головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 1/2006 
Персонал № 1/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Бернський процес: Всесвітня іудейська фальсифікація (початок)

Олег ПЛАТОНОВ

Розділ 1

На початку 30-х років міжнародні іудейські організації, і пере­дусім «Бнай-Бріт» і сіоністи проводять низку нарад, на яких постійно «ставиться питання» про «боротьбу з ан­тисемітською пропагандою, і насамперед із поширенням Сіонських протоколів». Вождів іудаїзму турбували величезні масштаби просування документа в глухі куточки Європи й Америки. У 1931 році на Всесвітній генеральній сіоністській конференції в Базелі серед інших питань обговорювали пропозицію представників американського єврейства дати рішучий бій європейським антисемітам і домогти­ся заборони поширення Сіонських про­токолів, як це вже було зроблено в США. Цю пропозицію делегати схвалили без особливого ентузіазму і надії на успіх. Більшість промовців не вірили в най­ближчу перемогу над антисемітизмом, зв'язуючи її тільки з прийдешнім іудей­ським царством [1].

У 1932 — на початку 1933 року фор­мується спеціальна група єврейських діячів, яким було доручено організувати міжнародний процес, мобілізувати для його висвітлення всю світову єврейську пресу, підготувати свідків і експертів, які офіційно засвідчать «підробленість Сіонських протоколів і факт їх фабри­кації, російською поліцією». Особливим завданням групи була попередня підго­товка світової громадської думки. Провідну роль у підготовці процесу гра­ли Вінер, Борис Ізраїлевич Лівшиць [2] (1879–?), Ілля М. Черіковер (1881–1943), Генріх Борисович Сліозберг (1863–1937) і Володимир Євгенович Жаботинський (1880–1940). Троє з них були найбільши­ми масонами.

У лютому 1933 року в Парижі масонські організації проводять велику єврейсько-російську нараду, маючи на меті заручи­тися широкою підтримкою російської ліберально-масонської інтелігенції на майбутньому процесі проти Сіонських протоколів.

Тон на нараді задавали Г. Сліозберг, ке­рівник французького відділення всесвітньої масонської ложі «Бнай-Бріт», член бага­тьох масонських лож; В. Жаботинський, один із керівників Всесвітньої сіоністської ор­ганізації, член масонської ложі «Вільна Росія».

Обидва іудейсько-масонські лідери, відтво­рюючи мотиви основних ідей Сіонських про­токолів, заявляли про те, яка належать до «свя­тої нації», «нації первосвящеників», що несе особливу місію для людства. Завдання єврейст­ва — показати всьому світу взірець ідеального, «богодостойного» світового порядку. Єврею дано піднестися до останньої висоти і суперни­чати у творчості з Богом.

У скороченому вигляді звіт про цю нараду був надрукований в іудейській газеті «Рас­свет» (засновник — Сімон Гінзбург) [3].

Головою наради був обраний П. Мілюков, який у своїй короткій промові зробив голов­ний акцент на «відновленні старого зв'язку російської інтелігенції з єврейським середови­щем».

Із виступу М. Авксентьєва, представника
керівництва Великого Сходу Франції,
члена «Ареопагу — 33°», керівника лож
«Північна Зірка» і «Вільна Росія»

Авксентьєв указує, що з Лютневою рево­люцією пішла в історію система такого став­лення до євреїв, джерела якого — у середньо­віччі: усілякі утиски, погроми, обвинувачення в шпигунстві, ритуальні наклепи. Це тяжке ми­нуле пішло назавжди.

«Дехто побоюється, що падіння більшовиків викликає єврейські погроми. Ці побоювання нагадують аналогічні страхи деяких меншо­виків, які теж бояться падіння більшовиків, то­му що в результаті їхнього падіння влада може перейти до “бонапартистів”. Трагічне непоро­зуміння в обох випадках, начебто більшовики не чинять перманентного тихого погрому над євреями! А позбавленці — витиснуті з госпо­дарського життя країни дрібні ремісники, дрібні торговці, дрібні посередники? Начебто тепер не царює в СРСР гірший з видів “бона­партизму”. Якого бонапартизму, якого фашиз­му ще потрібно? Тепер у Радянській Росії під впливом культу безправ'я виховується анти­семітизм. Там самі комуністи розрізняють дві категорії своїх: мовляв, є комуністи і є... Кагановичі. Там співається пісенька, що кінчається словами: “Лоскотати хочеться жидків”. Потрібно відмовитися від страху за майбутнє і, ні з чим не вагаючись, вести боротьбу за звільнення Росії.

Є багато небезпек на шляху відродження. Є пореволюційні течії, чужі нам. Є псевдорелігія, псевдонаціоналізм. Є младороси, які блюзнять проти національного руху, стверджуючи, що антисемітизм повинен стати його могутнім ва­желем. Безодня нашого політичного і мораль­ного падіння велика. На прикладі нинішньої Німеччини, що збожеволіла, ми бачимо небез­пеку майбутньої Росії. Але такого роду хворо­би виліковуються чистим повітрям. Тільки не заганяти хворобу всередину, а постійно мати її перед собою та проводити курс лікування.

Європа, пересичена свободами, може через снобізм критикувати демократію, але ми, які дихали повними грудьми лише з лютого до жовтня, — ми затверджуємо святість ідей волі, рівності і братерства.

Як ми уявляємо собі майбутнє? Цілковиту повсюдну рівноправність у межах федератив­ної республіки. Майбутня Росія — союз на­родів Російської імперії, і жоден з народів, який вніс свою лепту в загальну скарбницю імперії, не захоче відмовитися від свого паю.

Pro domo sua*. Росіяни стали розуміти єврей­ство. Росіяни також у діаспорі, вони теж поз­бавлені батьківщини. У євреїв після 18 століть вигнання говорять раз на рік, на свято: “Май­бутнього року в Єрусалимі”. Ми тепер — ізгої. Побажаємо ж бути в майбутньому році в Росії, де ми робитимемо спільну справу, збагачувати­мемо російську культуру, кожен народ у міру своїх обдарувань. Нехай буде так!»

Із виступу Г. Сліозберга,
керівника французького відділення
«Бнайт-Бріт», голови масонських лож
«Астрея», «Гермес — 33°»

«Російська інтелігенція з нами, і в цьому — запорука перемоги. Ні на хвилину я не втрачав віри в російську інтелігентність, її совість. Ус я Росія була під ярмом, і ми всі йшли разом. Об­личчя ворога нам було відоме. Але чи було відомо нашим друзям наше духовне обличчя? Ні! Вони не розуміли душі єврейської. Винна не інтелігенція, а винні ми самі, нічого не зро­бивши для ознайомлення інтелігенції з єврейською душею.

І тепер таке ж нерозуміння «нації первосвя­щеників», «святої нації», нашого універ­салізму, нашої місії — ознайомити в нашому розсіянні увесь світ з великими духовними цінностями, з ідеями пророків про громадян усього світу.

Зрозуміло, ми маємо і свою, національну фізіономію. Немає такого єврея, навіть не сіоніста, що не був у замилуванні від Палести­ни, не любив би Тель-Авіва, не захоплювався розквітом Св. Землі. Це закладено в нашій душі. Для нас і палестинський апельсин пахне особливо.

Але попри все те в нас — універсалізм. Коли Господь Бог звільнить Росію, ми покажемо, які великі культурні цінності створює цей і універ­сальний, і національний дух.

Якщо котрийсь із народів породжений ро­зуміти універсалізм, то це народ російський. Халат бухарця або шапочка на голеній голові татарина не будуть різати російського ока. Уряд не розумів історичної місії російського народу. Коли я представив ще перед скликан­ням I Держ. Думи В. М. Коковцову міркування про неприпустимість позбавлення євреїв ви­борчих прав у Держ. Думу, В. М. Коковцов мені заперечив, що це тільки великороси зібра­ли Росію. Я гаряче заперечив, що ми всі роби­ли Росію.

Майбутня вільна Росія зрозуміє нашу душу. Ми в Росії живилися соками російської куль­тури, і ми Росії не віддамо.

Моя мрія — написати книгу про іудаїзм і ви­явити всім душу єврейського народу».

З виступу Г. Федотова,
філософа, керівника масонського осередку

Федотов підходить до проблеми з релігійної позиції. Завдання, за його словами, полег­шується тим, що і промова Г. Сліозберга була насичена релігійним моментом.

«...Дві батьківщини в російського єврейства — Палестина і Росія. Говорячи словами росій­сько-єврейського поета, є якесь особливе “російсько-єврейське повітря”, і “блаженний, хто ним коли-небудь, дихав”.

Єврейство — єдине у всесвітній історії чудес­не явище. Воно збереглося завдяки не просто єврейській культурі, а релігійній єврейській культурі. Єврейство дихає Біблією, у ньому — відображений ентузіазм пророків. Ізраїль ря­тувався від асиміляції релігією. Єврейський дух здатний до особливої творчості, і розчи­нення його було б великою втратою для людст­ва.

Як зберегти єврейську душу? Тільки в релігії.

Без релігії світське єврейство втратить ду­ховні основи, втратить сіль. Але як зберегти єврейську релігію? У сучасній формі їй важко втримати своє місце у світі. Ритуальний обряд — колишній панцир — тепер втратив містику. Хри­стиянський характер європейської культури розкладає єврейську релігію.

Християнство — це релігія, створена Ізра­їлем. Недарма в Англії коментують Новий Заповіт за допомогою даних з рабинських тал­мудичних джерел, і тоді малозрозумілі тексти оживають.


Якщо дозволяється говорити про різні утопії, то можна говорити і про цю утопію: синтез християнства і єврейства. Адже відсутність Ізраїлю — дотепер кровоточива рана на тілі Церкви.

Ця утопія підказана апостолом Павлом».

Із виступу В. Жаботинського,
керівника Всесвітньої сіоністської організації,
члена ложі «Вільна Росія»

Жаботинський дякує присутнім від імені То­вариства друзів «Рассвета». Визнаючи всю ве­личезну важливість єврейського питання в Росії, він, однак, не вважає, щоб його вирішенням вирішувалося і все єврейське пи­тання. У Росії тепер не 6 мільйонів євреїв, як було до війни, а всього 2 мільйони — скажімо, 3, якщо передбачати деяке виправлення кор­донів. Це велика частина 15-мільйонного на­роду, але навряд чи це «центр ваги».

«...Для мого покоління, — говорить Жабо-тинський, — увесь пафос єврейської релігійної свідомості зосередився, оминаючи проблему пізнання божества, на проблемі поліпшення світу і воцаріння справедливості. У цьому для нас зміст бачення праотця Іакова: сходи від землі до неба, тобто і людині дано піднестися до останньої висоти та змагатися у творчості з Богом. У цьому для нас і головний зміст імені Ізраїль, тобто “богоборець” — людина, яка дер­зає втручатися в творення, виправляти світові порядки. Звідси і той величезний відсоток євреїв серед соціальних “баламутів” у всіх країнах. Це все пафос “релігійний”, але який зосередився на одній області — соціальній, на прагненні створити те, чого Бог сам ще не ство­рив: істинно богодостойну громаду й у ній істинно богоподібну людину.

Тут є і споріднення єврейства з християнст­вом, але відразу і різниця. Обидві релігії праг­нуть, звичайно, до вдосконалення і особис­тості, і суспільства, але християнство починає з особистості, головний пафос його у вимозі від кожної окремої людини “будьте досконалі, як Отець ваш Небесний”; богодостойна громада буде результатом співжиття людей уже ”богоподібних”. Пафос іудаїзму, навпаки, в устрої самої громади, у правилах для колективу; вдо­сконалення особистості буде результатом, а не засобом. Яскрава ілюстрація цієї різниці — ставлення до самітника, “який шукає спасіння” подалі від світу. Для християнства це святий, але іудаїзму цей тип далекий та незрозумілий, поза   громадою   людина   не   може   служити своєму обов'язку. Який із цих двох підходів “істинніший” — знати ми не можемо, але для людства важливо, щоб обидва існували, щоб ніколи не стерлася між ними межа, і тому ора­тор не передбачає злиття релігій і не вважає його бажаним.

Якщо у єврейства є місія, то вона в одному: відтворити свою національну громаду, тобто державу, і на її прикладі, поступово її виправ­ляючи, спробувати дати світу зразок “богодос-тойного” соціального порядку. У цьому оратор і бачить “центр ваги” єврейського питання.

Але, оскільки мова йде про євреїв у Росії, тут, можливо, мають рацію ті, хто бачить певну спорідненість між духовною “тональністю” російської і єврейської свідомості: в обох особ­ливо сильний голос схильної до протесту соціальної совісті, бажання “виправляти світ”. Якщо це так, то російське єврейство, можливо, і стане головним помічником великоросів у справі збереження зв'язку між окремими час­тинами імперії. Але це навряд чи можливо бу­де в колишній формі “прилучення до велико­російської культури” через її мову, хоча б уже тому (якщо і не говорити про головне — про власну національну культуру євреїв), що євреї там живуть головним чином в Україні і ролі “обрусителів” брати на себе не повинні. Зв'язок може бути тільки ідейним, але для цього потрібно, щоб російська культура й у майбутньому зберегла той альтруїстичний, наднаціональний пафос, що (незважаючи на багато помилок) вирізняв і Толстого, і Ми­хайлівського, і В. Соловйова. Великоросам до­ведеться вибрати одне з двох: або вести і скріплювати імперію, або культивувати свою особливу національну сутність. З'єднати обид­ва прагнення не можна. «Я — націоналіст, — за­явив Жаботинський, — адже ми, євреї, не мріємо про імперії: ми мріємо про дім для себе. Хто хоче створити імперію і не розгубити її за­втра, має бути готовим жертвувати власне національними цінностями. Якщо російська культура майбутнього збереже цей свій ко­лишній стрижень універсалізму, тоді навколо неї згуртуються народи, які живуть в Росії. Для всього цього буде потрібно і росіянам, і євреям, і іншим багато мудрості й такту, а ще більше взаємного благовоління. Його вам і ба­жаю».

Розділ 2

Спочатку процес проти Сіонських про­токолів    планувалося    провести    в Німеччині, де в той час була найдужча й активна єврейська громада. Однак прихід до влади Гітлера змінив плани єврейських вождів. Вони приймають рішення провести процес у Швейцарії.

Від початку 1933 року єврейська преса і близькі до неї ліберально-масонські засоби ма­сової інформації посилено розпускають не­правдиві чутки про майбутню анексію Швей­царії Німеччиною, майже одночасно підніма­ється і тема «справжності Сіонських прото­колів».

Пробою сил єврейських організацій став Базельський процес. Щоб розпочати цей процес, іудейські вожді використовували як привід статтю доктора Цандера в журналі «Ейзернер Барен», у якій учений розглядав питання про іудейські плани світового панування і неточно послався на слова стокгольмського рабина Еренпрейса [4].

Позивачами на цьому процесі виступили го­лова єврейської громади у Швейцарії М. Дрей-фус-Бродський і голова організації швейцар­ських сіоністів доктор Маркус Кон.

До суду були притягнені перший німецький видавець Сіонських протоколів Готфрід Цур-Бек (Мюллер фон Ганзен), Теодор Фріч і сам доктор Цандер. Оскільки Фріч і Бек померли, єдиним відповідачем на суді зостався доктор Цандер.

Суд розпочався в Базелі 11 червня. На розпо­рядчому засіданні суддя, який прийняв сторо­ну іудеїв, ухвалив до вирішення питання на­класти арешт на 760 екземплярів Сіонських протоколів, що залишилися на складі.

Потім Цандеру було запропоновано, як свого часу Фордові, відмовитися від своїх переко­нань. Адвокат єврейських організацій від їхнього імені наполягав, щоб суд виніс поста­нову про конфіскацію Сіонських протоколів і книг Цур-Бека та Фріча й оголосив у своєму рішенні, що Сіонські протоколи — «груба підробка» [5].

Суд у Базелі багато разів відкладався і, зреш­тою, так і не відбувся. Його затьмарили гучні події і результати Бернського процесу над Сіонськими протоколами.

Безумовно, починаючи одночасно два проце­си з приводу Сіонських протоколів, іудейські організації координували свої дії.

Восени 1933 року єврейські адвокати профе­сор Матті і Георг Бруншвіг подали до суду міста Берна скаргу з вимогою порушити карне переслідування за поширення Сіонських про­токолів організацією Національного фронту.

На першому засіданні суд ухвалив розгляну­ти питання про справжність Сіонських прото­колів. Було вирішено обрати трьох експертів: від позивача, від відповідача і від суду. Розбір справи відклали до осені 1934 року.

Іудейські вожді вибрали тактично правиль­ний момент для початку процесу. Єврейська преса протягом року залякувала швейцарсько­го обивателя загрозою анексії Швейцарії Німеччиною. Після такої обробки в уяві бага­тьох швейцарців боротьба іудеїв-талмудистів проти Сіонських протоколів пов'язувалася з боротьбою за незалежність Швейцарії, а роз­повсюджувачі протоколів представлялися як німецькі агенти.

Головою суду в процесі над Сіонськими про­токолами було призначено суддю Мейєра, який не приховував своїх єврейських симпатій.

Іудейські банкіри виділили єврейським ор­ганізаторам процесу значні суми грошей на оп­лату адвокатів і великої групи експертів.

Особливо великі гроші іудейські організації витратили на сплату за послуги (фактично підкуп) «свідків». Як «свідки» з єврейської сторони були викликані такі відомі іудейські і масонські діячі, як X. Вейцман, Мейєр-Ебнер, рабин Еренпрейс, М. Боденгеймер, Г. Сліозберг, П. Мілюков, С. Сватіков, В. Бурцев, Б. Ніколаївський, Дю Шайл й ін. Багатьом із них було надано можливість здійснювати поїздки для збору матеріалів і опитування осіб, чиї свідчен­ня могли б піти на користь іудейській стороні.

Головним експертом з боку позивачів іудейська сторона зробила професора Баумгар-тена, на допомогу якому було надано групу асистентів, куди ввійшли вже згадані Черіко-вер, Вінер і Лівшиц.

Єврейські організатори процесу не шкодува­ли грошей на оплату «свідків» і експертів. Ще до початку процесу Єврейський науковий інститут і Конгрес американських євреїв у Нью-Йорку, фінансовані міжнародними єврей­ськими банкірами Варбургами, доручають двом лівим російським історикам Б. Ніколаївському і С. Сватікову написати книгу про «підробленість протоколів». Як аванс співавто­ри одержали від одного з організаторів Бернського процесу, І. Черіковера, 2500 франків, про що збереглися відповідні документи [6].

Від суду було призначено як незалежного ек­сперта швейцарського журналіста К. Лоослі, який відразу ж став на бік звинувачення.

Відповідачі офіційного експерта на слухан­нях 1934 року не представили. Пастор Мюн-майхер, на якого спочатку розраховували адво­кати відповідачів, зник невідомо куди, і його не змогли розшукати. Згодом з'ясувалося, що на нього тиснули із боку єврейських організа­торів    процесу.    Під    загрозою    порушення кримінального переслідування щодо фаль­сифікованого обвинувачення [7] головного ек­сперта з боку відповідачів змусили відмовити­ся від участі в процесі, у результаті чого вони не змогли належним чином підготуватися до судових суперечок і опинилися у вкрай не­вигідному становищі.

Засідання Бернського процесу, що проходи­ли з 29 жовтня до 1 листопада 1934 року, нага­дували масштабне міжнародне шоу. Єврейські організатори запросили на нього багатьох представників єврейської та ліберально-ма­сонської преси. Зал був переповнений. Більшість із присутніх були євреї, прислані за рознарядкою від різних іудейських громад.

На першому засіданні було оголошено, що після Біблії Сіонські протоколи стали книгою, яка має найбільший попит у світі і грає зараз роль Біблії антисемітизму. До 1934 року Сіонські протоколи було перекладено більш як 18-ма мовами. Тільки у Франції протягом 1934 року вийшло три різних видання [8].

Хазяями цих засідань стали іудейські вожді та куплені ними «свідки» й експерти. Першим виступав один із ватажків сіонізму — X. Вейцман, колишній президент Всесвітньої сіоні­стської організації і майбутній перший прези­дент Ізраїлю. Із зверхників цієї расистської антилюдської організації в унісон із ним також говорили Мейєр-Ебнер, Фарбштейп, рабин Еренпрейс, М. Боденгеймер. Своє слово на процесі сказали лідери масонства. Насамперед на процесі виступив один із найбільших світо­вих масонів того часу, один із керівників Вели­кої ложі Франції, засновник ложі «Бнай-Бріт» у Франції, засновник ложі «Лотос», член Вер­ховної ради Великого Сходу народів Росії, один із керівників лож «Астрея» і «Гермес» — Г. Сліозберг, а також великі швейцарські масо-ни М. Тоблер і Дельті.

Іудейсько-масонські лідери всі як один стверджували, що Сіонські протоколи не ма­ють ніякого стосунку до ідеології іудаїзму і сіонізму, що не існує ніякого зв'язку між іудаїзмом і масонством. Останнє особливо пікантно було чути з вуст Сліозберга, який був одночасно вождем іудаїзму, сіонізму і масонст­ва, у тому числі єврейської ложі «Бнай-Бріт». Утім, у керівництві «Бнай-Бріт» були й інші єврейські вожді, які виступали на процесі.

Лжесвідчення єврейських вождів визначили і тактику лжесвідків шабесгоїв — Мілюкова, Ніколаївського, Бурцева, Сватікова, Дю Шайла**. Вони повідомляли, що Сіонські протоколи сфабриковано російською поліцією. Ніхто із російських лжесвідків не зумів надати жодного документального або фактичного свідчення про те, що Сіонські протоколи було сфабрико­вано російською поліцією. Ус і їхні свідчення ґрунтувалися на вимислах, вигадках, безглуз­дих чутках і просто наклепах, а Бурцев до того ж пішов і на пряму підробку (докладно про це — у наступних розділах). Мілюков заявив, що в складі Тимчасового уряду не було євреїв, а в радянському уряді євреї становлять незнач­ний відсоток [9].

Більш переконливими були свідчення єдино­го свідка з боку відповідачів, професора, докто­ра філософії Альфреда Цандера. Спокійно, з почуттям упевненості у своїй правоті він дово­див, називаючи безліч фактів, що Сіонські про­токоли відповідають справжній історії єврейської світової політики від Талмуда до Ратенау. «Я не можу зрозуміти, — говорив він, — як із приводу видання Сіонських прото­колів, що 14 років розходилися в Німеччині й інших країнах, не було порушено пересліду­вання проти видавців, якщо це видання не­правдиве. Віруючі ніколи не зроблять припу­щення, що Євангеліє не справжнє, навіть у то­му разі, якщо їм доведуть, що джерелом його є інші писання. Це можна сказати і про Сіонські протоколи».

Після виступу професора Цандера з заявою до суду від імені відповідачів звернувся їхній адвокат. У заяві говорилося, що відповідачі по­ставлені в невигідні для них умови через відсутність експерта з їхнього боку. Адвокат наполягав на призначенні нового експерта замість того, який невідомо куди зник. Відповідачі запропонували як експерта відо­мого німецького фахівця з єврейського питан­ня полковника Еріха Флейшгауера. Після спе­речань сторін заяву відповідачів було задово­лено, а суд відкладений на п'ять місяців, до квітня 1935 року.

Розділ 3

Міжнародна сіоністська організація зуміла встановити зв'язок із ра­дянськими євреями й організувати в СРСР групу помічників, які отримали право працювати в секретних архівах, підбирати ма­теріали для Бернського процесу. У цій групі працювали сіоністи А. С. Тагер, Е. В. Членов і масон П. Н. Малянтович (1870–1939), міністр юстиції Тимчасового уряду.

Від СРСР допомогою сіоністам керував П. Г. Смідович (1874–1935), член ВЦВК і ЦК ВКП(б). Робота велася під грифом «Секретно» впродовж декількох місяців. Було переглянуто значну частину архівів російської поліції. Із Москви і Ленінграда на адресу Бернського су­ду надходили книги та копії документів. Одер­жання матеріалів із Росії ішло не тільки ле­гальними каналами, через офіційних диплома­тичних представників Швейцарії в Москві, а й таємними каналами, через зв'язки Мілюкова, Ніколаївського і Бурцева [10].


«Секретно. 17 липня 1934 р. № К 82-9/72с

АРХІВ РЕВОЛЮЦІЇ

Секретаріат Центрального Архівного Управління за розпорядженням т. Пашуканіс, перепровад­жуючи при цьому в копії відношення Члена Президії ВЦВК т. П. Г. СМІДОВИЧ від 13 липня 1934 р. за № 26/1, просить продовжувати роботу з виявлення матеріалів, що стосуються так званих «Про­токолів Сіонських мудреців».

Додаток: згадане на одному листі.
                Відповідальний секретар Центрального
                Архівного Управління (Бекетова).

Копія.

Всеросійський Центральний                                          ЦЕНТР АРХІВ.
Виконавчий Комітет Рад                                                   тов. БЕРЗІНУ.
Роб., Селян. і Червоноарм. депутатів.
13.VII. 1934 р. № 26/1. Москва — Кремль.

Центрархів здійснював розшук арх. матеріалів, що можуть установити підробленість так званих «Протоколів Сіонських мудреців». Іноземні громадські організації, які ведуть у СРСР роботу за до­говором з нашим Урядом, просять продовжити роботу з розшуку цих матеріалів.

Маючи на увазі, з одного боку, що в наших архівах може бути виявлено відповідні матеріали і, з іншого боку — що встановлення підробленості вищевказаних матеріалів має велике політичне зна­чення, прошу Центрархів продовжити роботу з розшуку матеріалів, що мають пряме або непряме відношення до «Сіонських Протоколів».

Член Президії ВЦВК (П. Смідович).
Правильно: [підпис Бекетової].

Із запиту до Центрархіву представників іудейських організацій. (Підписано, очевидно, К. Лоослі.)


Намагаючись приписати авторство Сіонських протоколів російській поліції, сіоністи вивчали не тільки документи російських спецслужб, а й установлювали родинні зв'язки осіб, так чи інакше причетних до поширення Сіонських протоколів. Звертаючись до радянських архі­вів, організатори Бернського процесу змушені були визнати, що не мають у своєму розпоряд­женні ніяких документів, що підтверджують цю версію.

Про характер робіт, які сіоністи проводили в радянських архівах, свідчить добірка секретних документів, що збереглися в Державному архіві РФ [11].

Із численного наданого в моє розпорядження матеріалу я бачу, що, на думку багатьох літера­торів, «Протоколи» складено за дорученням і під безпосереднім керівництвом відомого на­чальника російської політичної поліції за кор­доном генерала Рачковського. Однак ці припу­щення не підтверджено об'єктивними докумен­тами, на яких можна було б ґрунтуватися (виділення моє. — О. П.). Я намагався з'ясувати, чи не можна одержати ці документи в Зах. Європі, але дійшов висновку, що на це мало да­них. Як мені з достовірних джерел повідомили, закордонні архіви охорони, начальником якої вищезгаданий Рачковський був майже двад­цять років, недоступні; взагалі сумніваються, чи є вони в Парижі...

Тому було б дуже важливо провести відповідні розшуки в архіві колишнього III Відділення царської поліції, що перебуває у віданні Вашого центроархіву. Я усвідомлюю ті труднощі, з якими пов'язано ці розшуки, тому що, цілком імовірно, Рачковський у своїх звітах не писав із достатньою ясністю про підготовку цієї фальшивки. Не підлягає, однак, сумніву, що в архіві поліції або в архіві міністерства внутрішніх справ мають бути сліди роботи Рачковського з підготовки цього видання. Встановлення цих слідів, що стосу­ються складання брошури «Протоколи Сіонських мудреців», мали б дуже велике значення для експертів і суду.

Як випливає з документів, єврейські ор­ганізатори Бернського процесу мали велику можливість одержати дані про участь у скла­данні Сіонських протоколів російської поліції і особисто генерала Рачковського. Проте їм не вдалося знайти жодного факту (прямого або непрямого), що підтверджує їхні наклепницькі домисли.

Безуспішні пошуки продовжувалися аж до кінця 1934 року [12].

До Берну з Москви на прохання єврейської сторони до весняних засідань Бернського про­цесу в 1935 році повинні були приїхати, «пра­возаступник» сіоніст А. Тагер, автор антиросійської книги про процес Бейліса; князь С. Урусов, бесарабський губернатор і товариш міністра внутрішніх справ; Фріц Платтен, єврейський більшовик, під керівництвом якого було здійснено переправу пломбованого ваго­на Леніна і, його єврейської «гвардії» через Німеччину до Росії [13]. Однак із невідомих причин ця поїздка не відбулася.

Розділ 4

Призначення професора Е. Флейшгау-ера новим офіційним експертом зі сторони відповідачів помітно зміни­ло атмосферу Бернського процесу. Професор був відомим ученим зі світовим ім'ям, фахівцем з єврейського питання. Протягом ба­гатьох років він видавав міжнародний бюле­тень «Вельтдінст» і енциклопедію «Сегіла Вері», присвячені вивченню іудаїзму і пов'яза­них із ним явищ. До створення енциклопедії, що, за його словами, повинна була зібрати усе, що «думають і знають про євреїв арійці», було залучено найбільших учених із багатьох країн світу. Від Росії, наприклад, у створенні енцик­лопедії брали участь такі відомі фахівці, як ге­нерали О. Нечволодов, М. Степанов, О. Спіри-дович, П. Краснов, депутат Державної думи М. Марков, син першого видавця Сіонських протоколів М. Степанов (Світков), товариш обер-прокурора Синоду князь М. Жевахов, письменники Е. Брандт і П. Шабельский-Борк, граф І. С. Ланський. Усі вони стали помічника­ми Флейшгауера і на Бернському процесі брали участь у складанні його доповіді-експертизи.

М. Марков, наприклад, фактично визначив стратегічну лінію захисту, пропонуючи не вступати в суперечку з іудеями про авторство Сіонських протоколів, а розглядати їх як про­дукт іудейської психології. «Для захисту, — пи­сав він, — невигідно намагатися довести, хто саме з євреїв створив текст протоколів. Це не­можливо довести, і подібні спроби лише сер­йозно ускладнять захист. Досить буде сказати, що цей єврейський план відповідає єврейській психології і є тільки повторенням ідей, викла­дених у стародавньому заповіті, Талмуді і т. ін., що їх проповідували євреї в усі древні і нові ча­си і які вони реалізували повною мірою в СРСР» [14].

Офіційними асистентами Флейшгауера на суді були журналіст Борис Петрович Тедлі і Енгельгардт. Велику роль у підготовці засідань Бернського процесу навесні 1935 року грали також барон Убальд фон Ролль і барон де Пот-гер. Як згодом з'ясувалося, обидва були плат­ними агентами сіоністів і регулярно доповіда­ли їм про все, що робили Флейшгауер і його співробітники [15].

Серед співробітників Флейшгауера ніхто не сумнівався, що Сіонські протоколи є продук­том іудейської думки, що виник в надрах таємних іудейсько-масонських організацій. Щоправда, особливу позицію займав генерал Краснов, який хоча й підтримував Сіонські протоколи, але вважав, що їх було створено С. Нілусом. У листі до Б. Тедлі 4 листопада 1934 року він писав: «Я маю Вам сказати, що Ваше завдання надзвичайно важке з таких причин. Сіонські протоколи за своєю суттю апокриф, тобто їх складено Нілусом, але на основі точних єврейських даних. Отже, з фор­мальної точки зору євреї завжди матимуть рацію, тому що насправді не існує ніяких про­токолів, були лише окремі накази (побажан­ня), які євреї в різні часи і в різних місцях висловлювали, і Нілус об'єднав все це під на­звою “Сіонських Протоколів”. Як Нілус ви­пустив їх у світ, я не можу Вам сказати. Мож­ливо, він це зробив у такій формі для того, щоб надати більшого інтересу і мати таким чином більше читачів. Цим він прагнув ство­рити проти євреїв вічну ненависть. Я не можу вірити ні в справжність протоколів, ні в те, що про них пишуть. Суд не буде входити в сутність цього» [16].

Ще до початку засідань Бернського процесу адвокати захисти звернулися із заявою до судді з проханням дозволити їм виклик свідків для свідчення в суді, як це зробили представ­ники іудейських організацій. Із боку захисту планувалося виставити таку ж кількість свідків, як і з боку сіоністів. Готовність дати свідчення висловило багато колишніх великих чинів російської поліції, серед них генерал О. Спіридович, обурений наклепами іудейсь­кої сторони, а також генерал О. Нечволодов, князь М. Горчаков, М. Степанов, М. Марков, син оббріханого генерала Рачковського. Однак суддя без пояснення причин відхилив заяву адвокатів, тим самим поставивши захист у нерівні умови [17].

18 квітня адвокати захисту також подали заяву про порушення кримінальної справи проти 10 іу­дейських свідків, у тому числі Вейцмана, Сватікова, Бурцева, Мілюкова, рабина Ерен-прейса, за помилкові свідчення.

Засідання Бернського суду почалося 29 квіт­ня і продовжувалося до 14 травня. Після за­гальних процедурних питань слово було нада­но Флепшгауеру. Він почав робити доповідь за результатами своєї експертизи Сіонських протоколів ранком 30 квітня, а закінчив уве­чері 6 травня, присвятивши, таким чином, цьо­му питанню 10 повних засідань, понад 30 го­дин [17].

Загальний обсяг експертизи Флейшгауера дорівнював більше 600 сторінок друкованого тексту. Професор найдокладніше вивчив історію питання і простежив походження ідей Сіонських протоколів від Талмуду до початку XIX століття. Використовуючи праці най-відоміших учених, філософів, письменників, Флейшгауер переконливо показав тупик, у який завела значну частину єврейського наро­ду іудейсько-талмудична ідеологія. Висновки експерта були підтверджені витримками з праць чесних і розумних представників єврейського народу, таких, як Б. Спіноза, У. Акоста, Я. Брафман, Бриман (Юстус), О. Вейнінгер, А. Требич, які протестували про­ти расистської і людиноненависницької ідео­логії іудаїзму [18].

Флейшгауер створив приголомшливий за глибиною знань і думки документ, перейнятий почуттям християнського жалю до євреїв, об­манутих іудейськими вождями. Відразу ж після завершення процесу експертизу Флейш-гауера було передано до архіву Бернського су­ду, звідки за загадкових обставин вона зникла.


Публікуємо за: Платонов О. А. Загадка Сионских протоколов. — М.: Родник, 1999. — С. 383–534.

* Pro domo sua – лат. [про домо суа], букв. "за свій будинок", з особистого питання; на захист себе і своїх справ.

** Усі вони, крім Ніколаївського і Дю Шайла, масони.

(Продовження в наступному номері)


Література

1.  АСТМ. Фонд М. Ф. Степанова. Документи і ма­теріали, пов'язані з Бернським процесом (   º‡ — БП).

2.  АГИ. Фонд Б. І. Ніколаївського, 20–23. Як писав Б. І. Ніколаївський, він був головним «у центрі зносин» після Бернського процесу всі його матеріали з єврейської сторони були передані Вінером у Лон­дон, і на їх основі організовано музей.

3.  Рассвет. — 1933. — 19 лютого.

4.  Еіserner Вагеn. — 1933. — 9 липня.

5.  Возрождение. — 1934. — 12 червня.

6.  АГИ. Фонд Б. І. Ніколаївського, 20–25. «Розписка на 2000 французьких франків. — Париж, 1934 р., бе­резня 6-го від Б. І. Ніколаївського на рахунок авансу, отримані ним за спільну мою з ним книгу, літер.-істо-ричну роботу про Рачковського, перші з належних мені грошей дві тисячі французьких франків отримані. С. Сватіков»; Ніколаївський, крім того, пропонував свої послуги Конгресу американських євреїв з вив­чення російських патріотичних груп за рубежем (Там само, 20–26).

7.  АСТМ. Архів І. С. Ланського. Пастора звинувачу­вали у «злочинному ставленні до молодої дівиці», яка подала на нього скаргу. Згодом звинувачення було знято.

8.  АСТМ. Фонд М. Ф. Степанова, БП; АГИ. Фонд Б. І. Ніколаївського, 20–6.

9.  Последние новости. — 1934. — 31 жовтня.

10. АГИ. Фонд Б. І. Ніколаївського, 20–23.

11. ГАРФ. Ф. 4888, оп. 1, д. 30, л. 1–13; документи при­водяться зі збереженням орфографії оригіналів.

12. ГАРФ. Ф. 4888, оп. 1, д. 30, л. 19. В архіві, зокрема, зберігся лист від Інституту економіки Комуністичної академії при ВЦВК із проханням дозволити працюва­ти в архіві Революції С. С. Шустерману за темою Сіонських протоколів.

13. Возрождение. — 1935. — 5 березня.

14. ГАРФ. Ф. 5802, оп. 1, д. 31, д. 186.

15. АСТМ. Фонд М. Ф. Степанова, БП. ГАРФ. Ф. 5802, оп. 1, д. 31, л. 186.

16. ГАРФ. Ф. 5802, оп. 1, д. 31, л. 171. Звичайно, точка зору Краснова була помилковою. Сіонські протоко­ли поширювалися задовго до того, як потрапили в ру­ки Нілуса.

17. АГИ. Фонд Б. І. Ніколаївського, 20–6.

18. АСТМ. Фонд М. Ф. Степанова, БП.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту