головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 12/2005 
Персонал № 12/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Лучшие фотоаппараты в магазине Stylus.com.ua nikon d7100 описания,цены,характеристики
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Світова політика і наукова спільнота

Сергій ШЕРГІН,
доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри зовнішньої політики та міжнародного права Дипломатичної академії України при МЗС України
Науково обґрунтована і прагма­тична оцінка перспектив розвит­ку міжнародних відносин у XXI ст. вимагає глибокого проникнення в суть епохальних змін, свідками яких ми є. Аналіз процесів міжнародного життя ми­нулого і сучасного дає ключ до осмислен­ня характеру і спрямованості тенденцій формування нового світового порядку, в якому доведеться жити усім державам, зок­рема Україні.

Складність і важливість цього завдання спонукали автора торкнутися питання про роль політологів, політичних ана­літиків, учених-міжнародників, так званої наукової спільноти, в контексті розробки концептуальних засад і напрямів зовніш­ньої політики на прикладі США і Росії. Зроблено також спробу з'ясувати міру причетності українських науковців до стратегічного аналізу міжнародних відно­син і зовнішньої політики.

Питання про роль і місце науки в зовнішній політиці сучасної держави і на­самперед її функціональний зміст, незва­жаючи на численні спроби, не вирішено. Загальноприйнятим серед фахівців-міжнародників є постулат, згідно з яким наукової теорії ніколи не буває забагато на будь-якому етапі зовнішньополітичного процесу, починаючи від розробки відпо­відної стратегії і закінчуючи її ре­алізацією.

Ще давньогрецький історик Фукідід, один із засновників впливової традиції, яку успадкувала сучасна міжнародно-політична наука, писав про корисність глибокого аналізу відносин між держава­ми, зокрема причин війн і конфліктів, якими вони позначені.

Необхідність в «гарній» теорії, прак­тичність якої має неабияке значення, спо­нукає розвинені країни і міжнародні ор­ганізації вкладати значні кошти у створен­ня так званих «мозкових трестів», кількість яких у глобальному масштабі становить майже п'ять тисяч. Вони відіграють роль своєрідних «фабрик думок», тобто генера­торів нових ідей і концепцій, розробників планів, програм і заходів для забезпечення національної і міжнародної безпеки, науково-технічного прогресу та сталого соціально-еко­номічного розвитку, у швидкозмінюваному світі, де стирається грань між внутрішньою і зовнішньою політикою.

Трансформація глобальної структури міжнародних відносин і новий світовий порядок, який виникає внаслідок змін, не залишають сумнівів у тому, що він буде дале­ким від ідеального, принаймні для більшості країн, населення яких не належить до «золото­го мільярду». Звідси — особлива увага світово­го політичного істеблішменту до проблем і пер­спектив формування майбутнього глобального порядку з позицій стратегічного і геополітич-ного аналізу. Прикладом такого ставлення до розробки стратегії виживання в нестабільному світі є діяльність американської наукової спільноти Sсіеntіfіс sосіеtу, яка за останні два десятки років збагатила традиційні парадигми міжнародних відносин новими теоретичними й емпіричними розвідками. Серед її членів такі знавці геополітики, теорії міжнародних відно­син, політології і дипломатії, як Г. Кісінджер,

3.    Бжезінській, К. Волтц, С. Гантінгтон, Р. Плпін, Дж. Най, С. Уолт, Р. Хаас, Р. Соломон, С. Гофман, Ф. Фукуяма, П. Кеннеді, Р. Кьо-хейн, Дж. Розенау, а також представники порівняно нової генерації політичних ана­літиків: Дж. Айкенберрі, Г. Нау, У. Робінсон,

4.    Купчан, Д. Рієф, Р.Каплан, Е. Басевіч, Р. Робертсон, Т. Фрідман, Ч. Кеглі, Ю. Віткопф та інші.

Наукові школи американських політологів постійно конкурують між собою в межах те­орії міжнародних відносин, беруть активну участь у створенні ринку ідей і політичних альтернатив, виконують в урядових інститу­тах ролі експертів і консультантів, викладають в університетах і публікують свої роботи. Всі вони певною мірою впливають на формування американської і світової громадської думки, пояснюючи і пропагуючи за допомогою мас-медіа роль і завдання США в «однополярному світі», що глобалізується. Крім того, багато аналітиків співпрацюють з «мозковими трес­тами», яких у США на початку століття було більше двох тисяч.

Характеризуючи діяльність цих трестів, керівник одного з них — президент Брукінгського інституту С. Телботт (головний «архітектор» зовнішньої політики демократів і заступник держсекретаря США в період правління адміністрації Клінтона) зазначив, що у функціональному плані вони повинні «за­безпечувати тих, хто ухвалює політичні рішен­ня добротним аналізом і висновками, щоб на їх основі формувати нову політику або модифіку­вати існуючу». Особливо наголосив, що основ­ним завданням Брукингського інституту є «за­вчасна ідентифікація нових і найважливіших проблем, з якими американська нація і світ зіткнуться в майбутньому» [1, р. 19].

Останнім часом діяльність багатьох амери­канських дослідницьких центрів помітно змістилася у бік вивчення проблеми міжнародного тероризму і розробки програм, засобів і методів ефективної боротьби з цим явищем. Це стосується однієї з американських неприбутко­вих організацій «Ренд Корпорейшн», створеної під егідою Міністерства оборони США в 1948 р., яка згодом стала найбільшим і багато-профільним науковим центром. Як вважає віце-президент корпорації М. Річ, «мозкові тре­сти» повинні зробити свій внесок у забезпечен­ня американської і глобальної безпеки і вважа­ти це завдання національним пріоритетом най­вищого розряду» [1, р. 24].

Коментуючи ці висловлювання, можна запи­тати, наскільки республіканська адміністрація враховує поради і прогнози аналітиків таких центрів у плануванні та здійсненні своєї гло­бальної і регіональної політики, зокрема щодо Іраку, Ірану, Північної Кореї та інших «про­блемних» для Вашингтону країн. Тим паче самі ідеологи американського глобалізму визнають, що його подальше розширення суперечить аме­риканській демократії — як внутрішній, так і експортованій. У цьому контексті дуже харак­терною є заява З. Бжезінського про те, що «сподівання на новий світовий порядок і плідне глобальне співробітництво померли на­сильницькою смертю 11 вересня 2001 року» [2, с.182].

На іншому полюсі теоретичних і при­кладних досліджень, мета яких: обґрунтувати зовнішньополітичну стратегію, адекватну глобалізації та її наслідкам, розташована Росія, яка прагне по­вернути втрачений статус глобальної держави і забезпечитись від численних загроз, що виник­ли як у центрі держави, так і на її периферії. Для здійснення цього завдання ангажовано чи­мало відомих російських аналітиків, створю­ються і функціонують відповідні «думаючі цен­три». Масштаби цього процесу дійсно вража­ють: сюди залучено багато структур від колись впливових академічних інститутів і відомчих структур радянської доби до чисельних неуря­дових організацій, створених у період «ро­сійської демократії». Варто зазначити, що ос­танні здійснюють дослідницьку діяльність за кошти грантів різних фундацій і спонсорів, як от Фонд Карнегі за Міжнародний мир, Фонд Макартурова або Інститут «Відкрите сус­пільство» під егідою Фонду Сороса.

Проте визачити питому вагу і тим більше ефективність участі наукової спільноти Росії в цілому і кожної дослідницької структури зок­рема в розробці її зовнішньополітичної стра­тегії дуже складно. Можна лише відзначити певний вплив досить різнобарвної з погляду ідеологічних переваг наукової спільноти на аналітичний і поведінковий сценарій XXI ст., який готують у бюрократичних надрах Російської держави.

Безперечною перевагою наукової спільноти Росії є наявність багатьох професійно мотиво­ваних фахівців. Сильні академічні традиції і на­укові школи, хоча й постраждали від лібераль­но-демократичних і ринкових пертурбацій, все ж зберегли свій вплив на російський політи-кум. Упродовж останніх десяти років російська політична наука, звільнившись від догматич­них стереотипів «великого вчення», збагати­лась серйозними дослідженнями і новими іме­нами. Серед політологів, які спеціалізуються в галузі міжнародних відносин і світової політи­ки, можна відзначити О. Арбатова, Р. Алієва, О. Богатурова, О. Богомолова, К. Борішпольца, Є. Бажанова, О. Воскресенського, К. Гаджієва, О. Дугіна, В. Журкіна, І. Іванова, В. Кременю-ка, А. Кокошина, С. Кортунова, М. Косолапова, М. Лебедєву, Ю. Мельвіля, В. Міхеєва, А. Мальгіна, А. Мурадяна, Г. Новікова, О. Па-наріна, В. Петровського, Е. Лознякова, С. Рого­ва, К. Сорокіна, М. Титаренка, О. Торкунова, А. Уткіна, А. Хазанова, М. Хрустальова, Г. Чуф-ріна, М. Чешкова, П. Циганкова, Ю. Яковця та інших. Їх роботи відомі за межами Росії.

Серед праць цих політологів привертають до себе увагу дослідження О. Богатурова, О. Дуги-на, М. Косолапова, О. Панаріна і К. Сорокіна, присвячені в основному теоретико-методо-логічним аспектам міжнародних відносин, гео­політики і проблемам глобалізації. Зазначені політологи належать до різних напрямів політичної думки — ліберально-демократичної і національно-державної, виконують ролі адептів двох різних орієнтацій — євроатлантич­ної і євразійської. Прихильники першого на­пряму головне завдання Росії вбачають у її «по­верненні до світової цивілізації» і прискореній інтеграції до Європи та співтовариства західних держав. Перебуваючи під впливом не­оліберальних концепцій, вони, як правило, до­тримуються постулатів однополярного світу. Прихильники другого напряму, навпаки, по-кликаючись на подвійну природу Російської державності, пропонують відродження Росії лише як євразійської держави і дотримуються антизахідних і антиглобалістських позицій.

Цілком закономірно, що в сучасній Росії відбувається своєрідний «ренесанс» класично­го євразійства, яке стає ідеологічним базисом усіх новітніх політичних доктрин і концепцій. Усі вони стверджують антизахідну автен­тичність Росії за допомогою штампів про традиції російської соборності, ідеократії та дер­жавності. Така позиція відображає побоювання частини політичної еліти того, що Росія може залишитися на периферії однополюсного світу при збереженні гегемонії США.

Все ж уявлення про Росію як «особли­вий євразійський культурний масив» сприймають нині в російському лібе­ральному середовищі як політичний ана­хронізм. Лише незначна частина російських політологів орієнтується на геополітичні кон­струкції таких радикальних євразійців, як О. Дугін, який вбачає майбутнє Росії в «конти­нентальній інтеграції» на лінії Москва– Берлін на Заході та Москва–Токіо на Сході. Для ре­алістично налаштованих політологів євра­зійська проблематика зводиться до ідеї підтри­мання мультиполярного світу. Насправді це відхід від радикальної версії євразійства, в якій чітко проглядається ідея Г. Кісінджера про «трансатлантичну систему динамічної рівнова­ги», або, інакше кажучи, проамериканську мо­дель Євразії. В цілому ж, більшість російських політологів об'єднує ідея про доцільність роз­будови багатополярного світу, в якому і Росія матиме достойне місце.

Було б перебільшенням вважати, що всі ці аналітичні конструкції відображені у зовніш­ньополітичній доктрині і зовнішньополітичній практиці російської держави. Мости, які з'єднують наукову спільноту і політичний істеблішмент Росії, досить умовні, а створюва­на аналітиками віртуальна реальність не обов'язково проектується на процес розробки та формування її зовнішньої політики. Дається взнаки і стара партійно-державна традиція, що виявляється в ідеологічній недовірі до інтелек­туалів, а також жорсткому контролі і відборі наукових знань і ідей, придатних для констру­ювання зовнішньої політики Росії її найвищим керівництвом. Окрім того, авторитаризм і бю­рократична зарозумілість, яка завжди була притаманна російській правлячій еліті, немов кастовий принцип, відокремлює її від лібераль­но мислячої наукової інтелігенції. Все це ро­бить участь наукової спільноти в реальному зовнішньополітичному процесі Росії навіть в умовах ліберальних цінностей, декларованих її керівництвом, досить проблематичною.

Сказане вище в контексті порушеного питан­ня стосується певною мірою також України, яка після здобуття незалежності зіткнулася з необхідністю розробки концептуальних засад, принципів і напрямів своєї зовнішньої політи­ки, що відповідають умовам постбіполярного світу. Маючи у своєму розпорядженні порівняно з Росією значно менший потенціал учених-міжнародників і відповідних науково-дос­лідних структур, керівництво України обрало дещо інший шлях. До розробки «Основних на­прямів зовнішньої політики України» та інших важливих концептуальних документів були за­лучені не тільки вчені-міжнародники і прак­тичні дипломати МЗС України, а й фахівці суміжних галузей науки та державного уп­равління. Очевидно, нині цей базисний для зовнішньої політики України документ, як і низка інших, потребують серйозного і всебічно­го переосмислення, повторної наукової і політичної експертизи. Умови для цього досить сприятливі, беручи до уваги, що в країні вже немає дефіциту у фахівцях-міжнародниках.

Нині їх основний потенціал сконцентрований в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАНУ, Інституті міжнародних відно­син Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Дипломатичній ака­демії України при МЗС України та інших на­вчальних закладах і науково-дослідних інсти­тутах Києва та деяких міст країни. Створені нові державні та неурядові дослідницькі й кон­салтингові центри, що займаються питаннями стратегічного планування, світової економіки, національної і міжнародної безпеки. Такими «мозковими трестами» є Інститут стратегічних досліджень, Національний інститут проблем міжнародної безпеки, Центр миру, конверсії і зовнішньої політики України, Центр Розумко-ва й інші наукові центри контрактного і відо­мчого типу. Для інформування громадськості і державних структур вони в основному викори­стовують такі відомі в Україні періодичні ви­дання: «Політика і час», «Стратегічна панора­ма», «Національна безпека і оборона», «Еко­номічний часопис» тощо.

Завдяки активній діяльності української на­укової спільноти, вітчизняна міжнародно-політична наука і дипломатія за порівняно стислий період поповнилася цілою низкою праць академічного, інформаційно-аналітично­го і професійно-орієнтованого змісту. Позити­вом у цьому контексті є те, що поступово зрос­тає кількість наукових праць, підготовлених фахівцями регіональних науково-дослідних центрів і університетів України. При цьому більшість праць представників української на­укової спільноти відрізняє незначна проти­лежність політичних позицій і поглядів щодо вирішальних проблем міжнародних відносин і зовнішньої політики нашої країни. Незважаю­чи на деякі розбіжності, пов'язані з інтерпре­тацією євроатлантичної проблематики, серед українських дослідників помітно переважають прихильники ліберально-демократичної орієн­тації.

Серед авторів наукових монографій і численних публікацій про комплексні проблеми сучасних міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії слід відзначити В. Андрійчука, О. Білоруса, М. Білоусова, В. Бруза, О. Бодрука, В. Будкіна, A. Веселовського, В. Величка, С. Віднянського, Л. Васильєву-Чекаленко, С. Галаку, Л. Гайдуко­ва, О. Гараня, В. Глебова, О. Гончаренка, Б. Гон­чара,   Л. Губерського,   Б. Гуменюка,   В. Гуру, B.  Гречанінова, В. Дергачова, І. Долгова, А. Зленка, О. Зернецьку, Є. Камінського, О. Ка-мінського, Б. Канцелярука, В. Кириченка, П. Кір'якова, С. Кононенка, Ю. Кочубея, Г. Кос­тенка,  В. Копійку,  Е. Коппель,  Н. Кулінича, A. Кудряченка, Л. Лещенка, О. Маначинського, B.  Манжолу,     В. Мадісона,     М. Мальського, B.  Матвієнка, М. Мацяха, Ю. Мороза, І. Оніщенко, С. Пирожкова, І. Піляєва, Б. Парахонського, Г. Перепелицю, О. Потєхіна, Г. Почепцова, C.  Рябова, П. Сардачука, В. Сєднєва, Ю. Ско­рохода, О. Сушка, С. Толстова, С. Федуняка, С. Фоміна, І. Хижняка, В. Хоніна, В. Чумака, А. Шарова, В. Шахова та інших.

Тематика наукових праць вищезазначених ав­торів найрізноманітніша — від теорії і історії міжнародних відносин і зовнішньої політики до проблем роззброєння, безпеки, конфліктології, регіонознавства, геополітики і гло­балізації. При цьому помітно переважають публікації, присвячені євроінтеграції і питан­ням вступу України в євроатлантичні структу­ри. Багато досліджень, виконаних «мозковими трестами», присвячені національній і міжна­родній безпеці, військово-політичній та еко­номічній стратегії України.

У низці монографій та збірників, виданих на гранти різних іноземних фундацій, зокрема Інституту Кеннана та фонду «Відродження», чітко простежується ідея про необхідність по­силення політичної і національної іден­тифікації України в умовах інтенсивної міжна­родної взаємодії і глобалізації. Зокрема про­аналізована думка про те, що реальною перева­гою і рухом уперед буде пошук таких основ ідентичності, які дадуть Україні самовпев­неність та посилять опору на внутрішні резер­ви, а не на зовнішні чинники.

Поява досліджень, виконаних на основі сер­йозного вивчення світових соціально-політич­них процесів і міжнародного досвіду суспільної модернізації, доводить, що розвиток науково-методологічної бази досліджень у різних галузях знань набуває необхідного динамізму. Ма­буть, це сприятиме подоланню геополітичної амбівалентності України, яка пояснюється її розташуванням між Європою і Євразією і ба­лансуванням між основними центрами сили світової політики «без можливості чіткої одно­сторонньої орієнтації» [3, с. 338].

Проте, незважаючи на значну кількість на­укових і прикладних досліджень, загальний стан вітчизняної політології міжнародних відносин поки ще залишається незадовільним. Чимало досліджень, насамперед теоретичного характеру, не є оригінальними розробками. Здебільшого це еклектичний виклад добре відомих західних концепцій та теорій.

Розроблені на Заході наприкінці XIX — першій половині XX століття ці геополітичні та міжнародно-політичні концепції були надто ак­туальними для свого часу і містили значний на­уково-теоретичний і пізнавальний потенціал. Однак більша їх частина, з погляду сучасної ме­тодології і політичного аналізу, безнадійно за­старіла. Подальше використання цих кон­цепцій і відповідних методик у вітчизняній політичній науці не раціональне, оскільки вони не здатні відповісти на проблеми та виклики часу.

Все ж вивчення таких сучасних, хоча і сумнівних концепцій, як «кінець історії», «зіткнення цивілізацій», «глобальне безладдя» тощо та їх нетворче запозичення тільки поси­лює ефект методологічної вторинності. Отже, так звана «методологічна вторинність» — яви­ще не нове, властиве тим країнам, які з різних причин не мали розвинених наукових шкіл і були змушені запозичати готову теоретичну продукцію.

Проблема, на наш погляд, полягає та­кож і в дефіциті напрацьованих на національному рівні теорій і кон­цепцій політики, застосованих у міжнародних відносинах і дипломатії як інтегральних скла­дових світового політичного процесу, який ха­рактеризується соціокультурним різно­маніттям і багатовекторністю розвитку.

Через відомі причини основну увагу вітчиз­няних фахівців приділено практичним питан­ням, пов'язаним із вступом України до світової спільноти в контексті її євроінтеграційної стра­тегії. Водночас теоретичні аспекти сучасної зовнішньої політики і дипломатії України, а та­кож її політика щодо країн і регіонів, які розта­шовані за межами власне європейського конти­ненту, залишаються, за поодинокими винятка­ми, поза увагою українських учених-міжнарод-ників.

Варто зазначити, що європоцентристська стратегія України сприяє формуванню у на­уковій спільноті ставлення до сходознавчої і євразійської проблематики лише як маргіналь­ної. Прогалини у вітчизняному регіонознавстві та сходознавстві через відсутність державної підтримки позначаються на ефективності на­шої політики щодо країн Центральної і Східної Азії, Близького і Середнього Сходу. Окремого розгляду потребує питання про необхідність створення відповідних науково-дослідних і консалтингових центрів та розвиток вітчизня­ної школи латиноамериканістики й афри­каністики, інтерес до яких з боку нашої держа­ви також недостатній.

Цілком зрозуміло, що концепція і політика євразійства не надто популярні в Україні, яка офіційно проголосила курс на вступ в євро­пейський політичний, економічний та право­вий простір. На відміну від російської політич­ної і культурної еліти, котра вже століття пе­реймається питанням про роль і місце євразійства в національному розвитку, позиція українського істеблішменту формулюється до­сить однозначно: «Україна — це дім на євро­пейській вулиці».

Слід зазначити, що в Україні, як і в Росії, ідея євразійства трактується як концептуаль­но-політичний антипод західної моделі суспільного розвитку. При цьому негативне ставлення до євразійських геополітичних кон­струкцій російських політичних діячів і політологів сприймається в Україні апріорі й імператив національної свідомості та держав­ної політики. Такий підхід до теорії і практики євразійства відображений у зовнішній політиці, яка організаційно забезпечує ре­алізацію доктрини — «європейський вибір Ук­раїни». Зрозуміло, що євроатлантична спря­мованість політичного розвитку України по­значається на аналітичній діяльності вітчиз­няної наукової спільноти, основний загал якої виконує роль адепта політичного й еко­номічного лібералізму.

Характерно, що навіть на початку нового сторіччя в наукових публікаціях можливість участі України в євразійських процесах розгля­дають, як правило, у негативному контексті. Проте євразійська реальність, тобто посилення трансрегіонального співробітництва та інтен­сифікація інтеграційних процесів на просторі Євразії диктують свої умови для формування зовнішньополітичних пріоритетів України. Зростає також роль співробітництва між євро­пейськими та азійськими суб'єктами міжна­родних   відносин,   що   позначається   на   активізації східного вектора зовнішньої політики України і відображається в діяльності її науко­вої спільноти [4, с.143–150].

Щоб уникнути деяких негативних моментів і зробити зовнішню політику України більш ефективною і науково обґрунтованою, не­обхідна передусім зацікавленість самої держа­ви, тобто владних структур і бізнесу. Інший мо­мент у вирішенні цього непростого завдання пов'язаний з подоланням синдрому методо­логічної вторинності та політичних стерео­типів, накопичених і надбаних в ідеологізова-ному минулому та лібералізованому сього­денні. Не підлягає сумніву і той факт, що наші методи організації наукових досліджень у га­лузі світової політики та міжнародних відно­син, як і сама система розробки їх пріоритет­ності, багато в чому не відповідають вимогам епохи інформації і глобалізації. Як тут не згада­ти постулат видатного німецького мислителя Л. Фейєрбаха, а саме: «задля створення нового треба бути абсолютно заперечливим».

Висновок може бути таким: участь вітчизня­ної наукової спільноти у стратегічному аналізі й формуванні концептуальних засад зов­нішньої політики України, зокрема розробці відповідних програм і заходів дуже обмежена і не системна. Такий стан речей не збігається з інтересами держави яка позиціонує свою демо­кратичність та проголошує курс на європейсь­ку інтеграцію.

Для здійснення теоретичних і прикладних досліджень в галузі міжнародних систем і гло­бального розвитку необхідні спільні та добре скоординовані зусилля держави і наукової спільноти. Важливо, щоб їх результати врахо­вувало керівництво держави у проведенні зовнішньої політики. У протилежному випад­ку, можна опинитися у становищі країни, яка не має власного стратегічного бачення і тому змушена емпіричним шляхом пристосовува­тися до глобалізації, яка дає шанс на суспільний прогрес лише тим, хто може вико­ристовувати її переваги та долати негативні наслідки.

Література

1. US Foreign Policy Agenda. — 2002. — Vol. 7. — № 3.

2. Бжезинский 3. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство / Пер. с англ. — М.: Междунар. отношения, 2004.

3.    Україна — проблема ідентичності: людина, економіка, суспільство. — К.: Стилос, 2003.

4.    Украина — Россия: концептуальные основы гуманитарных отношений. — К.: Стилос, 2001.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту