головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 5/2006 
Персонал № 5/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Народ без еліти: між відчаєм і надією

Олександр ПАНАРІН,
доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри політології філософського факультету МДУ, директор Центру соціально-філософських досліджень Інституту філософії РАН

Хто нами править?

Назва новому феномену не тільки національної, але і світової історії — глобалізація. Зазвичай під цим розуміють новий світ із прозорими як ніколи кордонами, взаємозалежний, поміщений у єдиний економічний, політико-правовий та інформаційний простір.

Але коли вдивитися, виявляється, що, розмовляючи про глобальний світ, насправді мають на увазі не світ народів, а світ еліт, які зненацька вийшли з-під системи національного контролю і приймають рішення за спиною етнічного населення, тільки на свою користь. Ми ніколи не розберемося ані в причинах розпаду СРСР, ані в механізмах приватизації, якщо не зрозуміємо, що головною характеристикою нової політичної, економічної й інтелектуальної еліти, яка захопила позиції в серпні 1991 року, є те, що ця еліта мислить і діє не як національна, а як глобальна, й пов'язала свої інтереси та долю не з власним народом, а з престижним міжнародним середовищем, куди вона, нехтуючи долею цього народу, прагне потрапити.

Глобалізація передбачає в першу чергу вихід еліт із системи громадського консенсусу: розрив із національною культурою, традиціями і тими рішеннями й компромісами, на яких трималися цивільний мир і злагода. Головною умовою громадського консенсусу між підприємницькою елітою й національною більшістю була соціальна держава. Меншості давалося право збагачуватися за допомогою вільної економічної ініціативи, більшості гарантувалися заходи соціального захисту і мінімум цивілізованих життєвих благ. Цей консенсус складався нелегко: більше 150 років було витрачено в Європі на те, щоб соціалізувати дикий капіталізм, прищепити йому відсутню соціальну і національну відповідальність.

І ось тепер, скориставшись банкрутством світового соціалістичного експерименту, сучасна економічна еліта вирішила ревізувати сформований громадський консенсус, заявивши, що більше не має наміру утримувати й терпіти обтяжливу соціальну державу і все те, що її супроводжує в царині культури і моралі — захист і заступництво слабким. Підкреслюю: розрив колишнього громадського консенсусу — феномен всесвітній. В усьому світі економічна еліта почала шантажувати власні уряди тим, що вивозитиме капітал за кордон, якщо її обтяжуватимуть високими податками і соціальними зобов'язаннями. Характерне в цьому зв'язку рішення німецького союзу підприємців, прийняте на з'їзді в Дюссельдорфі. Наказ цього з'їзду своїм виконавчим органам — довести до німецького народу й уряду, що терпіння патронату вичерпалося.

Особливість російської ситуації в тому, що наш новий підприємницький клас, який з'явився в результаті приватизації, із самого початку формувався в умовах оскарженого громадського консенсусу. Розставання з комунізмом було витлумачено як розірвання союзу зі слабкими на користь сильних.

Але розрив з «економічно не пристосованою» більшістю власного народу автоматично означав необхідність союзників — у глобальному міжнародному середовищі. Ситуація посилювалася тим, що номенклатурна приватизація не була легітимною — товариші по партії і товариші зі спецслужб поділили між собою колишню державну власність тишком-нишком, за спиною народу. Ідеологічно це мало виправдатися тим, що народ до володіння власністю не готовий через свою погану історичну спадковість: невикорінну общинність і соборність.

Інша причина повороту від національного до глобального полягала в тому що в місцевих національних умовах не було можливості реалізувати сповна всі принадності нового способу життя: вся стара інфраструктура благ і послуг була розрахована не на елітарний, а на радянський спосіб життя, який нуворишам приватизації став здаватися аскетичним. А головне, звичайно, полягало в тому що, не одержавши справжньої легітимації — схвалення нації, нова власність перебувала під загрозою бунту, «безглуздого і безжального». От чому «доморощена» економічна еліта разом зі своїми попутниками з табору політиків й інтелектуалів готова була більш радикально порвати зі своїм старим національним статусом на користь нового глобального, аніж це дотепер робили представники західних еліт.

Глобальне співтовариство з розумінням поставилося до турбот наших новоявлених власників, порадивши їм тримати свої вклади в більш надійних місцях, ніж ця непередбачувана пострадянська територія. Але й за надані гарантії власності, і за право бути представленими в престижних клубах нової глобальної еліти від наших приватизаторів дещо зажадали.

По-перше, демонтажу тоталітарної наддержави на підтвердження демократичних намірів і цілковитої відмови від імперської спадщини у всьому пострадянському просторі.

По-друге, стали вимагати й дістали згоду на відкриття економіки й територій країни для міжнародного капіталу, установлюючи загальний принцип нового природного добору, що ставить за обов'язок ліквідацію будь-яких засобів, які допомагають слабким і непристосованим захищатися від напору сильних і пристосованих.

Найважливіший із цих засобів — національна держава, яка здійснює протекціоністські заходи на захист своєї економіки і свого населення. Той самий соціал-дарвіністський принцип, за яким необхідне руйнування соціальної держави — прихистку непристосованих у межах країни, вимагає демонтажу національного суверенітету та кордонів, що вважаються захистом відсталих народів, які ухиляються від законів світового ринкового добору. Іншими словами, у правилах, створюваних глобальним співтовариством новоствореній еліті, не тільки прагматична вимога розплатитися за послуги і надані гарантії частиною національних ресурсів, але і новий ідейний норматив, який стосується ідеології соціал-дар-вінізму

У понятті нової еліти глобальне відкрите суспільство існує як соціал-дарвіністське середовище, у якому ресурси й території усе більше безперешкодно переміщуються з рук менш умілих і пристосованих, у яких вони виявилися з волі  історичної випадковості, до рук більш пристосованих і метких. Якщо на основі цього самого принципу більш пристосована номенклатура відібрала національне багатство в етнічної більшості (яка цього не чекала), вона вже не може заперечувати дію цього принципу в глобальному масштабі і приховувати свої національні ресурси під застарілим приводом національного суверенітету.

Керівна еліта Росії з зрозумінням поставилася до цієї вимоги, свідченням цього є проект нового земельного кодексу. Земля — це національний ресурс, що його неабияк захищають не тільки з міркувань економічної і політичної прагматики, а й відповідно до принципів національного суверенітету й ідентичності. Із землею пов'язані най-заповітніші з національних спогадів і сподівань, із усіх ресурсів вона найбільше наділяється на-декономічним ціннісним значенням. Саме тому питання, чи залишити її в статусі недоторканного національного надбання або, у дусі принципів відкритого суспільства, виставити на вільний міжнародний торг, де виграють ті, хто безпринципніший або багатший, стало для нашої еліти перевіркою на «глобальну зрілість», яку вона сповнена рішучості витримати. Тобто довести глобальному співтовариству, що немає на світі нічого такого, що вона зарезервувала б за власним народом усупереч вимогам глобального природного добору.

Реформаторські економічні рішення, усі проекти, які їм передували, свідчать не тільки про зміну статусу еліти з національного на глобальний. Вони лежать у контексті ще одного епохального перевороту, що розгортається на наших очах: переходу від продуктивного капіталізму веберівського типу до спекулятивно-лихварського капіталізму, пов'язаного з постпродуктивними практиками валютних маніпуляцій, нееквівалентного обміну й одержання всякого роду нетрудових рент.

Еліти, які побажали стати глобальними, відмовилися від національної ідентичності, від захисту національних інтересів, а також не бажають розділяти з власними народами тяготи існування, пов'язаного з заповіддю «у поті чола свого добувати хліб насущний». Еліти заявили про своє право вільно мігрувати з важких у легкі, привілейовані простори, зі сфер, що вимагають напруги і відповідальності, — у світ, де для них панують легкість і безвідповідальність.

Реабілітація еліти як класу, що відбулася в постфеодальну епоху, була саме викликана тим, що найкращі її представники підключилися до продуктивних видів діяльності, пов'язаних із поєднанням творчої праці з виробництвом. Усвідомлена розбудовча напруга і постійна соціально-організаторська відповідальність еліти за великим моральним рахунком могли оцінюватися ніяк не нижче, ніж повсякденні зусилля мас. Більше того, еліти стали виступати в ролі інноваційних груп; вони першими освоювали нові можливості епохи модерну та поступово робили їх загальним надбанням. Саме таким був цивілізаційний механізм модерну, пов'язаний із відтворенням і впровадженням у широкі маси досягнень елітарних творчих груп.

Нині, в епоху глобалізації, ми зіткнулися з новим елітним класом, який надає перевагу, по-перше, імітаторській і плагіаторській активності, що пов'язана з зовнішніми запозиченнями, не беручи на себе тягар і ризик власного творчого пошуку; по-друге, що прагне зарезервувати всі передові досягнення винятково за собою, відкидаючи при цьому зобов'язання перед власною титульною нацією. Так у світі утвердився новий тип глобалістів-західників.

При цьому істотній реінтерпретації було піддано сам емансипаторський процес епохи модерну: раніше його розуміли як розкріпачення ініціативної «фаустівської» особистості, яка вимагає не свободи сибаритства, а свободи напруженої творчої ініціативи у всіх областях життя. І от згодом якийсь мікроб підточив енергію і моральне здоров'я колишнього «фаустівського типу». Він заново трактує сучасність: уже не як поле вільної праці і творчого дерзання, а як де-соціалізований простір гедоністичного індивідуалізму, що не бажає знати ніяких соціальних завдань і зобов'язань.

Новоєвропейський проект емансипації особистості непомітно було підмінено проектом емансипації інстинкту — головним чином інстинкту задоволення. Така підміна найбільше влаштовувала наших нуворишів приватизації, які уявляють себе новою елітою. Прилучитися до світової еліти за стандартами творчості вони явно не могли, а от вписатися в неї за споживацько-гедоністичними стандартами вони, безсумнівно, прагнули. До цього тлумачення елітарного існування їх уже попередньо привчила система радянських спецрозподільників, і свого часу надійно прихована від «цього» народу.

Літературна класика описала ентропійний процес, втілюваний буржуа в третьому поколінні: онуки першопрохідників ринку демонструють куди більше спритності в тому, як розтринькати багатства, що дісталися їм, ніж у тому, як їх зберегти і збільшити. М. Горький у романах «Діло Артамонових» і «Фома Гордєєв», Т. Манн у «Будденброках» усе це на прикладах своїх сучасників переконливо відобразили. Особливість «нових росіян», вихідців переважно зі старої партійно-комсомольської і гебіст-ської номенклатури, полягає в тому, що гедоністичну метаморфозу вони пройшли ще в радянській утробі як активні користувачі системи спецрозподільників. Тому в соціокультурному відношенні відразу явилися нам як деградовані буржуа третього покоління.

Про більш приховувану таємницю наших нуворишів писав ще античний політичний класик Платон у своїй «Державі». Він передбачив можливість приватизації державної власності професіоналами служби безпеки, що відкрили для себе більш легке життя, ніж служба: «А тільки-но заведеться в них власна земля, будинки, гроші, як зараз же зі стражів стануть вони хазяїнами і землевласниками; із союзників усіх громадян зробляться ворожими їм владиками; ненавидячи самі і викликаючи до себе ненависть, маючи злі наміри і їх побоюючись, будуть вони увесь час жити в більшому страху перед внутрішніми ворогами, ніж перед зовнішніми, а в такому разі й самі вони, і вся держава попрямують до якнайшвидшої загибелі».

Платон зробив акцент на небезпеці перетворення колишніх «стражів» у компрадорське середовище, яке більше боїться власного народу (який не визнає легітимність приватизації), ніж колишніх зовнішніх супротивників. Але на не меншу увагу заслуговує інша небезпека — зараження підприємницького середовища установками тих, хто звик до явних і прихованих привілеїв і не здатен вести підприємницьке існування, пов'язане з особистою економічною творчістю, ризиком і відповідальністю.

Цим мікробом чванливого сибаритства виявилося заражене не тільки середовище наших «нових росіян», які успадковують совдепівську психологію номенклатури, тепер ним є заражене і світове підприємницьке середовище країн старого капіталізму, що відсторонилося від справжніх зусиль, та розгубило потенціал авантюрної ризикованої особистості. Керівний прошарок Заходу в цілому поводиться у світі як номенклатурне середовище, з народження привчене до привілейованого статусу. Учора це був статус колоніальних держав, що здобувають дармовий неринковий надприбуток зі свого становища світової метрополії, сьогодні — статус переможців у холодній війні, які розраховують на анексії й контрибуції в пострадянському просторі.

Еліта Заходу в цілому зазнала невдачі в найважливішому з проектів європейського модерну: залучення мас до освіченої творчості під час переходу від індустріального до постіндустріального суспільства. Ще 30 років тому під індустріальним суспільством на Заході малася на увазі соціально-економічна система, у центрі якої перебуває не промислове підприємство, а університет. Вкладання коштів у науку, культуру й освіту визнавали за найрентабельніші серед економічних інвестицій. У перспективі це обіцяло перехід усе більшої частини самодіяльного населення з нетворчої праці в матеріальному виробництві у сферу духовного виробництва, що стає масовим. Консенсус між елітою і масами сподівалися зміцнити на базі творчого принципу.

Однак останніми роками щось зламалося в цьому механізмі формаційного творчого вивищення. Можна навіть сказати, що не стільки творчій еліті вдалося перевиховати обтяжену ношею монотонної праці більшість, скільки масі, яка втомилася від зусиль і переорієнтованої на споживчі цінності, вдалося перевиховати еліту. Або, що можливо буде історично точнішим, серед самої еліти лідерські ідеологічні позиції зайняли не ті, хто самовіддано займався творчою працею, а ті, хто став спеціалізуватися в сфері культури дозвілля, осягнувши всі його гедоністичні потенції.

Так, замість трудової міграції з індустріальної в постіндустріальну еру взяла гору на рівні й особистого, і колективного проекту міграція зі сфери праці в сферу дозвілля, із творчої напруженості в гедоністичну розслабленість. Питання про постіндустріальне суспільство було вирішене не на шляхах нової творчої мобілізації людей, запрошених до участі в масовому духовному виробництві, а на шляхах їх «дозвіллєвої» демобілізації. Стиль і спосіб життя західної людини — а саме вона є основою референтної групи для західників усього світу — став визначатися не творчим, а «дозвіллєвим» авангардом, який поширює в суспільстві декадентсько-гедоністичну мораль постмодерну. І, з огляду на безумовну культурну гегемонію цього типу, ми маємо право запитати себе: а як він виховуватиме інші соціальні групи, і зокрема підприємницьку групу, яка нині є панівною?

На запитання: «Що таке сучасний підприємець як дозвіллєвий тип?» відповідає сучасний досвід, що свідчить про багатозначну метаморфозу так званої економічної людини. Цей підприємець новітнього зразка, категорично уникає таких практик і ініціатив, що йому приписує веберівська теорія, яка посилається на традицію протестантської аскези. Нові підприємці свідомо не візьмуться за справу, що обіцяє нормальний за класичними еталонами прибуток у 5–7% річних і пов'язана з монотонними щоденними зусиллями. Новий авантюрист дозвілля, який змінив протестантського методиста, орієнтується на такі венчурні форми економічної діяльності, що за психологічними відчуттями нагадують гру в рулетку й інші азартні ігри дозвілля, а за очікуваними результатами — майже економічне диво.

Про розмах нового спекулятивного капіталізму свідчать промовисті цифри: щодня в пошуках спекулятивного прибутку державні кордони перетинає капітал сумою в 1,5 трильйона доларів. Чудодійна рентабельність маніпуляцій із курсами валют та інших біржових ігор короткострокового спекулятивного капіталу, в сотні й тисячі разів перевищує рентабельність законослухняних промислових інвестицій і призвела до небаченого валютного голоду промисловості й інших галузей виробничої економіки. Буржуа-постмодерніст, який спробував усі принади азартного-ігрового існування (за моделлю богемного дозвілля), став носієм мікроба деіндустріалізації. Ідеться, повторюю, не про історичну «зміну» індустріального способу життя творчо-постіндустріальним, пов'язаним із наукомісткою економікою, а про регресивне падіння в прірву: з модерну — у контрмодерн, із продуктивної економіки — до спекулятивно-лихварської.

Ясно, що в представників цієї віртуальної економіки, які маніпулюють уявними величинами, але вимагають в обмін на це повноцінних благ, що добуваються народною працею, є вагомі підстави вийти з системи національного контролю в неконтрольований глобальний простір. Ось чому всі представники тіньових практик, пов'язаних із паразитарною економікою спекуляцій і перерозподілів, виступають нині в авангарді економічного лібералізму. Вони рішучіше від усіх відстоюють принцип невтручання держави в економічне й соціальне життя, засуджують національні суверенітети як пережиток «агресивного традиціоналізму» і ратують за всесвітнє відкрите суспільство, в якому ніхто не бере на себе захист ані національних багатств, ані соціальних і людських прав автохтонного населення.

На відміну від по-інтелігентськи налаштованих романтиків ліберальної ідеї, ці добродії користуються нею цілком професійно — маючи за мету позбутися всілякого законного державного контролю. Вони запропонували свою версію інформаційної економіки, що докорінно відрізняється від того її розуміння, яке було пов'язане з новою роллю людського капіталу науки й освіти. Відтепер під цим розуміють не інформацію, що її фаустівська особистість мобілізувала для відкриття і наступного виробничого застосування нових видів речовини та енергії, під цим тепер розуміють інформацію, що стосується різниці між сьогоднішнім і майбутнім курсом міжнародних валют, а також інформацію, яка закладена в основі так званих інтелектуальних рент.

У контексті колишнього «фаустівського» розуміння інтелектуальна рента асоціювалася з високою часткою творчої праці у виробництві того чи іншого товару. Однак згодом під інтелектуальною рентою (яка нині сягає 65-70% вартості товарів країн першого світу) стали розуміти все те, що втілює віртуальну вартість, що стосується престижного іміджу товару, його статусної символіки. Економічний обмін між Заходом і Сходом, Північчю і Півднем організовано за правилами соціокультурної асиметрії: натуральні і функціональні якості товару — добротність його фактури і функціональна надійність — цінуються набагато нижче за його властивість бути носієм престижності. Досить самого знака країни-виготовлювача, який указує на панську, привілейовану частину світу, щоб ціна товару була в кілька разів вища від ціни такого самого товару, який, однак, заплямував себе ознаками плебейського походження.

Із цього погляду тих представників творчої праці, які опікуються збільшенням відповідного символічного змісту товару, його іміджу, можна розглянути як частину панського середовища, що користується паразитарними рентами. До них належать творці рекламного і шоу-бізнесу, численні дизайнери й інші майстри звабливих упакувань, які маскують технологічно застарілий та інтелектуально убогий вміст. Ці нові інтелектуали, творчу уяву яких звернено не стільки до природи, що приховує нові джерела речовини й енергії, скільки до природи декадентської особистості, що приховує нові ігри й авантюри гедоністичного дозвілля, виступають як дозвіллєвий авангард постмодерну. По-перше, тому, що уникають справді творчих зусиль, пов'язаних із опором природної матерії, переорієнтовуючись на неврастенічну піддатливість сучасного гедоністичного споживача. По-друге, тому, що дедалі більша частина їхніх рецептів і рекомендацій утрачає зв'язок зі сферою дійсної справи, адресуючись переважно до прошарків, які зайняті марнотратними іграми. Зусилля цього нового інтелектуального авангарду фактично спрямовано на те, щоб прискорити розпад колись єдиних націй на глобальний авангард, який не має місцевої прив'язки, та тубільні маси, позбавлені колишніх інтелектуальних і політичних захисників.

При цьому не слід думати, що декадентські еліти, розлучені з працею і відповідальністю є спраглі витончених гедоністичних ігор, є пацифістами за самою своєю дозвіллєвою суттю. Нам треба усвідомлювати те, що не охочі докладати зусиль, та охочі всім володіти, за логікою самого свого існування вони є не пацифістами, а імперіалістами, які несуть психологію майбутніх рабовласників і расистів. Оскільки діють технології маніпуляції та обману, вони можуть залишатися прихильниками переговорного процесу (як усередині країни, так і на міжнародній арені). Але якщо ці м'які маніпулятивні технології дають збої, то глобальний авангард не зупиняється перед показовими акціями (США продемонстрували їх у Югославії, Афганістані, Іраку; Ізраїль — у Палестині) або прямими закликами до піночетівської диктатури.

Тут ми маємо справу з паралельними процесами. З одного боку, винаходяться все нові види спекулятивних біржових ігор і рент, з іншого — формуються сили швидкого реагування і загороджувальні загони. Зокрема, вільний продаж землі, передбачений новим Кодексом РФ, стане джерелом нової ренти для незліченних грабіжників і авантюристів, які стали глобалістами, тобто пішли з високозахищеного простору Заходу на російські простори, що втратили державний захист. Незабаром найбільш цінні землі, здатні бути майданчиками високоефективних виробництв, промислової і соціально-територіальної інфраструктури, буде скуплено за безцінь, а їхні власники обкладуть російських промисловців і все населення новою даниною: платою за оренду власної території. І без того малоконкурентна російська промисловість остаточно втратить конкурентоспроможність, а етнічному населенню доведеться, зважаючи на все, потіснитися, зосередившись у малозручних для життя місцях — новостворених резерваціях.

Що з нами зробили?

Ніхто ще, здається, не продумував із належною старанністю всі наслідки цього відвертого та свідомого розриву еліт із власними націями. А наслідки — приголомшливі. Насамперед, ідеться про повний перегляд демократичних завоювань епохи модерну. Принцип демократичного суверенітету народу передбачає виборність керівної еліти і можливість контролю за її діями. Сьогодні глобалізація породжує наднаціональні центри влади, що їх законодавчо не контролюють виборці.

Неконтрольовані рішення стають все більш догматичними і далекими від реального життя, усе більш своєкорисливими, такими, що враховують лише інтереси тих, хто їх приймає. Саме таким характером відзначають рішення Міжнародного валютного фонду, Світового банку і інших інстанцій, розпорядження яких, ревно виконувані компрадорськими урядами, спустошили і відкинули на сторіччя назад цілі регіони планети. Характерно, що ті самі люди, що виявляють завидну пильність щодо пережитків авторитаризму і тоталітаризму на Сході, вітають безконтрольну авторитарну владу глобалістів, яка загрожує народам соціальним геноцидом.

Замислимося над запитанням: «Чому так катастрофічно падає якість прийнятих рішень?»

Пострадянська еліта, хоча і не відзначається особливою освіченістю, навряд чи істотно поступається в цьому старим вождям посткомуністичної епохи. Але настільки катастрофічних поразок внутрішньої і зовнішньої політики в радянську епоху не було. Справа, отже, не в професійних якостях еліти як такої, а в її новому статусі. Колишня еліта ще не втратила свою національну прив'язку й ідентичність — колективне «ми», що поєднує народ і еліту країни. Нова еліта початково не ототожнює себе з «цим» народом: її «ми» більше стосується міжнародних центрів влади — інтернаціоналу глобалізму, ніж етнічного населення. Вона тримає капітали, має вілли, вчить своїх дітей — не в «цій» країні. Відповідно, доля «цієї» країни її менше всього цікавить. Замість єдиного національного простору, створеного під час великих зрушень модерну й освіти, тепер утворюються паралельні простори тубільної маси та глобальної еліти, яка глобалізується.

Замислимося не тільки про політичний, але і про онтологічні, антропологічні, екзистенціальні наслідки цього розриву. Що таке еліта для нації? Що вона покликана робити і сьогодні не робить?

По-перше, еліта є голосом нації. Усі прагнення народу, які не знаходять адекватного самовираження, його глибинні інтереси, його мрії і протести — усе це вловлюється синівським почуттям еліти і втілюється в творах літератури, у мистецтві, у політичних ініціативах, у передових управлінсько-адміністративних рішеннях.

Сьогодні ми спостерігаємо катастрофу національного мовчання. Ніколи ще націю не відкидали так далеко назад, не позбавляли так зухвало її ресурсів і прав, і попри все вона мовчить. А вся справа в тому, що еліта, переорієнтована на глобальні пріоритети, перестала бути повноважним представником і надією нації, бути її голосом. Звідси разюча неадекватність і неефективність протестного слова, що стає маргіналі-зованим, а отже ігнорованим і упосліджуваним. По-друге, еліта є акумулятором національних досягнень. Сам прогрес — це дієвий механізм зворотного зв'язку між творчими досягненнями еліти і життям народу. Елітарні групи делегує нація, що оснастила їх усіма доступними ресурсами, для освоєння нових, більш ефективних способів життя. І потім ці сини прогресу, озброєні новим досвідом, повертаються до рідної домівки для того, щоб краще її облаштувати.

Сьогодні цей механізм зворотного зв'язку дає збої — ініціативні і талановиті, ті, хто одержав нові знання і професії, прилучився до більш високих стандартів, вирішують, відтепер і назавжди, що це тубільне середовище — не їхнє середовище, що їхні нові можливості — не для цього народу, а є всього лише особистим внеском для входження до міжнародного клубу обраних.

Якщо протистояння держави і громадянського суспільства породжує тоталітаризм, то протистояння еліт етнічному населенню породжує колоніальне гетто, у якого немає виходу в зовнішнє середовище і немає майбутнього. Коли говорять про глобалізацію як про нову перемогу комунікаційного принципу над ізоляціоністським, забувають уточнити, що мова йде про гру з нульовою сумою: нова комунікабельність еліт є оплачена небаченою ізоляцією маси, яка замикається в німий простір гетто.

Як назвати цей ізольований світ, із якого все активне і перспективне йде, щоб не повернутись?

Напевно, тут і існує трагедія четвертого світу, що нині протиставляється не тільки першому, західному, але навіть і третьому, бо з третього ще можливий шлях нагору, а з четвертого — ніколи. Справа в тім, що в третьому світі діяли модернізаційні еліти у повному значенні слова: усе те, чого вони навчилися в процесі тимчасових міграцій — практичному або текстуальному — у середовищі першого світу, вони прагнули донести до свідомості співвітчизників, зробити загальнонаціональним надбанням. Так виникли нові індустріальні країни третього світу — тихоокеанські «тигри», інша швидка форма прогресу.

У четвертому світі панує інший закон: життя, полишене елітою, яка встигла захопити для себе легкі і зручні простори. На територіях четвертого світу діють тільки відцентрові сили, що їх уже не нейтралізують сили доцентрові. Чим більша кількість ініціативних, зухвалих і талановитих виїхала, тим нестерпніше стає життя для тих, хто залишився, і тим вищою є імовірність того, що в наступному поколінні відповідний відтік стане ще більшим. Міграція еліт із національного простору до глобального — відрахування з прогресу — перекреслює шанси народів на краще життя, полишених тими, на кого вони традиційно розраховували.

Причому тією мірою, якою еліти, що глобалі-зуються, рвуть зі своїми народами, вони рвуть і з продуктивною економікою і зі справжньою творчістю. Легкість існування, якої вони прагнуть, змушує їх шукати не обтяжливі для життя заняття, що лише імітують справжню творчість. Глобальне середовище, рекрутоване за критерієм легкості і свободи від зусиль, неминуче стає паразитарним.

У людства, отже, навряд чи існує розрада в тому, що прогрес, що полишив світову периферію, концентрується тепер у світових центрах. Про прогрес можна сказати те ж саме, що геттевський Мефістофель сказав про правду: його немає на грішній землі периферії, але його немає й вище. Прогрес ніколи не скасовував біблійну заповідь: «у поті чола свого...» Він обіцяв облагородити трудові зусилля людини, перевівши їх з монотонно механічного у творчий план, але не обіцяв замінити зусилля перманентним ледарством.

Великий світ — це система підприємств, політичних партій, великої преси і бюрократичних організацій. Цей світ із самого початку захопила криклива меншість, яка монополізувала право на псевдопрогрес, на те, що вважається передовим і прогресивним. Поза цим процесом залишалося селянство — найдавніша соціальна група, пов'язана з самою природою, жінки, чия праця «біля печі» ніким не враховувалася і не оплачувалася, літні люди, яких підозрюють через їхню прихильність і відданість минулому. Сюди належать і етноси, консервативні у своїй традиційності і тому запідозрені в саботажі комісарами модернізації та емісарами вестернізації.

Нові соціальні рухи, які з'явилися в середині 60-х років, — жіночі, молодіжні, комунітарні — уперше заявили про права і претензії світу повсякденності, так довго ігноровані прогресом. Виникла надія, що прогрес піддасться ревізії і реорганізації, звернеться до життєвого світу повсякденності — первинної структури нашого буття. Одні при цьому сподівалися на техніку малих форм, інші — на ініціативу місцевих малих груп, що йшли за принципом «мале — прекрасне».


Для ліквідації дисгармонії прогресу, що виявив дивну сліпоту щодо життєвого світу, була потрібна переорієнтація еліти — тих, хто свій творчий і організаторський талант віддав світові публічності і великих організацій. Ус і очікували появи нової еліти, яка відчувала потреби хтонічних (ті, хто йде від землі) і жіночих начал, подавлених солярною міфологією прогресу. Неформальні групи, прямі горизонтальні комунікації, людські відносини — усі ці концепти альтернативних рухів і цивільних ініціатив було спрямовано на виявлення первинних базових передумов людського існування, не врахованих ідеологією прогресу. Ішлося про те, щоб перервати мовчання життєвого світу, давши йому голос і ввівши його представників до елітних кіл, які приймають рішення.

Створювалося враження, що свідомість найбільш чуйних елементів новітньої еліти розривалася між двома полюсами: міфом прогресу з його великими завданнями та міфами повсякденності, що циркулюють у неформальних комунікаціях родини, сусідства, громади. Сама теорія глобальних проблем і глобальної екологічної кризи містила обіцянку, адресовану життєвому світові. Забруднення навколишнього середовища, демографічні проблеми і проблеми голоду, недуги землі, обтяженої вантажем промисловості, повсякденна стабільність і благополуччя, принесені в жертву гонці озброєнь і інших амбіційних проектів, — усі ці теми виявляли разючу близькість глобального і локального. Глобалістика обіцяла повернутися лицем до найбільш репресованої повсякденності, заговорити мовою найбільш задавлених і приглушених груп суспільства.

Якби це справді вдалося, людству відкрилися б можливості корекції прогресу, подолання його специфічного дальтонізму, що виражається в пильності щодо великого і далекого та підсліпуватості щодо малого і близького.

Але переміг глобалізм іншого роду, значно більш ворожий життєвому світові й нестаткам мовчазної більшості, ніж течії та ідеології класичного модерну. Усю критику технічного, політичного, державно-бюрократичного й іншого відчуження, на яке виявився багатий великий світ модерну, було реінтерпретовано так, щоб послужити алібі безвідповідальному сибаритству нової еліти. У дискусії великих і малих світів переміг перший, який розширив свої масштаби — до глобального розміру. Глобалістика XX–XXI століть відрізняється від глобалістики 60-х років ХХ століття тим, що вся критика економічної еліти, пожадливість якої породжує екологічні й соціальні кризи і деградацію повсякденності, перетворено в її апологетику.

Глобалізм новітнього зразка — це глобалізм апологетичний, пов'язаний зі звеличенням усього того, проти чого обурювався демократичний глобалізм 60-х років. Якщо колишній глобалізм живиться почуттями жалю до потерпілої і безмовним, то новітній живиться расистськими і соціал-дарвіністськими критеріями, зневажливою ненавистю до непристосованих.

Глобалісти старого типу вимагали реорганізації прогресу, реінтерпретації його цілей, корекції його механізмів — у дусі м'яких економічних технологій, не нищівних щодо природи, м'яких соціальних технологій, не нищівних щодо соціально незахищених, м'яких організаційних перетворень, не нищівних щодо опозиції. Глоба-лісти новітнього штибу натомість виступають як відверті гонителі всього тендітного, незахи-щеного і неадаптованого, стосовного до кола малого і місцевого. Перемогу Заходу в холодній війні переможці витлумачили як новий реванш Заходу над Сходом, цивілізації над природою, економічного начала над соціальним, пристосованих над непристосованими. Прерогативи переможців було витлумачено в явно розширеній інтерпретації, так що вони ввібрали в себе колись приховувані думки ненаситної пожадливості, непомірної гордині і войовничості, неприборканого властолюбства.

Новий нав'язаний глобальний порядок не тільки перекреслив сподівання невдоволених і незаспокоєних, але і вибив ґрунт з-під ніг тих, хто увірував у свою причетність до модерну і довів це на ділі: кваліфікованих робітників промисловості, інженерного корпусу, науково-технічної інтелігенції — усіх, хто уособлює національний порив до кращого майбутнього. Але найбільшу агресію новий глобалізм виявив щодо тих груп, у яких втілено тендітність життєвого світу. Нова економічна влада, що стала тоталітарною, що не визнає спротиву, вигнала з підприємств жіночі, молодіжні, профспілкові організації, нагло відібрала завойовані соціальні гарантії, повернула промисловий спосіб життя до жорстоких зразків 200-літньої давнини.

Фактичні репресії супроводжують і моральні. Нові глобалісти не тільки позбавляють свої жертви елементарних життєвих прав, а й намагаються всіма способами дискредитувати їх. Організатори масштабної деіндустріалізації, які вкрали в мільйонів людей права на працю, говорять про невиправні лінощі «цього» народу. Ліквідатори соціальної держави, які позбавили жінок усяких соціальних і професійних гарантій, окрім права продавати своє тіло, шаленіють, мовлячи про падіння моральності. Культуртре-гери вестернізації, які поспішили дискредитувати народну культуру і мораль, запідозрену в традиціоналізмі, кричать про люмпенську психологію народних низів.

Словом, усім гнаним і запідозреним у неадаптованості до світового ринку нав'язується образ ізгоїв, ворожих сучасній цивілізації. Від впливу цих ізгоїв і люмпенів глобальне цивілізоване суспільство захищається досить специфічно. З одного боку, за допомогою особливих гуманітарних акцій, на кшталт тієї, що її було застосовано щодо сербів, афганців, іракців. З іншого — різного роду протекціоністськими бар'єрами, жорсткістю імміграційного законодавства й інших заходів, щоб створити стерильно чисте середовище для обраних.

Пропагандистська війна з неадаптованою більшістю світової і національної периферій швидше за все є підготовкою до фізичного насильства і геноциду. Та небачена соціальна поляризація, яку викликали реформи глобалізму в усіх периферійних регіонах, що множаться, не може скінчитися добром. Колись така поляризація викликала в інтелігенції протест проти панської меншості, яка не зважає на інших. Тепер вона чомусь усі частіше провокує протести ліберального істеблішменту проти самої знедоленої більшості.

Ще вчора знедоленість виступала як соціальне поняття, пов'язане з несправедливими умовами, що слід виправити. Сьогодні знедоленість виступає як расове поняття, що позначає непоправну ментальність тих, хто знедолений і насправді гідний своєї долі. Ну, а як чинять зі злісно невиправними й неповноцінними, нам уже показав досвід класового і расового терору тоталітарних режимів ХХ століття. Зважаючи на все, до цього досвіду вже придивляються прагматики нового світового порядку, що вони збираються відстояти від натиску «неповноцінних і непристосованих».

На що нам сподіватися?

Чи можливо уникнути прийдешньої тотальної катастрофи — світової громадянської війни, реальність якої виникла внаслідок підготовленої нечуваної соціальної поляризації? Якби гло-балісти справді хотіли їй запобігти, вони б цілеспрямовано не демонтували соціальну державу, не дискредитували «неадаптовану» народну більшість. Отже, іде підготовка до світової громадянської війни. Оплотом глобалістичної еліти в цій війні є наддержава, що стала «новою» батьківщиною глобалістів, які порвали зі своїм етносом.

Намітилися дивна однозначність та єдність ідейно-політичних позицій, внутрішніх і зовнішніх. Ті, хто сповнений расистської ненависті і глухоти до соціально потерпілих прошарків етнічного населення, незмінно демонструють полум'яний американізм. Це стало лакмусовим папірцем соціал-дарвіністичного мислення: чим виразніше певні кола виявляють непримиренність до соціально незахищених, тим більше вони сподіваються на США як носія нового світового порядку.

Так вийшло, що американська міць сприймається як головний резерв сил глобального соціал-дарвінізму в їхніх громадянських війнах зі знедоленими народами. Існують дві можливі альтернативи розвитку подій.

Перша (спровокована безприкладною нахабністю глобалістів) — як допомогти народам перемогти в цій громадянській війні?

Друга (яка виводить нас за межі двозначної логіки нового класового протистояння) — як перебороти саму тенденцію небувалої взаємної відчуженості верхів соціального світового центру та низів всепланетної периферії? І коли існує таке значення еліти і пов'язаних із нею механізмів прогресу, — чи можна так змінити мотивацію й менталітет тих, хто сповідує «мораль успіху», щоб вони знову стали попереду своїх народів у авангарді прогресу? Чи можна очікувати, що ці обрані чи ті, хто мріє стати такими, сповнені снобістського або навіть расистського презирства до численних ізгоїв національної і світової периферії, раптом воскресять у собі почуття національної ідентичності та соціальної солідарності, демократичну протестну енергетику?

Нереальність цього полягає навіть не в тому, щоб повірити в моральне перетворення глобалі-зованої еліти, а в тому, щоб повернути їй віру в прогрес у його колишній демократичній якості: як світле майбутнє для всіх, а не для обраних. Двісті років тому, в епоху Просвітництва, прогрес став світовою релігією, що обіцяє порятунок не тільки одному обраному народові, а всім. Тепер релігію прогресу сучасні глобалісти зі світової знову перетворили на обрано племінну чи расову: вона обіцяє порятунок тільки обраній меншості першого світу і безкарно й цинічно пограбували народи.

Головне теоретичне і метафізичне питання: чи випадкова ця деградація віри в прогрес або в ньому самому з самого початку є якісь фатальні вади, що визначили його виродження в новий расизм і соціал-дарвінізм?

Глобалістика 60-х років містила екологічну ваду прогресу — його безжалісність до природи. Однак вона мала й іншу ваду, пов'язану з безжалісністю до всіх інакомислячих, кому приписувала реакційна позиція і прихильність до минулого. Більшовики стали першими, хто продемонстрував не тільки класову ненависть до багатих, але і презирливу ненависть до слабких і добрих у рядах експлуатованих. Вони відкрили риси ніцшеанської надлюдини серед експлуатованих, яких готували до нещадної громадянської війни.

Нинішні глобалісти відкрили риси надлюдини в середовищі панської меншості, виплекавши в ньому соціальну безжалісність. І ті, й інші клялися у відданості прогресові та духові сучасності. Чи не означає це, що сам прогрес заражений цією мотивацією надлюдини — безжальним титанізмом?

Спільним знаменником і основою визначальних рис прогресистського визнання, безсумнівно, є титанізм — гординя підкорювача і завойовника. Очевидно, прогрес сублімував енергетику старого героїзму, відомого нам із часів язичницької античності. Герої промислового й економічного прогресу відзначаються тією ж напористістю і безжалісністю, якими характеризувалися кровожерливі герої «Одіссеї» й «Іліади». Не випадковий їхній антихристиянський ентузіазм і зневага до моралі смиренності. Їх енергетика більше харчується ненавистю, ніж любов'ю, протестом, ніж терпінням, бажанням заявити про себе, ніж готовністю допомогти тим, хто тихо страждає поруч.

Словом, у моралі і філософії більше героїчного й титанічного, пов'язаного з нетерплячим самоствердженням, ніж християнського жалісливого і чуйного. І тому, якими б малими сьогодні не були надії на появу нової, пост'язичницької еліти, здатної воскресити мотивації християнської жертовності і співчутливості, вони все-таки вищі від надії на демократичне відновлення прогресу і його корекцію з урахуванням прав неадаптованих і незахищених.

Титанічну мораль Прометея звернено до сили — буде то економічна сила буржуазії чи політична сила диктатури пролетаріату. Язичеський захват перед силою й ефективністю — психологічне ядро прогресистської моралі. Як би не змінювала ця мораль свої плюси і мінуси на протилежні, любов до лівого на любов до правого і назад, вона незмінно буде звернена проти неорганізованих і неефективних. Тут спостерігається разючий збіг між більшовицькою критикою «млявого гуманізму» християнського типу і сучасним ліберальним соціал-дарвініз-мом, що зі схожим шаленством руйнує стару мораль.

Обидва види титанічної критики єдині у своїй зневажливій ненависті до Росії. «Залізні люди» більшовизму найбільше зневажали її за надлишок усього того, чому немає місця в строго організованій, переможній публічності тотальної держави. У «залізних людей» нового соціал-дарвінізму Росія — на не меншій підозрі. Але чим більше вслуховуєшся в ту чи іншу критику старої Росії (а вона сьогодні на прогресистський погляд видається не менш старою, ніж сто років тому), тим сильніше переконуєшся в антихристиянському, язичницько-титанічному підґрунті цієї критики.

Є якась таємниця в тім, що Росія, яка вчора ще була другою державою світу, неухильно скочується в четвертий світ. Старі рецидиви імперського мислення, які проявляються переважно у військовому середовищі, негайно й ефективно придушують компрадорські еліти-глобалісти. Аналіз показує, що нині опір геге-моністичним планам США, як і планам деіндустріалізації і роззброювання нашої країни, міг би виникнути тільки на базі могутньої націоналістичної реакції. Опиратися глобалізмові на силовій основі міг би мобілізований націоналізм, озброєний однією з фундаменталістських ідей.

Однак ані націоналістичної ідеології, ані помітного національного руху пострадянська Росія не породила. Пояснюється це тим, що панівна еліта занадто далеко зайшла по шляху глобалізації, а націоналістичної контреліти країна так і не дочекалася. Причини останнього кореняться у великій російській культурній традиції, що ніколи не була вузьконаціоналістичною. І російська література, і російська політика по-своєму працювали над всесвітніми, загальнолюдськими проектами — ні на що менше російський тип духовності не міг погодитися.

Націоналізм сьогодні був би не меншою відмовою від великої російської традиції, аніж компрадорський глобалізм; він вимагав би винесення за дужки не тільки всієї петровської історичної спадщини, а й християнської. Не випадково сучасні націоналістичні маргінали культури і політики не знаходять нічого кращого, як займатися плагіатом у західних ультраправих і намагатися воскресити культ язичництва.

Чи означає це, що четвертий світ, що його сьогодні — будьмо цілком відверті — уособлює російська дійсність (разом із більшістю пострадянських просторів), — це просто світ розпаду?

Якщо міряти його звичними мірками успіху — то так. Російська народна більшість навряд чи підлягає реабілітації за критеріями економічного успіху або державної могутності. Про це їй не без зловтіхи нагадують ідеологи ліберальних реформ, які вчора ще заявляли, що «Росія приречена на процвітання». Десятки мільйонів людей унаслідок деіндустріалізації, що її ініціювали реформатори, з промислового світу виштовхнуто в колективізований світ примітивного натурального господарства і натурального обміну, сімейної взаємовиручки (коли старі пенсіонери годують неприкаяну молодь).

Цікаво, що ідеологи нових соціальних рухів — адепти критичного глобалізму 60-х років пророкували подібний крах великого індустріального світу в планетарному масштабі. Ці пророкування справджуються в Росії. Росія як четвертий світ — це країна, що йде з великого простору модерну в якийсь ще не структурований і таємничий новий простір.

Але сьогодні панівна пропаганда намагається витравити всяку пам'ять про цю критику, пояснюючи всі провали реформаторства унікальною невдачливістю російського народу. Насправді крах всієї епопеї модерну давно вже передбачили найбільш чутливі уми, у тому числі і на самому Заході. Мабуть, не було передбачено тільки того парадоксу, що ліквідаторами індустріального модерну й освіти стане сама «передова еліта». Вона надзвичайно далека від екологічної і соціальної критики прогресу, її представники просто вирішили приватизувати великий простір модерну. Глобалізація стала вулицею з двостороннім рухом. Коли еліта розширює свій простір до планетарних масштабів, маси виштовхуються до нові локусів і резервацій. Чим більше лайнерів із пасажирами бізнесу-класу перетинає континенти, тим менше пасажирів плацкартних вагонів перетинають кордони власної області.

Американська масова культура глобалізується як панівна; інші культури, що не належать до першого світу, стають ізгойською субкультурою. Але модерн, що став надбанням панської меншості, втрачає і свої перспективи, і своє моральне виправдання. Одне з двох: або маргіналі-зована більшість планети має бути витиснута у резервації за законами модерну, або заново реабілітована, але вже за іншим законами.

Сьогодні ми маємо суперечливу ситуацію: всіх бідних і непристосованих уже позбавили і реальних перспектив, і моральної репутації, але оголосити їм прямо передбачену долю глобальна еліта ще не зважується. Не можна ховатися від дилеми: або ми повинні освоїтися з перспективою ще не баченого в людській історії масового геноциду цілих континентів, або знайти форми і способи нової реабілітації народної більшості, виштовхуваної з модерну.

Зважаючи на все, колишня військово-політична біполярність світу змінюється на нову, у якій Америці й Росії знову приділено роль протилежних полюсів. Ті, хто вже вирішив, що природний економічний добір має довершити свою справу й у потерпілої народної більшості немає алібі, зосереджують свої ряди навколо США — цього оплоту нової «економічної людини». Ті, кого велика релігійна традиція співчуття до «злиденних духом» зобов'язує не вірити природному доборові і торжеству сильних над слабкими, зосереджуються в Росії і зосереджуватимуться навколо неї. Компрадорська еліта не береться до уваги — її представники давно вже поставили себе емігрантами у власній країні.

Протистояння Америці, як носієві язичницького культу сили й успіху, уже не буде як колись розгортатися в площині військово-технічного і політичного суперництва. Тут роль Росії як наддержави, очевидно, належить минулому. Нове протистояння полюсів економічної людини і людини соціальної, моралі успіху — і соліда-ристської моралі протікатиме в духовній і культурній, ціннісній сфері. Ті, кого як і раніше опановує гординя успіху, займуть позицію америка-ноцентризму. Але тим, хто не може погодитися з перспективою вимирання власної країни і більшості планетарних периферій, потрібно знайти підставу для своєї співчутливої моралі у великих релігійних традиціях, які набагато старші від модерну і переживуть модерн.

Тепер у світі складається ситуація, яка нагадує ту, що її застали перші християни. На одному боці вони бачили гордовитий Рим, що живиться соками всієї ойкумени, на іншій — море стражденного людства, якому панство відмовило в усьому, аж до права на життя. Язичеський гуманізм міг їм запропонувати одного: станьте нарівні зі своїми панами в силі, організованості й освіченості, і тоді ви зможете успішно протистояти їм. Але Христос сказав їм інше: не змагайтеся в силі і гордині — «блаженні вбогі, Царство Боже бо ваше... Горе ж вам, багатіям, бо втіху свою ви вже маєте» (Лук. 6:20, 24).

Питання соціальної і моральної реабілітації більшості, якій приватизаційний прогрес відмовив у перспективі, є головним питанням нашої епохи. І це питання не можна позитивно вирішити на базі прогресистської ідеології успіху. Про це свідчать ті найпослідовніші адепти цієї ідеології, які залишили свої прагнення допомоги бідним і пішли служити багатим. Отже, реабілітація повинна прийти з боку принципово іншої традиції, нічого загального не має з «мораллю успіху».

Потрібна поява нової пророчої еліти, яка перейматиметься зовсім не тим, щоб змагатися з нинішньою і зайняти її місце. Завдання цієї еліти — формування нового ціннісного кодексу епохи, альтернативного кодексам прогресу, що встиг набути расистських рис. Ми ще не знаємо, де буде ця нова еліта, які з нинішніх інститутів вона зможе використовувати, а яких стане цуратися. Але завдання, що стоять перед нею, вже вимальовуються.

По-перше, це реабілітація всього злиденного і непристосованих четвертого світу. До них будуть застосовані не «батьківські» критерії, бо батьки більше люблять дітей, які продемонстрували успіх, а материнські, пов'язані з емоційною перевагою у відношенні тендітних і вразливих. Хто знає: може їм, вразливим, по силі скорегувати фаустівський проект підкорення природи й історії в дусі посттехнічних і постекономічних пріоритетів — бережливе ставлення й до зовнішнього світу природи, й до внутрішнього світу людської душі.

По-друге, це новий тип мотивацій. Людська енергія сьогодні виявляє помітні ознаки прискореного вгасання. Це проявляється, з одного боку, у прагненні передоручити техніці вирішення всіх наших життєвих проблем, а з іншого — у відмові від принципу реальності на користь принципу задоволення — дозвіллєвого гедонізму і віртуального занурення в інфантильні фантазії. Сферу реальності (систему ефективних практик) явно монополізує нове плем'я безсоромних; чомусь тільки їм дано зберегти напористість і енергетику модерну. Чи не тому практики модерну так часто стають тіньовими лідерами?

Для того, щоб мобілізувати енергію кращих, а не гірших, потрібна якісно нова редакція суспільно визнаних цілей. Енергетика самоствердження десоціалізує людей: нові адепти постмодерну не здатні не тільки до кооперації в рамках громадянського суспільства, а й до елементарної цивілізованої і законослухняної поведінки. Альтернативна енергетика альтруїзму, жалю, співчуття — ось джерело майбутнього, що нова еліта має взяти на озброєння з надр великої релігійної традиції.

Тридцять-сорок років тому всі сподівання майбутнього було пов'язано з науково-технічною елітою. Вищим метафізичним виправданням її діяльності було переконання в тому, що штучне краще від природного; тому рукотворний світ технічного середовища видавався за обітовану землю майбутнього.

Потім настала черга й економічної еліти. Вищим її виправданням була безприкладна раціональність ринку: звільніть механізм ринку від бюрократичних перешкод, і все влаштується щонайкраще. Економічна еліта робить наклепи на низи суспільства, вбачаючи в них джерело головного економічного зла — руйнівної інфляції. Нібито це їхній тиск на державу, що виступає під знаком усюдисущого соціального патерналізму, знецінює економічні зусилля кращих, пристосованих і плодить непристосованих, які не вміють заробляти, але бажають споживати. Такий був головний висновок капіталістичного маніфесту «чиказької школи».

Але сьогодні з усією очевидністю ми бачимо інше: інфляцію породжує саме підприємницьке середовище, переорієнтоване з продуктивного на спекулятивний прибуток. Новий економічний авангард нехтує продуктивною економікою як чимось глибоко архаїчним; він віддає перевагу азартним іграм віртуальної економіки. Ілюзорний спекулятивний капітал сьогодні в сотні разів перевищує капітал, пов'язаний із реальними інвестиціями. Неможливо заперечувати, що саме він є головним джерелом руйнівної інфляції і головним живильним середовищем тіньових практик.

Чому «чикагці» нам у цьому не зізнаються — це питання, що стосується специфічної моралі «економічної людини» і нової інтелектуальної еліти, яка її обслуговує. Але справжня еліта — не та, яка пов'язана з витонченими експропріаторськими практиками, а та, яка бачить своє покликання в захисті людства від них і повинна відкрити очі сучасникам. Якщо еліта означає «кращі», то її справжні представники можуть з'явитися не в епіцентрі войовничого економікоцентризму і ринкового соціал-дарвінізму, а саме в четвертому світі. Оскільки в цього світу немає надії на економічний реванш, йому не залишається нічого іншого, як переглянути всі пріоритети модерну, дати шанси на краще відсталій більшості.

Ці пріоритети не винахід на порожньому місці: за ними стоїть велика письмова традиція світових релігій. Модерн спотворив споконвічну ієрархію людських ролей, поставивши ділків попереду брахманів і кшатріїв. Саме це прагнення передоручити нормотворчі функції «економічній людині», яка представляє ділків, створити з неї еліту, яка визначає пріоритети людства, призвело до потьмарення сучасної цивілізованої свідомості, нечуваної духовної і моральної деградації. Справжня еліта сполучає брахманістичні функції носіїв моралі і мудрості з захисними функціями кшатріїв, що надихаються не грішми, а доблестю.

Четвертому світу, залишеному продажними «мудрецями» і корисливими «стражниками», потрібна нова еліта — та, яка не продається. Бо поряд із економічною мотивацією були й будуть вищі, здатні дати ті натхнення і наснагу, що для «економічної людини» у принципі недосяжні. Тепер нас хочуть переконати в тому, що вся світова духовна традиція, представлена великими релігіями помилялася щодо пріоритетів, і тільки нове чиказьке вчення не помиляється.

Але тих, хто не порвав своїх зв'язків з великими традиціями, переконати годі. Вони знають, що за самою своєю суттю людина не економічна, а релігійна істота і тільки тому їй дано піднятися над тваринним рівнем. Справжня еліта — страж цього духовного начала, і їй дано відкрити людству такі перспективи, які в інших вимірах залишаються закритими.

Росія і всі пострадянські території, що стали епіцентром руйнівної роботи глобалістів, не можуть вижити, не відкривши цих нових перспектив. Новий інтернаціонал четвертого світу буде втіленням альтернативного глобалізму демократичних низів. Як другий світ, що мірявся з першим за критеріями сили й успіху, Росія зазнала поразки і загинула. Відродитися вона здатна тільки як четвертий світ, що відкидає помилкові критерії і прерогативи першого. Дати цьому світу щире натхнення — завдання пост-економічної еліти, яка звертається до народів через голову глобального ліберального істеблішменту.


*Друкується за: «Наш современник». — 2001. — № 11.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту