Поле битви — інформаційний простір (продовження)

У Німеччині інформаційну агресію чи не вперше масово застосовували як проти «чу­жих», так і проти «своїх». Це підтвердив, зокре­ма, міністр озброєння Шпеєр. У прикінцево­му слові на Нюрнберзькому процесі він за­значив, що завдяки технічним засобам пропа­ганда у гітлерівській державі стала тоталь­ною, проникла в кожен дім, «відібрала у лю­дей самостійне мислення». Дезінформування стало зброєю на зовнішньому «фронті». Мас­куючи вторгнення в СРСР, гітлерівці прихо­вували справжні мотиви і масштаби передис­локації військ до радянських кордонів навіть від союзників. Останнім повідомляли, що у такий спосіб Німеччина прагне зміцнити свої східні кордони перед атакою на Англію. Іншу версію підготували для нейтральних країн і СРСР — туди «витікала» інформація, нібито німці хочуть приспати пильність Англії. Вод­ночас Гітлер наказав активізувати німецькі повітряні сили проти британців — це мало підтвердити правдивість «легенд». Інформа­ційну операцію провели і напередодні бойо­вих дій. Як пишуть у книжці «Злочинець но­мер 1» Д. Мельников і Л. Чорна, «11 червня сталася сенсаційна подія: цього дня було кон­фісковано тираж центрального органу НСДАП «Фелькішер беобахтер». Причина конфіскації стала відомою: у номері, як зас­відчив перегляд екземплярів, було надруко­вано, що операція «Морський лев» (втор­гнення до Англії) відбудеться найближчими днями. Отже, очевидно, через чийсь недогляд «Фелькішер беобахтер» розкрила військову таємницю. Це враження посилювалося ще й тим, що деякі вищі чиновники нацистської партії по секрету розповідали подробиці скандалу, що нібито виник між Гітлером і Геб­бельсом. Подейкували, що фюрер лютував, і що міністр пропаганди, який керував пресою, остаточно потрапив у немилість.

Лише після війни з'ясувалося, що і конфіс­кація «Фелькішер беобахтер», і «скандал» Гіт-лера з Геббельсом напередодні нападу на СРСР були провокацією, яку придумав сам Геббельс. Її мета полягала в тому, щоб спанте­личити СРСР і дезінформувати громадськість Заходу. Після 1941 року Геббельс неодноразо­во згадував про цю оборудку у вузькому колі нацистів; одного разу він хвалькувато сказав своєму співробітнику Рудольфу Землеру: «Ось що значить розумна голова!» [4].

Адекватно протистояти на інформаційному фронті намагалися також противники Гітле-ра. У військах американського генерала Ей-зенгауера діяв навіть спеціальний підрозділ ведення психологічної війни. До роботи з ін­формацією почали залучати професійних психологів, лінгвістів. Важливого значення стали надавати настроям, соціальним уподо­банням, іншим характеристикам етносів чи груп, на котрі планували вплинути.

Наприклад, помітили, що на німецьких сол­датів фактично не діяв заклик: «Коли дезер­тируєш, то врятуєш себе». Врахувавши соці­альні, світоглядні традиції і характеристики, слоган змінили на: «Коли дезертируєш, то врятуєш свою сім'ю». Після цього кількість перебіжчиків різко збільшилася. Використо­вували також мовні «програмуючі» конс­трукції для «внутрішньої пропаганди». Так, з ужитку вилучали слова «після укладання ми­ру», «після війни», натомість звучало лише «після перемоги».

Остання війна в Іраку стартувала задовго до перших бомбардувань і десантів. Підготовку вторгнення американська коаліція розпочала з потужної ПР-кампанії, поширення інфор­мації про порушення прав людини в Іраку, ви­робництво «злочинним режимом» зброї масо­вого знищення (що, як з'ясувалося потім, не відповідало дійсності), агресивні наміри Ху­сейна. Та й самі вторгнення здійснювалися як рекламно-пропагандистські шоу, із заздале­гідь розписаним сценарієм і дійовими особа­ми. (Під час першої кампанії в Перській зато­ці, названої «по-голлівудськи» «Буря в пусте­лі», генерал Норман Шварцкопф, кажуть, від­клав навіть початок бойових дій, позаяк на зйомки десантування у Багдад не встигали те­левізійники CNN.) [2].

У висвітленні воєнних подій теж простежу­ються чіткі орієнтири, завдання яких, за заду­мом сценаристів, обґрунтувати свої дії, дозу­вати і корегувати інформацію, забезпечити підтримку ЗМІ за межами безпосереднього контролю, досягти потрібних оцінок і реакцій на свої дії.

В американській армії офіційно узаконено ведення психологічних (інформаційних) опе­рацій. Вони, зокрема, передбачають:

•     збір розвідувальної інформації,

•     аналіз цільової аудиторії,

•     розробку інформаційного продукту,

•     відбір ЗМК,

•     поширення інформації на підтримку во­єнних дій,

•   протидію пропаганді противника.

Операції поділяють на стратегічні, операційні й тактичні. Серед них — підтримка американ­ської політики за кордоном, контреліт, посилен­ня друзів і послаблення ворогів, підготовка на­селення до введення американських військ, по­силення невдоволення громадськості режимом, створення позитивного іміджу американських військових, зменшення бойового духу й ефек­тивності бойових дій противника [7].

Військові маневри у Перській затоці засвід­чили, утім, ефективність не лише новітніх технологій ведення інформаційних операцій, а й старих апробованих методів психологіч­ного впливу. Так, три чверті іракців, які зда­лися в полон під час першої війни з Іраком, стверджували, що скласти зброю їх спонука­ли, крім іншого, листівки.

Із розвитком інформаційних суспільств, поглибленням інформаційного протистояння між країнами та коаліціями інформаційна складова набуває і самостійного, панівного характеру, стає домінантою світового розвит­ку, основою «воєн майбутнього» — «чистих» інформаційних воєн, де перемагають не тан­ки, а інтелект і технології.

Г. Почепцов визначає інформаційні війни як «інформаційні технології, що впливають на інформаційні системи, маючи на меті вве­дення в оману, виведення з ладу або десин­хронізацію процесів управління суспільством та його складовими, передусім військовими». Він наводить також слова іншого дослідника, Уїна Швартоу, який інформаційні війни виз­начає як «електронний конфлікт, де інформа­ція є стратегічним здобутком, який варто за­хопити чи знищити», і де «інформаційні сис­теми стають привабливим напрямом першого удару» [6].

Ми пропонуємо розглядати інформаційні війни у ширшому розумінні, як новий тип міжнародного протиборства, систему заходів інформаційного, організаційного й технічно­го впливу на об'єкт (державу) для зміни полі­тичної, економічної чи іншої конфігурації без військових операцій.

На відміну від прямого втручання у внут­рішні справи, такі війни спрямовані на ство­рення сприятливого середовища, досягнення перетворень через корекцію основних ціннос­тей. Причому ця агресія прихована, «напад­ник» себе і свою мету не оголошує, що дає змогу зменшити рівень спротиву — насампе­ред психологічного. Інформаційна війна мо­же бути багатоваріантна, багатоетапна, її можна коригувати щодо напрямів удару, ау­диторій впливу, завдань. Однак мета залиша­ється незмінною — перемога над супротивни­ком, оволодіння, підпорядкування визначеної території, країни, політичної еліти, усунення «незручних».

«Інформаційне проникнення» — складова інформаційної війни, яку ведуть, як правило, на території противника, проти громадян іншої країни, у чужому інформаційному прос­торі. Відтак обирають і конкретні комуніка­ційні засоби впливу — відповідно до структу­ри, стану ЗМІ, інших чинників конкретного регіону.

Будь-якій інформаційній операції передує комунікативний аудит. Питання, які треба з'ясувати, можуть бути різними — залежно від конкретної мети. Найтиповіші серед них наводить Р. Картц:

•     як інформація потрапляє до людей?

•     хто залежить від радіо і газет чи інших джерел в отриманні інформації?

•     хто слухає радіо і коли?

•     хто може підняти листівку та за яких умов?

•     хто ходить до кінотеатрів?

•     хто читає журнали і які? [5].

Збір і аналіз інформації дає змогу вироби­ти оптимальний план заходів маніпуляційного впливу, визначити засоби, аудиторію, вразливі місця інформаційного поля, визна­чити зміст повідомлень. Цікаво, що першу соціологічну службу в Польщі, яка мала ви­конувати подібні функції, заснував генерал В. Ярузельський під час надзвичайного ста­ну.

Інколи при інформаційній експансії перева­гу надають якомусь одному носієві інформа­ції. За часів тоталітарних завіс найефективні­шим засобом такого впливу були «радіоголо-си», через які в основному і поширювалася альтернативна інформація. Про їхню дієвість свідчать угорські події 1956 р., коли на вулиці проти танків вийшли беззбройними тисячі угорців. До таких дій, як згодом дійшла вис­новку комісія ООН, їх підштовхнули закли­ки і обіцянки допомоги від західних радіо­станцій. Допомога не прийшла, повстання розчавили гусеницями.

Своєрідно застосували американці «радій-ний» досвід і в новітній час. Готуючи втор­гнення до Іраку, вони «закидали» іракців ра­діоприймачами, налаштованими на одну хви­лю — з американською інформацією. Своє­рідне «ноу-хау» застосували у Венесуелі. Там, повідомила «2000», для дестабілізації ситуа­ції використали сучасний мобільний зв'язок. Упродовж певного часу на мобільні телефони венесуельців надсилали повідомлення із зак­ликами до непокори і демонстрацій проти ре­жиму президента Чавеса. Це спричинило ма­сові заворушення в країні [1].

Слід зазначити, що інформація, яка поши­рюється, чітко зорієнтована і навіть дозована.

Користуючись західними джерелами, Г. По-чепцов наводить перелік завдань, поставлених перед радіопропагандистами, які з-за кор­дону вели мовлення на Угорщину в 1956 році Вони мали:

• підкреслювати догматичну і непрогре-сивну сутність комуністичної доктрини;

•     порівнювати “вільний” світ і комуністич­ний блок, наприклад, ставити запитання: “Якою була б Угорщина, якби вона не була комуністичною?”;

•     розповідати про міжнародні організації, до яких Угорщина могла бути залучена, якби не була в радянському блоці;

•     демонструвати експлуатацію і нехтування країнами-сателітами з боку Радянського Со­юзу;

•     максимально висвітлювати події в Угор­щині;

•     доводити існування дисидентства в Угор­щині» [7].

Угорський «досвід» був застосований і під час чехословацьких подій кінця 60-х років минулого століття. На цьому «полігоні» ап­робували багато прийомів і методів безкров­ного протистояння.

Задовго до кризового загострення у Чехо-словаччині, у Німеччині, у Регенсбурзі розпо­чав діяльність центр країн НАТО з реалізації оперативної програми дестабілізації ситуації в ЧССР, що дістала досить символічну назву «Зефір». Охоплювала вона як заходи зовніш­ньополітичного й ідеологічного впливу, так і ведення спеціальних інформаційних, психо­логічних операцій. Початковий етап передба­чав аналіз економічної та політичної ситуації, визначення цільових груп можливого впливу, «больових точок» чехословацької влади. Для поширення інформації активізували турис­тичні поїздки, були створені спеціалізовані медіагрупи, збільшили час радіомовлення на ЧССР, всіляко стимулювали діяльність «зем­ляцьких» організацій (після Другої світової війни багато громадян Чехословаччини де­портували на Захід) [3].

Інформаційний вплив у ЧССР здійснювали у кількох напрямках:

Ревізія ідеології. У науковому, громадсько­му полі ініціювали дискусії щодо проблем де­мократії, лібералізму, переваг і недоліків соці­алізму, об'явилися новоадепти близьких до марксизму течій, зокрема прибічники троцькізму, ревізіоністи.

Реабілітація засудженого. Почалася пере­оцінка подій минулого, замовчуваних імен, термінів, фактів.

Дискредитація влади. Для цього застосува­ли широкий спектр інформаційних прийомів — від легальної критики недоліків однопартійності, бюрократії, утисків свободи до поширення найрізноманітніших чуток, ком­прометуючих матеріалів, дезінформації.