![]() ![]() |
|
![]() |
РУБРИКИ |
№ 12/2005 | |
архів номерів
![]() |
США і глобалістські концепції єврейського етносуOлег ПОПОВ, Палестинський інформаційний центр Про єврейський суперетносРозкидані по всіх континентах єврейські ет-норелігійні громади за свою довгу історію сформували всесвітній культурно-релігійний суперетнос, створений і скріплений ідеологією і практикою іудаїзму, в надзвичайно організований «Ізраїль». Іудаїзм у «широкому» сенсі цього слова — це не тільки релігія, а й сукупність ідеологічних і соціальних структур і поведінкових норм, що забезпечують реалізацію «еволюційної стратегії групи», у цьому випадку — світового єврейського співтовариства [1; 2]. Мета цієї «стратегії» — виживання, відтворення й успішний розвиток єврейського релігійно-культурного етносу. Тут необхідно зауважити, що будь-яке людське об'єднання: сімейне, суспільне, політичне, соціальне, виробниче, релігійне, етнічне — приречене на зникнення, якщо воно не має «стратегії виживання і розвитку». Ті етнічні групи і держави, які не намагаються усвідомити, сформулювати, як свою «національну ідею» сенс свого існування і виробити ідеологічні і соціальні механізми свого відтворення — приречені на зникнення. Ус я історія людства — є історія не тільки соціальних процесів і конфліктів, зміни різних державних устроїв, технологічного прогресу, розвитку мистецтв, а й виникнення і зникнення етносів і народів. Існує «стратегія розвитку» японського етно-су-цивілізації, китайського, навіть циганського. Кожна ця стратегія відтворює в постійно змінних умовах унікальний етнос — японський, китайський, циганський... Що ж стосується єврейського етносу, то він теж унікальний, і ця унікальність виявляється в його еволюційній стратегії розвитку, основні пункти якої такі:
Цієї «стратегії» єврейське співтовариство дотримується вже тривалий час. Її реалізація відбувалася експериментально, тобто методом історичних проб і помилок, через корекцію ідеології іудаїзму, модифікацію системи мір і структур, що забезпечують виживання, відтворення й успішний розвиток єврейського релігійно-культурного етносу. Результатом цієї стратегії стало утворення єврейського суперетносу з унікальними характеристиками; деякі з них, які стосуються теми цієї статті, наводимо нижче:
За останні десятиліття до цих «традиційних» рис єврейського етносу і психологічних установок його членів додалися нові [3]:
Нові психологічні установки більшості членів єврейських громад Європи й Америки сприяли (порівняно, скажім, з тим, як було 70–80 років тому) консолідації єврейських громад у всіх країнах розсіювання. Різко зросла і причетність єврейської діаспори (включаючи російську), до «Ізраїлю», а також до Сполучених Штатів Америки як до гаранта безпеки сіоністського утворення і всього єврейського світового співтовариства. Отже, єврейський етнос, який, не маючи своєї Батьківщини і своєї «землі», внаслідок тривалого історичного процесу сформувався у глобальну всесвітню релігійно-етнічну громаду, членам якої характерна як племінна, гіперетноцент-ристська, так і космополітична психологія [1; 3; 4]. Через цю обставину єврейська діаспора має соціально-психологічні риси, що роблять її досить сприйнятливою до різноманітних гло-балістських доктрин і проектів. Тому єврейський культурно-релігійний етнос — це потенційний «об'єкт» і «інструмент» для реалізації гло-балістських «проектів», зокрема «визвольних», які обіцяють єврею, який живе в галуті, всесвітню «батьківщину», де він не втратив би ні своєї єврейської ідентичності, ні «єврейського світу» [2]. В одній з попередніх робіт ми довели, що марксистська глобалістська доктрина світової комуністичної революції має корені також у реформістському іудаїзмі [5]. У цій роботі мова йтиме про двох інших «дочок» універсалістської Освіти: «старшу» — ідеологію космополітичного лібералізму, яку нині «визнає» значна частина єврейського етносу Європи, Росії, «Ізраїлю» і Північної Америки, і «молодшу» — ідеологію і практику «неоконсерватизму». Цей плід — синтез трьох ідеологій: космополітичного марксизму, сіонізму і реформістського іудаїзму. У статті наведені приклади того, як «універсалізація» і «приватизація» лібералами і неоконсерваторами категорій «демократія», «права людини» тощо, використовуються для реалізації ге-гемоністських планів транснаціональних політичних і фінансових еліт і структур, насамперед, єврейських. Спершу дамо визначення таким важливим, але не завжди однозначним термінам, як інтернаціоналізм, космополітизм, націоналізм і лібералізм — національний і космополітичний. Інтернаціоналізм і космополітизмЯк випливає із семантики самого слова, інтернаціоналізм передбачає наявність багатьох націй, так само як і їхню ідеологію націоналізму, евфемізмом якого є слово патріотизм, і аж ніяк не етноцентризм, і, тим паче, не шовінізм. Інтернаціоналізм визнає суверенність націй і разом з цим — «легітимність» націоналізму як ідеології нації, що вважає свої національні інтереси пріоритетними і важливішими, ніж національні інтереси інших націй. Космополітичний світогляд «мириться» з існуванням національних інтересів, однак ставить нації в становище вічно підозрюваних у «національному егоїзмі» і категорично «заперечує» проти утвердження їхнього пріоритету над якимись загальними «загальнолюдськими» інтересами. Ця удавана схоластична дискусія має цілком практичний додаток: у результаті дискредитації національних інтересів тієї або іншої нації, космополіти підмінюють їх («заміщають») інтересами іншої нації або навіть етнічної меншості, яка виступає під «прапором» універсалізму. Інтернаціоналізм — ідеологія і практика рівноправного співробітництва суверенних націй, а місцем («полем») такого співробітництва є міжнародні (тобто міжнаціональні) організації й інститути, як от Організація Об'єднаних Націй (ООН), створені для вирішення спільних проблем держав, які входять в ООН. І формулювання проблем, і їхнє рішення, відповідно до Статуту ООН, повинне відбуватися лише на основі абсолютного суверенітету кожної держави які входять в ООН, і націй, що утворюють ці держави. Космополітизм — «наднаціональна» ідеологія, відповідно до якої вся наша планета представлена як загальна і єдина «квазівітчизна», що має свої власні цінності й інтереси, які космополіти іменують загальнолюдськими й універсальними, і які мають пріоритет над «місцевими», національними цінностями й інтересами. З погляду космополітичної ідеології, ООН є інструментом такої «квазівітчизни» — наднаціональний (а не міжнаціональний!) інститут, рішення якого є обов'язковими для всіх націй, що входять в ООН (і виключених, як це було з Югославією), навіть якщо вони (в особі того, хто представляє націю держави) не згодні з цим рішенням. Що ж стосується «спільних загальнолюдських» цінностей і інтересів, то в реальному житті ідеологи космополітизму або «створюють» їх, або «віднаходять» в існуючих або минулих цивілізаціях і культурах, залежно від своїх пріоритетів. Сучасні євроцентристи-ліберали, відповідно до традиції Освіти виходять із основного поняття «прогрес», яке означає насамперед прогрес у сфері індивідуальних прав і свобод. Відповідно до цього підходу, вони будують ланцюг «акумулювання» загальнолюдських цінностей по лінії «Іудея — Еллада — Рим — Західна Європа — США» [4]. Для них Візантія і Китай, Японія й Індія, Росія і мусульманський світ перебувають поза «основною лінією прогресу» і є лише «сировинним ресурсом», з якого вони в міру потреби видирають цінності, що сподобалися їм і наділяють їх «загальнолюдською» значимістю і легітимністю. Відповідно до своєї фундаментальної установки на «планетарність», космополітичний світогляд трактує національне й етнічне, як вторинне щодо «загальнолюдського». Так це було в ортодоксальному класичному марксизмі, де космополітичний світогляд найчастіше відмовлявся навіть враховувати етнічний і національний фактор у розгляді соціальних, політичних і економічних явищ. Космополітичність сучасних лібералів, зокрема і правозахисників, полягає у твердженні «універсальності» обраних ними «загальнолюдських» цінностей, які через перевірку виявляються західноєвропейськими (а в післявоєнні роки й американськими) цивільними і політичними правами. Відповідно до цієї установки, всім народам світу рано чи пізно «доведеться» прийняти європейські (американські) нібито «загальнолюдські» цінності і випливати шляхом «прогресу», як його розуміють європейські й американські ліберали. Водночас добре відомо, що спочатку, від виникнення, європейський лібералізм виходив з моральної основи, закладеної в християнстві, який є «етнокультурною» рівністю усіх народів перед Богом («У Христі немає ні елліна, ні іудея»). Ця християнська «аксіома», очевидно, суперечить «приватизації» загальності й універсальності, що роблять сучасні ліберали, ототожнюючи дану Господом свободу розрізняти Добро і Зло з політичними категоріями волі і «прав людини», які вони трактують у дусі дехристиянізованої Освіти. Лібералізм національний і космополітичнийЯк відомо, класичний лібералізм створили у XVII — XVIII столітті протестантські філософи Західної Європи як політичну, юридичну й економічну основу для антистанової й антифеодальної «революційної» ідеології «вільної людини». Основним соціальним «замовником» була національна французька (англійська, голландська) буржуазія. А єврейська буржуазія лише «приєдналася» до національної буржуазії, оскільки її економічній діяльності суттєво заважали обмеження «позаекономічного» характеру, характерні для середньовічної держави. Між «національним» (англійським, голландським та ін.) і «єврейським» лібералізмом була (й існує) істотна різниця, яка, однак, не відразу виявилася. По-перше, для французів (англійців, голландців) економічний і політичний лібералізм мав своєю підставою і моральним виправданням національну християнську релігію, у якій ні «ні елліна, ні іудея». По-друге, економічна основа європейського лібералізму «корінних» етнічних груп (французів, англійців) базувалася на продуктивній праці. По-третє, європейський лібералізм був ідеологією французької (голландської, англійської) нації з практично етнічно ОДНОРІДНИМ населенням (у нашому контексті незначні відмінності в культурі, традиціях, релігії між англійцями і шотландцями, французами і бретонцями не мають значення). Отже, європейський лібералізм був «проектом» для християнської гомогенної нації, але аж ніяк не для азіатських, африканських і інших неєвропейських, нехристиянських цивілізацій. А єврейський лібералізм мав зовсім інші підстави. По-перше, іншу економічну єврейську «основу»: банківська справа, кредитування, лихварство, торгівля [6]. Цей вид економічної активності — безнаціональний, тому що не «прив'язаний» до реального виробництва, розташованого на національному ґрунті, землі французів, англійців, голландців, а має справу з без-, над- і між-національним «товаром» — грішми. По-друге, для єврея-іудея, як у Середньовіччі в гетто, так і в Новий час (епоха Освіти), країна його проживання не була Батьківщиною в «основному» і релігійному змісті цього слова. Як ми зазначали на початку цієї статті, євреї усю земну кулю представляли якоюсь «потенційною Батьківщиною», оскільки реальної Батьківщини в євреїв не було. Відповідно, ідеологію лібералізму від моменту її виникнення євреї розуміли як космополітичну, а не національну. Через різне тлумачення лібералізму, його «застосування» і «використання» різне в єврея-банкіра і буржуа. Для капіталіста-француза лібералізм, що апелює до «позасоціального» інди-віда-француза і не передбачає соціальних і класових розходжень, був зручний, як кажуть марксисти і соціалісти, для «замазування» різниці в економічному становищі й освітньому та культурному рівні француза-капіталіста і француза-робітника. А для єврея-банкіра, єврея-лихваря ідеологія лібералізму, що апелює до якогось абстрактного «надетнічного» громадянина Франції, зручна тим, що вона «ігнорує» реальну різницю, яка існує між християнськими і єврейським релігійно-етнічними співтовариствами. Упродовж усієї своєї історії єврейські релігійно-етнічні громади постійно перебували в конкуренції з «сусідським» етносом, який проживав на тій самій території. Цей відомий в історичній і соціологічній науці феномен є «секретом» лише для тих, хто ігнорує не тільки відмінності етносів, а й ту обставину, що конкуренція і конфлікти між громадами були і залишаються не менш важливим і істотним «мотором» історичного процесу, ніж соціальні і релігійні протиріччя і конфлікти. Суб'єктами у цих конфліктах є не члени громади, як «автономні» від громади індивідууми, які захищають свої особисті інтереси, як це намагається представити ліберальна ідеологія, а сама етнічна громада. Історичний досвід переконує, що в цій конкуренції перемагають ті громади, де велика згуртованість і готовність пожертвувати інтересами членів громади заради досягнення спільної мети. Де домінує «спільний» інтерес, і де індивідуальний, приватний інтерес підпорядкований інтересу всієї громади як цілого. У випадку з єврейською глобалістською цивілізацією цей спільний інтерес виходить за межі місцевої громади і поширюється на цілу планету. Неважко зрозуміти, що реалізація європейських ліберальних ідей на основі «універсальних» прав і свобод абстрактного позаетнічного індивіда в суспільстві з етнічними групами, які мають різні цілі, поведінкові установки, мораль, становище до іноплемінника, до своєї громади і навіть до країни проживання — цілковита утопія. Вона можлива лише в гомогенному соціально й етнічно однорідному суспільстві, де немає ні класової (соціальної), ні етнічної різниці. А реальному суспільству, яке складається з різних етнічних груп, формально рівноправне, але насправді неоднакове (через культурно-цивілізаційну відмінність) становище етнічних груп і їхніх членів зводить ліберальну ідеологію «прав абстрактного індивіда» до рівня пропагандистського гасла. Фактично, під прикриттям декларативних законів про однакові права людини під акомпанемент криків і заклинань, що нібито «байдуже, якої національності олігархи, з кого складалося керівництво ГУЛАГу, хто власники і менеджери засобів масової інформації», — найбільш організовані і напористі ті етнічні групи, які володіють високим рівнем самоідентифікації, згуртованості і взаємної підтримки, домагаються найкращих результатів у тих сферах держави, суспільства і бізнесу, які вони вважають для себе вигідними і пріоритетними. А російські й інші захисники прав «людини без національності» є «агентами впливу» цих етнічних груп, незалежно від того, усвідомлюють вони це чи ні. Як переконує новітня історія Європи, Росії й Америки, інтереси місцевих єврейських громад далеко не завжди збігаються з інтересами переважної більшості населення російського, угорського, німецького, американського... Ці «розбіжності» не тільки вплинули на внутрішню і зовнішню політику держав зі значною часткою єврейського населення (Росія, США, Німеччина, Угорщина й ін.), а й спричинили конфлікти і навіть революції в цих країнах, які кардинально вплинули на долю всього людства. Про чотири «шляхи» вирішення «єврейського питання»Із фактичним зникненням до середини XX століття єврейського робітничого класу, євреї «втратили» класову основу для появи в них почуття соціальної солідарності і соціальної справедливості. Проте залишався ґрунт для поза-соціальної, релігійно-племінної солідарності. Цим ґрунтом завжди були «етнічний» іудаїзм і єврейський секуляризований гіперетноцент-ризм, що розвинувся у процесі еволюції єврейської релігійно-етнічної групи, про що ми писали раніше [2]. Починаючи з XVIII століття, із вступом єврейських громад до європейського співтовариства і залучення єврейських інтелектуалів до раціоналістичної й універсалістської Освіти, єврейські мислителі і суспільні діячі шукали різних шляхів вирішення споконвічної «єврейської проблеми». Про один «шлях» — комуністич-но-глобалістський — ми вже писали [4; 7]. Як довели перші роки після Жовтневого перевороту, спроба єврейських більшовиків і їхніх росіян, українських і інших «гойських» соратників нав'язати російській православній у своїй основі цивілізації чужу для неї соціально-економічну і політичну систему, не була успішною і відкинула політичну і соціально-економічну структуру Росії далеко назад. Збанкрутілий ленінсько-троцькістський космополітичний режим змінив «національно-орієнтований» сталінський режим, який був змушений повернутися на рейки відновлення російської держави, хоча і під марксистськими прапорами. Спроби поширити «комуністичні» революції за межі Росії призвели до небаченого раніше росту юдофобства й антисемітизму в багатьох країнах Європи, насамперед там, де були зроблені спроби «комуністичного перевороту» — у Німеччині, Угорщині. Наслідки спроб «роздути пожежу світової революції» обернулися для європейського єврейства катастрофою. Цілком терпимі до євреїв ще кілька десятиліть тому німці, литовці, латиші, угорці раптом стали добровільними виконавцями організованого нацистами геноциду єврейського народу. Інше вирішення єврейської проблеми — сіонізм, було пов'язане з імміграцією євреїв у Палестину, розпаленням там російськими євреями єврейського релігійно-етнічного вогнища. Існує багато фактів, які свідчать про те, що марксисти, зокрема і росіяни, радянські більшовики, не тільки співчутливо ставилися до ідеї і практики сіонізму, яка мала спочатку яскраво виражений соціалістичний (і навіть комуністичний — кібутці) характер, а й сприяли заселенню Палестини євреями. Нині сіонізм — це не тільки ідеологія і практика «репатріації» євреїв в Ізраїль, а й світогляд, який «потребує» від євреїв безумовної підтримки Ізраїлю, лобіювання його інтересів у парламентах європейських і північно-американськ країн. Сіонізм, що був на початку XX століття марґінальною політичною і частково релігійною течією східно-європейської єврейської молоді, перетворився до кінця XX століття у світогляд переважної більшості європейського й американського єврейства. Третє вирішення єврейської проблеми — у «глобальних» ліберально-космополітичних планах «демократії свободи»; воно походить від єврейських гілок німецької соціал-демократії і лібералізму XIX століття. Суть його — у створенні всесвітньої наддержавної структури, що функціонує на ліберальних принципах «свободи, миру, універсальності і спільності прав людини». Ця структура включала б усі країни Земної кулі на «добровільних» началах, однак її контролювали б «демократичні держави», йдеться про держави Західної Європи й Америки, насамперед Сполучені Штати Америки. Вибір єврейським співтовариством Сполучених Штатів як «землі обітованої» і лідера «вільного світу» був «зроблений» не відразу і далеко не всіма євреями:
І лише невелика частина американських євреїв, переважно з фінансової сфери, зв'язана родинними узами зі своїми одноплемінниками-банкірами в Європі і тому «мисляча глобально», розгледіла в Сполучених Штатах унікальний «інструмент», який можна використовувати для вирішення єврейської проблеми, причому у «світовому масштабі». Для цього були не тільки «військово-політичні» й економічні умови, а й культурно-релігійні підстави. Зазначимо деякі з них:
Були, зрозуміло, і соціальні причини звернути увагу на США. Багаті американські євреї, які скептично дивилися на комуністичний і анти-капіталістичний експеримент, який провели у Росії їхні одноплемінники-більшовики, шукали іншого способу вирішення вікової «єврейської проблеми». Як потрібно членам глобальної космополітичної діаспори, єврейські фінансові магнати бажали б вирішити її в «світовому масштабі», але без «експропріації» і руйнівних «революцій». І кращого «знаряддя» для успішного вирішення цієї проблеми, ніж США, — вони навряд чи могли б знайти. Так що не випадково, як зазначав О. С. Панарін, «значна» частина американського єврейства вже на початку XX століття «зробила ставку» на США [4]. І нарешті, наприкінці XX століття, у США, в середовищі колишніх активістів троцькістських комуністичних партій «викристалізувалося» ще одне, четверте і теж «глобалістське» вирішення єврейської проблеми, що стало основною характеристикою єврейської інтелектуальної і політичної течії, яка одержала назву «неоконсерватизм». Цю назву придумав «батько» цієї течії, активіст молодіжних троцькістських організацій кінця 30-х — початку 40-х років Ірвінг Крістол (Irving Kristol). Про неоконсерватизм написано багато серйозних і глибоких статей і книг, тому я не буду втомлювати читачів обговоренням робіт фахівців із неоконсерватизму і згадаю лише кілька останніх публікацій на цю тему: робота Кевіна МакДональ-да (Kevin MacDonald) [1; 3] і статті Майкла Лінда (Michael Lind) [9] і Віри Генісаретської [10]. Що ж стосується детального аналізу цієї інтелектуальної і політичної течії, то обмежуся лише вказівкою на ті його політичні аспекти, які, безумовно, визначають неоконсерватизм як єврейський рух, причому, як радикальний та експансіоністський. Найпереконливішим аргументом на користь «єврейського характеру» неоконсерватизму може бути та обставина, що зовнішньополітична доктрина неоконсерватизму базується на безумовній пріоритетності зовнішньополітичної і стратегічної безпеки «Ізраїлю». Забезпечується це утвердженням світового гегемонізму Сполучених Штатів Америки і встановленням їхнього безпосереднього керівництва усім іншим світом у формі т. зв. «благодійної імперії» з військово-політичним, культурним і економічним центром у США [11]. Варто підкреслити, що цю течію єврейської політичної думки часто ототожнюють із традиційним сіонізмом як політикою і практикою колонізації євреями Палестини, що призводить до плутанини понять і викликає у читачів асоціацію неоконсерватизму з горезвісною «змовою сіонських мудреців». Від марксизму до лібералізмуДесятиліттями світове єврейство і його міжнародні організації «не зауважували» ні фізичного знищення православного духівництва, ні геноциду козацтва, ні насильницької колективізації, що супроводжувалася депортацією сотень тисяч родин, ні голоду на Україні і Північному Кавказі, ні навіть гучних політичних процесів другої половини 30-х років. Не було, зрозуміло, і дорікань на адресу радянської держави і його керівництва під час Другої світової війни, коли радянська влада рятувала від знищення сотні тисяч євреїв, евакуювавши їх з територій, зайнятих нацистами. Словом, аж до кінця 40-х років XX століття єврейська громадськість Заходу ні не критикувала, ні тим більше не звинувачувала більшовицький режим. Однак, після Другої світової війни ситуація змінилася. Вже наприкінці 30-х років, після успішної реалізації «Нового Договору» (New Deal) президента США Ф. Д. Рузвельта, який призвів до різкого підвищення рівня життя в країні, ліквідації убогості і безробіття, і серед єврейського населення, марксисти і соціалісти США заговорили про «реалізацію в США основних соціалістичних вимог» (ген. секретар компартії США Ерл Браудер). Післявоєнний підйом економіки в країнах Західної Європи, Північної Америки, Аргентини, Мексики призвів до якісної зміни соціального статусу єврейських «мас» у цих країнах: практично зник єврейський робітничий клас. А до 60-х років XX століття єврейські громади країн Заходу стали, мабуть, найзаможнішими серед релігійно-етнічних громад США, Англії, Франції, Мексики, Бразилії, Аргентини. Відповідно, «демократія рівності» комуністичної ідеології стала не тільки далекою для «обуржуазнених» євреїв Європи і Північної Америки, а й соціально небезпечною. Звідси — стрімке падіння впливу на євреїв комуністичних ідей і партій, зокрема космополітично-троцькістських. З іншого боку, масове фізичне винищування євреїв німецькими націонал-соціалістами і їхніми поплічниками в країнах Європи, спричинене значною мірою ставленням до євреїв як до агентів Комінтерну, стимулювало єврейську думку на пошуки іншого, «не комуністичного» рішення «єврейського питання» у глобальному масштабі. До цього їх спонукало також розчарування у «світовому комуністичному проекті», який призвів не до «всесвітньої держави», очолюваної Комінтерном Зинов’єва-П’ятницького-Лозовського, а до сталінської національної держави, очолюваної аж ніяк неєвреями. Однак до кінця 40-х років рішення шукали не стільки для євреїв-пролетарів, яких ставало щоразу менше, скільки для євреїв-бізнесменів, євреїв-фінансистів, євреїв-професорів, євреїв-журналістів. Тобто для таких соціальних груп, де успіху і добробуту досягали не в результаті професійної/класової солідарності, а завдяки індивідуальним зусиллям. Саме для таких соціальних прошарків більше підходить класичний індивідуалістичний лібералізм як ідеологія власника і буржуа. Перелічимо основні причини, що вплинули на відхід світового єврейства від космополітичного марксизму-соціалізму і його перехід до лібералізму:
До середини XX століття американська і європейська єврейська інтелектуальна еліта і керівництво єврейських міжнародних і національних організацій перейшло від одного космополітичного проекту (комуністичного), до іншого — ліберального. Провідними теоретиками лібералізму середини XX століття стали єврейські філософи Анрі Берґсон (Henri Bergson), Карл Поппер (Karl Popper), Ханна Арендт (Hannah Arendt), Еріх Фромм (Erich Fromm), Макс Хоркхаймер (Max Horkheimer), Теодор В. Адорно (Theodore В. Adorno), Ісайа Берлін (Isaiah Berlin), Даніель Левінсон (Daniel Levinson). Tе, що усі вони більшою чи меншою мірою симпатизували ідеї сіонізму, не тільки не змінює суті справи, а й підкреслює «специфічність» єврейського лібералізму, як космополітичного, на відміну від лібералізму «національного» (французького, німецького, російського). Ще раз наголосимо, що, будучи «дітьми» Освіти, марксівський комунізм і лібералізм XIX століття є не тільки «універсалістськими» ідеологіями, а й глобалістськими космополітичними доктринами. Обидві ідеології — результат «впровадження» у маси постулатів, за якими або «у пролетаря немає Батьківщини» (марксизм), або «права людини — це загальні, універсальні і фундаментальні категорії» (лібералізм). Для людей, які поділяють ці ідеології, Батьківщиною є не стільки країна їхніх предків, де вони виросли і виховалися, а... уся Земна куля. А «культурною Батьківщиною» — значною мірою дехристи-янізована американська цивілізація. Очевидно, вирішальною причиною анти-соціалістичної орієнтації переважної більшості російських євреїв, як, утім, також євреїв європейських і північно-американських держав, став високий соціальний статус і економічне становище євреїв у цих країнах, серед яких робітників практично не було. Ті соціальні, економічні і «цивільні» умови, що зумовили в минулому симпатії євреїв до марксистської і, загалом, до соціалістичної теорії і рухів — зникли. В усьому світі євреї стали чи не найбагатшою, політично могутньою і впливовою етнічною групою, яка чинить вирішальний вплив на політику провідних країн Заходу. Повною мірою це стосується США, де євреї посіли вагомі позиції в економічній, фінансовій, академічній, юридичній сферах, у засобах масової інформації і навіть у державних структурах. І нині вже не Радянський Союз є тією країною, на яку «поставили» євреї, а Сполучені Штати Америки. Ліга Націй і ООНПерша спроба «залучити» універсалістський лібералізм для вирішення глобалістських єврейських проблем зробили єврейські банкіри США і Європи наприкінці Першої світової війни. Вона досить детально проаналізована у фундаментальному дослідженні Н. О. Нароч-ницької «Росія і росіяни у світовій історії». Автор наголошує: «До початку XX століття у США сформувався центр фінансових інтересів», пов'язаний з європейським фінансовим середовищем. «І ті, і інші прагнули до повної лібералізації суспільних відносин у Європі, тому результат світової сутички... обіцяв за умови вмілого використання війни лідерство у світовій ідеології і політиці з одночасним набуттям фінансових важелів для її контролювання» [12]. Сформована до того часу міжнародна «мережа» єврейського фінансового капіталу складалася з банкірських родин США і Європи, що поріднилися: Шифів, Варбургів, Ротшильдів [13;14]. Ця група мала найсильніший вплив на оточення президента США В. Вільсона, зокрема через його радника Едварда Манделя Хауза (Edward Mandel House), сина плантатора з Півдня Томаса Хауза, фінансового представника родини Ротшильдів у США. Саме Едвард М. Хауз і інший радник президента Вудро Вільсона банкір Бернард М. Барух (Bernard Marines Baruch) розробили програму Ліги Націй з 14 пунктів, відому також, як «доктрина Вільсона». (Саме тоді Е. Хауз разом із групою єврейських банкірів США, Німеччини, Швеції і Голландії створив 30 травня 1919 року у паризькому готелі «Мажестік» Інститут Міжнародних Справ, який у 1921 році був перейменований на американську Раду з міжнародних відносин — Council on Foreign Relations). У цих 14 пунктах американські інтереси вперше були потрак-товані як «загальні й універсальні». Як пише Н. О. Нарочницька, у цих пунктах відбулося «ототожнення власних інтересів США з морально-етичними канонами універсуму» [12]. Так було започатковано використання ліберальної — універсалістської і глобалістської ідеології як «ідеальної» для зовсім не універ-салістських імперських цілей наднаціональної фінансової олігархії, як правило, єврейського походження. Однак перша спроба нав'язати американській нації неамериканські «ненаціональні» цілі не вдалася. 1919 року Конгрес США обговорив Версальський договір, розгледів у ньому специфічні інтереси єврейських банкірів, що не збігаються з інтересами переважної більшості американських народів, і не схвалив його. З тих самих причин американський Конгрес того ж 1919 року відмовився ратифікувати вступ США до Ліги Націй. Це сталося лише 1936 року, коли в Німеччині до влади прийшли нацисти, які розпочали в країні активну антиєврейськую кампанію, що привернула до себе увагу американської єврейської громади. До того часу значення і роль єврейського фінансового капіталу в економіці і політичному житті США істотно зросли, а значну частину американської центральної преси, радіо- і кіноіндустрії вже контролювали євреї. Вони також у федеральних органах влади — адміністрації президента, Верховному суді, Конгресі США. До кінця 30-х років в уряд президента Франкліна Делано Рузвельта входили не тільки радники-євреї (серед них «незмінний» радник американських президентів Бернард Ба-рух), а й міністри: міністр (секретар) фінансів і майбутній радник президента Гаррі Трумена, з національної безпеки Генрі Моргентау-мол. (Henry Morgenthau, Jr.), міністри Герберт Леман (Herbert Lehman), Девід Найлс (David Niles), Са-муель Розенберг (Samuel Rosenberg), Морріс Ернст (Morris Ernst), Роберт Натан (Robert Nathan). Широкомасштабна й активна кампанія за участь США у Другої світовій війні на стороні країн антигітлерівської коаліції, почата наприкінці 30-х років єврейськими організаціями, не мала б успіху в «ізоляціоністських» Сполучених Штатах, коли б не могутня підтримка одноплемінників в адміністрації президента США. Завдяки участі у Другій світовій війні, американська держава стала однією з чотирьох держав-пере-можниць, а «союз» політичної (в основному протестантської) еліти і єврейського фінансового, академічного, медійного і культурного середовища — одержав можливість запровадження в життя «глобалістської» стратегії і створення структур всесвітньої наднаціональної організації. Як свідчить у своїй книзі Н. О. Нарочницька, від початку війни американська Рада з міжнародних відносин (Council on Foreign Relations) почала розробку структури всесвітньої організації, яка б не тільки включила в себе всі колишні функції Ліги Націй, а й одержала б унікальні повноваження, що обмежують суверенітети національних держав [12]. Однак американським і британським представникам не вдалося на нараді в Думбартоні (осінь 1944 року) «вмовити» радянську делегацію на створення світового уряду, обмеживши прерогативи ООН лише виконанням рішення суверенних держав, на чому наполягала радянська делегація, даючи особливі переваги лише державам четвірки країн-переможниць [12]. Одразу після закінчення війни, коли виникло запитання про контроль над ядерною зброєю, американська сторона — Бернард Барух і Давид Лілієнталь (David Lilienthal), брат тодішнього голови Комісії США з ядерної енергії Альфреда Лілієнталя (Alfred Lilienthal) — розробила проект, за яким ООН одержала б «ексклюзивне» право на розробку і використання ядерної зброї. Цей проект був представлений наприкінці 1946 року Й. В. Сталіну всесвітньовідомим вченим Бертраном Расселом. От що писав у ті дні цей нібито «друг радянського народу»: «Якщо Росія прийме його (договір. — О. П.) добровільно — це буде чудово. Якщо ні, то варто натиснути на “ведмедя”, навіть якщо доведеться піти на ризик війни...» [15]. Однак Сталін відхилив цю пропозицію, не безпідставно побоюючись, що монополізація володінням і використанням ядерної зброї Організацією Об'єднаних Націй, де тоді цілком домінували союзники і сателіти США, підпорядкує СРСР Сполученим Штатам. Треба сказати, що багато прихильників обмеження суверенітету національних держав, як автор Загальної Декларації прав людини французький єврей Рене Кассін (Rene Cassin), або борець проти ядерної загрози американський фізик Альфред Лілієнталь щиро вважали, що створення «світового» уряду сприятиме зменшенню імовірності ядерної війни, запобіганню геноциду й інших антигуманних наслідків «національної роздробленості». Альфред Лілієнталь став згодом одним із найрізкіших критиків сіонізму й експансіоністської політики «Ізраїлю» на Близькому Сході. Ліберали, серед яких відсоток євреїв був надзвичайно високий, наполягали на верховенстві міжнародних законів і угод, як от Міжнародні Пакти про Цивільні і Політичні права, Загальна Декларація прав людини. Вони також підтримували тезу про обмежений суверенітет національних держав і про пріоритет прав людини над правом держави і нації. Зрештою, ця теза розвинулась у т. зв. «гуманітарні інтервенції» — в Югославії, Східному Тиморі, С’єрра-Ліоне. У 60-70-і роки «демократичні» адміністрації США, де першу скрипку в дипломатії грали ліберальні юристи-міжнародники єврейського походження Артур Гольдберг (Arthur Goldberg), Джером Шестак (Jerome Shestack), Мортон Галь-перін (Morton Halperin), Леслі Гелб (Lesley Gelb) домоглися прийняття Генеральною асамблеєю Організації Об'єднаних Націй резолюції, яка легітимізує принцип верховенства резолюцій ООН над законами і рішеннями, прийнятими національними законодавчими інститутами. Тим самим ООН здобула статус наднаціональної структури, що має найвищу законотворчу силу, обмежуючи тим самим суверенітет національних держав. 1975 року на нараді глав європейських держав, США і Канади в Хельсінкі було підписано Хельсінську Угоду, відповідно до якої всі держави, які її підписали, включаючи СРСР, зобов'язані дотримуватись прав людини в тому трактуванні, в якому вони були записані в Загальній декларації прав людини. Цим актом радянське керівництво легалізувало «перетворення» проблеми прав людини з внутрішньодержавної юридичної і політичної категорії в міждержавну і наднаціональну. А міжнародним організаціям ООН і ОБСЄ було надано статус всесвітніх наддержавних структур, які одержали легальне право втручатися в справи інших держав під приводом захисту прав людини. І хоча до прямого використання ООН як інструменту для зміни внутрішнього політичного устрою країн, ворожих США, справа тоді не дійшла, ліберально-космополітична ідея про пріоритет «загальнолюдських цінностей» міцно завоювала серця і голови радянської інтелігенції, зокрема і частину правлячої «комуністичної» еліти. Тому невипадковим було проголошення в середині 80-х років минулого століття М. С. Горбачовим тез про «єдиний світ», про «нове мислення» і інші утопії ліберально-космополітичної гло-балістської свідомості. Перманентна світова ліберальна революціяНаприкінці 40-х років XX століття група американських євреїв, які були перед Другою світовою війною активістами і навіть ідеологами інтернаціоналістських (троцькістських) комуністичних груп і партій, але відмовились від марксизму до кінця війни, — Ірвінг Крістол (Irving Kristol), Сідней Хук (Sidney Hook), Франк Мейєр (Frank Meyer), Натан Глезер (Nathan Glazer), Даніел Белл (Daniel Bell) — сформувала коаліцію інтелектуалів-антико-муністів і заснувала кілька суспільно-політичних антикомуністичних журналів. За підтримки і фінансування ЦРУ члени цієї групи розпочали ідеологічну війну з комунізмом, що уособлювався сталінським Радянським Союзом, зокрема пропаганду «універсалістських» ліберальних ідей, як от свобода утворення політичних партій, пріоритет свободи слова і зібрань, інтересів індивідуума над інтересами суспільними і навіть національними. Саме колишні комуністи-космополіти, а не традиціоналісти-консерватори і навіть не кейнсіанці-демократи були ініціаторами ідеологічної і пропагандистської війни проти СРСР, а нині — проти Росії. У чому причина такої «трансформації? Відповідь дали самі “ренегати”: комунізм для них був насамперед вирішенням «єврейського питання», а коли інтернаціональні комуністи переконалися, що реальний комунізм веде не до «Сполучених Штатів Земної кулі» із Троцьким або Лозовським на чолі, а до системи національних держав, де єврейську проблему вирішують зовсім не так, як цього їм хотілося, то зневірені в «реальному комунізмі» євреї-троцькісти стали найлютішими ворогами вчення, якому вони ще недавно поклонялися.
Ось так 1948 року невелика група євреїв-інте-лектуалів, інтернаціональних комуністів, що перетворилися в лібералів, почали підготовку до нової світової, цього разу ліберальної революції, що «звільнила» б євреїв (а заодно й інші народи) від «світового тоталітаризму-комунізму». Однак оплотом і «колискою» світової революції був уже не Радянський Союз, а Сполучені Штати Америки, найрозвинутіша в економічній, військовій і технологічній сферах країна нашої планети. Країна, де живе найчисленніша і найвпливовіша на Земній кулі єврейська громада, яка до середини XX століття посіла вирішальні позиції у вирішальних галузях американської нації — у владі, засобах масової інформації, академічному світі, юриспруденції, фінансовому й інвестиційному бізнесі. Рух, який нині називається «неоконсерватизмом», формувався кілька етапів. Його засновниками вважають членів т. зв. «нью-йоркської четвірки» — студенти гуманітарного факультету нью-йоркського City College, згадані вище Ірвінг Крістол, Даніел Белл, Натан Глейзер, а також соціолог Ірвінг Хоув (Irving Howe). Порвавши з троцькізмом, вони аж до кінця 60-х років перебували на «лівому» фланзі американського політичного спектру, співробітничали з троцькістами, прихильниками Макса Шахтмана, але активно брали участь лише в публіцистичній діяльності, публікуючи статті в лівих, але антикомуністичних і проєврейських журналах: Commentary і The National Interest. Події кінця 60-х і початку 70-х років (війна у В'єтнамі, перемога «Ізраїлю» у шестиденній війні з арабами 1967 року, боротьба радянських євреїв за «репатріацію» у «Ізраїль», підтримка радянським блоком арабських країн) «розбудили» єврейську національну свідомість і активізували єврейські рухи й організації в США. Але паралельно ці події розкололи американську єврейську політичну еліту приблизно на ті ж дві групи, що й усе американське суспільство: на ліберально-космополітичну і національно-консервативну. (Докладніше ці дві течії в американській політичній еліті описані в іншій роботі [16]). 1976 року відродився заснований ще в 1950 році т. зв. Комітет з існуючої небезпеки (Committee on Present Danger), очолюваний дипломатом єврейського походження Максом Кам-пельманом (Max Kampelman). У керівництво комітету ввійшло багато євреїв, які раніше були лівими і лібералами, і навіть комуністами-троцькістами — Ірвінг Крістол, Норман Подго-рец (Norman Podhoretz), Мідж Дектер (Midge Decter), Манні Муравчік (Manny Muravchik), Бен Ваттенберг (Ben Wattenberg). Саме в лавах цієї антирадянської «яструбиної» організації, яка вимагала безкомпромісної боротьби зі «світовим злом» — комунізмом, почалася співпраця колишніх «троцькістів» з Дональдом Рамсфельдом (Donald Rumsfeld), Річардом Чейні (Richard Cheney), Едуардом Роуні (Edward Rowny), Джи-ною Кіркпатрік (Jeane Kirkpatrick) (яка, до речі, також була в молодості активісткою троць-кістської організації Макса Шахтмана) і іншими «яструбами» неєврейського походження. Саме члени цієї організації стали ядром майбутнього неоконсервативного руху. (Кілька років назад CPD був знову «утворений», і в його лави ввійшли практично всі найвизначніші неокон-серватори). Тоді ж до неоконсерваторів («неоконів», як їх називають у США) приєдналися колишні радники сенатора-юдофіла і русофоба Генрі Джексона (Henry Jackson), автора відомої поправки Джек-сона-Веніка: учень і зять співробітника RAND Corp., стратег військової доктрини США Альберт Волстеттер, Річард Перл (Richard Perle) і історик, сіоніст і відвертий єврейський расист Бернард Льюіс (Bernard Lewis). Значний внесок в ідеологію і практику «неоліберального троцькізму», як іноді називають неоконсерватизм їхні «праві» критики — традиційні американські консерватори-традиці-оналісти — внесли ідеї, книги і лекції єврейсько-німецького філософа Лео Штрауса (Leo Strauss), який емігрував у США наприкінці 30-х років і потім викладав філософію в Чиказькому університеті. Штраус вчив своїх студентів, що існують дві різні «правди»: одна — для «звичайних» громадян, які не надто освічені і тому призначені бути «керованими», і інша — для «просвячених», освічених і тому «керуючими». Саме його студенти Піл Вулфовіц (Paul Wolfowitz), Елліот Аб-рамс (Elliot Abrams), Абрам Шульскі (Abram Shulsky), Джон Болтон (John Bolton) влилися в середині 70-х років у лави неоконсерваторів, а згодом, на початку XXI століття стали ядром ідеологічного оточення американського президента Дж. Буша-молодшого. У середині 80-х років у неоконсервативний рух влилася молода «революційна поросль» — колишній керівник американського комсомолу Майкл Ліден (Michael Leeden), члени троць-кістських і лівих молодіжних організацій 60-70-х років Стівен Шварц (Stephen Schwartz), Девід Горовіц (David Horowitz), Джошуа Муравчік (Joshua Muravchik). Тоді ж були «взяті» в адміністрацію Р. Рейгана, а потім Дж. Буша-старшого протеже Р. Перла і П. Вулфовіца «молоді» неоконсерватори, пов'язані з «ізраїльськими» спецслужбами, — Дуглас Фейт (Douglas Feith), Стефан Брієн (Stephen Bryen), Девід Вюрмсер (David Wurmser), Девід Фрум (David Frum). А до середини 90-х років серед неоконсерва-торів уже було багато відомих політологів і публіцистів, як от Лоренс Каплан (Lawrence Kaplan), Чарльз Краутхаммер (Charles Krauthammer), Іона Гольдберг (Jonah Goldberg). Словом, до початку XXI століття неоконсерва-тори мали вирішальний вплив у центрах влади, де формувалася американська зовнішня політика і приймаються стратегічні рішення: у Президентській Раді, Пентагоні, багатьох аналітичних центрах при ЦРУ; додамо, що неокони вже контролювали впливові, хоча формально неофіційні організації, як от Center for Security Policy, Committee on the Present Danger. Нині (2005 рік) неокони домінують у багатьох (якщо не в більшості) провідних мозкових центрах США: American Enterprise Institute, Hudson Foundation, Heritage Foundation, Project for New American Century. Вони практично витиснули лібералів із більшості основних американських єврейських організацій, зокрема з тих, які традиційно займалися лобіюванням інтересів єврейської громади і «Ізраїлю» у США — Jewish Institute for National Security Affairs, American «Israel» Public Affair Committee, Zionist Organization of America. Дуже показовою ілюстрацією «духовного» і організаційного зв'язку неоконсерваторів з лівацькими і троцькістськими організаціями є їхня вагома присутність у лівосоціалістичній організації «Соціал-демократи США». Ця організація, створена троцькістами в 70-х роках для проникнення в американський істеблішмент, і яка складається практично з одних євреїв, представляє на політичній арені США ліволіберальну еліту, що домінує у провідних американських університетах і значною мірою визначає освітню стратегію і політику Сполучених Штатів Америки. Ідея використовувати гегемоністські і месіанські традиції й наміри американського істеблішменту, особливо протестантського, для забезпечення безпеки «Ізраїлю» була вперше зрозуміло і чітко «озвучена» 1996 року групою єврейських політологів США і «Ізраїлю» у документі, призначеному для сіоністського уряду Біньяміна Нета-ньяху [17]. У ньому прямо і недвозначно проголошується «право» США і «Ізраїлю» втручатися у внутрішні справи інших країн, а також змінювати політичну систему тих держав, чия зовнішня політика є загрозою для «держави» «Ізраїль». За цим документом пішли інші, цього разу від групи «неоконів», які утворили комітет «Програма за нове американське сторіччя» (Project for New American Century), де автори закликали президента США скинути президентів Іраку і Югославії. Як відомо, ці заклики були «почуті», і в результаті «спільного проекту» неоконів і лібералів президент Югославії Слободан Мілошевіч був змушений у процесі організованого і проплаче-ного американцями путчу відмовитися від президентства, а президент Республіки Ірак Саддам Хусейн був скинутий внаслідок збройної агресії, вчиненої проти його країни Сполученими Штатами Америки. До кінця XX століття неоконсерватори остаточно викинули за борт фіговий листок універ-салістського лібералізму і відверто заявили про історичне і моральне право США бути гегемоном усього людства — «благодійною світовою імперією» [11]. Але лише на початку XXI століття, після відомих терактів у Нью-Йорку, єврейські неоконсерватори США змогли одержати від протестантського керівництва США карт-бланш на проведення «перманентної світової ліберальної революції», яку ведуть під американським прапором і від імені американського народу. Члени адміністрації президента Буша, неоконсерватори Піл Вулфовіц, Річард Перл, Дуглас Фейт, Елліот Абрамс, Л’юіс Ліббі (Lewis Libby) фактично очолили цю «революцію», ставши її ідеологами і її «мотором». Неоконсерватори відверто заявили, а американське керівництво почало виконувати стратегію радикально-екстремістського крила єврейської політичної думки, яка поєднала фундаментальні положення трьох її основних течій:
Неоконсерватори одержали політичну і стратегічну підтримку з боку т. зв. «євангелічних» християн США, серед яких всесвітньовідомі пастори Пат Робертсон (Pat Robertson) і Джеррі Фавел (Jerry Falwell). Після «інкорпорації» у правлячу американську еліту єврейської фінансової, медійної і академічної еліти, що додало домінуючій в США протестантській ідеології винятковості і вибраності рис єврейського архаїчного, фактично племінного расизму, американський месіанізм остаточно перетворився в ідеологію глобальних геополітичних перетворень і завоювання абсолютної світової влади. Нині процес глобалізації як встановлення всесвітнього контролю («Нового світового порядку») транснаціональною фінансово-політичною елітою йде швидкими темпами. Використовують різні стратегії і методи:
ВисновокМи загалом описали два основні напрямки сучасного глобалістського руху, що спирається насамперед на два головні «крила» єврейської діаспори: ліберально-космополітичне («меншовики») і неоконсервативне («більшовики») [16]. Ліберали-космополіти, зокрема також правозахисники (Human Rights Watch, суспільство «Меморіал», Хельсинські групи й ін.) апелюють до нібито загальних і «універсальних» цінностей, начебто свободи слова і самовираження, прав людини, демократії тощо, які вони представляють у ліберальному західному трактуванні. Це інструменти «демократичних» перетворень у «нерозвинених» або «тоталітарних» державах (Сербія, Ірак, Білорусія, Україна, Грузія та ін.), такими їх вважають міжнародні і наднаціональні інститути, як от ООН, ОБСЄ, Рада Європи, а навіть і НАТО. Політика США, на думку лібералів, повинна насамперед бути спрямована не на військове протистояння з «недемократичною» державою, не на створення там підпільних груп, які мають на меті скинення режиму, а на формування об'єктивних і суб'єктивних умов, необхідних для проведення наступних політичних змін у цій країні. Наприклад, у 70-80-і роки минулого століття важливою «суб'єктивною» умовою змін була, на думку лібералів, поступова зміна радянської юридичної практики відповідно до радянських законів і міжнародного законодавства, узгодження її із Загальною декларацією прав людини. Неоконсерватори оголошують «обраною» (історією або Богом) для перетворення світу «месіанську» націю-державу — Сполучені Штати Америки. Відповідно й інші країни нашої планети зобов'язані йти у фарватері США, а «непо-слушні» мають бути покарані у вигляді «революційного» впливу з боку країни-гегемона і її «союзників», тобто васалів. Як це робиться — було продемонстровано в Сербії, Іраку, Афганістані. Іноді обидва «крила» (ліберали-космополіти і інтервенціалісти-неоконсерватори) діють узгоджено. Так це було в Сербії, Грузії, Україні, Киргизстані — у плануванні, фінансуванні і навіть організації «оксамитово-кольорових» революцій і скиненні президента країни... Важко знайти краще підтвердження єдності мети всесвітніх «глобалізаторів-визволителів». Ця очевидна єдність мети, незважаючи на різні методи й ідеологічні «прикриття», виникає з загальних світоглядних основ обох рухів, як анти-християнських і антитрадиціоналістських. Обидва рухи месіанські, і мотивації їхніх головних ідеологів — чи то Джордж Сорос або Ірвінг Кріс-тол — це «звільнення нерозумного людства» і приведення його до «світлого кінця». Що ж стосується Росії і її народу, то російські громадяни з ліберально-космополітичними поглядами, як євреї, так і росіяни, повинні зробити свій вибір між транснаціональною космополітичною елітою, що стоїть за «ідеалістами-глобаліста-ми» і використовує єврейський суперетнос і Сполучені Штати Америки, їхню економіку, військову силу, людські ресурси як інструмент для досягнення своїх геополітичних цілей — і іншим людством, яке ця еліта вважає сировинним ресурсом.
* Друкується за: «Информационный проэкт ПОЛИТИКА», politika@pisem.net Література 1. MacDonald K. B., A People that Shall Dwell Alone: Judaism As a Group Evolutionary Strategy with Diaspora Peoples, Praeger, Westport, CT 1994. 2. Попов О. А. Универсальное и этническое в еврействе // www.pravosiavie.ru; www.pravaya.ru. 3. MacDonald К.В., Separation and its Discontents: Toward an Evolutionary Theory of Anti-Semitism, Praeger, Westport, 1998. 4. Панарин А. С. Искушение глобализмом. — М.: Русский национальный фонд, 2000. 5. Попов О. А. Еврейские корни марксизма // www.pravoslavie.ru; www.pravaya.ru. 6. W. Zombart. «The Jews and Modern Capitalism», Batoche Books, Kitchener, 2001. 7. Попов О. А. Еврейская мировая революция? // www.pravaya.ru. 8. Генисаретская В. Христианские сионисты// www.pravaya.ru. 9. Michael Bind. History News Network. 10. Генисаретская В. Неоконсерватизм в США // www.pravaya.ru. 11. R. Kagan and W. Kristol. Present Dangers: Crisis and Opportunity in American Foreign and Defense Policy, Encounter Books, 2000. 12. Нарочницкая Н. А. Россия и русские в мировой истории. — М.: Международные отношения, 2004. 13. Солженицын А. И. Двести лет вместе. Т. 2. — М.: Русский путь, 2002. 14. Шафаревич И. Р. Трехтысячелетняя загадка. — СПб.: Библиополис, 2002. 15. В. Russel. The Atomic Bomb and the Prevention of War, Bulletin of the Atomic Scientists, October, 1946. 16. Попов О. А. Human Rights Watch как политический инструмент либерально-космополитической элиты США // Москва. — 2004. — № 8 (www.moskvam.ru); Альманах «Лебедь» (www.lebed.com) 17. Richard Perle, James Colbert, Charles Fairbanks, Jr., Douglas Feith, Robert Loewenberg, Jonathan Torop, David Wurmser, Meyrav Wurmser, «A Clean Break: A New Strategy for Securing the Realm», 8 July 1996. |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |