![]() ![]() |
|
![]() |
РУБРИКИ |
№ 12/2005 | |
архів номерів
![]() |
Доступ до суду: як подолати «телефонне право» та судову корупціюВалентин ВИШНЕВСЬКИЙ, Анатолій ГОЛУНОВ, Аркадій КОНЬКОВ Європейський Союз має виділити Україні 20 млн євро на судову та адміністративну реформи, а також на боротьбу з корупцією. У статті обґрунтовані і сформульовані пропозиції, які є достатніми для досягнення цілей судової реформи, кардинального вирішення проблеми корупції в судах (безкоштовно...) Основні проблеми судочинства в Україні такі: 1. Залежність суддів від органів влади — дія «телефонного права» (назвемо цю проблему вертикальною); 2. Корупційність служителів Феміди (горизонтальна проблема). Наявність будь-якої проблеми визначають три параметри: 1) втрати, яких зазнає суспільство; 2) невирішеність проблеми у чинному законодавстві; 3) нерозробленість її рішень у теорії, науковій літературі. Щодо першого параметру проблеми. Наявність проблеми залежності суддів від органів влади та суддівської корупційності спричиняє великі соціальні втрати як усередині країни (глибока криза судової влади, наростання невдоволення, протестного потенціалу у суспільстві, у зв'язку з тотальною корупційністю суду, висока вірогідність масових актів тощо), так і ззовні (втрата міжнародного авторитету України, відмова у прийнятті країни до європейських та світових організацій тощо). Стосовно другого параметру. Діюче законодавство, як буде доведено нижче, не вирішує, а навпаки, у певному сенсі загострює зазначені проблеми. І нарешті, третій параметр — стан теоретичного опрацювання вирішення проблем залежності суддів від органів влади та суддівської корупції. Переважна більшість публікацій на цю тематику висвітлює факти корупції і, на наш погляд, не містить радикальних пропозицій для її подолання. Прикладом може бути праця Кузьменко В. «Чи буде судний час для судової гілки влади»? [1]. Масштаби проблеми залежності суддів від органів влади та суддівської корупційності дає підстави охарактеризувати цю проблему як велику, а неоднорідність, розмаїття причин виникнення — свідчить про її складність. Згідно з кібернетичним законом необхідного розмаїття (закон необхідного розмаїття Еш-бі) — різноманітність засобів вирішення великих складних проблем повинна відповідати складності проблеми, тому пропоновані нижче засоби вирішення вищезазначених проблем не прості, але достатні. Для визначення засобів вирішення проблеми залежності суддів від органів влади та суддівської корупційності проаналізуємо причини її виникнення. Важливою причиною існування так званого «телефонного права» є традиції і мораль владних структур, які перейшли нам у спадщину від часів соціалістичної доби. Саме тоді це право було реальним правом, яке діяло беззаперечно, спрацьовувало чітко і невблаганно. Водночас юридичні, так звані формальні закони, були дійсно «формальними», існували, в багатьох випадках «для форми», працювали лише у разі відсутності вказівок «зверху», лише ненав'язливо доповнюючи «телефонне право».* Переломити ці традиції, світогляд влади, які за часів кучмівського режиму стали відвертішими і цинічними, не вдалося ще й досі. Про це, зокрема, свідчить інтерв'ю з Головою Верховного Суду України, в якому прозвучав докір новій владі, «в голосі якої чуються ще не забуті інтонації старої влади» [2]. Судово-правова реформа, яка проводиться у нашій країні, не пов'язана з іншими реформами. Це суттєвий недолік державної політики [3]. Наприклад, концепція судово-правової реформи не пов'язана з Концепцією адміністративної реформи, Концепцією національної безпеки України тощо. Між іншим, автономне вдосконалення однієї гілки влади без врахування її взаємодії з іншими не є ефективним. Дослідження зв'язків між гілками влади, виявлення їх загальних системоутворюючих властивостей може бути досить корисним. Несправедливість, аморальність влади в цілому і судової зокрема можуть стати (і вже стали в Україні, про що засвідчила Помаранчева революція, акти протестів біля приміщень судових органів) серйозною загрозою національній безпеці [4]. Отже, питання організації судової влади не слід розглядати разом із концепцією вдосконалення інших галузей влади. Концепція судово-правової реформи має бути пов'язаною з Концепцією адміністративної реформи, Концепцією нової Конституції України [5], Концепцією національної безпеки тощо. Концепцією національної безпеки України передбачено додержання балансу інтересів особи, суспільства та держави, їх взаємну відповідальність (це має бути також важливою ідеєю Концепції судово-правової реформи, адже, за європейським законом про статус суддів держава несе відповідальність за шкоду, завдану людині поганим судочинством), а також визначено, що створення громадянського суспільства є пріоритетним національним інтересом України [6]. А саме наявність громадянського суспільства є необхідною умовою незалежного неупередженого судочинства. Відсутність громадянського суспільства не припускає незалежного судочинства. До речі, формування, розвиток і захист громадянського суспільства передбачено Концепцією нової Конституції України. У розділі III «Громадянське суспільство і держава» передбачено, що Конституція має закріпити основи формування, розвитку і захисту громадянського суспільства, визначити засади його взаємозв'язків з державою. Вона, зокрема, повинна проголосити пріоритет громадянського суспільства над державою, яка забезпечує умови його нормального функціонування. Звідси також право громадян брати участь в актах протесту, критикувати, корегувати, змінювати державну владу, зокрема судову. Це право разом з іншими атрибутами розвиненого громадянського суспільства (наявність передумов поширення духовних цінностей, принцип відповідальності влади, реально незалежні ЗМІ, альтернативні судові органи тощо), становлять необхідно достатні умови створення ефективної системи, за наявності якої може існувати правосуддя. Судово-правова реформа, що почалася від 1992 р., після прийняття Верховною Радою України постанови «Про Концепцію судово-правової реформи в Україні», на наступних її етапах була зведена, фактично, до реформи судової. Остання була спрямована винятково на побудову самодостатньої непідконт-рольної нікому системи судових органів. Офіційно проголошувана мета — забезпечення незалежності судової влади від інших гілок влади. Для досягнення цієї незалежності прийнято Закон «Про статус суддів». Закон встановлював принципово нові критерії повноважень, обов'язків, відповідальності і незалежності суддів: «Судді, при здійсненні правосуддя, незалежні і нікому не підзвітні» (ст. 3 Закону «Про статус суддів»); усі повинні поважати незалежність судових органів (ст. 11); суддя не зобов'язаний давати пояснення по суті справ, що знаходяться в його провадженні (ст. 12); суддя не може бути притягнутий до адміністративного стягнення і кримінальної відповідальності без згоди Верховної Ради України (ст. 13); суддя не несе відповідальності за скасування прийнятих ним рішень, якщо закон був порушений ним ненавмисно (ст. 31) тощо. Але введені норми не забезпечили реальної незалежності від органів влади, особливо за часів президентства Кучми. Саме тоді ця залежність стала найбільш відвертою і цинічною: достатньо лише пригадати, що у деяких судах центральних районів столиці були, за деякими даними, встановлені навіть «десятки»; народні депутати, під час обрання суддів Верховною Радою безстроково нерідко «провалювали» неслухняних тощо. Особливо страждають ті кандидати на безстрокове обрання, які не послухали депутатських вказівок під час розгляду «політичних» справ, тобто справ, пов'язаних з проведенням виборів у депутати. Єдине, чого домоглася судова реформа — це тотальна корупція в лавах судової влади. Реформа зробила суддю незалежним перед вимогами дотримання закону і норм моралі, а також перед тими громадянами, які покладали надію на чесне, справедливе судочинство, на справжнє ПРАВОсуддя. Повертаючись до ст. 31 Закону «Про статус суддів» («суддя не несе відповідальності за скасування прийнятих ним рішень, якщо закон був порушений ним ненавмисно»), зауважимо, що викрити суддю в навмисності порушення закону практично неможливо; проти судді не може бути порушене дисциплінарне провадження за скаргами громадян чи публікаціям у ЗМІ. Остаточну крапку на правосудді поставило скасування, в результаті проведення в червні 2001 р., «малої судової реформи», прокурорського нагляду за судами. Щодо останнього, то відгородження суддів від втручання і впливу прокуратури, з одного боку, відповідало духу часу і було, на перший погляд, фактором позитивним, але з іншого — виключало реальний і діючий контроль за роботою судів, тому було заходом дуже ризикованим. Реалізація цього заходу, без компенсації контролю за діяльністю суддів з боку суспільства, скасувала гарантії здійснення судового процесу в межах правосуддя. Є аксіома, яка спрацьовує неминуче і невідворотно: система (соціальна), незалежна від зовнішнього контролю, фактично безконтрольна! Така система приречена на загнивання. Не можна зводити до абсолюту принцип незалежності суду [7], корпоративна, замкнута судова система буде завжди працювати на власні інтереси, а не на інтереси громадян [8]**. Не буде перебільшенням сказати про те, що судді місцевих судів виявилися абсолютно непідзвітними. Вони, з одного боку, мають владу закону, вважають себе незалежними особами, захищеними від осуджень. З іншого — судді практично безвідповідальні за рішення, які приймають, — безконтрольні і шановані за примусом. Скарги до вищестоящих судів про несправедливість суддів, неодноразові порушення місцевими судами вимог правосуддя, повертаються назад із припискою: «Надсилаємо скаргу за належністю. Про наслідки розгляду просимо повідомити заявника». А ці звернення, зрозуміло, тільки злять суддів і ускладнюють становище скривджених. Обстановку в судах ускладнювало збільшення кількості скарг і заяв на їх адресу, що було передвісником кризи реформи. Терміни завершення справ (після підготовки до розгляду) судді розтягують у 10, 20 і більше разів порівняно зі встановленими законом термінами. Грубо порушуються терміни відправлення скарг громадян в апеляційну і касаційну інстанції. Зазначені недотримання — це порушення норм процесуального права, які виявлялися систематично і переросли у безвихідність ситуації. Звичайно ж, певну (але не вирішальну) роль відіграють і такі об'єктивні обставини, як перевантаження суддів справами, їхня низька зарплата тощо. Становище, в яке поставлений нині суддя через заходи судової реформи, дисонує із принципами Організації Об'єднаних Націй про незалежність суддів, схвалених Асамблеєю ООН ще 1985 року. Наслідки ідеалізації суддів, розширення їхньої незалежності за межі правосуддя, намагання відгородити від державного і суспільного контролю при спонуканні населення поважати їх, стали негативними. Про це свідчать і результати численних соціологічних обстежень суспільної думки щодо оцінки третьої влади і публікації в пресі. Від 1994 р. в таких авторитетних виданнях, як «Голос України», «Урядовий кур'єр», почали з'являтися публікації, в яких автори критично оцінювали реформу.*** Ця тривожна інформація, очевидно, не стурбувала ідеологів реформи. Висловлювали думку, що публікаціями статей автори домагаються від суду рішення своїх особистих питань, тому не слід надавати їм значення. Повідомлялося і про те, що начебто критичні публікації відображають суб'єктивні думки авторів і зовсім не характеризують загальну обстановку в судах. Такі оцінки — відверта зневага до десятків тисяч громадян, які своїми публікаціями, скаргами і заявами виражали незадоволення роботою суддів. Ці звернення не залишають сумнівів у тому, що судово-правова реформа не тільки не виправдала надій, які покладалися на неї, а й призвела до страшних наслідків у суспільстві, до кризи судової влади. Концепція реформи передбачала моніторинг і корегування її заходів, але на практиці нічого не було започатковано, щоб виправити становище і пов'язано це не зі складністю контрзаходів, а перевантаженням судів, що, крім іншого, підтвердило необхідність розширити органи судової влади. Виникла безглузда ситуація — сприяючи навмисне чи мимоволі незадовільній роботі суддів, реформатори пішли на збільшення кількості перевіряючих інстанцій. Ст. 18 нового Закону «Про судоустрій України», крім апеляційних, вищих спеціалізованих і найвищих судів, був передбачений касаційний суд (у Конституції України такий суд не значився і зрештою його створення було визнано недоцільним). Однак сам задум такої хитромудрої системи судів мимоволі наштовхує на думку про навмисність неприйняття ефективних заходів для поліпшення роботи судів першої інстанції, тому що система, в якій вони будуть робити помилки, а всі вищі суди переглядати їх і свої рішення, унікальна тим, що здатна ефективно функціонувати тільки за умови вкрай незадовільної роботи судів першої інстанції! Варто нормалізувати роботу саме цих судів, і потік скарг різко зменшиться. Отже, реформатори домоглися не тієї незалежності суддів, яка була потрібна для здійснення правосуддя і вжили не тих заходів, які могли його забезпечити. Існує повчальний досвід російських колег і європейського співтовариства. Мова про те, що судово-правові реформи почалися в Україні і Росії того самого року і мали вирішити схожі проблеми. Але росіяни, виявивши, що порушення норм правосуддя у діяльності судових органів частішають, одумалися і вже наприкінці 2001 року вжили радикальних заходів. Вони внесли в закон «Про статус суддів у Російській Федерації» низку виправлень і доповнень: визначено спеціальний порядок порушення кримінальних справ проти суддів будь-якого суду Росії, передбачені запобіжні заходи утримання під вартою і порядок притягнення суддів до адміністративної відповідальності. Порушення справ про застосування санкцій проти суддів доручено Генеральному прокурору РФ, що, до речі, узгоджується з Європейською хартією «Про статус суддів». Свого часу (15.12.2001 р.) законопроект із такими виправленнями підтримав 391 депутат Держдуми (чотири парламентарі були проти, таких, хто утримався, не було). Досвід росіян позитивний, але вважати його бездоганним, прийнятним для абсолютного копіювання не можна. Пропоную альтернативну програму, принципово іншу модель вирішення проблеми судочинства. Модель вирішення проблеми судочинства складається з двох напрямків: створення середовища у суспільстві, в якому розквіт і навіть існування «телефонного права» та суддівської корупції було б унеможливлене; прийняття спеціального законодавства щодо статусу суддів. Мета розробки першого напрямку — створення середовища для здійснення правосуддя, УРІВНОВАЖЕННЯ (нейтралізація) ЛЮДСЬКОГО ФАКТОРА — егоїзму людини. Цей напрямок включає «людські» та духовні гарантії судової об'єктивності. Щодо «людських» гарантій. Виступаючи на засіданні Верховної Ради 4 лютого 2004 року, В. Ющенко сказав: «Добре жити в країні, де від уряду мало що залежить, бо там працюють закони, традиції, норми, етика традиційна і таке інше. На жаль, ми живемо в тій країні, де від тих людей, які будуть сидіти на цих поки що порожніх кріслах, буде залежати доля майже 48 млн людей. Залежно від того, яка в них мораль, чи вони будуть красти, чи не будуть красти, залежно від того, як вони професійно, публічно бачать свою місію. Із цього огляду я хочу сказати, що це — суперважливе питання і в політичному контексті» (із виступу Президента України Віктора Ющенка у Верховній Раді перед голосуванням щодо затвердження Юлії Тимошенко на посту Прем'єр-міністра України). Йдеться про створення такої системи, такої організації суспільства, у якій чиновники, судді були б позбавлені можливості діяти аморально, красти, брати хабарі. Такі умови — показник хорошої якості організації суспільства. Хороша та система, в якій навіть бездарна людина не зможе завдати їй великої шкоди. Стосовно нашої мети. Ідеально, якщо суддею буде духовна, дійсно моральна людина. Але не всі люди такі, тому потрібно створювати примушувальну систему, сприятливу для морального судочинства, систему, в умовах якої будь-який чиновник або депутат не зміг би скористатися «телефонним правом», а суддя — узяти хабар. Таке середовище має включати:
Щодо запровадження альтернативного недержавного судочинства. 11 травня 2004 року Верховна Рада України прийняла закон «Про третейські суди». Ці суди створюють для розгляду спорів, що виникають з цивільних та господарських правовідносин між резидентами України. Третейське судочинство має певні переваги перед державними судами [8; 9; 10; 11] і створює їм конкуренцію. Як результат виникає такий ринок судочинств, в умовах якого виживатиме найкраще, справедливе судочинство. Зокрема, перевагами третейського розгляду є: оперативність, неоскаржуваність рішень (рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим законом), диспозитивність (вибір сторонами спору правил його розгляду, обрання суддів), можливість вибору судів за спеціалізацією діяльності та ін. Всім відомо, що звернутися сьогодні у господарський суд або в суд загальної юрисдикції — це шанс на довгі роки законсервувати конфлікт, поглинути у нескінченні виклики і відкладення, багаторічні відлежування у апеляційній, касаційній і інших інстанціях. Бюрократична система розгляду спорів не тільки корупційна, а й невиправдано громіздка, нездатна оперативно і компетентно вирішувати справи. Ці суди практично завжди порушують відомі світові вимоги щодо розумності строків розгляду спорів. Для запобігання цьому в усьому світі існують третейські суди. Тим самим судочинство у багатьох цивілізованих країнах суттєво відрізняється від судочинства в країнах пострадянського простору, обтяже-них тоталітарним минулим. Саме за допомогою третейського судочинства можна досягти відповідності останнього до європейських судових стандартів. Так, застосування ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини передбачає право на «розгляд… незалежним і безстороннім судом, визначеним законом». Це положення, яке закріплює «право на суд», включає такі елементи: наявність «суду», створеного на підставі закону і його діяльність за критеріями незалежності і безсторонності. А який суд може бути найбільш незалежним від державної влади (а мається на увазі незалежність саме така), окрім суду недержавного? Який суд може бути незацікав-леним, тобто незалежним від сторони спору, крім того, який обирають самі сторони? Отже, по-іншому, крім недержавного судочинства, забезпечити відповідність судового розгляду до вимог незалежності і безсторонності неможливо. Транспарентність судочинства. У суспільстві дуже важлива гласність, прозорість, так звана транспарентність судочинства. У практиці правових держав транспарентнос-ті правосуддя надають великого значення для забезпечення максимально широкого доступу до будь-якої інформації про діяльність державних судів. Причому порушення вимог публічності, наприклад, у Великобританії, є безумовною підставою для скасування судового рішення апеляційним судом. У Сполучених Штатах Америки також існує досить стійка практика широкого оповіщення судових рішень державних судів. Першою формою оповіщення є фактичне проголошення рішення в залі судового засідання чи депонування його в архіві суду. Другий — публікація рішень у спеціальних виданнях. Третій — публікація в Ін-тернеті. Переважна більшість судів і суддів, як федеральних, так і штатних судових систем, мають в Інтернеті свої сторінки, на яких вони розміщають всі ухвалені ними рішення, крім, звичайно, тих, котрі закон забороняє розголошувати. Тобто повинен працювати принцип: оголошується усе, крім того, що заборонено. Звідси починається правова держава. Офіційні і неофіційні збірники судових рішень існують у Німеччині, Іспанії, Італії, Швейцарії, Франції. Зокрема у Франції тран-спарентність — це сукупність засобів і способів, які інформують населення про існування судових інстанцій і судових рішень. В останні роки у всіх цих країнах дуже поширені електронні бази даних, що містять судові рішення. Спеціальне законодавство про статус суддів. Для визначення статусу судів можна звернутися до досвіду цивілізованих демократичних країн. У 1998 р. учасники багатостороннього семінару прийняли в Лісабоні Європейську хартію за Законом «Про статус суддів» для європейських держав. Документ вражаючий, шкода, що не можна навести його в публікації цілком. Його важко порівняти з нашим однойменним документом. Ось деякі цитати з лаконічними коментарями. «Мета закону про статус суддів є забезпечення компетентності, незалежності і неупередженості, на що законно сподівається кожна людина при зверненні до суду і до кожного судді за захистом своїх прав» (ст. 11). Зверніть увагу, що мова йде про три компоненти судочинства для досягнення правосуддя. Це те, що закон повинен забезпечити людину, яка звернулася до суду. Персональною незалежністю судді тут і не пахне, йдеться про незалежність судочинства. Далі. «Судді при виконанні своїх обов'язків повинні бути доступними і уважними до тих, які звертаються до них, вони повинні піклуватися про підтримку високого рівня компетентності, необхідного для рішення справ у кожному конкретному випадку» (п. 1.5). Суддям пропонують заробляти авторитет ставленням до людей, а не через примус останніх. «Недбалість судді при виконанні хоча б одного з обов'язків, прямо закріпленого в Законі, може призвести до застосування проти нього санкції, якщо буде прийняте відповідне рішення на підставі пропозиції/.../ органу чи колегії, яка складається не менше ніж із половини обраних суддів» (п. 5.1). Ту т мається на увазі орган, у якому 49% осіб повинні бути не судді. «Компенсація за збитки, зазнані неправомірно в результаті рішення чи поведінки судді при виконанні своїх обов'язків, гарантується державою. У законі може бути передбачене право держави зажадати від судді в судовому порядку відшкодування таких витрат, але не більше від установлених розмірів (п. 5.2). Передбачена можливість судити непорядних суддів. І останнє: «Кожна людина повинна мати можливість звернутися без особливих формальностей у незалежний орган зі скаргою з приводу судової помилки по конкретній справі» (п. 5.3). Це не що інше як суспільний контроль — найоперативніший і дієвий спосіб випередити помилки і свавілля суддів. Наведені цитати з Закону Європи «Про статус суддів» демонструють, яка прірва лежить між змістом основних положень цього закону з нашим однойменним сурогатом відомчого походження. Не можна доручати тому чи іншому відомству готувати закони про власну діяльність. Можна припустити, що Закон «Про статус суддів» 1992 року, як перший млинець судово-правової реформи в незалежній Україні мав право на помилки. Перехід від авторитарного режиму до демократичного суспільства не міг відбуватися гладко, період спроб і помилок був неминучий. Однак Закон «Про судоустрій України» 2002 року і через десять років залишається на позиціях 1992 року. Це виглядає як виклик. А саме такий намір мали реформатори. У передостанньому пункті 5 розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про судоустрій Україні» записано: «... підготувати і подати на розгляд Верховної Ради України проект закону про внесення змін до Закону “Про статус суддів, що випливають із цього Закону”. А положенням, яке випливає з цього Закону, є заборона на будь-яку критику судів і суддів». Негативним законодавчим положенням є, наприклад, ч. 5. ст. 14 «Самостійність судів і незалежність суддів» Закону «Про судоустрій України»: «…збирання, збереження, використання і поширення інформації усно, письмово чи іншим способом із метою завдати шкоди їм (суддям) чи їх авторитету, вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне передбачену законом відповідальність». Буквальне тлумачення цього положення дає підстави трактувати будь-яку критику суддів як таку, котра має на меті «заподіяти шкоду їх авторитету». Це положення певною мірою суперечить багатьом законодавчим актам, зокрема ст. 40 Конституції: «Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звертання чи особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування і посадових службовців цих органів, які зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом термін», а також ст. 34 Конституції, згідно з якою «кожному гарантується право на волю думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожний має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово чи в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежено законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності суспільного порядку чи з метою запобігання хвилювань злочинів, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації чи прав інших людей, для запобігання розголошення інформації, отриманої конфіденційно, для підтримки авторитету і неупередженості правосуддя». От якби в ч. 5. ст. 14 Закону «Про судоустрій України» більш чітко була виписана ч. 3 ст. 34 Конституції, зокрема було б зазначено, що заборона збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію з метою завдати шкоду авторитету суддів стосується лише тих з них, що здійснюють правосуддя («правдиво судять»), а також дане чітке визначення того, що таке правосуддя, — це було б більш правильно. Це по-перше. По-друге. У демократичних західних країнах, де питанням захисту авторитету судів і суддів приділяється особлива увага, авторитет суду значною мірою безпосередньо пов'язаний із повагою до прав свобод людини. Пропоную прийняти як основу для розробки нового закону України «Про статус суддів» однойменний закон Європейської хартії, конкретизувавши його в частині: а) спрощення формальностей звертання громадян у незалежний орган зі скаргами з приводу помилок суддів (п. 5.3); б) компенсації за збитки, яких зазнали громадяни внаслідок неправомірних дій суддів в) застосування до будь-якого судді, який допустив грубе порушення закону, санкцій незалежного органу (п. 5.1); г) доступність і уважність суддів до громадян, які звернулись до суду за захистом своїх прав (п. 1.5); д) діяльність третейського судочинства як повноправного юридично легітимного поряд із державними судами; е) установлення максимальної кількості справ, що може вести суддя, дотримуючи розумних термінів їхнього завершення (п. 1.6) і ін. Приведення законодавства щодо організації судової влади у відповідність до європейських стандартів має велике значення для гармонізації розроблювальних законів України з вимогами ЄС, а отже, зрештою, для забезпечення її вступу до Європейського Союзу. Стосовно духовних гарантій. Духовність — це віра в Бога. Віруюча людина є мудрою людиною, бо, за Біблією, мудрість — це страх перед порушенням правил, встановлених Творцем світу. Перший з шести розділів Програми уряду «Назустріч людям» — це «Віра». Він, як підкреслила в своєму виступі Ю. В. Тимошенко, «присвячений тому, щоб народити справжню віру в Бога в нашому суспільстві. І це значить, що наша віра і віра наших людей потрібна не Богові, вона потрібна людині і потрібна нашому суспільству. І це значить, що ми з вами отримаємо справжній моральний стержень нашого життя». Створення духовних гарантій означає створення умов для появи непогрішних суддів. Для цього держава повинна не втручатися в духовну сферу (виконувати роль нічного сторожа). Це виховання, прищеплення християнських цінностей. Щоправда те, що планують нині у системі освіти — викладання християнської етики — може перетворитися у формальний захід. Як зробити цей процес конструктивним — інша тема для розмови.
* У розділі I Концепції судово-правової реформи в Україні «Умови і фактори, які впливають на необхідність проведення судово-правової реформи», прямо вказується на те, що «Суди ... являли собою важливий інструмент командно-адміністративної системи і змушені були бути провідниками її волі. Суд не мав влади, а влада безконтрольно користувалась судом». ** Передбачений ст. 12 ЦПК України нагляд за судовою діяльністю місцевих судів з боку вищестоящих судових органів був практично не реальним, якщо зіставити їхні штатні можливості і службову завантаженість з кількістю справ, розглянутих у районних судах. Крім того, вищестоящі судові органи, як буде ще сказано нижче, об'єктивно зацікавлені у помилковій роботі нижчестоящих судів. *** На зміст публікацій проливають світло їх назви: «Правосуддя чи право на сваволю», «Контужена Феміда», «Хто судитиме суддів», «Корумпована Фемі-да», «Свавілля в судових органах може зупинити лише громадський контроль», «Технологія судової сваволі» та інші. Література 1. Кузьменко В. Чи буде судний час для судової гілки влади? — К.: МАУП, 2005. 2. Маляренко В. Чутки про тотальну корупцію в судах дещо перебільшені // Дзеркало тижня. — 2005. — № 22. — 11 червня. 3. Юлдашев А. Нужна реформа реформ и… «совесть» человеческая // Зеркало недели. — 2000. — № 7. 4. Юлдашев О. Х. Проблеми вдосконалення державної регуляторної політики. — К.: МАУП, 2005. 5. Концепція нової Конституції України, затверджена постановою Верховної Ради Української РСР «Про Концепцію нової Конституції України» // Відомості Верховної Ради, 1991. — № 35. — Ст. 466. 6. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України схвалена Постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 року № 3/97-ВР // Відомості Верховної Ради. — 1997. — № 10. — Ст. 85. 7. Поляків С. Б. До питання в незалежності суду // Держава і право. — 2000. — № 10. — С. 87–89. 8. Євтєєва О. Третейські суди: крок за кроком // Право України. — 2005. — № 3. 9. Куфтирєв П. В. Третейські суди — реалія правової системи України // Юридичний вісник України. — 2004. — № 50. 10. Омельченко А. В. Нова демократична форма вирішення цивільно-правових спорів // Газета всеукраїнської спілки юристів «Право». — 2005. — № 1(5). 11. Притика Ю. Підвідомчість справ третейському судові // Право України. — 2004. — № 7. |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |