головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 8/2006 
Персонал № 8/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Україно-російські взаємовідносини
за сторінками російськомовної української періодики на рубежі ХІХ — початку ХХ століття

Леонід КОВАЛЕНКО,
аспірант кафедри філософських і соціальних наук
Київського національного торгово-економічного університету

За стовпцями української російськомовної преси «Киевская старина», «Украинский вестник» і «Украинская жизнь» можна охарактеризувати взаємини, які склалися наприкінці XIX — на початку XX ст. між українцями і росіянами. На сторінках тодішньої преси тривав активний діалог двох народів, де українці обґрунтовано і науково відстоювали свої політичні і культурні права, а росіяни доводили, що вони не повинні мати своїх прав, оскільки є представниками російського народу.

Поступове пожвавлення наприкінці XIX — на початку XX ст. національного життя у Східній Україні, зумовлене не тільки внутрішніми факторами розвою української нації, а й досягненнями національно-культурних змагань у Галичині, спричинило роздратування проімперських обрусителів, на службі в яких була слухняна, шовіністично налаштована преса, що розпалювала і пропагувала антиукраїнські настрої та ідеї на всій території Російської держави. Серед таких чорносотенних видань, які систематично поміщали на своїх шпальтах антиукраїнські дописи і статті, були «Киевлянин», «Русская мысль», «Новое время» та ін. Вони різноманітними інсинуаціями і фальсифікаціями, безсоромною брехнею і навіть політичними доносами, виступали проти невід'ємного права українського народу на вільний суспільний розвиток, на власну культуру, науку, мову, літературу. Національне питання українців було тоді найменш популяризоване серед проблем, що цікавили суспільну думку Європи. Навіть у Росії широка публіка не мала правильного і чіткого уявлення про потреби українського народу і його національний рух, який виник задля забезпечення цих потреб. Російська влада, зазначав «Украинский вестник», цілком придушувала всякі прояви національної особливості українського народу, офіційно абсолютно ігноруючи його аж до скасування самого імені народу [1].

Антиукраїнські виступи російської преси, які майже ніколи не припинялися, а часом навіть набували характеру злісного цькування українства, засвідчували не стільки політичні настрої й орієнтацію певних видань і їх авторів, скільки посилення централістично-обрусительських тенденцій тодішнього російського суспільства. Саме тоді широкого розмаху в Російській імперії почав набувати консервативний монархічний рух. Його основною метою було збереження самодержавства і єдиної неподільної царської Росії, боротьба проти революційних настроїв і проти поширення національно-визвольних тенденцій.

Наприкінці 90-х років XIX ст. особливої гостроти здобуло, здавалося б, давно уже вирішене і в теоретичному, і в практичному плані питання про самостійність української мови і літератури і їхнє місце в сім'ї слов'янських мов, безпідставні і безпрецедентні утиски українського слова в Російській імперії. Розпочало полеміку з цього питання в 1897 р. російське шовіністичне видання «Киевлянин». 1898 р. у цю полеміку втрутився запеклий реакціонер у науці, відомий гонитель українського слова, професор Київського університету, славіст Т. Флоринський, який опублікував «Критико-бібліографічний огляд новітніх робіт і видань з слов'янознавства», у якому виступив проти поглядів на українську мову І. Франка. Виходячи зі своєї улюбленої тези, що українська мова — це лише «діалектичне відгалуження» російської, професор милостиво відводив українській літературі роль другорядної, неповноцінної, вважаючи придатною тільки для «безпосередньо поетичної творчості, що випливає з глибин українського духу» і «поширення елементарних даних серед простого селянського люду», а народно-популярні брошури, що містили такі твори, повинні бути лише перехідним ступенем до «загальноросійської» книги. Не маючи підстав замовчувати успіхи української мови в Галичині на всіх ділянках науково-культурного життя, Флоринський зробив висновок: «Прагнення сучасних галицько-руських діячів піднести малоросійський діалект на ступінь мови викладання (у середніх і вищих школах), науково, публіцистично, суспільно не виправдується ні логічними підставами, ні практичними розуміннями. Ці прагнення треба визнати явищем негативним» [2].

Із відповіддю на цей випад Флоринського виступив російськомовний український журнал «Киевская старина», в якому В. Науменко обережно (з огляду на цензурні утиски) доводив права українського народу на власну і повноцінну літературну мову, вказував на те, що задовольнити його духовні потреби в Росії у межах, зазначених Флоринським, надзвичайно важко. Що ж до галицьких умов, то з них випливає повна неможливість використання ніякої іншої, крім українсько-руської мови з практичної причини, тому що — це єдина мова більшості корінного населення Галичини [3].

У відповідь Науменку «Киевлянин» надрукував аж чотири передовиці, основними аргументами яких були вже давно знайомі категоричні заяви про одну «загальноросійську» мову і «Русь — єдину». Погоджуючись із Науменком у тому, що жителям Галичини, де в школах не вивчають російської мови, важко користуватися нею, «Киевлянин» зробив припущення: якби австрійський уряд погодився на викладання російської мови в школах, то вона запанувала б і у Львівському університеті. На противагу «Киевлянина», «Киевская старина» помістила статтю відомого українського вченого-мовознавця К. Михальчука «Что такое малоруський (южноруський) язык?», у якій науково і обґрунтовано спростовано позиції професора Т. Флоринського. Не заглиблюючись у наукову аргументацію автора статті, зазначимо, що він викривав суперечливе трактування Флоринським термінів «мова» і «діалект», виявляв риси спорідненості слов'янських мов різних підгруп, відтворював процес формування східнослов'янських мов — російської, української і білоруської. Михальчук доводив, що українська мова має свої фонетичні, граматичні і лексичні особливості, і для українського народу «є носієм багатовікових надбань його розумової і моральної культури... суспільної і політичної долі і вражень, пережитих багатьма поколіннями цього народу протягом усієї його історії» [4].

У 1905 р. був виданий царський маніфест, який обіцяв усім народам Російської імперії політичні права і свободи, а в 1906 р. було створено Державну думу, яка захищала права народів Росії на свої свободи — прагнення пригноблених старим режимом жити своїм вільним самостійним життям [5]. Але політичні свободи існували в Росії, особливо для українців, недовго, дума проіснувала трохи більше двох місяців і була розпущена. Після розпуску I Думи, як зазначав М. Грушевський в «Украинском вестнике», «подальший рух українства не міг бути іншим, як тільки опозиційним, — хоча б через те, що старий режим не залишав йому ніякого місця для компромісів і опортунізму» [6].

Після поразки революції 1905–1907 рр. у Російській імперії запанувала реакція. Це спричинило наростання хвилі агресивного російського шовінізму. Її основним провідником був міністр внутрішніх справ із 1906 р. Петро Столипін. 1908 р. у Києві було створено «Клуб російських націоналістів». Значна частина його членів була «малорусами». Мета клубу: побороти «польський тиск і українофільство». Насамперед російських націоналістів стривожили результати виборів у I і II Думи, за якими більшістю від України стали українці, а не росіяни. Зі зміною політичного курсу російські монархісти намагалися взяти реванш, оголосивши хрестовий похід проти українського національного руху, представників якого називали «мазепинцями», натякаючи на державну зраду [7]. Від 1912 р. активні політичні тлумачення відносин між росіянами й українцями було втілено на сторінках українського російськомовного журналу «Украинская жизнь». У перших номерах журналу зазначалося, що від 1905 р., коли українство отримало можливість висловитися, воно формулювало свої вимоги, бажання і потреби. На виборах до III Думи українців було позбавлено «практичної можливості постійно зіштовхуватися з російськими суспільними колами на політичному ґрунті». Але внутрішня робота українства тривала, про неї «не знала або знала зі слухів російська публіка» [8]. Українство різко висунулося як фактор громадського життя.

Серед видатних представників російської політичної думки і діячів російської культури найвизначнішою особою в боротьбі з вільним розвитком українського руху і культури був П. Струве. Його виступи були найкращим прикладом словесної еквілібристики і метаморфоз, із якими мали нагоду ознайомитись напередодні Першої світової війни представники російської демократії. П. Струве з теоретика «легального марксизму», загальновизнаного провідника ліберально-конституційного руху, перетворився на відвертого спікера імперіалізму і мілітаризму, завзятого апологета «єдинонеделимої». Ще в 1905–1906 рр. визвольний рух у Росії вступив на відкритий шлях широкого об'єднання суспільства проти самодержавно-бюрократичного порядку, завдяки підготовчій роботі журналу «Освобождение», який видавали за кордоном за редакцією Струве, і сильно сприяв успіху цього руху [9]. А вже на посаді редактора журналу «Русская мысль», Струве опублікував 1912 р. статтю «Общерусская культура и украинский партикуляризм» у відповідь на відкритий лист до нього «Українця», вміщений у тому самому журналі за травень 1911 р. під назвою «К вопросу о самостоятельной культуре». У листі зазначалося, що в ставленні російського суспільства до українства превалює егоїзм. Це твердження спонукало відомого теоретика російської інтелігенції взятися за перо, хоча справжньою причиною його виступу стало помітне зростання українського руху і гамір довкола нього чорносотенної преси. Російська поступова громадянськість не могла надалі обходити мовчанкою це суспільне явище. Отже, стаття П. Струве стала свідченням того, як у цих колах сприймалося і трактувалося українське питання. У цій публікації він однозначно виступив ідейним ворогом українства, хоча і визнавав «у певному розумінні» існування самостійної української культури, і навіть називав себе українофілом. Проте це українофільство не перешкодило йому наприкінці статті звернутися з закликом «енергійно, без усяких двозначностей і потурань, вступити в ідейну боротьбу з “українофільством”, як з тенденцією послабити і певною мірою скасувати велике надбання нашої історії — загаль-норосійську культуру» [10]. Захищаючи єдину для всіх націй імперії «загальноросійську» культуру і мову, він оголошує нещадну боротьбу українській культурі.

Тоді «Українець» надрукував в «Украинской жизни» статтю: «Українська книжкова мова і загальноросійська культура», у якій дав аргументовану відповідь П. Струве на його статтю. Зазначалося, що перед тим як вихваляти «загальноросійську» культуру і нападати на українську, росіянам «необхідно направити життя народу так, щоб бачити, зрештою, у всякій дорослій людині свідомість громадянина — по-перше; треба всіма способами сприяти усуненню загальновідомого факту в російській народності — неграмотності і жалюгідного становища народної освіти в Росії, — по-друге» [11].

На ворожі випади Струве проти українства С. Єфремов викрив імперіалістичні риси політичної особистості Струве. Він радив «пану Струве і тим, хто з ним» залишити кабінетні вигадки про єдину культуру і «загальноросій-ську» мову і спрямувати свої удари не проти «партикуляризмів», а навпаки — проти «мертвої казарменої одноманітності, що зовсім не приводить до єдності». Але якщо вони це не зрозуміють, нехай знайдуть у собі силу цілком відверто «піти в розкриті обійми “Росії” і діяти разом із Шнайдерами і Болотовими, Меншиковими і Савенками» [12].

Проти Струве виступив С. Петлюра, опублікувавши в 1913 р. замітку «Про переоцінку». Аналізуючи ставлення російських кадетів і інших прогресистів до українського руху, він викривав «повне ігнорування нас російськими марксистами». Петлюра вважав, що, проповідуючи боротьбу проти українства, Струве діє насправді не заради російського народу, а в інтересах російського імперіалізму. У своїй статті Петлюра відзначив непослідовність кадетів у ставленні до національного питання. Член цієї партії Струве, теоретично визнаючи її програмну основу відносно «права кожної нації на самовизначення», вважає цілком прийнятним оголосити боротьбу з українством (як явищем небезпечним і шкідливим для «единой и неделимой»). А партія кадетів ніяк не реагує на такі заяви свого провідника, заплющуючи очі на його невідповідні програмі партії гасла і заклики. Так само реагувало і російське товариство «Славянской культуры» на виступи свого члена Кашкарова — «цього паладина слов'янського єднання» — проти українського національного руху, «перекрученого і оббреханого» на сторінках «Утра России». Замість того, щоб відмежуватися від його дешевих випадів, що спричинили одностайний протест української громадськості і преси, товариство начебто і не помітило їх. Із цих та інших фактів С. Петлюра зробив висновок, що «у неясних, заплутаних, а іноді і недоброзичливих ознаках тієї позиції, яку обрало відносно нас російське прогресивне громадянство, гаснуть деякі поодинокі прояви наших порозумінь, визнання наших прав і сприяння в досягненні останніх» [13].

Із цього ж приводу у статті «Перспективи російсько-українських відносин» писали: «З переконливістю можна сказати, що в російському прогресивному суспільстві ідеологія Струве має не так мало послідовників, як це здається... Звичайно, розходження у ставленні до українства різних народних груп і течій є, але це — розходження радше кількісне,

ніж якісне; воно виявляється у відтінках, діапазоні, напрузі об'єднуючих тенденцій, — а суть його та ж: існує один російський народ, а тому малоруси повинні задовольнятися великоросійською культурою... За таких умов важко, навіть не будучи песимістом, дати в цей момент добрий прогноз для майбутнього російсько-українських відносин» [14].

Страх перед розвитком української культури особливо виразно проявився у статтях другого після Струве видатного російського публіциста Шульгіна: «Що стосується самостійної ролі т. зв. “мазепинського руху”, то нам здається, що він, звичайно, може бути джерелом дуже неприємних ускладнень. Але грізним він стане в ту хвилину, коли “мазепинцям” пощастить створити свою “мазепинську культуру”. Але, якщо Провидінням призначено, щоб малоросійський діалект виріс у справжню літературну і культурну мову, то питання буде розв'язане саме собою... І питання буде розв'язане не філологічними й історичними суперечками, а просто живою культурною енергією, з якою виступлять обидві сторони. Звичайно, якщо всій російській літературі протиставляти одного Шевченка, усій російській науці — одного Гру-шевського, усій російській музиці — Лисенка, — “мазепинці” мають мало шансів на перемогу. Але хто знає, що готує майбутнє? Якщо “мазепинських сил” вистачить для створення української культури, то репресіями цієї справи не зупинити» [15]. У відповідь на сумнів Шульгіна «чи вистачить мазепинських сил» пролунав рішучий голос з українства: «Вистачить — будьте переконливі!.. Уже вистачило, уже репресії не допомагають, і доводиться задумуватися над їхньою доцільністю, вже об'ємисті доноси спричиняють не тільки страх і відразу, а й підбадьорюючий настрій, тому що, кажуть: “і бур'ян на користь людині”, а “на добрий камінь, що не дай, то змеле”. На млині “живої культурної енергії” багато вже “перемолов” український народ за останні 250 років свого нужденного існування, і якщо запаси цієї енергії не вичерпалися до цього часу, то це означає, що вони взагалі невичерпні. Принаймні на наш з п. Шульгіним вік їх вистачить, а там уже наступні покоління сам побачать, що і як їм робити» [16].

Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. український народ перебував у важкому становищі, спричиненому тим, що українці були пригнобленою нацією. Тому найкращі представники української інтелігенції — вчені,

письменники, публіцисти, — продовжували шляхетні традиції своїх попередників XIX ст., вступали у суперечки з росіянами задля захисту споконвічних національних прав українського народу на політичне і культурне самовизначення. Вони обороняли, насамперед, українську мову, обґрунтовували її самобутність і рівноправність серед слов'янських мов. Українські інтелектуали вели боротьбу з російським царатом, його асиміляторською політикою, чиновниками, реакційними вченими, публіцистами. І ця боротьба, усупереч усіляким російським заборонам, велася на сторінках української преси, де патріоти України дипломатично і науково доводили в дискусіях свої права.

Література

1.  П. С. Украинская трибуна в Европе // Украинский вестник. — 1906. — № 4. — С. 251.

2.  Флоринский Т. Д. Критико-библиографический обзор новейших трудов и изданий по славяноведению. — К.: Тип. Императорского ун-та св. Владимира Н. Т. Корчак-Новицкого, 1898. — Вып. ІІ. — С. 218.

3.  Науменко В. Книжная речь у малороссов и русинов // Киевская старина. — 1899. — № 1. — С. 142.

4.  Михальчук К. Что такое малорусская (южнорусская) речь? // Киевская старина. — 1899. — № 8. — С. 185.

5.  Долинский И. На очереди // Украинский вестник. — 1906. — № 10. — С. 692.

6.  Грушевский М. «На другой день» // Там само. — № 11. — С. 748.

7.  Грицак Я. И. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX–XX ст. — К.: Генеза, 2000. — С. 89, 90.

8.  Украинство, черносотенцы и г-н Струве // Украинская жизнь. — 1912. — № 2. — С. 94.

9.  Я. 3. Крестьянский съезд в Финляндии // Украинский вестник. — 1906. — № 8. — С. 590.

10.  Струве П. Общерусская культура и украинский партикуляризм // Русская мысль. — 1912. — № 1. — С. 85.

11.  Старый Украинец. Украинский книжный язык и «общерусская» культура // Украинская жизнь. — 1912. — № 1. — С. 42.

12. Ефремов С. На текущие темы // Там само. —№ 2. — С. 86.

13.  Петлюра С. О переоценке // Там само. — 1913. — № 1. — С. 8.

14.  Смуток П. Перспективы русско-украинских отношений // Там само. — № 3. — С. 4.

15.  Киевлянин. — 1913. — № 10.

16.  Ефремов С. На поточные темы // Украинская жизнь.— 1913. — № 1. — С. 97, 98.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту