головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 6/2005 
Персонал № 6/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Акционерное общество строительная компания.
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Євреї: комуністи і сіоністи

Юрій МУХІН

Про те, що Сталіна убили, не надавши допомоги, а Берія заманили в засаду й убили без усякого суду, відомо давно. Хрущов, по суті, від Заходу цього ніко­ли і не приховував. «За дурнів трима­ли» і «тримають» тільки радянський народ. Але в цій справі й історикам Заходу був незрозумілий мотив убивств. Стандарт­не пояснення — «вони боролися за вла­ду» — висвітлює все і нічого. У безпосе­редніх убивць Сталіна і Берії влади бу­ло достатньо, зокрема, напередодні убивства вони були ще більш піднесеними в очах країни й усього світу: Малєнков, а не Сталін, читав звітну до­повідь на XIX з'їзді КПРС, а Хрущов чи­тав головну доповідь з'їзду — доповідь про зміну Статуту КПРС. Але чому вони пішли на убивство? Чому вся партійна і державна номенклатури СРСР ці убив­ства покрила? У чому був її колектив­ний інтерес у цих убивствах? Автор у своїй книжці* робить спробу розкрити не тільки мотиви убивств і конкретних убивць, а й показати всі етапи змови номенклатури у боротьбі за владу.


Спеціально про євреїв, як і ні про яку іншу національність, писати не хотілося б, але прийдеться, тому що наше розслідування мотивів убивства Сталіна і Берії зрештою упреться саме в євреїв.

У цей час відбувся їхній різкий розкол на частини: на євреїв комуністичних переконань і на сіоністів. Євреїкомуністи розгромили своїх конкурентів-сіоністів. До початку 30-х років ОДНУ (Об'єднане державне політичне управління) в основному силами своїх єврейських співробітників розгромило всі сіоністські організації на території СРСР, пересадивши або вигнавши з країни їхніх активістів. Треба сказати, що це була лише реакція більшовиків на дії сіоністів. Уже через день після захоплення більшовиками влади в Росії Сіоністська організація Росії покликала своїх прихильників боротися з «узурпаторами». У цей час один із лідерів сіоністів украй фашистської користі В. Жаботинський формував в Англії перше єврейське військове з'єднання — Єврейський легіон. Тому не дивно, що вже навесні 1918 р. підрозділи цього легіону висадилися разом з англійцями в Архангельську для боротьби з більшовиками. Але ідейно перебороти комуністів сіоністи не могли. У 1930 р. лідери партії «Поалей Цион» у Россі колективно запросилися прийняти їх у ВКГІ(б), а це була найстарша сіоністська партія, що об'єднувала євреїв Польщі, Австрії, США й інших країн.

Такий стан в єврейському середовищі СРСР викликав ненависть до неї в сіоністів. Тим більше, що «єврейська колонізація Палестини внаслідок загострення економічних національних проблем у цьому регіоні помітно пробуксовувала. По темпах вона в чотири рази відставала від єврейського землевпорядження в Росії. Дійшло до того, що в 1927 р. рееміграція з Палестини перевищила імміграцію на 87%. 16 травня 1926 р. у Яффі колишні російські піддані навіть організували деякий «Союз повернення на батьківщину». І хоча 3 січня 1927 р. комісія Ради Праці й Оборони СРСР прийняла постанову, у якій «сприяння масової еміграції євреїв з Палестини» було визнано недоцільним, проте, наприклад, у наступному році групі в 100 чоловік удалося переселитися звідти в Крим і створити там комуну «Воля нова».

Оскільки ворог мого ворога — мій друг, то природно, що сіоністи кинулися укладати союз з Гітлером. У ті роки поет і помітний сіоніст Бя-лик писав, що «гітлеризм є порятунком, а більшовизм — прокльоном єврейського народу» [1].

Для сіоністів євреї СРСР стали ворогами. А це, насамперед, визначило й особливу жорстокість до радянських євреїв союзника сіоністів — Гітлера. Нині питання про це замовчується, а у всій Європі переслідуються тюремним ув'язненням істориків, які намагаються розібратися в питанні знищення гітлерівцями євреїв, у так званому «голокості». Але і так зрозуміло, що така реальність.

До кінця 30-х років Гітлер домовився із сіоністами про звільнення від англійців Палестини і про організацію в Палестині держави Ізраїль. Він також повинен був переселити євреїв Польщі й інших країн Західної Європи в цю єврейську державу. Саме для цього євреїв Західної Європи спочатку концентрували в гетто, а потім, через нестачу робочих рук, перевели до трудових таборів і змусили працювати (євреї Освенціма, наприклад, робили синтетичний каучук, бензин) у чеканні тієї години, коли Африканський корпус німців під командуванням Роммеля звільнить Палестину від англійців, які перешкоджали утворенню Ізраїлю.

Оскільки цей момент історії найбільш перекручений, то його доведеться розглянути докладніше. Адже нині непідготовлений читач, якщо щось і чув про взаємини Гітлера і євреїв, так це тільки те, що гітлерівці, нібито, отруїли газом і спалили в печах 6 млн євреїв. Правда, уже після такої інформації читач може запитати: «А чому тоді євреї не пручалися, не воювали з Гітлером?» Адже за усю війну ні в Європі, ні у світі не було жодного єврейського партизанського антинімецького загону, жодної акції опору нібито знищуваних євреїв. Повстання у Варшавському гетто навесні 1943 р. організували комуністи в плані їхньої боротьби з нацистами, і тільки після війни сіоністи і єврейські жиди повернули справу так, що начебто це повстання було чисто єврейським, національним. Дійшло до того, що під час святкування 50-ї річниці цього повстання в Польщі Ізраїль зажадав від Леха Валенси не давати слова єдиному з уцілілих керівників цього повстання Мареку Здельману, щоб той не розповів, ким були повсталі [3].

Ну що ж, скажете ви, просто євреї такі мирні люди, у них не було ніяких організацій, що могли б згуртувати євреїв Європи на боротьбу з нацизмом. А от саме це — не так. У той час у Європі не було нації, що була б настільки пронизана різними воєнізованими організаціями, як євреї.

15 червня 1941 р. Третє Управління НКГБ СРСР*   підготувало   довідку   про   розробку єврейського націоналістичного підпілля, що дісталося СРСР разом із приєднаними від Польщі областями, з Бессарабією і Прибалтикою [4]. На той момент НКГБ для зручності і точності навіть розділило це підпілля на три частини. Сіоністи «лівого» напрямку мали підпільні організації «Гордонія», «Гашомер Га-цоїр» і «Гехолуз». Загальні сіоністи (огульні) були об'єднані в організації «Аніба» і згадану «Гехолуз». А вкрай по-расистському і по-на-цистському налаштовані євреї були об'єднані в організації, створені вихідцем з Одеси Володимиром Жаботинським — «Бейтар», «Бріт-Аха-яль» і «Га-лія». До речі, бойовики Жаботинсько-го настільки цінували свою єдність з Гітлером, що в Палестині в них навіть форма була, як у гітлерівських штурмових загонів — коричневі сорочки [5].

НКГБ повідомляв, що в міру розгрому цього підпілля йому діставалися підпільні радіостанції, підпільні друкарні, причому високого класу, оскільки у Вільнюсі така друкарня «виготовляла фіктивні документи», а знайшли також «гранати і вибухівку» [9]. І це підпілля за всю війну не зробило ні єдиного пострілу по гітлерівцях, не випустило проти них ні однієї листівки!

Ви можете сказати, що такого не може бути, що Гітлер антисеміт і тому він ну ніяк не міг укласти союз з єврейськими організаціями. Дійсно, і Гітлер расист, і сіоністи расисти. І в одній країні вони технічно не могли ужитися. Але вся суть у тім, що сіоністи і не планували жити разом з німцями, вони хотіли зібрати всіх євреїв у гори Сіон у Палестині й утворити свою власну державу — Ізраїль. Цьому перешкоджали дві обставини: незгода з цим англійців, що керували Палестиною, і небажання єврейських жидів кидати свій ґешефт в інших країнах, і їхати в Палестину для заняття чорною роботою. Таким чином, інтереси Гітле-ра і сіоністів збіглися: він хотів позбутися від євреїв, а сіоністам ці євреї потрібні були в Палестині. І саме для цього, повторюю, а не для знищення, гітлерівці і збирали європейських євреїв у концентраційних таборах: після захоплення німцями Палестини, вони б їх туди перемістили без їхнього бажання і централізували. Це і є «остаточне рішення єврейського питання» — термін, що нині усі видають за нібито план знищення всіх євреїв. А як їх знищиш? Адже вони жили в усім світі — у місцях недоступних Гітлеру!

Про цілі, з якими сіоністи уклали союз з Гітлером, як тільки той прийшов до влади, говорять члени розгромленого Єльциним після 1991 р. Радянського антисіоністського комітету Г. Л. Бондаревський і С. Л. Зівс.

Г. Л. Бондаревський: «Перша мета — це встановлення контролю над євреями Німеччини, чисельність яких досягала 500 тисяч. Справа в тім, що до приходу Гітлера до влади, сіоністів підтримували не більше 3% євреїв. У результаті змови сіоністів і нацистів до середини 30-х років усі несіоністські єврейські організації Німеччини були розгромлені. Залишався лише «Сіоністський союз Німеччини», що був реорганізований у «Імперський союз євреїв Німеччини».

Заборонили всі єврейські газети і журнали, за винятком сіоністської «Юдіше рундишу», тієї самої газети, що назвала день 1 квітня 1933 р., коли криваві погроми прокотилися по всій країні, «удень єврейського пробудження і єврейського ренесансу».

Друга мета — це вивіз капіталів великої єврейської буржуазії Німеччини і їхнє інвестування в сіоністські підприємства Палестини. У червні 1933 р. між: англо-палестинським банком, що фактично належить Єврейському агентству, і нацистським міністерством економіки була укладена секретна угода, зашифроване сіоністами давньоєврейським словом «хаа-вара» (угода).

У нашому розпорядженні є його повний текст. Особи, що виїжджали у Палестину, вносили на спеціальний рахунок гроші у двох німецьких банках. На ці суми в Палестину, а потім і в інші країни Ближнього і Середнього Сходу експортувалися німецькі товари. Частина виручених грошей вручалася іммігрантам, що прибули в Палестину з Німеччини, а близько 50% привласнювали нацисти. За 5 років (1933–1938 р.) сіоністам удалося перекачати в Палестину понад 40 млн дол. (величезна сума на той час), що складало тоді близько 60% всіх інвестицій у Палестину. Так при сприянні нацистської Німеччини (що заробила на цій операції близько 50 млн дол.) закладався економічний фундамент майбутнього Ізраїлю.

Третя мета, яку переслідували сіоністи, йдучи на змову з нацистською Німеччиною, полягала в тому, щоб максимально використовувати расистську політику нацистів для організації широкомасштабної еміграції в Палестину. Для цього було укладено кілька спеціальних секретних угод із відомством Гіммлера. На їхній основі здійснювався відбір емігрантів, проводилася систематична ідеологічна обробка молоді, а також при сприянні гестапо здійснювалася і військово-спортивна підготовка в спеціальних таборах.

Правителі фашистської Німеччини всіляко заохочували колонізаційні плани сіоністів. У 1934 р. керівник єврейського відділу служби безпеки СС барон фон Мільденштайн був гостем сіоністських організацій Палестини. У ве-ресні-жовтні 1934 р. ведучий орган нацистської пропаганди «Дер Ангріфф», яким керував особисто Геббельс, опублікували серію з 12 статей Мільденштайна, що усіляка вихваляла колонізаційне підприємство сіоністів. У пам'ять про перебування керівника єврейського відділу СС у Палестині, Геббельс велів відчеканити медаль, на одній стороні якої було зображення свастики, на іншій — шестикінечної зірки...»

С. Л. Зівс: «Ось документи, що підтверджують пряме співробітництво сіоністських організацій з гестапо. Хочу звернути увагу насамперед на два з них. Перший являє собою звіт про контакти чинів гестапо з відрядженим у Берлін з Палестини уповноваженим диверсійно-розвідницької організації сіоністів «Хагана» Ф. Полкесом.

До речі кажучи, у керівництві цієї організації в той час знаходився Леей Зиїкол (Школьнік-Эш-кол), що до того протягом трьох років працював у «Палестинському офісі» у Берліні, а згодом став прем'єр-міністром Ізраїлю й на цій посаді перебував під час ізраїльської агресії 1967 року.

За оцінкою гестапо, реальність співробітництва із сіоністами забезпечувалася ідеологічною платформою останніх.

У гестапівському звіті особливо виділяються два моменти, що ідейно ріднять сіоністів з нацистами: по-перше, крайній націонал-шовінізм, по-друге, відвертий антикомунізм. Цих двох моментів було досить для укладення брудної і цинічної угоди про співробітництво.

Другий документ — детальний машинописний текст звіту про поїздку А. Эйхмана* і Г. Ха-гена в Палестину для поглиблення зв'язків із представником «Хагани» Полкесом.

Обидва документи є в розпорядженні Антисіоністського комітету.

Звіт про поїздку Эйхмана і Хагена містить багато подробиць, пов'язаних з поглибленням «робочих контактів» із сіоністами під час приїзду А. Эйхмана і його колеги Г. Хагена в жовтні 1937р. під виглядом журналістів у Палестину. 2 жовтня Эйхман і Хаген прибули на борту теплоходу «Романія» у Хайфу. 10 і 11 жовтня Эйхман провів переговори з Ф. Полкесом у Каїрі, місце зустрічі — кафе «Гроппі».

У гестапівському звіті відтворені, зокрема, заяви Полкеса: «Єврейські націоналістичні кола вкрай задоволені радикальною політикою Німеччини».

Варто звернути увагу на одну характерну деталь у гестапівському звіті. Справа в тім, що Эйхман і Хаген у ньому зафіксували, що, відповідно до домовленості, Полкес передав їм обіцяну раніше розвідувальну інформацію.

Представник сіоністської організації, домагаючись підтримки нацистами планів державотворення, серед іншого зобов'язувався також: постачати їх будь-якою інформацією про дії єврейських організацій у різних країнах, спрямованих проти нацистів. Тут проявився ще один аспект перманентного зрадництва сіоністами інтересів єврейських мас...» [6].

Але 3 вересня 1939 р. англійці і французи оголосили війну Німеччині після того, як Німеччина напала на Польщу (держава з 3 млн. євреїв, майбутніх переселенців у Палестину). У 1940 р. Німеччина блискавично розгромлює Францію, але замість висадження на Британські острови, що було б логічно, Гітлер посилає танкову армію генерала Роммеля воювати в Африку. Ціль очевидна — Палестина. Тільки в 1943 р. англійці за допомогою американців зуміли справитися з Роммелем, а до цього моменту захоплення німцями Палестини було реальністю. Так, власне, і не американці в цій перемозі усе визначили, а всі ті ж самі наші батьки і діди. Фельдмаршал Кейтель писав: «Однією з найбільших можливостей, що ми втратили, був Ель-Аламейн. (Вирішальна битва між німцями й англійцями біля селища Ель-Аламейн у Єгипті. — Ю.М.) Було потрібно зовсім небагато, щоб захопити Олександрію і прорватися до Суець-кого каналу й у Палестину. Але саме тоді ми не були досить сильні в цьому напрямку через розташування наших сил і, у першу чергу, через війну з Росією» [7].

І ось тут у спину англійцям з Палестини вдарили єврейські партизанські загони. Причому діяли вони в змові з німцями. Дамо ще раз слово Антисіоністському комітетові СРСР.

Г. Л. Бондаревський: «У роки Другої світової війни на території Палестини діяло кілька сіоністських військових і військово-терористичних організацій. Представники головної з них — «Хагани» — установили контакт із Эйх-маном і іншими членами СС ще в 1937році.

Інша організація — «Іргун цваї леумі» («Національна військова організація»), керівниками якої в роки Другої світової війни були Абрам Штерн, Менахем Бегин і Іцхак Ізертинський (відомий нині як Іцхак Шамір), стала виявляти інтерес до військових зв'язків із нацистами в середині 1940 р. Прихильники орієнтації на «фашистську вісь» на чолі зі Штерном — надалі главою горезвісної, що відкололася від «Іргуна» «банди Штерна» — направили восени 1940 р. пропозицію італійським фашистам про співробітництво, рекомендуючи якнайшвидший вступ фашистської армії в Палестину.

Незадоволений повільністю італійців, Штерн зробив спробу укласти довгочасну військово-політична угоду з нацистами, що пізньою осінню 1940 р. створили по лінії абверу великий військово-політичний центр «Військова організація Близький Схід» зі штаб-квартирою в Анкарі і відгалуженнями в Бейруті і Дамаску. У січні 1941 р. у Бейрут з метою вербування агентури для цієї організації прибули з Берліна офіцер абверу Р. Розен і керівник близькосхідного відділу нацистського МЗС Отто фон Гентіг. Це той самий Гентіг, що ще в роки Першої світової війни разом з Нідермаєром очолював велику військово-шпигунську «місію в Кабулі», він був добре відомий своїми зв'язками із сіоністами. Як відзначає у своїх «Військових мемуарах» генерал де Голль, поява Розена й особливо Гентига в Бейруті привернула увагу союзників.

Ось вражаючий документ, озаглавлений «Пропозиція “Іргун цваї леумі” щодо дозволу єврейського питання в Європі і її участі у війні на стороні Німеччини». Копія цього документа була виявлена після війни в архівах німецького посольства в Анкарі — у фондах військово-морського аташе, що очолював створену адміралом Канарисом «Військову організацію Близький Схід».

Оскільки сіоністська пропаганда робила спробу поставити під сумнів його дійсність, хотів би підкреслити, що про нього згадує у своїх мемуарах «Моє життя — службове відрядження» гітлерівський дипломат Отто фон Гентиг.

Звернемося безпосередньо до документа: «Національна військова організація» (НВО) (тобто “Іргун”), якій добре відома добра воля уряду німецького рейха і його влади стосовно сіоністської діяльності усередині Німеччини і сіоністських планів еміграції, вважає, що:

1.   Установлення нового порядку в Європі, відповідно до його німецької концепції, і здійснення справжніх національних сподівань
єврейського народу в тому вигляді, у якому їх утілює собою НВО, можуть відповідати загальним інтересам обох сторін.

2.      Створення єврейської держави нанаціональній і тоталітарній основі, зв'язаної з німецьким рейхом відповідним договором, відповідало би інтересам збереження і зміцнення майбутньої німецької позиції сили на Близькому Сході. Виходячи з цих розумінь... НВО в Палестині виражає готовність взяти активну участь у війні на стороні Німеччини».

...Бегін, що очолив у 1943 р. «Іргун» і Шамір, очолив ЛЕХІ, продовжували здійснювати свою військово-терористичну політику в Палестині, незважаючи на те, що це об'єктивно послабило союзників по антигітлерівській коаліції і, отже, було на руку нацистам. У серпні 1944 р. за наказом Бегіна був підірваний у Єрусалимі готель «Цар Давид». У результаті 91 людину вбито, 45 поранено, у тому числі жінки і діти. У листопаді 1944 р. за наказом Шаміра був убитий у Каїрі лорд Мойн — британський міністр-резидент на Близькому Сході. Цей терористичний акт викликав захват у стані нацистів, про що красномовно свідчить виявлений в архіві гестапо секретний документ, копію якого я тримаю в руках. Це інформаційний циркуляр шефа поліції і СД за номером УП У-2-№29/43§-№32 [6].

Приблизно те ж змушений свідчити й апологет сіонізму В. Лакер, єдино, він додає, що «Іргун» безупинно нападав на британські поліцейські ділянки, намагався убити й англійського верховного комісара в Палестині сера Г. Макмайкла, але лише важко ранив його ад'ютанта [3]. Становище для англійців склалося настільки важким, що коли в квітні 1941 р. в Іраку спалахнуло спровоковане німцями анти-британське повстання, то англійці не зважилися для його придушення узяти війська з Палестини, У. Черчілль пояснював: «їхній відхід небезпечно послабив би Палестину, де вже робилися спроби розпалити заколот» [2].

Звичайно, англійці теж не вчора народилися: вони заарештовували і висилали з Палестини бойовиків «Хагани» і «Іргуна», безупинно вели пошук зброї і боєприпасів. (Охоронець першого прем'єр-міністра Ізраїлю Бен-Гуріона одержав 7 років за два знайдених у нього патрони). Вони блокували Палестину, не даючи поповнити ряди заколотників гітлерівськими єврейськими «переселенцями». Кораблі з ними розвертали на острів Маврикій [5].

І в Європі євреї-пособники Гітлера не сиділи склавши руки, причому їхня запопадливість була такою, що німці їх навіть зупиняли. Ось А. Эйх-ман згадує про свою службову зустріч за наказом шефа гестапо Мюллера із шефом розвідслужби Німеччини (Абверу) адміралом Канарисом. (Эйхман відносить цю зустріч до періоду між 1942—1944 р.).

«Приводом для цієї зустрічі послужило невдоволення канцелярії фюрера, оскільки розвідка збиралася, на думку канцелярії, у занадто великому обсязі вивезти євреїв за кордон — для наступного використання їх у шпигунських цілях.

...Я також висловив Канарису певне здивування з приводу того, що його відомство занадто часто прибігає до послуг євреїв, що знаходяться в Німеччині або на окупованих територіях як таємних агентів. Канарис здивувався з цього приводу і пообіцяв проконтролювати це питання; тік як, зрозуміло, єврей не є надійною людиною в посередництві для одержання націонал-соціалістською Німеччиною важливої інформації, на підставі якої ми приймали би рішення, що мають надалі величезне значення. Після цієї бесіди практично нічого не змінилося, тільки тепер служба абверу повинна була подавати заявки на звільнення євреїв, що готуються для роботи за кордоном, до місцевих поліцейських дільниць» [8].

Мені можуть сказати, що не варто на цьому акцентувати увагу, мов, були й у євреїв відщепенці, а в кого їх немає? Адже і в росіян був свій генерал Власов. Але справа в тім, що генерала Власова, та й інших, після війни повісили, це ж зробили стосовно пособників Гітлера й в інших країнах Європи і світу. І тільки у євреїв пособники Гітлера залишилися шановними людьми і національними героями. Леви Эшкол, Іцхак Шамір, Менахем Бегін стали в Ізраїлі прем'єр-міністрами, арештований англійцями в 1943 р. Моше Даян [5] — головнокомандуючим. Бойовик Штерн не став прем'єр-міністром тільки тому, що його пристрелили англійці в 1942 р. Зате він герой Ізраїлю, і в його честь була випущена поштова марка...

Змова нацистів із сіоністами не захищала радянських євреїв, оскільки вони були ворогами сіонізму. Це і визначило, що на території СРСР євреї дійсно знищувалися. Сіоністи мали подвійну вигоду знищувати політичних супротивників чужими руками і поширювати відомості про масові страти як зразок жорстокості корінних народів до євреїв як таких. Це змушувало частину євреїв примикати до сіоністів, а інших змушувало допомагати сіоністам «про усякий випадок».

Ще раз дамо слово Антисіоністському комітету СРСР.

С. Л. Зівс: «Радянський уряд на початку 1942 р. довів до відома світової громадськості факти про звірства, і, зокрема, про масштаби і характер геноциду щодо єврейського населення.

Вперше в офіційному урядовому документі-ноті НКИД СРСР «Про повсюдні грабежі, розорення населення і страхітливі звірства німецької влади на захоплених ними радянських територіях» від 6 січня 1942 р. повідомлялося про випадки «звірячого насильства і масових убивств». Світ довідався про «страшну різанину і погроми, учинені у Києві німецькими загарбниками». Поряд із деталями про трагедії, що мали місце в Києві, у ноті говориться і про інші кошмарні бузувірства, масові убивства беззбройних і беззахисних євреїв.

Всесвітня сіоністська організація негайно відреагувала на цей документ, оголосивши його... «більшовицькою пропагандою»!

27 квітня 1942 р. НКИД СРСР знову обнародував ноту, у якій наводилися численні факти звірств. Фактичний матеріал дозволив нашому урядові прийти до висновку, що «розправи гітлерівців над мирним радянським населенням затьмарили найкривавіші сторінки історії людства». А сіоністські лідери від імені своїх організацій продовжували робити заяви, що фактично заперечують вірогідність інформації про гітлерівський геноцид. Приховання правди об'єктивно було на руку гітлерівцям.

У заявах так званого «Єврейського агентства» від 7 липня і 28 вересня 1942 р. відомості, що викривають криваві злодіяння, як і раніше називалися «неправдоподібними вимислами».

Згодом знищення німцями по змові із сіоністами (а часто і при їхній безпосередній участі) радянських євреїв було представлено так, що німці нібито знищували усіх євреїв як таких. Тепер кожен єврей, включаючи і гітлерівських пособників, автоматично ставав «антифашистом», а всякий, хто спробував би придушити сіоністів, негайно попадав у клас антисемітів і пособників Гітлера.

* Перед війною НКВС СРСР почав поділятися на власне НКВС, НКГБ та Особливі відділи в РККА.

* В гестапо відповідав за зв'язки з сіоністами і проблеми євреїв. Після війни осів в Аргентині, був звідти виманений єврейською розвідкою в Ізраїль, де його несподівано заарештували, судили таємним судом і в липні 1961 р. вбили.

 

Література

1.  Костырченко Г. В. Тайная политика Сталина. Власть й антисемитизм. — М.: «Международные отношения», 2001.

2. Черчилль У. Вторая мировая война. — Т. 3. — М.: Воениздат, 1991; Известия ЦК КПСС. — 1989.— № 12. — С. 116–120.

3. Кубань. — 1997. — № 1. — С. 87—97.

4. Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Накануне. — Кн. 2. — М.: «Книга й бизнес», 1995.

5. Лакер В. История сионизма. — М.: «Крон-пресс», 2000.

6. Белая книга антисионистского комитета советской общественности. — М.: Юридическая литература, 1985.

7. История Второй мировой войньї 1939–1945. — Т. 5. — М.: Воениздат, 1975. — С. 379–380.

8. Зегер А. Гестапо — Мюллер. — Ростов-на-Дону: «Феникс», 1997.

9. Известия ЦК КПСС. — 1989. — № 12. — С. 116–120.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту