Тероризм — винахід міжнародних банкірів для поневолення світу (початок)

Це  був  президент  США Джон   Кеннеді, про якого йтиметься далі. Проте більшість американських громадян, як і українських, навіть не здогадуються, що Федеральна резервна система — це приватний банк Ротшільда. А уряд США купує цю продукцію (долари Ротшільда) як звичайнісінький товар, як пляшку горілки. Гроші, надруковані Федеральною резервною системою, мають таку ж саму ціну, як простий папір, тому що вони не забезпечені цінними металами, такими як срібло і золото. Якщо повернути світову фінансову систему до золотого стандарту, то тоді Ротшільду і його грошовій піраміді — кінець… Бо США мають тільки 8 тисяч тонн запасів золота, а це сьогодні за біржовими цінами — 144 мільярди доларів. А як бути з іншими доларовими папірцями, яких Америка надрукувала понад 750 мільярдів доларів? Це звичайнісінькі папірці, що не мають ніякого забезпечення ані золотом, ані сріблом.

Слід додати, що величезний ісламський світ простягається значно далі на Схід, ніж арабські країни. Досить назвати Індонезію з її населенням у 100 мільйонів чоловік. І, на відміну від арабських країн, держави цього регіону мають не тільки природні ресурси, а й потужну економіку. Наприклад, Малайзія стала одним із світових лідерів у виробництві комп'ютерної техніки. Більшість ісламських країн Азійсько-Тихоокеанського регіону мають фінансову самостійність, бо в них є потужна мережа банків. Не випадково Малайзія, яку в 2003 році було обрано лідером Руху неприєднання, стала центром опору інтервенції США й Англії в Іраку.

Спочатку США мають намір підім'яти під себе арабський світ і регіони, що межують із ним. Президент Буш заявив про необхідність принести «демократію» на Близький Схід (за необхідності й на крилах ударної авіації США). Він висунув концепцію «Великого Близького Сходу», до складу якого включив і Середню Азію. З'явилося досить правдиве пояснення для збереження американських баз у цьому регіоні на постійній основі. І не тільки для тиску на Росію і Китай. А ще — й для забезпечення контролю над сьогоднішніми лідерами Середньої Азії. «Демократизація» поширюватиметься й на них. Американцям більше не потрібні колишні партійні працівники, перефарбовані на президентів. США потрібні персонажі на зразок Саакаш-вілі — які пройшли всі види підготовки на Заході й є віддані американським «цінностям».

Не випадковими були теракти в Ташкенті й Бухарі, де загинули десятки мирних жителів. Вони відбулися саме в той момент, коли США заявили про наміри зберегти постійно дислоковані бази в Середній Азії. «Збіг» цих подій за часом вражє. З'явилась необхідність налякати тепер уже середньоазійських лідерів зловісним «міжнародним тероризмом», і саме тоді, як на замовлення, лунають вибухи. США подовжують терміни перебування своїх спецпідрозділів для розслідування інцидентів.

Важливо зрозуміти, що терор завжди був на озброєнні світової закулісної влади. Згадаємо кінець 19-го — початок 20-го століття, коли революціонери вбивали не тільки кращих державних мужів Російської імперії й поетів, а й імператорів. Сьогодні терор став головним інструментом остаточного фінансово-кредитного поневолення світу. Наприклад, одну з найбільш відомих екстремістських груп, назва якої — «Брати-мусульмани», було створено англійською розвідкою, щоби протистояти швидкому зростанню на Близькому Сході впливу комуністичних партій. Свого часу ця й подібні до неї групи використовувалися проти урядів, дружніх до Радянського Союзу. Тепер їх залучають до дій проти сил, недружніх до США та Ізраїля. Оце й уся різниця.

Візьмемо той самий «Хамас», лідером якого був убитий ізраїльтянами шейх Ясін. Англійська газета «Гардієн» пише, що «у 1980-х роках Ізраїль підтримував “Хамас”, коли той був культурним рухом, що протистояв Організації звільнення Палестини (ОЗП)». Газета висловлюється ще досить стримано. Ясир Арафат, зустрічаючись у 2002 році з депутатами Держдуми Росії, висловився більш категорично. На його думку, «Хамас» створили, щоб ослабити роль ОЗП, …ізраїльські спец-служби. А вже про «Аль-Каїду» — породження ЦРУ й пакистанської міжвідомчої розвідки — годі й говорити.

Обізнані люди стверджують, що релігійних екстремістів в Алжирі також використовують спецслужби США, щоби підірвати авторитет Франції в Алжирі, який є головним постачальником газу до Європи.

Проте мусульманський світ і окремі країни (Китай, Північна Корея, Куба та Білорусь) були, і далі перебувають, поза межами досяжності фінансових акул і їхніх схем фінансово-кредитного поневолення.

Як обплутати ці країни своїм павутинням?

Відповідь було дано 11 вересня 2001 року коли світовий уряд організував авіаційну атаку на торговий центр Нью-Йорка. Із цього часу розпочався активний наступ на мусульманський світ, за допомогою матеріальної та інформаційної зброї, використання ідеології «війни з тероризмом».

«Дугу нестабільності», що охоплює південь Європи, Близький Схід і Середню Азію, вже давно окреслили теоретики Світової єврейської імперії. Тепер креслення пана Бжезин-ського набули втілення у вигляді серії терак-тів у цій «дузі» — в Іспанії, Косово, Палестині, Узбекистані… Все йде за планом. Спочатку розгром арабського й ісламського світу. Потім — Росія… Світову єврейську імперію створено!?..

Важко прослідкувати всі дії керівної верхівки расистської організації, проте ревізіоністам і конспірологам вдалося дослідити окремі факти, проаналізувати історичні події з нових, не традиційних позицій, виявити в них сліди змови. Автору залишилося тільки об'єднати ці розрізнені дослідження в єдиний ланцюг і показати, до чого призвели зусилля світової закулісної влади.

Так, наприклад, у 1204 році англійський король Іоанн Безземельний «передав на збереження» до лондонського пріорату королівські коштовності, а в 1220 році на «збереженні» у англійських тамплієрів виявилася навіть королівська печатка Англії.

Дуже часто храмовники брали на збереження важливі державні документи. Так, у паризькому замку тамплієрів зберігався оригінал договору, укладеного між французьким королем Людовіком Святим і послом англійського короля Генріха ІІІ. А в 1261 році там само виявилася і корона англійських королів, яка зберігалася у тамплієрів майже десять років.

Не можна виключати й випадки того, що приймаючи на збереження важливі державні документи і даючи позички королям, тамплієри їх шантажували, на випадок несплати боргів. Розголос таємниць окремих документів міг викликати грандіозні скандали в королівських домах Європи. Саме так, до речі, було з таємним договором Іоанна Безземельного і його тітки королеви Беренжер, зданим лондонським тамплієрам у 1214 році.

Окрім безготівкового переведення грошей, тамплієри придумали багато банківських новинок. Вони винайшли систему банківських представництв, відокремили власне банківську справу від торгівлі, винайшли систему чеків і акредитивів, ввели в дію «поточний рахунок». Усі основні банківські операції винайшли й випробували тамплієри. Знамениті флорентійські і єврейські банкіри епохи Відродження були лише простими наслідувачами лицарів-там-плієрів, — вважають дослідники. Але сьогодні, коли відомо, що за ними стояв Пріорат Сіону все виглядає не так просто. Бо створення Пріорату Сіону мало своє завдання: досягнення світового панування. І, можливо, тому й було створено Орден Тамплієрів, як тіньову структуру Пріорату Сіону, для випробування механізмів фінансового поневолення світу.

Не дивно, що тамплієри першими серед європейців почали обожнювати жовтий метал. «Псування» золотої монети, яке неодноразово збиралися провести французькі королі, намагаючись знизити вміст золота в монетах, тамплієри сприймали як святотатство і всіляко перешкоджали цьому, розуміючи, які збитки може нанести їхній добре налагодженій фінансовій системі зниження кількості золота в монетах. Недаремно саме в паризькому храмі зберігався еталонний золотий лівр. Мабуть, близькими до істини є ті дослідники, які вважають, що на Близькому Сході під час розкопок тамплієри знайшли «ковчег спасіння», в якому були манускрипти з таємницями юдаїзму й езотеричних учень. Коріння останніх сягає давніх фінікійців і карфаген-ців, які сакралізували золото, наділяючи його магічною здатністю акумулювати владу й успіх.

У Європі Орден Тамплієрів мав величезну кількість об'єктів у власності, не кажучи вже про величезні багатства. Особливо сильні позиції храмовників були у Франції, тому що значна частина лицарів ордену походила з французького дворянства. Зважаючи на те, що вони були надзвичайно досвідчені у фінансових справах, тамплієри досить часто очолювали казначейства своїх королівств, виконуючи обов'язки сучасних міністрів фінансів.

Маючи у своєму розпорядженні потужні фінансові ресурси, Орден Тамплієрів перетворився на впливову силу міжнародного значення. В Європі, Палестині й Сирії таплієри діяли як посередники між князями та монархами. Наприклад, у Англії великих магістрів цього ордену постійно запрошували на засідання парламенту і вважали їх головними магістрами всіх католицьких орденів. Виходячи з цього, їм підкорялися фактично всі пріори і абати країни.

Англійські королі, включаючи і молодшого сина Генріха II, Іоанна Безземельного, навіть свою резиденцію розміщували в лондонському домі Ордену Тамплієрів. І, коли 15 червня 1215 року було підписано «Magna Charta Li-bertatum» («Велику хартію вільностей»), що відображала інтереси феодальної аристократії, великий магістр тамплієрів стояв поряд із монархом.

У 1252 році англійський король Генріх III мав сміливість погрожувати Ордену Тамплієрів конфіскацією земельних володінь:

— Ви, тамплієри, користуєтесь великими свободами і привілеями і маєте у своєму розпорядженні такі величезні володіння, що ваша гордовитість і гординя не знають меж. Те, що було колись непродумано вам
дано, можна сьогодні з мудрістю й відібрати. Те, що швидко відступлено, можна повернути назад.

Великий магістр відповів:

— Що ви сказали, о королю? Було б краще, якби ваші вуста не виголошували таких недружніх і нерозумних слів. Доки ви творите справедливість, ви будете правити. Якщо ж ви порушите наші права, то навряд чи залишитесь королем.

Сучасники мають, отже, можливість зробити висновок, що Орден Тамплієрів мав такі привілеї, яких їм не давав навіть папа: право призначати на трон чи скидати монархів на свій розсуд.

Але ж при чому тут тероризм? Справа в тому що політична діяльність лицарів не обмежувалася тільки Заходом, тому що Орден Тамплієрів установив тісні ділові стосунки і з ісламським світом. Навіть сарацини, проти яких боролись хрестоносці, виявляли до тамплієрів значно більшу повагу, ніж до інших європейців. Лицарі-храмовники, як відомо з документів, мали тісні стосунки з асасинами, терористичним релігійно-політичним орденом, відомим своїм фанатизмом і войовничістю, так би мовити, «ісламськими тамплієрами», і відвідували замок Аламут у Ірані — центр асасинів (цей орден, як вважають деякі дослідники керувався юдеєм, який прийняв іслам — Ред.).

Здавалося б, ніщо не загрожувало добробуту ордену, але хмари згущувалися над їхніми головами. То був період царювання у Франції короля Філіппа IV (1285–1314) із династії Капетінгів, що його прозвали в народі Красивим. Це був розумний монарх, жорстокий і властолюбний, він присвятив усе життя боротьбі за єдину, могутню і централізовану Францію. І, безумовно, у його планах творення сильної держави, не було місця Орденові Тамплієрів, у володіннях якого не діяли ані королівські, ані церковні закони. Хвилювало короля і зростання впливу ордену на фінансові справи королівства. Наприкінці ХІІІ століття прибутки Ордену Тамплієрів у кілька разів перевищували прибутки королівської казни. Тобто тамплієри насправді почали визначати фінансову політику держави... Тоді й виник план покінчити з гегемонією Ордену Тамплієрів на території Франції...

Народна підтримка була на боці короля. Репутація Ордену Тамплієрів у французів на той час підупала, бо в свідомості людей благородство походження і військова доблесть були несумісні з лихварством. Ось чому ставлення до лицарів-банкірів було тоді навіть гіршим, ніж до італійських і єврейських лихварів.

Пихатість тамплієрів, те, що вони нехтували місцевими звичаями й традиціями, а також атмосфера таємності, якою вони оточували свою діяльність, призвели до того, що серед народу стали розповсюджуватися похмурі чутки. Хто їх поширював — невідомо, але вони стосувалися того, що тамплієри дізналися про щось єретичне, відмовились від Христа і на своїх таємних зібраннях влаштовують протиприродні оргії.

Після тривалої боротьби Філіпп Красивий зумів примусити папу Климента V дати згоду на порушення інквізиційного процесу проти Ордену Тамплієрів (за підозрою в єресі).

У ніч на 13 жовтня 1307 року всіх тамплієрів, які перебували на території Франції, було заарештовано. Під час слідства більшість тамплієрів зізналися у страшних для християн гріхах і 2 травня 1312 року папа Климент V оголосив буллу, якою Орден Тамплієрів було ліквідовано, а вся його нерухомість переходила до Ордену Госпітальєрів. Останній, до речі, був також створений Пріоратом Сіону Більшу частину лицарів інквізиція осудила на довічне ув'язнення, а керівників і тих, хто відмовився від своїх свідчень, осудили на спалення за повторне впадання в єресь.

Таку ж участь було уготовано останньому великому магістрові Ордену Тамплієрів Жаку де Молле і його соратнику пріору Нормандії Жофруа де Шарне. Вони згоріли на майдані перед собором Нотр-Дам у Парижі 18 березня 1314 року у присутності короля, єпископів і великої кількості жителів. Із місця страти, за легендою, Жак де Молле послав прокляття королю Франції Філіппові Красивому, папі Климентові V і королівському легістові Гійому Ногаре, який відіграв рокову роль у долі Ордену Тамплієрів. Загадковим є те, що всі «побажання» великого магістра королю, папі і легісту здійснилися — всі вони незабаром померли.

Рухоме майно і казна, згідно з буллою 1312 року підлягали конфіскації та передачі в розпорядження короля. Але він нічого не отримав, тому що тамплієрська казна безслідно зникла. І золото Ордену Тамплієрів не знайдено й досі!

У 1983 році в Лондоні видруковано книжку «Свята кров. Святий Грааль» [2, p. 43], яка відкривала невідомі сторінки історії духовно-рицарських орденів і, зокрема, Ордену Тамплієрів. Автори книги Г. Лінкольн, Р. Лі і М. Бейджест, глибоко вивчивши архівні документи підтвердили, що Орден Тамплієрів був не самостійною організацією, а військовою гілкою глибоко утаємниченого ордену Пріорат Сіону. Лицарі ордену Нотр-Дам із Сіона, які взяли своє ім'я від абатства Святої Марії і Святого Духа на горі Сіон, де розміщувалась резиденція керівництва, створили таємне товариство з жорсткою ієрархією, всі члени якого ділилися на сім ступенів. У 1118 році п'ятий ступінь — хрестоносці Святого Іоанна — перетворився на Орден лицарів Іоанна Єрусалимського (госпітальєри, іоанніти). Майже одночасно з Пріорату Сіону виділяються тамплієри. Через вісімдесят років із госпітальєрів виділяються «брати німецького дому» — відомий Тевтонський Орден. Отже, три найбільш відомі духовно-лицарські ордени були породжені однією й тією таємною організацією, і довгий час були легальною частиною Сіон-ського монастиря.

Після втрати Палестини Пріорат Сіону йде в тінь, але керує своїми легальними гілками й далі. Імовірно, що «сіонські пріори» передбачали сумний кінець Ордену Тамплієрів і вжили відповідних заходів. Схоже, що це було жорстоке рішення: не витрачати сили на врятування скомпрометованих храмовників, в ім'я збереження головного — структури своєї наднаціональної імперії, її багатств і зв'язків. Керівництво Пріорату Сіону засудило на загибель храмовників, які потрапили під інквізиційне слідство, давши їм наказ визнавати найстрашніші гріхи. Це перетворило справу тамплієрів у звичайний для того часу інквізиторський процес про єресь і відвело слідство від головного — існування міжнародної розгалуженої таємної організації, здатної досягати своїх цілей (не рахуючись з інтересами світської і церковної влади). І, безумовно, керівництво Пріорату Сіону не мало намірів віддавати комусь своє золото, що лише номінально належало Орденові Тамплієрів.

Оскільки керівники Пріорату Сіону здогадались про майбутні події за декілька років до того, як вони відбулися, у них був час вивезти свої скарби і сховати їх. Можливостей для цього було достатньо. Проте їхній вибір упав на Англію, яку вони, схоже, вибрали знаряддям помсти проти Франції за знищення Ордену Тамплієрів.

Коли 1337 року спалахнула Столітня війна між Англією і Францією, воєнні успіхі англійців приголомшили сучасників. Адже в той час Англія була не тією багатою, могутньою державою, яку ми бачимо в наступні століття, а бідною глухою країною Європи, яку навіть подумки не можна порівняти з квітучою Францією. І зненацька в розпорядженні короля Едуарда ІІ виявляється незлічиме багатство. Тодішній англійський золотий «нобль» відігравав на початку Столітньої війни не меншу роль, аніж стріла англійського лучника. Саме золотом англійці добилися прихильності до них гасконського і бордоського лицарства; саме золотом було підкуплено муніципалітети французьких міст, що перейшли під владу англійського короля; саме золотом платили ба-гаточисельним «білим» і «вільним» загонам лучників, професійній найманій піхоті, що заслужили славу Англії в битвах при Крессе і Путьє.

Помста Пріорату Сіону мала великий ефект. Слідом за військовими операціями на французьку землю прийшли голод, руїна, феодальні міжусобні війни, народні заколоти; цілі королівства на десятиліття було ввергнуто в криваву анархію. І все це було зроблено на золото, походження якого досі ставить істориків у глухий кут...

Створення і управління орденами тамплієрів і госпітальєрів, — не єдиний слід, залишений діяльністю Пріорату Сіону в європейській історії. Англійські автори наводять дані про те, що «сіонські пріори» сприяли розколу Церкви, а один із засновників протестантства — Цвінгелі — був членом ордену Сіону. Підтримували зв'язки з орденом лідери гуситського руху і політичний діяч чеської Реформації Ян Амос Коменский (1592–1670). Епоху Відродження в Італії було ініційовано Пріоратом Сіону, лицарями якого традиційно були майже всі чоловіки сім'ї Медічі, а також Данте, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Караваджо, Дюрер. Протестантський пастор Іоган Валентин Андреа (1586–1654) — творець Ордену Розенкрейцерів, з 1637 до 1654 року був керівником Пріорату Сіону — великим магістром Сіонського ордену. Далі цю посаду займали знамениті науковці Роберт Бойль й Ісаак Ньютон. Лицарем Пріорату Сіону був Іоахім Юнгіус (1587–1654), засновник об'єднаного «Товариства алхіміків». А внаслідок об'єднання Ордену Розенкрейцерів і братств алхіміків зародилось сучасне елітарне масонство...

Благополучно переживши всі негаразди, що випали на долю інших духовно-лицарських орденів епохи хрестових походів, Пріорат Сіону дожив до наших днів. Зараз ця організація, поставила за мету відновлення на французькому престолі династії Меровін-гів, яка припинила своє панування в VII столітті. А чи є впевненість у тому, що лицарі цього ордену не проводять операцій перед якими тьмяніє лихварство Ордену Тамплієрів?

Доктор Вебстер цитує більш раннього дослідника, Рейнхарда Доузі, який описав програму Абдулли як спрямовану на створення розгалуженого таємного товариства, наповненого фанатиками й вільнодумцями з метою дискредитації і руйнування релігії. Після ретельної підготовки він «розкриє останню таємницю й покаже, що імами (духовні лідери), а також уся їхня релігія і етика були всього лише ошуканством і нісенітницею» [4]. Він також намагатиметься скинути панівні режими і прийти до влади сам, спочатку хитрістю, а потім і силою. Висловлюючи зневагу до народу, Абдулла залучав легковірних магічними трюками, подаючи їх як чудеса, релігійних лідерів — демонстративним благочестям, а містиків — довгими проповідями про давні таємниці. Унаслідок такого лукавства, «величезна кількість людей різної віри працювала в ім'я єдиної мети, про яку знали тільки окремі з них» [4, p. 46].

Після багатьох років проповідей єресі серед ізмаїлітів, послідовники Абдулли об'єдналися у «суспільство мудрості», яке в 1004 році стало Великою Каїрською ложею, а її члени перетворилися у фанатиків.

Членів ложі вищого посвячення навчали таємних доктрин убивць, однією з яких була: «Ніщо не істинне, і все дозволено». Друга таємниця — та, що є тільки один Бог і все ним створене, включаючи й людство, — частина універсального цілого, концепція, співзвучна з теорією єдиного поля Ейнштейна, яку й далі серйозно вивчали сучасні вчені. І, нарешті, головна догма вбивць: результат виправдовує засоби, найбільш вірогідно. Вона безпосередньо передує філософії, що надійшла до Ордену Ілюмінатів, а потім і в «ілюміноване» масонство.

Метод вербовки Хасана був настільки незвичним, що його вважали міфом. Згідно з джерелами, включаючи й рукописи Марко Поло, який пройшов цей шлях, Хасан створив і вдосконалив таємну систему з використанням наркотиків і розкішної долини, яку він заповнив красивими палацами та садами, що тішили очі, з екзотичними тваринами і вродливими жінками.

«Гірський старець» (так називали явного главу секти) мав розкішний палац серед гір, де виховував юнаків у сліпій покорі своїй волі. У потрібний час він присипляв їх і переносив у дивні сади, де їм, після пробудження, пропонувались найрізноманітніші насолоди. Дивні пахощі, найкращі вина і добротна їжа, мелодійні пісні, най-прекрасніші жінки п'янили почуття молодих неофітів, розпалюючи в їхніх серцях найсильніші пристрасті. Через певний час «гірський старець» знову занурював їх у штучний сон, а під час пробудження натхненним голосом звертався до них: «Обрані Передвічного! Вас обрав Він служити знаряддям Його помсти; передайте себе повністю Його волі і намагайтесь заслужити ті благодіяння, на які Він вас призначив. Його батьківська благість уже дала можливість у сні вкусити від цих благодіянь. Та чиста насолода, яка під час сну п'янила ваші почуття, ті дивні відчуття, які дотепер дивують ваш дух своїм глибоким враженням, — все це дає лише недосконале уявлення про ті невиразимі блаженства, які Він приготував для тих, хто вміє виконувати Його волю... Передвічний хоче, щоб люди були свобідні, а вони всюди поневолені. Він хоче, щоб вони були щасливі, а насправді вся земля перебуває в руках купки тиранів, які не визнають ніяких законів, окрім своєї прихоті... Йдіть! І нечиста кров їхня, пролита вашими руками, нехай відкриє вам навіки ворота раю небесного! Потім він озброював їх кинджалом і посилав їх на вбивства» [5, c. 194].

Після декількох таких заходів у Хасана не виникало жодних проблем із вербуванням молоді, коли він обіцяв постійно повертати їх до «раю» в обмін на готовність умерти. Спокушені обіцянкою вічного життя на небесах, піддані обробці пастухи кіз ставали воїнами, виконавцями будь-яких наказів, готовими принести себе в жертву, коли накаже господар.

Крім спеціального злочинного виховання юнаків і системи спокушення, таємні керівники секти постійно застосовували наркотики, особливо гашиш, за допомогою якого намічених людей робили лютими нестямно й нечутливими до болю.

«Таємне вчення асасинів зводилося до теорії моральної байдужості, прийнятності всіх вчинків і до чистого атеїзму. Проте це вчення було відоме тільки адептам, які досягнули вищих ступенів секти, а масу інших утримували у сліпій покорі за допомогою містичного віровчення... Не відкрита війна, а таємні вбивства заснували й зміцнили владу секти... Ці властивості (відсутність будь-якого страху і будь-якої надії) систематично прищеплювали вожді асасинів тій групі своїх послідовників, яких спеціально призначали для здійснення вбивств», — пише доктор Шурц [6].

Наскільки асасини сліпо виконували накази своїх вождів, демонструє такий випадок: «Генріх [7], граф Шампанський, король Єрусалимський відвідав гірського старця. Останній повів його до одного з своїх замків, де на кожній вежі виднілась людина, одягнена в усе біле. “Государю, — звернувся гірський старець до графа, — я готовий посперечатись, що ваші люди не зроблять того для вас, що мої зроблять для мене”. Він подав якийсь знак, і в ту ж мить двоє з тих, що стояли на вежах кинулися донизу й розбилися на смерть об каміння. Увійшовши всередину замку, Генріх помітив укріплене в стіні гостре лезо. “Я покажу вам, як виконують мою волю”, — сказав гірський старець; за його знаком декілька чоловік кинулись на гострі леза й загинули на очах у Генріха, який попросив свого господаря припинити подальші досліди у цьому напрямі» [8].

Називаючи себе гросмейстером, з власної гірської фортеці, Хасан керував своєю ранньою компанією що могла б мати назву «Вбивство Інкорпорейтед», яка вселяла жах у його сусідівта отримав титул «гірський старець». Влада асасинів міцніла до середини ХІІ століття, коли було побудовано ланцюг цитаделей цих жорстоких убивць, який простирався від Персії до Іраку. Їхній вплив, можливо, навіть досяг таємного товариства Тагів (головорізів) Індії, які користувалися, як це відомо, спеціальними символами й знаками, підібно до асасинів.

Ставши гросмейстером, Хасан створив плеяду послідовників, соратників у ремеслі й майстрів, які мали схожість із більш пізніми масонськими ступенями. Масонський історик і масон 33 ступеня посвячення Мак-кей, припускав, що асасини «зв'язок яких із тамплієрами історично доведено, мали певний вплив на них і підготували підґрунтя для цього ордену, запропонувавши до впровадження свої окремі таємні догми й церемонії» [9, p. 236].

Автор Дарол цитує сходознавця на ім'я Сайєд Емір Алі, який заявив: «У ізмаїлітів хрестоносці запозичили погляди, що призвели до створення всіх таємних товариств Європи, як релігійних, так і світських... Особливо лицарів тамплієрів, з їхньою системою гросмейстерів, великих пріорів і релігійних прибічників, їхніми ступенями посвячення, які дуже сильно нагадують східних ізмаїлітів» [3, p. 43].

Є факти, що свідчать про спільні дії лицарів тамплієрів і асасинів під час хрестових походів, у тому числі й напад на Дамаск у 1129 році на чолі з королем Болдуїном Єрусалимським. Один із авторів ХVІІІ століття констатує, що тамплієри «приєдналися до цього жахливого й кривавого князя, названого “гірський старець”, князя “вбивць”. Усім тим, хто думає, що асасини були фанатичними мусульманами, і тому не йшли на створення ніяких союзів з невірними, слід нагадати, що для послідовників “гірського старця” тільки він один мав рацію і тільки його накази виконувалися. Сарацини, які вели Священну війну в ім'я Аллаха проти хрестоносців, були ж такими поганами, як і кожен, хто не сприймав доктрину «вбивць» [3, p. 43], — відмічав Дарол.

До свого нападу на Дамаск Болдуїн уклав угоду з асасинами, велика кількість яких перебувала в місті. Тобто захопити Дамаск планувалося за допомогою «п'ятої колони». Аса-синам за їхню допомогу було обіцяно місто Тір. Проте змову було розкрито і всіх асасинів у Дамаску захопили й убили місцеві жителі. Підбадьорений поверненням з Європи гросмейстера Гуго де Пейена і його лицарів тамплієрів, Болдуїн вирішив здійснити напад на місто, але його було відкинуто з великими втратами. Ця війна, поряд з іншими, більш пізніми спільними діями, могла надати тамплієрам можливість обмінятися з асасинами таємними прадавніми знаннями і важливими розвідувальними даними, адже є важливі свідчення того, що секта асасинів глибоко проникла до мусульманської ієрархії.

«Тамплієри укладали в різні часи дружні угоди з сектою вбивць, — писав Маккей. — ... Тому ми й можемо згодитись із думкою, що в той період коли вирувала війна, міг відбутися взаємний обмін інформацією, візитами і спільні заходи» [9, p. 238].

Смертельна сутність секти вбивць привела їх до катастрофи. Главу асасинів Хасана, «гірського старця», вбив його син, Мохаммед, якого, в свою чергу, отруїв його син, який дізнався, що Мохаммед має намір убити його. У 1250 році монгольська орда захопила останню цитадель асасинів, знищуючи орден. Проте є дані, що залишки цієї секти ще й сьогодні існують на Близькому Сході.

Слід зазначити, що були тільки незначні відмінності між середнім воїном — лицарем Ордену Тамплієрів і членом секти асасинів. Обидві групи складалися з жорстоких і кровожерливих людей, які просто робили те, що їм казали лідери, які знали справжню мету свого ордену

Контроль міжнародних банкірів над національною валютою Англії був повним. Але залишалася небезпека, що новий парламент зможе змінити ситуацію з грошима країни, ввівши нові закони. Щоб не допустити цього, Фінансовий інтернаціонал організовує в політиці партійну систему, що дає можливість забезпечити контроль і політичного життя країни. Це був надзвичайно підступний хід. Він досить ґрунтовно підірвав політичні можливості тих людей, які намагалися виступати на виборах із національної, народної платформи.

Використовуючи свою фінансову могутність, контроль за пресою, банкіри могли все подати так, щоб їхні ставленики і їхня політика виглядали для виборців привабливими. Незабаром золото стало основою для отримання позичок, причому банкіри, згідно із законом, могли давати позички на суму, яка в десять разів перевищувала їхній наявний капітал. Якщо банк мав золота на один мільйон, він міг давати паперових грошей у вигляді позики на десять мільйонів. Це є справжній рекет, і ця карткова будівля не може обвалитися до того часу, поки всі вкладники одночасно не затребують свої гроші. Якщо виникне така ситуація, то банк не матиме грошей для виконання законних вимог вкладників.

Прибутки за такої організації банківського бізнесу стають астрономічними. На кожні 100 фунтів реальних грошей, за якими банк повинен платити відсотки вкладникам, він бере більш високі відсотки від займів, які може давати на 1 тисячу фунтів. Тобто за три-відсоткової ставки банкір може здирати 30 фунтів із кожних 100 фунтів. Непоганий бізнес, для проведення якого банкір мусить зробити тільки декілька записів у своїх книгах.

Підсумок такої ситуації очевидний — банкіри стають мільйонерами, а виробники реальної продукції втрачають усе. Цей процес перекачування грошей невпинно триває й досі, перейшовши всі кордони, майже весь світ піддано грабункові, за винятком деяких країн. Це був хитро продуманий хід руйнування класу людей, які виробляли реальні цінності, працюючи на землі чи в промисловості. За нової системи їхнє майно неминуче переходить до рук Фінансового інтернаціоналу та його прибічників.

Але хто ж ці міжнародні банкіри? Після захоплення   Кромвелем  влади  в   Англії  і вбивства короля Карла І Стюарта в 1656 році до країни прибула нова хвиля євреїв з Голландії й інших країн Європи, які фінансували Кромвеля і революцію. З того часу Англія поступово починає перетворюватися в бастіон міжнародного єврейського капіталу. А створений незабаром за їхньої участі Банк Англії стає приватним (недержавним) світовим банком, що використовує величезний капітал цієї країни в інтересах світового єврейства. Це був початок створення Світової єврейської імперії.

Для залучення капіталів і підвищення власного авторитету використовуються різноманітні трюки, що їх помітно навіть у найменуванні банку. Наприклад, окремі банки називають себе національними, проте в таких «національних банках» роблять свої справи у власних інтересах невеликі групи фінансистів. А для того, щоб парламенти не змогли прийняти закони, які б обмежували можливості фінансових олігархів обкрадати народи, було створено партійну систему виборів до законодавчих органів влади, де партії, власне, є ставлениками міжнародних банкірів.

Першим таким банком став у 1674 році Шведський національний банк. Цю ідею підхопив Англійський національний банк, створений через 20 років. Цікава історія його створення: група торговців зібрала 1 200 мільйонів лір і надала їх королю Віль-гельму ІІІ у борг під 8% річних. Король дозволив купцям друкувати паперові гроші — банкноти й приймати депозити. Утворився так званий національний банк Англії. У середині XVII століття Англія, як сьогодні США, була єдиною наддержавою світу. Створивши свій приватний національний банк, країна брала участь у чотирьох війнах, і уряд Англії заборгував своєму банку величезну суму грошей. Внутрішній борг уряду виріс до астрономічної, на той час, суми в 140 мільйонів фунтів стерлінгів. Щоб підтримувати процентні виплати за борги національному банку Англії, уряд прийняв рішення збільшити прибутки за рахунок збільшення оподаткування американських колоній.

Згодом міжнародні банкіри й далі нарощували свій тиск на різні країни, нав'язуючи свою лихварську систему і незважаючи на шалений опір. Особливо трагічними були події другої половини XIX століття і до створення у 1913 році центрального банку США, що має й тепер назву — Федеральна резервна система. Ось саме вона і є головною проблемою Америки, що створила трильйонні борги для народу США.

Про необмежену владу банкірів писав і колишній президент Англійського банку Джосайя Стемп: «Якщо ви хочете залишатися рабами банкірів і оплачувати вартість вашого рабства, дозвольте їм далі створювати гроші і контролювати кредит нації» [10, c. 140].

Створити Банк Сполучених Штатів Америки пропонував Олександр Гамільтон, якого президент Джордж Вашингтон призначив у 1788 році міністром фінансів. Через три роки, в 1791 році, американський уряд видав ліцензію на 20 років своєму першому національному банку, що мав назву Першого банку США. Це було зроблено навіть всупереч Конституції США, а саме: статті І, розділ 8, де сказано: «Конгрес повинен мати владу... чеканити монети, регулювати їхню цінність...».

Ліцензія банку втратила чинність у 1811 році. Цілий рік Англія тиснула на уряд США з вимогою відновити ліцензію банку, і коли це не вдалося, Англія в 1812 році розв'язала війну. Ця війна була дорогою і збільшила борг США з 45 мільйонів доларів до 127 мільйонів. Увесь час на американський уряд чинився тиск, тепер уже з вимогою виплатити борг через відкриття національного банку. І в 1816 році Другому банку США було видано ліцензію на 20 років. Цей банк отримав можливість надати уряду кредит на 60 мільйонів доларів. Гроші було створено з «повітря» і надано як позику федеральному урядові.

У цьому ж році Томас Джеферсон ще раз попередив американський народ про небезпеку контролю приватним банком фінансової структури країни. Він писав: «Я вважаю, що банківські заклади більш небезпечні для наших свобод, ніж армії. Вони вже зібрали грошову аристократію, яка зовсім не рахується з урядом. Право випускати гроші потрібно відібрати у банків і відновити як повноваження уряду, якому законно воно належить» [10, c. 150].

Далі події розвивалися так. Під час президентських виборів 1832 року других для Енд-рю Джексона (1767–1845), сьомого президента США (1829–1837) від Демократичної партії [11], який став уперше президентом у 1829 році, головною проблемою було відновлення ліцензії Другому банку США. Незважаючи на те, що термін попередньої ліцензії закінчувався через чотири роки, президент банку Ніколас Бідль вирішив просити раніше продовжити ліцензію. Та Джексон був проти продовження ліцензії і відкрито виступав проти дій центрального банку. Головною платформою виборчої компанії Джексона була: «банк без Джексона чи Джексон без банку». Переміг Джексон, який отримав на 16 відсотків голосів більше, ніж його найближчий конкурент.

Проте з перших днів президентства Джексон відчув такий шалений супротив Другого банку і його президента, що змушений був заявити своєму віце-президентові Мартіну Ван-Бурену: «Банк, пане Ван-Бурен, зробить спробу вбити мене. Але вб'ю його я».

30 січня 1835 року коли Ендрю Джексон повертався з поховання конгресмена штату Південна Кароліна Уоррена Девіса, на нього було вчинено замах. Маляр Річард Лоуренс сховавшись за колоною Східної галереї Круглої зали Капітолія, терпляче очікував підходящого моменту. Побачивши президента, він витяг пістолет і з відстані 2,5 метра вистрілив у нього. Пістолет дав осічку. Джексон на хвилинку розгубився, але не відчувши болю кинувся на бандита з піднятою палицею. Тоді той витяг другий пістолет і знову натиснув на гачок. Неймовірно, але результат знову ж був той самий. Обидва пістолети дали осічку, і президент Джексон залишився неушкодженим. Цікаво, що суд присяжних визнав Лоуренса психічно хворим і його залишили живим. Пізніше Лоуренс стверджував, що він був «пов'язаний з силами в Європі, які обіцяти втрутитися, якщо буде спроба його засудити». Можливо, тому він і провів частину життя після замаху в психіатричних лікарнях, де й помер у липні 1861 року.

Проте Джексон сприйняв замах на нього надзвичайно серйозно, вважаючи, що Лоуренс усього лише маленький гвинтик у групі змовників. Це знайшло побічний вияв і в тому, що Джексон став і першим президентом у США, який отримав вотум недовіри. Пізніше, в 1837 році, сенат змінив своє рішення, проголосувавши за зняття вотуму недовіри 24 голосами проти 19.

Незважаючи на всі поразки, що їх Джексон і американський народ завдали міжнародним банкірам, вони й далі намагалися відродити банк. Президент Джон Тайлер у 1841 році наклав вето на два закони, пов'язані з відновленням діяльності Другого банку США. Термін ліцензії закінчився в 1836 році, і протягом наступних 24 років, до початку громадянської війни 1861 року США не мали центрального банку. Але спроби міжнародних банкірів обплутати павутинням банківських установ США на цьому не закінчилися.

Громадянська війна і вбивство президента Авраама Лінкольна (Lincoln, Abraham)

Багато дослідників вважають, що громадянська війна точилася з причин, які відрізняються від тих, що їх висунула офіційна історіографія. Реальні причини війни — частина таємниць, які ще й нині невигідно розкривати. Але все більше істориків висувають гіпотезу, що рабство і права штатів не були реальними причинами війни.

Початок війні було покладено в 1837 році після закінчення терміну дії ліцензії Другого банку США. Саме тоді Ротшільди й послали до США свого представника Августа Бель-монта, який по деякім часі став радником з фінансових питань американського президента.

Ще однією складовою війни стало створення в 1854 році таємної організації «Рицарі золотого кола», засновник якої заявив, що «... викликав рокову війну 1861 року за допомогою організації, що спровокувала й здійснила розкол».

Саме в цей час міжнародні банкіри стали замислюватися про організацію громадянської війни в Америці. Згідно з Джоном Рівсом, який написав біографічний твір «Ротшільди, фінансові правителі народів», основне зібрання банкірів відбулося у Лондоні в 1857 році. Саме на цій зустрічі міжнародний банківський синдикат вирішив, що (в Америці) Північ слід спрямувати проти Півдня за старим принципом «поділяй і володарюй». Ця вражаюча угода була підтверджена Мак-Кензі в історичному дослідженні «Дев'ятнадцяте століття» [10, c. 162]

Тоді змовники вирішили, якщо американський народ не сприйме створення національного банку, якщо не буде вагомих доказів його необхідності, то це встановить війна, що мусила бути дорогою, щоб втягнути обох учасників війни в отримання кредитів. Але жодна країна, з тих, які межували зі США не могла, за силою, бути суперником Америки. Тому й було прийнято рішення розколоти країну на дві частини і спровокувати громадянську війну.

Події, що розгорталися, не пройшли непомітними для Авраама Лінкольна (1809–1865), шістнадцятого президента США (1861–1865) від Республіканської партії [12], під час проведення передвиборної кампанії в 1860 році. Ставши президентом, Лінкольн прогнозував подальший розвиток подій і зміг заручитися підтримкою Росії, яка не мала центрального банку і не була залежною від Фінансового інтернаціоналу.

Одинадцять південних штатів відкололися, аби створити конфедерацію, і 12 квітня 1861 року було розпочато війну. У цей самий час Англія та Франція (у цих країнах двоє братів Ротшільдів мали свої банки) проводили політику на визнання незалежності штатів, що відкололися, і на підтримку Півдня. Лінкольн, а пізніше й уряд Росії помітили ці дії, і російський цар підтримав своїм флотом американський уряд і президента Лінкольна.

У той же час на президента Лінкольна посилився тиск певних банківських структур із метою примусити його розмістити в цих банках процентні позики для оплати військових витрат.

Казначей Лінкольна в часи громадянської війни Салмон П. Чейз, іменем якого названо «Чейз бенк» у Манхеттені, що належить Рокфеллеру, «погрожував іншим банкірам: якщо вони не приймуть довгострокові векселі, які він випускає, він наповнить країну банкнотами, навіть коли такою валютою за сніданок доведеться платити тисячу доларів» [13, p. 207].

Президент країни Авраам Лінкольн бачив ці провокаційні спроби, і розумів, хто за цим стоїть, проте вирішив не позичати грошей, а створивши національний банк, сам випустив «грінбакси» в 1862 році. Ці гроші не тільки забезпечувалися золотом, а були ще й вільними від боргів. Як пише Ральф Епперсон: «Лінкольн затіяв смертельно небезпечну гру. Він розізлив міжнародних банкірів. Війну вели, щоб спонукати Сполучені Штати створити національний банк, яким би управляли банкіри Європи, а Лінкольн відмовився, випустивши власні паперові гроші» [10, c. 165].

Проте банкіри Європи і дві європейські держави — Франція і Англія прийняли рішення примусити Лінкольна створити національний банк, який би грав за їхніми правилами. 25 лютого 1863 року Конгрес прийняв закон про національний банк. Ініціював прийняття цього закону міністр фінансів Чейз. За цим законом було засновано банк для випуску «банкнот США» — грошей, створених для надання позичок уряду, забезпечених не золотом, а боргами. Ці гроші, що їх уряд брав під відсотки, ставали законним засобом платежів.

Після прийняття цього закону Лінкольн знову попереджує американський народ: «Влада грошей пригнічує націю в мирні часи і влаштовує Змову проти неї в часи біди. Вона більш деспотична, більш зухвала, ніж самодержавство, більш егоїстична, ніж бюрократія. У недалекому майбутньому я бачу кризу що насувається, яка позбавляє мене присутності духу і змушує тремтіти від неспокою за безпеку моєї країни. Корпорації, зійшли на престол, слідом наступить ера корупції, а влада грошей у країні зробить спробу продовжити своє панування, спираючись на упередження людей, доки багатства не буде зібрано разом у руках небагатьох, і республіка загине» [10, c. 167].

У цій тяжкій ситуації у війні з міжнародними банкірами Аврааму Лінкольну надав допомогу російський цар Олександр ІІ, який послав йому свій імператорський флот і наказав адміралам виконувати накази тільки Лінкольна.

Однак самому Лінкольну загрожувала небезпека. Міжнародні банкіри вирішили за всяку ціну виконати своє рішення і створити свою лихварську банківську систему. Вони не зупинялися ні перед чим, і страхи Лінкольна з приводу внутрішних змов почали збуватися.

Фінансовий інтернаціонал не хотів миритися з поразкою, і 14 квітня 1865 року змовники вбили Лінкольна. Вісім чоловік було звинувачено в злочині і чотирьох із них повішено. Разом з Лінкольном планувалося вбити віце-президента Ендрю Джонсона і державного секретаря Севарда. Проте ці спроби, на щастя, були невдалими. Вбивця Лінкольна — Джон Уілкіс Бутс — мав зв'язки з товариством карбонаріїв, гілкою сіонірованих ілюмінатів, які активно брали участь в італійських революційних подіях.

У замаху на Лінкольна найактивнішим, як виявилося пізніше, був військовий секретар Стентон. Він зберігав щоденник Бутса, переданий йому в квітні 1865 року, де не вистачало кількох сторінок. Ці 18 сторінок зовсім недавно знайшли на горищі будинку нащадків Стентона, на тих сторінках перелічено імена 70 вищих урядових чиновників і бізнесменів, які брали участь у змові проти Лінкольна [14, p. 160]. Сам Бутс мав також зв'язки з тими, хто виступав на боці Півдня: «У скрині Бутса знайшли зашифроване послання, ключ до якого знайдено серед майна Іуди П. Бенджаміна. Він був стратегом кампанії громадянської війни дому Ротшільдів» [14, p. 160] (Бенджамін займав провідні посади в конфедерації Півдня під час громадянської війни).

Через кілька місяців після вбивства президента Лінкольна було надруковано книгу «Замах і історія Змови», де чітко було вказано на орден «Лицарів золотого кола» як джерело плану вбивства.

Отто фон Бісмарк, канцлер Німечини, людина, яка об'єднала розрізнені німецькі держави в єдине ціле, писав: «Рішення про поділ Сполучених Штатів на рівні за силою частини (федерації) прийняли задовго до громадянської війни вищі фінансові кола Європи. Ці банкіри злякалися, що якщо Сполучені Штати збережуть себе як єдина держава і єдиний народ, то зможуть отримати економічну і фінансову незалежність, яка похитне їхню фінансову владу над усім світом».

Про справжні причини вбивства президента Лінкольна газета «Ванкувер Сан» від 2 травня 1934 року писала: «Авраам Лінкольн, який прийняв смерть мученика, визволитель рабів, був убитий унаслідок інтриг представницької групи міжнародних банкірів, які боялися планів президента США щодо реформування національної грошової системи…».

Отже, Лінкольн був об'єктом важливої змови, до якої причетні банкіри Європи. Його необхідно було знищити тому, що він мав сміливість протистояти спробам нав'язати американському народові центральний банк, і як приклад для тих, хто в майбутньому міг би протистояти таким махінаціям на високих посадах.

По смерті Лінкольна президентом США став віце-президент Джонсон, який продовжив політику Лінкольна, спрямовану на амністію переможеного Півдня. Та знову виникли проблеми з домом Ротшільдів, який активно фінансував зусилля Півдня в громадянській війні. Ротшільди вимагали виконання контрактних умов Півднем щодо кредиторів.

У Джонсона були проблеми і з розрахунками з російським флотом, за участь якого у війні уряд США мав заплатити 7,2 мільйона доларів. Джонсон не мав конституційного права віддавати американські долари іноземному урядові. Тому він доручив держсекрета-рю Уільяму Севарду організувати купівлю в Росії Аляски у квітні 1867 року. Цей акт несправедливо названо «дурістю Севарда» тими істориками, які й гадки не мали про фактичні причини купівлі Аляски. Проте Севард купував цю землю тільки для того, щоб мати можливість заплатити російському царю за використання його флоту — акції, що, можливо, врятувала націю від більш серйозної війни з Англією і Францією.