Голодомори як метод винищення селянства на Прилуччині

Голодомори в Україні у XX ст. — це не стихійне лихо, пов'язане з природними катаклізмами: посу­хою, недородом, а, насамперед, спосіб упокорення українців, геноцид, планомірно спланована й усві­домлювана більшовиками широкомасштабна акція боротьби з непокірним українським селянством. І якщо в 1921–1923 рр. більшовики ще не все кон­тролювали в Україні, й інформація про голод поши­рилася світом, знайшла відгук співчуття та допомо­гу від світової громадськості, то у 1932–1933 рр. причини й наслідки голоду свідомо замовчувалися та ретельно приховувалися.

За теорією марксизму-ленінізму знищення будь-якого соціального класу не передбачає умертвіння людей. Мова йде про перетворення соціально-еко­номічного ладу, який забезпечує відтворення соці­ального становища класу. Саме так і трактувалося питання про ліквідацію куркульства до того часу, доки на рубежі 20–30-х рр. не відбувся перехід від форсованого розвитку в економіці й авторитарного деспотизму в політиці.

Жорстока розверстка плану розкуркулених по районах і «перегини» на місцях призвели до масо­вих репресій, які згідно з інструкціями від 8 травня 1933 р. зменшилися. І розкуркулення пішло на спад. Але воно підірвало продуктивні сили сіль­ського господарства і стало однією з причин голоду 1932–1933 років.

Та джерела вказують і на іншу причину голоду — посуху, але Р. Конвест і Б. Кравченко, стверджують, що врожай 1932 р. лише на 12% був меншим від се­реднього показника 1926–1930 рр., тобто харчів не бракувало. Проте, ігноруючи заклики і поперед­ження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі на 44%. Таке рішення та його жорстокість прирекли мільйони людей на смерть.

Щоб здійснювати свою голодоморську політику, у серпні 1932 р. партійним органам місцевої влади надали юридичне право конфіскації зерна у хлібо­робів, водночас було введено в дію бузувірський за­кон, що передбачав смертну кару за т. зв. «розкра­дання соціалістичної власності». Цей закон передбачав і більш «м'яке» покарання — 10 років вис­нажливої праці в ув'язненні. У листопаді Москва видала закон, що дозволяв давати селянам заробле­не на трудодні колгоспне зерно, тільки за умови ви­конання плану державних заготівель.

Вивчаючи джерела, що свідчать про форми вилу­чення виконавцями зерна в селян, звертаєш увагу на пояснення мотивації їхніх дій: «Ми вірили, що Сталін мудрий керівник... Нас обманули, бо ми хо­тіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні піти на будь-який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної фразе­ології» [1].

Партійні активісти конфісковувати збіжжя, не­зважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Один із них, Віктор Кравченко, згодом писав: «У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх під­тримує товариська солідарність і почуття обов'яз­ку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, посту­пово, вмирають страшною смертю, без усякої дум­ки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи. Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне рішення, ух­валене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому не було навіть втіхи чогось не­минучого, що полегшило б страхіття. Наймоторошніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живо­та. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, пе­ретворивши їх на замордованих примар; і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства» [2].

Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. У 1933 р. ставленик Сталіна на Ук­раїні Мендель Хатаєвич, який керуючий кампані­єю зернозаготівель, із гордістю заявляв: «Між се­лянами і нашою владою точиться жорстока бороть­ба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробу­ванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод до­вів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!» [3]. Відомо, що радянська ста­тистика висвітлювала все, що хотіла влада того часу (роздратований результатами перепису 1937 р., що виявив страхітливо високу смертність, Сталін розс­тріляв керівників програми перепису). Архівні ма­теріали того часу залишаються, в основному, недоступними. Тому важко визначити кількість помер­лих із голоду. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв в Україні 1932–1933 рр. коливається в межах від 3 до 6 млн чоловік. У той час як в Україні та на Північному Кавказі (де жило багато українців) лю­тував голод, більша частина власне Росії ледве від­чула його. Це пояснюється тим, що згідно з першим п'ятирічним планом «Україна... мала служити ко­лосальною лабораторією випробування нових форм соціально-економічної та виробничо-техніч­ної перебудови сільської економіки всього Радян­ського Союзу» [5]. У передовій статті «Правди» від 7 січня 1933 р. під назвою «Україна — вирішальний фактор зернозаготівель» перед республікою стави­лися непомірно великі вимоги. Як показав Всево­лод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27% за­гальносоюзного врожаю зернових, виконувала аж 38% плану зернозаготівель. Із огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чи­нили колективізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому в Україні, як ніде, режим здійснював свою по­літику — з усіма її страхітливими наслідками — швидшими темпами, ніж в інших республіках. Ва­силь Гроссман, радянський прозаїк і колишній пар­тійний активіст писав: «Було ясно, що Москва пок­ладає на Україну великі сподівання. А результатом стало те, що найбільший гнів вона спрямувала про­ти України. Нам казали, що на Україні приватно­власницькі інстинкти сильніші, ніж в Російській республіці. І справді, на Україні справи йшли наба­гато гірше, ніж у нас» [6]. Інші вважають, що засто­сування голодомору було для Сталіна засобом по­слаблення українського націоналізму. Він казав, що «селянське питання було основою, квінтесенцією національного питання... По суті, національне пи­тання є селянським питанням» [5]. У 1930 р. про­відна українська комуністична газета далі розвину­ла це ототожнення, заявивши: «спеціальне завдан­ня колективізації на Україні полягає в тому, щоб... знищити соціальну базу українського націоналіз­му — індивідуальне селянське господарство». Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Ста­лін вважав смерть мільйонів людей необхідною ці­ною колективізації-індустріалізації. В гіршому ж, він свідомо застосував голод, змітаючи всякий опір у особливо неспокійній частині його імперії. Вар­тим уваги аспектом є намагання викреслити голо­домор з пам'яті суспільства. В усі часи радянська позиція зводилася до заперечення самого факту го­лоду. Якби масштаби геноциду стали відомі світо­вій громадськості, то, цілком очевидно, це завдало б серйозної шкоди тому іміджу країни, що його праг­нула створити Москва. Деякі західні газети пові­домляли громадськість про голод, але теж замовчу­вали його страхітливі масштаби. На Заході важко було повірити, що в той час як Радянський Союз експортує зерно й відмовляється від гуманітарної допомоги, в Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно обставлені режимом подорожі по СРСР, такі всесвітньо відомі діячі, як Джордж Бернард Шоу та колишній прем'єр Франції Едуард Еріо, поверталися, захоплено оповідаючи про ра­дянські досягнення, про задоволених і ситих селян. Підлещуючись до Сталіна, московський кореспон­дент газети «Нью-Йорк Таймс» Уолтер Дуранті не­одноразово в своїх статтях заперечував існування голоду (хоч у приватних розмовах допускав, що від голоду, можливо, загинуло 10 млн чоловік). «За глибину, об'єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його репортажів з СРСР у 1932 р. Дуранті нагородили Пулітцерівською премією.

Західні уряди знали про голод, та їхня позиція в цій справі була подібною до викладеної в одному до­кументі Британського міністерства закордонних справ: «Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на Півдні Росії, аналогіч­ної тій, що з'являлася в пресі... Ми не хочемо, однак, її обнародувати, оскільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам з ним». До того ж багато західних інтелектуалів у період Вели­кої депресії виявляли сильні прорадянські симпатії та енергійно відкидали всяку критику СРСР, особ­ливо в питанні про голод. Як зауважив Р. Конквест, «ганебним було не те, що вони виправдовували дії Рад, а те, що вони навіть чути про них не хотіли, що вони не бажали подивитися фактам в обличчя» [8].

В експедиційному загоні середньої ЗОШ № 3 «Краса і біль України», за напрямом «З попелу за­буття» досліджували трагедію Голодомору (1932–1933 рр.) на Прилуччині. Серед нас живуть свідки тих подій. Пам'ять — нескінчена книга, в які і записано все: і життя людини, і життя країни. Та ж багато сторінок вписано кривавим і чорним! Чита­єш і подумки здригаєшся від жаху.

Моторошний парадокс: умирали на всеплодющих чорноземах шанованої світом житниці, просто поля, на шляхах, у холодних хатах і на лавах промерзлих вокзалів, поодинці та сім'ями, вилягали роди та села.

Важко навіть через багато років ступати болючими стежками трагедії. Не віриться, що тут, в Україні, раптово зник хліб і люди залишилися без зернини.

Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовле­ний голодомор. У 1933 р. Сталін, говорячи про під­сумки першої п'ятирічки, заявив:«Ми, безперечно, досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік. У цьому мо­жуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги Ра­дянської влади» [5]. Після такої заяви мало хто міг наважитися висловити іншу точку зору.

Про жахливий голодомор ми дізнаємось із спога­дів тих, кому пощастило вижити. Марія Кіндратівна Пасічник, яка проживає в селі Даньковка, зга­дує: «Від голоду в нашій сім'ї померли батько та п'ятеро дітей. Масове вимирання в селі почалося з початком березня 1933 року. Коли розтанув сніг, по­чався справжній голод. Ловили мишей, щурів, го­робців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кіс­тки на борошно і робили те саме зі шкірами та пі­дошвами від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобу “локшини”, і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що бу­ло: кульбабу, реп'яхи, проліски, іван-чай та кропиву. Липа, акація, щавель та інші рослини, які складали основний раціон родини, не мали в собі багато біл­ків. Слимаків, що трапляються лише в деяких міс­цевостях, варили, юшку споживали, а хрящове м'ясо дрібно рубали, перемішували з листям і їли».

Анастасія Іванівна Кутова, яка проживає в селі Сергіївка згадує: «Першими вмирали від голоду чо­ловіки. Пізніше діти. І останніми жінки. Але перед тим, як умерти, люди часто втрачали розум і пере­ставали бути людьми. Найжахливіше виглядали ма­лі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роз­дутих животів. Голодування стерло з їхніх облич будь-які сліди молодості, обернувши їх на вимуче­них потвор, лише в їхніх очах теплилися залишки дитинства. Скрізь ми бачили чоловіків і жінок, які лежали ниць, із розпухлими обличчями та живота­ми, з очима позбавленими будь-якого виразу. Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча перестала ходити до школи; залишилися тільки учні старших класів. А навесні школи взагалі почали закриватися. Голодні вчителі подалися до міста. Сільські фель­дшери теж — адже ліками голод не вилікуєш. Та й з міста вже ніхто не приїжджав. Навіщо це тепер? »

Віра Федорівна Пироженко, яка проживає в селі Канівщина з болем згадує: «Доводилося їсти товче­ну кору дерев, солому, кропиву. Вночі крадькома ходили на поле, щоб зібрати трохи зерна. Нам не було що їсти, то їли жаб. Міняли одежу в інших се­лах на продукти. І так вижили. А сім'я сусідів по­мерла повністю».

Драконівські хлібозаготівлі призвели до того, що голод почався ще восени 1931 року. Тяжкі поневі­ряння селян, пов'язані з масовим вилученням хлі­ба, позначилися і на дезорганізації сільськогоспо­дарського виробництва. Більшість земель залиша­лася незасіяною, бо не було чим і кому сіяти.

Весною 1932 майже всі поля села Канівщини не були засіяні, таке ж сталося і в Рокитнянській арті­лі, бо нічим було годувати коней — основну у той час тяглову силу.

Якщо в 1932 р. на Прилуччині нараховувалося 15 тис. коней, то на початку 1934 р. їх залишилося близько 3500. Сільське господарство неспроможне було впоратися з найменшим планом хлібоздачі.

У березні 1933 було оголошено ще один надранній засів, коли селян змушували сіяти зернові в майже мерзлу землю. До кінця березня всі колгоспи Прилуччини «успішно» провели посівну в холодну, мокру землю. Мокра земля підсохла, взялася кір­кою, а зернові так і не проросли. Зерно пропало.

Спогади Леоніда Карпилянського: «Крім масо­вої смерті від фізичного виснаження, епідемій, ка­нібалізму селяни гинули і від смертних вироків. Тисячі було засуджено згідно із законом про “п'ять колосків”. Одного селянина засудили до страти за те, що у нього в хаті знайшли десять кілограмів ко­лосків, які назбирала в полі його десятирічна донь­ка. До 10 років концтаборів одержували ті, хто зрі­зав кілька десятків колосків, врятовуючи від смерті своїх дітей, на власній ділянці. Одну жінку, не пам'ятаю, де це сталося, ув'язнили на 10 років за те, що вона підібрала десять цибулин на колгоспному полі. За кожну цибулину — рік».

14-літній Андрій Шептун із с. Боршни Прилуць­кого району декілька днів не мав ані крихти в роті, тож і пішов на крадіжку. Вкрав у своєї тітки грамів сто сала. Голова сільської ради та двоє жителів села схопили Андрія, витягли його до кузні, затиснули ноги в лещата і били молотком до тих пір, поки не забили. Ту т же, біля кузні, тіло і закопали.

У Макіївці виявлено факт людоїдства. Колгос­пник Микола Хоменко (19 років) з'їв свою сестру 8-ми років, у цій сім'ї мати померла з голоду й десь подівся менший брат О. Хоменко (12 років). Є пі­дозра, що й цього хлопця зарізано.

У селі Ряшки, згадує Дмитро Степанович Голов­ко, від голоду загинуло близько 800 його односель­ців. «У село приїхали спеціальні продовольчі заго­ни, які забирали все до нитки. Виснажені люди па­дали на вулицях, під тинами. Вмирали сім'ями, кут­ками, вулицями. Селом їздила підвода, збирали по­мерлих і ховали в братські могили. У людей було забрано останній шмат, останню надію на поряту­нок. Хіба можна про це забути?»

Ось що розповів Микола Антонович Загреба, житель Прилук: «Не голодували лише ті, хто мав роботу та продуктові картки. Але на них за один раз можна було купити тільки кілограм хліба, а поста­чали його вкрай погано. Того, що завозили у крам­ниці, ледве вистачало для привілейованих класів. На вулицях міста можна було бачити моторошні сцени. Люди, як звичайно, поспішали у своїх спра­вах, а поміж ними, на землі, повзали діти та дорос­лі, знесилені голодом. Досить часто на них майже не звертали уваги. Проте траплялися й інші випад­ки. Так, деякі городяни допомагали селянам пере­ховуватися від міліції. Медичним працівникам за­боронялося надавати допомогу селянам, які пере­бували в місті нелегально. У містах буденною спра­вою для представників місцевої влади стала вранішня очистка вулиць від трупів. А на тих, котрі якось ще животіли, час від часу влаштовували об­лави. Робили це приблизно щотижня загони міліції та спеціально мобілізованих партійців, і робили жорстоко й безжалісно, їх зганяли докупи, впихали в залізничні вагони і перевозили на глухі станції, скидали до ями і залишали на призволяще».