головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 12/2005 
Персонал № 12/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Смотрите подробности bosch посудомоечная машина здесь.
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







США і глобалістські концепції єврейського етносу

Oлег ПОПОВ,
Палестинський інформаційний центр

Про єврейський суперетнос

Розкидані по всіх континентах єврейські ет-норелігійні громади за свою довгу історію сформували всесвітній культурно-релігійний суперетнос, створений і скріплений ідеологією і практикою іудаїзму, в надзвичайно організо­ваний «Ізраїль».

Іудаїзм у «широкому» сенсі цього слова — це не тільки релігія, а й сукупність ідеологічних і соціальних структур і поведінкових норм, що забезпечують реалізацію «еволюційної стра­тегії групи», у цьому випадку — світового єврейського співтовариства [1; 2]. Мета цієї «стратегії» — виживання, відтворення й успішний розвиток єврейського релігійно-культурного етносу.

Тут необхідно зауважити, що будь-яке людське об'єднання: сімейне, суспільне, політичне, соціальне, виробниче, релігійне, етнічне — приречене на зникнення, якщо воно не має «стратегії виживання і розвитку». Ті етнічні групи і держави, які не намагаються усвідомити, сформулювати, як свою «наці­ональну ідею» сенс свого існування і виробити ідеологічні і соціальні механізми свого відтво­рення — приречені на зникнення. Ус я історія людства — є історія не тільки соціальних про­цесів і конфліктів, зміни різних державних ус­троїв, технологічного прогресу, розвитку мис­тецтв, а й виникнення і зникнення етносів і на­родів.

Існує «стратегія розвитку» японського етно-су-цивілізації, китайського, навіть цигансько­го. Кожна ця стратегія відтворює в постійно змінних умовах унікальний етнос — японсь­кий, китайський, циганський... Що ж сто­сується єврейського етносу, то він теж унікаль­ний, і ця унікальність виявляється в його ево­люційній стратегії розвитку, основні пункти якої такі:

  • генетична і культурна сегрегації єврейсь­кої громади від неєврейського світу;
  • успішна конкуренція за природні ресурси з різними сегментами неєврейських співтова­риств;
  • стимулювання вищого, ніж у сусідів-неєвреїв («джентіле») відтворення єврейсько­го населення;
  • підтримка у членів єврейської громади пе­реконаності у своїй обраності;
  • інтелектуальний захист доктрин і ідеологій іудаїзму і єврейських теорій антисемітизму.

Цієї «стратегії» єврейське співтовариство до­тримується вже тривалий час. Її реалізація відбу­валася експериментально, тобто методом істо­ричних проб і помилок, через корекцію ідеології іудаїзму, модифікацію системи мір і структур, що забезпечують виживання, відтворення й успіш­ний розвиток єврейського релігійно-культурного етносу. Результатом цієї стратегії стало утворен­ня єврейського суперетносу з унікальними ха­рактеристиками; деякі з них, які стосуються теми цієї статті, наводимо нижче:

  • абсолютна лояльність і відданість «народу Ізраїлю», як глобальній єврейській релігійно-етнічній спільності;
  • високий ступінь етнічної ідентифікації («гіпе-ретноцентризм»);
  • високий рівень згуртованості, координуван­ня і погодженості між єврейськими громадами;
  • «глобалістське» сприйняття людських (єврей­ських і «гойських») проблем;
  • менталітет «обраності» єврейського народу;
  • моральний партикуляризм, що виражається у відомій фразі: «добре те, що добре для євреїв»;
  • постійне почуття небезпеки і чекання воро­жих дій з боку джентіле;
  • міфологема про «вічний антисемітизм» як фундаментальний компонент світовідчуття євреїв, «який виправдовує» їхнє протиставлення іншому неєврейському світу і сприяє об'єднанню євреїв у споєну гіперетноцентристську групу [1; 2].

За останні десятиліття до цих «традиційних» рис єврейського етносу і психологічних устано­вок його членів додалися нові [3]:

  • зведений до релігійного символу єврейський «холокост» (геноцид євреїв на територіях, зайня­тих нацистами);
  • безумовна підтримка «держави Ізраїль» і лобіювання його інтересів у всіх країнах єврейсь­кої діаспори;
  • дефініція антисемітизму, як будь-якої крити­ки на адресу єврейського співтовариства і політики «Ізраїлю»;
  • менталітет «вічної жертви» і «обложеної фортеці»;
  • демонізація мусульманського світу.

Нові психологічні установки більшості членів єврейських громад Європи й Америки сприяли (порівняно, скажім, з тим, як було 70–80 років то­му) консолідації єврейських громад у всіх країнах розсіювання. Різко зросла і причетність єврейсь­кої діаспори (включаючи російську), до «Ізра­їлю», а також до Сполучених Штатів Америки як до гаранта безпеки сіоністського утворення і всього єврейського світового співтовариства.

Отже, єврейський етнос, який, не маючи своєї Батьківщини і своєї «землі», внаслідок тривало­го історичного процесу сформувався у глобаль­ну всесвітню релігійно-етнічну громаду, членам якої характерна як племінна, гіперетноцент-ристська, так і космополітична психологія [1; 3; 4]. Через цю обставину єврейська діаспора має соціально-психологічні риси, що роблять її до­сить сприйнятливою до різноманітних гло-балістських доктрин і проектів. Тому єврейський культурно-релігійний етнос — це потенційний «об'єкт» і «інструмент» для реалізації гло-балістських «проектів», зокрема «визвольних», які обіцяють єврею, який живе в галуті, всесвітню «батьківщину», де він не втратив би ні своєї єврейської ідентичності, ні «єврейського світу» [2].

В одній з попередніх робіт ми довели, що марк­систська глобалістська доктрина світової комуністичної революції має корені також у ре­формістському іудаїзмі [5]. У цій роботі мова йтиме про двох інших «дочок» універсалістської Освіти: «старшу» — ідеологію космополітичного лібералізму, яку нині «визнає» значна частина єврейського етносу Європи, Росії, «Ізраїлю» і Північної Америки, і «молодшу» — ідеологію і практику «неоконсерватизму». Цей плід — син­тез трьох ідеологій: космополітичного марксиз­му, сіонізму і реформістського іудаїзму.

У статті наведені приклади того, як «універ­салізація» і «приватизація» лібералами і неокон­серваторами категорій «демократія», «права лю­дини» тощо, використовуються для реалізації ге-гемоністських планів транснаціональних політич­них і фінансових еліт і структур, насамперед, єврейських.

Спершу дамо визначення таким важливим, але не завжди однозначним термінам, як інтер­націоналізм, космополітизм, націоналізм і лібе­ралізм — національний і космополітичний.

Інтернаціоналізм і космополітизм

Як випливає із семантики самого слова, інтер­націоналізм передбачає наявність багатьох націй, так само як і їхню ідеологію націоналізму, ев­фемізмом якого є слово патріотизм, і аж ніяк не етноцентризм, і, тим паче, не шовінізм. Інтер­націоналізм визнає суверенність націй і разом з цим — «легітимність» націоналізму як ідеології нації, що вважає свої національні інтереси пріоритетними і важливішими, ніж національні інтереси інших націй.

Космополітичний світогляд «мириться» з існу­ванням національних інтересів, однак ставить нації в становище вічно підозрюваних у «національному егоїзмі» і категорично «запере­чує» проти утвердження їхнього пріоритету над якимись загальними «загальнолюдськими» інте­ресами. Ця удавана схоластична дискусія має цілком практичний додаток: у результаті дискре­дитації національних інтересів тієї або іншої нації, космополіти підмінюють їх («заміщають») інтересами іншої нації або навіть етнічної мен­шості, яка виступає під «прапором» універ­салізму.

Інтернаціоналізм — ідеологія і практика рівноправного співробітництва суверенних націй, а місцем («полем») такого співробіт­ництва є міжнародні (тобто міжнаціональні) організації й інститути, як от Організація Об'єднаних Націй (ООН), створені для вирішення спільних проблем держав, які вхо­дять в ООН. І формулювання проблем, і їхнє рішення, відповідно до Статуту ООН, повинне відбуватися лише на основі абсолютного суверенітету кожної держави які входять в ООН, і націй, що утворюють ці держави.

Космополітизм — «наднаціональна» ідеологія, відповідно до якої вся наша планета представле­на як загальна і єдина «квазівітчизна», що має свої власні цінності й інтереси, які космополіти іменують загальнолюдськими й універсальними, і які мають пріоритет над «місцевими», наці­ональними цінностями й інтересами. З погляду космополітичної ідеології, ООН є інструментом такої «квазівітчизни» — наднаціональний (а не міжнаціональний!) інститут, рішення якого є обов'язковими для всіх націй, що входять в ООН (і виключених, як це було з Югославією), навіть якщо вони (в особі того, хто представляє націю держави) не згодні з цим рішенням.

Що ж стосується «спільних загальнолюдсь­ких» цінностей і інтересів, то в реальному житті ідеологи космополітизму або «створюють» їх, або «віднаходять» в існуючих або минулих цивілізаціях і культурах, залежно від своїх пріоритетів. Сучасні євроцентристи-ліберали, відповідно до традиції Освіти виходять із основ­ного поняття «прогрес», яке означає насамперед прогрес у сфері індивідуальних прав і свобод. Відповідно до цього підходу, вони будують лан­цюг «акумулювання» загальнолюдських ціннос­тей по лінії «Іудея — Еллада — Рим — Західна Європа — США» [4]. Для них Візантія і Китай, Японія й Індія, Росія і мусульманський світ пере­бувають поза «основною лінією прогресу» і є ли­ше «сировинним ресурсом», з якого вони в міру потреби видирають цінності, що сподобалися їм і наділяють їх «загальнолюдською» значимістю і легітимністю.

Відповідно до своєї фундаментальної установ­ки на «планетарність», космополітичний світо­гляд трактує національне й етнічне, як вторинне щодо «загальнолюдського». Так це було в орто­доксальному класичному марксизмі, де космо­політичний світогляд найчастіше відмовлявся навіть враховувати етнічний і національний фак­тор у розгляді соціальних, політичних і еко­номічних явищ.

Космополітичність сучасних лібералів, зокре­ма і правозахисників, полягає у твердженні «універсальності» обраних ними «загально­людських» цінностей, які через перевірку вияв­ляються західноєвропейськими (а в післявоєнні роки й американськими) цивільними і політич­ними правами. Відповідно до цієї установки, всім народам світу рано чи пізно «доведеться» прий­няти європейські (американські) нібито «загаль­нолюдські» цінності і випливати шляхом «про­гресу», як його розуміють європейські й амери­канські ліберали.

Водночас добре відомо, що спочатку, від виник­нення, європейський лібералізм виходив з мо­ральної основи, закладеної в християнстві, який є «етнокультурною» рівністю усіх народів перед Богом («У Христі немає ні елліна, ні іудея»). Ця християнська «аксіома», очевидно, суперечить «приватизації» загальності й універсальності, що роблять сучасні ліберали, ототожнюючи дану Гос­подом свободу розрізняти Добро і Зло з політич­ними категоріями волі і «прав людини», які вони трактують у дусі дехристиянізованої Освіти.

Лібералізм національний і космополітичний

Як відомо, класичний лібералізм створили у XVII — XVIII столітті протестантські філософи Західної Європи як політичну, юридичну й еко­номічну основу для антистанової й антифеодаль­ної «революційної» ідеології «вільної людини». Основним соціальним «замовником» була національна французька (англійська, голландсь­ка) буржуазія. А єврейська буржуазія лише «приєдналася» до національної буржуазії, оскільки її економічній діяльності суттєво зава­жали обмеження «позаекономічного» характеру, характерні для середньовічної держави.

Між «національним» (англійським, голландсь­ким та ін.) і «єврейським» лібералізмом була (й існує) істотна різниця, яка, однак, не відразу вия­вилася.

По-перше, для французів (англійців, гол­ландців) економічний і політичний лібералізм мав своєю підставою і моральним виправданням національну християнську релігію, у якій ні «ні елліна, ні іудея».

По-друге, економічна основа європейського лібералізму «корінних» етнічних груп (фран­цузів, англійців) базувалася на продуктивній праці.

По-третє, європейський лібералізм був ідео­логією французької (голландської, англійської) нації з практично етнічно ОДНОРІДНИМ насе­ленням (у нашому контексті незначні відмін­ності в культурі, традиціях, релігії між англійця­ми і шотландцями, французами і бретонцями не мають значення).

Отже, європейський лібералізм був «проек­том» для християнської гомогенної нації, але аж ніяк не для азіатських, африканських і інших неєвропейських, нехристиянських цивілізацій.

А єврейський лібералізм мав зовсім інші підстави. По-перше, іншу економічну єврейську «основу»: банківська справа, кредитування, лих­варство, торгівля [6]. Цей вид економічної актив­ності — безнаціональний, тому що не «прив'яза­ний» до реального виробництва, розташованого на національному ґрунті, землі французів, англійців, голландців, а має справу з без-, над- і між-національним «товаром» — грішми.

По-друге, для єврея-іудея, як у Середньовіччі в гетто, так і в Новий час (епоха Освіти), країна йо­го проживання не була Батьківщиною в «основ­ному» і релігійному змісті цього слова. Як ми за­значали на початку цієї статті, євреї усю земну кулю представляли якоюсь «потенційною Батьківщиною», оскільки реальної Батьківщини в євреїв не було. Відповідно, ідеологію лібе­ралізму від моменту її виникнення євреї ро­зуміли як космополітичну, а не національну.

Через різне тлумачення лібералізму, його «за­стосування» і «використання» різне в єврея-банкіра і буржуа. Для капіталіста-француза лібе­ралізм, що апелює до «позасоціального» інди-віда-француза і не передбачає соціальних і класо­вих розходжень, був зручний, як кажуть маркси­сти і соціалісти, для «замазування» різниці в еко­номічному становищі й освітньому та культурно­му рівні француза-капіталіста і француза-робітника. А для єврея-банкіра, єврея-лихваря ідеологія лібералізму, що апелює до якогось абст­рактного «надетнічного» громадянина Франції, зручна тим, що вона «ігнорує» реальну різницю, яка існує між християнськими і єврейським релігійно-етнічними співтовариствами.

Упродовж усієї своєї історії єврейські релігійно-етнічні громади постійно перебували в конкуренції з «сусідським» етносом, який про­живав на тій самій території. Цей відомий в істо­ричній і соціологічній науці феномен є «секре­том» лише для тих, хто ігнорує не тільки відмінності етносів, а й ту обставину, що конку­ренція і конфлікти між громадами були і залиша­ються не менш важливим і істотним «мотором» історичного процесу, ніж соціальні і релігійні протиріччя і конфлікти. Суб'єктами у цих конфліктах є не члени громади, як «автономні» від громади індивідууми, які захищають свої осо­бисті інтереси, як це намагається представити ліберальна ідеологія, а сама етнічна громада. Історичний досвід переконує, що в цій конку­ренції перемагають ті громади, де велика згурто­ваність і готовність пожертвувати інтересами членів громади заради досягнення спільної мети. Де домінує «спільний» інтерес, і де індивідуаль­ний, приватний інтерес підпорядкований інтере­су всієї громади як цілого. У випадку з єврейсь­кою глобалістською цивілізацією цей спільний інтерес виходить за межі місцевої громади і по­ширюється на цілу планету.

Неважко зрозуміти, що реалізація європейсь­ких ліберальних ідей на основі «універсальних» прав і свобод абстрактного позаетнічного індивіда в суспільстві з етнічними групами, які мають різні цілі, поведінкові установки, мораль, стано­вище до іноплемінника, до своєї громади і навіть до країни проживання — цілковита утопія. Вона можлива лише в гомогенному соціально й етнічно однорідному суспільстві, де немає ні кла­сової (соціальної), ні етнічної різниці. А реально­му суспільству, яке складається з різних етнічних груп, формально рівноправне, але насправді не­однакове (через культурно-цивілізаційну відмін­ність) становище етнічних груп і їхніх членів зво­дить ліберальну ідеологію «прав абстрактного індивіда» до рівня пропагандистського гасла.

Фактично, під прикриттям декларативних за­конів про однакові права людини під акомпане­мент криків і заклинань, що нібито «байдуже, якої національності олігархи, з кого складалося керівництво ГУЛАГу, хто власники і менеджери засобів масової інформації», — найбільш ор­ганізовані і напористі ті етнічні групи, які во­лодіють високим рівнем самоідентифікації, згур­тованості і взаємної підтримки, домагаються найкращих результатів у тих сферах держави, суспільства і бізнесу, які вони вважають для себе вигідними і пріоритетними. А російські й інші за­хисники прав «людини без національності» є «агентами впливу» цих етнічних груп, незалежно від того, усвідомлюють вони це чи ні.

Як переконує новітня історія Європи, Росії й Америки, інтереси місцевих єврейських громад далеко не завжди збігаються з інтересами пере­важної більшості населення російського, угорсь­кого, німецького, американського... Ці «розбіж­ності» не тільки вплинули на внутрішню і зовнішню політику держав зі значною часткою єврейського населення (Росія, США, Німеччина, Угорщина й ін.), а й спричинили конфлікти і навіть революції в цих країнах, які кардинально вплинули на долю всього людства.

Про чотири «шляхи» вирішення «єврейського питання»

Із фактичним зникненням до середини XX століття єврейського робітничого класу, євреї «втратили» класову основу для появи в них по­чуття соціальної солідарності і соціальної спра­ведливості. Проте залишався ґрунт для поза-соціальної, релігійно-племінної солідарності. Цим ґрунтом завжди були «етнічний» іудаїзм і єврейський секуляризований гіперетноцент-ризм, що розвинувся у процесі еволюції єврейсь­кої релігійно-етнічної групи, про що ми писали раніше [2].

Починаючи з XVIII століття, із вступом єврейських громад до європейського співтовари­ства і залучення єврейських інтелектуалів до раціоналістичної й універсалістської Освіти, єврейські мислителі і суспільні діячі шукали різних шляхів вирішення споконвічної «єврейсь­кої проблеми». Про один «шлях» — комуністич-но-глобалістський — ми вже писали [4; 7]. Як до­вели перші роки після Жовтневого перевороту, спроба єврейських більшовиків і їхніх росіян, ук­раїнських і інших «гойських» соратників нав'яза­ти російській православній у своїй основі цивілізації чужу для неї соціально-економічну і політичну систему, не була успішною і відкинула політичну і соціально-економічну структуру Росії далеко назад. Збанкрутілий ленінсько-троцькістський космополітичний режим змінив «національно-орієнтований» сталінський режим, який був змушений повернутися на рейки відновлення російської держави, хоча і під марк­систськими прапорами.

Спроби поширити «комуністичні» революції за межі Росії призвели до небаченого раніше росту юдофобства й антисемітизму в багатьох країнах Європи, насамперед там, де були зроблені спроби «комуністичного перевороту» — у Німеччині, Угорщині. Наслідки спроб «роздути пожежу світової революції» обернулися для європейсь­кого єврейства катастрофою. Цілком терпимі до євреїв ще кілька десятиліть тому німці, литовці, латиші, угорці раптом стали добровільними ви­конавцями організованого нацистами геноциду єврейського народу.

Інше вирішення єврейської проблеми — сіонізм, було пов'язане з імміграцією євреїв у Па­лестину, розпаленням там російськими євреями єврейського релігійно-етнічного вогнища. Існує багато фактів, які свідчать про те, що марксисти, зокрема і росіяни, радянські більшовики, не тільки співчутливо ставилися до ідеї і практики сіонізму, яка мала спочатку яскраво виражений соціалістичний (і навіть комуністичний — кібутці) характер, а й сприяли заселенню Палес­тини євреями.

Нині сіонізм — це не тільки ідеологія і практи­ка «репатріації» євреїв в Ізраїль, а й світогляд, який «потребує» від євреїв безумовної підтрим­ки Ізраїлю, лобіювання його інтересів у парла­ментах європейських і північно-американськ країн. Сіонізм, що був на початку XX століття марґінальною політичною і частково релігійною течією східно-європейської єврейської молоді, перетворився до кінця XX століття у світогляд переважної більшості європейського й амери­канського єврейства.

Третє вирішення єврейської проблеми — у «глобальних» ліберально-космополітичних пла­нах «демократії свободи»; воно походить від єврейських гілок німецької соціал-демократії і лібералізму XIX століття. Суть його — у ство­ренні всесвітньої наддержавної структури, що функціонує на ліберальних принципах «свободи, миру, універсальності і спільності прав людини». Ця структура включала б усі країни Земної кулі на «добровільних» началах, однак її контролюва­ли б «демократичні держави», йдеться про дер­жави Західної Європи й Америки, насамперед Сполучені Штати Америки.

Вибір єврейським співтовариством Сполуче­них Штатів як «землі обітованої» і лідера «вільного світу» був «зроблений» не відразу і да­леко не всіма євреями:

  • по-перше, аж до кінця 40-х років «світочем і надією» єврейського суперетносу, особливо його бідних і соціально ущемлених верств, залишався Радянський Союз, «відволікаючи» на себе ліві кола європейського і північно-американського єврейства;
  • по-друге, із середини XIX століття і до 30-х років XX століття німецькі, австрійські, угорські євреї почувалися цілком «комфортабельно» у своїх країнах, обіймаючи основні посади у фінан­совій, торговельній, культурній, медійній і навіть у політичній сферах, і не виявляли великого інте­ресу до міждержавних справ;
  • по-третє, найбільш пасіонарна, хоча спершу незначна частина європейських євреїв була сіоністськи налаштована і вважала непотрібним і навіть шкідливим займатися «не єврейськими справами», особливо одягненими в «універсалістську» одежу.

І лише невелика частина американських євреїв, переважно з фінансової сфери, зв'язана родинни­ми узами зі своїми одноплемінниками-банкірами в Європі і тому «мисляча глобально», розгледіла в Сполучених Штатах унікальний «інструмент», який можна використовувати для вирішення єврейської проблеми, причому у «світовому мас­штабі».

Для цього були не тільки «військово-політич­ні» й економічні умови, а й культурно-релігійні підстави. Зазначимо деякі з них:

  • прибулі в Америку в першій половині XVII століття протестанти називали себе «новими євреями», а США — «землею обітованою»;
  • як і етнічні євреї, протестанти-англійці вва­жали себе «обраним Богом народом», а прихід Месії (Христа), узгоджували (і дотепер узгоджу­ють) із поверненням євреїв на землю їхніх предків — Палестину;
  • пуритани вважають більш «фундаменталь­ним» для своєї версії християнства не Новий За­повіт, а Старий;
  • так само, як в іудаїзмі, у протестантській етиці бути багатим — це Богові до вподоби. Тобто, багатство — це чеснота, а прагнення зробити кар'єру, досягти успіху і навіть бути корисливим — це богоугодна справа, що забезпечує рай послідовникам протестантизму;
  • промови батьків-засновників США — Б. Франкліна, Д. Адамса, Т. Джефферсона — пе­реповнені висловлюваннями про особливу місію Америки, про обраність американського народу. Президент США Авраам Лінкольн якось назвав США «останньою надією людства». (Через підтримку протестантами США імміграції євреїв у «Ізраїль» і вимог включення до складу «Ізраїлю» усієї Палестини, американських хрис-тиян-протестанстів часто називають «христи­янськими сіоністами» [8]).

Були, зрозуміло, і соціальні причини звернути увагу на США. Багаті американські євреї, які скептично дивилися на комуністичний і анти-капіталістичний експеримент, який провели у Росії їхні одноплемінники-більшовики, шукали іншого способу вирішення вікової «єврейської проблеми». Як потрібно членам глобальної кос­мополітичної діаспори, єврейські фінансові маг­нати бажали б вирішити її в «світовому мас­штабі», але без «експропріації» і руйнівних «ре­волюцій». І кращого «знаряддя» для успішного вирішення цієї проблеми, ніж США, — вони на­вряд чи могли б знайти. Так що не випадково, як зазначав О. С. Панарін, «значна» частина амери­канського єврейства вже на початку XX століття «зробила ставку» на США [4].

І нарешті, наприкінці XX століття, у США, в середовищі колишніх активістів троцькістських комуністичних партій «викристалізувалося» ще одне, четверте і теж «глобалістське» вирішення єврейської проблеми, що стало основною харак­теристикою єврейської інтелектуальної і політичної течії, яка одержала назву «неоконсер­ватизм». Цю назву придумав «батько» цієї течії, активіст молодіжних троцькістських організацій кінця 30-х — початку 40-х років Ірвінг Крістол (Irving Kristol).

Про неоконсерватизм написано багато серйоз­них і глибоких статей і книг, тому я не буду втом­лювати читачів обговоренням робіт фахівців із не­оконсерватизму і згадаю лише кілька останніх публікацій на цю тему: робота Кевіна МакДональ-да (Kevin MacDonald) [1; 3] і статті Майкла Лінда (Michael Lind) [9] і Віри Генісаретської [10].

Що ж стосується детального аналізу цієї інте­лектуальної і політичної течії, то обмежуся лише вказівкою на ті його політичні аспекти, які, безу­мовно, визначають неоконсерватизм як єврейсь­кий рух, причому, як радикальний та екс­пансіоністський. Найпереконливішим аргумен­том на користь «єврейського характеру» неоконсерватизму може бути та обставина, що зовнішньополітична доктрина неоконсерватизму базується на безумовній пріоритетності зовніш­ньополітичної і стратегічної безпеки «Ізраїлю». Забезпечується це утвердженням світового геге­монізму Сполучених Штатів Америки і встанов­ленням їхнього безпосереднього керівництва усім іншим світом у формі т. зв. «благодійної імперії» з військово-політичним, культурним і економічним центром у США [11].

Варто підкреслити, що цю течію єврейської політичної думки часто ототожнюють із тра­диційним сіонізмом як політикою і практикою колонізації євреями Палестини, що призводить до плутанини понять і викликає у читачів асоціацію неоконсерватизму з горезвісною «змо­вою сіонських мудреців».

Від марксизму до лібералізму

Десятиліттями світове єврейство і його міжна­родні організації «не зауважували» ні фізичного знищення православного духівництва, ні геноци­ду козацтва, ні насильницької колективізації, що супроводжувалася депортацією сотень тисяч ро­дин, ні голоду на Україні і Північному Кавказі, ні навіть гучних політичних процесів другої поло­вини 30-х років. Не було, зрозуміло, і дорікань на адресу радянської держави і його керівництва під час Другої світової війни, коли радянська влада рятувала від знищення сотні тисяч євреїв, еваку­ювавши їх з територій, зайнятих нацистами. Сло­вом, аж до кінця 40-х років XX століття єврейсь­ка громадськість Заходу ні не критикувала, ні тим більше не звинувачувала більшовицький ре­жим. Однак, після Другої світової війни ситуація змінилася. Вже наприкінці 30-х років, після успішної реалізації «Нового Договору» (New Deal) президента США Ф. Д. Рузвельта, який призвів до різкого підвищення рівня життя в країні, ліквідації убогості і безробіття, і серед єврейського населення, марксисти і соціалісти США заговорили про «реалізацію в США основ­них соціалістичних вимог» (ген. секретар ком­партії США Ерл Браудер).

Післявоєнний підйом економіки в країнах Західної Європи, Північної Америки, Аргентини, Мексики призвів до якісної зміни соціального статусу єврейських «мас» у цих країнах: практич­но зник єврейський робітничий клас. А до 60-х років XX століття єврейські громади країн Захо­ду стали, мабуть, найзаможнішими серед релігійно-етнічних громад США, Англії, Фран­ції, Мексики, Бразилії, Аргентини. Відповідно, «демократія рівності» комуністичної ідеології стала не тільки далекою для «обуржуазнених» євреїв Європи і Північної Америки, а й соціально небезпечною. Звідси — стрімке падіння впливу на євреїв комуністичних ідей і партій, зокрема космополітично-троцькістських.

З іншого боку, масове фізичне винищування євреїв німецькими націонал-соціалістами і їхніми поплічниками в країнах Європи, спричи­нене значною мірою ставленням до євреїв як до агентів Комінтерну, стимулювало єврейську дум­ку на пошуки іншого, «не комуністичного» рішення «єврейського питання» у глобальному масштабі. До цього їх спонукало також розчару­вання у «світовому комуністичному проекті», який призвів не до «всесвітньої держави», очо­люваної Комінтерном Зинов’єва-П’ятницького-Лозовського, а до сталінської національної дер­жави, очолюваної аж ніяк неєвреями.

Однак до кінця 40-х років рішення шукали не стільки для євреїв-пролетарів, яких ставало що­разу менше, скільки для євреїв-бізнесменів, євреїв-фінансистів, євреїв-професорів, євреїв-журналістів. Тобто для таких соціальних груп, де успіху і добробуту досягали не в результаті про­фесійної/класової солідарності, а завдяки індивідуальним зусиллям. Саме для таких соціальних прошарків більше підходить класич­ний індивідуалістичний лібералізм як ідеологія власника і буржуа.

Перелічимо основні причини, що вплинули на відхід світового єврейства від космополітичного марксизму-соціалізму і його перехід до лібе­ралізму:

  • радикальні зміни в соціально-економічному становищі робітничого класу США, зокрема єврейського, що призвело до фактичного зник­нення єврейського «компоненту» у малозабезпе­чених і соціально пригнічених верствах населен­ня;
  • трагічний досвід «вирішення єврейського питання» у країнах Європи, окупованих на­цистською Німеччиною, який призвів до зни­щення мільйонів євреїв, поставив питання про необхідність введення міжнародного інституту для спостереження за станом прав людини в усь­ому світі;
  • банкрутство «комунізму» у середовищі євро­пейських і американських інтерпретаторів як соціально-економічної і політичної філософії, так і як практики глобального революційного процесу;
  • перетворення СРСР із засобу для світової революції в соціалістичну тоталітарну державу, що загрожує американській демократії і геге­монії, до того ще й «антисемітську»;
  • прийняття значною частиною американської інтелігенції, як лівої, так і правої, тези про амери­канську винятковість, зокрема тези про те, що американська політична система — взірець і при­клад для всіх країн і народів, а США — не тільки гарант свободи і демократії в усьому світі, а й «за­конний» лідер усього людства.

До середини XX століття американська і євро­пейська єврейська інтелектуальна еліта і керівництво єврейських міжнародних і національних організацій перейшло від одного космополітичного проекту (комуністичного), до іншого — ліберального.

Провідними теоретиками лібералізму середи­ни XX століття стали єврейські філософи Анрі Берґсон (Henri Bergson), Карл Поппер (Karl Popper), Ханна Арендт (Hannah Arendt), Еріх Фромм (Erich Fromm), Макс Хоркхаймер (Max Horkheimer), Теодор В. Адорно (Theodore В. Adorno), Ісайа Берлін (Isaiah Berlin), Даніель Левінсон (Daniel Levinson). Tе, що усі вони більшою чи меншою мірою симпатизували ідеї сіонізму, не тільки не змінює суті справи, а й підкреслює «специфічність» єврейського лібе­ралізму, як космополітичного, на відміну від лібералізму «національного» (французького, німецького, російського).

Ще раз наголосимо, що, будучи «дітьми» Освіти, марксівський комунізм і лібералізм XIX століття є не тільки «універсалістськими» ідео­логіями, а й глобалістськими космополітичними доктринами. Обидві ідеології — результат «впро­вадження» у маси постулатів, за якими або «у пролетаря немає Батьківщини» (марксизм), або «права людини — це загальні, універсальні і фун­даментальні категорії» (лібералізм). Для людей, які поділяють ці ідеології, Батьківщиною є не стільки країна їхніх предків, де вони виросли і виховалися, а... уся Земна куля. А «культурною Батьківщиною» — значною мірою дехристи-янізована американська цивілізація.

Очевидно, вирішальною причиною анти-соціалістичної орієнтації переважної більшості російських євреїв, як, утім, також євреїв євро­пейських і північно-американських держав, став високий соціальний статус і економічне станови­ще євреїв у цих країнах, серед яких робітників практично не було.

Ті соціальні, економічні і «цивільні» умови, що зумовили в минулому симпатії євреїв до марк­систської і, загалом, до соціалістичної теорії і рухів — зникли. В усьому світі євреї стали чи не найбагатшою, політично могутньою і впливовою етнічною групою, яка чинить вирішальний вплив на політику провідних країн Заходу. Повною мірою це стосується США, де євреї посіли вагомі позиції в економічній, фінансовій, академічній, юридичній сферах, у засобах масової інформації і навіть у державних структурах. І нині вже не Радянський Союз є тією країною, на яку «постави­ли» євреї, а Сполучені Штати Америки.

Ліга Націй і ООН

Перша спроба «залучити» універсалістський лібералізм для вирішення глобалістських єврейських проблем зробили єврейські банкіри США і Європи наприкінці Першої світової війни. Вона досить детально проаналізована у фундаментальному дослідженні Н. О. Нароч-ницької «Росія і росіяни у світовій історії». Ав­тор наголошує: «До початку XX століття у США сформувався центр фінансових інтересів», пов'язаний з європейським фінансовим середо­вищем. «І ті, і інші прагнули до повної лібе­ралізації суспільних відносин у Європі, тому ре­зультат світової сутички... обіцяв за умови вміло­го використання війни лідерство у світовій ідео­логії і політиці з одночасним набуттям фінансо­вих важелів для її контролювання» [12].

Сформована до того часу міжнародна «мере­жа» єврейського фінансового капіталу складала­ся з банкірських родин США і Європи, що поріднилися: Шифів, Варбургів, Ротшильдів [13;14]. Ця група мала найсильніший вплив на оточення президента США В. Вільсона, зокрема через його радника Едварда Манделя Хауза (Edward Mandel House), сина плантатора з Півдня Томаса Хауза, фінансового представника родини Ротшильдів у США.

Саме Едвард М. Хауз і інший радник президен­та Вудро Вільсона банкір Бернард М. Барух (Bernard Marines Baruch) розробили програму Ліги Націй з 14 пунктів, відому також, як «докт­рина Вільсона». (Саме тоді Е. Хауз разом із гру­пою єврейських банкірів США, Німеччини, Швеції і Голландії створив 30 травня 1919 року у паризькому готелі «Мажестік» Інститут Міжна­родних Справ, який у 1921 році був перейменова­ний на американську Раду з міжнародних відно­син — Council on Foreign Relations). У цих 14 пунк­тах американські інтереси вперше були потрак-товані як «загальні й універсальні». Як пише Н. О. Нарочницька, у цих пунктах відбулося «ототожнення власних інтересів США з мораль­но-етичними канонами універсуму» [12].

Так було започатковано використання лібе­ральної — універсалістської і глобалістської ідео­логії як «ідеальної» для зовсім не універ-салістських імперських цілей наднаціональної фінансової олігархії, як правило, єврейського по­ходження. Однак перша спроба нав'язати амери­канській нації неамериканські «ненаціональні» цілі не вдалася. 1919 року Конгрес США обгово­рив Версальський договір, розгледів у ньому спе­цифічні інтереси єврейських банкірів, що не збігаються з інтересами переважної більшості американських народів, і не схвалив його.

З тих самих причин американський Конгрес того ж 1919 року відмовився ратифікувати вступ США до Ліги Націй. Це сталося лише 1936 року, коли в Німеччині до влади прийшли нацисти, які розпочали в країні активну антиєврейськую кам­панію, що привернула до себе увагу американсь­кої єврейської громади. До того часу значення і роль єврейського фінансового капіталу в еко­номіці і політичному житті США істотно зросли, а значну частину американської центральної пре­си, радіо- і кіноіндустрії вже контролювали євреї.

Вони також у федеральних органах влади — адміністрації президента, Верховному суді, Кон­гресі США. До кінця 30-х років в уряд президен­та Франкліна Делано Рузвельта входили не тільки радники-євреї (серед них «незмінний» радник американських президентів Бернард Ба-рух), а й міністри: міністр (секретар) фінансів і майбутній радник президента Гаррі Трумена, з національної безпеки Генрі Моргентау-мол. (Henry Morgenthau, Jr.), міністри Герберт Леман (Herbert Lehman), Девід Найлс (David Niles), Са-муель Розенберг (Samuel Rosenberg), Морріс Ернст (Morris Ernst), Роберт Натан (Robert Nathan).

Широкомасштабна й активна кампанія за участь США у Другої світовій війні на стороні країн антигітлерівської коаліції, почата на­прикінці 30-х років єврейськими організаціями, не мала б успіху в «ізоляціоністських» Сполуче­них Штатах, коли б не могутня підтримка одно­племінників в адміністрації президента США. За­вдяки участі у Другій світовій війні, американсь­ка держава стала однією з чотирьох держав-пере-можниць, а «союз» політичної (в основному про­тестантської) еліти і єврейського фінансового, академічного, медійного і культурного середови­ща — одержав можливість запровадження в жит­тя «глобалістської» стратегії і створення структур всесвітньої наднаціональної організації.

Як свідчить у своїй книзі Н. О. Нарочницька, від початку війни американська Рада з міжнарод­них відносин (Council on Foreign Relations) почала розробку структури всесвітньої організації, яка б не тільки включила в себе всі колишні функції Ліги Націй, а й одержала б унікальні повнова­ження, що обмежують суверенітети національ­них держав [12].

Однак американським і британським представ­никам не вдалося на нараді в Думбартоні (осінь 1944 року) «вмовити» радянську делегацію на створення світового уряду, обмеживши прерога­тиви ООН лише виконанням рішення суверен­них держав, на чому наполягала радянська делегація, даючи особливі переваги лише державам четвірки країн-переможниць [12].

Одразу після закінчення війни, коли виникло запитання про контроль над ядерною зброєю, американська сторона — Бернард Барух і Давид Лілієнталь (David Lilienthal), брат тодішнього голови Комісії США з ядерної енергії Альфреда Лілієнталя (Alfred Lilienthal) — розробила про­ект, за яким ООН одержала б «ексклюзивне» право на розробку і використання ядерної зброї. Цей проект був представлений наприкінці 1946 року Й. В. Сталіну всесвітньовідомим вченим Бертраном Расселом. От що писав у ті дні цей нібито «друг радянського народу»: «Якщо Росія прийме його (договір. — О. П.) добровільно — це буде чудово. Якщо ні, то варто натиснути на “вед­медя”, навіть якщо доведеться піти на ризик війни...» [15].

Однак Сталін відхилив цю пропозицію, не безпідставно побоюючись, що монополізація во­лодінням і використанням ядерної зброї Ор­ганізацією Об'єднаних Націй, де тоді цілком домінували союзники і сателіти США, підпоряд­кує СРСР Сполученим Штатам.

Треба сказати, що багато прихильників обме­ження суверенітету національних держав, як ав­тор Загальної Декларації прав людини французь­кий єврей Рене Кассін (Rene Cassin), або борець проти ядерної загрози американський фізик Аль­фред Лілієнталь щиро вважали, що створення «світового» уряду сприятиме зменшенню імо­вірності ядерної війни, запобіганню геноциду й інших антигуманних наслідків «національної ро­здробленості». Альфред Лілієнталь став згодом одним із найрізкіших критиків сіонізму й екс­пансіоністської політики «Ізраїлю» на Близько­му Сході.

Ліберали, серед яких відсоток євреїв був над­звичайно високий, наполягали на верховенстві міжнародних законів і угод, як от Міжнародні Пакти про Цивільні і Політичні права, Загальна Декларація прав людини. Вони також підтриму­вали тезу про обмежений суверенітет національ­них держав і про пріоритет прав людини над пра­вом держави і нації. Зрештою, ця теза розвину­лась у т. зв. «гуманітарні інтервенції» — в Юго­славії, Східному Тиморі, С’єрра-Ліоне.

У 60-70-і роки «демократичні» адміністрації США, де першу скрипку в дипломатії грали лібе­ральні юристи-міжнародники єврейського похо­дження Артур Гольдберг (Arthur Goldberg), Дже­ром Шестак (Jerome Shestack), Мортон Галь-перін (Morton Halperin), Леслі Гелб (Lesley Gelb) домоглися прийняття Генеральною асамблеєю Організації Об'єднаних Націй резолюції, яка легітимізує принцип верховенства резолюцій

ООН над законами і рішеннями, прийнятими національними законодавчими інститутами. Тим самим ООН здобула статус наднаціональної структури, що має найвищу законотворчу силу, обмежуючи тим самим суверенітет національних держав.

1975 року на нараді глав європейських держав, США і Канади в Хельсінкі було підписано Хельсінську Угоду, відповідно до якої всі держа­ви, які її підписали, включаючи СРСР, зо­бов'язані дотримуватись прав людини в тому трактуванні, в якому вони були записані в За­гальній декларації прав людини. Цим актом ра­дянське керівництво легалізувало «перетворен­ня» проблеми прав людини з внутрішньодержав­ної юридичної і політичної категорії в міждер­жавну і наднаціональну. А міжнародним ор­ганізаціям ООН і ОБСЄ було надано статус всесвітніх наддержавних структур, які одержали легальне право втручатися в справи інших дер­жав під приводом захисту прав людини. І хоча до прямого використання ООН як інструменту для зміни внутрішнього політичного устрою країн, ворожих США, справа тоді не дійшла, лібераль­но-космополітична ідея про пріоритет «загально­людських цінностей» міцно завоювала серця і го­лови радянської інтелігенції, зокрема і частину правлячої «комуністичної» еліти.

Тому невипадковим було проголошення в сере­дині 80-х років минулого століття М. С. Горбачо­вим тез про «єдиний світ», про «нове мислення» і інші утопії ліберально-космополітичної гло-балістської свідомості.

Перманентна світова ліберальна революція

Наприкінці 40-х років XX століття група аме­риканських євреїв, які були перед Другою світо­вою війною активістами і навіть ідеологами інтернаціоналістських (троцькістських) ко­муністичних груп і партій, але відмовились від марксизму до кінця війни, — Ірвінг Крістол (Irving Kristol), Сідней Хук (Sidney Hook), Франк Мейєр (Frank Meyer), Натан Глезер (Nathan Glazer), Даніел Белл (Daniel Bell) — сформувала коаліцію інтелектуалів-антико-муністів і заснувала кілька суспільно-політичних антикомуністичних журналів. За підтримки і фінансування ЦРУ члени цієї групи розпочали ідеологічну війну з комунізмом, що уособлював­ся сталінським Радянським Союзом, зокрема пропаганду «універсалістських» ліберальних ідей, як от свобода утворення політичних партій, пріоритет свободи слова і зібрань, інтересів індивідуума над інтересами суспільними і навіть національними.

Саме колишні комуністи-космополіти, а не традиціоналісти-консерватори і навіть не кейнсіанці-демократи були ініціаторами ідео­логічної і пропагандистської війни проти СРСР, а нині — проти Росії. У чому причина такої «транс­формації? Відповідь дали самі “ренегати”: ко­мунізм для них був насамперед вирішенням «єврейського питання», а коли інтернаціональні комуністи переконалися, що реальний комунізм веде не до «Сполучених Штатів Земної кулі» із Троцьким або Лозовським на чолі, а до системи національних держав, де єврейську проблему вирішують зовсім не так, як цього їм хотілося, то зневірені в «реальному комунізмі» євреї-троцькісти стали найлютішими ворогами вчення, якому вони ще недавно поклонялися.

Ось так 1948 року невелика група євреїв-інте-лектуалів, інтернаціональних комуністів, що пе­ретворилися в лібералів, почали підготовку до нової світової, цього разу ліберальної революції, що «звільнила» б євреїв (а заодно й інші народи) від «світового тоталітаризму-комунізму». Однак оплотом і «колискою» світової революції був уже не Радянський Союз, а Сполучені Штати Амери­ки, найрозвинутіша в економічній, військовій і технологічній сферах країна нашої планети. Країна, де живе найчисленніша і найвпливовіша на Земній кулі єврейська громада, яка до середи­ни XX століття посіла вирішальні позиції у вирішальних галузях американської нації — у владі, засобах масової інформації, академічному світі, юриспруденції, фінансовому й інвес­тиційному бізнесі.

Рух, який нині називається «неоконсерватиз­мом», формувався кілька етапів. Його засновни­ками вважають членів т. зв. «нью-йоркської четвірки» — студенти гуманітарного факультету нью-йоркського City College, згадані вище Ірвінг Крістол, Даніел Белл, Натан Глейзер, а також соціолог Ірвінг Хоув (Irving Howe). Порвавши з троцькізмом, вони аж до кінця 60-х років перебу­вали на «лівому» фланзі американського політичного спектру, співробітничали з троцькістами, прихильниками Макса Шахтмана, але активно брали участь лише в публіцистичній діяльності, публікуючи статті в лівих, але анти­комуністичних і проєврейських журналах: Commentary і The National Interest.

Події кінця 60-х і початку 70-х років (війна у В'єтнамі, перемога «Ізраїлю» у шестиденній війні з арабами 1967 року, боротьба радянських євреїв за «репатріацію» у «Ізраїль», підтримка радянсь­ким блоком арабських країн) «розбудили» єврейську національну свідомість і активізували єврейські рухи й організації в США. Але пара­лельно ці події розкололи американську єврейську політичну еліту приблизно на ті ж дві групи, що й усе американське суспільство: на лібераль­но-космополітичну і національно-консервативну. (Докладніше ці дві течії в американській політичній еліті описані в іншій роботі [16]).

1976 року відродився заснований ще в 1950 році т. зв. Комітет з існуючої небезпеки (Committee on Present Danger), очолюваний дип­ломатом єврейського походження Максом Кам-пельманом (Max Kampelman). У керівництво комітету ввійшло багато євреїв, які раніше були лівими і лібералами, і навіть комуністами-троцькістами — Ірвінг Крістол, Норман Подго-рец (Norman Podhoretz), Мідж Дектер (Midge Decter), Манні Муравчік (Manny Muravchik), Бен Ваттенберг (Ben Wattenberg). Саме в лавах цієї антирадянської «яструбиної» організації, яка вимагала безкомпромісної боротьби зі «світовим злом» — комунізмом, почалася співпраця ко­лишніх «троцькістів» з Дональдом Рамсфельдом (Donald Rumsfeld), Річардом Чейні (Richard Cheney), Едуардом Роуні (Edward Rowny), Джи-ною Кіркпатрік (Jeane Kirkpatrick) (яка, до речі, також була в молодості активісткою троць-кістської організації Макса Шахтмана) і іншими «яструбами» неєврейського походження. Саме члени цієї організації стали ядром майбутнього неоконсервативного руху. (Кілька років назад CPD був знову «утворений», і в його лави ввійшли практично всі найвизначніші неокон-серватори).

Тоді ж до неоконсерваторів («неоконів», як їх називають у США) приєдналися колишні радни­ки сенатора-юдофіла і русофоба Генрі Джексона (Henry Jackson), автора відомої поправки Джек-сона-Веніка: учень і зять співробітника RAND Corp., стратег військової доктрини США Альберт Волстеттер, Річард Перл (Richard Perle) і істо­рик, сіоніст і відвертий єврейський расист Бер­нард Льюіс (Bernard Lewis).

Значний внесок в ідеологію і практику «не­оліберального троцькізму», як іноді називають неоконсерватизм їхні «праві» критики — тра­диційні американські консерватори-традиці-оналісти — внесли ідеї, книги і лекції єврейсько-німецького філософа Лео Штрауса (Leo Strauss), який емігрував у США наприкінці 30-х років і потім викладав філософію в Чиказькому універ­ситеті. Штраус вчив своїх студентів, що існують дві різні «правди»: одна — для «звичайних» гро­мадян, які не надто освічені і тому призначені бу­ти «керованими», і інша — для «просвячених», освічених і тому «керуючими». Саме його сту­денти Піл Вулфовіц (Paul Wolfowitz), Елліот Аб-рамс (Elliot Abrams), Абрам Шульскі (Abram Shulsky), Джон Болтон (John Bolton) влилися в середині 70-х років у лави неоконсерваторів, а згодом, на початку XXI століття стали ядром іде­ологічного оточення американського президента Дж. Буша-молодшого.

У середині 80-х років у неоконсервативний рух влилася молода «революційна поросль» — ко­лишній керівник американського комсомолу Майкл Ліден (Michael Leeden), члени троць-кістських і лівих молодіжних організацій 60-70-х років Стівен Шварц (Stephen Schwartz), Девід Горовіц (David Horowitz), Джошуа Муравчік (Joshua Muravchik). Тоді ж були «взяті» в адміністрацію Р. Рейгана, а потім Дж. Буша-стар­шого протеже Р. Перла і П. Вулфовіца «молоді» неоконсерватори, пов'язані з «ізраїльськими» спецслужбами, — Дуглас Фейт (Douglas Feith), Стефан Брієн (Stephen Bryen), Девід Вюрмсер (David Wurmser), Девід Фрум (David Frum).

А до середини 90-х років серед неоконсерва-торів уже було багато відомих політологів і публіцистів, як от Лоренс Каплан (Lawrence Kaplan), Чарльз Краутхаммер (Charles Kraut­hammer), Іона Гольдберг (Jonah Goldberg).

Словом, до початку XXI століття неоконсерва-тори мали вирішальний вплив у центрах влади, де формувалася американська зовнішня політика і приймаються стратегічні рішення: у Прези­дентській Раді, Пентагоні, багатьох аналітичних центрах при ЦРУ; додамо, що неокони вже кон­тролювали впливові, хоча формально неофіційні організації, як от Center for Security Policy, Committee on the Present Danger.

Нині (2005 рік) неокони домінують у багатьох (якщо не в більшості) провідних мозкових цент­рах США: American Enterprise Institute, Hudson Foundation, Heritage Foundation, Project for New American Century. Вони практично витиснули лібералів із більшості основних американських єврейських організацій, зокрема з тих, які тра­диційно займалися лобіюванням інтересів єврейської громади і «Ізраїлю» у США — Jewish Institute for National Security Affairs, American «Israel» Public Affair Committee, Zionist Organization of America.

Дуже показовою ілюстрацією «духовного» і ор­ганізаційного зв'язку неоконсерваторів з ліваць­кими і троцькістськими організаціями є їхня ва­гома присутність у лівосоціалістичній організації «Соціал-демократи США». Ця організація, ство­рена троцькістами в 70-х роках для проникнення в американський істеблішмент, і яка складається практично з одних євреїв, представляє на політичній арені США ліволіберальну еліту, що домінує у провідних американських університе­тах і значною мірою визначає освітню стратегію і політику Сполучених Штатів Америки.

Ідея використовувати гегемоністські і месі­анські традиції й наміри американського істеб­лішменту, особливо протестантського, для забез­печення безпеки «Ізраїлю» була вперше зрозуміло і чітко «озвучена» 1996 року групою єврейських політологів США і «Ізраїлю» у документі, призна­ченому для сіоністського уряду Біньяміна Нета-ньяху [17]. У ньому прямо і недвозначно проголо­шується «право» США і «Ізраїлю» втручатися у внутрішні справи інших країн, а також змінювати політичну систему тих держав, чия зовнішня політика є загрозою для «держави» «Ізраїль».

За цим документом пішли інші, цього разу від групи «неоконів», які утворили комітет «Програ­ма за нове американське сторіччя» (Project for New American Century), де автори закликали пре­зидента США скинути президентів Іраку і Юго­славії. Як відомо, ці заклики були «почуті», і в ре­зультаті «спільного проекту» неоконів і лібералів президент Югославії Слободан Мілошевіч був змушений у процесі організованого і проплаче-ного американцями путчу відмовитися від прези­дентства, а президент Республіки Ірак Саддам Хусейн був скинутий внаслідок збройної агресії, вчиненої проти його країни Сполученими Шта­тами Америки.

До кінця XX століття неоконсерватори оста­точно викинули за борт фіговий листок універ-салістського лібералізму і відверто заявили про історичне і моральне право США бути гегемоном усього людства — «благодійною світовою імперією» [11]. Але лише на початку XXI століття, після відомих терактів у Нью-Йорку, єврейські неоконсерватори США змогли одер­жати від протестантського керівництва США карт-бланш на проведення «перманентної світо­вої ліберальної революції», яку ведуть під амери­канським прапором і від імені американського народу. Члени адміністрації президента Буша, неоконсерватори Піл Вулфовіц, Річард Перл, Дуглас Фейт, Елліот Абрамс, Л’юіс Ліббі (Lewis Libby) фактично очолили цю «революцію», став­ши її ідеологами і її «мотором».

Неоконсерватори відверто заявили, а амери­канське керівництво почало виконувати стра­тегію радикально-екстремістського крила єврей­ської політичної думки, яка поєднала фундамен­тальні положення трьох її основних течій:

  • марксистсько-троцькістську установку на перманентну світову революцію і марксівський месіанізм «передового класу»;
  • ліберально-космополітичну догму про «універсальні» і «загальні» цінності: «політичні свободи», «демократію» і «права людини»;
  • проголошення США і «Ізраїлю» «обрани­ми», «месіанськими» цивілізаціями, які не можна критикувати, і які над усіма іншими націями і державами, включаючи європейські, а тому ма­ють право керувати світом, вести його за собою і змінювати на свій розсуд.

Неоконсерватори одержали політичну і стра­тегічну підтримку з боку т. зв. «євангелічних» християн США, серед яких всесвітньовідомі пастори Пат Робертсон (Pat Robertson) і Джеррі Фавел (Jerry Falwell). Після «інкорпо­рації» у правлячу американську еліту єврейсь­кої фінансової, медійної і академічної еліти, що додало домінуючій в США протестантській іде­ології винятковості і вибраності рис єврейсько­го архаїчного, фактично племінного расизму, американський месіанізм остаточно перетво­рився в ідеологію глобальних геополітичних перетворень і завоювання абсолютної світової влади.

Нині процес глобалізації як встановлення всесвітнього контролю («Нового світового по­рядку») транснаціональною фінансово-політич­ною елітою йде швидкими темпами. Використо­вують різні стратегії і методи:

  • пряме військове втручання (Югославія, Ірак, Афганістан);
  • організація, фінансування, політична і дип­ломатична підтримка т. зв. «кольорових» рево­люцій (Сербія, Грузія, Україна, Ліван, Киргиз­стан);
  • дестабілізація країни з наступним її поділом (Югославія, СРСР);
  • економічна, політична, блокова і диплома­тична експансія (розширення НАТО і ЄС на Схід);
  • ідеологічні і психологічні війни, що супрово­джуються формуванням п'ятьох колон у країнах, обраних для «оксамитових» і «гуманітарних» ре­волюцій, і які використовують ліберально-кос­мополітичну ідеологію, як інструмент для зни­щення національної самосвідомості народів країн, обраних для експансії.

Висновок

Ми загалом описали два основні напрямки су­часного глобалістського руху, що спирається на­самперед на два головні «крила» єврейської діас­пори: ліберально-космополітичне («меншови­ки») і неоконсервативне («більшовики») [16].

Ліберали-космополіти, зокрема також правоза­хисники (Human Rights Watch, суспільство «Ме­моріал», Хельсинські групи й ін.) апелюють до нібито загальних і «універсальних» цінностей, начебто свободи слова і самовираження, прав людини, демократії тощо, які вони представля­ють у ліберальному західному трактуванні. Це інструменти «демократичних» перетворень у «нерозвинених» або «тоталітарних» державах (Сербія, Ірак, Білорусія, Україна, Грузія та ін.), такими їх вважають міжнародні і наднаціональні інститути, як от ООН, ОБСЄ, Рада Європи, а навіть і НАТО.

Політика США, на думку лібералів, повинна насамперед бути спрямована не на військове протистояння з «недемократичною» державою, не на створення там підпільних груп, які мають на меті скинення режиму, а на формування об'єктивних і суб'єктивних умов, необхідних для проведення наступних політичних змін у цій країні. Наприклад, у 70-80-і роки минулого століття важливою «суб'єктивною» умовою змін була, на думку лібералів, поступова зміна ра­дянської юридичної практики відповідно до ра­дянських законів і міжнародного законодавства, узгодження її із Загальною декларацією прав людини.

Неоконсерватори оголошують «обраною» (історією або Богом) для перетворення світу «месіанську» націю-державу — Сполучені Шта­ти Америки. Відповідно й інші країни нашої пла­нети зобов'язані йти у фарватері США, а «непо-слушні» мають бути покарані у вигляді «рево­люційного» впливу з боку країни-гегемона і її «союзників», тобто васалів. Як це робиться — бу­ло продемонстровано в Сербії, Іраку, Аф­ганістані.

Іноді обидва «крила» (ліберали-космополіти і інтервенціалісти-неоконсерватори) діють узгод­жено. Так це було в Сербії, Грузії, Україні, Кир­гизстані — у плануванні, фінансуванні і навіть організації «оксамитово-кольорових» революцій і скиненні президента країни... Важко знайти краще підтвердження єдності мети всесвітніх «глобалізаторів-визволителів».

Ця очевидна єдність мети, незважаючи на різні методи й ідеологічні «прикриття», виникає з за­гальних світоглядних основ обох рухів, як анти-християнських і антитрадиціоналістських. Обид­ва рухи месіанські, і мотивації їхніх головних іде­ологів — чи то Джордж Сорос або Ірвінг Кріс-тол — це «звільнення нерозумного людства» і приведення його до «світлого кінця».

Що ж стосується Росії і її народу, то російські громадяни з ліберально-космополітичними по­глядами, як євреї, так і росіяни, повинні зробити свій вибір між транснаціональною космополітич­ною елітою, що стоїть за «ідеалістами-глобаліста-ми» і використовує єврейський суперетнос і Спо­лучені Штати Америки, їхню економіку, військо­ву силу, людські ресурси як інструмент для до­сягнення своїх геополітичних цілей — і іншим людством, яке ця еліта вважає сировинним ре­сурсом.


* Друкується за: «Информационный проэкт ПОЛИТИКА», politika@pisem.net

Література

1. MacDonald K. B., A People that Shall Dwell Alone: Judaism As a Group Evolutionary Strategy with Diaspora Peoples, Praeger, Westport, CT 1994.

2. Попов О. А. Универсальное и этническое в еврей­стве // www.pravosiavie.ru; www.pravaya.ru.

3.  MacDonald К.В., Separation and its Discontents: Toward an Evolutionary Theory of Anti-Semitism, Praeger, Westport, 1998.

4.  Панарин А. С. Искушение глобализмом. — М.: Русский национальный фонд, 2000.

5.  Попов О. А. Еврейские корни марксизма // www.pravoslavie.ru; www.pravaya.ru.

6.  W. Zombart. «The Jews and Modern Capitalism», Batoche Books, Kitchener, 2001.

7.  Попов О. А. Еврейская мировая революция? // www.pravaya.ru.

8.   Генисаретская В. Христианские сионисты// www.pravaya.ru.

9. Michael Bind. History News Network.

10.  Генисаретская В. Неоконсерватизм в США // www.pravaya.ru.

11. R. Kagan and W. Kristol. Present Dangers: Crisis and Opportunity in American Foreign and Defense Policy, Encounter Books, 2000.

12. Нарочницкая Н. А. Россия и русские в мировой истории. — М.: Международные отношения, 2004.

13. Солженицын А. И. Двести лет вместе. Т. 2. — М.: Русский путь, 2002.

14. Шафаревич И. Р. Трехтысячелетняя загадка. — СПб.: Библиополис, 2002.

15. В. Russel. The Atomic Bomb and the Prevention of War, Bulletin of the Atomic Scientists, October, 1946.

16. Попов О. А. Human Rights Watch как политичес­кий инструмент либерально-космополитической эли­ты США // Москва. — 2004. — № 8 (www.moskvam.ru); Альманах «Лебедь» (www.lebed.com)

17. Richard Perle, James Colbert, Charles Fairbanks, Jr., Douglas Feith, Robert Loewenberg, Jonathan Torop, David Wurmser, Meyrav Wurmser, «A Clean Break: A New Strategy for Securing the Realm», 8 July 1996.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту