головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 8/2006 
Персонал № 8/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Тоталітаризм — демагогія ідеології плюс динаміка технології

Володимир ХОЛОД,
доцент кафедри економіки МАУП, м. Суми

Ідея «всеосяжності» влади багатолика. Вона цікавила мислителів різних дослідницьких епох. Платон, Гегель і Маркс, як стверджує англійський філософ і епістемолог К. Поппер у праці «Відкрите суспільство і його вороги», були основними авторами доктрини тоталітаризму. Вона проходить через усю історію людства й у будь-який момент може стати загрозою на його шляху до «відкритого суспільства» [6, с. 113; 7, с. 90]. Ідея тотальності влади споконвічно пов'язана з малим соціальним простором і обмеженістю його ресурсів. У ностальгії за «золотим століттям» Платон оспівує правління богів і водночас зазначає, що у житті суспільства був статок, не було воєн, розбратів і розбоїв. У цьому додержавному неполітичному співіснуванні справедливість (як надання належного кожній людині) забезпечувалася колективним божественним промислом; боги регулювали спокуси людей, вносили гармонію в їхнє співіснування. «Дотримуючись справедливості, — писав Платон, — ми, щоправда, не будемо покарані богами, але зате втратимо вигоди, які могла б принести нам несправедливість» [5, с. 138].

Слово «вигода» у його міркуванні про земне співіснування людей конкретизоване, — це «матеріальні турботи», які є основною рушійною силою поведінки людей у державному співіснуванні.

Платон — автор відомого класичного визначення політики: це — мистецтво жити разом, мистецтво єдності у численності. Згодом воно набуло такого довизначення: політика — мистецтво досягнення можливого.

Поняття «мистецтво» у соціальних науках представлено двома словами з двох класичних, а наразі «мертвих» мов — латинської і давньогрецької. На латинській мові ars — «мистецтво», але це результат людської діяльності, елемент творчої культури. Воно спрямовано до внутрішнього світу людини — її інтелекту, емоцій, світоусвідомлення. На грецькій techne також означає «мистецтво», «майстерність» і позначає результат людської діяльності, але вона спрямована на об'єкти матеріального світу. Це також сукупність навичок і прийомів у тому чи іншому виді діяльності людей як певна технологія.

На наш погляд, божественному правлінню відповідає ars, земному — techne. Зміст божественного ars визначався наданням кожному належного, що не набуло свого технічного виміру в ідилічному співіснуванні людей. Але складником божественного правління було й «techne» у тому вигляді, який описав Платон. Боги «карали», причому обсяг і якість покарань не викликали неприйняття у підопічних. Але в самому поєднанні обох елементів божественного правління вже можна побачити контури techne, для якого не вистачало «соціального аргументу». Ним пізніше стали «матеріальні турботи», які разом із майновим розшаруванням суспільства трансформувалися у чітко окреслені інтереси: суспільство перетворювалось у політичне й об'єктивно потребувало techne для регуляції своїх внутрішніх відносин. Причому з розвитком «егоїзму інтересу» технічний елемент або політична технологія перетворювалися у домінуючий засіб регуляції. Неминуче «псування людської природи», за Платоном, підриватиме будь-яку державу [5, с. 344–438]. Інакше кажучи, збільшення людського егоїзму, сконцентрованого на матеріальному (інтересі, власності), неминуче витіснятиме елемент ars — необразливий у своїй примирливій первісності, й підмінятиме його елементом techne з перевагою в останньому примусової силової технології. Правління ідеальної аристократії неспроможне впоратись із завданням утримати ars; самі правителі зазнають впливу «егоїзму інтересу»: замість розумної основи (тобто основи ars) у суспільстві й державі починає панувати «лютий дух».

Намагаючись повернутися до результатів панування розуму у правлінні, але вже на земній основі, Платон передає правління жменьці правителів — філософам. Вони, керуючись найкращими спонуканнями, перетворюють своє правління у реалізацію розумної techne, безваріантної для «жадаючого стану», у якому накопичується «егоїзм інтересу». Це вже «чиста» технологія керування, звернена до «живого об'єкта». В обох проектах Платона абсолютизуються примусова комунальність, у межах безапеляційної законності й ціле-покладання, затверджуваних «партією філософів». По суті це матеріалізація ідеї тотальності, декорованої у переваги пріоритетів загального над частковим. Це теоретичне джерело й аргументаційна основа для наступних обґрунтувань «ощасливлення» суспільства... без участі в цьому процесі самого суспільства.

Тоталітарна модель Платона ґрунтувалася на малому соціальному просторі й обмеженості його ресурсів. У другому проекті Платон вже визначає чисельність громадян ідеальної держави. У першому проекті він фактично обмежується масштабами поліса, а в обох ігнорує демографічний ресурс влади, не поєднуючи її з «громадянами».

На практиці такий тоталітаризм «мрії» не міг бути успішним, оскільки для цього не було передумов у самому суспільстві, і він розходився з ментальністю тодішніх одноособових правителів. Аскетизм філософського правління не влаштував гедоністично налаштованого правителя Сиракуз, до якого звернувся зі своїм проектом Платон. Він виставив ученого на невільничий ринок.

Ідея всеосяжної тотальної влади припускала неминучу уніфікацію життя людей, розширення масштабів і обсягів проникнення влади у суспільство.

«Утопія» Т. Мора — «крок уперед» порівняно з «Державою» Платона. Утопія — республіка, нею управляють виборні посадовці, яких піддані називають «батьками» (?). Держава регулює все соціальне життя. В «утопії» немає ніякої приватної власності і грошей, а спільна трудова повинність — основа господарства. Усі зобов'язані відробити два роки у сільському господарстві, після чого вони переселяються в одне з 54 міст острова, великих і чудових; мова, моральність, установи й закони в них цілком однакові [4, с. 77].

Рівномірність розподілу населення регулює держава за допомогою масових переселень. В утопічному суспільстві панують одноманітність і стандартність способу життя, зокрема верхній одяг — це плащ однакового кольору для всього острова [4, с. 87]. Продукти споживання всі «мешканці утопії» одержують із громадських сховищ, причому кожен може брати за потребою. У спільних трапезах беруть участь всі добровільно, але «... кожну найкращу страву подають, насамперед, усім старійшинам, місця яких окремо визначені...» [4, с. 91].

Зазначимо, що життя мешканця Утопії повинне бути відкритим для всіх. Держава неухильно стежить за дотриманням цнотливості до шлюбу й за взаємною вірністю чоловіка й жінки. В Утопії «цікава» рівність: від трудової повинності звільняються чиновники й ті, кому постанова чиновників надає назавжди це звільнення для ґрунтовного дослідження наук. Із цього стану вчених вибирають послів, духівництво, траниборів (найвищі чиновники) і, нарешті, самого голову держави [4, с. 86]. Порівняємо це з іншим місцем опису Утопії: «Найчастіше кожен виростає, навчаючись батьківського ремесла». Виникає відчуття про замкнутий стан, майже касту, у руках якої перебуває керівництво державою. Що стосується іншого населення, то про неї Т. Мор висловлюється презирливо, апелюючи до того, що закони повинні бути простими і не потребувати складного тлумачення: «Простий народ із його низькою кмітливістю неспроможний досягти таких висновків, так йому й життя на це не вистачить, тому що він є зайнятим добуванням харчування» [4, с. 116].

Ця картина рівності руйнується, коли довідуємося, що життя в Утопії значною мірою засноване на рабстві.

І все-таки «Утопія» дає варіант помірної тотальності: ми не зустрічаємо там скасування родини, ідеї спільності дружин, державного виховання дітей окремо від батьків. Але найбільш характерна риса цього опусу — в чітко окресленій лінії дискримінації, проведеній між формально рівними мешканцями острова. Якщо у Платона повністю відсутня «соціальна мобільність» для «жадаючого стану», то пересічним «утопійцям» відмовлено в соціальному підйомі менш категорично. Вони мають активне, але не мають пасивного виборчого права.

Обсяги technе в Т. Мора розширені: спільність зрівняльно-примусових технологій не витримує вузького простору. «Батьки» - правителі перебувають у тіні, але їх патронажно-регулююча присутність відчувається повсюдно й постійно в малому й основному. Ця ненастирлива «крапкова» всезагальність влади робить майже непомітними прояви technе й розрахована на лояльність мешканців міст. Але тут також немає чернечого аскетизму: у світогляд «утопійців» закладене визнання задоволення найвищою метою життя. Воістину: радій із дозованого благополуччя.

Т. Кампанелла у творі «Місто Сонця» посилює технологію тотального керування, але припускає колегіальність і «невиразний» республіканізм. Посаду верховного правителя у нього обіймає найбільш учений мешканець міста, який знає історію всіх народів, їх звичаї, релігійні обряди, закони [3, с. 152]. Правитель Сонце — Метафізик обіймає свою посаду, «доки не знайдеться такий, хто виявиться мудрішим за свого попередника і більш здібним до керівництва» [3, с. 153].

Поряд із Метафізиком перебувають три співправителі — Пон, Сін і Мор, що означає Міць, Мудрість і Любов. Між ними розподілене управління основними проявами життя. Метафізик радиться з ними, але за всіма важливими питаннями тільки він приймає остаточне рішення. Існує Рада, до якої входять усі громадяни, яким виповнилось 20 років, але вона має тільки тільки дорадчий голос. Намічені на Раді кандидати на посади затверджуються на зборах посадових осіб, а надалі — чотирма головними правителями. І, нарешті, залишається незрозумілим вислів: «Посадові особи змінюються згідно з волею народу», — зміст його не роз'яснено. Це і є «невиразний» республіканізм, оскільки існує суцільна низка ієрархічних посад формально «знизу-догори», але за умови обов'язкового верховенства Метафізика.

Основою соціального устрою міста є спільність усього життя, яке контролює адміністрація.

Примитивізация побутової сторони життя соляріїв (мешканців міста Сонця), як і у Т. Мора, виражається у спільному харчуванні, причому «посадові особи отримують більші й кращі порції» [3, с. 155]. Зазначимо, що «удосконалені» солярії на посадах у тоталітарних режимах ХХ століття замовляли солідніше «соціальне меню».

У соляріїв виробництво засноване на загальній трудовій повинності, причому рабів, захоплених на війні, вони або продають, або використовують для важких робіт поза містом [3, с. 169]. Ця фраза дає підстави зробити три припущення: солярії воюють, вони захоплюють рабів, раби зазнають дискримінації в праці (тоталітарні режими ХХ століття здійснювали агресію «зовні» і також використовували працю ув'язнених у концтаборах).

Солярії зобов'язані працювати по чотири години щоденно, аби не обтяжувати державу надлишками; причому, солярії працюють загонами на чолі з керівником — усі керівники загонів, жіночих і чоловічих, десятники, напівсотники і сотники, становлять наступний після Ради чотирьох правителів адміністративний орган у місті. У розділі про судочинство сказано: «Оскільки вони завжди ходять і працюють загонами, то для викриття злочинця потрібно п'ять свідків...» [3, с. 177]. Звідси можна зробити висновок, що поділ на загони фактично триває і після відбуття трудової повинності (будь-який тоталітарний режим має потребу в інституті інформаторів).

Уніфікація життя соляріїв сягає й далі, до однакового одягу, що відрізняється лише невеликою різницею в довжині плаща («чорносорочечники» і «коричньосорочечники» надавали перевагу уніформі одного кольору, що рекомендовано й для соляріїв).

Т. Кампанелла детально описує, як відбуваються свята, художнє ars у нього строго регламентоване.

Ars amandi — «мистецтво любові» — також перебуває під контролем держави.

Народження дітей у середовищі соляріїв порівнюється з вирощенням худоби: «Виробників і виробничниць підбирають найкращих за своїми природними якостями, відповідно до законів філософії» [3, с. 160] (зовсім за рецептом виведення найкращої породи в нацистів).

Виховання дітей — у руках у держави: начальниці є опікунами дівчаток, а начальники — опікунами хлопчиків, їх також поділяють на загони. Після навчання молоді люди одержують посаду — кожен за вказівкою свого вождя й керівника (щось подібне відбувалося з вихованням «гітле-рюгенд» у нацистській Німеччині).

Тотальний контроль є неефективним без рафінованої системи покарань. Кампанелла це чітко усвідомлює і докладно описує її; причому судова влада не відділяється від адміністративної; всі головні майстри є суддями, а смертний вирок виконує тільки народ, який «убиває або побиває камінням...» [3, с. 176]. (У сталінських репресаліях у головних майстрів було безліч помічників, але думку мас залучали як публічне викриття «ворогів народу»).

Згадані джерела тоталітарної ідеї в її первісно-концептуальній якості не поєднані з соціальною практикою. Тоталітарні моделі держави надалі ставали наслідком зростаючої спокуси інтегрувати політичне в соціальні утопії. М. Бабеф, А. де Сен-Симон, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Ніцше, В. Ленін, Ж. Сорель і ціла низка мислителів у різній змістовній формі переходили від утопії до обґрунтування технології пригнічення — індивідів, класів, суспільства. Праці А. Шикльгрубера і Ж. А. Гобіно розвинули тоталітарну ідею до обсягів анігіляції людських рас.

Прогресуючою закономірністю в їх розвідках став відхід від примітивного антропоцентризму ідеї тотальності до вульгарно-соціологічних обґрунтувань тоталітарної технології як наддинамічної, максимально ефективної й соціально результативної.

Критикам тоталітаризму довелось потрапити у ситуацію «інтелектуального утруднення», коли первісну ідею, модифіковану технологічними проявами, потрібно було зводити до рівня теоретичного абсурду.

Як бачимо, для цього потрібні були нетрадиційні академічні засоби. Їх опоненти не надавали їм зрозумілого теоретичного матеріалу для спростування у категоріях змагальних ідей. Тоталітаризм — це пухка система ідей та ідейок, найчастіше іраціональних, звернених до підсвідомості певних категорій людей. Він є наднаціональним за своєю суттю, але національно конкретним у кожному окремому практичному змістовному прояві. Найбільш виразним проявом тоталітаризму були його національно особливі технології: вони «яскраві», колоритні, у чомусь неповторні, національно-специфічні. Це провокує та породжує спокусу зробити статистичну констатацію його форм, засобів, прийомів тощо.

Пізнавальна інтрига тоталітаризму є обернено пропорційною до ступеня розвитку його технології. Чим більше рафіновані технології обробки суспільної думки, а постановники-сценаристи тоталітарних технологій спрямовують їх до певних реципієнтів-маргіналів, декласованих верств, «масової людини», тим менше шансів для вдосконалення тоталітарної теорії.

Прояви цих технологій у найближчому майбутньому є досить імовірними, оскільки вплив будь-яких ідеологій слабшатиме й поступатиметься прагматизму в його утилітарному сенсі. У найближчі 20–30 років у країнах, що розвиваються, підсиляться процеси декласування. Вони пройдуть свій пік модернізації, а її соціальним наслідком стане нагромадження протиріч у посттрадиційному суспільстві. Це суспільство неминуче переживатиме соціальну драму «відбитої модернізації». У багатьох країнах Заходу, що пройшли «оригінальну» модернізацію, вибухали кризи, які так чи інакше сприяли пожвавленню тоталітарних тенденцій. Нагадаємо: італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм «вирощені» у Західних широтах.

Не втрачають «значущості» передумови тоталітаризму — індустріальна стадія розвитку суспільства, колективістсько-механістичний світогляд, психологічна незадоволеність людини атомізацією суспільства в індустріальну епоху, соціально-економічні кризи. Його соціальна передумова — маргінальні групи — проміжні верстви, що не мають стабільного становища в соціальній структурі, втратили культурну й соціально-етнічну ідентифікацію, потенційно закладену в будь-яке суспільство, що модернізується.

Поява таких передумов дуже ймовірна у цих країнах, але саме в них зазнає «огрубіння» тоталітарна ідея, а пріоритети будуть віддані «психотерапевтичним» засобам маніпуляції підсвідомістю «нової» генерації маргіналів і люмпенів. Для цього не знадобиться рафінованість самої ідеї: образ «зовнішнього ворога» — ініціатора соціальних негараздів у цій групі країн уже вироблений у підростаючої генерації. Вкрай негативна реакція на глобалізацію може набути форми неототалітарного вибуху на периферії капіталістичного світу. Спростування тоталітаризму не містило прогностичних можливостей. Так, К. Поппер ще у 1942 р. у праці «Відкрите суспільство і його вороги» цілком правомірно тлумачить джерело тоталітарного феномена у двох доктринах — «історіцизму» і «утопізму»:

  • історіцизм означає будь-яку доктрину, що намагається представити історичний рух як невблаганну й передбачувану послідовність етапів, щоведуть до рятівного завершення людської історії;
  • утопізм означає таку ідеальну модель суспільства, мета якої — радикальна трансформація й створення зовсім нового ладу.
  • панування марксизму призводить до відновлення «закритого суспільства» з його різними табу, «тоталітарною безвідповідальністю» індивідів, тиранією та сильною владою, що контролює і нівелює інтереси й переконання [6, с. 133; 7, с. 90];
  • інститути демократії забезпечують змінуправління мирним шляхом, а інститути тиранії —насильницьким [8, с. 344].

Але це є тільки констатація, а до тоталітаризму варто ставитись у теоретичному плані профілактично заради конкретного прогнозування його засадничих основ, які можуть виникнути як вторинний продукт будь-якого кризового соціального розвитку.

Можна взяти на себе вогонь критики твердженням, що навіть «доглянуте» цивільне суспільство може стати заручником того, що відбувається у «далекому» соціальному середовищі: резонанс деформованого розвитку у світі, що розвивається, — можлива «зона ризику» для постіндустріальних країн — у змозі сформувати в них орієнтацію на «сильну» владу.

Загальні констатації, навіть із домішкою науковості, логічні, але занадто умоглядні, звернені до потенційних носіїв тоталітарної ідеї майбутнього (для них вона стане осучасненим стереотипом минулого), будуть малоефективні.

Сам Поппер у двох своїх припущеннях допускає, як мінімум, два недогляди.

Перше припущення: «В основі тоталітаризму — не суспільний, а духовний досвід, певний світогляд» [1, с. 159], може стосуватися «минулого» тоталітаризму; для неототалітаризму базовим моментом стане конкретний соціальний досвід, доповнений запозиченим набором «апробованих» ідей; це буде, скоріше, кон'юнктурне світосприйняття, яке відкидає «виворотні цінності» нинішньої цивілізації. Майбутнє параполітики — за множинними проявами антицивілізаційного фундаменталізму на тотально-терористичній основі.

Друге припущення: «Існує внутрішня раціональність тоталітаризму, що “може” призвести в різні періоди й у різних місцях до появи подібних типів суспільства» [1, с. 159], також сумнівне: тоталітаризм, як і будь-яка ідеологія, містить елемент іраціонального, але цей елемент у складі тоталітаризму є абсолютно переважаючим. Саме він обумовить «появу у різні періоди і у різних місцях подібних типів суспільства», із чим можна погодитись. Можлива поява однакових типів суспільства за критерієм їхньої іраціональності. Причому можна припустити наявність мінімуму логіки у неототалітаризмі.

Тоталітарний режим — це ідеологічне обґрунтування плюс технологія. Обидва компоненти зазнають змін (ідеологія тоталітаризму є демагогічною) й модифікуються (нацисти впроваджували «опитування» суспільної думки, але це не змінювало ідеологічного обличчя нацизму). Ідеологія тоталітаризму є відносно статичною, а технологія — навпаки, виявляється надзвичайно динамічною. Жонглювання гаслами — це камуфляж, нарощування терористичної присутності тоталітарної держави у суспільстві — це прояв його «невмирущого» змісту.

Будь-яка держава є потенційно тоталітарною, і ніяка антитоталітарна ідеологія не стане вирішальною перешкодою на шляху перетворення держави в антисоціальну силу.

І. Ільїн також відходить від адекватної оцінки тоталітаризму. Він запевняє, що «тоталітарний режим не є — ні правовим, ні державним режимом. Створений матеріалістами, він тримається на тваринних і рабських механізмах «тіла-душі»: на загрозливих наказах наглядачів над рабами; на їх довільних розпорядженнях» [2, с. 95].

По-перше, цей режим є адекватним певному стану суспільства і виникає не внаслідок довільного замовлення «наглядачів над рабами»: він є, за висловом А. Дж. Тойнбі, «реакцією на виклики середовища». Треба порушити питання про те, що обумовлює таке середовище. Середовище у цьому випадку є первинним чинником, а виникнення тоталітарної держави стає вторинним «обумовленим» чинником.

По-друге, тоталітаризм існує в конкретній державі, хоча вона свою techne надає дійсно «рабським механізмам».

По-третє, вона не є соціально-гіпнотичною машиною, як стверджує Ільїн. Таке припущення применшує значущість тоталітарної ідеології. Будь-який соціальний гіпноз є неможливим у його абсолютній ефективності без наявності відповідної йому інтелектуальної якості сприйняття в об'єкта гіпнозу.

По-четверте, Ільїн спростовує самого себе, визнаючи, що «сутність тоталітаризму — не стільки в особливій формі державного устрою… скільки в обсязі керування: цей обсяг стає всеохоплюючим» [2, с. 94].

Але цей «обсяг керування» вимагає структур, зосереджених у єдиному технологічному ланцюжку та інтегрованих «завданнями» тоталітарної політики. Ідеологічний чинник у цьому разі відіграє «стартово-підлеглу» роль: мінімум тоталітарної ідеології впроваджується у споживацьке середовище й надає імпульси «людині маси», яка не здатна засвоїти її максимальні обсяги.

Технологія (techne) розвивається за законами відповідності ступеня ефективності її реалізації примітивізованим запитам маргінально-люмпенізованого суспільства.

 

Література

1. Бодуен Ж. Вступ до політології. — К.: Основи, 1995.

2. Ильин И. А. Наши задачи: В 2-х т. — М., 1992. — Т.1.

3. Кампанелла Т. Город Солнца // Утопический роман XVII–XVIII вв. — М., 1971.

4. Мор Т. Золотая книга, столь же полезная, как забавная, о наилучшем устройстве государства и о новом острове Утопия // Утопический роман XVII–XVIII вв. — М., 1971.

5. Мыслители Греции. От мифа к логике. — М.: ЭКС-МО-ПРЕСС, Харьков: ФОЛИО, 1999.

6.  Popper K. The open society and its enemies.Vol. 1–2. — L., Routledge, 1945. Vol. 1; Vol. 2.

7. Popper K. The poverty of historicism. 2nd ed. L., Rout-ledge and Paul, 1960.

8. Popper K. Conjectures and refutations. The growth of scientific knowledge. — L., Routledge and Paul, 1963.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту