головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 2/2006 
Персонал № 2/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Лечение хламидиоза у мужчин
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Парламентаризм — велика брехня нашого часу

Микола СЕНЧЕНКО

Парламентський режим, втім,
є ідеалом цивілізованих народів,
хоча в його основу закладено
пси­хологічну хибну ідея, що багато
людей, зібравшись разом, швидше
дійдуть незалежного і мудрого
вирішення, ніж невелика їх кількість.

Густав Лебон.
Психологія натовпу

Суть парламентаризму

Демократія сучасного Заходу є супутницею лібералізму, який узагалі немислимий без неї. Саме вона становить той ґрунт, із якого виростає ця чума. Її найбрудніший зовнішній вияв — парламентаризм.

Ідея, яка полягає в тому, що будь-яка влада належить на­роду і має підґрунтя у волі народній, усталена з кінця ХVІІІ століття, стала підвалиною парламентаризму. У праці «Велика брехня нашого часу» К. П. Побєдоносцев (1827-1907 рр.) пише, що з часів французької революції «випливає теорія парламентаризму, яка й досі вводить в оману безліч так званої інтелігенції та проникла, на лихо, в російські безумні голови. Вона продовжує триматися в умах із затятістю вузького фанатизму, хоча брехня її з кож­ним днем викривається все виразніше перед цілим світом».

Це написано сто років тому. Проте сьогодні ми бачимо, що парламентаризм широко впроваджується на пост-соціалістичному просторі та видається за єдино правильне вирішення державного устрою в умовах ліберальної демо­кратії та ринкової економіки.

У чому ж полягає суть теорії парламентаризму?

Коротко К. П. Побєдоносцев так характеризує парламен­таризм: «Вважається, що весь народ на народних зібраннях творить свої закони, обирає посадових осіб, отже, виявляє безпосередньо свою волю та пускає її в хід».

Але ж на практиці парламентаризм, із яким ми зіткнули­ся та який скрізь і всюди проходить дещо інакше, позначе­ний безвихіддю. Навіть у країнах із давніми демократични­ми традиціями і класичним парламентаризмом вибори зовсім не виявляють волю виборців. Народні депутати не обтяжують себе узгодженням з поглядами і думками ви­борців, керуються власними розрахунками. Вони прихо­дять до влади і полишають її не з народної волі, а тому, що їх ставить до влади чи усуває від неї могутній особистий вплив або вплив сильної партії. Вони розпоряджаються всіма силами й надбанням нації на свій розсуд, роздають пільги й милості та утримують безліч бездільних людей за рахунок народного бюджету.

«До того ж вони не бояться ніякого осуду, — пише К. П. По­бєдоносцев, — особливо якщо мають більшість у парла­менті, яку підтримують роздаванням благодіянь та щедрою трапезою (за рахунок держави). Насправді міністри так са­мо безвідповідальні, як і народні представники. Помилки, зловживання, довільні дії — щоденне явище у міністер­ському управлінні, та чи часто ми чуємо про серйозну відповідальність міністра? Хіба, може, раз на п'ятьдесят років доводиться чути, що міністр стоїть перед судом, і най­частіше результат суду, порівняно з галасом урочистого су­дочинства, виявляється мізерним».

Наскільки точно відповідають ці слова реаліям нашого життя? Складається враження, що автор пише про сього­дення України. «Якби знадобилося справжнє визначення парламенту, слід було б сказати, що парламент є установою для задоволення особистого честолюбства і мар­нославства та особистих інтересів представників. Установа ця — не останній доказ самоомани розу­му людського».

Далі йде детальніша характеристика парламен­таризму й демократії: «На фронтоні парламент­ської будівлі красується напис: “Все для загально­го добра”. Але це найбрехливіша формула. Все тут розраховане на служіння своєму я. І комедія ви­борів досі продовжує обманювати людство. Жа­люгідне людство!.. Вибір має падати на розумного і здібного, а натомість падає на того, хто нахабніше сунеться вперед... цьому сприяє безліч легковаж­них, байдужих чи умовлених виборців... Складність політичних питань вимагає надзвичай­ного напруження сил найздібніших і най-дослідніших державних мужів... і рішення мас у та­ких питаннях можуть бути лише руйнівними для держави... саме нездорова частина населення мало-помалу долучається до цієї гри і нею розбе­щується, бо головним її мотивом є прагнення вла­ди і наживи».

Коментарі зайві.

Що насамперед впадає у вічі при розгляді пар­ламентаризму, то це повна відсутність особистої відповідальності народних депутатів. Парламент ухвалює щось, наслідки чого можуть виявитися фатальними для долі України. То й що? Ніхто за це не відповідає, нікого не можна притягти до відповідальності. Хіба, справді, можна вважати відповідальністю те, що після якого-небудь краху уряд, винний у цьому, змушений буде піти? Або — що певна коаліція партій розпадається і ство­рюється нова коаліція? Або — що розпускається парламент?

До того ж так зменшується масштаб цих швид­козмінних «державних мужів», що врешті-решт на поверхні лишився тільки тип парламентського інтригана, уся державна мудрість якого вимі­рюється лише його здатністю склеїти ту чи іншу коаліцію (тобто здатністю до дрібного політично­го гендлярства), яка тепер одна може стати базою для практичної роботи цих, так би мовити, народ­них представників.

Та хіба взагалі хистка більшість людей може бу­ти відповідальною за будь-що? Хіба не зрозуміло, що сама ідея відповідальності є пов'язана з кон­кретною особою? Та й чи можна зробити відповідальним практичного керівника уряду за дії, спричинені і здійснені винятково внаслідок бажання чи уподобання безлічі людей, які ухвали­ли шкідливі для держави закони?

Адже всі ми знаємо, що завданням керівного державного діяча нашого часу вважається не стільки творче мислення та наявність творчого плану, скільки вміння популяризувати свої ідеї перед депутатським натовпом і виканючити їхню милостиву згоду на виконання його планів.

Хіба взагалі можна підходити до державного діяча з критерієм, що він обов'язково має однаково володіти як мистецтвом переконувати маси, так і здатністю мудро вирішувати державні питання?

Узагалі чи хтось коли-небудь бачив, щоб натовп зрозумів велику ідею раніше, аніж практичний її успіх почав говорити сам за себе? Та хіба будь-яка геніальна ідея в нашому світі не є наочним проте­стом проти відсталості мас?

То що ж робити державному діячеві, якому не вдалося навіть неабиякими лестощами завоювати прихильність натовпу? Що йому лишається — ку­пити цю прихильність? Чи через дурість своїх співгромадян відмовитися від того, що він вважає життєво необхідним? Чи він має піти? Чи, попри все, лишитися?

Людина з характером у такому разі поcтає перед нерозв'язним конфліктом між необхідним, на її думку, і звичайною пристойністю або, краще ска­зати, звичайною чесністю. Де тут пролягає межа між обов'язком, покладеним на тебе суспільством, і обов'язком, покладеним на тебе власною честю? Адже кожному дійсно талановитому міністру до­водиться рішуче боротися з усіма спробами при­низити його до ролі звичайного політикана.

І навпаки, хіба не зрозуміло, що якраз політикан за таких обставин відчуватиме себе покликаним «робити» політику саме тому, що врешті-решт відповідальним є не він, а якась невловима купка людей?

Хіба не зрозуміло, що парламентарний принцип більшості неминуче підриває саму ідею таланови­того керівника? Невже справді знайдуться люди, які повірять, що в цьому світі прогрес базується не на інтелекті окремих індивідів, а розумі більшості?

Чи, може, хтось сподівається, що в майбутньому ми зможемо обійтися без цієї основної передумо­ви людської культури? Хіба не зрозуміло, що на­впаки, саме зараз ця передумова потрібніша, ніж будь-коли.

Парламентарний принцип вирішення питань за більшістю голосів знищує авторитет особистості, а на її місце ставить кількість, закладену в тому чи іншому натовпі. Цим парламентаризм грішить проти основної ідеї аристократизму в природі, причому, звісно, аристократизм зовсім не обов'яз­ково має уособлюватися сучасною змиршавілою верхівкою.

За суттю парламентської функції, народний де­путат має відмовитися від особистих інтересів, щоб бути уособленням волевиявлення виборців. А насправді виборці самою дією обрання відмов­ляються від усіх своїх прав на користь обраного представника. Перед виборами кандидат у депута­ти у своїх промовах і програмі твердить про за­гальне добро, що він не що інше, як слуга і бла­годійник народу, про себе не дбає, забуде про себе і свої інтереси заради інтересів народу, своїх ви­борців.

Однак це лише слова. І щойно кандидат у депу­тати стає народним депутатом, не він працювати­ме на суспільство, а суспільство стане знаряддям досягнення його мети. І ось така комедія виборів досі вводить в оману людство, в той самий час викликаючи до появи установу, що увінчує дер­жавну будівлю!

Той, хто за своєю природою здатен до безкорис­ливого служіння загальному добру в усвідомленні обов'язку, ніколи не запобігатиме перед кимсь, ла­ски чи голосів заради, не співатиме собі хвалу на виборних зібраннях, нанизуючи голосні та заяло­жені фрази. Така людина розкриває себе й свої си­ли у своєму робочому кутку або у тісному колі од­нодумців, але не шукатиме популярності на галас­ливому базарі. Коли такі люди йдуть у людський натовп, то не для того, щоб підлабузнюватися, ле­стячи вульгарним смакам та інстинктам, а заради викриття людських пороків і облудних звичаїв.

Кожен учасник виборів добре знає, що це мис­тецтво, яке, подібно до воєнного, має свою стра­тегію і тактику. Організовуються зібрання, прого­лошуються промови. Слова, слова, нічого, крім слів, на цих зібраннях. Натовп слухає лише того, хто голосніше кричить та вправніше підлад­жується до популярних у масах понять і вподо­бань.

У день остаточного вибору тільки одиниці віддадуть свої голоси свідомо. Більшість віддає свій голос у стадний спосіб: за кандидатів, вистав­лених партією чи блоком.

Сучасний виборець, змушений читати майже винятково газети і переглядати програми телеба­чення, не може навіть уявити собі спустошливі наслідки цієї влади парламентаризму. Хіба що ли­ше самостійні міркування та спостереження допо­можуть йому зрозуміти суть того, що відбу­вається. Передусім, те, що парламентаризм спри­чинив надзвичайний наплив найжалюгідніших фігур, присутністю яких відзначається сучасне політичне життя. Справжній політичний керівник намагається відійти щонайдалі від такої політич­ної діяльності, яка в основному полягає не у творчій праці, а в інтригах і фальшуванні, аби за­воювати більшість. А убогих духом саме це і при­ваблюватиме.

Що дрібніший такий духовний карлик і політичний торгаш, то яснішим є для нього само­го його убозтво, і тим більше він цінуватиме сис­тему, яка зовсім не вимагає від нього ані геніаль­ності, ані сили велетня, і цінує взагалі хитрість сільського старости вище, аніж мудрість Сократа. До того ж такому типові аж ніяк не доведеться му­читися питанням відповідальності. Це його турбує так мало тому, що він наперед точно знає, що, незалежно від результату його «державного» пар­тацтва, кінець кар'єри буде однаковим: одного чу­дового дня йому все одно доведеться поступитися місцем такому самому «могутньому» розуму, як і він.

Для зібрання подібних «народних представ­ників» завжди велика втіха бачити керівником людину, розумові здібності якої — на тому самому рівні, що і їхні власні. Лише в цьому разі кожен із цих панів може дозволити собі дешеву радість час від часу показати, що й він не в тім'я битий. А го­ловне, тоді кожен із них може думати: якщо очо­лювати нас може будь-який депутат, то чому не я, чим Степан гірший за Івана?

Ця демократична традиція найбільше відпо­відає ганебному явищу наших днів, а саме: відчай­душному боягузтву більшості наших так званих «керівників». Та й справді, яке щастя для по­дібних людей під час прийняття серйозних рішень мати можливість сховатися за спину так званої більшості.

Дійсно, погляньте на такого політичного зло­дюжку, як він у поті чола «працює», щоб у кожно­му конкретному випадку «нашкребти» більшість для порятунку від будь-якої відповідальності. Са­ме ця обставина звичайно відвертає кожного політика, який хоч трохи поважає себе, і взагалі мужню людину від такої діяльності. А будь-який нікчема з радістю вчинить саме так. На нашу дум­ку, зрозуміло: хто не хоче особисто відповідати за свої дії, хто шукає для себе прикриття, той лякли­вий негідник. Ну, а якщо керівників нації вербу­ють із таких нещасних боягузів, то рано чи пізно за це доведеться дорого розплачуватися. Справа доходить до того, що нам не вистачає мужності ух­валити хоч якусь рішучу дію, і ми воліємо скоріше змиритися з будь-якою ганьбою та безчестям, аніж віднайти у собі снагу для потрібної ухвали. Адже немає, вже нікого, хто був би готовий себе особисто, свою голову віддати заради здійснення рішучого кроку.

Бо єдине треба пам'ятати і не забути: більшість і тут ніколи не може замінити собою одного. Більшість завжди репрезентує не лише дурість, а й боягузтво. Зберіть разом сто дурнів і ви аж ніяк не отримаєте одного розумного. Зберіть разом сто боягузів і ви ніяк не отримаєте у підсумку ге­роїчного рішення.

Але зі зменшенням відповідальності окремого керівника збільшується кількість тих, хто, не маю­чи бодай найменших даних, відчуває себе покли­каним віддати в розпорядження народу свої «без­смертні» таланти. Багатьом із них просто несила чекати, коли нарешті черга дійде до них. Вони ста­ють у чергу в довгому хвості й тоскно споглядають, як повільно наближається їхня доля. Вони радіють кожній зміні осіб у тому відомстві, куди хочуть потрапити. Вони вдячні кожному сканда­лу, який може виштовхнути з черги поперед них хоч кількох конкурентів. Якщо той чи інший щас­ливець із тих, хто раніше потрапив на тепленьке місце, не хоче так швидко звільняти його, інші вважають це порушенням священних традицій і загальної солідарності. Тоді вони починають сер­дитися і невтомно боротимуться навіть найбезсо­ромнішими засобами, доки не проженуть конку­рента з тепленького місця, яке тепер має дістатися іншому. Повалений божок вже не так скоро потра­пить на те саме місце. Коли цю фігуру зняли з по­сади, їй доведеться знову стати у чергу в довгому хвості, якщо тільки там не здійметься такий галас і сварка, що завадять їй знову зайняти чергу.

Наслідком усього цього є страхітливо швидка зміна осіб на найважливіших державних посадах, що завжди погано, а іноді просто катастрофічно. Найчастіше виявляється, що не лише дурень і не­здара стає жертвою таких звичаїв, а саме здібна людина, якщо тільки доля взагалі дає можливість здібній людині потрапити на керівну посаду. Про­ти здібного керівника відразу виникає спільний фронт, адже він вийшов не з «наших» рядів. Дрібні людці принципово хочуть бути лише в своїй власній компанії. Вони вважають спільним ворогом кожного, хто має голову, хто здатен серед нулів грати роль одиниці. У цій царині інстинкт самозбереження у них особливо загострений.

Наслідком усього цього є неминуче розумове збіднення керівних прошарків. Який наслідок із цього маємо для нації та держави — розуміє ко­жен, якщо тільки він сам не належить до цього ґатунку «вождів». Тепер ми всі можемо уявити, що чекає нашу бідну країну після недавньої зміни уряду й очікуваної зміни керівників обласного та інших рівнів.

Читач може зазначити, що наші міркування не можуть бути аргументами проти парламентариз­му, який існує практично в багатьох країнах із «розвинутою демократією». Проте послухаймо, що кажуть про парламентаризм учені, мислителі й державні діячі різних країн.

Парламентаризм — благо чи зло?

Над недоліками демократії почали задумувати­ся давно і скрізь. Так, сербський мислитель кінця ХІХ століття Коста Станович писав: «Демо­кратія, парламентаризм, громадські свободи, прогрес, культура та інші поняття, що складають основу політичного словника… (лише) — суть слова і вирази… бувши “загальновизнаними”, по­кликані приховати суворі їхні (можновладців) дії та вчинки».

Політолог А. Гарригу в своїй книжці «Голосу­вання і чеснота. Як французи стали виборцями» починає дослідження з 1848 року, тобто з того дав­нього часу, коли почалося впровадження сучасних демократичних інститутів. Він пише: «… “Вільні вибори” — це балаканина. Потрібна … велика доза сліпоти, щоб однозначно вихваляти встановлення “вільних” виборів та вищі форми участі в них, як яскравий доказ спокусливості демократії… Уся ви­борча система — це суцільна фальсифікація, шах­райство з виборчими бюлетенями, списками ви­борців, підрахунком голосів тощо».

І там само: «Виборча демократія, виборно-пред­ставницька система в її послідовному розвитку доходить до самозаперечення» [1].

Самозаперечення системи очевидне, це так, але самознищення неугодної форми правління — про­блематичне, як і ненасильницьке усунення парла­ментаризму з людського суспільства.

Щоправда, з'явиться «фашизм», завдяки якому демократія (на якийсь час) зійде зі сцени, але й сам її гробар виявиться поваленим внаслідок таємної світової «дипломатії» та світової війни, організованої цією «дипломатією».

Дамо слово гробарям демократії

Головний фашист Італії Б. Муссоліні дає цілком заслужену оцінку демократії:

«… З 1876 року Італією керує зграя адвокатів, яка прислуговується тій чи іншій групі спеку­лянтів. Це — фахівці парламентської політики. Вони не спираються на жоден клас суспільства… Ця зграя позбавлена честі й обдарована лише ни­цим хистом використовувати народні інстинкти за допомогою хитрощів, брехні, а також спеціаль­ного мистецтва, яке називається демагогією. Це дозволяє їй триматися при владі» [2].

Свого почуття відрази до парламентаризму й демократії не приховував і Бісмарк: «… Наклеп­ницької несумлінності … упертої й злостивої на­вмисності, з якою вона (парламентська опозиція) ігнорує всі докази… для якої найсолідніші аргу­менти нічого не варті порівняно з банальними, пи­хатими фразами, в які убирається політика рейнських комівояжерів, що торгують вином» [3]. Державник Бісмарк замолоду сповідував ідеї де­мократії, однак досвід державного служіння змінив його переконання кардинально.

Наведені вище висловлювання — це переконан­ня людей, які були практиками. Проте й такі тео­ретики, як Дж. М. Кейнс, А. Дж. Тойнбі, Ф. Шпен­глер, у своїх працях «науково» виклали згубну суть демократії. На майбутньому цієї форми ор­ганізації влади, на всій західній демократії вони (ніби) ставлять хрест. І якщо вона ще існує, то ли­ше завдяки насильству і пропаганді.

Підсумуємо судження про демократію думкою автора праці «Занепад Європи» Ф. Шпенглера: «Демократія — це абсолютно нежиттєздатна хи­мера, що не лише не має ніяких шансів на вижи­вання, а й просто не заслуговує на це. Бо корупція політичних партій, маніпулювання суспільною свідомістю і перетворення парламентських ви­борів на таку собі комедію складає невід'ємну ри­су демократії».

Один із кращих мислителів сучасної Росії С. Г. Кара-Мурза сформулював свою оцінку так: «… Демократія є холодною громадянською війною багатих проти бідних, яку веде держава». Демо­кратія — це “…буд-міраж”. Взагалі до якоїсь міри це стає навіть цікавим. Система, не здатна забез­печити мінімальні умови політичної організації суспільства, водночас виявляється настільки жи­вучою. Більше того, демократія, як дружина Цеза­ря, поза підозрами, поза всілякою критикою, поза всякими сумнівами: найбездоганніша система — і край!»

Трохи історії

Роки, що передували Другій світовій війні, ха­рактеризуються повсюдним встановленням «фа­шистських» і демократичних режимів. Офіційна історіографія не любить довго розводитися на цю тему і побіжно повідомляє: сталася «криза сучас­ного розвитку суспільства». Проте в чому суть кризи — офіційні історики мовчать. За намагання пояснити суть проблеми нічого, крім фальсифі­кацій, не виходить. Ось, наприклад, як це намага­лася зробити Академія наук СРСР у 1970-х ро­ках:

«Буржуазія розчарувалася в можливостях пар­ламентських інститутів. Звідси модна в ті роки те­ма “кризи ліберальної демократії” й пошуки вихо­ду з неї» [4]. Оскільки на тему неупередженої оцінки фашизму накладено табу, то, звісно, нічого, крім фальші, вийти не могло. Академія наук запе­речувала саму суть процесів, що тоді відбувалися. Розчарування могло прийти тільки до представ­ників буржуазії з національним мисленням, тобто до дуже малої її частини. Погляньте навкруги — скільки такої буржуазії в сьогоднішній Україні? Розчарувалася не буржуазія, розчарувався «його величність народ». Цей народ розривається між партіями, вірить то одному лідеру, то іншому, ша-рахається в бік третього, який обіцяв більше, ніж інші.

Розчарувався народ, доведений до відчаю еквілібристикою буржуазних політичних діячів; розчарувався у парламентському демократизмі, його спритному політиканстві, його інтригах і суті його партійно-політичного еквілібризму, заснова­ного на чергуванні при владі безлічі партій в їх різноманітних коаліціях і комбінаціях. Так, криза була. Але це була криза лібералізму, криза парла­ментаризму, криза «демократії».

Та передвоєнна криза існує й досі. В одних країнах вона є менш виявленою, в інших — уміло приховуваною, а в усіх разом, як загальна її харак­теристика, впадає в око безвихідь, з якою змири­лися народні маси. Але особливість тих, пере­двоєнних років полягає у тому, що, на відміну від нашого часу, народи тоді не мовчали.

