головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 12/2005 
Персонал № 12/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Гарантированая регистрация от собственника. Юр адрес в Москве. Разные ИФНС.
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Стан і перспективи українознавства в системі вищої школи

Петро КОНОНЕНКО,
професор, директор НДІУ МОН, зав. кафедри українознавства МАУП, д-р філол. наук, академік ВШУ

Українознавство є системою наукових інтегративних знань про Україну й свiтове українство як цілість, геополітична реальність, що змінюється у просторі й часі.

Сама ж Україна й українознавство — органiчна складова вселюдства (планети Земля, всесвiтньої цивiлiзацiї i культури), знання про всесвiтнє людське суспiльство через призму феномена українства.

Поняття Україна охоплює: етнонацію; територiю, яку заселяв український етнос у минулому та заселяє українська нацiя (народ) нині; природу, вiдповiдну територiю з її земними, водними, повiтряними ресурсами, особливостями екологiї; мову як унiверсальний феномен буття i свiдомостi етнонацiї; суспiльство й державу в їх генезисi; матерiальну й духовну культуру (релiгiю, фiлософiю, мистецтво, освiту, науку, валеологiю, право, вiйсько, мiжнароднi вiдносини), що розвиваються упродовж багатовiкової історії української етнонацiї та держави; тип людини; отже — світове українство в часо-просторовій еволюції.

Поняття українство охоплює: українцiв як свiтовий феномен (в Українi i світі); етнонацiональні групи, що:

а) займали i займають питомi українськi землi поза теперiшнiми державними кордонами України від найдавнiшого часу дотепер;

б) живуть у понад 70 країнах планети, творять там матерiальну й духовну культуру, але визнають свою етнонацiональну iдентичнiсть, зумовлену єднiстю генотипу, долi, ментальностi, усвiдомлення iсторичної мiсiї України й українцiв.

Предметом українознавчих досліджень є феномен українства, закономірості, досвід і уроки його етно-, націє-, державотворення, матеріального й духовного життя, формування і розвитку етнічної території (України).

Фiлософсько-гуманiстичними основами українознавства є визнання:

свiт — єдиний, цiлiсний, повний лише у своїй рiзноманiтностi, зокрема людей (народiв), які складають вселюдство;

кожна людина, нацiя, мова, культура має природне, рівне право на життя й повну само-реалiзацiю;

тiльки у взаємодiї з iншими людьми кожна людина, кожен народ, його мова, культура можуть виявити всю повноту своєї iндивiдуально-вселюдської сутностi;

посягання на природне право кожної людини, нацiї, мови, культури, на самобутнiсть i волю є злочином перед вселюдством;

шляхом до повної реалiзацiї сутностi, покликання людини i людства є пiзнання як синтез самопiзнання i самотворчостi.

Українознавство — шлях до самопiзнання й самотворення українства, здiйснення ним своєї iсторичної місiї. Воно органiчно поєднує (синтезує) процеси пізнання, виховання й навчання, народної і академічної педагогiки, вiтчизняного i зарубiжного досвiду, органічно переростає в українолюбство та українотворення.

Завдання курсу: на основi наукової джерельної бази, всебiчного, системного вивчення й висвiтлення генезису України й українства, самого українознавства як наукової системи:

а) виявити досвiд поколiнь та iсторичнi уроки розвитку етнонацiї, української природи, мови, держави, культури, людини;

б) сприяти аналiзовi тенденцiй, закономірностей, причин та наслiдкiв розвитку й проблем сучасностi;

в) формувати питомі риси громадян;

г) готувати поколiння до самостiйного життєвого вибору шляху та перспектив майбутнього, пiзнання й самопiзнання, творення й самотворення особистостi, схильної i спроможної бути в гармонiї з iншими людьми, з довкiллям, із власним «Я» (внутрiшнiм свiтом) i поєднувати особистi iнтереси з громадськими, нацiонально-державними та загальнолюдськими; сприяти виробленню високих суспiльних, державних, гуманiстичних, духовно-культурних iдеалiв, визначенню морально-етичних та естетичних критерiїв i принципiв життєдiяльностi людей мудрого серця i гуманного розуму (iнтелекту), патрiотiв-професiоналiв свiтового рiвня, творців засад громадянського суспільства в національній державі.

Методологiчні засади українознавства визначаються його принципами: системності, історизму, науковості та інтегративності знань; методами: аналiзу й синтезу; поєднання вiтчизняного й зарубiжного досвiду; iндукцiї і дедукцiї; єдностi професiоналiзму й патрiотизму, знання i любовi; постiйного спiввiднесення матерiалiв (досвiду) рiзних концентрiв українознавства. Фундаментом українознавства є цілісна система знань археології та етнології, фольклористики і лінгвістики, антропології й демографії, людино-, суспільство-, природо- і релігієзнавства, історії, філософії, культурології та ін. наук.

Змiст, структура курсу

Українознавство включає в себе крає-, країно-, природо-, суспiльство-, людино-, народознавство, але не як окремi предмети, а як елементи унiверсальної цiлiсностi.

Поняття «Україна» й «українство» розкриваються й осягаються через взаємопов'язаний еволюцiйно-синхронний й дiахронний розгляд концентрiв: Україна — етнос; Україна — природа, екологія; Україна — мова; Україна — нація, держава; Україна — культура (матерiальна, гуманітарно-духовна: релiгiя, фiлософiя, мистецтво, освiта, наука; право; валеологiя; вiйсько); Україна в мiжнародних вiдносинах; Україна — ментальнiсть, доля; Україна — iсторична місія, тобто українознавство постає як цiлiсна система самопізнання, виховання й навчання, єдностi знання, любовi і творення.

Кожен, хто відчуває потребу зайнятися українознавством, найперше відчує два гострі контрасти: українознавча наука існує давно, а термін «українознавство» (отже, його осмислення на рівні поняття) — з'явився лише в XIX столітті. Вражає також надзвичайно високий (світовий) рівень теорії та методології українознавства у двадцятих роках XX ст.: тоді воно мало солідну джерельну, історико-методологічну базу, розроблену на рівні праць найвидатніших учених Всеукраїнської академії наук (М. Грушевський, В. Вернадський, А. Кримський, С. Єфремов, Д. Багалій, І. Огієнко), а наприкінці XX ст. опинилося в стані ідеолого-політичної боротьби і, відповідно, суперечливої інтерпретації, методологічної безпомічності. Коли одні дослідники ставили українознавство на ґрунт наукових принципів і видали загалом корисні праці енциклопедичного типу (1916 р. — група авторів, очолюваних Ф. Вовком, М. Грушевським; 1931–35 рр. — колектив І. Раковського; а з 1949 р. — енциклопедисти В. Кубійовича), то інші розглядали його лише з позицій російсько-більшовицької ідеології та політики і тому або звели українознавство до опису (пропаганди) географічно-етнографічно-фольклорних елементів, або й відкинули зовсім.

Наслідок відомий, він фатально-кризовий: зникли дослідження навіть про предмет українознавства. Втратилося розуміння родової сутності його поняття. Замість феноменів України і українознавства, усвідомлюваних і в їхній самобутності, і у всепланетарності водночас, до того ж бачених в цілісності, об'єктом розгляду стали хіба що окремі елементи зазначених феноменів: крає-, країно-, народо-, суспільствознавство. Де немає специфічного (суверенного) предмета дослідження, там немає й науки. Тож логічно, що й українознавство втратило спочатку об'єктивні критерії, а далі й належний суверенітет і лишалося на периферії мовознавства, фольклору, історії та художньої словесності.

Що таке «Україна» і «українство»?

Для одних — це передусім лише територія, географія або природа. Для інших — лише етнос, нація, культура, словесність або мова. Ще для інших — держава. Іноді розглядають лише матеріально-виробничі сфери, природні ресурси чи державно-політичні зв'язки й екологічні проблеми.

І це за умови, що як образи: «людина», «природа», «нація», «космос», так і образ «Україна» може бути і пізнаний, і усвідомлений лише як цілісність, а отже — при комплексному (системному) підході.

На доказ достатньо зазначити: народ визначається у своїй сутності і природою. Однак, по-перше, саме поняття природи дуже складне (це й територія, рослинність, співвідношення води і суші, промислових і сільськогосподарських чинників тощо); і, по-друге, упродовж віків навіть межі вітчизни у більшості народів змінювалися. Мільйони українців також проживають за межами прабатьківщини, і все ж вони несуть на собі печать українства. Отже, усвідомити його сутність (ментальність) можна лише зважаючи на природний та інші формотворчі чинники. Тільки за умови охоплення всієї цілісності можна зрозуміти суть та роль культури (матеріальної і духовної), характеру життєдіяльності, долі усіх гілок етносу. Маємо на увазі, що мало сказати: в Україні проживає майже 50 мільйонів людей, бо одразу треба буде уточнити: з них українців — близько 40 мільйонів. А це має значення для розуміння не лише етнічної, а й демографічної проблеми (її зв'язку з державною, політичною, мовною, культурною сферами). Та й це ще не все. Постане питання: чому в межах України проживало майже стільки українців і в кінці 70-х років XX ст., і на межі XIX–XX ст., а от представників інших етносів збільшилося втричі. І ще: за межами України українців проживає майже стільки ж, як на материзні. Стає очевидним: по-перше, що українство (не лише етнос, а й його мова, культура) — це явище загальнопланетарне; по-друге, поділ на українців і людей українського походження зумовлений їх долею і готовністю ідентифікуватися як українці; по-третє, все зазначене ставить десятки питань, на які можна відповісти лише за умови розуміння їх взаємопов'язаності та комплексності вивчення і висвітлення.

Це зумовлює необхідність застосування таких наукових (теоретичних та методологічних) засад, які б сприяли досягненню мети: створення українознавства як системи, що допомогла б відповісти, як постала Україна та українство, якою була їхня доля, що буде в майбутньому, що необхідно здійснити, щоб наше грядуще було щасливим, відповідним до історичної місії.

З огляду на це й будуть: 1) розглядатися в єдності феномени Україна та українство; 2) застосовуватися такі принципи:

історизм;

використання лише того, що спирається на факти;

максимальна наближеність до повноти й об'єктивної аргументації;

використання вітчизняного й зарубіжного досвіду;

не нав'язування абстрактних постулатів та «аксіом», а пошук істини; а в цьому зв'язку: розгляд проблем і концепцій (чи версій) дискусійних, навіть антиукраїнських, ведення полеміки з ними, бачення в єдності історії та долі України, українства й українознавства; і так само автономний розгляд визначальних концентрів феномену України, але з урахуванням того, що вони — ланки цілісної системи;

поєднання аналізу зі спробами прогнозу та визначення конструктивних програм вивчення і розвитку українознавства паралельно із розвитком України;

бачення українознавства і в теоретичних засадах, і в особі його світочів.

Українознавство в своїй основі має спрямовуватися не проти когось (чи то подібних наукових предметів), а на пізнання та розбудову Вітчизни, отже — заради торжества правди, добра, справедливості, миру і в Україні, і в інших народів.

З огляду на мету та метод ми братимемо до уваги і найдавніші вітчизняні джерела (писемні та фольклорні), і праці та твори зарубіжних дослідників, письменників, мандрівників, дипломатів, починаючи від антично-грецьких, римських, арабських, візантійських, скандинавських. А з огляду на різноманітні зміни в територіальному розміщенні, в бутті етносів, племен і держав (чи міждержавних утворень), їх взаємодії (аж до асиміляції) чи протистояння, те, що українці стали феноменом загальнопланетарним і реально впливають на характер розвитку та долю вселюдства, нами будуть виділені та в такому порядку розміщені концентри: Україна — етнос (як основа формування, збереження, розвитку української людини, нації, держави, мови, культури, ментальності); Україна — природа (фізична й духовна), екологія; Україна — мова і Україна — нація, держава; Україна — культура (матеріальна й духовна; від трипільської, березинецької, черняхівської, празько-корчацької, києво-руської до сучасної), з урахуванням генезису освіти, науки, мистецтва, релігії й права; Україна у міжнародних відносинах; Україна — ментальність (людини, нації), доля; Україна — етнос; Україна — історична місія.

Завданням українознавства є не тільки відродження пам'яті історії, а й створення на ґрунті уроків минулого передумов для осмислення проблем сучасності та визначення перспектив і способів досягнення мети у майбутньому.

За тоталітарного режиму зникає навіть термін українознавство. З часом і у різних умовах його замінниками стають крає-, країно-, народо-, суспільствознавство.

Елементи країнознавства віднаходимо ще в працях античних авторів (Геродота, Арістотеля). Вони становлять неабиякий інтерес. Але висвітлюють лише частину знань про буття наших прапредків: переважно зі сфер географії та звичаїв, частково — виробництва. Тоді і це було досягненням, проте з часом — в XX ст. — не могло відповісти на численні питання розвитку народу (чи племен) нашої правітчизни. Воно обмежувалося даними фізичної географії та народонаселення (до того ж — фальсифікованими).

Краєзнавство давало уявлення про феномен українознавства ще в загальнішій формі, а за умови входження УРСР до СРСР — передусім як південну окраїну імперії, яка належить українцям лише на основі її територіально-адміністративного поділу, оскільки за конституціями СРСР і УРСР земля, надра, природні багатства не визнавалися власністю народів республік, а лише загальносоюзною власністю.

Радянське краєзнавство практично не торкалося аспектів політичних, духовних, культурних.

Після 1930 р. набуває поширення народознавство. Коли його висвітлювали професіонали-патріо-ти, воно відігравало позитивну роль, зокрема привертало увагу до історії, етнології, фольклору українців. Проте в цілому воно ставало й на позиції антиукраїнознавства, бо за офіційними програмами йому відводилася роль знаряддя асиміляції: орієнтувало на розгляд України як багатонаціональної республіки, в якій головною проблемою є не самопізнання й розвиток внутрішніх сил, а «гармонізація» стосунків у багатоетнічних сім'ях, виробничих колективах та регіонах. Найважливішою метою проголошувалося створення «єдиної» мови, економіки, культури і такою мовою мала стати не українська, а «державна» — російська. Від 80-х років ХХ ст. народознавство мало завдання переконувати українців, що в СРСР створилася «нова спільність людей — радянський народ», а це, буцімто, означає, що український народ став лише рудиментом минулого, як і українознавство — анахронізмом.

Вершиною цієї піраміди виступало суспільствознавство, яке орієнтувало на той самий, утверджуваний офіціозною ідеологією, феномен «нова історична спільність людей — радянський народ». І, тим самим, фактично узаконювало зникнення України як нації, держави, мови, культури. А водночас і усувало потребу вивчення українознавства як наукової системи та основи освіти, виховання, культури, державотворення.

Наслідки відомі: денаціоналізація, яка зумовила тотальні процеси деперсоналізації (національної, соціальної, особової), дегуманізації та деморалізації в усіх сферах суспільства.

Закономірно, що суверенізація України зумовила появу концепції Інституту українознавства, котра базується на інших принципах:

по-першеісторизм: має бути вивчений весь попередній досвід (позитивний і негативний), осмислено великі вітчизняні і зарубіжні традиції (античної Греції, Візантії; Данте, Й. Г. фон Гердера, Гумбольдта, Коменського, Гете, Ренана, Мадзіні);

по-другенауковий, а не ідеологічний підхід.

На цій основі:

а) крає-, країно-, народо-, суспільствознавство можуть постати ланками пізнання планетарного феномену Україна;

б) однак — лише як часткові ланки цілісної системи, спрямованої на вивчення України й українства у їх всеосяжності (повноті фізично-матеріальних та духовно-культурних первнів), у їх специфічності.

Маю на увазі, що досі Україну розглядали: або в окремих її сутностях, або лише на теренах географічного розташування (що також змінювалося через державно політичні трансформації). Тим часом:

а) Україна — це цілісність етнічна, територіально-географічна, національно-культурна, мовна тощо;

б) український етнос (отже, і творена ним матеріальна та духовна культура, мова, освіта, наука, мистецтво) є феноменом загальнопланетарним.

З урахуванням усіх зазначених чинників і пропонується українознавство як цілісна наукова система, що поєднує концентри (див. схему 1).

Історичні особливості розвитку українознавства зумовили й теоретичні, методологічні та педагогічні засади концепції.

1. Українознавство з самого зародження було, є і має бути формою як пізнання світу та самопізнання, так і виховання та самовиховання (як визначального чинника самотворення).

2. Ще в Київській Русі воно призначалося і для урядово-конфесійних, і для родинних та освітніх сфер, це виправдалося історично, тому велика традиція має бути продовжена.

3. Від першопочатку українознавство охоплювало крає-, країно-, народо- (племено-), суспільство- та державознавство. Комплексний підхід і на сучасному етапі має зумовлюватися самим предметом — феноменом України, що перебуває в постійному розвитку; охоплює всі сфери буття і свідомості народу: етнопсихологічну, природо-екологічну, мовну, економічну, історичну, національно-державну, соціокультурну, релігійно-філософську, мистецьку, правову, міжнародних відносин. Жоден окремо взятий компонент понять «Україна», «українство» не розкриває.

4. Українознавство на всіх етапах розвитку було органічною формою людино-, націє- та державотворення, тому прямопропорційно залежало від долі національної держави, і навпаки.

5. Як і в минулі часи, українознавство має бути не лише рівноправним предметом базового змісту освіти, а й синтезуючим ферментом, її філософією і методологією.

6. Оскільки українознавство — це форми і пізнання, й виховання, воно має бути складовою частиною усіх ланок формування характерів (ідеалів, світогляду) та освіти: родинної школи; початкової школи; середньої школи; середніх спеціальних закладів (зокрема гімназій, ліцеїв, коледжів); вищої школи.

7. У всіх ланках освіти українознавство має поставати різними рівнями, елементами та формами: від простіших (розповіді про природу, побут, звичаї, моральні, естетичні норми) до системніших і складніших (родина, виробництво, історія, економіка, право) та синтезуючих, науково-системних. А його основою має бути філософія родинності (як цілісність «Дитина — родина — Україна — вселюдство»).

8. Форми викладання українознавства мають бути зумовлені і загальними, і специфічними концепцій-ними засадами сучасної освіти в Україні. Зокрема, воно має інтегруватися з іншими й бути основою інтеграції предметів.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту