крім того, ст. 26 (3) регламенту передбачає, що звернення до суду для вжиття забезпечувальних заходів сумісне з арбіт­ражною угодою.

Вибір органу, до якого звернутися для вжиття забезпечувальних заходів залишається за сторо­ною позивача. Різні системи передбачають різний баланс між повноваженнями суду й арбітражу для застосування забезпечувальних заходів.

Англійське право (Арбітражний закон 1996 ро­ку) встановлює, що за забезпечувальними захода­ми потрібно, насамперед, звертатися до арбітрів. Повноваження суду обмежені [3].

Відповідно до німецького арбітражного закону позивач має можливість вільно обрати між арбіт­ражем і судом з метою подачі заяви про забезпечу­вальні заходи.

Найгірше рішення — неможливість вжити захо­дів для забезпечення позову при розгляді справи третейським судом.

Україна донедавна була прикладом останнього варіанта законодавчого рішення. Законодавство не містило ніяких норм стосовно права третей­ського або арбітражного суду вживати заходи для забезпечення позову. Це істотно зменшувало при­вабливість третейських судів для вирішення еко­номічних суперечок.

11 травня 2004 року Верховна Рада прийняла Закон «Про третейські суди». Відповідно до ст. 1 цього Закону, регулюється порядок утворення та діяльність третейських судів в Україні та встанов­люються вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та ін­тересів фізичних та юридичних осіб, що охоро­няються законом.

Ст. 40 Закону містить норму, яка стосується за­безпечення позову. «Якщо сторони не домовилися про інше, третейський суд може за заявою будь-якої сторони розпорядитися про вжиття стороною таких забезпечувальних заходів щодо предмета спору, які він вважає необхідними, з урахуванням положень цивільного та господарського процесу­ального законодавства. Третейський суд може витребувати від будь-якої сторони надати належ­не забезпечення позову у зв'язку з такими захода­ми». А відповідно до ст. 50 цього ж Закону, сторо­ни, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов'язані добровільно виконати рішення третейського суду без будь-яких зволікань чи зас­тережень.

Література

1. Michael F. Hoellering. International Arbitration Under U.S. Law and AAA Rules, Disp. Resol. J.,Jan. 1995. — Р. 25.

2. Caz Hashemi, Note: Preliminary Injunctions Pending Arbitration under the Federal Arbitration Act: Judicial Mi­sinterpretation, Judicial Intervention, and Confusion, 75 Wash. U. L. Q., 1997. — Р. 985, Charles Н. Brower, What I Tell You Three Times Is True: U.S. Courts and Pre-Award Interim Measures Under the New York Convention, 35 Va. J. Int'l L., 1995. — Р. 971

3. Jan К. Schaefer. New Solutions for Interim Measures of Protection in International Commercial Arbitration: English, German and Hong Kong Law Compared, Inter­net.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту