головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 4/2006 
Персонал № 4/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Інноваційна культура — умова реалізації інноваційної політики

Сергій БИКОНЯ,
доцент кафедри економіки ІМЕФ

Функціонування підприємницьких структур різних форм власності свідчить про необхідність більш пильної уваги науковців до багатоспекторного дослідження інноваційної та організаційної культур, їх впливу на результати діяльності підприємств, також до можливостей зміни їх стану з метою адаптації до умов трансформаційних процесів, що відбуваються на макро- і мікрорівнях.

Складність управління формуванням інноваційної культури зумовлена специфікою внутрішньої, глибинної сутності досліджуваної категорії, різноманітністю факторів зовнішнього і внутрішнього середовища, які впливають на її стан і розвиток.

Серед наукових досліджень, присвячених проблемі формування інноваційної культури, інтерес становлять роботи науковців різних шкіл, особливо інституціоналістів (Д. Коуз, Д Норт, О. Уільямсон, А. Шаститко [1]), а також авторів, які досліджували фактори, що визначають її з позицій менеджменту (І. Ансофф, О. Богорош, Е. Шейн [2]), дослідників, які вивчали специфіку її формування з розвитком постекономічних і постіндустріальних тенденцій сучасного суспільства (О. Антипіна, Д. Белл, В. Іноземцев [3], А. Чухно [4], А. Мазур, І. Гагауз [5]).

Проте в представлених роботах немає достатньо чіткого обґрунтування конкретних напрямів оцінки стану інноваційної культури і можливостей її зміни відповідно до ринкових трансформацій; її місця в реалізації науково-технологічної та інноваційної політики. Цим і зумовлено актуальність статті.

Отже, неабияке значення для ефективного проведення в життя конструктивної науково-технологічної політики має й те, як її сприймають не тільки науковці, інженери, а пересічні громадяни. Тепер весь світ із подивом вивчає досвід Японії, якій вдалося мобілізувати на активну творчу участь у науково-технологічному оновленні виробництва майже всю націю.

Ми пережили й період, коли суспільство ставило науку на неабияку висоту, чекаючи від неї мало не чудес і професія науковця була однією з найбільш престижних, і часи глибокого розчарування у ній, пов'язані, зокрема, з Чорнобильською катастрофою. Навряд чи можна недооцінювати негативний вплив на інноваційні процеси таких настроїв у багатьох людей.

Комплекс проблем, зумовлених суспільним сприйняттям інновацій і науки як їх джерела, дослідники все частіше пов'язують з поняттям інноваційної культури. І дослідження багатьох спеціалістів переконливо свідчать: серед факторів інноваційного розвитку необхідно враховувати не тільки наявність наукового доробку і матеріальних та фінансових ресурсів, а й рівень відповідної культури. Життя демонструє нам десятки прикладів, коли за однакових умов матеріального і фінансового забезпечення на одному підприємстві швидко запроваджуються нові технології, а на іншому, де персонал не готовий до таких інновацій, це відбувається важко чи не відбувається взагалі. Це підтверджують і соціологічні дослідження безпосередньо на виробничих підприємствах, і спостереження багатьох фахівців. Те ж можна констатувати і на рівні держав: енергійна і грамотна науково-технологічна й інноваційна політика керівників держави часом виводить її з третьорозрядних у піонери технологічного розвитку (наприклад, так звані «азійські тигри»), у той же час недостатній рівень інноваційної культури політичного керівництва країни чи працівників апарату державного управління неабияк гальмує її інноваційний розвиток.

Проблемам інноваційної культури все більшої уваги надають у багатьох країнах світу. Зокрема, наприкінці 1999 року в Росії діячі науки, культури, освіти, представники ділових кіл, органів державного управління підписали Національну хартію інноваційної культури. Навесні 2001 року в Москві відбувся форум «Інноваційна культура на рубежі століть».

У розробленій, за участю перш за все Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, Концепції інноваційного розвитку економіки України було передбачено спеціальний розділ «Формування сучасної інноваційної культури суспільства», в якому говориться, що цей процес «потребує докорінної перебудови духовного поступу країни з метою його органічного включення в процес переходу вітчизняної економіки на інноваційну модель розвитку». Мається на увазі приведення потенціалу і творчих здібностей особистості — її знань, умінь, рівня інтелекту і творчої активності, а також взаємовідносин у суспільстві — у цілковиту відповідність до предметних результатів діяльності людей: техніки, технологій, інформації, норм права і т. д.

Хоча визначення поняття «Інноваційна культура» досі викликає дискусії, цілком прийнятним видається те, яке закріплено (за нашою пропозицією) в Законі України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні»: «Інноваційна культура — складова інноваційного потенціалу, яка характеризує рівень освітньої, загальнокультурної та соціально-психологічної підготовки особистості і суспільства в цілому до сприйняття і творчого втілення в життя ідеї розвитку економіки країни на інноваційних засадах».

Розкриваючи зміст цього поняття, хотілось би підкреслити: воно відображає в першу чергу розуміння того, що за умови забезпечення неквапливого, характерного для далекого минулого поступу економіки, різниця між багатими і бідними країнами з року в рік зростає. І тільки тим із них вдається зламати цю невтішну тенденцію, хто ясно усвідомив собі головну специфіку сьогодення — відбувається глобальний процес перетворення світової економіки на економіку знань. Суперництво держав у наш час все більше перетворюється на змагання технологій, а найдорожчим товаром стає продукт інтелектуальної діяльності. Саме тому розвинуті країни світу так активно поповнюють інтелектуальну еліту своїх націй за рахунок інших. Залучають молодих спеціалістів і виробничників і з нашої країни (це один із сумних парадоксів нашого часу: небагата Україна є інтелектуальним донором Сполучених Штатів Америки, Федеративної Республіки Німеччини, Російської Федерації й інших заможніших країн!).

Отже, курс на переведення економіки «на рейки» інноваційного розвитку, що його проголосила Україна, не має альтернативи. Якби ця незаперечна для фахівців істина проникла в свідомість наших урядовців і апаратників, значна частина тих проблем, про які ми говорили вище, вирішилась би сама собою.

Адже, крім результатів, одержаних під час дослідження безпосередньо на виробничих підприємствах впливу рівня інноваційної культури їх працівників на освоєння конкретних інновацій і темпи інноваційного розвитку взагалі, ми маємо досить сумний досвід взаємодії з нашим вітчизняним апаратом державного управління при підготовці проектів законодавчих актів, а також при дослідженні причин неефективності законів і програмних документів.

Так, переважна більшість працівників апарату Мінфіну, Мінекономіки щиро переконана, що економія на науці рятує державу від даремних витрат. Сама структура управління державою — свідчення нерозуміння на найвищому рівні ролі й значення науки в побудові економіки, базованої на знаннях. Наприклад, нещодавно оголошено про розподіл обов'язків між віце-прем'єр-міністрами України. За науку, як і раніше, відповідає той самий віце-прем'єр-міністр, який відає питаннями культури, освіти й соціальної сфери. При тому, що науку (як і все, що створено людиною) дійсно можна асоціювати з культурою, такий розподіл — пряме свідчення того, що уряд зовсім не розглядає її як ресурс економічного розвитку, а скоріше — як сферу своєї благодійної діяльності: доводиться, мовляв, щось і на науку витрачати, а то подумають, що ми недостатньо культурні.

Про це ж свідчать і запитання, що їх нерідко можна почути від урядовців, або від працівників засобів масової інформації: а чи не «завелика» у нас наука? Це нагадує питання одного літературного героя: «А чи я для вас не занадто розумний?»

Це ж треба! У світі йде найжорстокіша конкуренція за оволодіння новітнім науковим знанням! Як вже згадувалось, у сімдесяті й восьмидесяті роки XX ст., готуючись до прориву на світові ринки, круто піднімали планку своїх витрат на науку Японія і Південна Корея. Остання взагалі збільшувала свої витрати на власну науку темпами, в 6 разів, ніж зростав її ВВП! А у нас чомусь поширена думка, що ці країни взагалі тільки купували ліцензії. Тож, посилаючись на «їхній» досвід, пропонується навіть знищити власну науку — мовляв, це нам не по кишені, не по силі, забезпечуватимемо інноваційний розвиток на чужих розробках, купуючи на них ліцензії. То це ж фантастичне інноваційне невігластво і безкультур'я?!

І все це ми чуємо від людей з вищою освітою. Багато хто з них чимало поїздив по світах, побував у багатьох країнах. Отже, інноваційна культура — не тільки освіта, хоч цілком зрозуміло, що необхідною передумовою формування інноваційної культури особистості чи деякої суспільної групи і народу в цілому є наявність певного загальноосвітнього рівня і загальнокультурного розвитку людей.

У той же час тенденція ототожнювати інноваційну культуру з культурою в широкому розумінні цього слова, а в проблеми її формування включати фактично всі невирішені питання розвитку освіти, на наш погляд, не тільки безпідставна, а й шкідлива. Адже, втративши при цьому власне інноваційний аспект названого поняття, ми ризикуємо «втопити» в численних загальних запитах освіти і культури надзвичайно актуальну якраз сьогодні проблему — необхідність формування в суспільній свідомості глибокого розуміння безальтернативності для України інноваційної моделі розвитку економіки і культурно-освітньої та психологічної готовності активно втілювати в життя саме такий варіант соціально-економічного розвою країни. Реальна практика підтверджує: незадовільний рівень інноваційної культури виявляється і в недостатній фаховій підготовці робочої сили, і в стереотипах масової свідомості, які стають нині реальним гальмом при освоєнні новітніх технологій, і згубно впливають на ефективність роботи органів управління, на прийняття й виконання принципово важливих рішень.

Сучасний темп оновлення наукового знання, небачене посилення його безпосереднього впливу на економічний і соціальний розвиток, перетворення його на основний ресурс розвитку економіки зумовлюють принципово нові вимоги до механізмів передачі цього знання в систему освіти, освоєння його принципових положень на рівні суспільної свідомості, формування морально-етичних і світоглядних орієнтацій. Нинішній етап розвитку цивілізації характеризується глобальним викликом країнам і народам, небувалим випробуванням їх здатності до побудови суспільства, базованого на знаннях. У формуванні адекватної відповіді на цей виклик часу ключова роль належить інноваційній культурі. Тому згідно цього для освітньої сфери доцільно було б акцентувати увагу на:

•   кадровому забезпеченні пріоритетних напрямів науково-технологічного та інноваційного розвитку;

•   усвідомленні того, що гуманізація і гуманітаризація освітніх програм ні в якому разі не повинні призвести до втрати завоювань у політехнізації нашої освіти, адже саме за такий варіант розвитку загальноосвітньої школи активно боролися найбільш далекоглядні та прогресивні діячі вітчизняної науки ще наприкінці XVIII й на початку XIX століть;

•   відповідності навчальних програм і підручників новітнім досягненням науки не тільки у вузах, але й у загальноосвітній школі (таке завдання неможливо виконати без безпосередньої участі вчених).

Особливо треба наголосити на надзвичайній важливості популяризації наукового знання, необхідності координованих дій у цій справі працівників науки, освіти й культури. Вітчизняний і світовий досвід свідчить, що популяризація наукового знання відіграє велику роль у формуванні інноваційної культури суспільства, значно впливаючи на рівень освіти й профорієнтацію, на специфіку малого і середнього бізнесу. Як вище згадувалося, останніми десятиліттями науково-популярні видання стали значною мірою ще й засобом міждисциплінарного спілкування науковців. Разом із тим, кризова ситуація дев'яностих років минулого століття зумовила різке падіння накладів науково-популярних видань, призвела до майже цілковитого зникнення теле- й радіопередач, спрямованих на популяризацію наукового знання. Натомість у засобах масової інформації значно більше місця стали займати псевдонаукові сенсаційні матеріали, які дезорієнтують громадськість.

У сфері культури особливу увагу слід було б приділити жанрові фантастичної літератури, який, на жаль, останнім часом остаточно втрачає право іменуватися «науково-фантастичним». Якщо науково-фантастичні книги Жюля Верна, Олексія Толстого, Рея Бредбері, Айзека Азимова і багатьох інших вітчизняних та зарубіжних авторів готували суспільство до науково-технічної революції, змушували людей замислюватись над її суперечливими проблемами, то твори багатьох нинішніх фантастів скоріше збивають із пантелику руйнують науковий світогляд і створюють викривлене уявлення про науку, вчених, значення і можливості наукового знання.

Значною є роль художньої літератури, кіно, театру в піднесенні престижності професії вченого науковця, інженера, у формуванні розуміння важливості та ключового значення науки для поступу країни. Саме в цій сфері вирують нині воістину шекспірівські пристрасті й трагедії, які, на жаль, залишаються поза увагою митців. До того ж, важко переоцінити вплив мистецтва на процес утвердження суспільної моралі та адекватних викликам сьогодення норм наукової етики в самих дослідницьких колективах.

Що ж до засобів масової інформації, то часом просто важко збагнути, чому багато з них так активно підігрівають скепсис до можливостей науки. А вони могли би багато зробити і в пропаганді, і в популяризації науки та технологічних новацій, і (що не менш важливо) в розвінчанні лженауки. Доцільно було б повернутися до ідеї широкомасштабних програм впливу на громадську думку, у яких могли б об'єднати свої зусилля вчені та журналісти (подібно до того, як це робиться в ряді країн світу).

Ми включаємо до поняття інноваційної культури також відповідний рівень наукової етики в середовищі науковців. У міру посилення ролі науки як головного джерела соціально-економічного розвитку такі вічні проблеми наукової етики, як достовірність наукового результату, підтвердження авторства вченого, який отримав цей результат, набувають нового звучання. Нечувані в минулі століття роль і значення науки змушують розглядати їх, у першу чергу під кутом зору соціальної відповідальності науковця перед суспільством. Отже, наукова етика перестала вже бути суто внутрішньою проблемою співтовариства вчених, її рівень — одна із важливих характеристик морального здоров'я і навіть життєздатності суспільства.

Тепер цей рівень також дещо підупав, і багато хто щиро не розуміє, що це теж серйозно гальмує інноваційні процеси. Усі ми знаємо, що в наш час недостовірний науковий (чи, точніше, виданий за науковий) результат сам по собі становить небезпеку для людей. І, в міру все глибшого проникнення науки в таємниці природи, небезпека ця зростає. Немало сказано і написано про відповідальність ученого за гуманістичне використання одержаних ним результатів.

Не меншу тривогу викликають і дріб'язкові внутрішні війни та егоїстичні інтриги в інститутах, плагіат та дрібна наукова недобросовісність. Сьогодні вони перестають бути внутрішньою особистою справою науковців. Адже вони підривають авторитет і довіру до науки в нашому суспільстві, а це робить його менш життєздатним у сучасному світі.

Література

1. Шаститко А. Б. Неоинституциональная экономическая те ория, — М.: Экономический факультет МГУ, ТЕИС, 1999 — 465 с.

2.    Шейн Э. Организационная культура и лидерство. — СПб.: Питер, 2002. —336 с.

3.    Иноземцев В. За пределами экономического общества. — М.: «Academia» — «Наука», 1998. — 640 с.

4.    Чухно А. Постиндустриальная экономика: теория, практика и их значение для Украины // Экономика Украины. — 2001. — № 6. — С. 42-49.

5.    Мазур А. А., Гагауз И. Б. Современные институциональные структуры. — Х.: СПО Либуркина Л. М., 2005. — 348 с.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту