Перспективи підготовки конкурентоспроможних менеджерів у контексті формування загальноєвропейського освітнього простору

Нині українська вища школа активно реформується. Ці зміни особливо значні у системі економічної освіти. Реформи орієнтовані на вимоги Болонського процесу і пов'язані з майбутнім вступом до європейського освітянського простору.

Оскільки економічний потенціал держави та регіону важлива складова у процесах розбудови, — знання стали обов'язковим елементом сучасного розвитку суспільства. Вони, зокрема, дають змогу долати нестачу матеріальних і людських ресурсів, а також отримувати високі прибутки. У цьому зв'язку особливо актуальна проблема підготовки кадрів, які становитимуть опору будь-якої структури в умовах жорсткої конкуренції на ринку [1]. Методи підготовки кадрів повинні відповідати тим вимогам, які ставить середовище перед ними під час вибору місця роботи. Ці методи вимагають розвитку і вдосконалення.

Серед визначальних елементів конкурентоспроможності економіки є якість освітньої системи, яка забезпечує розвиток інтелектуального потенціалу суспільства. Сучасний ринок праці, як внутрішній, так і міжнародний, ставить свої вимоги до рівня підготовки менеджерського персоналу. Розвиток вітчизняної освітньої системи повинен відповідати вимогам Болонського процесу, що забезпечить кореляцію між вимогами ринку праці (попитом) і рівнем знань спеціалістів.

Основні положення модернізації вітчизняної вищої освіти в контексті євроінтеграції України і приєднання до Болонського процесу розглянуто в інформаційних матеріалах Міністерства освіти і науки України [2].

Особливості реалізації принципів Болонської декларації для підготовки фахівців економічного профілю аналізує проректор КНЕУ А. Колот [3]. Автор розглянув основні положення цієї декларації, зокрема, введення двох циклів навчання (бакалавр, магістр), кредитно-модульної системи організації навчального процесу, контролю за якістю освіти, розширення мобільності студентів і викладачів, забезпечення працевлаштування випускників, обґрунтування доцільності європейської системи освіти.

Різні аспекти проблеми вдосконалення вищої освіти в Україні розглянуто також у наукових працях Т. Фінікова [4], О. Романовського і Ю. Романовської [5], А. Амбросова і О. Сердюка [6] та інших.

Найчастіше відбір кадрів на певну посаду здійснює керівник або спеціаліст відділу кадрів. Такий відбір відбувається, здебільшого, за відсутності повної інформації про ділові якості та професіоналізм кандидата [1].

На наш погляд, орієнтиром для оптимальної підготовки кадрів повинні бути обґрунтовані, послідовні вимоги до посади, виражені бальною оцінкою.

Потяг українців до знань (і дипломів) добре відомий. Більшість наших земляків прагне здобути вищу освіту. Тому необхідно здійснювати управління цим процесом і «прив'язувати» підготовку спеціалістів до реалій ринку праці, аби уникнути безробіття дипломованих фахівців.

Нині актуальні проблеми якості знань та «перевиробництва» спеціалістів, а звідси — значні труднощі у працевлаштуванні. Неадекватне реагування системи вищої і професійної освіти на реальні процеси в економіці, посилює диспропорції між попитом і пропозицією на ринку праці. Так, за 2004 р. навчальні заклади Тернопільщини І–IV рівнів акредитації підготували майже 21 тис. випускників. У вузах ІІІ–IV рівнів акредитації наймасовішими були випуски за спеціальностями: «облік і аудит» (1933 особи), «учитель» (1622), «фінанси» (1316), «економіка підприємництва» (988), «банківська справа» (698 осіб) [16].

Соціологічні опитування випускників вищих навчальних закладів щодо самооцінки рівня їх конкурентоспроможності свідчать, що основною перешкодою у працевлаштувані після отримання диплому про вищу освіту за тією чи іншою спеціальністю є відсутність практичного досвіду роботи. Забезпечити відповідну якість професійно-практичної підготовки надзвичайно важко, адже студента потрібно навчати не лише в аудиторії, а й на майбутньому робочому місці. Проте роботодавці нині не дбають про підготовку фахівця, оскільки отримують його безоплатно. Все ж деякі підприємства виявляють таку зацікавленість. Їхні представники приходять у вищий навчальний заклад для того, щоб вибрати серед студентів потенційних працівників потрібної кваліфікації, організовують у себе практику, впливають на навчальний процес [7].

В Україні вища освіта визнана однією з провідних галузей розвитку суспільства. Тож актуальність проблеми її реорганізації поза сумнівом. Україна здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті вимог Болонського процесу.

Особливе значення приділяється розвитку ефективних систем забезпечення якості освіти. Освітня діяльність, відповідно до умов Болонської декларації, — це не тільки рівні, модулі, експерименти, кредити, рейтинги, а й відтворення в людині потреби та можливості вийти за межі того, що вивчається, розвиток у студента здібностей до саморозвитку, самовдосконалення, неперервної самоосвіти впродовж усього життя. Важливо розвивати творчий потенціал студентів, вчити критично мислити, швидко орієнтуватися у складних ситуаціях і приймати правильні рішення. Необхідно домогтися не тільки теоретичного осмислення складності завдань, що постають перед студентом як фахівцем, а й спонукати його працювати енергійно, ініціативно, зі знанням справи та максимальною віддачею, дати добру практичну підготовку, озброїти ефективними методами колективної та індивідуальної роботи [8].

Розвиток ринкових відносин істотно вплинув на зміни в системі вищих навчальних закладів. З'являлися недержавні вищі навчальні заклади (ВНЗ), відродилися ВНЗ, що успішно працювали в минулому, а державні ВНЗ отримали більшу самостійність у вирішенні питань своєї діяльності. Реформується економіка, змінюється форма власності, на ринок виходять західні компанії, з'явилися елементи конкуренції — обов'язковий атрибут ринкової економіки. Вищі навчальні заклади, незалежно від форми власності, також почали конкурувати між собою, гнучко реагувати на потреби ринку в спеціалістах. Акценти підготовки спеціалістів, а особливо спеціалістів з менеджменту, змістилися в сторону практичних навичок, максимальної адаптації вмінь та навичок студента, до існуючих умов майбутньої професійної діяльності в організації. Засадою таких підходів є моделювання, імітація майбутньої професійної реальності, імітація цієї реальності, спроба оволодіти не лише відтворенням знань (що характерно для традиційних інформаційно-когнітивних підходів у навчанні), а на основі реальної, нехай ігрової, експериментальної дії.

Значення таких методів у підготовці зростатиме. Але суть проблеми не полягає тільки в оптимізації процесів підготовки управлінців у ВНЗ, на основі вмотивованого та справедливого перерозподілу існуючих методів у викладацькій діяльності, а в переусвідомленні самого об'єкта зусиль викладацького корпусу. Раніше наша система вищих навчальних закладів готувала, так би мовити, ерудитів у своїй галузі, а нині стратегічним напрямком навчання менеджерів у ВНЗ повинна бути підготовка менеджерів із творчими здібностями, які максимально глибоко розуміють зміст вивчених предметів, які можуть усвідомлювати та переусвідомлювати здобуті в процесі навчання навики. Також випускник ВНЗ повинен реально оволодіти соціалізованими уміннями та навичками. Для вирішення цього стратегічного завдання вищі навчальні заклади, їх викладацький персонал, як стверджує Ігор Васюков у статті «К ресурсам  1» http://www.proza.mu/texts/2003/05/02-71 [17], повинні сконцентрувати свою увагу на такому найважливішому компоненті навчальної діяльності та підготовки менеджерів, який низка російських авторів (Ю. Д. Красовський, А. Я. Кібанов, Д. А. Ашіров) називає мотиваційними ансамблями. У нашому випадку — мотиваційними ансамблями і студентів, і їх викладачів та вихователів.

Феномен мотивації, як стверджують теоретики, — це складний ансамбль, який можна вивчати і коригувати тільки у роботі з людьми, у реальних обставинах.

Якщо застосувати цю модель до ВНЗ, то виявиться, що різні стимули, які тут існують, є зовнішніми причинами вчинків студентів, а мотиви — внутрішніми причинами. Збіг тих та інших i створює актуальну зону мотивації. Така ситуація можлива тільки в тому випадку, коли зовнішні стимули мають мотиваційний «відгук» у внутрішній сфері особистості. Студент ставить перед собою запитання, і у відповідях на ці запитання виникають ансамблеві комплекси мотивів, які спонукають студента діяти так чи інакше в певних ситуаціях під час навчання.

Використовуючи численні прояви мотиваційних ансамблів у поведінці студентів та викладачів, можна сподіватися на позитивний результат діяльності, який відповідає сучасним вимогам. Це стосується, зокрема, і підготовки менеджерів.

Як стверджує І. Васюков, нині можна вести мову про початок розробки організаційно-ресурсного підходу у підготовці менеджерів у ВНЗ. «Ресурси» — це сукупність мотиваційних ансамблів студентів та викладачів.

У 90-х роках ХХ століття, після здобуття Україною незалежності і початку розвитку підприємств недержавної форми власності, з'явилася потреба у фахівцях нових спеціальностей, підготовку яких вищі навчальні заклади не здійснювали або здійснювали в недостатній кількості.

У той час диплом про вищу освіту, знання іноземної мови та володіння навиками роботи на комп'ютері давало змогу спеціалістам, за наявності наполегливості, цілеспрямування, досягати успіхів у сферах, відмінних від їх базової освіти. Тепер же роботодавці вимагають, крім практичного досвіду роботи і відповідної освіти, ще й теоретичної підготовки. Як наслідок, на ринку освітніх послуг почав активно розвиватись напрям підготовки менеджерів, які вже мають вищу освіту. Практика переконує, що здобути другу вищу освіту прагнули і прагнуть спеціалісти, які вже посідають певні посади та мають практичний досвід роботи. Вибір ВНЗ та спеціальності для другої вищої освіти залежить від багатьох факторів. Найчастіше таких студентів до навчання спонукає потреба посилити свої позиції як фахівця з одного боку, а з іншого — знайти відповіді на питання, які перед ним ставить робота на підприємстві. Як правило, це заочна або дистанційна форма навчання. У підготовці кваліфікованих кадрів із менеджменту основне місце, безперечно посідає вища академічна освіта, але також існують інші додаткові форми навчання: бізнес-освіта, тренінги та семінари.

Глобальні трансформації, які відбулися в економіці на рубежі XX–XXI століть, значною мірою пов'язані зі становленням «нової» економіки («інформаційної», або «економіки знань»), її суть полягає в інформатизації, структурних змінах, зростанні інноваційної активності і творчої ролі людського капіталу. Від результативності нових галузей економіки, до яких належать виробництво інновацій, надання інформаційно-комунікаційних та інтелектуальних послуг, щоразу більше залежать параметри і якість економічного розвитку загалом. На чільне місце виходять фактори, що забезпечують інноваційний розвиток країни. Їх частка збільшилась від 20% у 60-х роках до 40%. Серед основних чинників інноваційного розвитку є відповідність якості робочої сили до потреб підприємств. На сучасному етапі дуже важливий ринок праці, який забезпечує економіку необхідною робочою силою, опосередковує процес працевлаштування населення, узгоджує попит та пропозицію робочої сили [19].

Як свідчить світовий досвід, ті країни, де частка цих галузей вища, демонструють кращі соціально-економічні результати, їх розвитку властивий вищий ступінь якості освіти. За даними експертів, у розвинених країнах 85–90% приросту ВВП забезпечують галузі нової економіки, в Україні цей показник сягає 8–9%, причому ВВП України становить 19% від ВВП країн ЄС [20].

Еволюція нової економіки призводить до змін у системі взаємодії «держава-бізнес-суспільство» в ціннісних установках і потребах. Особливий інтерес викликають трансформаційні процеси в освіті, оскільки це той сектор нової економіки, де формується носій знань — кваліфікований працівник. Нова економіка ставить до існуючої системи освіти свої вимоги.

Для освіти нині характерне збільшення обсягу знань і швидкості їх оновлення, поява нових умінь і навиків, що визначають успішність людини в суспільстві. Постійне вдосконалення у відповідь на виклики часу стає умовою життєздатності системи освіти. Особливо актуальна здатність трансформуватися відповідно до змінних вимог оточення у менеджмент-освіті.

Які ж чинники визначають необхідність модернізації сучасної української менеджмент-освіти? Передусім, це обставини, пов'язані з еволюцією нової економіки: поступовою зміною структури вітчизняного виробництва, формуванням інформаційно-комунікаційних ринків; розширенням сектора аналітичних, консультаційних і маркетингових послуг; посиленням мотивації працівників до здобуття й оновлення знань, навиків, умінь [25].

Крім того, глобалізація економіки України, її амбіції щодо вступу в майбутньому до ЄС ставлять додаткові вимоги до модернізації національної менеджмент-освіти. До цієї групи факторів належать зростання потреби у творчих висококваліфікованих менеджерах, аналітиках, маркетологах; збільшення мобільності працівників; підвищення вимог до якості освіти; посилення конкуренції на ринку освітніх послуг; розширення можливостей здобуття освіти.

Нині в країні існує необхідність у підвищенні загального професійно-освітнього рівня працюючих, що дасть змогу утворити середовище, яке легко сприйматиме нові ідеї, легко адаптуватиме та створюватиме нові знання. А це, у свою чергу, є основою інноваційного розвитку, умовою сприйняття нововведення [19].

Як зауважив П. Ф. Друкер: «Розвиток бізнесу переконує, що попит на хороших менеджерів зростає швидше, ніж можливості їхньої підготовки» [21]. Це дуже сучасна ситуація, яка свідчить про нездатність учасників ринку менеджмент-освіти — університетів і бізнес-шкіл — забезпечити потребу бізнесу у відповідних фахівцях. Особливо це стосується підготовки фахівців, які повинні вирішувати завдання на стику інформаційних технологій із менеджментом, економікою, фінансами, кадрами, готових до роботи в галузях нової економіки. Серед таких потрібних та водночас недостатньо представлених на ринку праці спеціальностей — біз-нес-аналітика управління інформаційними ресурсами підприємства, організація інформаційних систем тощо.

Дослідження ринку праці підтверджує невідповідність вимог професійно-кваліфікаційної структури до попиту на робочу силу. Загалом ринок праці є надлишковим. За статистичними даними, в 2005 році навантаження незайнятого населення на одну вакансію становило чотири особи. Не менш важливою є якісна невідповідність попиту та пропозиції на ринку праці. За даними соціологічного моніторингу, який щорічно проводить Інститут соціології НАН України, частка респондентів, які зазначили, що характер їх роботи не відповідає їх професійно-освітньому рівню зросли з 30% у 2002 році до 37,8% у 2003 році. Причому тільки 15,3% у 2003 році були згодні з тим, що вони мають можливість реалізувати себе як фахівці [22].

В умовах інноваційної трансформації підприємства особливого значення набуває відповідність виробничого персоналу за чисельністю і кваліфікацією перспективам подальшого розвитку. Забезпечення гнучкості виробництва вимагає формування мобільної робочої сили, здатної швидко адаптуватися до нових умов виробництва, що дає змогу маневрувати розміщенням кадрів на різних ділянках виробництва. Це особливо важливо під час переходу підприємства на випуск нової продукції, що за мінливості сучасного економічного простору відбувається доволі часто. Тому, чим ширша базова професійна підготовка працюючих, тим більше можливостей використовувати їхню працю на підприємстві. Такого ефекту досягають, насамперед, за допомогою підвищення стійкості працівника до мінливих умов праці, що, у свою чергу, прямо пов'язано з рівнем освіти та фундаментальною спеціальною підготовкою. На жаль, якість навчання, пропонована коледжами і ВНЗ не завжди відповідає вимогам підприємства [19].

Недоліки української менеджмент-освіти такі:

•    відсутність довготривалих традицій вивчення менеджменту;

•    невідповідність навчальних програм міжнародним стандартам;

•    нестача і недостатня кваліфікація професорсько-викладацького складу;

•    недостатня кількість затребуваних фахівців;

•    низька середня якість підготовки студентів;

•    невідповідність світовому рівню підготовки фахівців у переважній більшості ВНЗ.

Треба визнати, що недоліки українського ринку освітніх послуг у галузі менеджменту значніші, ніж переваги.

Серед переваг української менеджмент-освіти:

•    фундаментальна базова освіта;

•    мережа спеціалізованих базових шкіл, коледжів у структурі університетів [20].

У результаті змін, що відбуваються на ринку української менеджмент-освіти, змінюється роль держави, яка, будучи гарантом доступності освіти, перестає бути єдиним контролером її якості, розділяє тягар ресурсного забезпечення освіти з приватними структурами.

У «Стратегії економічного та соціального розвитку» України стверджено, що «люди з їхнім інтелектуальним, підприємницьким, виробничим потенціалом є основним стратегічним ресурсом держави, головним фактором економічного зростання.

Наявність ефективної системи підготовки нових працівників, які б відповідали сучасним вимогам до кваліфікованої робочої сили, є обов'язковою умовою економічної стабільності суспільства».

«Проблема фінансування освіти — злободенна для країн, які прагнуть удосконалити наукову і викладацьку діяльність», — зазначено в доповіді, виголошеній нещодавно Єврокомісією.

Звичайно, швидкість і масштаби змін, упровадження інновацій у бізнесі значніші, ніж в освіті. Проте ВНЗ, щоб бути затребуваним на ринку освітніх послуг, не слід нехтувати комерційними мотивами. Потрібна орієнтація на постійне вдосконалення, що передбачає поліпшення якості навчальних матеріалів, навчального процесу, навчального результату. Особливу роль у розширенні ділової активності відіграє університетська наука. Плачевний стан, у якому вона сьогодні перебуває, значною мірою спричинений невмінням налагодити ефективні комунікації з бізнес-середовищем, знайти ефективне практичне застосування для наукових розробок. Недостатнє державне фінансування науки — одна сторона питання (частка витрат на науку в Україні становила 2003 року 0,4% ВВП), нездатність реалізовувати власні бізнес-проекти — внутрішня проблема університетської науки.

Це не означає, що система освіти не розвивається, але, по-перше, набутий досвід у сфері освіти не задовольняє приріст вимог бізнесу до знань випускників навчальних закладів. Рівень знань випускників 2004 року може перевищувати рівень випускника 1995 року, але значно меншою мірою відповідає кон'юнктурі ринку праці, адже бізнес розвивався швидше, ніж змінювалися навчальні плани, засвоювалися нові спеціальності, вдосконалювалася матеріально-технічна (особливо комп'ютерна) база навчальних закладів тощо. По-друге, зростання кількості учбових закладів, відсутність системи оцінки якості у сфері освіти, невизначеність єдиних чітких вимог до професійно-освітнього рівня випускників призвели до того, що підприємство, незважаючи на рівень оцінок випускника, самостійно оцінює рівень його підготовки, але найчастіше вже у період праці. Важлива готовність робочої сили пристосовуватись до нових умов виробництва і праці в умовах інноваційної трансформації виробництва. Звідси й особлива увага до креативних здібностей працівника, прагнення до роботи в колективі, бажання навчатись, сприймати все нове [19].

Реформи ВНЗ можна почати зі створення конкурентного середовища. Вдалим прикладом цього є проект, запроваджений у Державному університеті «Вища школа економіки» (ГУ-ВШЕ, м. Москва). Проект передбачає введення комплексного рейтингу для студентів, де кожен предмет має кредитне значення, залежне від складності, важливості, обсягу знань. Рейтинг щосеместру визначають на основі підсумкових оцінок студента з вивчених предметів. Високий рейтинг дає змогу студентам, які навчаються на місцях з оплатою вартості навчання, одержати знижку в оплаті, розмір якої варіюється від 25 до 100%. Рейтингові таблиці наведені в Інтернеті, що дає змогу працедавцям оцінити рівень знань випускників університету.

Реформування університету, модернізація менед-жмент-освіти полягає у формуванні нового освітнього середовища. Його характеристики включають: запровадження в навчальний процес інформаційних, комунікаційних і аудіовізуальних технологій; полегшення доступу студентів і викладачів до структурованих навчально-методичних матеріалів, навчальних мультимедійних комплексів університету; забезпечення можливості зв'язку студента з викладачем, отримання консультації в он-лайновому або оф-лайновому режимах.

В основі змін освітнього середовища — кардинальний перегляд концепції побудови навчальних матеріалів і навчальних процесів. Нова концепція формується з урахуванням принципів функціонування загальноєвропейської системи вищої освіти, визначених у межах Болонського процесу, серед яких — введення двоциклового навчання; кредитної системи; контроль якості освіти.

Відповідно до таких вимог навчальний матеріал ділять на частини — об'єкти; сукупність дрібних об'єктів творить композицію; об'єкти входять у логічно послідовні дії навчального процесу. Об'єктні системи організації знань дають змогу створювати гнучкі, персоніфіковані освітні технології, внаслідок чого кардинально змінюються зміст педагогічної роботи і принципи взаємодії студента і викладача. Об'єктна концепція полегшує утворення систем моніторингу, аналізу результатів та оцінювання якості навчального процесу.

Крім оновлення теоретичної складової менеджмент-освіти, потрібна модернізація практичної підготовки студентів. Тепер менеджерська практика починається від третього курсу і часто має формальний характер.

Не всі ВНЗ вважають практику тренінгом аналітичних та організаторських здібностей студента. Тут доречно навести зауваження лауреата Нобелівської премії в галузі економіки 1991 року Рональда Коуза: «Сучасна економіка є теоретичною системою, яка витає в небі й мало пов'язана з тим, що відбувається в реальному світі». Раннє залучення студента в бізнес як необхідний елемент освіти сучасного менеджера має на меті зменшити розрив між теорією і практикою менеджменту.

Ще одним інструментом наближення освіти до економічної реальності є так званий компетентнісний підхід. Він передбачає виділення «ключових компетенцій» як нового типу освітнього результату, який не «є звичайною комбінацією знань і навиків та орієнтований на вирішення реальних завдань» [23].

У звіті організації «СЕО Рогит» так визначено вимоги до студентів: «Інструменти XXІ сторіччя вирішально важливі для досягнення успіху в інформаційному столітті, що швидко змінюється: уміння використовувати інформаційні технології для систематизації і оцінювання інформації; комп'ютерна грамотність; творче мислення (аргументування, прийняття рішень, розв'язання проблем); уміння налагоджувати ефективну комунікацію; здібності до співпраці і роботи у команді; навики високої продуктивності» [26].

Передумова формування нового освітнього середовища запровадження в освітній процес інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ): інтернет-технологій і останніх досягнень в галузі мультимедіа. Унаслідок цього кардинально змінюються структура й організація освітніх систем. Доступ до навчально-методичних матеріалів і постійний контакт із навчальним центром забезпечують засоби Інтернету, зв'язок між викладачами і студентами триває в інтерактивному режимі.

У розвинутих країнах світу інформатизацію освіти вважають вирішальним напрямом її модернізації. Мета інформатизації полягає в полегшенні доступу до освіти, підвищенні якості освітніх послуг. Це сприяє розвитку дистанційного навчання. Система дистанційного навчання — комплекс програмно-технічних засобів, методик і організаційних прийомів, що дають змогу забезпечити студентів освітньою інформацією за допомогою мережі, де також відбувається перевірка знань, здобутих у межах певного навчального курсу. До переваг системи дистанційного навчання належать: значна економія часу і коштів; надання навчальних послуг більшій кількості студентів; універсальний доступ до навчальної системи через браузер; безперервність навчання; можливість навчання у будь-який час, будь-якому місці; накопичення і збереження статистики навчального процесу; підвищення продуктивності навчання.

Запровадження інформаційних освітніх технологій — складне завдання, що потребує значних ресурсів і співпраці університетів, бізнес-структур і держави. В Україні важливість навчання з використанням ІКТ і розвиток дистанційного навчання розглядають на державному рівні. Проте доводиться констатувати, що рівень інформатизації, зокрема в менеджмент-освіті, низький.

Гальмує інформатизацію освіти і незадовільне надання телекомунікаційних послуг. Про це свідчать такі дані Міжнародного телекомунікаційного союзу: за розвитком телекомунікаційної інфраструктури Україна посідає 67-ме місце серед 80 країн; за доступом населення до телекомунікаційних технологій — 84-те місце серед 178 країн. Незважаючи на те, що за 2002–2003 роки кількість українських користувачів Інтернету збільшилася у шість разів, він охоплює лише близько 7% населення.

Серед проблем упровадження ІКТ в менеджмент-навчання — нестача необхідної нормативної бази; нерозвиненість опорної інфраструктури, що об'єднує університетські мережі в різних регіонах України; недостатня кваліфікація для використання ІКТ великою частиною викладацького складу.