Етнофункціональна психічна дезадаптація німців України
як наслідок сталінських національних репресій
кандидат психологічних наук, доцент,
голова Міжнародної організації
«Товариство німців «Відергебурт» України,
голова Одеського обласного центру німецької культури
Поняття «етнообумовлена депресія» було розроблено у межах етнофункціонального підходу, запропонованого А. В. Сухарьовим і співавторами [7]. Згідно з цією концептуальною моделлю, «психологічні особливості, характерні для членів тієї або іншої культури, стосуються, насамперед, несвідомих комплексів, що формуються в культурі як одна з форм акумуляції соціального досвіду і передаються кожному члену суспільства в процесі його соціалізації» [5]. Ці несвідомі комплекси впливають як на поведінку людини, так і на характер сприйняття нею навколишнього світу.
Особливості радянської національної політики стосовно німецької діаспори багато в чому визначили й історичну долю цього народу, і його сучасне становище. Очевидно, що корені багатьох сучасних етнопсихологічних проблем українських німців варто шукати в політичному курсі радянського керівництва, у його репресивній політиці періоду Великої Вітчизняної війни.
Під час проведеного нами інтерв'ювання німців (зокрема німців — переселенців із країн колишнього СРСР) в Одеській області було зафіксовано спогади про депортації, трудармії і повернення на місця колишнього проживання; виявлено особливості сучасного становища німецької діаспори. Джерелами були також опубліковані спогади, документи і статистичні дані.
Репресії проти німецької діаспори під час Великої Вітчизняної війни були продовженням курсу, що проводився ще в Російській імперії. Як відомо, така політика стосовно російських німців здійснювалася під час Першої світової війни. Однак справді трагічні наслідки мала репресивна політика радянської держави щодо німецької діаспори після початку Великої Вітчизняної війни. Лояльність німців до радянської влади була поставлена під сумнів. 26 серпня РНК СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову, що передбачала переселення всіх німців у східні регіони РСФРР і Казахську РСР. У постанові вказано заходи для проведення цієї операції, яку планували завершити 20 вересня 1941 року.
Офіційно оголосив майбутню депортацію Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 серпня 1941 р., німці були звинувачені в приховуванні шпигунів і диверсантів. Уряд вирішив переселити всіх німців у Новосибірську та Омську області, Алтайський край, Казахстан і сусідні місцевості [2].
Очевидно, що звинувачення німців у співробітництві з фашистською Німеччиною були позбавлені всякого сенсу.
У нових місцях проживання депортовані німці змушені були налагоджувати життя заново. Найчастіше не вистачало житла, і в одному будинку розміщали кілька родин.
Репресивна політика стосовно німців, яка почалася з депортації, була продовжена такими заходами.
1942 р. почалася мобілізація німців у робочі колони(трудову армію). 10 січня була прийнята постанова Державного комітету оборони про мобілізацію в робочі колони всіх чоловіків-німців у віці від 17 до 50років, виселених у Новосибірську й Омську області, Красноярський і Алтайський краї, а також у Казахську РСР. 7 жовтня 1942 р. вийшла нова постанова, що передбачала мобілізацію в робочі колони всіх чоловіків-німців 15–16 і 51–55 років включно, і жінок-німкень від 16 до 45 років. Їх мали відправити на підприємства Наркомвугілля і Наркомнафти [3].
1943 р. набір у трудармію був продовжений.Розпорядок життя в трудармійських таборах був строго регламентований. Фактично становище мобілізованих німців нічим не відрізнялося від становища ув'язнених. Трудармійці були під посиленою охороною, їх розміщали в бараках, оточених колючим дротом. Тяжкі умови життя і непомірна фізична робота спричиняли смертність, яка часом досягала значних масштабів. За спогадами колишнього трудармійця, з понад 19 тис. німців, привезених на будівництво Богословського алюмінієвого заводу, живими залишилося 4 тисячі.
Трудармійці нерідко були змушені залишатися на підприємствах, будівництвах, шахтах і після закінчення війни. Так, у грудні 1945 р. німці були закріплені за підприємствами Наркомнафти. За даними на 13 серпня 1946 р., найбільша кількість мобілізованих німців перебувала в розпорядженні двох міністерств вугільної промисловості — понад 55 тис. осіб [1].
У нових регіонах проживання німців був введений режим спецпоселення. Без дозволу коменданта німці не мали права відлучатися за межі району розселення. У 1948 р. було оголошено, що виселення німців і низки інших народів здійснено навічно, і за самовільний виїзд (втечу) було введено покарання — 20 років каторжних робіт [9]. Унаслідок політичних репресій німців — громадян СРСР за національною ознакою загинуло понад 1 млн. осіб, кожен третій німець колишнього Союзу.
Режим спецпоселення було відмінено у 1955 році. Проте, як і раніше, діяла заборона на повернення німців на рідні місця. Тільки в 1964 р. указом Президії Верховної Ради СРСР німці були частково реабілітовані. І лише через вісім років, у 1972 р. із них були зняті обмеження у виборі місця проживання. Законом РФ «Про реабілітацію жертв політичних репресій» від 18.10.91 р. завершилася розпочата у військовий період репресивна політика стосовно німецької діаспори, що тривала понад 50 років.
В Україні законодавчо репресовані за політичними мотивами в адміністративному порядку (за національною ознакою) німці у своїх правах дотепер не відновлені.
Розглянутий вище фактичний матеріал підводить нас до питання про наслідки репресій цього часу, про їхній вплив на етнічну самосвідомість німецької діаспори. Оскільки спрямованість репресивних заходів проти цього народу, безумовно, дає підстави твердити про етнічні (національні) мотиви такої політики, етнічна самосвідомість німців не могла не зазнати якісних змін. До етнополітичних факторів варто додати і міжнародні, значимість яких відчутна. Німецька діаспора становила національну меншість, це була діаспора великого етносу, що має своє державне утворення, впливову міжнародну державу. В уявленні радянського керівництва німці, які проживали в СРСР, були пов'язані зі своєю історичною батьківщиною. Із цієї причини доля німецької діаспори безпосередньо залежала від розвитку відносин СРСР із Німеччиною. У кризові періоди радянсько-німецьких відносин ця етнічна група неодмінно опинилася у становищі «внутрішнього ворога» і зазнала дискримінацій та репресій. Етнопсихологічне анкетування, проведене серед німців — переселенців середнього і літнього віку, зафіксувало збережені донині почуття «етнічної відчуженості», спричиненої, насамперед, тривогою і непевністю у власному соціальному статусі (близько 40% респондентів). Причому більшість респондентів визнає, що соціально-психологічна атмосфера у відносинах між німцями і корінними національностями за останнє десятиліття значно покращилася (76%) і немає причин для відродження негативного етнічного стереотипу, сформованого в радянський час. Проте значна кількість респондентів вважає, що жити «спокійніше і краще» серед представників своєї нації (46%) або на історичній батьківщині (32%), причому не у всіх випадках причинами такого вибору стають економічні або культурні переваги. Отже, є підстави вважати, що серед певної частини німецької діаспори поширені приховані побоювання з приводу своєї подальшої долі на тлі загостреного внаслідок сумного історичного досвіду почуття етнічного «чужинства» у місцевому національному середовищі.
Під час досліджень в Одеській області автор зробив спробу виявити структуру етнічної самосвідомості німців-переселенців. Для цього було використано різні методики етнопсихологічного тестування. Як переконують опитування, основний і найбільш стійкий елемент етнічної самосвідомості цієї групи — це пам'ять про історичну долю народу, особливо про депортації 1941 р., труднощі адаптації німецьких родин у нових місцях проживання і перебуванні в трудармії. Саме цю ознаку абсолютна більшість респондентів вважала основною, визначаючи свою приналежність до німецької діаспори. Інші ознаки — спільна мова, особливості поведінки (національний характер), звичаї й обряди, релігія — мають у структурі етнічної самосвідомості менше значення.
Від кінця 70-х років XX століття у вітчизняних і закордонних дослідженнях ідеться про наростання ролі етнічних факторів у житті як суспільства в цілому, так і кожної людини зокрема. Вивчення етнічності як змістоутворюючого фактора поведінки людини набуває нового змісту і актуальності.
Етнічність, на думку багатьох дослідників, характеризується трьома групами ознак: клімато-географічними, антропо-біологічними і соціо-культурними.
Кожна ознака має етнічну функцію, що інтегрує або диференціює конкретну людину з тим чи іншим етносом або етнічною системою [1].
Загальний зміст етнофункціонального підходу нашого дослідження, полягає в тому, що кожна людина в умовах сучасної цивілізації характеризується досить різнорідними етнічними ознаками: соціокультурними, антропобіологічними, клімато-географічними. Відповідно у психологічному плані її ставлення до цих ознак також може розрізнятися, насамперед за змістом, а також і за іншими параметрами. Ці розходження набувають психологічного сенсу у розгляді етнічних ознак, властивих людині (тобто її обов'язкових властивостей (концепція «примордіалізму»). Інформаційні впливи на людину в сучасному суспільстві, на думку Сухарьова, щодо етнічної функції елементів інформації, можуть не збігатися з властивими їй етнічними властивостями [6; 7].
Аналіз етнопсихологічних досліджень демонструє, зокрема, що більш-менш швидка адаптація системи ставлення людини до зміни тих чи інших етнічних умов (демократичні перетворення в Україні) у більшості випадків зв'язана з депресивними проявами як ознаками психічної дезадаптації.
Ставлення до етнічності (або її ознак), що є нині змістоутворюючим фактором культурно-історичного розвитку, може відігравати істотну роль у психічній адаптації людини до її внутрішнього і зовнішнього середовища. Психічна адаптація визначається активністю особистості і постає як єдність процесів акомодації й асиміляції в пристосуванні структури і функцій індивіда або групи до умов середовища.
Змістовно процес психічної адаптації здійснюється як вирішення психічних конфліктів, зумовлених етнофункціональними неузгодженостями елементів психіки, тобто в переживанні людиною етнофункціонально зумовлених психічних конфліктів як усвідомлених, так і неусвідомлених; загалом, це процес подолання диз'юнктивності ставлення до елементів етносередовища і (або) їхнього співвідношення з погляду етнічної функції цих елементів.
Феноменологічні описи станів психічної дезадаптації, що виникають у зв'язку зі змінами ставлення людини до етнічних ознак, фактично ідентичні незалежно від ступеня її дезадаптації. Ідеться про стан тривоги, апатії й ін., які є симптомами депресії. Такі прояви дезадаптації можуть виникати внаслідок різних ступенів психічної адаптації людини. Вони описують реакцію на певну зміну внутрішніх і зовнішніх умов її життєдіяльності.
За умови наявності етнофункціональних неузгодженостей елементів психіки людини, її психічна адаптація порушується. Існує зв'язок між наявністю в психіці етнофункціональних неузгод-женостей і психічної дезадаптації людини як у нормі, так і в патології. Психотерапевтичне пророблення цих неузгодженостей може сприяти оп-тимізації психічної адаптації.
Наявність у відносинах людини етнофункціонально різнорідних елементів характеризує внутрішню неузгодженість цих відносин. Зміст (предмети) різних її відносин також можуть бути взаємно етнофункціонально неузгодженими.
Сучасна цивілізація характеризується крайньою етнокультурною неоднорідністю, «мозаїчністю», тому засвоєння культурних форм, їх інтеріорізація з погляду етнофункціонального підходу створюють умови для виникнення конфліктів у психіці людини.
Аналіз кроскультурних психологічних досліджень впливу на людину «культурної дистанції», «культурного шоку», міграцій доводить, що соціо-культурні, антропо-біологічні і клімато-географічні зміни можуть зумовлювати майже винятково депресивні прояви. У кроскультурних психіатричних дослідженнях вивчення депресивних розладів має особливе значення через поширення останніх у сучасному світі. Наше дослідження [9], також переконує, що депресивні прояви нерідко є показниками дезадаптації людини внаслідок етнофункціональних неузгодженостей елементів її психіки.
Етнопсихологічне дослідження емоційного стану німців у Одеській області проводилося нами одночасно в декількох напрямах: загальний рівень депресії (РД) розраховувався за методикою Т. І. Балашової [8, с. 78], ступінь маніфестованості у фоновому психоемоційному стані респондента тривожності і депресії досліджувався за допомогою тесту «Методика ТіД», а специфіка функціонального стану особистості — за допомогою колірного тесту Люшера [4; 8]. Паралельно проведена співбесіда з респондентами дало змогу в багатьох випадків пов'язати отримані результати тестування з етнопсихологічним виміром особистісної ситуації, виявити найбільш стійкі та явні кореляції між загальним рівнем депресивності або тривожності і ступенем реалізованості/нереалізованості установок на етнічну самореалізацію.
Необхідно зазначити, що матеріал бесід із опитаними містить помітні розходження в ступені сформованості внутрішнього образу етнічної са-моідентифікації. У більшості випадків виявлені закономірності пов'язані з віковою категорією респондентів. Так, старша вікова група (45 років і старші) мали найбільш послідовний і всебічно сформований образ етнічної самоідентифікації, а молодша група (до 30 років) — навпаки, часто формувала дисгармонійний, еклектичний образ, що часом містив елементи декількох, навіть умовно-несумісних етносів, демонструючи порушення взаємозв'язку внутрішніх психічних і зовнішніх етнофункціональних складників середовища проживання. У середній віковій групі виявлено різні рівні інтеріорізації етнопсихологічних установок і переваг. Для німецької діаспори, що живе на пострадянському просторі, еклектичність етнічного «образу себе» особливо характерна. Безумовно, вона пов'язана і з такими загальними процесами, як міграція населення, метисизація, соціально-культурна різнорідність, що посилилися за останні десятиліття. І все-таки, насамперед, на процес «розмивання» етнопсихологічного автостереотипу вплинув конкретний історичний досвід німців, особливо період національних репресій, що сформував напівусвідомлене прагнення в багатьох представників німецької діаспори «завуалювати» свої етнічні особливості, максимально асимілю-ючись в іноетнічне і, в нашому випадку, агресивне середовище.
Пом'якшення національно-політичного клімату для німецької діаспори в останні десятиліття спричинив двоїстий ефект: з одного боку, прагнення відродити втрачений образ етнічної само-ідентифікації (насамперед через відродження національної культури і мови), з іншого боку — зниження значимості етнічних особливостей у частини представників молодого покоління німців.
За нашими спостереженнями, серед середніх і молодих вікових груп респондентів досить поширений тип т. зв. «маргінальної» особистості. Це поняття було введено R. Park (1932). Маргінальна особистість «інтеріорізувала багато цінностей двох або більше конфліктуючих соціокультурних систем, типово переживає дискомфортні почуття і часто виявляє поведінку, що перетворює її у своєрідну анафему для всіх систем». У маргінальній психіці стандарти, стереотипи поведінки, духовні цінності різних груп перебувають у суперечності, відображеній у формі внутрішніх конфліктів, стану тривоги, напруженості, зумовлюючи порушення ідентифікації особистості. Мова йде як про «культурну», так і про «расову» маргінальність.
«Культурна» маргінальність зумовлюється факторами змішання традиційних, соціальних, релігійних норм у психіці людини. «Расова» маргі-нальність зумовлюється біологічною метисизаці-єю, переломленням у психіці уявлень про різнорідні морфофункціональні ознаки, що характеризують певного індивіда чи групу. Психічна маргі-нальність може бути зумовлена, наприклад, міграцією людини з місцевості з одним ландшафтом і кліматом у місцевість з іншими ландшафтом і кліматом [6].
У випадку етнопсихологічного дослідження йде мова про «етнічну маргінальність». Психологічний зміст «етнічної маргінальності» виникає внаслідок наявності в психіці людини етнофун-кціональних неузгодженостей її елементів» [7].
Усі згадані вище фактори неоднозначно виражені у сформованій психоемоційній атмосфері в середовищі нинішньої німецької діаспори. Етнообумовлені депресивні стани, як свідчать наші спостереження [9], найяскравіше виявляються в представників середньої вікової групи (від 30 до 45 років). Саме тут, на нашу думку, існує найбільш інтенсивна особистісна напруга етнообумовленого характеру. З одного боку, образ етнічної самоідентифікації в осіб цієї вікової групи вже досить «розмитий», значна частина етнічних зразків і ідей, що належать до національної картини світу, не усвідомлюється реципієнтом; на рівні ж свідомості існує «мозаїчна» структура свого етнічного образу, суперечливого і неповного. (Особливо яскраво це виявляється в клімато-географічних і соціально-культурних перевагах). З іншого боку, етнічна самоідентифікація у цій віковій групі досить значима і перебуває на високій позиції в ієрархії цінностей. Під час досліджень ми також враховували загальновідомий факт, що період остаточної соціалізації і визначення суспільно-економічного статусу, що припадає саме на цей вік, може спричинити особистісні кризи і ситуативно зумовлені депресивні стани. В опитуванні ми прагнули відокремити етнообу-мовлені депресивні реакції від таких самих реакцій соціопсихологічного, екзистенційного або невротичного походження. Перший із зазначених факторів (обумовленість соціально-економічною ситуацією, середовищем, рівнем соціальної реалізації) виявився тісно пов'язаним з етно-функціональною неузгодженістю. У більшості випадків неможливо однозначно встановити причинно-наслідкові взаємозв'язки між етнообу-мовленими і соціопсихологічними факторами. І це не дивно. В умовах діаспори етнопсихологічні особливості нації саме в соціально-економічній сфері вперше і вирішально проявляються. Соціальні механізми іноетнічного середовища насамперед забезпечують можливість або неможливість повноцінної реалізації етносу, що, у свою чергу, визначає інтенсивність етнообумовлених депресивних станів.
Серед осіб середнього віку легкі депресивні стани трапляються регулярно (у середньому до 25% респондентів). Субдепресивні реакції (масковані депресії) — у 8% опитаних, — це досить високий показник. У цьому випадку невротичний компонент зростає, позитивно корелюючи зі ступенем виявлення депресивного стану.
Подібні тенденції продемонструвало дослідження діагностичного коефіцієнта тривожності. Так, 22% респондентів мають стійку схильність до підвищеної тривожності (коефіцієнт нижчий від —1,2). Більше половини із зазначеної кількості респондентів (11,7%) відзначили, що «часто відчувають пригніченість», мають «мало надій на майбутнє», «не живуть повноцінним життям». Більшість із них у розмові погодилися з тим, що «непевність у майбутньому пов'язана з їхньою етнічною приналежністю».
Тест Люшера доповнив картину особистісних психоемоційних станів, пережитих респондентами цієї групи. Респонденти найчастіше вибирають такі пункти: підвищене прагнення до спокою, втома, прагнення вийти з неприємної життєвої ситуації, а як це зробити — невідомо, тривожність, невпевненість у собі на фоні підвищеної вимогливості до себе, бажання досягти визнання. Відчуття безперспективності найчастіше позначають особи середнього віку з легкими проявами депресивності.
Насторожує той факт, що пригніченість і безперспективність є домінуючим психоемоційним фоном у значної частини найбільш соціально активної вікової групи. Така тенденція стійка і не залежить від змін у соціально-економічному житті України останніх років (дослідження проводилися в 1999–2001 роках). Це вказує на збереження основних етносоціальних проблем у середовищі німців-переселенців. Розроблений нами метод діагностики і психотерапії етнообумовлених депресій [2; 3] дає змогу дещо пом'якшити переживання психологічного дискомфорту в цьому середовищі, однак тільки вирішення національно-культурних, етносоціальних і економічних проблем здатне радикально змінити соціально-психологічну обстановку в середовищі німців на території України.
Література
1. Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. — М., 1983.
2. Кайгер В. И., Жуковский В. И., Годлевский Л. С. Способ диагностики этнообусловленных депрессий // Патент № 97115582 от 13.10.98 г.
3. Кайгер В. И., Жуковский В. И., Годлевский Л. С. Способ лечения этнообусловленных депрессий // Патент № 97115580, 97115581 от 13.10.98 г.
4. Общая психодиагностика / Под ред. А. А. Бода-лева, В. В. Столина. — М., 1987.
5. Сухарёв А. В. К вопросу о роли этнической функции системы отношений человека для психопрофилактики и воспитания // Вопросы психологии. — 1996. — № 4.
6. Сухарёв А. В. Этническая функция культуры и психические расстройства // Психологический журнал. — 1996. — № 2.
7. Сухарёв А. В., Степанов И. Л., Струкова А. Н., Лу-говский С. С., Халдеева Н. И. Этнофункциональный подход к психологическим показателям адаптации человека // Там само. — 1997. — Т. 18. — № 6.
8. Энциклопедия психологических тестов. Личность. Мотивация. Потребность. — М.: ACT, 1997.
9. Кайгер В. И. Немцы — переселенцы в Украине (1993–1998). Вып. 1. Этнопсихологическое исследование состояния самосознания и уровня социально-психологической адаптации: Монография. — Одесса: Астропринт, 2003.