Оскільки вся антифашистська теорія побудова­на на прикладі Німеччини, то з неї й почнемо. Німці, можливо, раніше за інших відчули по­рочність парламентської системи. Про кризу заго­ворили на самому початку століття (тепер уже ми­нулого). Парламентська боротьба партій (соціал-демократів, прогресивної народної партії, вітчиз­няної партії, католицького центру, націонал-лібе­ралів тощо) по суті спричинила хаос і розлад дер­жавної системи.

Після сильної влади Бісмарка німці познайоми­лися з таким явищем, як чехарда канцлерів. Уо­соблення країни — Бісмарк був незмінним канц­лером упродовж 20 років. А з березня 1890 року до липня 1917 року вони чотири рази змінювалися. Кожен ішов, не залишивши по собі доброї пам'яті (можливо, було з чим порівнювати).

У жовтні 1917 року Німеччина постала перед фактом: розвал керівництва — це суть демократії. Криза була настільки дестабілізуючою, що всі партії заговорили про необхідність реформи «прусського виборчого права». Поняття парла-ментаризація набуло принизливого відтінку.

Після Версальської угоди стан влади в Німеч­чині вже самі німці оцінювали як катастрофічний. Розуміючи свою відповідальність за долю країни і народу та не бачачи виходу із ситуації, що склала­ся, виконавча влада дійшла єдиного висновку: парламент, який чинить перепони, заважає й не дозволяє здійснити низку радикальних, але не­обхідних заходів, має «посунутися» — замінитися на президіальний кабінет, очолюваний рейхспре-зидентом, наділеним надзвичайними повноважен­нями. Блискучий хід, прийнятний, щоправда, ли­ше тоді, коли виконавча влада на чільне місце ста­вить інтереси держави й нації.

Погоджений із президентом Німеччини П. Гін-денбургом план було підготовлено в кінці 1928 ро­ку, що підтверджується фактом конфіденційної роз­мови, яка відбулася на самому початку 1929 року, генерал-майора оборони, а згодом (з 1932 р.) рейхс­канцлера К. Шлейхера з лідером фракції партії «Центр», майбутнім канцлером (з березня 1930 р.) Генріхом Брюнінгом. Уже тоді передбачалося, що останній очолить новий національний кабінет. Інакше кажучи, вища державна влада (в особі відповідальних посадових осіб держави) була го­това до здійснення «державного перевороту» (ре­волюції зверху) з метою ліквідації згубної форми правління.

Та справа гальмувалася тим, що не було достат­ньо могутніх національних партій і рухів. А уря­довці «державної еліти» самі по собі завжди і боя­гузливі, й нерішучі.

Того ж 1929 року (1 серпня) редактор газети «Берлінер арбайтер Цайтунг» Отто Штрассер опублікував статтю «14 тез німецької революції»: «Німецька революція проголошує єдиною метою держави об'єднання усіх сил нації, єдине прикла­дення їх для забезпечення життя і майбутнього цієї нації… Тому німецька революція потребує найсуворішого застосування державної влади проти всіх організацій державного, партійного чи конфесіонального характеру, що руйнують єдність нації… Німецька революція здійснюється, щоб повністю розкрити неповторну народну своєрідність, і тому всіма засобами бореться про­ти расового виродження, стороннього засилля в галузі культури, за її народне оновлення й чисто­ту, за справжню німецьку культуру. Це особливо стосується боротьби проти єврейства, яке в союзі з недержавними силами масонства й ультрамасон-ства… руйнують життя німецької душі».

І далі висновок: така програма «… нездійсненна при парламентському режимі, і тому курс має бу­ти взятий на усунення рейхстагу від влади».

Після виходу соціаліста О. Штрассера з НСДАП (4 липня 1930 року: вихід групи, яка на­раховувала 25 осіб, отримав назву «втеча соціалістів із НСДАП») ця партія стає спадкоєми­цею найрадикальніших поглядів, та водночас із цим найпопулярнішою і найавторитетнішою як у народі, так і серед урядовців-патріотів. Її автори­тет ріс понад очікування. У 1929 році на виборах у рейхстаг вона одержала 2,6% голосів, а у вересні 1930 року — вже 18,6%.

Таким чином, плани держеліти й гітлерівської партії збіглися. На цей момент Гітлер (зі своєю партією) виявився єдиним, на кого національна еліта могла поставити. Ось чому відбулася зустріч А. Гітлера й Г. Брюнінга, на якій останній відверто виклав план «державного перевороту». Підкрес­лимо, що зустріч відбулася після того, як НСДАП стала впливовою в народі партією, а не до того! Так у Німеччині через якийсь час завершилася «криза сучасного розвитку суспільства», зумовле­на демократією та парламентаризмом.

А приблизно в цей самий період, у 1927 році, Й. В. Сталін дає відсіч сіоністським критикам ра­дянського ладу: «Коли пп. Адлери і Бауери, Вельси і Леї, Лонге і Блюми ганьблять “Радянсь­кий режим”, вихваляючи парламентську демократію, то вони цим хочуть сказати, що вони бо­рються і будуть боротися за відновлення капі­талістичних порядків в СРСР, за збереження капіталістичного рабства в “Цивілізованих” дер­жавах» [5]. Зауважте, в той час коли вся Європа намагається позбавитися «демократії» та парла­ментаризму, представники міжнародного єврей­ства, аніскільки не бентежачись, продовжують нав'язувати своєму ворогу — СРСР — саме цю форму правління. От уже насправді: хочеш зана­пастити народ — постав на його чолі базіку (Сло­во «парламент» походить від французького слова «парле»  — базікати,  говорити).  Те,  що ворог СРСР, Німеччина, позбавлялася базік, сіоно-бур-жуазний світ не бентежило.

Італія до Муссоліні була парламентською мо­нархією з 59-річним стажем (із 1861 року). Раніше ми наводили відгук Муссоліні про якість італійського парламенту. Треба сказати, що він анітрохи не перебільшував.

Парламентська монархія, як і президентська де­мократія, також була нездатною ефективно керу­вати країною. Єдиною можливістю італійського короля Віктора-Еммануїла навести порядок у такій ситуації — було надати владу сильній партії та жорсткій особистості. Прямих доказів, що король Італії вчинив так само, як Гінденбург у Німеччині, немає. Та все свідчить про те, що поява на історичній сцені Б. Муссоліні була своєчасним і єдиним шансом покінчити з анархією та, як наслідок, з «демократією».

Історики чомусь про попередню епоху парла­ментаризму мовчать. Але коли Б. Муссоліні пере­творив парламент (у 1923 р.) на орган, що працює в інтересах держави, в історії йому це зарахувало­ся як злочин із формулюванням — «ліквідація пар­ламенту», хоча свою погрозу на адресу депутатів Муссоліні не виконав, бо в 1915 році він стверджу­вав: «Що ж до мене, то я все сильніше перекону­юсь, що заради добра Італії корисно розстріляти дюжину депутатів, а також заслати на каторгу хоча б кілька екс-міністрів. Я все більше укріплююся на думці, що парламент Італії — це виразка, яка от­руює кров нації. Необхідно вирізати її» [6].

Оцінка, скажімо прямо, історична: майже через 90 років така сама вимога звучить і в Україні на адресу «народної» Верховної Ради та виконавчої влади, підтриманої нею. Нічого не змінилося! Який переконливий приклад стабільності «кризи ліберальної демократії». При такій стабільності говорити про «дитячі хвороби демократії» не до­водиться. Це не дитячі хвороби, це — чума.

Обвинувальний матеріал

Інститут парламентаризму, як ми вже показали, виконує функції розвалу держави і грабування на­роду. При цьому вони можуть виявлятися двояко.

За наявності сильної національної влади або хо­ча б такої, що скромно виявляла б інтереси держа­ви, діяльність парламенту чітко простежується як антидержавна. Усе зводиться до розхитування державної основи, деморалізації владних струк­тур, створення в країні хаосу й недовіри до влади.

«Із Сейму на країну розливаються хвилі бруду і моральної гнилі, — пише біограф Ю. Пілсудського Владислав Побуг-Малиновський. — Депутати, трактуючи своє обрання не як обов'язок сумлінно й самовіддано працювати для блага держави, а як плацдарм для розвитку своєї партії або, ще гірше, для складання капіталу й особистої кар'єри, ство­рювали справжню кліку, що, ніби величезний гид­кий павук, обплітала своєю павутиною всю країну.

У державних органах завжди було повно “нахаб із Сейму”, які з'являлися сюди з категоричними вимогами вирішити їхні особисті питання або з наполяганнями, порадами, вказівками відповідно до партійних інтересів і спрямувань… Водночас намагалися зберегти близькі й сердечні стосунки з виборцями; в результаті наростала хвиля ко­рупції, натовпи пройдисвітів, спекулянтів заво­лодівали державним апаратом і його установами. Усе ширше зростали афери та зловживання» [7].

А коли в країні встановлюється повністю чи ан­тидержавна, чи антинародна влада, парламент ро­биться слухняним, безвладним, створює ви­димість корисної діяльності, але, по суті, благо­словляє грабування народу.

Про це дуже точно написано в «Підручнику з бойової підготовки армії США» за 1928 рік, де сказано, що демократія «спричиняє демагогію, розпущеність, хвилювання, незадоволення, анар­хію… Демократією фактично керують демагоги… Коли олігархи беруть курс на те, щоб керувати са­мим, без посередників, вони наймають демагогів для створення анархії».

За допомогою парламенту фальсифікується суть демократії. Від демократії — влади народу — лишається тільки почуття безпросвітності, народу надається право на сподівання, нездійсненне сподівання. Інститут парламентаризму, передусім, породжує почуття апатії, лише у незначної актив­ної частини народу — почуття заперечення і про­тесту. Тоді може з'явитися особистість, щоб уряту­вати державу від занепаду, відстояти честь народу, зберегти його моральне здоров'я.

Отже, обвинувачення перше

Демократизм як такий узурпував владу народу, від його імені встановив режим, що ніскільки не відповідає інтересам самого народу. Насаджуваний повсюдно режим демократії встановлює владу ду­же вузького кола осіб. Ніколи й ніде ця форма ор­ганізації влади не відповідає інтересам нації та дер­жавності. Пропаганда демократичного режиму як єдино можливої та справедливої форми організації суспільства — чистої води брехня. Підтримання хибного уявлення про неї є містифікацією.

Обвинувачення друге

Широкомасштабний антинародний та антидер­жавний, навіть антицивілізаційний прояв демо­кратії провокує пошук альтернативних форм суспільного устрою. Виникнення в результаті цьо­го диктаторських режимів (по суті необхідних) призводить до появи у деяких із них мілітарист­ських спрямувань і в остаточному підсумку війни. Без перебільшення, демократія — це «баба-пови-туха» негативного напряму ходу історії [8].

За такі «заслуги» демократії в сприянні світо­вим катаклізмам вона справедливо може назива­тися учасником або, як мінімум, підбурювачем та ініціатором утворення агресивних режимів і світової війни.

Повоєнна карта Європи зарясніла країнами з «демократичними» режимами так щедро, як раніше «фашистськими» й диктаторськими. Знак державного ладу змінився на протилежний. Ціка­во, як же змінилася за цей час сама демократія?

Що змінилося в реальному житті народів?

Почнемо аналіз із Німеччини.

Парламентська система ФРН вважається взірцевою в Європі. Вважається, але чи є ефектив­ною? Виявити незадоволення мало хто насмілю­ється. Співголова партії зелених Карин Келлі відгукується про парламент як про базар, де мож­на вдосталь, але без будь-якої користі, займатися балаканиною. «Парламентаризм для нас — щось на зразок базарного майдану, де ми можемо гово­рити…» (Інтерв'ю журналу «Штерн»). Йозеф Фішер (глава МЗС і віце-канцлер) вислов­люється про той час ясніше: «Я ніколи не запере­чував, що упродовж 10 років бажав шляхом на­сильства повалити конституційний порядок у нашій країні». На цих лозунгах Фішер дістався до влади й тепер його незадоволення в минулому.

Лідер націонал-демократичної партії (НДП) Удо Фойгт відверто погрожує «мотузкою» всім політикам при владі» (Эхо планеты. —2001. — № 4. — С. 23). У своїй партійній газеті «Дойче штімме» («Німецький голос») він обіцяє «… під дулом пістолета вигнати з Німеччини весь інозем­ний набрід», до якого, певна річ, належать і євреї. Його партія уславилася «… нестримною … анти­семітською пропагандою», за нею значаться «… підпали синагог та опоганення єврейських кла­довищ» (Там само).

Інакше кажучи, все повторюється, все, як у «до-фашистській» Німеччині. Тільки раніше подібні прояви почуттів кваліфікувалися лише як анти­семітизм, тепер діапазон назвиськ набагато шир­ший — расизм, неофашизм, шовінізм.

Нині будь-яке, навіть емоційне висловлення проти «демократії» кваліфікується як фашизм. Між тим незадоволення демократією стає явним, навіть неприхованим.

Не дуже відрізняються справи і в іншій ко­лишній фашистській країні — Італії. Наш чотир­надцятирічний життєвий досвід в умовах демо­кратії, вважаю, допоможе зрозуміти концепції італійських бунтарів. (Нам завжди їх зображали тільки неофашистами). У програмі «Національ­ного фронту» (1967 р.), що її написав князь Борге-зе, читаємо: «Ми патріоти, ми борці. Ми лише проти цього уряду, проти цього типу парла­ментської демократії. Ми боремося за сильне керівництво. Немає свободи в країні, де закони не поважають, а в Італії вже двадцять років уряду не вдається домогтися поваги до законів».

Ось уже й профспілково-підприємницькі ор­ганізації слідом за партіями змушені висловлюва­тися в унісон з думкою народу. Один із керівників, Ферручо Гамбаротта, озвучив народну думку: «Парламентську систему створено не для італійців. Необхідна надпартійна організація, коаліція, що охоплює всіх… хто зберігає безмежну віру в ідею порядку».

Безлад народу не подобається! Ніде!

Досвід минулої історії є забутий навмисно. Про­те, усвідомлюючи, що така форма організації суспільства антинародна, ті, хто гріє руки на «де­мократії», продовжують демагогічну політику в її пропаганді. Ставиться мета: домогтися у зомбова-них неусвідомленого прийняття повної переваги «демократії» над усіма іншими формами ор­ганізації державного ладу.

Усвідомлена політика насильного нав'язування ворожої людству форми правління є (за терміно­логією Нюрнберзького трибуналу) злочином про­ти миру, злочином проти людства. Це третє обви­нувачення демократії.

У справедливості його ще раз переконаємося, коли розглянемо військові злочини демократії.

Парламентаризм, демократія, екстремізм…

Починається активна передвиборна кампанія, в якій кожна партія та її лідери обіцяють зробити те, що ще не вдавалося зробити нікому, ніде і ніколи. Дайте тільки їм владу, і політичні шоумени пере­творяться на політичних геніїв, яким судитиметь­ся осоромити тисячолітню історію.

Ні, я не обмовився, саме тисячолітню. У 29 році до нашої ери Октавіан, майбутній імператор Ав­густ, радився зі своїми близькими друзями (Гай Меценат і Марк Агриппа), чи встановити йому диктатуру особистої влади, чи надати владні пов­новаження Сенату. Агриппа був за республіку, Меценат — за одноосібну владу.

«Можливість і робити, і говорити все, що лише хто побажає — це джерело загального щастя, якщо маєш справу з розважливими людьми, але це при­зводить до нещастя, якщо маєш справу з нерозум­ними… Тому я вважаю необхідним, щоб ти не по­милявся, звертаючи увагу на красиві слова, але, зваживши справжній стан речей, по суті поклав би край зухвалим витівкам натовпу і взяв управління державою в свої руки спільно з іншими достойни­ми людьми».

Отже, одним не вистачило двох тисячоліть, щоб зрозуміти порочність «демократичної» влади, іншим, тобто нам з вами — Громадянам України, — виявилися достатніми й чотирнадцять років.

Щоправда, не ми одні такі розумні, — усвідо­млює це «не гірше від нас» і Захід. Раніше йому доволі легко вдавалося приборкувати против­ників демократії, навішуючи їм ярлики — фашис­ти, нацисти, неофашисти, націоналісти, радикали тощо. Сьогодні націоналізм, який протестує проти інтернаціонального пограбування своєї країни, входить у серйозну суперечність із демократією, що в останньої викликає неспокій. Цьому явищу дано чергове прізвисько — «екстремізм».

Охоронці демократії — США — почали кам­панію на випередження. У Відні 28-29 червня 2002 року вони організували конгрес на тему «Ек­стремізм і демократія». Основна нота, що звучала на збіговищі у Відні (були присутніми 14 країн), — чергова криза демократії та «як з нею бороти­ся». Делегати занепокоєні тим, що на виборах де­далі важче проводити прибічників «демократії», відсікати національно орієнтованих представ­ників народу. Канадський політолог із Торонто іудей Бетц поремствував, що навіть «маніпулюю­чи виборчими законами», підсумок виходить невтішним.

На Заході, як бачимо, демократія готує свої дільця за зачиненими дверима. В Україні навіть не бентежаться. Думка демосу, від імені якого вста­новлюється «демократія», віртуальна, як ловіння сонячного зайчика. У наявності привласнення влади, що може розглядатися як злочин проти людства. Обвинувачення «Демократія — ворог людства» є абсолютно справедливим.

Перефразовуючи Черчилля, стверджуємо: з усіх форм влади з усіма їхніми прорахунками і не­доліками огиднішої й злочиннішої, ніж «демо­кратія», ми не знаємо.

Наших «демократів» попереджали: за холодну громадянську війну проти українського народу доведеться відповідати.

І насамкінець запитаємо: що таке парламентська партія?

За теорією, це союз людей, що однаково дума­ють і поєднують свої сили для здійснення своїх переконань у законодавстві та в спрямуванні дер­жавного життя. Але такими бувають хіба що дрібні гуртки: велика, значна партія створюється лише під впливом особистого честолюбства, гру­пуючись навколо однієї панівної особи. Таким чи­ном, найталановитіші люди підкоряються охоче, з радістю складаючи в чужі руки спрямованість своїх дій та моральну відповідальність. Вони ніби інстинктивно «шукають вождя» і стають його слухняним знаряддям, зберігаючи впевненість, що він веде їх до перемоги. А нерідко — до здобичі.

Усі прилюдні засідання парламенту є не що інше, як вистава для публіки. Мало яка промова впливає на рішення у важливій справі. Промови є засобами підвищення популярності, зростання кар'єри та зрідка визначають підбір голосів. Якою має бути більшість, вирішується поза засіданням.

Жоден із цих народних представників ніколи добровільно не визнає правоту іншого, ніколи не віддасть свої сили на боротьбу за справу, яку захи­щає його колега. Ні, ніколи він цього не зробить, за тим єдиним винятком, коли йому здається, що, здійснивши такий поворот, він краще забезпечить свій мандат у парламенті наступного скликання. А якщо всі соціологи кажуть, що найближчі вибори принесуть перемогу іншій партії, «стовпи» ко­лишньої партії, що прикрашали її досі, мужньо пе­ребіжать в інший табір, тобто табір тієї партії чи того напряму, який, за їхніми розрахунками, має завоювати вигідну позицію. Здійснюючи цей по­ворот, ці безпринципні «народні обранці», звісно, не поскупляться на безліч фраз «морального» змісту. Зазвичай так і відбувається: коли народ відвертається від якоїсь партії настільки рішуче, що кожному зрозуміло, яка нищівна поразка чекає на цю партію, тоді починається велика втеча. Це парламентські пацюки полишають партійний ко­рабель.

Втеча ця випливає не з велінь совісті, вона відбувається не з доброї волі, ні, це просто резуль­тат тієї «далекоглядності», що дозволяє такому парламентському клопу вчасно залишити місце, яке стало ненадійним, та всістися в теплішій по­стелі іншої партії.

Такий образ великої політичної брехні, панівної в наш час. Така, по суті, ця установа, що її вистав­ляють метою та вінцем державного устрою. Боля­че й гірко думати, що на нашій землі, де відбулося зародження державності, були та є люди, що мріють про процвітання цієї брехні у нас. Наші професори та політологи з ученими ступенями проповідують парламентаризм як державний іде­ал, а газети пишуть про нього на перших сторінках.

Але народ стогне під гнітом цієї величезної ре­пресивної машини й розпізнає в ній приховану брехню.

Із року в рік парламент дедалі більше перетво­рюється на установу, яка працює в напрямі повільного, але систематичного знищення ук­раїнського народу. Серйозною спробою в останню хвилину врятувати справу може бути лише усу­нення цієї установи. Тільки тоді відкриваються, та й то невеликі, шанси на успіх.

Література

1.    Вопросы истории — 1994. — № 3. — С. 73.

2.    Попполо ді-Італія. — 1919. — Березень.

3.    Чубинский В. Бисмарк. — М., 1998. — С. 57.

4.   История  фашизма в Западной  Европе/ Авт. коллектив АН СССР. — М., 1978. — С. 7.

5.   БСЭ. — Т. 18. — М., 1953. — С. 295.

6.   Лопухов  Б.  Фашизм и рабочее движение в Италии. — М., 1968. — С. 36.

7.   Пилсудский Юзеф. Легенды и факты. «Наленг». — М., 1990. — С. 145-146.

8.   Дмитриев А. Организация двойного назначе­ния. — М., 2002. — С. 142.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту