Українознавство у виданнях і планах Інституту культурологічних та етнополітичних досліджень імені Іларіона Київського МАУП
кандидат філологічних наук, директор Інституту культурологічних та етнополітичних досліджень МАУП, професор
Цілком зрозуміло, що студенти, які набувають спеціалізації управлінського, суспільно-політичного й економічного профілю мають, через перевантаженість навчального плану нормативними курсами, дефіцит культурологічних, українознавчих знань. Їхній духовний багаж одержано в школі, і ним послуговуються не тільки студенти, а й більшість державних службовців, спеціалістів народного господарства, бізнесу, широкий загал української суспільності.
Державотворча роль здобутків українознавчих наук зростає з року в рік, на жаль, не завдяки державній владі, а всупереч їй, бо владні структури і чиновники, що їх заповнюють, виявляють дивовижну запопадливість до всього, з чого можна збагатитися, а українознавство — це сфера, в яку треба вкладати значні кошти. Віддача знову ж таки не в грошовому еквіваленті, а у фаховому потенціалі і духовності, за які нічого не купиш і в банк не покладеш. Таких позицій дотримуються “малолітражні” розумово і духовно, численні чиновники та власники грошових мішків. Влада у них і з ними. Ми, здається, щасливо перебороли максималістські, по суті нігілістичні розуміння українознавства як якоїсь універсальної, інтегративної науки, що має ввібрати в себе історичні, філологічні, філософські, правові і т. ін. науки. Спеціаліст-ук-раїнознавець уявлявся декому як швець і жнець, і на дуді грець. Висувався прожект підготувати за кілька років 52 тисячі спеціалістів-українознав-ців, які б мали замінити учителів мови, літератури, географії, історії. Не пояснювалося, щоправда, куди мають податися десятки тисяч діючих учите-лів-фахівців українознавчих дисциплін, — і чи можливо взагалі підготувати нині фахівця-енцик-лопедиста, який би однаково володів знаннями з історії України, історії літератури (яке вже трактувалася як «історія художнього українознавства»), філософії, географії тощо. Для прикладу, учитель літератури чи учитель історії, як істинні українознавці ніколи не вибудують такого ряду: «Повість врем'яних літ», «Літопис руський», «Галицько-Волинський літопис», бо літопис руський включає в себе «Повість врем'яних літ» і Галицько-Волинський літопис. А українознавець-диле-тант чи недоука-універсал напише. І він так і пише в підручнику «Українознавства» (видання 2005 року).
Але нині, відкинувши дрібниці, можемо констатувати, що Інститут українознавства при Міністерстві освіти та науки (директор — проф. П. П. Ко-ноненко) забезпечує інтеграцію українознавчих знань через викладачів кафедр українознавства в більшості ВНЗ негуманітарного профілю, в ліцеях і гімназіях України. Це засвідчує і науково-практична конференція, організована кафедрою українознавства МАУП (завідуючий — проф. П. П. Коно-ненко), — «Українознавство у вищій школі».
Як українознавча інституція 2003 року при МАУП був заснований Інститут культурологічних та етнополітичних досліджень імені Іларіона Київського. Активно діє Український культурно-просвітницький центр, який очолює справжній подвижник української культури і української національної ідеї кобзар Василь Нечепа. Такі просвітницькі центри створено по всіх філіях МАУП, а їх в Україні близько 70-ти. Українознавча пропаганда в МАУП ведеться також і монументальними засобами: тут зведено величні пам'ятники князю Святославу Хороброму, князям Володимиру Великому і Ярославу Мудрому, митрополиту Іларіону. В «Українському саду» можна побачити пам'ятники Григорію Сковороді, Тарасу Шевченко, Лесі Українці, Богдану Хмельницькому, на виході з МАУП проходимо повз бюст Вікентія Хвойки і територію Парку Трипільської культури. Підіймаючись від видавничого корпусу, кожен подолає «Сходи Української культури», на яких можна ознайомитися із найдавнішими тризубом і булавою, і з численними віхами національної історії, державності, культури, а зійшовши на гору, зупинитися біля пам'ятника студентам і викладачам МАУП, учасникам Української національної революції. Це перший в Україні пам'ятник учасникам подій 2004 року. Де б не був студент на території Академії, він завжди буде або в товаристві Муз, або в полі найвидатніших мислителів людства, або серед семи чудес світу, — він просто приречений акумулювати українознавчу, культурологічну інформацію на кожному кроці, без нав'язливості і зайвих слів.
Але й Слово, рідне українське слово, знайшло не просто захист і прихисток, а необмежені можливості функціонування й розвитку. Торік видавництво МАУП видало 350 назв різних книг. Усі вони промовляють і вчать мовою свого народу, а не чужих держав.
Інститут культурологічних та етнополітичних досліджень готує до видання різнопланові твори — наукові, науково-популярні, публіцистично-політологічні, художні (як правило, ті, що досі не видавалися). Є в планах Інституту такі фундаментальні видання, як «Українські збройні формування 1914–1933 років» професора В. І. Улянича. Це чотири томи по тисяча сторінок кожен. Пер-шоджерельне наукове дослідження, в якому низка проблем розв'язується на основі документів, які вперше надаються у науковий обіг.
Капітальну працю — 7-томний «Некрополь України» Інститут готує спільно з Інститутом архівознавства НАН України. Укладач видання — І. В. Дивний завершив роботу над першим томом — некрополь Київської і Полтавської областей і готує другий том — некрополь Волинської області. Варто зупинитися на цьому виданні. До Всеросійської виставки 1913 р. в Києві за розпорядженням російського монарха було видано «Некрополь Санкт-Петербурга» і «Некрополь Москви». Усвідомлення значущості цих видань підштовхнуло царя до рішення видати регіональні некрополі. Священики описали всі поховання коло своїх церков: хто похований, роки життя, епітафії — колосальна історична, культурологічна, біографічна інформація буквально перемальована із надгробків, могильних плит, пам'ятників. Перша світова війна і бурхливі події наступних десятиліть поховали в архівах многоцінні документи. Але вони не пропали. Знищені були церкви, надгробки і могильні плити пішли на підмурівки пам'ятникам Леніну і Сталіну, але описи поховань і могили відомих і славних людей свого часу (бо тільки таких і хоронили за церковною огорожею) ніби воскресли і звіщають про те, що зрівняв із землею комуністичний тоталітарний режим. Та власне серія таких видань і складає бібліотеку «Джерела до історії тоталітаризму». Вона містила окремі томи архівних документів українознавчого характеру.
Друга збірка, яку готує Центр культурології та літературознавства, так і називається — «Бібліотека українознавства». Є намір зробити цю бібліотеку передплатною. Досі побачили світ п'ять книжок: «Кобзар» Тараса Шевченка (вручався студентам першого курсу разом зі студентським квитком), «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона Київського (мовою оригіналу і в перекладі сучасною), «Повчання» і «Статут» Володимира Мономаха, «Де шукати наших історичних традицій» та «Дух нашої давнини» Дмитра Донцова. Назву книзі полемічних писань П. Кулі-ша, М. Костомарова та І. Франка дала праця М. Костомарова «Жидотрепание в Южной Руси в начале XVIII века». Ця книга має шалений успіх у читачів.
Видання «Бібліотеки українознавства» мають забезпечити формування національно свідомого українця. Щоб переконатися в цьому, досить познайомитися із назвами видань, які вже підготовлені і передані до видавництва: «Ярослав Мудрий», «Правда руська» (вперше повністю перекладена сучасною мовою, друкується і старослов'янський текст), Повість врем'яних літ, Пилип Орлик «Конституція, маніфести, декларації та літературна спадщина», Микола Міхновський «Самостійна Україна» та «Справа української інтелігенції», Юрій Липа «Всеукраїнська трилогія» («Призначення України», «Розподіл Росії», «Чорноморська доктрина»), Хв. Вовк «Антропологічні особливості українського народу» та інші праці: В. Щербаківський «Формація української нації», Ю. Липа «Українська раса», В. Петров «Походження українського народу» (три автори в одній книзі); М. Костомаров «Книги буття українського народу» із додатком численних документів, що породили програму Кирило-Мефодіївського братства і програмні документи, що постали після розгрому братства.
Кілька видань покликані до життя ювілеями, хоча зміст їх не має ювілейного характеру. Це двотомник Василя Симоненка «Спадщина» (до відзначеного вже 70-річчя поета). Книгу «Майстер або Терни і лаври Івана Гончара» підготовлено спільно із працівниками Музею Івана Гончара. 27 січня 2006 року виповнюється 95 років від дня народження Івана Макаровича. Я сам як громадянин і національно свідома людина формувався і в його домашньому музеї, і в розмовах із Майстром.
Виповнилось 100 років від того дня, коли Кор-нієвський створив сучасну концертну бандуру. Пам'яті славетного майстра і українських кобзарів присвятили многоцінну книгу «В рокотанні, риданні бандур» Миколи Шудрі і Василя Нечепи. Як пам'ятка історичного значення отримає друге народження праця Д. Дорошенка «Слов'янський світ», яку 1922 року вперше видали у трьох томах в Берліні. Презентація цього видання відбудеться у квітні 2006 року на Міжнародній конференції у МАУП «Індоєвропа: слов'янський світ на початку ХХІ століття». Матеріали конференції відобразять ті зміни, що відбулися в слов'янському світі майже за сто років після виходу енциклопедичної праці Д. Дорошенка.
Ці видання з'являться до кінця 2005 року і в першому кварталі 2006 року. Інститут цікавиться думкою читачів про зміст «Бібліотеки українознавства» і доцільності зробити її передплатною. Наступні видання, які вже готуються — «Праукраїна і санскрит» Василя Кобилюка, Валерій Шевчук підготував «Малі діаріуші XVII–XVIII століть», Олексій Губко — «Психологічні особливості українського народу», вийдуть однотомники літературознавчих праць Андрія Ніловського та Володимира Державина. Це тільки один аспект українознавчої праці МАУП і її структурного підрозділу Інституту культурологічних та етнополітичних досліджень.
Президент МАУП Георгій Щокін дав розпорядження готувати «Бібліотеку української героїки» (БУГ). Мета та ж, що й «Бібліотека українознавства», але зміст дещо інший. План-проспект охоплює понад 100 художніх творів про національних героїв, про перебіг історичних подій на українській землі, про окремі битви від Київської Русі до Другої світової. Більшість творів була забута, точніше замовчана або й заборонена.
Завдання «Бібліотеки української героїки» — дати високохудожні зразки української літератури на історичну тематику, які б відлучили масового читача від дубового, переважно російськомовного чтива, що несе обездуховлення, вихолощує національну свідомість, естетичний смак. Віримо, що на цю збірку зверне увагу Міністерство освіти і поповнить шкільні і вузівські бібліотеки творами героїки нашої країни. Уже підготовлені Воїнські повісті з Літопису руського, два романи П. Куліша — «Михайло Чарнишенко» та «Чорна рада», два романи Миколи Лазорського —«Патріот» (Про Григора Орлика) та «Степова квітка» про Настю Лісовську (Роксолану). Планується, що спочатку до читача надходитиме по одній книзі у місяць, а згодом — по дві.
Треба говорити і про те, що в умовах духовного голодомору будь-яка українознавча інституція зобов'язана викривати організаторів духовного обезкровлення української нації. Інститут допомагає видавництву МАУП готувати до друку публіцистичні праці, які викривають такі форми расизму, як сіонізм та великодержавний шовінізм. При пильнішому погляді на речі, ми помітимо, що й великодержавний російський шовінізм не що інше, як сіоністський витвір, засіб політичного і економічного тиску. Домагаємося від міжнародної спільноти визнання України як країни із ринковою економікою. Потрібно ще добитися визнання України окупованою державою. Бо фактично країна, що втратила інформаційний, освітній простір є окупованою. У такій і живемо.
МАУП і його структури працюють, щоб не допустити зупинення процесу самоідентифікації української нації, яка заявила про себе на Майдані торік. Завдання українознавства — поглиблювати цей процес і зробити його незворотнім.