«Оскома агресії», або Необхідність неоінституційного
трактування ролі засобів масової
комунікації у протистоянні тероризму

Питання про місце й роль засобів масової комунікації (ЗМК) у попередженні тероризму і протидії йому нині викликає суперечки й неоднозначні судження. Інтенсивний розвиток інформаційних технологій   і глобалізація сучасного світу, прискорення політичного часу й ущільнення політичного простору [6, с. 32], широкий доступ до управління семіотикою і се­мантикою змістів й образів, можливість масштабного маніпулювання суспільною свідомістю збільшують загрози окремо взятих держав, наддержавних об'єднань, суспільства й Людини. Сповідуючи старі концепції й підходи, держава явно програє протистояння в боротьбі з тероризмом. Необхідно визнати факт потреби формування нового концепту контртеро-ристиної діяльності, який повинен опи­ратися на неоінституційне трактування ЗМК.

Тероризм на сучасному етапі відрізняється особ­ливою масовістю жертв і своїм складним, міждер­жавним і наднаційним характером. Набувши «міждержавного статусу», переборовши кордони однієї держави, тероризм став фактором цивілізаційної загрози. Глобальні соціальні зміни у світі вимагають об'єктивного аналізу інфор­маційного середовища світового співтовариства й побудови нової моделі відносин мас-медіа й суспільства. Очевидним стає обмеженість старих уявлень про роль і місце ЗМК. Інформаційна рево­люція перетворила мас-медіа на віртуальну «чет­верту» гілку політичної влади, яка за силою, опера­тивністю й проникненням свого впливу значно пе­ревершує всі три традиційні галузі влади разом узяті. Політична боротьба почала розгортатися у віртуальному інформаційному просторі й набула нових постіндустріальних форм [6, с. 29]. Рево­люція в галузі комунікацій й інформації визначила зміну світогляду. Деполітизація глобального світу послабила роль держави як головного політичного актора й пробудила до життя нового й нелегітим-ного політичного гравця [14, с. 206].

Варто визнати — тероризм став вагомим факто­ром «великої політики». Ця обставина реально оз­начає істотний поворот в еволюції світової політи­ки. Небезпечною стає недооцінка або неправильна оцінка можливостей інформаційного ресурсу в протидії міжнародному тероризму. Суспільство виявилося не готовим до цієї війни — позначилися об'єктивні і суб'єктивні фактори, тоді як форму­вання єдиного світового інформаційного простору внесло істотні кількісні і якісні зміни в характер ведення інформаційних війн. Причому «не-легітимний політичний актор» — тероризм — веде війну, і війну, насамперед, інформаційно-психо­логічну (у цій праці не проводиться розмежування понять «інформаційної», «інформаційно-психологічної» або «психологічної» війн).

Трагедія і фарс сучасності — у розвитку парадок­сальної тенденції інформаційного суспільства: чим сучаснішим стає суспільство, тим більше значення в ньому приділяється не інститутам і нормам, а діючим особам та їх іміджам, причому на вірту­альній політичній основі. Якщо в класичній політичній системі політичне знання зіставляли зі сферою політичного буття, політичного існування, то інформаційна революція, використовуючи віртуальний простір, миттєво переводить нову інформацію у сферу політичної дії. Використову­вати інформацію для найефективніших способів її застосування на практиці — це і є політичне уп­равління в інформаційному суспільстві. Доступ до нової інформації стає важливим ресурсом політич­ної влади, і цей ресурс вона може використати на­далі за своїм розсудом, не виключаючи різних інформаційних маніпуляцій у своїх інтересах [6, с. 26–27]. Прерогатива в цьому повинна належати легітимним державним і наддержавним інститу­там.

Науково-технічна революція, нові інформаційні технології, глобальні інтеграційні процеси призве­ли до формування глобального інформаційного співтовариства, в якому інформація є головним чинником управління сучасним світом й основним інструментом влади. Відповідно, виникає й нове інституційне середовище — зазнають докорінних змін фундаментальні політичні, правові, еко­номічні, соціальні й культурні правила й норми співжиття. Очевидність зростання впливу ЗМІ на динаміку соціальних і комунікаційних процесів усього світового співтовариства вказує на не­обхідність створення ефективної системи уп­равління інформаційним полем і структури інфор­маційної безпеки як з боку держави, так і легітим­них наддержавних інститутів, суспільства в цілому.

Актуальною є також потреба встановлення власних внутрішніх обмежень, яких має дотримуватися ко­жен з інституційних учасників контртерористичної коаліції, вироблення нових підходів, законодавчих норм, обов'язковість обліку «місцевих» традицій і соціальних умовностей, особливу роль відіграють релігійні обмеження.

Нова епоха визначила особливе звучання теро­ризму. Як поняття, слова «тероризм» й «терорист» з'явилися наприкінці XVII століття. Але донині слово «тероризм» вживається дуже широко й озна­чає весь спектр різноманітних відтінків насиль­ства. Немає загальноприйнятого визначення по­няття «тероризм», існують різночитання в самому розумінні тероризму як явища, часу його виник­нення, його джерел, умов і причин існування. Трак­тування часто залежить від політичних поглядів, релігійних переконань й етнічної приналежності. Нерідко мас-медіа, поряд із поняттям «терорист», використовують полярні терміни, починаючи від «бандит», «бойовики», «незаконні збройні форму­вання» і закінчуючи: «герой», «партизани», «національно-визвольний рух». В одному випадку — це злочин, в іншому — подвиг. Нейтральність у її чистому вигляді, виходячи з природи самого яви­ща, відсутня. Залежно від соціокультурного прос­тору, політичної кон'юнктури, змінюється й відно­шення до дій терористів. Аналізуючи пануючі пог­ляди на тероризм, легко виявити, що його систем­ному аналізу заважає побоювання втратити образ ворога. Людський і моральний збиток занадто ве­ликий, тому абстрактні міркування, що містять елемент не тільки пояснення, але й розуміння, здаються виявом байдужності. Проте, без аналізу причин і сутності тероризму, його нових рис, його зв'язку зі змінами, що відбуваються у світі, не­можлива й боротьба проти самого феномену [14, с. 196–197].

Привертає увагу ототожнення понять «теро­ризм» і «терор». Ми не ставимо за мету — аналіз семантичної структури цих понять. Але вважаємо за доцільне, слідом за деякими дослідниками, роз­межувати ці поняття. «Терор» — це насильство, застосовуване «сильним» проти «слабкого». Як правило, мається на увазі відкрите насильство, що спирається на міць державних інститутів. «Теро­ризм» слід розглядати як насильство «об'єктивно слабкого», спрямоване проти «сильного», маючи на увазі й таке визначення, що «в остаточному підсумку тероризм — це насамперед самозахисна реакція політичної, соціальної, релігійної, еко­номічної і т. д. меншості проти тих або інших дій більшості. Рідше — це реакція більшості, яку ущемляють» [11, с. 209]. Явища ці різного порядку, але в обох випадках мета насильства — прагнення змінити інститути суспільства (або рішення якого-небудь інституту) за допомогою масштабної зміни картини світу у людей, які підтримують ці інститу­ти [12, с. 132].

Не можна не зазначити таку принципову відмін­ність терору від тероризму, як ставлення до моно­полії на легітимізацію насильства. Так, крім моно­полії на застосування сили й фіскальної монополії, неодмінною умовою існування держави є дотри­мання «загальних правил гри» — законів, норм правового й громадського порядку тощо [7, с. 45]. Коли ж держава порушує ці правила й набуває рис тоталітарної, ми маємо приклад державного теро­ру. Насильство у світовому масштабі легітимізу­ють різні міжнародні організації, окремі держави або коаліції держав тощо. Тероризм — насильство нелегітимізоване, використовуване насамперед «об'єктивно слабким», але може бути й на «озб­роєнні» «сильного». У випадку легітимації насиль­ства терорист стає героєм, у протилежному — зали­шається тим, ким був.

Говорячи про тероризм, часто, швидше за все че­рез його кримінальну складову, поряд із виявами політичного тероризму розглядають приклади кримінального тероризму, хоча це явища абсолют­но різного порядку, насамперед через свою соціально-політичну спрямованість і значимість.

Примус до певної дії представників влади, поса­дових осіб актом насильства або загрозою його здійснення, що має на меті, як правило, широкий соціальний резонанс і переслідує цілі зміни внутрішнього або зовнішнього курсу державної політики, дестабілізацію ситуації або падіння існу­ючого режиму, підрив впливу суспільно-політич­них об'єднань, дезорганізацію їхньої діяльності, — все це є відмінною рисою політичного тероризму від безпосередньо кримінального.

Водночас терористичні групи можуть бути час­тиною кримінальних співтовариств або, навпаки,

—  терористичні організації можуть включати зло­чинні карні групи.

Деякі дослідники [5] датують період виникнення тероризму останньою третиною XIX — початку ХХ ст., інші вважають тероризм феноменом кінця ХХ століття [15]. За основу датування виникнення й періодизації явища «тероризму» беруть етапи становлення мас-медіа, технічний прогрес у ціло­му, який забезпечує перехід тероризму на вищий якісний рівень. Не підлягає сумніву кореляція те­роризму й технічного прогресу, але при подібному датуванні з поля зору випадає ціла ера тероризму

—  епохи панування неформальної комунікації.
Нині, жодним чином не применшуючи ролі не­ формальної комунікації, варто визнати, що голов­ним репрезентантом й інтерпретатором дій теро­ристів є ЗМІ. Саме вони задають загальний дис­курс акту. Для цього використовуються модальні визначники, в якості яких виступають прикметни­ки й прислівники: «можливо», «очевидно», «зви­чайно», «типовий», «як правило», «деякі», «іноді» тощо. Модальні визначники модифікують зміст ключових дієслів або іменників у пропозиції, дис­курсивно підвищуючи валідність твердження. Для підтримки твердження й посилення його вагомості можуть використовуватися різноманітні додаткові свідчення, розраховані на конкретну аудиторію: емоційні заклики, цитати з праць відомих людей, висновки експертів, покликання на особистий досвід автора [13, с. 145], а також інші техніки впливу на суспільну думку (докладніше див. [9]). Тим самим стверджується, що визначення, дане описуваному акту насильства — єдиноможливе й універсальне, а відхилення означає патологію. Можливі, здавалося б, і півтони, але тоді в послан­ня бувають вплетені різні імплікатури. У підсумку визначальним стає існуючий соціальний міф — когнітивна модель світу, властива тій або іншій людській спільності.

Тероризм — це свідомо, цілеспрямовано застосо­вуване насильство, яке, як правило (але не завж­ди), потребує широкого розголосу. Відмова від роз­голосу, але з метою досягнення певного соціально-політичного або економічного резонансу, — доказ того, що йдеться про спецоперації або змови. Це швидше окремий випадок тероризму, хоча він мо­же мати як позасистемний, так і системний харак­тер, залежно, скажімо, від геополітичної або політичної ситуації, від вибору форм і способів до­сягнення своїх устремлінь суб'єктами тероризму.

Але все-таки характерною рисою сучасного теро­ризму є, насамперед, публічність, забезпечення якої покладають на традиційні мас-медіа (пресу, радіо, телебачення) і Internet-медіа. Технологічний прогрес і розвиток засобів масової комунікації ви­магають переосмислення значення ролі ЗМІ в суспільстві, усвідомлення значимості характеру, форм і методів подачі інформації в управлінні суспільною свідомістю. Сучасний тероризм, повністю прийнявши нову філософію, з настанням епохи інформаційного суспільства перейшов у якісно нову стадію — ведення інформаційно-пси­хологічних війн, створюючи інформаційний привид жаху й хаосу. Звідси — й вибір як мішень без­невинних жертв — кривавого послання адресату як способу найефективнішого впливу на суспільну свідомість.

Тероризм нині не тільки відповідає ері інфор­маційних технологій, а й прагне підкорити її собі. Терористичні організації провадять широку інвес­тиційну політику. Крім традиційного підпорядку­вання активів легальних компаній і поліпшення інфраструктури наявного нелегального бізнесу сфери інформаційних технологій, терористичні організації активно втручаються в інформаційний простір. Створюють медіа-імперії з власних інфор­маційних ресурсів (друковані видання, радіостанції, телеканали, Intеrnet-медіа), знаходять агентів впливу в авторитетних світових інформаційних носіях, про­вадять ефективні інформаційні операції, розробля­ють і застосовують методи маніпулювання масо­вою свідомістю.

Сучасний тероризм не знає кордонів у просторі, а має лише соціально-політичні або психологічні межі. Нині він перетворився на багатоаспектний, небезпечний і довгостроковий фактор розвитку су­часного суспільства, що чинить на останній серйозний дестабілізуючий вплив, ставить під заг­розу необхідні умови прогресивного розвитку людства [1, с. 169]. Політико-психологічний фак­тор впливу як спосіб політичного тиску покладе­ний в основу терористичної діяльності.

Розглядаючи теракт як вияв політичної актив­ності й метод регуляції соціальних процесів, теоре­тики тероризму у своїй методології досягнення ме­ти основне місце відводять засобам масової ко­мунікації. Оперативність, масштабність, унікальна здатність впливати на суспільну свідомість влас­тиві мас-медіа. Інформаційний потенціал терорис­тичного акту величезний, і це прекрасно розуміють і суб'єкти терористичної діяльності, і ті, хто стоять за ними. Терористи апелюють до суспільства за до­помогою мас-медіа, при цьому терористичний акт ЗМК творить свій власний віртуальний простір, визначальною характеристикою якого стає тривале існування, активне поширення й значне тиражу­вання насильства. Ретрансляція насильства ЗМІ підсилює ефект самого насильства, тим самим вик­ликаючи деструкцію суспільної свідомості. Страх і непевність у завтрашньому дні людей і, як наслідок, психологічний ступор суспільної свідомості, найдієвіший із погляду дезорганізації, який прояв­ляється слабістю й бездіяльністю влади або підви­щеною тривожністю, і посиленням напруженості в суспільстві, негативними емоціями, які повинні знайти вихід, і врешті бути спрямованими проти влади, — до цього прагнуть ідеологи тероризму. Терористичний акт створює інформаційний привід і жорстко змінює порядок денний, а ЗМІ постають як засіб інформаційно-пропагандистського забез­печення терористичної діяльності. Таким чином не тільки задається інформаційний привід як ініціалізатор певних смислотворчих процесів в індивідуальній і масовій свідомості, а й реалізуєть­ся можливість управління суспільною свідомістю, як формування суб'єктів дії — великих соціальних груп, сконсолідованих навколо лідерів думок і го­тових до масових виступів, зокрема і до анти­соціальних дій. При цьому люди можуть висувати різні вимоги, а їх дії, найчастіше, далекі від логіки подій і способів вирішення існуючих, а тим більше уявних проблем.

Смішно звучать заяви, що ЗМК самим фактом свого існування провокують тероризм, так само, як і прямі звинувачення мас-медіа у співучасті в теро­ристичній діяльності. Водночас не можна не зазна­чити, що саме ЗМІ перетворюють теракт із локаль­ного дійства на глобальне. Так, мас-медіа, приділя­ючи пильну увагу й даючи широкий розголос теро­ристичному дійству, коли упродовж тривалого ча­су в різних електронних мас-медіа й зі сторінок друкованих видань не сходить тема тероризму, сприяють тому, що аффективно-значима інфор­мація робить людей мимовільними співучасника­ми події, й інформаційний простір ЗМІ допов­нюється простором неформальної комунікації. Загроза насильства або факт самого насильства внаслідок специфіки свого психологічного впливу на природу людини сприяють виникненню в суспільній свідомості певної домінанти. Через екстремальність події величезна кількість афек­тивних слідів (семіотичних кодів доступу до афек­тивно наповненого вогнища) залишається трива­лий час «лежати на поверхні» суспільної свідо­мості, а існуючі соціально-економічні проблеми, релігійні протистояння, національні конфлікти або сепаратистські тенденції, у свою чергу, сприя­ють посиленню такої домінанти. «Звернення» до цієї домінанти навіть через тривалий час може викликати соціальний вибух, що з «темою» теро­ризму жодним чином не буде пов'язаний, за винят­ком хіба що своєї соціально-психологічної основи. На жаль, про це мовчать більшість дослідників те­роризму.

Аналіз матеріалів, які подають мас-медіа про дії терористів, вказує на стійку тенденцію формуван­ня певного образу. Сучасна дискурсивна практика ЗМІ, як зазначалося, формує суспільну думку що­до концепту «тероризм». Дискурс «тероризму» є дискурсом політичної події. Це дає змогу політи­кам аргументувати свої дії і рішення, спираючись саме на цей концепт, експлуатація феномену тероризму стає актуальною дійсністю. Звідси — легіти­мація насильства у відповідь на терористичні акти у вигляді безальтернативності силового вирішення проблеми, превентивні заходи щодо можливих актів, зокрема через ліквідацію (легітимізованого вбивства) політичних лідерів й активістів конф­ронтуючої сторони або легітимація самого насиль­ства — терористичного акту — за допомогою інтерпретації події, скажімо, як боротьби за незалежність. Тоді й пропонується відповідний кате­горіальний апарат, що стає надбанням публічної політики, з простору публічної політики потрап­ляє в побут і набуває форми символу-ідентифікатора, причому символом стає не тільки саме дійство, а й суб'єкт дії. При цьому, з одного боку, ступінь генералізації самого символу, що позначає як легітимізоване, так і нелегітимізоване насиль­ство, власне, сприйняття, неймовірно широка, з іншого — сама символіка насильства досить одноз­начна.

У випадку нелегітимізованого насильства, такі символи-поняття, як «тероризм», «теракт» або «те­рорист», що персоніфікують собою кров, смерть, страх, жах, звертаються прямо до архетипів, відповідальних за безпеку й самозбереження. Політико-психологічна інтенційність терористич­ного акту залишається прихованою від аудиторії і, як правило, у дискурсі, пропонованому ЗМІ, здо­буває політико-кримінальне забарвлення. Водно­час психологічна складова зберігається в латентно­му стані. Когнітивна топографія суспільної свідо­мості, що творить ЗМІ, позбавляє аудиторію мож­ливості інтерпретувати подію поза представленим контекстом, сугестивність поняття «тероризм» стає визначальною. Включаються несвідомі психо­логічні процеси, що діють у надрах індивідуальної і колективної психіки, панування «невдоволення» у суспільній свідомості й тривожні очікування сприяють перетворенню аудиторії на активну масу з потенціалом дії. Символ актуалізує цей по­тенціал, чим сприяє злиттю повсякденного й суспільного рівнів свідомості на індивідуальному рівні й загальній фрустрації на колективному. Ірраціональне мислення стає визначальним тому, що саме символами оперують ЗМІ, які вони ж про­дукують і ретранслюють. Виникає реальна загроза перетворення новин на інформаційний тероризм, якщо дотримуватися сценарію, розробленого мето­дологами терористичного дійства. Виконуючи свою соціальну функцію — інформування, мас-медіа стають задіяними в процес терористичного дійства і є його безпосередніми учасниками. Отут і виникає питання про самообмеження, інше — про компетентність. Часом мас-медіа, граючи за сце­нарієм терористів, виступають у ролі основного фактора десоціалізації й сприяють руйнуванню сформованої ідентичності, йдеться про особисте або групове самовизначення й асоціальне ставлен­ня до державних інститутів влади.

Подібна «протерористична» спрямованість діяльності ЗМІ зумовлена не стільки безвід­повідальністю, як ригідністю розуміння свого місця і ролі в суспільстві. Причин цього безліч, по­чинаючи від ослаблення механізмів соціального контролю, розуміння інституційної ролі ЗМК у суспільстві й закінчуючи професійними навичка­ми журналістів. Необхідно зрозуміти, що свобода слова не звільняє від моральної відповідальності за результати діяльності мас-медіа. Слід також зазна­чити, що часом ЗМІ, висвітлюючи події навколо терористичного акту, й антитерористичних дій спецслужб, у погоні за сенсацією, у спробі зібрати максимум аудиторії, пропонують ледве не інструкції із підготовки й здійснення терористич­них акцій. Найчастіше для залучення аудиторії мас-медіа згущують фарби і додатково нагнітають ситуацію, що максимізує ефект теракту й «грає на руку» терористам. На жаль, існують факти, коли дії журналістів прямо або опосередковано створю­вали додаткові загрози для життя й здоров'я заруч­ників, ускладнювали проведення контртерористичних операцій.

Соціальний інструментарій в управлінні такими ситуаціями повинен бути синтезом засобів інституційного підходу й комплексного аналізу рефлек­сивних процесів, починаючи від суб'єктів терориз­му, їхніх безпосередніх жертв, учасників контрте-рористичної операції (зокрема спецназу), предс­тавників влади й суспільства в цілому, і закінчую­чи мас-медіа як інститутом і їхніми представника­ми: журналістами, телеоператорами, режисерами й режисерами монтажу, — усіма, хто залучений у процес створення інформаційного повідомлення.

У постіндустріальному суспільстві ЗМК є провідним соціальним інститутом, що організує соціальну взаємодію в суспільстві і визначає ос­новні комунікативні процеси, відіграє чільну роль в управлінні суспільством. Інформація стала голов­ним, а не просто одним із ресурсів політики [6, с 26]. Безсумнівно, мас-медіа можуть і повинні протисто­яти тероризму. Сучасні психоінформаційні техно­логії модифікування як індивідуальної, так і масо­вої свідомості уможливлюють це. Інакше можли­востями ЗМК продовжуватимуть користуватися терористи. Ідеться не про запровадження цензури, а це не означає, що необхідно повністю обмежити доступ терористів до ЗМІ, — з ростом тероризму це прямо ніяк не пов'язане. Водночас деякі дослідни­ки тероризму зауважують [2], якщо політична сво­бода неконтрольована, це надає терористам повну свободу дій. Тому першим спонуканням, першою реакцією на теракт владних структур було й буде обмеження цих свобод. Кожна з гілок влади, кожен інститут, які визначають правила функціонування соціальної й політичної систем, намагатимуться об­межити ці свободи, вважаючи, що інші учасники ліберальнішими рішеннями можуть послабити політичну систему відразу зазначаючи, що будь-яке обмеження свобод починає, врешті, стримувати економічний розвиток [2, с 192]. Проте все гучніше звучать твердження, що рішення проблем терориз­му — це й «проблема самообмеження на всіх рівнях. Наприклад, самообмеження діяльності те­левізійних каналів, пов'язане з показом насильства, висвітленням терактів тощо» [2, с 193]. Існують твердження, що «навіть демократична держава не повинна допустити, щоб демократії було занадто багато» [11, с. 212]. Але «жорсткість репресивного контролю в цілому не є виходом зі сформованої си­туації, оскільки тільки підсилює ймовірність миттєвих терористичних відповідей» [6, с. 36]: по-перше, вони розглядатимуться суб'єктами терорис­тичної діяльності як показник ефективності засто­совуваних ними засобів і, відповідно, продукувати­муть терористичну активність; по-друге, ініціюва-тимуть поширення соціальної бази тероризму й збільшення кількості терористичних організацій; по-третє, сприятимуть інтернаціоналізації терориз­му.

Ніхто не заперечує необхідності «вакцинації» суспільної свідомості. Але потрібне врахування всієї складності структури масової свідомості і суспільної думки, соціальної стратифікації, націо­нальних особливостей архетипів, стереотипів і міфологем, ментальності, рівня політичної і за­гальної культури, психічного здоров'я суспільства в цілому. Досвід протистояння нашого найближчо­го сусіда — Росії — у пропагандистській війні про­ти тероризму демонструє неспроможність таких підходів, як декларування політики «мочити у вби­ральні», провокацій типу «він сам не чоловік, гірше від баби», спроби розіграти гендерну карту, приниження вказівками на зомбованість, демон­страції вбитих жінок-шахидок або трупів чеченсь­ких лідерів. Ус е це впливає на соціум і суспільну свідомість, додатково травмуючи його, а не на мішень — терористів, тому що їхня мова — це іно-мова, і вони глухі до відозв владних державних і суспільних структур, у них своя система ціннос­тей, і своя особлива логіка мислення. Крім того, те­рористичне об'єднання через специфіку своєї соціально-психологічної організації на напади відповідає не просто ігноруванням суспільних інститутів, а додатковим посиленням групової згуртованості й внутрішньогрупової конформ-ності. А чим вищий ступінь згуртованості групи, тим більше в неї влади над її членами [10, с. 271], тим сильніша її залежність від «гуру смерті».

Тут дуже важливе виділення психологічного ас­пекту в розумінні феномену тероризму, і не тільки в плані розуміння механізму залучення в терорис­тичну діяльність або специфіки функціонування терористичного співтовариства, а й особливостей психологічного впливу терористичних актів на індивідуальну й масову свідомість.

Обговорюючи міжнародний тероризм, необхідно мати на увазі, що терористичної мережі як такої не існує. Глибокий сумнів викликає також наявність якого-небудь єдиного аналітичного й коорди­наційного центру міжнародного тероризму. Немає визнаних лідерів наднаціонального масштабу. Віртуальний образ Усами бен Ладена як лідера міжнародного тероризму не витримує жодної кри­тики. Дедалі більша демонізація тероризму або ок­ремо взятих представників ЗМІ, політиками, політологами і політтехнологами не сприяють здо­ров'ю суспільної свідомості. Бездумна ретранс­ляція національними мас-медіа повідомлень світо­вих інформаційних агентств, найчастіше не віль­них від тенденційної подачі інформації, що, на наш погляд, не тільки неприйнятна відповідно до про­понованої (читай нав'язуваної) точки зору, але і не сприяє виробленню конструктивної позиції в про­тистоянні міжнародному тероризму. Варто визна­ти, що найчастіше, відтворювані від роботи до ро­боти, від автора до автора сентенції загально­людського характеру не проясняють суті концепту «тероризм». Загальну істерію, що охопила суспільство, свідомо чи мимоволі, але активно підігрівають мас-медіа.

Нині існує схильність перебільшувати міць і роз­галуженість терористичних організацій. Однак жодним чином не можна зменшувати небезпеку тероризму. І саме суспільна думка впливає на політичну еліту своїх держав, активізуючи цим міжнародне співробітництво у сфері безпеки.

Очевидно, що позбавлення від тероризму як форми політичного насильства можливе лише за умови глобальної перемоги над тоталітаризмом й екстремізмом, а також послідовного розвитку інтег­раційних тенденцій у сучасному світі [4, с. 170]. Існуюча пріоритетність силового рішення в про­тистоянні суспільства викликам тероризму, як вчить практика, не приносить бажаних резуль­татів. Необхідно шукати інші рішення, де пріори­тет, за визначенням, повинен належати мас-медіа.

Терористична загроза нині стала одним із визна­чальних факторів внутрішньої політики держав, приводом і способом рішення геополітичних зав­дань у зовнішній політиці основних політичних акторів-структуризаторів світового простору. Аналіз соціально-політичних, політико-правових процесів свідчить, що в Україні присутні основні терогенні фактори, що створюють політичні, економічні, соціальні й етнорелігійні передумови для виникнен­ня й розвитку тероризму. Комулятивний вплив на тероризм може чинити надзвичайний рівень корупції в державі (зміна влади й перехід останніх в опозицію ще більше збільшує ризик. — Авт.), жи­вучість соціально-революційних традицій і посту­латів («мітингова демократія», яка набула нині по­пулярності як основний спосіб вирішення суперечли­вих питань. — Авт.), а також висока концентрація озброєнь і потенційних об'єктів терору [3, с. 8], базу­вання Російського Чорноморського флоту і тліюче вогнище напруженості в Криму, спроби створити «пасіонарний розлам» України на Східну й Західну. Посилення геополітичної напруженості у світі й серединне розташування України в Європі, значимість українських транспортних коридорів для Європи, наявність АЕС, насамперед Чорнобильської (через стан об'єкта укриття, характер забезпечення охоро­ни) також підвищують терогенність. Український дослідник тероризму доктор юридичних наук В. А. Глушков констатує: «В Україні нині така ситу­ація, що за певних умов у найближчому майбутньо­му може вибухнути проведенням низки широкома­сштабних терористичних актів як політичного, так і кримінального забарвлення»[8].