Саме в такій, а не в якійсь іншій послідовності, саме з таким, а не інакшим наслідком докладання й примноження зусиль, вершить буденні земні справи Валентин Лисенко — людина, якій довелося чимало спізнати і скуштувати в житті різного, часом і глевкого хліба долі. Свого часу закінчив Ленінградський інженерний Червонопрапорний інститут ім. О. Ф. Можайського, а потім працював у підрозділах, де вимагалися неабиякі якості аналітика, знання людської психології…
У нього завжди конструктивна оцінка зробленого, а відтак — належна й ґрунтовна база, на якій можна будувати щось нове. І робити це йому доводилося неодноразово. Наприклад, з тією ж армією не склалося. Розпався Союз, фахівці його профілю виявилися непотрібними Україні, хоча особисто його, Валентина Лисенка, намагались утримати у війську. Поза штатом. Тобто одержуєш зарплату, і досить пристойну, але жодних функціональних обов'язків за твоїм фахом на тебе не покладаються.
Хтось, можливо, й пристав би на ці умови, «розумних ледарів» в армії завжди не бракувало. Тільки ж не Валентин з його: «бачити, думати, діяти!».. До того ж він вважав аморальним «просто так» одержувати грошове утримання, до речі, досить високе і за тодішніми мірками. Розгледівся й вирішив піти у бізнес, був директором і керівником підрозділів кількох фірм, де опікувався комплексними питаннями безпеки підприємництва, його інформаційним та психологічним забезпеченням — завдяки знанням, здобутим у військовому вузі. Був маркетологом, менеджером. Проект-менеджером — людиною, яка втілювала в життя той чи інший проект. І скрізь почувався впевнено. Врешті виник інтерес до політики, бо побачив, що це заняття перспективне.
Валентин Лисенко:
— У Міжрегіональній Академії управління персоналом викладали політологію, на яку я потрапив у першій групі заочників. Вчився два з половиною роки за фахом «Політичний менеджмент і маркетинг». Закінчив з відзнакою. Пору навчання згадую й донині, адже тоді познайомився з багатьма відомими фахівцями, від яких черпав, скільки міг. Це люди мудрі своїм життєвим досвідом, професіонали високого рівня: Микола Головатий, Ольга Бабкі-на, Василь Храмов, Фелікс Рудич...
Навчався він охоче, з піднесенням, дарма, що це було заочне навчання і, як дехто вважає, не дуже ефективне. А на його, Валентина Лисенка, погляд, усе залежить від мотивації. Якщо вона переконлива, то людина здатна навчатися і дистанційно, і на вечірньому відділенні, і заочно. Звичайно, для заочника неабияке значення мають базові знання, вміння систематизувати матеріал, дбайливо добирати «цеглинки», з яких він складається. Поцікавився, чи вплинув МАУП на його наукові уподобання?
— Безумовно, вплинув, і досить відчутно. Особливо щодо теоретичного осмислення, осягнення матеріалу. Якщо раніше я, так би мовити, був теоретиком по життю, то МАУП дала методологічну політологічну базу, яка допомогла мені працювати над багатьма цікавими темами. Важливо й те, що в Академії маю змогу друкуватися, зокрема в журналі «ПЕРСОНАЛ», де вийшло в світ кілька статей. У них, зокрема, я висловлюю свою точку зору на те, як засоби масової інформації маніпулюють свідомістю людей.
Запитав, чи достатньо, на його погляд, вивчена нині роль засобів масової інформації, інформаційного простору у житті суспільства?
— Тут ще чимало нез'ясованих питань. Немає більш-менш усталеного розуміння проблеми, фахівці по-різному трактують саме поняття «масова та суспільна свідомість». Також існують різні, часом — зовсім протилежні думки про роль засобів масової інформації, а якщо точніше, то засобів масової комунікації — залежно від тієї чи іншої позиції, якої дотримується вчений. А певної загальноприйнятої концепції, на жаль, немає...
— Чимало й цікаво про роль і місце новочас-них мас-медіа в суспільстві пишуть, наприклад, Ігор Слісаренко або віднедавна — Юрій Бондар. Причому — використовуючи досвід своєї безпосередньої роботи в засобах масової інформації. Ви ж, Валентине Володимировичу, здається, не маєте такого практичного стосунку до ЗМІ, як названі мною журналісти з багатолітнім досвідом роботи в пресі?
— Це не зовсім так. У тих чи інших випадках мені доводилося стикатися з роботою газет, журналів, електронними мас-медіа. Нині переймаюся видавничим проектом. А крім нього, паралельно, ще й політичним. Так цікаво, й інколи ідеї ніби переливаються з одного проекту в інший. Чому ЗМІ? Бо знову ж таки як спеціаліст-аналітик, як спеціаліст-психолог усвідомлюю, що суспільна свідомість і спосіб її формування визначається саме мас-медіа, а також засобами неформальної комунікації — спілкуванням міжособистісним та міжгруповим. І це розуміння, хочу наголосити, прийшло саме завдяки знанням з політології, одержаним в МАУП. Це питання, які мене цікавлять чи не найперш, хоча я відкритий для сприйняття й з'ясування інших цікавих аспектів суспільного життя, погляду на них із наукової точки зору...
До честі дослідника, він послідовний у розробці обраних тем, кожна наступна публікація стає ніби продовженням попередньої; щоразу він прагне поглянути на проблему зусібіч, різні аспекти її показати якомога випукліше, популярніше. Відтак з-під пера Лисенка-вченого виходить у світ наукова публіцистика, на яку залюбки відгукується читач.
Назву одну із статей, у якій Валентин Лисенко торкається проблеми інформаційних воєн і виявляє власний підхід до неї — із широкими екскурсами в історію, зіставленнями різних поглядів на створення психологічних портретів, побудованих на основі фото, оточення людини, її висловлювань чи промов. Скажімо, політичного лідера, аби спрогнозувати його поведінку в різних ситуаціях.
Ясна річ, задумів завжди більше, ніж можливостей реалізувати їх. Скажімо, бракує часу, і ти катастрофічно не встигаєш ґрунтовно розробити ту чи іншу тему. Вирішив запитати у Валентина, чи, бува, не боїться він, що хтось перехопить його ідею? Та ні, виявляється, він не із хапливих — тих, хто нерозважливо кидається з одного напрямку в інший. Він іде своєю дорогою, але ставиться до себе самокритично.
— Мабуть, у багатьох людей, пов'язаних з науковими дослідженнями, існує побоювання не встигнути. Згоден, що, певною мірою, воно притаманне й мені. Хоча — це швидше острах не встигнути самому, ніж боязнь того, що хтось скористається твоєю ідеєю. На здоров'я! Адже у тебе — свій погляд, і це зовсім не означає, що хтось інший займе цю нішу. Просто жаль, що сам не зміг освоїти її так, як міг би.
Раніше, як відомо, наукові відкриття, нові напрямки в науці виникали на стиках наук. Сьогодні ж успішно працювати в політиці чи бізнесі можна, лише маючи фундаментальні знання в кількох галузях. Тобто тільки комплексні знання дають змогу рухатися вперед. І дивно, як той політик, не маючи базових, а незрідка — й спеціальних знань із психології, може працювати з аудиторією? Харизма — це ще не все. Вона як позитивно, так і негативно може впливати на декларування ним тих чи інших думок, ідей і відповідно — визначати його імідж...
Валентин Лисенко — дослідник не лише чутливий і ретельний, а й досить активний, його публікації в різних часописах помітні уже самим вибором теми й вагомістю аргументів, за допомогою яких він полемізує з опонентами, відстоюючи власну точку зору. Їх одразу помічаєш у розмаїтті журнальних публікацій. Скажімо, зовсім недавно мене потішила своєю новизною, незвичними акцентами стаття магістра політології Валентина Лисенка в журналі «Політичний менеджмент». Називається вона: «Чутки — активний засіб модифікації суспільної свідомості». Досить впевнено й переконливо веде він логіку викладу від конкретики до загального визначення чуток як різновиду неформальної комунікації. І ще помітив: стаття молодого вченого вміщена в одному номері з публікаціями тих, кого він вважає своїми вчителями. А це — хіба не визнання?
Вів розмову
Олександр КАВУНЕНКО