Цивілізаційний аспект глобалізації
та місце в ній України і Польщі

Георгій ЩОКІН,
президент Міжрегіональної Академії управління персоналом (Київ)

Рух всесвіту і людства циклічний. Це засвідчують священні тексти прадавніх релігій, це було відомо античним мислителям, і підтверджує сучасна наука. Наприклад, відомий американський соціолог російського походження Питирим Сорокін розрізняв три соціокультурні цикли (ідеаціо-нальний, ідеалістичний та чуттєвий), які зіставляються як із соціологічною структурою (духовна, політична, економічна сфери організації суспільства), так із структурою психологічною (пізнавальна, вольова, чуттєва сфери), на що вказував у своїх працях ще Платон [11; 14].

Основою та фундаментом різних соціокультурних циклів є такі ж різні базові цінності — специфічні соціальні визначення об'єктів та явищ оточуючого світу, які мають фундаментальне значення для людини і суспільства. Розрізняють, як відомо, матеріальні, політичні та духовні цінності, які і становлять зміст ціннісних орієнтацій особистості, що дає уявлення про групування соціальних суб'єктів: орієнтованих на цінності матеріального виробництва; політичної діяльності; абсолютні, духовні цінності. При цьому, як зазначав Макс Вебер, базові цінності в соціумі одночасно взаємозалежні і протиставні, тому примирення «ворогуючих» цінностей неможливо: ніяке наукове мислення, ніякі філософські шукання і ніяка релігійна медитація не в змозі знайти достатнє обґрунтування для переваги однієї базової цінності над іншою [5]. Зміна їх відбувається циклічно і, очевидно, еволюційно.

Наприклад, існування ідеаціональної, духовної культури П. Сорокін датує часами брахманської Індії, становлення буддистської релігії та розвиток давньогрецької культури — VIII–VI ст. до н. е., а також — X–XII ст. н. е. у Європі; існування ідеалістичної, переважно політичної культури датоване V–IV ст. до н. е. для грецької культури і XIII–XIV ст. н. е. для Західної Європи. Початок сучасної чуттєво-сенсорної, матеріальної культури західної цивілізації П. Со-рокін датує приблизно XIV ст. і вбачає нинішню кризу суспільства саме в руйнуванні чуттєвої системи євро-американської культури. Зміна історичних соціокультурних циклів — явище дуже рідкісне: впродовж останніх трьох тисячоліть греко-римської і західноєвропейської історії подібне відбувалося тільки чотири рази. Такий масштаб нинішньої кризи [14].

Подібні до сорокінських і геосоціокультурні цикли відомого українського вченого Миколи Чмихова, який вирізняв епохальні періоди тривалістю близько 1600 років, складені з трьох рівних епох приблизно по 550 років, що в цілому відповідає поетапній зміні трьох типів культур [17].

Цим культурно-цивілізаційним зрушенням в історії людства відповідає і космічний корелят, що виявляється передусім у циклах сонячної активності, уперше вивчених О. Чижевським [16]. Із принципу єдності Космосу, Суспільства і Людини, обґрунтованого в новітні часи В. Вернадським [6], випливає, що в основі «хвилеподібного руху культур» лежать космічні фактори, заломлені через призму колективного несвідомого, описаного К. Юнгом [24].

Це положення підтвердили сучасні астрофізичні дослідження. Наприклад, американський астроном Дж. Едді, вивчаючи сонячну активність за останні 5 тис. років, виявив чітко фіксований цикл середньою тривалістю 600 років (у межах 500–700 рр.). У структурі відкритих ним космічних циклів простежується певний 900–1200-річний цикл, який, у свою чергу, складається з двох півциклів — довгого (500–700 років) і короткого (200–300 років). Структура цих циклів у загальних рисах корелює з рухом культур у теорії П. Сорокіна та з циклами М. Чмихова [7]. Автором цієї доповіді проведено дослідження історичного розвитку релігійних систем, у якому також були виявлені приблизно 600- і 300-річні цикли між появами різних систем вірувань, що вказує на періодичну закономірну зміну в суспільстві базових цінностей та відповідних до них соціокультурних систем [19].

Звідси висновок: базові цінності та відповідні соціокультурні системи змінюються за певними циклами, що призводить до закономірної заміни однієї системи іншою — духовні цінності замінюються з часом цінностями політичної діяльності, а останні — цінностями матеріального виробництва, після чого знову настає домінування духовних цінностей. Саме таку заміну панівних споживчих, чуттєво-сенсорних цінностей євро-американської цивілізації ми нині і спостерігаємо.

Ідеологічні утопії та відродження патріотизму

Ми є свідками завершення розквіту і кризи сучасної епохи, яка проходила під знаком утвердження та трансформації у світовому масштабі двох ворогуючих матеріалістичних тенденцій — капіталістичної і комуністичної. Межі цієї епохи, згідно з М. Чмиховим, між 1880 та 2015 роками [17]. Ця світова криза спричинила критичну невпевненість у майбутньому, обіцяному соціалізмом з його орієнтацією на політичні цінності та лібералізмом з його опорою на економічну сферу людського буття. Нездійсненність сучасного лібералізму може спричинити катастрофічні наслідки для західної цивілізації, зокрема перетворення ліберальних західних держав на відверто фашистські [7]. Лібералізм, подібно до соціалізму, виявився справжньою утопією ( Р. Лернер, С. Мічем, Е. Берне та ін.), і тому дуже вірогідно, на думку японського філософа Т. Умехара, що історія СРСР стане історією США, а тотальне руйнування марксизму є лише передвісником руйнування західного лібералізму. Загалом, як зазначає багато сучасних дослідників, розвиток подій після закінчення «холодної війни» демонструє тріумф не соціалізму і лібералізму, а націоналізму, етнізму та патріотизму. Звідси випливає неадекватність мондіалістської моделі, яка абсолютизує тенденцію до уніфікації світу за стандартами західної цивілізації, а також принципова неможливість встановлення світового панування якоїсь однієї великої держави, групи держав або однієї цивілізації [7].

Культура і цивілізація

Культура, як відомо, є специфічною ознакою людини і виявляється в системі різноманітних позабіологічних засобів оформлення суспільних видів діяльності: виробничої, соціонормативної, пізнавальної. У цілому вона притаманна всім людям, але у кожній етно-соціальній спільноті ці види діяльності оформлюються різними, специфічними саме для цієї спільноти засобами, які у сукупності і становлять її культуру. Культура є універсальним механізмом адаптації етносоціальної спільноти до різноманітних умов оточуючого середовища, і її надзавдання полягає у забезпеченні взаємодії всіх своїх підсистем для ефективного саморозвитку суспільства. Ті явища, які перешкоджають виконанню цього надзавдання (шкідливі пережитки колись необхідних соціальних інститутів або якісь антигуманні новоутворення) розглядаються як антикультура, тобто культура з її негативним знаком [2].

Певні ознаки такої антикультури спостерігаються нині в західній євро-американській цивілізації, де, згідно з відомим американським політологом П. Б'юкененом, домінують споживацькі, «чуттєві» цінності, відчувається втрата високих духовних ідеалів, поширюється хибна «масова культура», набуває розвитку культ насилля, руйнуються шлюбно-сімейні основи, культивуються войовничий індивідуалізм, наркоманія, криміналізація, гомосексуалізм, аборти, розпуста, що веде до тотальної деідеологізації, бездуховного атеїзму і культу мамони [3]. На суттєву відмінність культури і цивілізації вказував ще Освальд Шпенглер, який виділяв у кожному соціокуль-турному циклі два головні етапи: підйом («культура») і спуск («цивілізація»). Перший етап є природним, другий — штучним, який характеризується процесами «омасовлення», урбанізації, глобалізації і втілюється у світових війнах. Метою останніх є глобальне панування над світом єдиної наддержави. Це є, за Шпенглером, найвищим сенсом існування «цивілізації» і уособлюючого її диктатора — постаті, яка завжди з'являється у всіх соціокультурних системах на стадії «цивілізації» [18].

Альфред Вебер, на відміну від О. Шпенглера, розглядав «культуру» і «цивілізацію» не як дві фази розвитку соціокультурного циклу, а як два його відносно самостійні аспекти — духовний та матеріальний. При цьому цивілізація уособлює «генералізуючу» тенденцію розвитку етносоціальної спільноти, а культура

—  її «індивідуалізуючу» тенденцію. Саме в цій взаємодії етносоціального, цивілізаційного і культурного факторів А. Вебер вбачав головне джерело існування всіх культурно-історичних спільнот, які весь час рухаються до більших, міцніших та зріліших соціальних утворень. Кінцевою стадією такого руху є, як і у Шпенглера, оціпеніння, «старечий» розлад культурно-історичної цілісності або її світова експансія, у процесі якої зникає власна етносоціальна природа. Звідси виникає небезпека нинішньої кризи матеріалістичної євро-американської цивілізації, яка наприкінці свого існування здатна до дестабілізації світової системи через війни та інші деструктивні, антикультурні дії.

Цивілізації та суперетноси

Фаза цивілізації, на думку відомого російського вченого Льва Гумільова, є фазою накопичення матеріальних благ і втрати духовних ідеалів [8]. Ця фаза притаманна всім етносоціальним спільнотам, які не загинули до її досягнення, і головною особливістю має хижацьке ставлення до природи. Це фаза своєрідного ет-носоціального «надлому», який збігається з появою суперетносів — метаетнічних спільнот народів, які мають загальні риси культури і загальну самоназву. При цьому суперетноси мають одну загальну особливість

—           внутрішню поляризацію. Як монолітні цілісності, суперетноси поводять себе тільки у фазі етносоціального підйому, а потім, підпорядковуючись закону єдності протилежностей, набувають стійкої рівноваги в постійній боротьбі між собою. Але стосовно
інших суперетносів, за Л. Гумільовим, вони виступають як цілісність, хоча різні її частини поводяться не однаково.

На нашу думку, це відбувається внаслідок того, що кожна частина метаетнічної цілісності має різну ціннісну орієнтацію, що зумовлено домінуванням різних базових цінностей. Наприклад, якщо розглядати європейську етносоціальну спільноту як мета-етнічну цілісність найвищого таксономічного порядку, то в ній чітко вирізняються три суперетноси: романський, германський і слов'янський. Всі вони визнають християнство, але різні його гілки: Східна і Південно-Східна Європа є основним районом поширення православ'я; Західна і Південна Європа — переважно католицизму; Північна та Центральна Європа є традиційним оплотом протестантизму. Іншими словами, основними носіями православ'я та притаманних йому духовних цінностей є переважно слов'янські народи, католицизму з його орієнтацією на соціонормативні цінності переважно романські, а протестантизму з його опорою на економічні цінності — германські [19; 23].

Кожний етнос не може бути зруйнованим доти, поки функціонують притаманні для нього цінності. Народ, за відомим російським соціологом Миколою Дани-левським, який сприйняв чужі начала культурно-історичного типу, із самостійного історичного діяча перетворюється в етнографічний матеріал [9]. Такої думки дотримувався також польський історик і культуролог Фелікс Конєчни, який стверджував, що схрещуватися і давати творчий синтез різні цивілізації не можуть, можливий тільки синтез споріднених культур у межах однієї цивілізації. При механічному ж, штучному накладенні різних цивілізацій, між ними, як між ворожими організмами, виникає боротьба. При цьому завжди перемагає нижча за своїм духовним розвитком цивілізація, тому вища цивілізація може зберегти себе тільки за умови жорсткої ізоляції від носіїв нижчої цивілізації [13]. Звідси зрозуміло, що в епоху наростаючої глобалізації на чолі з американською «чуттєво-сенсорною» цивілізацією, кожна метаетнічна спільнота і кожен народ для того, щоб не розчинитися безвісти в «уніфікованому світі», повинні спиратися на власні традиційні цінності.

Глобалізація: різні варіанти розвитку

Відомий німецький філософ Карл Ясперс, зазначаючи про неминучість глобального єднання світу, вбачав два шляхи майбутнього розвитку людства: з одного боку, завжди буде діяти потяг до влади, яка ставить за мету створення світової імперії; з іншого — прагнення до миру, до такої світобудови, де життя людей буде вільним від страху. Світова імперія утримується однією — єдиною владою, яка підпорядковує собі всіх з якогось одного центру через насильство, а світовий справедливий порядок — це єдність без єдиної влади, єдність загальної згоди [25]. Закон необхідного розмаїття вимагає збереження і постійного розвитку різних спільнот у багатопо-люсному світі, що передбачає відновлення етнічних традиційних цінностей, морально-правових засад існування суспільства та етносоціальних структур.

Етносоціальна структура, як відомо, — це сукупність взаємопов'язаних соціальних груп та інститутів, які диференційовані на відповідні соціальні верстви в ієрархічному порядку, і становить своєрідну соціальну піраміду або стратифіковане суспільство. Нормальним є таке становище, коли всі щаблі етносоціальної структури заповнені абсолютною більшістю представників титульної, державотворчої нації. Особливо це стосується верхніх, елітних «рівнів». Наприклад, Польща пережила процеси германізації, євреїзації, литовізації, а також три поділи у XVIII ст., що мало негативні впливи на її етносоціальний розвиток. Для України важливу роль відіграла необхідність протистояти тюркізації, полонізації, русифікації, що сприяло неповноті її сучасної етносоціальної структури. Тривале панування в Україні і Польщі тоталітарної комуністичної ідеології тільки посилило деструктивні етносоціальні процеси. Нині

наші країни стоять перед проблемою своєрідної етно-соціальної регенерації, яка полягає у відновленні природної повноти етносоціальної структури, що унеможливить «розчинення» наших народів у нав'язуваному нам «уніфікованому світі».

Повнота етносоціальної структури вимагає і повноти національної державної влади, яка завжди, ще з часів Платона і Аристотеля, гармонійно поєднувала в собі п'ять взаємопов'язаних складових: світоглядно-концептуальну, ідеологічну, законодавчу, виконавчу і судову владу [12]. З часів Шарля Монтеск'є нам говорять тільки про три останні [10]. Водночас визначальними складовими для державного управління є концептуальна та ідеологічна влада, і якщо вони приховані від суспільства, то йдеться, очевидно, про латентне управління соціумом за допомогою чужинських концептуально-ідеологічних постулатів. Для слов'янських народів, зокрема українського та польського, традиційною світоглядною концепцією є християнська доктрина, а найбільш відповідним ідеологічним типом, після краху соціалізму та лібералізму — тільки національний консерватизм.

Звідси висновок: для запобігання встановлення глобальної влади з одного центру необхідно кожному народу відновити етносоціальну структуру та повноту державної національної влади відповідно до традиційних цінностей та з огляду на наступаючу духовну епоху розвитку людства.

Євросоюз як можлива модель наддержавної диктатури

Євросоюз є вже третьою спробою (після США і СРСР) штучного створення «федерації націй» із наддержавними структурами управління. Прикметно, що в проекті конституції Об'єднаної Європи немає згадки про християнство, завдяки якому взагалі став можливим сам феномен європейської цивілізації. Не згадується в ньому і про ідеологічні засади, що вказує на можливе латентне управління європейською спільнотою. Фактична влада в Євросоюзі буде належати прем'єр-міністру, якого затверджує Європарламент, а міністрами стануть представники країн-членів ЄС за принципом: одна держава — один міністр. За дотриманням законів, прийнятих Європарламентом, як на міжнародному, так і на національному рівні, наглядатиме Європейський суд.

У цілому, запропонована загальноєвропейська конституція вельми нагадує диктаторську модель наддержавного управління, особливо якщо врахувати малочисельність головного органу виконавчої влади (20–25 осіб). До того ж кожен міністр буде представляти певну європейську державу, а не певний європейський етнос, що може призвести до поступового захоплення цих посад представниками однієї національної меншини, навіть неєвропейського походження. Продовжує викликати занепокоєння і існування військово-політичного блоку НАТО, статутні цілі якого, після розвалу СРСР, давно вже і повністю виконані. Наприклад, в теперішній Україні тільки 15% населення воліють бачити свою країну у складі цього традиційно агресивного альянсу.

Звідси висновок: з огляду на загальносвітові тенденції соціального розвитку та відчутний нині злам історичних епох, не варто, на нашу думку, підтримувати агонізуючі космополітичні структури минулого, а необхідно кожній національній державі разом зі своїми історичними сусідами торувати шлях у духовне майбутнє, яке буде живитися тільки багатополюсністю та культурним різноманіттям.

Література

1.  Аристотель. Соч.: В 4-х т.: Пер. с древнегреч. — М., 1983.

2.  Арутюнов С. А. Культура // Народы мира/ Гл. ред Ю. В. Бромлей. — М., 1988.

3.  Бьюкенен П. Смерть Запада: Пер. с англ. — М., 2003.

4.  Вебер А. Избранное: Кризис европейской культуры: Пер. с нем. — СПб., 1998.

5.  Вебер М. Избр. произв.: Пер. с нем. — М., 1990.

6.  Вернадский В. И. Труды по всеобщей истории науки. — М., 1988.

7.  Волков Ю. Г., Поликарпов В. С. Человек: Энцикл. словарь. — М., 1999.

8.  Гумилев Л. Н. География этноса в исторический период. — Л., 1990.

9.  Данилевский Н. Я. Россия и Европа. — М., 1991.

10.  Монтескье Ш. Л. Избр. произв.: Пер. с фр. — М., 1955.

11.  Платон. Собр. соч.: В 4-х т.: Пер. с древнегреч. — М., 1990–1994.

12.Сенченко М. І. «Культурна революція» в Україні, або Управління деградацією. — К., 2004.

13.  Солонин Ю. Н. Цивилизации и понимание истории (К оценке «Науки о цивилизации» Феликса Конечны) // Вестн. Санкт-Петербург, ун-та. — Сер. 6. — 1993. — Вып. 1 (№ 6).

14.  Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество: Пер. с англ. — М., 1992.

15.  Тойнбі А. Дослідження історії: У 2-х тт.: Пер. з англ. — К., 1995.

16.  Чижевский А. П. Земное эхо солнечных бурь. — М., 1976.

17.  Чмихов М. О. Давня культура. — К., 1994.

18.  Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории: В 2-х т.: Пер. с нем. — М., 1998.

19.  Щекин Г. Социальная история как смена религиозно-этических парадигм // ПЕРСОНАЛ. — 2000. — № 2.

20.  Щекин Г. Социальная теория и кадровая политика. — К., 2000.

21.  Щекин Г. Славянство: его место и роль в европейской истории. — К., 2004.

22.  Щокін Г. Управління суспільним розвитком: загальна концепція — К., 2005.

23.  Щокін Г. Закони соціального розвитку та управління // ПЕРСОНАЛ — 2005. — № 3–12.

24.  Юнг К. Г. Психологические типы: Пер. с нем. — М., 1924.

25.  Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. — М., 1991.