головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 12/2005 
Персонал № 12/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
настольный футбол по актуальной стоимости
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Доступ до суду: як подолати «телефонне право» та судову корупцію

Валентин ВИШНЕВСЬКИЙ, Анатолій ГОЛУНОВ, Аркадій КОНЬКОВ

Європейський Союз має виділити Україні 20 млн євро на судову та адміністративну реформи, а також на боротьбу з корупцією. У статті обґрун­товані і сформульовані пропозиції, які є достатні­ми для досягнення цілей судової реформи, кар­динального вирішення проблеми корупції в су­дах (безкоштовно...)

Основні проблеми судочинства в Україні такі:

1. Залежність суддів від органів вла­ди — дія «телефонного права» (назве­мо цю проблему вертикальною);

2.  Корупційність служителів Феміди (горизонтальна проблема).

Наявність будь-якої проблеми визначають три параметри:

1)    втрати, яких зазнає суспільство;

2)    невирішеність проблеми у чин­ному законодавстві;

3)    нерозробленість її рішень у тео­рії, науковій літературі. Щодо пер­шого параметру проблеми. Наяв­ність проблеми залежності суддів від органів влади та суддівської корупційності спричиняє великі соціальні втрати як усередині країни (глибока криза судової влади, наростання невдоволення, протестного потен­ціалу у суспільстві, у зв'язку з тотальною корупційністю суду, висока вірогідність масових актів тощо), так і ззовні (втрата міжнародного авторитету України, відмова у прийнятті країни до європейських та світо­вих організацій тощо). Стосовно другого параметру.

Діюче законодавство, як буде доведено нижче, не вирішує, а навпаки, у певному сенсі загост­рює зазначені проблеми. І нарешті, третій па­раметр — стан теоретичного опрацювання ви­рішення проблем залежності суддів від орга­нів влади та суддівської корупції. Переважна більшість публікацій на цю тематику висвіт­лює факти корупції і, на наш погляд, не міс­тить радикальних пропозицій для її подолан­ня. Прикладом може бути праця Кузьменко В.

«Чи буде судний час для судової гілки вла­ди»? [1].

Масштаби проблеми залежності суддів від органів влади та суддівської корупційності дає підстави охарактеризувати цю проблему як велику, а неоднорідність, розмаїття причин виникнення — свідчить про її складність. Згідно з кібернетичним законом необхідного розмаїття (закон необхідного розмаїття Еш-бі) — різноманітність засобів вирішення великих складних проблем повинна відповідати складності проблеми, тому пропоновані ниж­че засоби вирішення вищезазначених проб­лем не прості, але достатні.

Для визначення засобів вирішення пробле­ми залежності суддів від органів влади та суд­дівської корупційності проаналізуємо причи­ни її виникнення.

Важливою причиною існування так званого «телефонного права» є традиції і мораль влад­них структур, які перейшли нам у спадщину від часів соціалістичної доби. Саме тоді це право було реальним правом, яке діяло безза­перечно, спрацьовувало чітко і невблаганно. Водночас юридичні, так звані формальні зако­ни, були дійсно «формальними», існували, в багатьох випадках «для форми», працювали лише у разі відсутності вказівок «зверху», ли­ше ненав'язливо доповнюючи «телефонне право».* Переломити ці традиції, світогляд влади, які за часів кучмівського режиму стали відвертішими і цинічними, не вдалося ще й досі. Про це, зокрема, свідчить інтерв'ю з Голо­вою Верховного Суду України, в якому проз­вучав докір новій владі, «в голосі якої чуються ще не забуті інтонації старої влади» [2]. Судо­во-правова реформа, яка проводиться у нашій країні, не пов'язана з іншими реформами. Це суттєвий недолік державної політики [3]. Нап­риклад, концепція судово-правової реформи не пов'язана з Концепцією адміністративної реформи, Концепцією національної безпеки України тощо. Між іншим, автономне вдоско­налення однієї гілки влади без врахування її взаємодії з іншими не є ефективним. Дослід­ження зв'язків між гілками влади, виявлення їх загальних системоутворюючих властивос­тей може бути досить корисним. Несправедли­вість, аморальність влади в цілому і судової зокрема можуть стати (і вже стали в Україні, про що засвідчила Помаранчева революція, ак­ти протестів біля приміщень судових органів) серйозною загрозою національній безпеці [4]. Отже, питання організації судової влади не слід розглядати разом із концепцією вдоскона­лення інших галузей влади. Концепція судово-правової реформи має бути пов'язаною з Кон­цепцією адміністративної реформи, Концепці­єю нової Конституції України [5], Концепцією національної безпеки тощо.

Концепцією національної безпеки України передбачено додержання балансу інтересів особи, суспільства та держави, їх взаємну від­повідальність (це має бути також важливою ідеєю Концепції судово-правової реформи, адже, за європейським законом про статус суддів держава несе відповідальність за шко­ду, завдану людині поганим судочинством), а також визначено, що створення громадянсь­кого суспільства є пріоритетним національ­ним інтересом України [6]. А саме наявність громадянського суспільства є необхідною умо­вою незалежного неупередженого судочин­ства. Відсутність громадянського суспільства не припускає незалежного судочинства. До речі, формування, розвиток і захист грома­дянського суспільства передбачено Концепці­єю нової Конституції України. У розділі III «Громадянське суспільство і держава» перед­бачено, що Конституція має закріпити основи формування, розвитку і захисту громадянсь­кого суспільства, визначити засади його взає­мозв'язків з державою. Вона, зокрема, повин­на проголосити пріоритет громадянського суспільства над державою, яка забезпечує умови його нормального функціонування. Звідси також право громадян брати участь в актах протесту, критикувати, корегувати, змі­нювати державну владу, зокрема судову. Це право разом з іншими атрибутами розвинено­го громадянського суспільства (наявність пе­редумов поширення духовних цінностей, принцип відповідальності влади, реально не­залежні ЗМІ, альтернативні судові органи то­що), становлять необхідно достатні умови створення ефективної системи, за наявності якої може існувати правосуддя.

Судово-правова реформа, що почалася від 1992 р., після прийняття Верховною Радою України постанови «Про Концепцію судово-правової реформи в Україні», на наступних її етапах була зведена, фактично, до реформи судової. Остання була спрямована винятко­во на побудову самодостатньої непідконт-рольної нікому системи судових органів. Офіційно проголошувана мета — забезпечен­ня незалежності судової влади від інших гі­лок влади.

Для досягнення цієї незалежності прийнято Закон «Про статус суддів». Закон встановлю­вав принципово нові критерії повноважень, обов'язків, відповідальності і незалежності суддів: «Судді, при здійсненні правосуддя, не­залежні і нікому не підзвітні» (ст. 3 Закону «Про статус суддів»); усі повинні поважати незалежність судових органів (ст. 11); суддя не зобов'язаний давати пояснення по суті справ, що знаходяться в його провадженні (ст. 12); суддя не може бути притягнутий до адміністративного стягнення і кримінальної відповідальності без згоди Верховної Ради України (ст. 13); суддя не несе відповідаль­ності за скасування прийнятих ним рішень, якщо закон був порушений ним ненавмисно (ст. 31) тощо. Але введені норми не забезпечи­ли реальної незалежності від органів влади, особливо за часів президентства Кучми. Саме тоді ця залежність стала найбільш відвертою і цинічною: достатньо лише пригадати, що у де­яких судах центральних районів столиці були, за деякими даними, встановлені навіть «де­сятки»; народні депутати, під час обрання суд­дів Верховною Радою безстроково нерідко «провалювали» неслухняних тощо. Особливо страждають ті кандидати на безстрокове об­рання, які не послухали депутатських вказі­вок під час розгляду «політичних» справ, тоб­то справ, пов'язаних з проведенням виборів у депутати. Єдине, чого домоглася судова ре­форма — це тотальна корупція в лавах су­дової влади. Реформа зробила суддю незалеж­ним перед вимогами дотримання закону і норм моралі, а також перед тими громадянами, які покладали надію на чесне, справедливе судочи­нство, на справжнє ПРАВОсуддя. Повертаю­чись до ст. 31 Закону «Про статус суддів» («суддя не несе відповідальності за скасуван­ня прийнятих ним рішень, якщо закон був по­рушений ним ненавмисно»), зауважимо, що викрити суддю в навмисності порушення за­кону практично неможливо; проти судді не може бути порушене дисциплінарне провад­ження за скаргами громадян чи публікаціям у ЗМІ. Остаточну крапку на правосудді поста­вило скасування, в результаті проведення в червні 2001 р., «малої судової реформи», про­курорського нагляду за судами. Щодо остан­нього, то відгородження суддів від втручання і впливу прокуратури, з одного боку, відпові­дало духу часу і було, на перший погляд, фак­тором позитивним, але з іншого — виключало реальний і діючий контроль за роботою судів, тому було заходом дуже ризикованим. Реалі­зація цього заходу, без компенсації контролю за діяльністю суддів з боку суспільства, скасу­вала гарантії здійснення судового процесу в межах правосуддя. Є аксіома, яка спрацьовує неминуче і невідворотно: система (соціаль­на), незалежна від зовнішнього контролю, фактично безконтрольна! Така система приречена на загнивання. Не можна зводити до абсолюту принцип незалежності суду [7], корпоративна, замкнута судова система буде завжди працювати на власні інтереси, а не на інтереси громадян [8]**. Не буде перебільшенням сказати про те, що судді місцевих судів вияви­лися абсолютно непідзвітними. Вони, з одного боку, мають владу закону, вважають себе неза­лежними особами, захищеними від осуджень. З іншого — судді практично безвідповідальні за рішення, які приймають, — безконтрольні і ша­новані за примусом. Скарги до вищестоящих судів про несправедливість суддів, неодноразо­ві порушення місцевими судами вимог право­суддя, повертаються назад із припискою: «Над­силаємо скаргу за належністю. Про наслідки розгляду просимо повідомити заявника». А ці звернення, зрозуміло, тільки злять суддів і уск­ладнюють становище скривджених.

Обстановку в судах ускладнювало збіль­шення кількості скарг і заяв на їх адресу, що було передвісником кризи реформи. Терміни завершення справ (після підготовки до розг­ляду) судді розтягують у 10, 20 і більше разів порівняно зі встановленими законом терміна­ми. Грубо порушуються терміни відправлення скарг громадян в апеляційну і касаційну інс­танції. Зазначені недотримання — це пору­шення норм процесуального права, які вияв­лялися систематично і переросли у безвихід­ність ситуації. Звичайно ж, певну (але не вирі­шальну) роль відіграють і такі об'єктивні обс­тавини, як перевантаження суддів справами, їхня низька зарплата тощо.

Становище, в яке поставлений нині суддя через заходи судової реформи, дисонує із принципами Організації Об'єднаних Націй про незалежність суддів, схвалених Асамбле­єю ООН ще 1985 року. Наслідки ідеалізації суддів, розширення їхньої незалежності за ме­жі правосуддя, намагання відгородити від державного і суспільного контролю при спо­нуканні населення поважати їх, стали нега­тивними. Про це свідчать і результати числен­них соціологічних обстежень суспільної дум­ки щодо оцінки третьої влади і публікації в пресі. Від 1994 р. в таких авторитетних видан­нях, як «Голос України», «Урядовий кур'єр», почали з'являтися публікації, в яких автори критично оцінювали реформу.*** Ця тривожна інформація, очевидно, не стурбувала ідеоло­гів реформи. Висловлювали думку, що публі­каціями статей автори домагаються від суду рішення своїх особистих питань, тому не слід надавати їм значення. Повідомлялося і про те, що начебто критичні публікації відображають суб'єктивні думки авторів і зовсім не характе­ризують загальну обстановку в судах. Такі оцінки — відверта зневага до десятків тисяч громадян, які своїми публікаціями, скаргами і заявами виражали незадоволення роботою суддів. Ці звернення не залишають сумнівів у тому, що судово-правова реформа не тільки не виправдала надій, які покладалися на неї, а й призвела до страшних наслідків у суспільстві, до кризи судової влади.

Концепція реформи передбачала моніто­ринг і корегування її заходів, але на практиці нічого не було започатковано, щоб виправити становище і пов'язано це не зі складністю контрзаходів, а перевантаженням судів, що, крім іншого, підтвердило необхідність розши­рити органи судової влади.

Виникла безглузда ситуація — сприяючи навмисне чи мимоволі незадовільній роботі суддів, реформатори пішли на збільшення кількості перевіряючих інстанцій. Ст. 18 но­вого Закону «Про судоустрій України», крім апеляційних, вищих спеціалізованих і найви­щих судів, був передбачений касаційний суд (у Конституції України такий суд не значився і зрештою його створення було визнано недо­цільним). Однак сам задум такої хитромудрої системи судів мимоволі наштовхує на думку про навмисність неприйняття ефективних за­ходів для поліпшення роботи судів першої інстанції, тому що система, в якій вони будуть робити помилки, а всі вищі суди переглядати їх і свої рішення, унікальна тим, що здатна ефективно функціонувати тільки за умови вкрай незадовільної роботи судів першої інс­танції! Варто нормалізувати роботу саме цих судів, і потік скарг різко зменшиться.

Отже, реформатори домоглися не тієї неза­лежності суддів, яка була потрібна для здій­снення правосуддя і вжили не тих заходів, які могли його забезпечити. Існує повчальний дос­від російських колег і європейського співтова­риства. Мова про те, що судово-правові рефор­ми почалися в Україні і Росії того самого року і мали вирішити схожі проблеми. Але росіяни, виявивши, що порушення норм правосуддя у діяльності судових органів частішають, одума­лися і вже наприкінці 2001 року вжили ради­кальних заходів. Вони внесли в закон «Про статус суддів у Російській Федерації» низку виправлень і доповнень: визначено спеціаль­ний порядок порушення кримінальних справ проти суддів будь-якого суду Росії, передбачені запобіжні заходи утримання під вартою і порядок притягнення суддів до адміністратив­ної відповідальності. Порушення справ про застосування санкцій проти суддів доручено Генеральному прокурору РФ, що, до речі, уз­годжується з Європейською хартією «Про ста­тус суддів». Свого часу (15.12.2001 р.) зако­нопроект із такими виправленнями підтримав 391 депутат Держдуми (чотири парламентарі були проти, таких, хто утримався, не було).

Досвід росіян позитивний, але вважати його бездоганним, прийнятним для абсолютного копіювання не можна. Пропоную альтерна­тивну програму, принципово іншу модель ви­рішення проблеми судочинства.

Модель вирішення проблеми судочинства складається з двох напрямків: створення се­редовища у суспільстві, в якому розквіт і на­віть існування «телефонного права» та суд­дівської корупції було б унеможливлене; прийняття спеціального законодавства щодо статусу суддів.

Мета розробки першого напрямку — ство­рення середовища для здійснення правосуд­дя, УРІВНОВАЖЕННЯ (нейтралізація) ЛЮДСЬКОГО ФАКТОРА — егоїзму люди­ни. Цей напрямок включає «людські» та ду­ховні гарантії судової об'єктивності. Щодо «людських» гарантій. Виступаючи на засідан­ні Верховної Ради 4 лютого 2004 року, В. Ющенко сказав: «Добре жити в країні, де від уряду мало що залежить, бо там працюють закони, традиції, норми, етика традиційна і та­ке інше. На жаль, ми живемо в тій країні, де від тих людей, які будуть сидіти на цих поки що порожніх кріслах, буде залежати доля майже 48 млн людей. Залежно від того, яка в них мораль, чи вони будуть красти, чи не бу­дуть красти, залежно від того, як вони профе­сійно, публічно бачать свою місію. Із цього ог­ляду я хочу сказати, що це — суперважливе питання і в політичному контексті» (із висту­пу Президента України Віктора Ющенка у Верховній Раді перед голосуванням щодо зат­вердження Юлії Тимошенко на посту Прем'єр-міністра України). Йдеться про ство­рення такої системи, такої організації сус­пільства, у якій чиновники, судді були б поз­бавлені можливості діяти аморально, красти, брати хабарі. Такі умови — показник хорошої якості організації суспільства. Хороша та сис­тема, в якій навіть бездарна людина не зможе завдати їй великої шкоди. Стосовно нашої ме­ти. Ідеально, якщо суддею буде духовна, дій­сно моральна людина. Але не всі люди такі, тому потрібно  створювати примушувальну систему, сприятливу для морального судочи­нства, систему, в умовах якої будь-який чи­новник або депутат не зміг би скористатися «телефонним правом», а суддя — узяти хабар. Таке середовище має включати:

  • запровадження і максимальне поширення альтернативного недержавного судочинства;
  • наявність політичної відповідальності по­садових осіб (відставка президента, будь-яко­го чиновника) за спробу вплинути, втрути­тися в діяльність судових або правоохоронних організацій;
  • розвинене громадянське суспільство (неза­лежні ЗМІ, незалежні правоохоронні органи, свобода людей відстоювати свою позицію: право пікетувати, страйкувати, свобода мі­тингів, наявність потужної опозиції, ефектив­них громадських організацій, здатних впли­вати на дієвість політичної відповідальності тощо);
  • транспарентність судочинства. Розглянемо деякі елементи зазначеного се­редовища.

Щодо запровадження альтернативного не­державного судочинства. 11 травня 2004 року Верховна Рада України прийняла закон «Про третейські суди». Ці суди створюють для роз­гляду спорів, що виникають з цивільних та господарських правовідносин між резидента­ми України. Третейське судочинство має пев­ні переваги перед державними судами [8; 9; 10; 11] і створює їм конкуренцію. Як результат виникає такий ринок судочинств, в умовах якого виживатиме найкраще, справедливе су­дочинство. Зокрема, перевагами третейського розгляду є: оперативність, неоскаржуваність рішень (рішення третейського суду є остаточ­ним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим законом), диспозитивність (вибір сторонами спору правил його розгляду, обрання суддів), можливість вибору судів за спеціалізацією діяльності та ін.

Всім відомо, що звернутися сьогодні у гос­подарський суд або в суд загальної юрисдик­ції — це шанс на довгі роки законсервувати конфлікт, поглинути у нескінченні виклики і відкладення, багаторічні відлежування у апе­ляційній, касаційній і інших інстанціях. Бю­рократична система розгляду спорів не тільки корупційна, а й невиправдано громіздка, нез­датна оперативно і компетентно вирішувати справи. Ці суди практично завжди порушують відомі світові вимоги щодо розумності стро­ків розгляду спорів. Для запобігання цьому в усьому світі існують третейські суди. Тим са­мим судочинство  у багатьох  цивілізованих країнах суттєво відрізняється від судочинства в країнах пострадянського простору, обтяже-них тоталітарним минулим. Саме за допомо­гою третейського судочинства можна досягти відповідності останнього до європейських су­дових стандартів. Так, застосування ст. 6 Кон­венції про захист прав і основних свобод лю­дини передбачає право на «розгляд… незалеж­ним і безстороннім судом, визначеним зако­ном». Це положення, яке закріплює «право на суд», включає такі елементи: наявність «су­ду», створеного на підставі закону і його ді­яльність за критеріями незалежності і безсто­ронності. А який суд може бути найбільш не­залежним від державної влади (а мається на увазі незалежність саме така), окрім суду не­державного? Який суд може бути незацікав-леним, тобто незалежним від сторони спору, крім того, який обирають самі сторони? Отже, по-іншому, крім недержавного судочинства, забезпечити відповідність судового розгляду до вимог незалежності і безсторонності не­можливо.

Транспарентність судочинства. У сус­пільстві дуже важлива гласність, прозорість, так звана транспарентність судочинства. У практиці правових держав транспарентнос-ті правосуддя надають великого значення для забезпечення максимально широкого доступу до будь-якої інформації про діяльність дер­жавних судів. Причому порушення вимог публічності, наприклад, у Великобританії, є безумовною підставою для скасування судо­вого рішення апеляційним судом. У Сполуче­них Штатах Америки також існує досить стій­ка практика широкого оповіщення судових рі­шень державних судів. Першою формою опо­віщення є фактичне проголошення рішення в залі судового засідання чи депонування його в архіві суду. Другий — публікація рішень у спе­ціальних виданнях. Третій — публікація в Ін-тернеті. Переважна більшість судів і суддів, як федеральних, так і штатних судових систем, мають в Інтернеті свої сторінки, на яких вони розміщають всі ухвалені ними рішення, крім, звичайно, тих, котрі закон забороняє розголо­шувати. Тобто повинен працювати принцип: оголошується усе, крім того, що заборонено. Звідси починається правова держава.

Офіційні і неофіційні збірники судових рі­шень існують у Німеччині, Іспанії, Італії, Швейцарії, Франції. Зокрема у Франції тран-спарентність — це сукупність засобів і спосо­бів, які інформують населення про існування судових інстанцій і судових рішень. В остан­ні роки у всіх цих країнах дуже поширені електронні бази даних, що містять судові рі­шення.

Спеціальне законодавство про статус суддів. Для визначення статусу судів можна звернутися до досвіду цивілізованих демокра­тичних країн. У 1998 р. учасники багатосто­роннього семінару прийняли в Лісабоні Євро­пейську хартію за Законом «Про статус суд­дів» для європейських держав. Документ вра­жаючий, шкода, що не можна навести його в публікації цілком. Його важко порівняти з на­шим однойменним документом. Ось деякі цитати з лаконічними коментарями.

«Мета закону про статус суддів є забезпе­чення компетентності, незалежності і неупе­редженості, на що законно сподівається кож­на людина при зверненні до суду і до кожного судді за захистом своїх прав» (ст. 11).

Зверніть увагу, що мова йде про три компо­ненти судочинства для досягнення правосуд­дя. Це те, що закон повинен забезпечити лю­дину, яка звернулася до суду. Персональною незалежністю судді тут і не пахне, йдеться про незалежність судочинства.

Далі. «Судді при виконанні своїх обов'язків повинні бути доступними і уважними до тих, які звертаються до них, вони повинні піклува­тися про підтримку високого рівня компетен­тності, необхідного для рішення справ у кож­ному конкретному випадку» (п. 1.5). Суддям пропонують заробляти авторитет ставленням до людей, а не через примус останніх.

«Недбалість судді при виконанні хоча б од­ного з обов'язків, прямо закріпленого в Законі, може призвести до застосування проти нього санкції, якщо буде прийняте відповідне рішен­ня на підставі пропозиції/.../ органу чи колегії, яка складається не менше ніж із половини об­раних суддів» (п. 5.1). Ту т мається на увазі ор­ган, у якому 49% осіб повинні бути не судді.

«Компенсація за збитки, зазнані неправо­мірно в результаті рішення чи поведінки судді при виконанні своїх обов'язків, гарантується державою. У законі може бути передбачене право держави зажадати від судді в судовому порядку відшкодування таких витрат, але не більше від установлених розмірів (п. 5.2). Пе­редбачена можливість судити непорядних суддів.

І останнє: «Кожна людина повинна мати можливість звернутися без особливих фор­мальностей у незалежний орган зі скаргою з приводу судової помилки по конкретній спра­ві» (п. 5.3). Це не що інше як суспільний кон­троль — найоперативніший і дієвий спосіб випередити помилки і свавілля суддів.

Наведені цитати з Закону Європи «Про ста­тус суддів» демонструють, яка прірва лежить між змістом основних положень цього закону з нашим однойменним сурогатом відомчого походження. Не можна доручати тому чи ін­шому відомству готувати закони про власну діяльність. Можна припустити, що Закон «Про статус суддів» 1992 року, як перший млинець судово-правової реформи в неза­лежній Україні мав право на помилки. Пере­хід від авторитарного режиму до демократич­ного суспільства не міг відбуватися гладко, період спроб і помилок був неминучий. Од­нак Закон «Про судоустрій України» 2002 ро­ку і через десять років залишається на позиці­ях 1992 року. Це виглядає як виклик. А саме такий намір мали реформатори. У передос­танньому пункті 5 розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про судоус­трій Україні» записано: «... підготувати і пода­ти на розгляд Верховної Ради України проект закону про внесення змін до Закону “Про ста­тус суддів, що випливають із цього Закону”. А положенням, яке випливає з цього Закону, є заборона на будь-яку критику судів і суддів».

Негативним законодавчим положенням є, наприклад, ч. 5. ст. 14 «Самостійність судів і незалежність суддів» Закону «Про судоус­трій України»: «…збирання, збереження, ви­користання і поширення інформації усно, письмово чи іншим способом із метою завда­ти шкоди їм (суддям) чи їх авторитету, впли­нути на неупередженість суду забороняється і тягне передбачену законом відповідаль­ність». Буквальне тлумачення цього поло­ження дає підстави трактувати будь-яку кри­тику суддів як таку, котра має на меті «заподі­яти шкоду їх авторитету». Це положення пев­ною мірою суперечить багатьом законодав­чим актам, зокрема ст. 40 Конституції: «Усі мають право направляти індивідуальні чи ко­лективні письмові звертання чи особисто звертатися до органів державної влади, орга­нів місцевого самоврядування і посадових службовців цих органів, які зобов'язані розгля­нути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом термін», а також ст. 34 Конституції, згідно з якою «кожному гарантується право на волю думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожний має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово чи в інший спосіб — на свій ви­бір. Здійснення цих прав може бути обмежено законом в інтересах національної безпеки, те­риторіальної цілісності суспільного порядку чи з метою запобігання хвилювань злочинів, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації чи прав інших людей, для запобіган­ня розголошення інформації, отриманої кон­фіденційно, для підтримки авторитету і неу­передженості правосуддя».

От якби в ч. 5. ст. 14 Закону «Про судоус­трій України» більш чітко була виписана ч. 3 ст. 34 Конституції, зокрема було б зазначено, що заборона збирати, зберігати, використову­вати і поширювати інформацію з метою зав­дати шкоду авторитету суддів стосується ли­ше тих з них, що здійснюють правосуддя («правдиво судять»), а також дане чітке виз­начення того, що таке правосуддя, — це було б більш правильно. Це по-перше. По-друге. У демократичних західних країнах, де питан­ням захисту авторитету судів і суддів приді­ляється особлива увага, авторитет суду знач­ною мірою безпосередньо пов'язаний із пова­гою до прав свобод людини.

Пропоную прийняти як основу для розроб­ки нового закону України «Про статус суд­дів» однойменний закон Європейської хартії, конкретизувавши його в частині:

а)    спрощення формальностей звертання громадян у незалежний орган зі скаргами з приводу помилок суддів (п. 5.3);

б)  компенсації за збитки, яких зазнали гро­мадяни внаслідок неправомірних дій суддів
(п. 5.2);

в)  застосування до будь-якого судді, який допустив грубе порушення закону, санкцій незалежного органу (п. 5.1);

г)  доступність і уважність суддів до грома­дян, які звернулись до суду за захистом своїх прав (п. 1.5);

д)  діяльність третейського судочинства як повноправного юридично легітимного поряд із державними судами;

е)    установлення максимальної кількості справ, що може вести суддя, дотримуючи ро­зумних термінів їхнього завершення (п. 1.6) і ін.

Приведення законодавства щодо організа­ції судової влади у відповідність до європей­ських стандартів має велике значення для гармонізації розроблювальних законів Ук­раїни з вимогами ЄС, а отже, зрештою, для забезпечення її вступу до Європейського Союзу.

Стосовно духовних гарантій. Духовність — це віра в Бога. Віруюча людина є мудрою лю­диною, бо, за Біблією, мудрість — це страх пе­ред порушенням правил, встановлених Твор­цем світу. Перший з шести розділів Програми уряду «Назустріч людям» — це «Віра». Він, як підкреслила в своєму виступі Ю. В. Тимо­шенко, «присвячений тому, щоб народити справжню віру в Бога в нашому суспільстві. І це значить, що наша віра і віра наших людей потрібна не Богові, вона потрібна людині і потрібна нашому суспільству. І це значить, що ми з вами отримаємо справжній мораль­ний стержень нашого життя».

Створення духовних гарантій означає ство­рення умов для появи непогрішних суддів. Для цього держава повинна не втручатися в духовну сферу (виконувати роль нічного сто­рожа). Це виховання, прищеплення христи­янських цінностей. Щоправда те, що плану­ють нині у системі освіти — викладання хрис­тиянської етики — може перетворитися у формальний захід. Як зробити цей процес конструктивним — інша тема для розмови.


* У розділі I Концепції судово-правової реформи в Україні «Умови і фактори, які впливають на необхідність проведення судово-правової реформи», прямо вказується на те, що «Суди ... являли собою важливий інструмент командно-адміністративної системи і змушені були бути провідниками її волі. Суд не мав влади, а влада безконтрольно користувалась судом».

** Передбачений ст. 12 ЦПК України нагляд за судовою діяльністю місцевих су­дів з боку вищестоящих судових органів був практично не реальним, якщо зіс­тавити їхні штатні можливості і службову завантаженість з кількістю справ, розглянутих у районних судах. Крім того, вищестоящі судові органи, як буде ще сказано нижче, об'єктивно зацікавлені у помилковій роботі нижчестоящих судів.

*** На зміст публікацій проливають світло їх назви: «Правосуддя чи право на сваволю», «Контужена Феміда», «Хто судитиме суддів», «Корумпована Фемі-да», «Свавілля в судових органах може зупинити лише громадський контроль», «Технологія судової сваволі» та інші.

Література

1.  Кузьменко В. Чи буде судний час для судової гілки влади? — К.: МАУП, 2005.

2.  Маляренко В. Чутки про тотальну корупцію в су­дах дещо перебільшені // Дзеркало тижня. — 2005. — № 22. — 11 червня.

3.  Юлдашев А. Нужна реформа реформ и… «со­весть» человеческая // Зеркало недели. — 2000. — № 7.

4.  Юлдашев О. Х. Проблеми вдосконалення дер­жавної регуляторної політики. — К.: МАУП, 2005.

5.  Концепція нової Конституції України, затвердже­на постановою Верховної Ради Української РСР «Про Концепцію нової Конституції України» // Відомості Верховної Ради, 1991. — № 35. — Ст. 466.

6.  Концепція (основи державної політики) націо­нальної безпеки України схвалена Постановою Вер­ховної Ради України від 16 січня 1997 року № 3/97-ВР // Відомості Верховної Ради. — 1997. — № 10. — Ст. 85.

7.  Поляків С. Б. До питання в незалежності суду // Держава і право. — 2000. — № 10. — С. 87–89.

8.  Євтєєва О. Третейські суди: крок за кроком // Право України. — 2005. — № 3.

9.  Куфтирєв П. В. Третейські суди — реалія правової системи України // Юридичний вісник України. — 2004. — № 50.

10. Омельченко А. В. Нова демократична форма ви­рішення цивільно-правових спорів // Газета всеукра­їнської спілки юристів «Право». — 2005. — № 1(5).

11.  Притика Ю. Підвідомчість справ третейському судові // Право України. — 2004. — № 7.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту