головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 6/2006 
Персонал № 6/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Іноземне рабство замість всеруського єднання

Анатолій ПАНЬКОВ,
професор Одеської національної юридичної академії

У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі…

Т. Шевченко

Чи замислювалися наші європеїзатори над тим, що в Західній Європі часу на сільськогосподарські роботи на два місяці більше, ніж у нас [1]. Що саме це забезпечує європейцям, канадцям і американцям кращі, ніж на теренах колишнього Радянського Союзу, умови для життя [2]. А це означає, що будь-які спроби впроваджувати без жодної адаптації до українських умов європейські чи американські технології є звичайнісінькою провокацією, яка врешті-решт спрямована на руйнацію базису нашого існування.

Свого часу Іван Ільїн сказав про Російську імперію — СРСР: «Клімат знає всі коливання від вічної ночі до південної пустелі. Її природа вимагає від нас органічного і господарського пристосування — і до тундри, і до солончаку, і до тайги, до гір, і до океану. Кров і мова, віра і побут, господарський устрій і культурний рівень — диференційовані в Росії до найвищого ступеня. Державна єдність можлива тут лише за наявності сильної і мудрої влади» [3].

В Україні немає тундри, але є натомість болота й піщані ґрунти Полісся, є субтропіки на півдні Криму. Щодо віри, то є греко-католицизм, православ'я, іслам. У культурній сфері — тяжіння Західної України до Європи, а Східної і Півдня до Росії. А це, в ім'я єдності, вимагає сильної й мудрої влади, якої в Україні за роки Незалежності так і не з'явилось.

Навіть за побіжного знайомства з історією Росії помічаємо, що вона стала імперією після Полтавської битви, яка призвела до поглинення Московським царством України. Це «поглинення» обернулося для Росії, за словами М. Трубецького, повною українізацією, яку ототожнюють з європеїзацією [4]. Українську книжну мову, що сьогодні відома як основа російської культури було пересаджено на російський ґрунт [5]. А це, в свою чергу, призвело до формування, по більш як столітнім проміжку часу, єдиного менталітету від Пруту до Тихого океану. І коли об'єктивно поставитись до українських визвольних змагань, за винятком ОУН–УПА, то побачимо, що вони зводились до мовної проблеми. Проголошення в 1991 році Незалежності не вирішило мовної проблеми: до 1991 року в Україні 50% ЗМІ були україномовними. За роки Незалежності частка україномовних ЗМІ скоротилися до 1%. Це можна пояснити двома факторами — відсутністю саме сильної і мудрої влади та тяжінням до Росії: у складі СРСР Україна була найрозвиненішою й чи не найбагатшою його частиною. Розвал СРСР не був цивілізованим: обірвалися економічні зв'язки, які складалися протягом ХVІІ–ХХ століть. За час перебування України в складі Російської імперії — СРСР російські геополітич-ні вектори «Схід–Захід» стали українськими. Після прийняття християнства лише за розквіту Запорізької Січі Україна використовувала свої геополі-тичні вектори «Північ–Південь», що відомі як «шлях із варяг у греки». Після проголошення Незалежності на політичному олімпі України не з'явилося жодного політичного діяча, який би розумів важливість повернення на «шлях із варяг у греки». Та й не було діяча, який би розумів, що в Україні не створюється, а відроджується держава. І відродження передбачає віднаходження державних традицій. Після 1254 року до 1240-го Україна була королівством Галицька Русь [5]. Із 1648 до 1709 і в 1918 році Україна була гетьманатом, тобто теж монархією. За Центральної Ради й Директорії, коли в Україні насаджувались європейські демократія і соціалізм, Україна лише називалась державою. Це слід сказати про СРСР — Росію до 1939 року [6] і після 1991 до В. Путіна. До певної міри можна проводити паралелі між сьогоднішньою Україною і допутінською Росією. І це пов'язано насамперед із тим, що в який раз Україна «підганяється» під Європу: євроцентризм, за словами С. Кара-Мурзи, — едипів комплекс інтелігенції [7], яка сьогодні є елітою на пострадянському просторі. І елітою космополітичною [8].

У цьому контексті цікавими виявляються два твори одного з лідерів т. зв. опозиції — Юлії Тимошенко «Тези про національну зраду» [9] і «Епоха Кучми закінчилась» [10].

У «Тезах...» Ю. Тимошенко виступає проти ратифікації ВР угоди про створення єдиного економічного простору України з Росією, Білорусією і Казахстаном, що нібито стало «здачею державного суверенітету України». За її словами «президентська більшість... спустила залізну запону перед Україною на шляху інтеграції в цивілізоване суспільство», тобто в ЕС і НАТО.

Але «всі гострі кризи в Росії», а отже і в Україні «за останні двісті років зароджувались і визрівали в тій частині суспільства, яка найбільше наближалася до західних ідей і способів мислення» [11]. Захід через інтелігенцію нав'язує Східній Європі, Азії, Африці, Південній Америці свою цивілізацію. «Якщо слов'яни й монголи, — твердять на Заході, — не знали рабства, а в Китаї не було кріпосного права і державної релігії — отже, до цивілізації їм потрапити не вдалось, сьогодні вони мусять проходити спеціальний курс навчання у Заходу» [12].

27 червня цього року на кордоні Чернігівської, Брянської і Гомельської області, тобто на кордоні Білорусі, Росії і України Міжнародний фестиваль, присвячений Дню молоді, зібрав 30 тисяч українців, росіян, білорусів. Відкриваючи фестиваль В. Путін відзначив: «Молоді люди краще, ніж будь-хто розуміють, які висновки несе в собі економічна інтеграція, розширення наших культурних просторів, освіти, науки.., як можна використати цей величезний потенціал, домагатися виконання найсміливіших особистих планів... І доки таке ставлення до нашої співпраці і нашого зближення збережеться у наших молодих людей, то я абсолютно переконаний, ніяким великодержавним шовіністам, ніяким націоналістам не роз'єднати нас» [13].

У Росії і Казахстані є величезні терени, де компактно мешкають 30 мільйонів українців [14]. До загарбання влади більшовиками вони не змішувались з іншими народами [15]. Федералізація СРСР призвела, за словами І. Ільїна, до змішування народів: «вимирання племен» [16]. Так звана русифікація набула лише мовного характеру, що призвело до перетворення російської мови на жаргон.

До 1917 року «будь-який талант, будь-яка творча людина будь-якої нації, вростаючи в Росію, прокладала собі шлях нагору і знаходила собі державне і всенародне визнання» [15]. «За ці довгі, страшні роки радянська влада робила все аби відучити народ від вільної лояльності, щоб змішати її в душах із плазуванням, із грубими пестощами та доносами» [16]. Лише цим можна пояснити той факт, що за інформацією «опозиціонерів» американці й англійці рахували в Україні «Кольчуги». Наші інтелігенти споконвіку «ідеалізували чуже, не розуміючи його; “мріяли” замість того, щоби вивчати життя й характер свого народу, спостерігати тверезо і триматися за реальне; віддавались політичному і господарському “максималізму”, вимагаючи у всьому негайно найкращого і найбільшого; і всі бажали політично зрівнятися з Європою чи прямо перевершити її...

Вони так і не зрозуміють, що нерозумно ковтати всі ліки, які корисні іншим; що пальми і баобаби не всюди ростуть на волі; що страуси не можуть жити в тундрі; що республіка і федерація вимагають особливої правосвідомості, якої багато народів не мають і якої немає і в Росії (і в Україні...) не зрозуміють, що народи, які століттями проходили через культуру римського права, середньовічного міста, цеху і крізь школу римсько-католицького терору (інквізиція! релігійні війни! хрестові походи проти єретиків! грізна сповідальня!), — нам не указ і не зразок... Адже ми, волею долі, проходили зовсім іншу школу суворого клімату, татарського ярма, вічних оборонних війн і станово-кріпосного устрою. Що “німцю добре” то росіянина може згубити...» [17].

Сьогодні населення України розпорошено по партіях і партійках. А це унеможливлює не лише відродження, а й творення держави. «Партійність (будь-яка партійність!), — писав у кінці сорокових років ХХ ст. державознавець І. Ільїн, — не засвідчує якості людини, а лише підмінює чи приховує її. А якість людини — первинна й найдорогоцінніша.

І тому всілякі вибори мусять мати єдину, головну і необхідну мету: виділення якісно кращих синів народу і доручення їм політичної справи. Нерозумно й сліпо — захоплюватись демагогами, які прикриваючись партійним ярликом, уперто відстоюють інтерес якогось класу, стану, національної меншини, територіального округу чи просто — свій власний» [18].

Ці слова ніби є повторенням того, до чого закликав українців на початку 20-х років ХХ століття В'ячеслав Липинський [19]. Адже ані на класовій, ані на партійній ненависті нам Росію і Україну ні відродити, ні побудувати неможливо [20].

«Найкращі між хліборобами, найкращі між військовими, найкращі між робітниками, найкращі між інтелігентами, найкращі між промисловцями і т. д. — ось нова українська аристократія» [21]. До цього закликає росіян і українців і Ільїн [22].

Саме цих «найкращих» у народі В. Липинський та І. Ільїн спонукають у проводі держави. Щоправда, В. Ли-пинський закликає кращих об'єднуватись навколо традиційного спадкового монарха — гетьмана, який, стаючи понад класами і партіями, буде символом єдності та цілості держави і нації.

Плазування перед Європою і Липинський, і Ільїн розцінюють як рабство, яке можна подолати в руських людях, а ми, руські, повинні слідувати національним традиціям і зберігати економічний, культурний і життєвий простір, не звертаючи увагу на Європу та її вимоги [23].

Література

1. Кара-Мурза С. Евроцентризм — эдипов комплекс интеллигенции. — М.: Алгоритм, 2002. — С. 199.

2. Фроянов И. Погружение в бездну. — М.: Эксмо, 2002. — С. 485.

3. Ильин И. А. Наши задачи. — Волгоград: Комитет по печати, 1998. — С. 75–76.

4. Трубецкой Н. К украинской проблеме // Русский узел евразийства. — М., 1998. — С. 115–137.

5. Там само.

6. Кожинов В. Россия. Век ХХ (1901–1939). История страны от 1901 года до «Загадочного» 1937 года. Опыт беспристрастного исследования. — М.: Эксмо, 2002. — С. 401.

7. Кара-Мурза С. Евроцентризм — эдипов комплекс интеллигенции.

8. Барладяну-Бирладник В. В. Українська інтелігенція —  космополітичний витвір і анахронізм // Актуальні проблеми політики: Зб. наукових праць. Вип. 6–7. — Одеса: Астропринт, 1999. — С. 424–434.

9. Тимошенко Ю. Тези про національну зраду // Вечерние вести. — 2004. — 23–29 квітня.

10. Тимошенко Ю. Епоха Кучми закінчилась // Вечерние вести. — 20.04.2004.

11.  Кара-Мурза С. Евроцентризм — эдипов комплекс интеллигенции. — С. 13.

12. Ильин И. А. Наши задачи. — С. 22.

13. «Русская правда». — 2004. — 16–30 червня.— С. 1.

14. Ильин И. А. — С. 20.

15. Там само.

16. Там само. — С. 41.

17. Там само. — С. 15.

18. Там само. — С. 23.

19. Липинський В. Листи до братів хліборобів. — Н.-Й.: Булава, 1954. — С. 131.

20. Ильин И. А. Наши задачи. — С. 27; Липинський В. Листи... — С. 65–110.

21. Липинський В. Листи... — С. 104.

22. Ильин И. А. Наши задачи. — С. 29.

23. Липинський В. Листи... — С. 362; Ильин И. А. Наши задачи. — С. 31–40.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту