ОСНОВНІ ЗАСАДИ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Ярослав БЕРЕГОВИЙ, головний редактор журналу «Педагогіка толерантності», перший заступник голови Міжнародної Конфедерації творчих об'єднань вчителів

Після розвалу СРСР, соціалістичної системи, отримання незалежності Україна стала на шлях побудови ринкових відносин на розвалинах соціалізму.

А це будівництво, як свідчить весь історичний досвід капіталізму, неминуче розпочинається з первинного накопичення капіталу — найбільш брудного, кривавого етапу, через який пройшли свого часу всі без винятку капіталістичні країни.

Для свого «успішного» здійснення цей етап потребує перш за все тотальної руйнації духовно-моральних основ, засад суспільно-державного життя, коли його охоплюють суцільна підлота, беззаконня, розквіт, панування брехні, зрадництва, безчестя, розпусти, іншої аморальної гидоти, розгул жорстокості, насильства, злочинності тощо. Цей етап розтягнувся, ще не завершився, йому не видно кінця. І саме він зумовив той системний занепад країни, який спостерігаємо, жертвами якого всі ми стали. Якщо в радянські часи за рівнем промислово-аграрного виробництва, економіки, соціальної сфери, освіти, науки, за рівнем виробництва продукції і прибутків на душу населення, тривалості життя тощо Україна входила в десятку найрозвинутіших держав, то за роки незалежності за цими показниками вона опинилась на 120-му місці.

Отже, головними причинами нескінченних криз, економічного, соціального, культурного занепаду, у яких безсило борсається країна останніми роками, є зовсім не політичні, економічні та інші, а причини суто духовно-моральні, етичні.

І очевидно: без подолання глибокої духовно-моральної кризи, що охопила, оповила країну, нічого на краще змінити неможливо і на йоту.

Таке подолання, духовно-моральне відродження стає головним стратегічним завданням подальшого розвитку України.

* * *

Оскільки це завдання в першу чергу системи освіти, то успішно вирішити його можливо лише за пріоритетного розвитку освітньої галузі, надання їй найвищого статусу, авторитету серед всіх без винятку інших галузей державної діяльності. Принципових змін, перебудови потребує і сама освіта. Головним її завданням повинні стати виховання, всебічний фізичний, духовно-моральний, інтелектуальний, творчий розвиток дітей і молоді, ефективна психолого-педагогічна допомога сім'ї, суцільна педагогізація суспільно-державного життя.

Водночас освіту потрібно терміново в найжорсткіший спосіб очистити від корупції, хабарництва, іншого безчестя, від людей, яким, зважаючи на їхні моральні й професійні якості, не місце в цій сфері.

Рішуче підвищивши матеріальний рівень, суспільно-державний авторитет, статус педагога, держава повинна цілеспрямовано зосередити в освіті найкращий, кришталево чистий, професійно досконалий, талановитий творчий людський потенціал, і постійно здійснювати ретельний, жорсткий відбір кадрів для освіти.

Педагог має, нарешті, втілити в собі людський ідеал, стати взірцем, духовним поводирем для мільйонів, для всього народу.

Ситуація, що склалася, вимагає терміново залучити до справи могутній духовно-моральний потенціал релігії, церкви, яка протягом попереднього століття зазнала суцільної руйнації.

Настав час критично поставитись до конституційного відокремлення релігії, Бога від освіти, дітей, молоді, суспільства та скасувати його. 10 Христових заповідей повинні змалечку і все життя супроводжувати кожну людину, стати надбанням її свідомості, душі, керувати її діями та вчинками.

Нарешті, слід оголосити загальнодержавну, всенародну війну всім різновидам криміналітету, злочинності, аморальної гидоти, пияцтву, розпусті, наркоманії, приватним телеканалам, іншим ЗМІ, які впродовж 15 років незалежності здійснюють ефективне, наступальне моральне розтління дітей, молоді, дорослих.

Власники означених телеканалів є по суті своєї діяльності кримінальними злочинцями, їхні прізвища всім відомі і вони повинні бути негайно посаджені за ґрати, а ці телеканали націоналізовані.

А до баронів наркобізнесу, проституції, секс-торгівлі жінками і дітьми, на чому вони клепають свої злочинні мільярди, як виняток потрібно застосувати смертну кару, бо їм місце на шибениці.

Результатом цих заходів повинно стати панування в суспільстві правди, совісті, честі, справедливості, коли не лише пересічному громадянину, а й бізнесмену, нардепу, політику, міністру до керівників держави включно стане соромно брехати, скоювати нечесні вчинки, безвідповідально поводитись тощо.

Поки все це не стане реальною щоденною практикою суспільно-державного, народного життя, будь-які розмови про стратегію розвитку України не мають сенсу, стають пустопорожніми балачками.

Духовно-моральне відродження, розвиток виховання дітей і молоді, панування в суспільстві духовності, моралі, релігії, педагогіки потрібні не лише Україні, а й кожній без винятку державі, кожному народу — усьому людству, бо інакше воно захлинеться в аморальній гидоті, злобі, ненависті і неминуче знищить само себе.

У тій вкрай загрозливій ситуації, що склалась у сучасному світі і загрожує його подальшому існуванню, надзвичайно важливим був би приклад хоча б однієї країни, де б відбулась духовно-моральна революція, запанували загальносуспільна мораль, честь, совість, правда, справедливість, забезпечивши справжній розквіт цієї країни, добробут, щасливе життя її народу.

І саме Україна має всі можливості стати таким прикладом, бо в неї є багатовіковий досвід народного життя високого духовно-морального рівня та ще й здійснила наприкінці 2004 року духовно-моральну помаранчеву революцію, яка вразила весь світ.

* * *

Наступною принциповою стратегічною проблемою подальшого розвитку країни є проблема вибору економічно-соціального і політичного устрою.

За незалежності Україна остаточно обрала ринковий, капіталістичний шлях розвитку. Дороги назад уже немає. Але при цьому наші доморощені будівники капіталізму не розібрались у самій його природі, їм засліпив очі, затуманив розум квітастий фасад розвинутих, заможних капіталістичних країн, за яким ховаються невидимі фундаментальні засади, суть їхнього економічного ладу. Цієї суті, цих засад не розгледіли не лише вони, а й фундатори, класики марксизму-ленінізму, полчища дослідників капіталізму, які написали про нього ешелони, гори книг, всі ці численні інститути марксизму-ленінізму, політекономісти, політологи тощо.

У той же час добре відомо, що капіталізм прийшов на зміну феодалізму, існує вже кілька століть і охоплює переважну більшість країн світу.

Власне, після розвалу СРСР і соціалістичного табору в світі залишилось лише кілька некапіталістичних країн — Куба, Китай, Північна Корея, Білорусь…

Серед сотень капіталістичних країн упродовж кількох століть спочатку буквально декілька, а згодом десяток-другий стали дійсно розвинутими й заможними. А решта — ні. Чому? Як і будь-яке історичне явище, це теж не було випадковим. І лише з'ясувавши причини згаданого, можна знайти відповідь і будувати дійсно успішний капіталізм.

Візьмемо як приклад дві розвинені, заможні, класичні капіталістичні країни — США і Велику Британію.

Наші доморощені демократи виставляють їх взірцем, ідеалом демократії, яка, мовляв, і забезпечила найвищий серед усіх країн світу рівень розвитку і добробуту.

На перший погляд це дійсно так і виглядає: владу розподілено між президентом (прем'єром), парламентом і судом, наявні багатопартійна система, свобода слова, ЗМІ, демократичні вибори тощо. Це забезпечує вільний, успішний розвиток бізнесу, підприємництва, можливості приватної ініціативи тощо.

Так то воно так. Але...

Така модель демократії, державного управління давно існує у переважній більшості капіталістичних країн, навіть у тепер уже капіталістичній Україні. Але ніякого справжнього розвитку, розквіту, добробуту в них як ніколи не було, так і немає.

То в чому ж справа?

А справа в тому, що насправді і в США, і в Великобританії неофіційно правлять два могутніх клани капіталу, яким належить абсолютна влада і які керують усіма трьома гілками офіційної влади.

Ці два клани рівні за силами і тому не воюють одним із одним, а мирно, врівноважено будують свої взаємини та уважно стежать один за одним, не дозволяючи одному перевершити іншого, хватити лишку. Саме ці два рівні, консолідовані, повновладні клани і є тим надійним фундаментом, на якому покоїться офіційна демократія, стабільність у цих країнах.

Згадані клани «не висовуються», відкрито не демонструють своє існування, закулісно правлячи своїми країнами. Наявність їх відкрито проявляється лише існуванням двох найпотужніших політичних партій, які обслуговують їх інтереси. У США це партії демократів і республіканців, у Великобританії — лейбористів і консерваторів.

За наявності в обох країнах інших політпартій, демократичності виборів, свободи ЗМІ тощо, ще не було жодного випадку, щоб на всіх попередніх виборах президента і прем'єра не переміг кандидат саме однієї з цих партій.

Тобто насправді ніякої особливої демократії в цих країнах немає, є лише абсолютна диктатура двох капіталістичних кланів. Усі ці партії (крім двох названих) ніякої особливої ролі не відіграють, так само як і всі разом узяті вільні ЗМІ: все робиться так, як того бажають два капклани. Водночас вони ретельно контролюють офіційну владу, не дозволяючи виходити за межі її повноважень. У цьому контексті показовими є такі приклади: 1. Уінстон Черчілль упродовж кількох десятиріч був авторитетним англійським політиком, займав важливі посади в різних урядах.

Однак, ураховуючи його міцну хватку, диктаторські замашки, на посаду прем'єра капклани його не допускали.

Але коли розпочалась війна і знадобився лідер саме такого типу, його негайно «роблять» прем'єром, він чудово виконує свою роль, стає національним     героєм Британії, почесним громадянином США, високошановним у світі політиком. Однак, тільки-но війна закінчилась, він негайно втрачає посаду прем'єра, бо лідер диктаторського типу більше капіталові не потрібен. 2. Варто було тільки наймолодшому й найпопулярнішому в історії США президентові Джону Кеннеді зачепити кровні інтереси капіталу, як його було негайно по-звірячому вбито на очах усієї Америки, всього світу — вбитий   напоказ, щоб іншим не унадно було.   У   змові брав участь, а потім   покривав замовників і     справжніх убивць, віце-президент, а після вбивства — президент Ліндон Джонсон. Розслідування вбивства і висновки було сфальсифіковано й освячено Верховним судом і Конгресом. У цьому випадку всі три гілки офіційної влади поводились як жалюгідні маріонетки, холуї злочинного капіталу.

Потім убили Роберта Кеннеді — і теж напоказ, на очах Америки й світу, бо він вів успішну виборчу кампанію і реально міг стати президентом.

Молодшого брата, сенатора Едварда Кеннеді, який, як і Роберт, вів власне розслідування вбивства Джона, заманили вночі в безлюдне місце, побили мало не до смерті і непритомного вкинули в річку. Та він якимсь дивом залишився живий.

Знищили доказову базу, «прибравши» сотню учасників і свідків трьох убивств. Все це тривало майже 40 років. Тож коли наші доморощені демократизатори у захваті співають хвалу американській демократії, то слід було б показувати їх психіатру: чи все у них в порядку з головою?!

Процес структуризації капіталу, його консолідованого розподілу на два рівновеликі і рівносильні клани, що кладе край нескінченним війнам між різношерстими капугрупованнями і зумовленому ними хаосу в політичному і соціально-економічному житті більшості капіталістичних країн, це процес спонтанний, стихійний, некерований, він розтягується на багато десятиріч, а в деяких країнах і на століття і ніяк не може завершитись. А в таких капіталістичних країнах, як Росія, Італія, Німеччина цей процес на початку XX століття призвів до народження більшовизму, гітлерівського фашизму та фашизму Муссоліні.

Переможний хаотичний процес війни між окремими капугрупованнями відбувається і в неокапіталістичній Україні впродовж усіх років незалежності. Поки що йому не видно ні кінця, ні краю і саме він зумовлює всі ті кризи, які лихоманять державу, суспільство.

Що ж ми маємо в підсумку, яку модель демократії, державного устрою, управління?

Найбільшого становлення, розквіту ця наша модель набула за десятиріччя правління попереднього президента.

Зовні вона немов дві краплі води схожа на американську: ті ж три гілки влади — президент, парламент, суд, та ж багатопартійна система, розмаїття вільних ЗМІ, приватні газети, журнали, телеканали, «вільні, демократичні» вибори — обирай, кого хочеш, кого душа бажає, повна «свобода» підприємницької, бізнесової діяльності, приватної ініціативи тощо.

Однак все це, як і в тих же США, лише зовні, про людське око. А що ж насправді?

Насправді всю реальну владу було зосереджено в руках президента, точніше, в руках того капугруповання, яке тісно його оточило. Ніякої рівної, консолідованої противаги з боку інших золотих мішків це пропрезидентське капугруповання не мало і коїло фактично все, що хотіло. Судова гілка влади виявилась теж цілком залежною від президента і його оточення. Про уряд немає потреби й говорити, бо всі 15 років його в тому вигляді, який він мав би бути, фактично не було. Уряд був геть безправним, його щорічно, а то й частіше міняли, і всі міністри відчували себе тимчасовими і більше дбали не про державу, а дивились, аби швидше, поки на посту, прихопити собі. На особливу увагу заслуговують парламент, його законотворчість, самі засади його формування і практичної діяльності.

У міру формування його в роки незалежності та зростання кількості неокапіталістів, завзятішого грабування ними країни, накопичення капіталу, послідовно погіршувались моральні якості особового складу нардепів і діяльність самого парламенту.

Напередодні помаранчевої революції, за повідомленнями ЗМІ, серед 450 нардепів було понад 300 мільйонерів і мільярдерів, серед яких найбільше було євреїв, яких налічувалось понад 45% від загальної кількості нардепів. Тоді як серед населення країни їх лише 0,2%. Таким чином, в Україні не було українського парламенту — це був парламент багатих євреїв. Саме багатих, а не бідних євреїв, котрих у пропорційному відношенні не менше, ніж бідних українців, росіян, греків, татар...

Крім того, в Україні немає не лише українського парламенту, а скоро не залишиться й самих українців. Бо той же ворожий антиукраїнський парламент скасував запис про національність у паспортах і свідоцтвах про народження. За місяць до виборів (28.02.2006 р.) чергова спроба парламентської меншості провести у парламенті рішення про відновлення цього запису напоролась на монолітну стіну більшості нардепів (300 голосів), які не побоялись, не посоромились рішуче відмовити меншості навіть напередодні парламентських виборів.

Таким чином, на наших очах відбувається черговий, хоча й не фізичний, зате тотальний геноцид української нації, над якою відверто знущаються, глумляться, паплюжать її гідність, а вона, шокована, розгублена, безпорадно мовчить, сердешна. І не дивно, бо цей незвичний, парадоксальний геноцид здійснюють не зовнішні вороги чи якісь окупанти, а власний парламент, який обрали українці.

Тож таким був соціальний і національний склад парламенту, у якому не було жодного робітника чи селянина, представників переважної злиденної більшості населення, не було переважної більшості українців, які становлять 72,3% населення. Тобто це був явно антинародний, антиукраїнський, антидержавний парламент золотих мішків. У той же час нардепи самі собі встановили нічим не обґрунтовані, шалено високі зарплату і пенсії, різного роду величезні пільги, отримували безкоштовно чудове столичне житло, їздили на державних іномарках і т. п. Тобто жили в десятки разів краще, розкішніше, ніж їхні виборці, яким вони обіцяли, клялись на Конституції вірно служити. Але вони нікому не служили, а лише самим собі. Мова, зрозуміло, не йде про невелику когорту чесних, вірних народу, країні дійсно народних депутатів, які складали в парламенті переважну меншість, що не могла суттєво впливати на все, що в

ньому відбувалось. Позбавлено найменшої можливості впливати на це й десятки мільйонів виборців, які обрали парламент.

Чимало нардепів місяцями, а то й роками взагалі не з'являлись у парламенті, нічого там не робили. Ще більше було таких, хто відверто і за величезну винагороду торгував своїм голосом, мандрував із фракції у фракцію, тобто тих, хто перетворив свою посаду народного обранця в прибутковий кримінальний бізнес.

Однак що б не витворяв нардеп, які б злочини не коїв, він залишався особою недоторканною — і для правосуддя, і для своїх виборців, від яких надійно захищений законом, як і сам парламент. За 15 років не було жодного випадку позбавлення нардепа його статусу, місця в парламенті, бо це неможливо здійснити за будь-яких умов.

Тому важко уявити собі більш вигідну, дорогу, пільгову посаду, ніж посада нардепа, який до того ж ще й буквально ні за що не відповідає. Ні за що не відповідають ані окремі нардепи, ані парламент у цілому. Які б кризи, нещастя не потрясали б країну, парламент завжди осторонь, лише критикує інших, шукає винних, тоді як до нього самого — жодних претензій.

При всьому цьому його ще й перетворили в невпинний конвеєр по виробництву тисяч чи десятків тисяч (хто їх рахував?) все нових і нових законів, більшість яких ніхто не знає і не виконує. Якщо цей конвеєр не зупинити, то недалеко той час, коли загальна кількість законів сягне мільйона. Серед цих законів безліч таких, що слугують інтересам лише олігархічних кланів, тобто відверто антинародних, антидержавних.

Загальна чисельність нардепів — 450 — є нічим не обґрунтованою, вона в три і шість разів більша (пропорційно до чисельності населення), ніж депутатів у парламентах Росії і Китаю відповідно.

Схоже на те, що сучасна Україна має найбільший і найдорожчий у світі парламент, який до того ж явно ворожий власному народові, власній країні, потужно діючи проти їх інтересів.

Хоча наші демократи люто паплюжать все радянське, але радянський парламент мав величезні переваги у порівнянні з нинішнім українським:

•   соціальний і національний його склад формувався строго пропорційно до соціального й національного складу населення;

•   депутати не працювали на постійних засадах, збирались на сесії лише кілька разів на рік, приймали незрівнянно меншу кількість законів і лише з основоположних загальнодержавних проблем;

•   депутати не отримували депутатської зарплати, пенсії чи якихось особливих, надмірних пільг, не переїздили на постійне проживання до столиці, не отримували дармового і дорогого житла, не потребували для свого обслуговування величезних автоколон з іномарками, закритих столичних спецполіклінік і спецлікарень, не були недоторканними, не торгували своїми голосами, які ніхто не купував, і т. д., і т. п. Увесь час свого депутатства вони працювали на звичних своїх посадах, отримували звичну зарплату та вели постійний прийом своїх виборців, вирішували їхні проблеми.

Так, до речі, працює нинішній китайський парламент, що, безумовно, сприяє тим видатним досягненням, якими сучасний Китай дивує світ.

Не витримує жодної критики і сама система виборів нардепів, яка грубо порушує, перекреслює головний, справді демократичний виборчий принцип: виборці повинні обирати до парламенту (і будь-яких інших виборчих органів) лише тих кандидатів, яких вони досконало знають, та мати просту, добре законодавчо виписану можливість відкликати їх у разі невиконання обов'язків, які теж потрібно законодавчо визначити, сформулювати.

Саме така виборча система діє у сучасному Китаї: це багатоступенева система виборщиків, коли спершу кожні 200 виборців визначають одного виборщика, якого вони добре знають і якому безумовно довіряють, а вже самі виборщики на кількох наступних ступенях обирають серед себе депутатів парламенту. Така виборча система незрівнянно ефективніша, об'єктивніша, надійніша і незрівнянно дешевша, ніж наша.

Ступенева система виборщиків добре себе зарекомендувала і давно існує не лише в Китаї. Так, у США президента обирають не на всенародних виборах. Там всенародно обирають лише виборщиків, а вже вони обирають президента.

Депутатів-робітників до російської дореволюційної Думи теж обирали виборщиками, у свою чергу вони були обрані в трудових колективах, де їх добре знали. І це в капіталістичній Росії, тоді як у сучасній капіталістичній Україні двері парламенту для робітників і селян намертво зачинено.

Протягом кількох століть у Козацькій гетьманській воєнній демократичній українській республіці обирали всіх без винятку посадовців — від сотника, полковника, кошового отамана (на Запорізькій Січі) до гетьмана, і кожного з них виборці теж добре знали.

Сучасна ж Україна має, схоже, найдорожчу у світі, громіздку і напрочуд неефективну, необ'єктивну виборчу систему.

На останніх парламентських виборах виборців змусили голосувати за напівтаємні партійні списки, за кандидатів, більшість із яких вони зовсім не знали, ніколи не бачили, тобто — за «котів у мішку». Схоже, що в результаті ми отримали найгірший за всі попередні персональний склад новообраного парламенту.

Із усього вищесказаного напрошується висновок: під час формулювання стратегії подальшого розвитку України необхідно передбачити та здійснити низку рішучих, кардинальних заходів.

1. Потребує термінового елементарного наведення ладу вітчизняний бізнес, ринок, капітал.

Терпіти і далі той хаос, який панує у цій основоположній для держави сфері, — означає терпіти подальший занепад країни, народне зубожіння.

Нам потрібна така влада, яка здатна приборкати розгул нашого кримінально-бандитського капіталу, «золотих мішків», здатна відсторонити їх від влади, яку вони фактично захопили, змусити припинити свої криваві міжусобні війни, нескінченний переділ власності тощо, змусити поважати закон, вести чесний бізнес і вірно служити своєму народу, своїй Вітчизні.

Приклади приборкання капіталу в різних країнах відомі. Якоюсь мірою так було у царській Росії, поки капітал не повалив царат. Власне, саме так сталось у кожній сучасній дійсно розвинутій, заможній країні, де капітал не встиг консолідовано структуризуватись раніше, ніж держава взяла його «за шкірки», відсторонила від влади й змусила чесно працювати на потреби суспільства, країни. Однак і за таких умов капітал має величезний вплив на владу, на все, що в цих країнах відбувається.

Тобто в сучасних успішних капіталістичних країнах існує два типи капіталу: один «американського» двокланового з абсолютною владою і другий «європейського», де капклани приборкані, відсторонені від влади, але здійснюють на неї великий вплив.

2. Та система влади, державного устрою, яку має сучасна Україна, не може виконати вкрай складне завдання приборкання капіталу.

Для цього потрібен визнаний загальнодержавний лідер з достатніми повноваженнями і всенародною підтримкою. Потрібен, якщо хочете, «абсолютний диктатор», але не лютого, профашистського типу, а демократичний і добре контрольований, підзвітний.

Це може бути і президент, і прем'єр із новими великими повноваженнями, високого духовно-морального рівня та із залізною волею, який має довіру народу й надійну підтримку реформованого, дійсно народного парламенту, який водночас надійно його контролює.

Одне слово, потрібен новий сучасний гетьман, схожий на Богдана Хмельницького чи Івана Мазепу.

3. Для цього необхідний справжній народний, а не «золотих мішків» парламент, який відповідає за все, що відбувається в країні, і напружено, самовіддано працює на інтереси народу.

Це можливо законодавчо забезпечити лише в один спосіб: кожен новообраний чи призначений орган або посадовець від президента, парламенту, прем'єр-міністра, міністерств, глав адміністрацій, голів рад усіх рівнів до сільради включно, стаючи до виконання обов'язків, отримує перелік основних показників, що склались на цей час у сфері його відповідальності (економічний і соціальний стан, рівень розвитку промисловості, сільського господарства, освіти, науки, техніки, культури, медицини тощо, рівень зростання ВВП, рівень зарплати, пенсій, цін, злочинність, смертність і народжуваність, забезпеченість житлом, рівень урожаїв, стан обробітку землі, щорічна кількість зниклих сіл і т. п.).

Щорічно всі вони повинні звітувати про стан цих показників у результаті їхньої діяльності. І якщо більшість таких показників погіршується, то всі винні посадовці звільняються, а виборчі органи розпускаються і обираються нові.

У першу чергу це стосується парламенту, який теж у цьому випадку розпускають і обирають заново, а його керівники ще й притягаються до відповідальності, ступінь якої слід законодавчо встановити.

Якщо не виконує своїх обов'язків нардеп, то його відкликають, він сплачує зі своєї кишені кошти, витрачені на його обрання, та ще його і притягають до відповідальності, встановленої законом.

Настав час скоротити загальну кількість нардепів до 150, припинити їх роботу на постійній основі, позбавити безсоромно високої зарплати, пенсії, незаконних пільг, недоторканності. Певно, в країні знайдеться 150 чесних, самовідданих фахівців, які погодяться працювати у парламенті не заради грошей, наживи, а заради служіння своїм виборцям, своєму народу, Батьківщині.

Без цього неможливо зробити парламент високоморальним, чесним, совісним, сором'язливим, самовідданим і відповідальним. А при підлому парламенті, як тепер, не може бути й мови про духовно-моральне відродження суспільства, держави, нації та успішний розвиток країни.

* * *

Певно, що стратегія розвитку України має передбачити і інші кардинальні заходи. Але на перших порах досить було б і названих вище, щоб докорінно змінити ситуацію в державі на краще і дійсно поставити її на шлях успішного розвитку.