США і глобалістські концепції єврейського етносу

Про єврейський суперетнос

Розкидані по всіх континентах єврейські ет-норелігійні громади за свою довгу історію сформували всесвітній культурно-релігійний суперетнос, створений і скріплений ідеологією і практикою іудаїзму, в надзвичайно організо­ваний «Ізраїль».

Іудаїзм у «широкому» сенсі цього слова — це не тільки релігія, а й сукупність ідеологічних і соціальних структур і поведінкових норм, що забезпечують реалізацію «еволюційної стра­тегії групи», у цьому випадку — світового єврейського співтовариства [1; 2]. Мета цієї «стратегії» — виживання, відтворення й успішний розвиток єврейського релігійно-культурного етносу.

Тут необхідно зауважити, що будь-яке людське об'єднання: сімейне, суспільне, політичне, соціальне, виробниче, релігійне, етнічне — приречене на зникнення, якщо воно не має «стратегії виживання і розвитку». Ті етнічні групи і держави, які не намагаються усвідомити, сформулювати, як свою «наці­ональну ідею» сенс свого існування і виробити ідеологічні і соціальні механізми свого відтво­рення — приречені на зникнення. Ус я історія людства — є історія не тільки соціальних про­цесів і конфліктів, зміни різних державних ус­троїв, технологічного прогресу, розвитку мис­тецтв, а й виникнення і зникнення етносів і на­родів.

Існує «стратегія розвитку» японського етно-су-цивілізації, китайського, навіть цигансько­го. Кожна ця стратегія відтворює в постійно змінних умовах унікальний етнос — японсь­кий, китайський, циганський... Що ж сто­сується єврейського етносу, то він теж унікаль­ний, і ця унікальність виявляється в його ево­люційній стратегії розвитку, основні пункти якої такі:

• генетична і культурна сегрегації єврейсь­кої громади від неєврейського світу;
• успішна конкуренція за природні ресурси з різними сегментами неєврейських співтова­риств;
• стимулювання вищого, ніж у сусідів-неєвреїв («джентіле») відтворення єврейсько­го населення;
• підтримка у членів єврейської громади пе­реконаності у своїй обраності;
• інтелектуальний захист доктрин і ідеологій іудаїзму і єврейських теорій антисемітизму.

У статті наведені приклади того, як «універ­салізація» і «приватизація» лібералами і неокон­серваторами категорій «демократія», «права лю­дини» тощо, використовуються для реалізації ге-гемоністських планів транснаціональних політич­них і фінансових еліт і структур, насамперед, єврейських.

Спершу дамо визначення таким важливим, але не завжди однозначним термінам, як інтер­націоналізм, космополітизм, націоналізм і лібе­ралізм — національний і космополітичний.

Інтернаціоналізм і космополітизм

Як випливає із семантики самого слова, інтер­націоналізм передбачає наявність багатьох націй, так само як і їхню ідеологію націоналізму, ев­фемізмом якого є слово патріотизм, і аж ніяк не етноцентризм, і, тим паче, не шовінізм. Інтер­націоналізм визнає суверенність націй і разом з цим — «легітимність» націоналізму як ідеології нації, що вважає свої національні інтереси пріоритетними і важливішими, ніж національні інтереси інших націй.

Космополітичний світогляд «мириться» з існу­ванням національних інтересів, однак ставить нації в становище вічно підозрюваних у «національному егоїзмі» і категорично «запере­чує» проти утвердження їхнього пріоритету над якимись загальними «загальнолюдськими» інте­ресами. Ця удавана схоластична дискусія має цілком практичний додаток: у результаті дискре­дитації національних інтересів тієї або іншої нації, космополіти підмінюють їх («заміщають») інтересами іншої нації або навіть етнічної мен­шості, яка виступає під «прапором» універ­салізму.

Інтернаціоналізм — ідеологія і практика рівноправного співробітництва суверенних націй, а місцем («полем») такого співробіт­ництва є міжнародні (тобто міжнаціональні) організації й інститути, як от Організація Об'єднаних Націй (ООН), створені для вирішення спільних проблем держав, які вхо­дять в ООН. І формулювання проблем, і їхнє рішення, відповідно до Статуту ООН, повинне відбуватися лише на основі абсолютного суверенітету кожної держави які входять в ООН, і націй, що утворюють ці держави.

Космополітизм — «наднаціональна» ідеологія, відповідно до якої вся наша планета представле­на як загальна і єдина «квазівітчизна», що має свої власні цінності й інтереси, які космополіти іменують загальнолюдськими й універсальними, і які мають пріоритет над «місцевими», наці­ональними цінностями й інтересами. З погляду космополітичної ідеології, ООН є інструментом такої «квазівітчизни» — наднаціональний (а не міжнаціональний!) інститут, рішення якого є обов'язковими для всіх націй, що входять в ООН (і виключених, як це було з Югославією), навіть якщо вони (в особі того, хто представляє націю держави) не згодні з цим рішенням.

Що ж стосується «спільних загальнолюдсь­ких» цінностей і інтересів, то в реальному житті ідеологи космополітизму або «створюють» їх, або «віднаходять» в існуючих або минулих цивілізаціях і культурах, залежно від своїх пріоритетів. Сучасні євроцентристи-ліберали, відповідно до традиції Освіти виходять із основ­ного поняття «прогрес», яке означає насамперед прогрес у сфері індивідуальних прав і свобод. Відповідно до цього підходу, вони будують лан­цюг «акумулювання» загальнолюдських ціннос­тей по лінії «Іудея — Еллада — Рим — Західна Європа — США» [4]. Для них Візантія і Китай, Японія й Індія, Росія і мусульманський світ пере­бувають поза «основною лінією прогресу» і є ли­ше «сировинним ресурсом», з якого вони в міру потреби видирають цінності, що сподобалися їм і наділяють їх «загальнолюдською» значимістю і легітимністю.

Відповідно до своєї фундаментальної установ­ки на «планетарність», космополітичний світо­гляд трактує національне й етнічне, як вторинне щодо «загальнолюдського». Так це було в орто­доксальному класичному марксизмі, де космо­політичний світогляд найчастіше відмовлявся навіть враховувати етнічний і національний фак­тор у розгляді соціальних, політичних і еко­номічних явищ.

Космополітичність сучасних лібералів, зокре­ма і правозахисників, полягає у твердженні «універсальності» обраних ними «загально­людських» цінностей, які через перевірку вияв­ляються західноєвропейськими (а в післявоєнні роки й американськими) цивільними і політич­ними правами. Відповідно до цієї установки, всім народам світу рано чи пізно «доведеться» прий­няти європейські (американські) нібито «загаль­нолюдські» цінності і випливати шляхом «про­гресу», як його розуміють європейські й амери­канські ліберали.

Водночас добре відомо, що спочатку, від виник­нення, європейський лібералізм виходив з мо­ральної основи, закладеної в християнстві, який є «етнокультурною» рівністю усіх народів перед Богом («У Христі немає ні елліна, ні іудея»). Ця християнська «аксіома», очевидно, суперечить «приватизації» загальності й універсальності, що роблять сучасні ліберали, ототожнюючи дану Гос­подом свободу розрізняти Добро і Зло з політич­ними категоріями волі і «прав людини», які вони трактують у дусі дехристиянізованої Освіти.

Лібералізм національний і космополітичний

Як відомо, класичний лібералізм створили у XVII — XVIII столітті протестантські філософи Західної Європи як політичну, юридичну й еко­номічну основу для антистанової й антифеодаль­ної «революційної» ідеології «вільної людини». Основним соціальним «замовником» була національна французька (англійська, голландсь­ка) буржуазія. А єврейська буржуазія лише «приєдналася» до національної буржуазії, оскільки її економічній діяльності суттєво зава­жали обмеження «позаекономічного» характеру, характерні для середньовічної держави.

Між «національним» (англійським, голландсь­ким та ін.) і «єврейським» лібералізмом була (й існує) істотна різниця, яка, однак, не відразу вия­вилася.

По-перше, для французів (англійців, гол­ландців) економічний і політичний лібералізм мав своєю підставою і моральним виправданням національну християнську релігію, у якій ні «ні елліна, ні іудея».

По-друге, економічна основа європейського лібералізму «корінних» етнічних груп (фран­цузів, англійців) базувалася на продуктивній праці.

По-третє, європейський лібералізм був ідео­логією французької (голландської, англійської) нації з практично етнічно ОДНОРІДНИМ насе­ленням (у нашому контексті незначні відмін­ності в культурі, традиціях, релігії між англійця­ми і шотландцями, французами і бретонцями не мають значення).

Отже, європейський лібералізм був «проек­том» для християнської гомогенної нації, але аж ніяк не для азіатських, африканських і інших неєвропейських, нехристиянських цивілізацій.

А єврейський лібералізм мав зовсім інші підстави. По-перше, іншу економічну єврейську «основу»: банківська справа, кредитування, лих­варство, торгівля [6]. Цей вид економічної актив­ності — безнаціональний, тому що не «прив'яза­ний» до реального виробництва, розташованого на національному ґрунті, землі французів, англійців, голландців, а має справу з без-, над- і між-національним «товаром» — грішми.

По-друге, для єврея-іудея, як у Середньовіччі в гетто, так і в Новий час (епоха Освіти), країна йо­го проживання не була Батьківщиною в «основ­ному» і релігійному змісті цього слова. Як ми за­значали на початку цієї статті, євреї усю земну кулю представляли якоюсь «потенційною Батьківщиною», оскільки реальної Батьківщини в євреїв не було. Відповідно, ідеологію лібе­ралізму від моменту її виникнення євреї ро­зуміли як космополітичну, а не національну.

Через різне тлумачення лібералізму, його «за­стосування» і «використання» різне в єврея-банкіра і буржуа. Для капіталіста-француза лібе­ралізм, що апелює до «позасоціального» інди-віда-француза і не передбачає соціальних і класо­вих розходжень, був зручний, як кажуть маркси­сти і соціалісти, для «замазування» різниці в еко­номічному становищі й освітньому та культурно­му рівні француза-капіталіста і француза-робітника. А для єврея-банкіра, єврея-лихваря ідеологія лібералізму, що апелює до якогось абст­рактного «надетнічного» громадянина Франції, зручна тим, що вона «ігнорує» реальну різницю, яка існує між християнськими і єврейським релігійно-етнічними співтовариствами.

Упродовж усієї своєї історії єврейські релігійно-етнічні громади постійно перебували в конкуренції з «сусідським» етносом, який про­живав на тій самій території. Цей відомий в істо­ричній і соціологічній науці феномен є «секре­том» лише для тих, хто ігнорує не тільки відмінності етносів, а й ту обставину, що конку­ренція і конфлікти між громадами були і залиша­ються не менш важливим і істотним «мотором» історичного процесу, ніж соціальні і релігійні протиріччя і конфлікти. Суб'єктами у цих конфліктах є не члени громади, як «автономні» від громади індивідууми, які захищають свої осо­бисті інтереси, як це намагається представити ліберальна ідеологія, а сама етнічна громада. Історичний досвід переконує, що в цій конку­ренції перемагають ті громади, де велика згурто­ваність і готовність пожертвувати інтересами членів громади заради досягнення спільної мети. Де домінує «спільний» інтерес, і де індивідуаль­ний, приватний інтерес підпорядкований інтере­су всієї громади як цілого. У випадку з єврейсь­кою глобалістською цивілізацією цей спільний інтерес виходить за межі місцевої громади і по­ширюється на цілу планету.

Неважко зрозуміти, що реалізація європейсь­ких ліберальних ідей на основі «універсальних» прав і свобод абстрактного позаетнічного індивіда в суспільстві з етнічними групами, які мають різні цілі, поведінкові установки, мораль, стано­вище до іноплемінника, до своєї громади і навіть до країни проживання — цілковита утопія. Вона можлива лише в гомогенному соціально й етнічно однорідному суспільстві, де немає ні кла­сової (соціальної), ні етнічної різниці. А реально­му суспільству, яке складається з різних етнічних груп, формально рівноправне, але насправді не­однакове (через культурно-цивілізаційну відмін­ність) становище етнічних груп і їхніх членів зво­дить ліберальну ідеологію «прав абстрактного індивіда» до рівня пропагандистського гасла.

Фактично, під прикриттям декларативних за­конів про однакові права людини під акомпане­мент криків і заклинань, що нібито «байдуже, якої національності олігархи, з кого складалося керівництво ГУЛАГу, хто власники і менеджери засобів масової інформації», — найбільш ор­ганізовані і напористі ті етнічні групи, які во­лодіють високим рівнем самоідентифікації, згур­тованості і взаємної підтримки, домагаються найкращих результатів у тих сферах держави, суспільства і бізнесу, які вони вважають для себе вигідними і пріоритетними. А російські й інші за­хисники прав «людини без національності» є «агентами впливу» цих етнічних груп, незалежно від того, усвідомлюють вони це чи ні.

Як переконує новітня історія Європи, Росії й Америки, інтереси місцевих єврейських громад далеко не завжди збігаються з інтересами пере­важної більшості населення російського, угорсь­кого, німецького, американського... Ці «розбіж­ності» не тільки вплинули на внутрішню і зовнішню політику держав зі значною часткою єврейського населення (Росія, США, Німеччина, Угорщина й ін.), а й спричинили конфлікти і навіть революції в цих країнах, які кардинально вплинули на долю всього людства.

Про чотири «шляхи» вирішення «єврейського питання»

Із фактичним зникненням до середини XX століття єврейського робітничого класу, євреї «втратили» класову основу для появи в них по­чуття соціальної солідарності і соціальної спра­ведливості. Проте залишався ґрунт для поза-соціальної, релігійно-племінної солідарності. Цим ґрунтом завжди були «етнічний» іудаїзм і єврейський секуляризований гіперетноцент-ризм, що розвинувся у процесі еволюції єврейсь­кої релігійно-етнічної групи, про що ми писали раніше [2].

Починаючи з XVIII століття, із вступом єврейських громад до європейського співтовари­ства і залучення єврейських інтелектуалів до раціоналістичної й універсалістської Освіти, єврейські мислителі і суспільні діячі шукали різних шляхів вирішення споконвічної «єврейсь­кої проблеми». Про один «шлях» — комуністич-но-глобалістський — ми вже писали [4; 7]. Як до­вели перші роки після Жовтневого перевороту, спроба єврейських більшовиків і їхніх росіян, ук­раїнських і інших «гойських» соратників нав'яза­ти російській православній у своїй основі цивілізації чужу для неї соціально-економічну і політичну систему, не була успішною і відкинула політичну і соціально-економічну структуру Росії далеко назад. Збанкрутілий ленінсько-троцькістський космополітичний режим змінив «національно-орієнтований» сталінський режим, який був змушений повернутися на рейки відновлення російської держави, хоча і під марк­систськими прапорами.

Спроби поширити «комуністичні» революції за межі Росії призвели до небаченого раніше росту юдофобства й антисемітизму в багатьох країнах Європи, насамперед там, де були зроблені спроби «комуністичного перевороту» — у Німеччині, Угорщині. Наслідки спроб «роздути пожежу світової революції» обернулися для європейсь­кого єврейства катастрофою. Цілком терпимі до євреїв ще кілька десятиліть тому німці, литовці, латиші, угорці раптом стали добровільними ви­конавцями організованого нацистами геноциду єврейського народу.

Інше вирішення єврейської проблеми — сіонізм, було пов'язане з імміграцією євреїв у Па­лестину, розпаленням там російськими євреями єврейського релігійно-етнічного вогнища. Існує багато фактів, які свідчать про те, що марксисти, зокрема і росіяни, радянські більшовики, не тільки співчутливо ставилися до ідеї і практики сіонізму, яка мала спочатку яскраво виражений соціалістичний (і навіть комуністичний — кібутці) характер, а й сприяли заселенню Палес­тини євреями.

Нині сіонізм — це не тільки ідеологія і практи­ка «репатріації» євреїв в Ізраїль, а й світогляд, який «потребує» від євреїв безумовної підтрим­ки Ізраїлю, лобіювання його інтересів у парла­ментах європейських і північно-американськ країн. Сіонізм, що був на початку XX століття марґінальною політичною і частково релігійною течією східно-європейської єврейської молоді, перетворився до кінця XX століття у світогляд переважної більшості європейського й амери­канського єврейства.

Третє вирішення єврейської проблеми — у «глобальних» ліберально-космополітичних пла­нах «демократії свободи»; воно походить від єврейських гілок німецької соціал-демократії і лібералізму XIX століття. Суть його — у ство­ренні всесвітньої наддержавної структури, що функціонує на ліберальних принципах «свободи, миру, універсальності і спільності прав людини». Ця структура включала б усі країни Земної кулі на «добровільних» началах, однак її контролюва­ли б «демократичні держави», йдеться про дер­жави Західної Європи й Америки, насамперед Сполучені Штати Америки.

Варто підкреслити, що цю течію єврейської політичної думки часто ототожнюють із тра­диційним сіонізмом як політикою і практикою колонізації євреями Палестини, що призводить до плутанини понять і викликає у читачів асоціацію неоконсерватизму з горезвісною «змо­вою сіонських мудреців».

Від марксизму до лібералізму

Десятиліттями світове єврейство і його міжна­родні організації «не зауважували» ні фізичного знищення православного духівництва, ні геноци­ду козацтва, ні насильницької колективізації, що супроводжувалася депортацією сотень тисяч ро­дин, ні голоду на Україні і Північному Кавказі, ні навіть гучних політичних процесів другої поло­вини 30-х років. Не було, зрозуміло, і дорікань на адресу радянської держави і його керівництва під час Другої світової війни, коли радянська влада рятувала від знищення сотні тисяч євреїв, еваку­ювавши їх з територій, зайнятих нацистами. Сло­вом, аж до кінця 40-х років XX століття єврейсь­ка громадськість Заходу ні не критикувала, ні тим більше не звинувачувала більшовицький ре­жим. Однак, після Другої світової війни ситуація змінилася. Вже наприкінці 30-х років, після успішної реалізації «Нового Договору» (New Deal) президента США Ф. Д. Рузвельта, який призвів до різкого підвищення рівня життя в країні, ліквідації убогості і безробіття, і серед єврейського населення, марксисти і соціалісти США заговорили про «реалізацію в США основ­них соціалістичних вимог» (ген. секретар ком­партії США Ерл Браудер).

Післявоєнний підйом економіки в країнах Західної Європи, Північної Америки, Аргентини, Мексики призвів до якісної зміни соціального статусу єврейських «мас» у цих країнах: практич­но зник єврейський робітничий клас. А до 60-х років XX століття єврейські громади країн Захо­ду стали, мабуть, найзаможнішими серед релігійно-етнічних громад США, Англії, Фран­ції, Мексики, Бразилії, Аргентини. Відповідно, «демократія рівності» комуністичної ідеології стала не тільки далекою для «обуржуазнених» євреїв Європи і Північної Америки, а й соціально небезпечною. Звідси — стрімке падіння впливу на євреїв комуністичних ідей і партій, зокрема космополітично-троцькістських.

З іншого боку, масове фізичне винищування євреїв німецькими націонал-соціалістами і їхніми поплічниками в країнах Європи, спричи­нене значною мірою ставленням до євреїв як до агентів Комінтерну, стимулювало єврейську дум­ку на пошуки іншого, «не комуністичного» рішення «єврейського питання» у глобальному масштабі. До цього їх спонукало також розчару­вання у «світовому комуністичному проекті», який призвів не до «всесвітньої держави», очо­люваної Комінтерном Зинов’єва-П’ятницького-Лозовського, а до сталінської національної дер­жави, очолюваної аж ніяк неєвреями.

Однак до кінця 40-х років рішення шукали не стільки для євреїв-пролетарів, яких ставало що­разу менше, скільки для євреїв-бізнесменів, євреїв-фінансистів, євреїв-професорів, євреїв-журналістів. Тобто для таких соціальних груп, де успіху і добробуту досягали не в результаті про­фесійної/класової солідарності, а завдяки індивідуальним зусиллям. Саме для таких соціальних прошарків більше підходить класич­ний індивідуалістичний лібералізм як ідеологія власника і буржуа.

Перелічимо основні причини, що вплинули на відхід світового єврейства від космополітичного марксизму-соціалізму і його перехід до лібе­ралізму:

• радикальні зміни в соціально-економічному становищі робітничого класу США, зокрема єврейського, що призвело до фактичного зник­нення єврейського «компоненту» у малозабезпе­чених і соціально пригнічених верствах населен­ня;
• трагічний досвід «вирішення єврейського питання» у країнах Європи, окупованих на­цистською Німеччиною, який призвів до зни­щення мільйонів євреїв, поставив питання про необхідність введення міжнародного інституту для спостереження за станом прав людини в усь­ому світі;
• банкрутство «комунізму» у середовищі євро­пейських і американських інтерпретаторів як соціально-економічної і політичної філософії, так і як практики глобального революційного процесу;
• перетворення СРСР із засобу для світової революції в соціалістичну тоталітарну державу, що загрожує американській демократії і геге­монії, до того ще й «антисемітську»;
• прийняття значною частиною американської інтелігенції, як лівої, так і правої, тези про амери­канську винятковість, зокрема тези про те, що американська політична система — взірець і при­клад для всіх країн і народів, а США — не тільки гарант свободи і демократії в усьому світі, а й «за­конний» лідер усього людства.

До середини XX століття американська і євро­пейська єврейська інтелектуальна еліта і керівництво єврейських міжнародних і національних організацій перейшло від одного космополітичного проекту (комуністичного), до іншого — ліберального.

Провідними теоретиками лібералізму середи­ни XX століття стали єврейські філософи Анрі Берґсон (Henri Bergson), Карл Поппер (Karl Popper), Ханна Арендт (Hannah Arendt), Еріх Фромм (Erich Fromm), Макс Хоркхаймер (Max Horkheimer), Теодор В. Адорно (Theodore В. Adorno), Ісайа Берлін (Isaiah Berlin), Даніель Левінсон (Daniel Levinson). Tе, що усі вони більшою чи меншою мірою симпатизували ідеї сіонізму, не тільки не змінює суті справи, а й підкреслює «специфічність» єврейського лібе­ралізму, як космополітичного, на відміну від лібералізму «національного» (французького, німецького, російського).

Ще раз наголосимо, що, будучи «дітьми» Освіти, марксівський комунізм і лібералізм XIX століття є не тільки «універсалістськими» ідео­логіями, а й глобалістськими космополітичними доктринами. Обидві ідеології — результат «впро­вадження» у маси постулатів, за якими або «у пролетаря немає Батьківщини» (марксизм), або «права людини — це загальні, універсальні і фун­даментальні категорії» (лібералізм). Для людей, які поділяють ці ідеології, Батьківщиною є не стільки країна їхніх предків, де вони виросли і виховалися, а... уся Земна куля. А «культурною Батьківщиною» — значною мірою дехристи-янізована американська цивілізація.

Очевидно, вирішальною причиною анти-соціалістичної орієнтації переважної більшості російських євреїв, як, утім, також євреїв євро­пейських і північно-американських держав, став високий соціальний статус і економічне станови­ще євреїв у цих країнах, серед яких робітників практично не було.

Ті соціальні, економічні і «цивільні» умови, що зумовили в минулому симпатії євреїв до марк­систської і, загалом, до соціалістичної теорії і рухів — зникли. В усьому світі євреї стали чи не найбагатшою, політично могутньою і впливовою етнічною групою, яка чинить вирішальний вплив на політику провідних країн Заходу. Повною мірою це стосується США, де євреї посіли вагомі позиції в економічній, фінансовій, академічній, юридичній сферах, у засобах масової інформації і навіть у державних структурах. І нині вже не Радянський Союз є тією країною, на яку «постави­ли» євреї, а Сполучені Штати Америки.

Ліга Націй і ООН

Перша спроба «залучити» універсалістський лібералізм для вирішення глобалістських єврейських проблем зробили єврейські банкіри США і Європи наприкінці Першої світової війни. Вона досить детально проаналізована у фундаментальному дослідженні Н. О. Нароч-ницької «Росія і росіяни у світовій історії». Ав­тор наголошує: «До початку XX століття у США сформувався центр фінансових інтересів», пов'язаний з європейським фінансовим середо­вищем. «І ті, і інші прагнули до повної лібе­ралізації суспільних відносин у Європі, тому ре­зультат світової сутички... обіцяв за умови вміло­го використання війни лідерство у світовій ідео­логії і політиці з одночасним набуттям фінансо­вих важелів для її контролювання» [12].

Сформована до того часу міжнародна «мере­жа» єврейського фінансового капіталу складала­ся з банкірських родин США і Європи, що поріднилися: Шифів, Варбургів, Ротшильдів [13;14]. Ця група мала найсильніший вплив на оточення президента США В. Вільсона, зокрема через його радника Едварда Манделя Хауза (Edward Mandel House), сина плантатора з Півдня Томаса Хауза, фінансового представника родини Ротшильдів у США.

Саме Едвард М. Хауз і інший радник президен­та Вудро Вільсона банкір Бернард М. Барух (Bernard Marines Baruch) розробили програму Ліги Націй з 14 пунктів, відому також, як «докт­рина Вільсона». (Саме тоді Е. Хауз разом із гру­пою єврейських банкірів США, Німеччини, Швеції і Голландії створив 30 травня 1919 року у паризькому готелі «Мажестік» Інститут Міжна­родних Справ, який у 1921 році був перейменова­ний на американську Раду з міжнародних відно­син — Council on Foreign Relations). У цих 14 пунк­тах американські інтереси вперше були потрак-товані як «загальні й універсальні». Як пише Н. О. Нарочницька, у цих пунктах відбулося «ототожнення власних інтересів США з мораль­но-етичними канонами універсуму» [12].

Так було започатковано використання лібе­ральної — універсалістської і глобалістської ідео­логії як «ідеальної» для зовсім не універ-салістських імперських цілей наднаціональної фінансової олігархії, як правило, єврейського по­ходження. Однак перша спроба нав'язати амери­канській нації неамериканські «ненаціональні» цілі не вдалася. 1919 року Конгрес США обгово­рив Версальський договір, розгледів у ньому спе­цифічні інтереси єврейських банкірів, що не збігаються з інтересами переважної більшості американських народів, і не схвалив його.

ООН над законами і рішеннями, прийнятими національними законодавчими інститутами. Тим самим ООН здобула статус наднаціональної структури, що має найвищу законотворчу силу, обмежуючи тим самим суверенітет національних держав.

1975 року на нараді глав європейських держав, США і Канади в Хельсінкі було підписано Хельсінську Угоду, відповідно до якої всі держа­ви, які її підписали, включаючи СРСР, зо­бов'язані дотримуватись прав людини в тому трактуванні, в якому вони були записані в За­гальній декларації прав людини. Цим актом ра­дянське керівництво легалізувало «перетворен­ня» проблеми прав людини з внутрішньодержав­ної юридичної і політичної категорії в міждер­жавну і наднаціональну. А міжнародним ор­ганізаціям ООН і ОБСЄ було надано статус всесвітніх наддержавних структур, які одержали легальне право втручатися в справи інших дер­жав під приводом захисту прав людини. І хоча до прямого використання ООН як інструменту для зміни внутрішнього політичного устрою країн, ворожих США, справа тоді не дійшла, лібераль­но-космополітична ідея про пріоритет «загально­людських цінностей» міцно завоювала серця і го­лови радянської інтелігенції, зокрема і частину правлячої «комуністичної» еліти.

Тому невипадковим було проголошення в сере­дині 80-х років минулого століття М. С. Горбачо­вим тез про «єдиний світ», про «нове мислення» і інші утопії ліберально-космополітичної гло-балістської свідомості.

Перманентна світова ліберальна революція

Наприкінці 40-х років XX століття група аме­риканських євреїв, які були перед Другою світо­вою війною активістами і навіть ідеологами інтернаціоналістських (троцькістських) ко­муністичних груп і партій, але відмовились від марксизму до кінця війни, — Ірвінг Крістол (Irving Kristol), Сідней Хук (Sidney Hook), Франк Мейєр (Frank Meyer), Натан Глезер (Nathan Glazer), Даніел Белл (Daniel Bell) — сформувала коаліцію інтелектуалів-антико-муністів і заснувала кілька суспільно-політичних антикомуністичних журналів. За підтримки і фінансування ЦРУ члени цієї групи розпочали ідеологічну війну з комунізмом, що уособлював­ся сталінським Радянським Союзом, зокрема пропаганду «універсалістських» ліберальних ідей, як от свобода утворення політичних партій, пріоритет свободи слова і зібрань, інтересів індивідуума над інтересами суспільними і навіть національними.

Ось так 1948 року невелика група євреїв-інте-лектуалів, інтернаціональних комуністів, що пе­ретворилися в лібералів, почали підготовку до нової світової, цього разу ліберальної революції, що «звільнила» б євреїв (а заодно й інші народи) від «світового тоталітаризму-комунізму». Однак оплотом і «колискою» світової революції був уже не Радянський Союз, а Сполучені Штати Амери­ки, найрозвинутіша в економічній, військовій і технологічній сферах країна нашої планети. Країна, де живе найчисленніша і найвпливовіша на Земній кулі єврейська громада, яка до середи­ни XX століття посіла вирішальні позиції у вирішальних галузях американської нації — у владі, засобах масової інформації, академічному світі, юриспруденції, фінансовому й інвес­тиційному бізнесі.

Рух, який нині називається «неоконсерватиз­мом», формувався кілька етапів. Його засновни­ками вважають членів т. зв. «нью-йоркської четвірки» — студенти гуманітарного факультету нью-йоркського City College, згадані вище Ірвінг Крістол, Даніел Белл, Натан Глейзер, а також соціолог Ірвінг Хоув (Irving Howe). Порвавши з троцькізмом, вони аж до кінця 60-х років перебу­вали на «лівому» фланзі американського політичного спектру, співробітничали з троцькістами, прихильниками Макса Шахтмана, але активно брали участь лише в публіцистичній діяльності, публікуючи статті в лівих, але анти­комуністичних і проєврейських журналах: Commentary і The National Interest.

Події кінця 60-х і початку 70-х років (війна у В'єтнамі, перемога «Ізраїлю» у шестиденній війні з арабами 1967 року, боротьба радянських євреїв за «репатріацію» у «Ізраїль», підтримка радянсь­ким блоком арабських країн) «розбудили» єврейську національну свідомість і активізували єврейські рухи й організації в США. Але пара­лельно ці події розкололи американську єврейську політичну еліту приблизно на ті ж дві групи, що й усе американське суспільство: на лібераль­но-космополітичну і національно-консервативну. (Докладніше ці дві течії в американській політичній еліті описані в іншій роботі [16]).

Ідея використовувати гегемоністські і месі­анські традиції й наміри американського істеб­лішменту, особливо протестантського, для забез­печення безпеки «Ізраїлю» була вперше зрозуміло і чітко «озвучена» 1996 року групою єврейських політологів США і «Ізраїлю» у документі, призна­ченому для сіоністського уряду Біньяміна Нета-ньяху [17]. У ньому прямо і недвозначно проголо­шується «право» США і «Ізраїлю» втручатися у внутрішні справи інших країн, а також змінювати політичну систему тих держав, чия зовнішня політика є загрозою для «держави» «Ізраїль».

За цим документом пішли інші, цього разу від групи «неоконів», які утворили комітет «Програ­ма за нове американське сторіччя» (Project for New American Century), де автори закликали пре­зидента США скинути президентів Іраку і Юго­славії. Як відомо, ці заклики були «почуті», і в ре­зультаті «спільного проекту» неоконів і лібералів президент Югославії Слободан Мілошевіч був змушений у процесі організованого і проплаче-ного американцями путчу відмовитися від прези­дентства, а президент Республіки Ірак Саддам Хусейн був скинутий внаслідок збройної агресії, вчиненої проти його країни Сполученими Шта­тами Америки.

До кінця XX століття неоконсерватори оста­точно викинули за борт фіговий листок універ-салістського лібералізму і відверто заявили про історичне і моральне право США бути гегемоном усього людства — «благодійною світовою імперією» [11]. Але лише на початку XXI століття, після відомих терактів у Нью-Йорку, єврейські неоконсерватори США змогли одер­жати від протестантського керівництва США карт-бланш на проведення «перманентної світо­вої ліберальної революції», яку ведуть під амери­канським прапором і від імені американського народу. Члени адміністрації президента Буша, неоконсерватори Піл Вулфовіц, Річард Перл, Дуглас Фейт, Елліот Абрамс, Л’юіс Ліббі (Lewis Libby) фактично очолили цю «революцію», став­ши її ідеологами і її «мотором».

Неоконсерватори відверто заявили, а амери­канське керівництво почало виконувати стра­тегію радикально-екстремістського крила єврей­ської політичної думки, яка поєднала фундамен­тальні положення трьох її основних течій:

• марксистсько-троцькістську установку на перманентну світову революцію і марксівський месіанізм «передового класу»;
• ліберально-космополітичну догму про «універсальні» і «загальні» цінності: «політичні свободи», «демократію» і «права людини»;
• проголошення США і «Ізраїлю» «обрани­ми», «месіанськими» цивілізаціями, які не можна критикувати, і які над усіма іншими націями і державами, включаючи європейські, а тому ма­ють право керувати світом, вести його за собою і змінювати на свій розсуд.

Неоконсерватори одержали політичну і стра­тегічну підтримку з боку т. зв. «євангелічних» християн США, серед яких всесвітньовідомі пастори Пат Робертсон (Pat Robertson) і Джеррі Фавел (Jerry Falwell). Після «інкорпо­рації» у правлячу американську еліту єврейсь­кої фінансової, медійної і академічної еліти, що додало домінуючій в США протестантській іде­ології винятковості і вибраності рис єврейсько­го архаїчного, фактично племінного расизму, американський месіанізм остаточно перетво­рився в ідеологію глобальних геополітичних перетворень і завоювання абсолютної світової влади.

Нині процес глобалізації як встановлення всесвітнього контролю («Нового світового по­рядку») транснаціональною фінансово-політич­ною елітою йде швидкими темпами. Використо­вують різні стратегії і методи:

• пряме військове втручання (Югославія, Ірак, Афганістан);
• організація, фінансування, політична і дип­ломатична підтримка т. зв. «кольорових» рево­люцій (Сербія, Грузія, Україна, Ліван, Киргиз­стан);
• дестабілізація країни з наступним її поділом (Югославія, СРСР);
• економічна, політична, блокова і диплома­тична експансія (розширення НАТО і ЄС на Схід);
• ідеологічні і психологічні війни, що супрово­джуються формуванням п'ятьох колон у країнах, обраних для «оксамитових» і «гуманітарних» ре­волюцій, і які використовують ліберально-кос­мополітичну ідеологію, як інструмент для зни­щення національної самосвідомості народів країн, обраних для експансії.

Висновок

Ми загалом описали два основні напрямки су­часного глобалістського руху, що спирається на­самперед на два головні «крила» єврейської діас­пори: ліберально-космополітичне («меншови­ки») і неоконсервативне («більшовики») [16].

Ліберали-космополіти, зокрема також правоза­хисники (Human Rights Watch, суспільство «Ме­моріал», Хельсинські групи й ін.) апелюють до нібито загальних і «універсальних» цінностей, начебто свободи слова і самовираження, прав людини, демократії тощо, які вони представля­ють у ліберальному західному трактуванні. Це інструменти «демократичних» перетворень у «нерозвинених» або «тоталітарних» державах (Сербія, Ірак, Білорусія, Україна, Грузія та ін.), такими їх вважають міжнародні і наднаціональні інститути, як от ООН, ОБСЄ, Рада Європи, а навіть і НАТО.

Політика США, на думку лібералів, повинна насамперед бути спрямована не на військове протистояння з «недемократичною» державою, не на створення там підпільних груп, які мають на меті скинення режиму, а на формування об'єктивних і суб'єктивних умов, необхідних для проведення наступних політичних змін у цій країні. Наприклад, у 70-80-і роки минулого століття важливою «суб'єктивною» умовою змін була, на думку лібералів, поступова зміна ра­дянської юридичної практики відповідно до ра­дянських законів і міжнародного законодавства, узгодження її із Загальною декларацією прав людини.

Неоконсерватори оголошують «обраною» (історією або Богом) для перетворення світу «месіанську» націю-державу — Сполучені Шта­ти Америки. Відповідно й інші країни нашої пла­нети зобов'язані йти у фарватері США, а «непо-слушні» мають бути покарані у вигляді «рево­люційного» впливу з боку країни-гегемона і її «союзників», тобто васалів. Як це робиться — бу­ло продемонстровано в Сербії, Іраку, Аф­ганістані.

Іноді обидва «крила» (ліберали-космополіти і інтервенціалісти-неоконсерватори) діють узгод­жено. Так це було в Сербії, Грузії, Україні, Кир­гизстані — у плануванні, фінансуванні і навіть організації «оксамитово-кольорових» революцій і скиненні президента країни... Важко знайти краще підтвердження єдності мети всесвітніх «глобалізаторів-визволителів».

Ця очевидна єдність мети, незважаючи на різні методи й ідеологічні «прикриття», виникає з за­гальних світоглядних основ обох рухів, як анти-християнських і антитрадиціоналістських. Обид­ва рухи месіанські, і мотивації їхніх головних іде­ологів — чи то Джордж Сорос або Ірвінг Кріс-тол — це «звільнення нерозумного людства» і приведення його до «світлого кінця».

Що ж стосується Росії і її народу, то російські громадяни з ліберально-космополітичними по­глядами, як євреї, так і росіяни, повинні зробити свій вибір між транснаціональною космополітич­ною елітою, що стоїть за «ідеалістами-глобаліста-ми» і використовує єврейський суперетнос і Спо­лучені Штати Америки, їхню економіку, військо­ву силу, людські ресурси як інструмент для до­сягнення своїх геополітичних цілей — і іншим людством, яке ця еліта вважає сировинним ре­сурсом.

Література

1. MacDonald K. B., A People that Shall Dwell Alone: Judaism As a Group Evolutionary Strategy with Diaspora Peoples, Praeger, Westport, CT 1994.

2. Попов О. А. Универсальное и этническое в еврей­стве // www.pravosiavie.ru; www.pravaya.ru.

3.  MacDonald К.В., Separation and its Discontents: Toward an Evolutionary Theory of Anti-Semitism, Praeger, Westport, 1998.

4.  Панарин А. С. Искушение глобализмом. — М.: Русский национальный фонд, 2000.

5.  Попов О. А. Еврейские корни марксизма // www.pravoslavie.ru; www.pravaya.ru.

6.  W. Zombart. «The Jews and Modern Capitalism», Batoche Books, Kitchener, 2001.

7.  Попов О. А. Еврейская мировая революция? // www.pravaya.ru.

8.   Генисаретская В. Христианские сионисты// www.pravaya.ru.

9. Michael Bind. History News Network.

10.  Генисаретская В. Неоконсерватизм в США // www.pravaya.ru.

11. R. Kagan and W. Kristol. Present Dangers: Crisis and Opportunity in American Foreign and Defense Policy, Encounter Books, 2000.

12. Нарочницкая Н. А. Россия и русские в мировой истории. — М.: Международные отношения, 2004.

13. Солженицын А. И. Двести лет вместе. Т. 2. — М.: Русский путь, 2002.

14. Шафаревич И. Р. Трехтысячелетняя загадка. — СПб.: Библиополис, 2002.

15. В. Russel. The Atomic Bomb and the Prevention of War, Bulletin of the Atomic Scientists, October, 1946.

16. Попов О. А. Human Rights Watch как политичес­кий инструмент либерально-космополитической эли­ты США // Москва. — 2004. — № 8 (www.moskvam.ru); Альманах «Лебедь» (www.lebed.com)

17. Richard Perle, James Colbert, Charles Fairbanks, Jr., Douglas Feith, Robert Loewenberg, Jonathan Torop, David Wurmser, Meyrav Wurmser, «A Clean Break: A New Strategy for Securing the Realm», 8 July 1996.