Вихідні психологічні типи

Слово «психіка» походить від давньогрецького слова «псіхе» (душа). Поява його як терміна є виявом інтересу до внутрішніх якостей лю­дини, що їх вона наслідує від батьків. Але людина, пізнав­ши космічний зміст свого життя, про що йдеться у на­ших роботах [1; 2], може шляхом самовдосконалення змінити свою психіку в бік її оптимізації і досягнення при цьому нових її якостей. А це створить більш сприятливу вихідну базу (наприклад, більш стійкий і яскра­вий характер, схильність до якого вже переда­ється в спадщину) для подальшого розвитку (і для самовиховання, і для виховання дітей та онуків). Отже людині, у принципі, цілком по силі протягом життя здійснити відносну, тобто неповну, зміну вроджених психологічних якос­тей, що може бути складовою духовного і цілеспрямованого самовдосконалення [1; 2]. Тільки так через кілька поколінь можна якісно змінити свій рід, націю або народ. Розуміння цього стає все важливішим у сучасній боротьбі цивілізацій за виживання.

Будь-яке пізнання іде від простого (повер­хневого) до більш складного (розвиненого) [1; 3]. Те ж спостерігається і в розвитку психо­логії. Зокрема, психологічна типологія людей бере початок в основному від появи дослід­жень К. Г. Юнга (1875-1961). На Психологіч­ному конгресі в Мюнхені у вересні 1913 р. він уперше вводить поняття екстраверсії та інтро­версії, показує, що вони, як і відповідні психо­логічні механізми, властиві не тільки душевно­хворим, а й нормальним людям. Дослідник творчості Юнга В. В. Зеленський відзначав: «Спочатку Юнг розвивав гіпотезу, відповідно до якої мислення належало до чоловічої функції, а почуття приписувалося функції жіночій. Але згодом він її відкинув, коли стало зрозуміло, що, скажімо, мислення може мати однаковий сто­сунок як до жінки, так і до чоловіка» [4, с 690].

Надалі К. Г. Юнг виділив психологічні типи людей за чотирма полярними (як він гадав) оз­наками: екстраверсія-інтроверсія, мислення-емоції, інтуїція-відчуття, раціональність-ірра-ціональність. Виділення, як головних ознак, тільки цих чотирьох дихотомій є наслідувальне, воно характерне для багатьох науковців, і не тільки того часу. Ще давньогрецький філософ Емпедокл, щоб внести порядок у хаос природ­них явищ, розділив їх на чотири стихії: земля, вода, повітря і вогонь. Аналогічно з'явилося то­ді вчення про чотири основні якості: сухий, во­логий, холодний, теплий. Дослідження характе­рів людей привели римського лікаря Галена (129-199) до встановлення чотирьох типів тем­пераменту: меланхолік, флегматик, сангвінік і холерик. Відповідно Юнг робить узагальнення. «Я виділяю чотири функції: мислення, почуття, відчуття й інтуїцію» [4, с 657], «На практиці ці чотири типи завжди скомбіновані з типом ус­тановки, тобто з екстраверсією або інтроверсі­єю, так що самі функції виявляються в екстра-вертному та інтровертному варіанті. Це ство­рює структуру з восьми наочних функціональ­них типів» [4, с 659].

Юнг створив основу для аналітичної психоло­гії, він також висунув концепцію колективного несвідомого, відповідно до якої в психіці людини, крім індивідуального підсвідомого виявляється і колективне несвідоме, що представляє собою наслідуваний досвід попередніх поколінь.

Психологи, й особливо соціоніки, займаються нині переважно вивченням властивостей нерво­во-емоційної організації людей, визначенням різних можливих сполучень таких властивос­тей [1]. Незважаючи на надзвичайні успіхи со­ціоніки [5; 6; 7; 8 та ін.], складається враження, що багато з них через особливості професійного мислення є занадто поглиненими теоретични­ми дослідженнями приватних проблем і окре­мих питань, а тому поки не вирішено загальної проблеми — не створено загальноприйнятої та доступної для використання в реальному житті систематики людських типів. Це ж підтверджує робота доктора філософських наук А. В. Бука-лова, у якій розглядається досвід давньосхідних учень і сучасний досвід. Зокрема, відзначаєть­ся: «Нині, крім психологічних класифікацій, існу­ють дві розвинуті системи, що розглядають тип людини — астрологічна і соціонічна. Астро­логія виділяє 12 типів людини, а соціоніка, як розширена типологія К. Г. Юнга, виділяє 16 ти­пів. Численні спроби звести одну систему з ін­шою, наскільки відомо, успіху не мали» [6, с 39].

Автор показав доцільність використання для наукових досліджень [1; 9], у тому числі щодо розглянутої теми, двох положень діа­лектики, які він сформулював:

1)    оскільки абстрактної істини немає, бо іс­тина завжди конкретна, то визначення будь-якого поняття, щоб воно було правильним, по­винне виходити з конкретної точки зору;

2)    структура форм матерії і будь-яких її під-форм має не менше трьох різновидів різної значимості і принципово відмінних між со­бою.

Відповідно до першого положення не можна створити найзагальнішу типологію людей (для всіх випадків), можливі лише конкретні типо­логії: фізіологічна, психологічна, соціонічна, со­ціальна, юридична тощо. Неважко помітити, що ці типології відображають один об'єкт дослід­ження, є взаємозалежними, взаємно доповню­ють і в чомусь повторюють одна одну. Наприк­лад, німецький психіатр Ернест Кречмер (у 20-ті роки минулого століття) поділив людей на три типи: циклотиміків, шизотиміків й іксотимі-ків — та показав, що в кожного з них різний склад душевного життя [10]. Ці люди можуть бути здоровими, але їхня психіка, вважає він, схильна до різних хвороб: у перших — до цик-лофренії, у других — до шизофренії, а в третіх — до епілепсії. Тобто це вже є проявом специфіч­ної типології людей у медицині.

Співробітників кафедри медичної психології і психіатрії Ворошиловградського медінститу­ту (м. Луганськ), керівником яких є доктор медицини Б. Я. Первомайський, і які розвива­ють учення І. П. Павлова, визначили, згідно різних властивостей збудження і гальмуван­ня, 24 типи нервової системи. Крім того, є лю­ди, у яких переважає образне мислення (у них сильніше працює права півкуля). Їх академік Павлов називав «художниками». В інших сильніше працює ліва півкуля — вона відає словесно-логічним мисленням. У них аналі­тичне мислення розвинене більше, аніж образ­не. Це «мислителі». Є й люди змішаного типу («рівноважні»), у яких обидві півкулі працю­ють однаково, і таких людей найбільше, але й у них теж особливий характер відчувань. От­же, говорить Первомайський, усього існує 24х3 = 72 типи нервової будови. У такому роз­маїтті лише «нервових» типів можуть орієнту­ватися тільки фахівці. Тому практично важли­во, по-перше, виділити вихідні (як структу-ротворчі) типи людей, що їх мають всі знати і вивчати, під час одержання загальної освіти, і, по-друге, показати, як на основі цих типів установлювати типи особистості як похідні, а знати їх, насамперед, потрібно вже відповід­ним фахівцям.

Виявлення основних типів людей слід ро­бити, спираючись на діалектико-матеріаліс-тичний підхід, виходячи з загальних, і голов­них у їхньому житті, взаємин, тобто згідно трьох напрямків дослідження їхніх відмін­ностей:

•    як таких, що визначають можливий соці­альний стан людини в суспільстві — це основні соціальні типи людей, що їх раніше було дослід­жено автором [9] (наприклад, за здатністю ке­рувати або розробляти нові ідеї, за силою або глибиною здібностей і т. ін.), тому в даній стат­ті ми їх не розглядаємо;

•    як таких, що характеризують взаємини лю­дей у родині, у своєму роді й у колі близьких по роботі або за інтересами — це знання типів тем­пераменту, видів настрою, любові й дружби, оз­нак психічної, фізіологічної і духовної суміс­ності. Наприклад, однією з ознак фізіологічної сумісності є зовнішня схожість, яка сприятлива під час знайомства юнака і дівчини, оскільки у своїх родинах вони звикли до своїх рідних рис. Цей напрямок типології людей далі не виклада­ємо, бо для цього потрібна окрема стаття;

•    як таких, що відображають найбільш за­гальні психологічні якості людей різних на­цій — загальні психологічні відмінності в пове­дінці та у взаєминах; цей напрямок типології розглядається нижче.

Відповідно до другого вищевказаного поло­ження діалектики, за кожною типотворчою оз­накою можна виділити три або не менше трьох психологічних типів. Оскільки полярний (бі­нарний) підхід простіший і доступніший для розуміння, то в багатьох теоріях, особливо в древніх, ним обмежуються. Наприклад, у робо­ті [8] автор помилково підкреслює безсумнів­ність древньої бінарної основи Світобудови. Та­кий плоский, а не просторовий або глобальний підхід — обмежений, і люди, які ним користу­ються, бачать, наприклад, у медалі тільки дві сторони і не зауважують бічних граней. Тому не дивно, що сьогочасну соціонічну типологію [5; 7; 8] побудовано начебто на «полярних» оцінках у вигляді чотирьох дихотомій (знову традиційне чотири): екстравертний-інтровер-тний, сенсорний-інтуїтивний, мисленнєвий-чуттєвий, вирішувальний-сприймальний. Це свідчить про те, як відзначає автор [9], що ця типологія перебуває ще в розвитку, оскільки в житті між цими «полярними» оцінками обов'язково є хоча б одна «неполярна».

Так, між типами «екстраверт» й «інтроверт» перебуває проміжний тип, якому автор хотів да­ти свою назву, але потім установив, що цьому типу вже дали назву «біверт» (від латин. слова «бі» — два). Задля зрозумілості подальшого викладу автор дозволить собі нагадати читачам зазначений у [10] зміст понять «екстраверт», «інтроверт» і «біверт».

Якщо «екстраверт» — це людина, у якої від­чуття, інтереси, емоції «фокусуються» назов­ні — більше на інших людях, ніж на собі, більше на зовнішньому світі, ніж на внутрішньому, то «інтроверт» — людина, у якої відчуття, емоції, інтереси сфокусовано більше на собі, ніж на ін­ших, і спрямовано більше на своє внутрішнє життя, ніж на зовнішнє. «Біверт» — це людина, однаково спрямована назовні та всередину, сфокусована і на собі, і на інших. Біверти това­риські, енергійні у вчинках, але не так, як екс­траверти, вміють пристосовуватися до умов і змінювати їх. Але пристосовуються вони гірше від екстравертів, останні яскравіше, сильніше себе виявляють. І змінюють умови без впертос­ті інтровертів. Переживання бівертів спрямова­но й у себе, і назовні, але, можливо, не досяга­ють у них такого самовідволікання, як в екстра­вертів, і такого самозанурення, як в інтровертів. Головне те, що біверт — більше масовий тип, ніж екстраверт і інтроверт.

Ще до Юнга англійський дослідник характе­рів людей Фюрно Джордано у книзі «Характер з погляду тіла і генеалогії людини» (Лондон, 1896) висловив думку про недостатність по­лярного підходу. «Існує два характери, функці­онально відмінні, два ясно виражених типи ха­рактерів (із третім, проміжним): в одного ти­пу тенденція до активності сильна, а тенден­ція до рефлексії слабка; в іншого ж схильність до рефлексії переважає, тоді як потяг до діяль­ності виявляється більш слабким. Між: цими двома крайностями існує безліч ступенів. Од­нак досить буде показати ще один, третій тип, у якого здатність до рефлексії і здатність до дії перебувають більш чи менш у рівновазі». Але на таку думку Юнг під час аналізу цієї ро­боти [4, с 190] не звернув належної уваги, а по­діл людей на два (!) протилежних типи — на екстравертів і інтровертів — вважав головним своїм досягненням. Проте автор звертає увагу на недостатню повноту і конкретність визна­чень, поділяючи людей на ці два типи. Виклика­но це тим, що Юнг вклав у ці поняття по суті не полярні оцінки. Якщо тип інтроверта більш конкретний, то екстраверт, за Юнгом, менш конкретний. Це викликало в деяких дослідни­ків [10; 11] незадоволеність його підходом. Так, у роботі [11] підкреслено недосконалість тако­го підходу: «Насправді екстраверти можуть стати проблемою навіть для інших екстравер­тів» (с. 47) і «сам Керсі гадає, що ця теорія не завжди логічна» (с. 82). А психолог Г. Айзенк, який створив психологічний тест як коло ха­рактерів [10], виходячи з відомих чотирьох ти­пів темпераменту (сангвініка, флегматика, хо­лерика, меланхоліка), по-своєму оцінює екстра-і інтроверсію, тобто не так, як Юнг.

Виконаний автором аналіз психологічних ме­ханізмів дозволив йому не тільки замінити два типи першої дихотомії (екстраверта й інтровер­та) на три основних типи, але і якісно змінити, як показано нижче, зміст цього психологічного ме­ханізму. Як експериментальну базу для дослід­ження автор використовував і спостереження за поведінкою дітей, підлітків. На прикладі їхньої поведінки особливо помітний їх розподіл під час гри на три типи — відповідно до прагнення біль­шості з них грати разом, прагнення окремих із них нав'язувати свою гру та свої умови і правила гри іншим, прагнення окремих із них ухилятися від загальної гри, замикатися в собі. Тому вище­вказане розуміння трьох розглянутих типів [10] автор пропонує змінити в такий спосіб.

За схильністю людей до спілкування і до спільної діяльності (вже цим дається конкрети­зація типоутворюючої ознаки) варто виділити три їхні типи:

1)    тих, хто прагне бути разом з іншими, особ­ливо не виділяючись серед них, бути відкритим до спілкування з усіма і бути здатним до наслі­дування (їм легко в компаніях людей) — цей тип правильніше було б назвати «товарись­ким», ніж «бівертним»;

2)    тих, хто прагне бути разом з іншими, щоб нав'язувати їм свою волю або захоплювати їх сво­їми інтересами, щоб вивищуватися над ними або організовувати їх на виконання роботи чи гри — цьому типові більше відповідатиме назва «лідер­ський», ніж, наприклад, «екстравертний»;

3)    тих, хто прагне бути окремо від інших, за­микаючись у своїх інтересах, у своєму духовно­му світі і, наскільки це можливо, уникаючи під­порядкування комусь — цьому типові порівняно з «інтровертним» адекватнішою була б назва «замкнений». В останньому (третьому) типі лю­дину сприймають не як егоїста чи індивідуаліста (хоча вона може бути такою), а насамперед, як того, хто прагне усамітнитися, зосередитися на собі, обмежитися своїми інтересами. Запропо­новані типи (товариський, лідерський, замкне­ний) є конкретнішими і точнішими за змістом, ніж поняття відповідно «біверт», «екстраверт» і «інтроверт».

Пояснімо це на прикладі третього типу. Умо­ви життя можуть впливати на прояви якостей кожного типу. Наприклад, важкі економічні умови життя і проведення дозвілля переважно біля телевізора розвиває нетовариськість лю­дей. Це збільшує кількість замкнених, хоча не­товариськість і інтроверсія — не те саме. Інтро­версія — це вроджена малотовариськість, внут­рішній вимір характеру людини, сфокусова-ність на собі і відповідний уклад його емоцій. А нетовариськість — зовнішній, поведінковий ви­мір характеру, що його можуть породжувати й інтроверсія та інші причини, наприклад, хворо­ба, втома, надмірна зосередженість людини на чомусь важливому. Тому замкненість буває не тільки уродженою, а й якоюсь мірою нажитою, набутою, а також тимчасовою. Відповідно і лі­дирування є не тільки уродженою якістю, а й певною мірою набутою, тобто розвиненою в процесі роботи. Але тип «товариський» більш поширений у кожному народі, ніж типи «зам­кнутий» і «лідерський», хоча є національні особливості їх вияву.

Аналогічно і за іншими типотворчими озна­кам, що їх запропоновано у табл. як основні для встановлення вихідних психологічних ти­пів, автор виділив по три типи. Оскільки щодо двох типів за кожною з вищевказаних чоти­рьох дихотомій не було достатньої конкрет­ності у тлумаченні, автор запропонував свій типологічний підхід (формулювання шести типотворчих ознак і відмітних якостей окре­мих типів) і свої назви для отриманих 18-ти вихідних психологічних типів. Крім того, у ни­нішній соціонічній типології (у названих вище чотирьох дихотоміях) є тавтологія: застосову­ються назви «сенсорний» і «чуттєвий» для різ­них типів, але поняття «сенсорний» є теж «чуттєвий» (по-латин. sensus — почуття). І з цієї причини автор вніс зміни. Тому, гадаємо, пропонована табл. вихідних психологічних типів буде обґрунтованіше й повніше виража­ти їх структуру і їх визначення. Оскільки най­більш загальні типотворчі ознаки і відмітні якості типів, на думку автора, встановлено і сформульовано як логічно очевидні, то отри­мані назви вихідних типів за шістьма ознака­ми, в тому числі замість другої, третьої та чет­вертої вищевказаних дихотомій, уже не потре­бують особливих пояснень.

Психіка людини, як відзначено вище, визна­чається внутрішніми якостями, що неусвідом-лено (як безсвідомо) діють і формують її харак­тер. Зовнішня поведінка людини автоматично відображає внутрішні якості. Але може в кри­тичних умовах бути прямо протилежною їм, наприклад, в умовах небезпеки для життя і не­обхідності виживання, або в разі усвідомлення своєї обмеженості, нездарності і хибності своїх попередніх поглядів і вчинків, або з метою егоїстичного пристосування до сильних і високо­поставлених заради кар'єри і вислужування — про таку людину кажуть, що вона психічно й духовно «зламалася». Тільки людей духовно (морально) стійких та ідеологічно переконаних не можливо психічно зламати.

Згідно виконаного дослідження якостей пси­хіки людей, автор отримав нові висновки: їх психіка виражається в проявах ними, насампе­ред, таких шести внутрішніх комплексів, щодо кожного з яких установлено основну типотвор-чу ознаку.

1.       Комплекс прихильності або залежності від інших людей, йому відповідає основна ознака (щодо повнолітніх тут і далі за іншими ком­плексами) — «Ваша схильність до спілкування і до спільної діяльності з іншими?»

2.       Комплекс інтересу до життя і одержання знань. Йому відповідає — «Як виявляєте інте­рес, збираєте інформацію і насичуєтеся вражен­нями?»

3.       Комплекс здібностей — «Як мислите, прий­маючи й виконуючи рішення, обробляючи ін­формацію?»

4.       Комплекс активності і енергонасиченості. Йому відповідає — «Як прагнете виконати рі­шення, завдання і реагуєте на інформацію й дії інших?»

5.       Комплекс стабільності і відданості — «Нас­кільки стійкі ваші прагнення й тривалі ваші ре­акції?»

6.       Комплекс схильності до мирних і агресив­них дій (як відображення первородної спадко­вості в їхньому менталітеті або схильності до прояву добра і зла в намірах, оцінках і вчинках). Йому відповідає основна типотворча ознака — «Як оцінюєте себе й інших, свою роботу і робо­ту інших?»

За кожною основною ознакою в табл. приве­дені відмітні якості (ті, що частіше зустрічають­ся варіанти якостей) для трьох типів людей за цією ознакою. Кожен внутрішній комплекс мо­же містити й неосновні ознаки, що в даній робо­ті не розглядаються.

Автор сподівається, що згодом із його підхо­дом (з вищесказаним) відносно визначення ви­хідних психологічних типів людей погодяться (звичайно, не відразу через інертність мислен­ня) інші дослідники, хоча не виключено, що назви для окремих вихідних типів можна буде змінити, щоб зробити їх більш адаптованими для сприймання. Будь-яка назва не відображає цілком об'єкт, а фіксує його, тому й назва кож­ного типу є умовно прийнята для відображення того змісту, що закладено в цей тип. У запропо­нованих назвах типів (наприклад, товариський, лідерський і замкнений) виражається головна відмінність цих типів. Назва типу, до якого люди (особливо фахівці) вже звикли, здається їм більш відповідною (а звичка — це безроз­судна інертна сила). Тому, думаю, буде потрі­бен час, щоб фахівці сприйняли і звикли до нових назв.

Автор у роботі [9] показав, що в чистому виг­ляді жоден установлений тип не існує, бо це абстракція — виділення якоїсь якості людини (або декількох) із безлічі якостей, які в нього іс­нують одночасно. За кожною ознакою вихідний психологічний тип людини з можливих визна­чається як такий, що переважає (до чого вона більш схильна за спадковістю), хоча встановле­ні три типи за кожною ознакою одночасно, але різною мірою, властиві кожному з людей. Нап­риклад, у кожної людини є якості типів «това­риський», «лідерський» і «замкнений», що в окремих життєвих ситуаціях можуть виявля­тися по-різному. Зокрема, батьки поводяться як лідери щодо малих дітей. Протягом життя окремі якості людей розвиваються, а відмін­ності загострюються або вирівнюються (під впливом буття, роботи чи внаслідок самовдос­коналення), тому перевага одного типу над ін­шими можливими стає більш або менш поміт­ною, що теж сприяє збільшенню розмаїтості ре­альних типів.

Так, наприклад, використовуючи позначки в табл., можна тип людини як «мислителя» вира­зити у вигляді однієї позначки «3.1», де перша цифра виражає типотворчу ознаку, а друга — тип, який переважає за цією ознакою. Викорис­товуючи всі градації розподілів у табл., можна вольову і доброзичливу особистість з аналітич­ним мисленням виразити у вигляді таких шести позначок «1.2, 2.3, 3.1, 4.1, 5.1, 6.2».

На основі отриманих 18-ти вихідних психоло­гічних типів фахівці можуть утворювати й уточнювати похідні типи, наприклад, за типом особистості (як показано вище на прикладі), за неоднаковою здатністю людей «засвоювати» ін­формацію (на типи інформаційного метаболіз­му), за типом темпераменту (сангвінік, флегма­тик, холерик і меланхолік), за станом нервової системи (зокрема, на збудливих, урівноваже­них, на гальмованих і ослаблених через хворо­бу, травму або шок) і т. ін. Якщо в фізиці пода­но чіткий поділ на вихідні одиниці (як основні) і на похідні та додаткові одиниці, то в психоло­гії, соціоніці й соціології пропонується також використовувати вихідні типи для можливості утворення з них головних похідних типів і до­даткових похідних типів, оскільки кожну лю­дину не можна цілком співвіднести з одним із вихідних типів, тільки з певною їх комбінацією. Тому вихідні типи є по суті окремі структурні елементи (як психологічні якості) людей, а тип конкретної людини (його структура в цілому) являє собою комбінацію цих якостей, тобто є похідним типом.

Про необхідність розглядати особистість лю­дини як комбінацію певних її якостей раніше говорилося, наприклад, у роботах Президента МАУП (Міжрегіональної Академії управління персоналом) Г. В. Щокіна. «Відзначаються три найважливіші психологічні характеристики особистості: стійкість властивостей особис­тості, єдність особистості, активність особис­тості. Особистість — дуже складне ціле, але в ній умовно можна виділити три основні блоки. Це спрямованість особистості (система її ставлення до навколишнього світу — мотиви, потреби, почуття, інтереси); можливості осо­бистості (здібності); психологічні особливості поведінки особистості (темперамент, харак­тер)» [12, с 31].

Якщо психологічний тип людини в цілому є комбінація шести вихідних типів, то інші похідні типи (наприклад, типи інформаційного метабо­лізму) можуть бути комбінацією меншого числа вихідних типів, що спрощує відповідний аналіз. При цьому кожна основна або додаткова комбі­нація вихідних типів може отримати як похід­ний тип свою окрему чи комбіновану назву.

Запропоновані автором вихідні психологічні типи [13] створюють нову й більш об'єктивну основу для аналітичної психології, тому що дають можливість уже конкретніше визначити зміст будь-яких похідних типів, наприклад, «вольова особистість», «раціональний» та «ір­раціональний». На думку автора, похідний тип «1.1, 2.1, 3.1» визначає суть «вузького» фахів­ця, який дозволяє собі мислити «вузькопрофе-сіонально», а комбінація «1.2, 2.3, 3.3» визначає суть «глобального» фахівця, тобто такого, який мислить глобально, однаково різнобічно. «Вузькі» фахівці, які зараз домінують у науках (а це не прискорює якісного розвитку остан­ніх), є психологічними антагоністами «гло­бальних» фахівців. Саме до других належать найбільші науковці, які оригінально та гло­бально мислять і відкривають нові обрії для розвитку наук (Піфагор, Авіценна, Р. Декарт, І. Ньютон, М. Ломоносов, К. Ціолковський, Д. Менделєєв, В. Вернадський та ін.). Перші ж люблять «шліфувати» й абстрактно деталізува­ти свої вузькопрофесійні знання, доводять іноді знання до створення своєї специфічної («пта­шиної») мови, близької до символічної (чи ко­дованої), але яка не зрозуміла іншим фахівцям (наприклад, в аналітичній математиці і соціоні-ці), хоч і дозволяє «вузьким» фахівцям ощадли­віше викладати матеріал і розуміти один одного з «півслова».

Подальший розвиток психології К. Г. Юнга поряд із застосуванням теорії інформаційного метаболізму Кемпінського привело А. Аугусти-навичюте до створення нової галузі психоло­гії — соціоніки. Перша її книга з соціоніки «Ду­альна природа людини» вийшла в 1978 р., вона обмежилася дуальним (тобто бінарним, поляр­ним) підходом до визначення типів. У концеп­ції використовується система позначень з імен історичних особистостей [5; 14]. Цей оригіналь­ний прийом для виділення похідних типів ко­рисний як допоміжний і образний. Але, на дум­ку автора, при аналітичних роботах акценти треба змістити. Відповідно до діалектики, будь-яке конкретне явище — краще від будь-якої абс­тракції, а тому будь-яка конкретна людина — складніша, ніж її характеристика. Тому, кожен абстрактно-виділений похідний тип (яку-небудь комбінацію вихідних типів) як один із головних похідних типів людей краще називати не типом Жукова або типом Єсеніна (і т. д.), а терміном, збірним за назвою і характерним від­повідно для Жукова або Єсеніна (і т. д.) у пев­ний період їхнього життя (наприклад, у період творчої зрілості). Крім того, на думку автора, використання імен великих людей з такою абс­трактною метою як узагальнених або загальних психологічних образів (для визначення типу і пояснення поведінки людей, включаючи зло­чинних і ненормальних) певною мірою прини­жує великих людей і пам'ять про них. Незнання 18-ти запропонованих вихідних типів пере­шкоджало створенню іншими вченими досить повних (як переконливих) типологій лю­дей [15]. Так, за формальними ознаками типо­логія особистості західного соціолога М. Вебера стосується соціально-психологічної характе­ристики поведінки людей. Відповідно до його класифікації виділяються чотири типи поведін­ки (знову чотири): раціонально-вольове, цін­нісно-раціональне, афективно-кероване і тра­диційне. Але ці чотири типи, корисні в чомусь, не охоплюють усі можливі похідні типи людей. Також те, що К. Г. Юнг нарівні з ознакою «екс-траверсія-інтроверсія» виділяє ознаку «раціо-нальність-ірраціональність» як однакового структуротворчого для психології окремих лю­дей є неправильним, бо поняття «раціональ­ний» та «ірраціональний» виражають похідні, а не вихідні психологічні типи як раніше, нап­риклад, «екстравертний» і «інтровертний». Аналогічно, на думку автора,  неправильним є включення до вихідних дихотомій ознаки «вирішувальний-сприймальний» як однієї з чо­тирьох структуротворчих ознак.

Поряд із цим слід відзначити, що серед людей часто трапляються комбінації їхніх вихідних типів (як симптомокомплекси для типів осо­бистості у Г. В. Щокіна [12; 16]), що як основні (або головні) похідні типи можуть розглядати­ся як більш загальні структуроутворюючі типи для масової характеристики груп людей і націй. Діалектико-матеріалістичний підхід, що його розробив і використав автор [1], дозволив йому запропонувати не тільки вихідну психологічну типологію людей [14], а й соціальну типологію людей [9] і націй [17].

Знання вихідних психологічних типів дасть можливість більш грамотно складати тести для типологічного обстеження людей, полегшить неспеціалістам визначення свого реального (як похідного) типу і фахівцям установлення ос­новних і неосновних (додаткових) похідних ти­пів, які зустрічаються в житті, а також зробить більш якісну психологічну характеристику лю­дей і націй.

Таблиця

Вихідні психологічні типи людей

Література